До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ VI
Троянда. Полковник Силенко і зек Гординя. Сліди Нолика
– До вечора ми ще встигнемо з’їздити й повернутися, – сказав Женя. – Якщо вийдемо зараз же.
– Давай, – погодився Вітасик.
Хлопці вирішили відвідати Шурика Дармовиса і серйозно поговорити з ним про Нолика. А може, вдасться навіть зустрітися з самим Ноликом. Чогось же він там, на дачах, вештався. Може, він там у когось гостює. А може, й живе десь там, на дачі, з батьками.
Колись Троянда була невеличким хутором, де мешкало півтора десятка людей. Тепер тут розпросторилися дачні сади, що тяглися вздовж річки на два кілометри, – ціле місто з вулицями, площами, з кіосками, крамницями і навіть кінотеатром.
Знайти Першу Дачну, 75 виявилося справою не дуже важкою. Хоча йти від станції довелося далеченько.
Дача Дармовисів була цегляною, триповерховою – унизу гараж, над ним кімнати зі скляною верандою, а вище – мансарда з балкончиком. І сад навколо дачі буяв густою зеленню – доглянутий, родючий.
Але Шурика не було видно. Вони погукали – ніхто не відповів. Самі заходити на територію не наважились.
– Вам кого? – почули вони з сусідньої дачі. З-за кущів виткнулась засмагла лиса голова з сивою стернею на скронях. – Дармовиси тут живуть? – спитав Женя.
– Тут.
– А Шурик де? Не знаєте?
– Мабуть, на річку пішов. А бабуся у магазин.
Тільки тепер хлопці побачили, що лисий досить старий. Спершу він здався молодшим. Товста шия його була помережана глибокими зморшками.
– А ви звідки? Щось я вас тут не бачив… – пильно глянув на них дідусь. – У гості приїхали?
– Ага, – кивнув Женя.
– Ми з Шуриком в одному класі вчимося, – сказав Вітасик.
– Тепер ясно, – хитнув головою дідусь. – А то тут різна публіка вештається. Іноді дивись, щось із двору і… той… пошкандибало.
– Ні-ні, не бійтесь, ми… – сказав Женя.
– А я не боюсь! – мовив дідусь таким тоном, наче хотів сказати: “Хай мене краще бояться!”
– Ходімо на річку, – штовхнув ліктем Женю Вітасик.
– Вибачайте, – сказав Женя дідусеві, і вони пішли до річки.
– Якийсь він дивний, цей дідуган, – сказав Вітасик, коли вони одійшли віддачі. – Правда?
– Ага. Дивився так, наче свердлив очима.
– І очі такі якісь…
– Наче ми злодії…
На річці Шурика хлопці теж не побачили. Шукаючи, пішли вздовж берега. Під кущем сидів із трьома вудочками худющий, засмаглий аж начорно бородатий дідусь.
Коли вони підійшли, на одній із вудочок клюнуло, дідусь підсік і витягнув краснопірку.
– О! Те що треба, – мовив дідусь сам до себе, знімаючи рибину з гачка. – А ти йди гуляй.
З цими словами він витягнув з авоськи, зануреної у воду, великого карася і кинув у річку. А краснопірку сунув до авоськи. Хлопці здивовано перезирнулися. І в цей час почувся голос Шурика Дармовиса:
– Агов! Хлопці! Привіт! Я зараз припливу!
До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ VII
“Якщо двоє кажуть, що ти п’яний, іди і лягай спати”
Під час розмови капітана Горбатюка з Сашунею несподівано виринуло ім’я офіціанта ресторану “Центральний” Борі на прізвисько Ультразвук. Може, капітан і не звернув би на це уваги, якби не контекст, у якому стояло Борине ім’я.
Сашуня сказав:
– Перші підозри у мене виникли ще тоді, як ми були на дачі Борі Ультразвука. Офіціанта. З “Центрального”. Ми сиділи в “Центральному”. Обслуговував Боря. В той вечір ми були Борині гості. Це зовсім інший статус. У ресторанах існує своя градація, від якої залежить рівень обслуговування і якість продуктів. Є гості “шефа” (тобто директора ресторану), є гості “метра” (тобто метрдотеля), є гості офіціанта, є постійні клієнти, а є просто “чайники”, тобто незнайомці, які протринькують грошенята і яких нещадно обраховують, подають харчі, що залишились після бенкетів, коньяк, розбавлений портвейном… Хлопці познайомили мене з Борею, він дуже зацікавився моєю роботою в Марокко, і після закриття ресторану запросив нас догулювати до себе на дачу. Напакував дві сумки недоїдків, початих пляшок, і ми поїхали на його машині у Троянду. Там до нас приєднався Борин знайомий подачі, “цінний чоловік”, як сказав Боря, який має зв’язки, – Вітя Дармовис, вантажник магазину. І от під час гулянки, коли Боря й Вітя наполегливо вмовляли мене продати цифровик, – такий у нас не купиш навіть за дуже великі гроші, – Льосик раптом сказав: “Продавай, Сашуню, я тобі раджу, бо вкрадуть – не буде ні грошей, ні товару”. Взагалі і Боря, і Вітя не злидні, “бабки”, як вони висловлюються, мають. І, крім “бабок”, мають ще й зв’язки з кримінальним світом. Так мені здалося…
Почувши знайоме прізвище Дармовис, капітан насторожився, але вирішив Сашуні цього не показувати.
– Сподіваюсь, Ультразвук – це не прізвище Борине? – усміхнувся Степан Іванович.
– Авжеж. Прізвисько. Він дуже тихо говорить. Іноді й почути важко. Тому він схиляється до клієнта. І так звик до цього, що став схожий на знак питання. А справжнього його прізвища я, чесно кажучи, і не знаю. – Ну, це встановити не так важко. Та й не думаю, щоб було потрібно. Безпосереднього стосунку до справи він, по-моєму, не має.
Та хоч і сказав так капітан Горбатюк, але то не було цілковитою правдою.
“Якщо Боря й Вітя вмовляли продати їм цифровик, то чому Льосик і Деголль не запропонували апаратуру їм, а понесли у ломбард, явно ризикуючи? – думав капітан. – Звичайно, у житті бувають найнесподіваніші збіги, але те, що Дармовис фігурує у двох абсолютно не пов’язаних між собою кримінальних справах, змушує замислитися…” Несподівано пригадався вислів: “Коли двоє кажуть, що ти п’яний, іди і лягай спати”.
І враз виникла думка: “А чого я вважаю, що ці дві справи абсолютно не пов’язані між собою? А коли припустити, що пов’язані? Яким чином? Поки що не ясно… Але… Треба зустрітися й поговорити з Борею Ультразвуком. Офіціанти великих ресторанів знають те, чого не знає жодна міськдовідка”.
Капітан Горбатюк вирушив до ресторану “Центральний”. “Заодно й пообідаю”, – вирішив він. Дружини не було вдома, поїхала в село до батьків.
Проте Боря сьогодні не працював. Його зміна була вчора. Офіціанти працюють через день. “Мабуть, на дачі”, – подумав Горбатюк. – Погода чудова. Напевне ж не сидить у місті”.
Але поїхати того дня у Троянду капітанові не вдалося.
Перешкодили зовсім не передбачені обставини.
До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ VIII
Нічний політ
Майже дві години ходили хлопці по Троянді, сподіваючись знайти Нолика. Зазирали буквально у кожен садок. Шурик навіть знахабнів і почав зазирати у вікна. Але – жодних результатів. Нолика не було ніде. Видно, він таки тут не жив.
Почало сутеніти.
Женя й Вітасик заквапилися. Ще трохи – і вони б запізнилися на електричку. А наступна аж пізно ввечері.
– Приїздіть завтра, ще пошукаємо, – сказав на прощання Шурик. – Та ні, завтра не вийде. Завтра тато з дідом приїдуть, будемо картоплю сапати, – сказав Женя.
– Ну, а я ще пошукаю, – сказав Шурик. – Якщо знайду, сам до вас приїду.
Так і домовились.
Коли хлопці приїхали у Завалійки, на небі вже засвітилися зорі.
– Слухай, а ходімо зараз до каплиці, – сказав раптом Женя. – Оту мене чогось передчуття, що ми його зараз там побачимо.
– Ти знаєш, ти просто вихопив у мене з рота ці слова! – вражено мовив Вітасик. – Я якраз хотів тобі сказати… У мене чогось саме в цю мить виникла певність, що він зараз там. Навіть не знаю чому…
– Ходімо!
Дивно, але страху не відчували. Хоча йти на кладовище увечері не зовсім приємно. Та ще й знаючи, що там у каплиці починається похмуре підземелля, де хтось ходить.
Хлопців наче тягла туди якась таємнича сила.
От вони вже на кладовищі. Йдуть серед старих могил. Дедалі ближче до каплиці…
І раптом…
– А я вас чекаю, – голос Нолика пролунав так несподівано, що Женя й Вітасик аж здригнулися, спинившися враз.
Він стояв під кущем і усміхався. Хоч було темно, вони добре бачили його обличчя, і окуляри, що віддзеркалювали зорі, і сріблястий костюм, що наче світився в темряві.
– Я знав, що ви прийдете… Від вас мені, мабуть, не сховатися… – Нолик хотів іще щось сказати, але враз повернув голову, прислухаючись, і швидко промовив: – Не кажіть про мене нічого. Завтра побачимося!
І…
Те, що сталося наступної миті, було наче епізод із фантастичного фільму. Нолик різко нахилився, потім виструнчився і раптом стрибнув угору і зник. Хлопці тільки бачили, як він промайнув над каплицею і пропав у гущі дерев.
І майже одразу спалахнуло світло електричного ліхтаря й почувся густий чоловічий голос:
– А ви що тут робите?
Це був дільничний міліціонер, сержант Бодня, якого хлопці добре знали по торішніх пригодах у підземеллі. Міліціонер теж їх упізнав:– А-а, старі знайомі! – сказав він, підходячи. – То що ж це ви знову тут вештаєтеся?… Сказано ж було – не можна! Порушуєте! От любите ви всі порушувати! А потім, як припече, як непереливки, – біжите: “Поможіть! Рятуйте! Виручайте!” Був би порядок, не порушували б – не треба було б і до міліції звертатися. А так день і ніч тільки й знаєш – виручаєш…
Сержант Бодня любив поговорити.
Але Женя й Вітасик, вражені фантастичним зникненням Нолика, погано слухали дільничного міліціонера.
– Ходімте-ходімте! Я вас до баби Секлети проведу, – підштовхнув він хлопців під спини. – Нічого вам пригод шукати поночі на кладовищі. Такі пригоди іноді погано закінчуються. А я потім відповідай.
Хлопці змушені були підкоритися. Про Нолика міліціонер нічого не питав, – видно, так його й не побачив.
– Замкніть їх, бабо, і не випускайте. А то внадилися на кладовище, біди шукають. Здаю їх під вашу відповідальність, – суворо наказав Бодня бабі Секлеті.
Але то було зайве. Хлопці й самі не збиралися повертатися на кладовище. Нолик же сказав: “Побачимося завтра!” Вони довго не спали, стиха перешіптуючись.
– Оце стрибонув, так стрибонув!
– Мабуть, таки спортсмен, чемпіон якийсь.
– По-моєму, вище за Сергія Бубку стрибнув.
– І як це він знав, що ми прийдемо?
– “Від вас мені не сховатися…” Що це значить?
– Завтра дізнаємося.
– А де побачимося – так і не сказав.
– Мабуть, там же, на кладовищі.
– А чому він утік від міліціонера?
– Мабуть, ховається.
– Ти гадаєш, він злочинець?
– Хто його зна.
– А чого він навіть уночі в темних окулярах?
– Ага. Це дивно.
– Все дивно, не тільки це…
…Баба Секлета теж не спала. Шепотіла молитви. Чогось їй було тривожно на серці…
До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ IX
Несподіваний телефонний дзвінок
Пообідавши в ресторані “Центральний”, капітан Горбатюк перед поїздкою у Троянду (він усе-таки вирішив обов’язково побачитися сьогодні з Борею!) забіг на хвилинку до райвідділу попередити, що сьогодні, мабуть, уже не буде, і взяти диктофон (останнім часом, ведучи слідство, він записував усі свої розмови у справах).
Ще не відчинивши дверей свого кабінету, він почув телефонний дзвінок, який деренчав настійливо і, мабуть, давно. Капітан зайшов до кабінету і зняв трубку:
– Алло! Капітан Горбатюк слухає!
– Добрий день! Нарешті все-таки додзвонився… – прогукав у трубці хлоп’ячий голос.
– Слухаю, – повторив Горбатюк.
– Скажіть, будь ласка, у вас є якісь відомості про катастрофу тринадцятого числа на тринадцятому кілометрі?
Капітан здригнувся:
– Хто це говорить?
– Поставтеся до цього дуже серйозно. Це не жарти. І не розіграш. Можуть бути жертви. Смерть невинних людей.
– Не вішай, будь ласка, трубку, – сказав капітан і вже взявся за другий телефонний апарат, але хлопець насмішкувато мовив:
– Не витрачайте марно часу. Не засікайте мене. Я телефоную з автомата. Я не злочинець. Я хочу вам допомогти.
Капітан негайно зняв руку з другого апарата і натиснув на кнопку, що з’єднувала телефон із диктофоном.
– Це ти написав листа? Хто ти?
– Треба вжити всіх заходів, щоб не загинули люди.
– Як може статися катастрофа? Причини?
– Причини злочинні.
– А мотиви? Просто жорстокість, садизм маніяка чи якась певна мета?
– Гадаю, певна мета.
– Звідки тобі це відомо?
– Це не має значення. Головне, запобігти небезпеці.
– Як це можна зробити?
– Затримати автобус до десятої вечора. – Який автобус?
– Я не знаю. Шукайте.
– Хто ти? Як тебе звуть? Давай зустрінемося. Треба серйозно поговорити. Якщо це не жарт, і йдеться про життя людей, і ти щось знаєш, ти мусиш, ти повинен…
– Я не можу.
– Прошу тебе… Дуже прошу!..
Хлопець не відповів, поклав трубку. Пікнув короткий сигнал.
Капітан увімкнув диктофон і двічі прослухав записану розмову.
На жарти це було не схоже. Хлопець говорив схвильовано, щиро.
Але на питання, чи це він писав листа, не відповів. Од зустрічі категорично відмовився. Що це має означати?
Найвірогідніше – боїться. Якимось чином йому стало відомо про підготовку терористичного акту; може, він навіть і член злочинної групи, але у хлопця заговорила совість і він вирішив запобігти катастрофі.
З розмови можна зробити висновок – щодо автобуса, який буде проїжджати о десятій вечора тринадцятий кілометр Південного шосе, готується терористичний акт.
Місце обрано відповідне – безлюддя, кущі, поворот, місток, автобус уповільнює швидкість. І час підходящий – вечір…
Отже, перше завдання – з’ясувати: які автобуси проїжджають тринадцятий кілометр о десятій вечора.
Про поїздку сьогодні до Троянди – годі й думати.
Треба їхати на Південний автовокзал.
До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ X
“Нічого не збагну!”
Рано-вранці приїхали тато і дід.
Коли Женя з Вітасиком прокинулися, тато з дідом уже стояли на подвір’ї біля криниці і про щось балакали з бабою Секлетою.
Побачивши хлопців, баба Секлета замовкла і винувато опустила очі.
Хлопці перезирнулися. Було ясно – баба Секлета уже доповіла і про сержанта Бодню, і про його наказ. Та дід і тато не робили з цього секрету. – Хлопці, – насупив брови дід, – я вас розумію. Я й сам таким був, шукав пригод. Але кладовище – не місце для прогулянок. Зараз такий час… Злочинність зростає. У нашій газеті майже щодня про це матеріали. І об’яви: “Допоможіть знайти…”, “Та-кого-то числа пішов із дому і зник… Прикмети…” Я не хочу, щоб… Ви мене розумієте?
– Слухайте мене уважно, – суворо сказав тато. – Якщо не хочете неприємностей… Я й тобі, Вітасику, не посоромлюсь… Твій тато мені дозволив… Раджу подумати…
– Вони подумають, – кивнув дід. – Вони хлопці розумні. Та й ніколи їм буде сьогодні займатися цими дурницями. Дай Боже, щоб ми до вечора впоралися. Дивіться, який бур’ян! Якщо хочемо, щоб картопля зовсім не стекла, щоб хоч трохи… треба негайно щось робити.
Хлопцям не лишилося нічого іншого, як тільки скрушно зітхнути.
Баба Секлета співчутливо глянула на них і розвела руками – вибачайте, мовляв, але інакше я не могла.
То була каторжна робота – боротися з тими бур’янами. Деревовидні, стовбуристі, вони міцно трималися за землю, дряпалися і навіть, як здалося хлопцям, кусалися. їх доводилося видирати руками. Ні коса, ні сапка їх не брали. Та й коса у баби Секлети була стара, сточена, благенька – не для таких бур’янів. І, чесно кажучи, ні дід, ні тато косити не вміли. Обидва були городянами.
– Хоч сокирою рубай, – кректав дід, тягнучи із землі чергову бур’янину.
Працювали в брезентових рукавицях. Хлопці, звісно, висмикували ті бур’яни, що менші, але все одно десь години за дві потомилися так, що спини розігнути не могли.
– Може, ми у магазин підемо, щось купимо? – сказав Женя, жалібно дивлячись на дідуся. Дідусь, як і всі дідусі, був поступливіший.
– По-моєму, нам нічого не треба, – сказав дідусь, запитально дивлячись на тата.
Тато, зализуючи навіть через рукавиці поколоті об будяки руки, невдоволено буркнув:
– Нічого нам не треба. Знаю я ваш магазин. Беріть оно сапки і підгортайте картоплю.
Женя був у відчаї.
Він винувато позирав на Вітасика і тільки раз у раз одчайдушно махав рукою.
Це ж його, його найближчі родичі, тато й дід, абсолютно унеможливлювали зустріч із Ноликом! А відтак винен був саме він. Якби не попередження Нолика, Женя б урешті-решт чесно розказав усе діду й татові, і вони, певно, зрозуміли б і відпустили їх. Але розказати було неможливо. І це робило становище безвихідним.
Такого у Жені й Вітасика, здається, ще не було впродовж усього життя. За якихось чотириста-п’ятсот метрів їх чекав загадковий хлопець, а вони не могли зустрітися з ним.
Час минав, тужливий і безнадійний.
Наближався вечір.
– Ну, браття, ми зробили велике діло! – захоплено вигукнув дід, спершись на сапку і оглядаючи город.
– А що! – підхопив тато. – Зовсім інша картина! Молодці, хлопці! З мене могорич.
Тато поліз у сумку з харчами, витяг і урочисто вручив Жені й Вітасику по маленькій шоколадці.
– Спеціально приберіг для такого випадку.
І хоч несподівано отримати в нагороду шоколадки було приємно, гіркоту становища підсолодити вони не могли.
І раптом…
Раптом хлопці побачили Шурика Дармовиса, який ішов вулицею, роззираючись навсібіч і ще не бачачи їх.
Вони кинулися йому назустріч.
– О! Привіт! – вигукнув Шурик. – А я до вас.
– Що? Що таке? – вигукнули Женя й Вітасик, передчуваючи новину.
– Я його бачив!
– Ну!
– І що?!
Шурик глянув на тата й діда, що стояли віддалік, дивлячись на них, і, стишивши голос, сказав:
– Нічого не розумію… Ви що – добре знаєте його?… Він несподівано з’явився в нас у саду, сказав мені: “Передай хлопцям, що сьогодні ввечері, о десятій…” – і зник. Нічого не збагну…
