До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ XI
У Троянду треба їхати сьогодні
Капітан Горбатюк довго сидів на Південному автовокзалі з диспетчером, аналізуючи графік руху міжміських автобусів. Підраховували, прикидали, які з рейсів минають тринадцятий кілометр о десятій вечора. Але не знайшли жодного. І з тих, що прибувають, і з тих, що від’їжджають. Були такі, що минають тринадцятий кілометр приблизно о двадцять першій тридцять, о двадцять другій тридцять п’ять, о двадцять другій п’ятдесят. А таких, щоб о двадцять другій не лише плюс-мінус п’ять хвилин, а й десять-п’ятнадцять, не було жодного. Ні з дальніх рейсів, ні з міжміських.
– Може, не рейсовий? – сказав диспетчер. – Може, на замовлення?
– Та ні… Не думаю, – зітхнув капітан.
Диспетчер замислився. І раптом підняв угору палець:
– Стривайте. Є ще заводські автобуси. Що по суботах-неділях возять заводчан на дачі, на сади.
“Тринадцяте… Що ж це за день? Субота!” – майнуло у капітана.
– Ану-ну! Годиться!
– Тоді давайте глянемо, – диспетчер витягнув із шухляди папірець. – Я тут записав про всяк випадок. Іноді буває треба… Та-ак!.. – він замовк, дивлячись на папірець і щось прикидаючи подумки. От… Останній рейс із Троянди о двадцять першій. Це кілометрів сімдесят п’ять. Ви знаєте, на тринадцятому кілометрі він буде якраз десь о двадцять другій. Влаштовує?
– Думаю, так… Дякую! Дякую! – капітан потиснув руку диспетчеру і вийшов.
Його охопило хвилювання, яке бувало завжди, коли факти починали працювати на версію, що свідчило про правильність обраного шляху розслідування. Хоча певної чіткої версії ще не було, але напрямок уже прозирав. Троянда! Телефонний дзвінок був, мабуть, звідти.
Капітан глянув на годинник. Була майже дев’ятнадцята, тобто сьома година вечора. Пізнувато. Рейсовий приміський автобус на Троянду вирушав о дев’ятнадцятій двадцять. Прибував у Троянду о двадцятій сорок. І одразу повертався назад. Це був останній рейс. Правда, були ще електрички… Але розкладу капітан не знав. Пізно ввечері між електричками інтервали бувають великі: година-півтори. Отож додому можна втрапити аж о другій ночі.
Службовою оперативною машиною користуватися капітан не хотів. За бензин треба звітувати, а поїздка була начебто не зовсім по роботі. А як-не-як у два кінці понад сто п’ятдесят кілометрів.
Капітан стояв у задумі край шосе.
І раптом біля нього різко загальмували “Жигулі”. Горбатюк глянув і не повірив очам. То була машина капітана Попенка.
– Вас підвезти? Десять доларів! – весело вигукнув із віконця його друг. – Що ти тут робиш?
– Ти що – екстрасенс? Знав, що ти мені зараз потрібен як повітря? – сказав Горбатюк, сідаючи в машину.
– Вважай, що так. А що?
– Мені до зарізу треба зараз у Троянду.
– Ех-хе-хе! – похитав головою Попенко. – Глянь на бензин. Я ж на нулі. Не знаю, чи вистачить доїхати додому. А заправитися немає за що… А чого такий заріз?
Капітан Горбатюк стисло розповів другові про події сьогоднішнього дня – про Борю Ультразвука, про телефонний дзвінок, про результати розмови з диспетчером…
– Ясно. Снаряди лягають все ближче. Гадаю, з катастрофою – таки не жарти. Часу лишається все менше. У Троянду поїхати треба, – капітан Попенко почухав потилицю. – Що ж робити з бензином?… Слухай, а що як побалакати з твоїм диспетчером… Звичайно, це порушення, але… якщо до завтра… певне ж, повірить?
– Ходімо, – рішуче сказав Горбатюк.
Тепер уже потилицю чухав диспетчер:
– Це ж вам літрів п’ятнадцять… а то й каністру…
– Краще каністру, – кивнув Попенко. – Мало що… І для рівного рахунку. Завтра привезу гроші. Слово!
– Та причому тут це… – одмахнувся диспетчер. – Головне знайти. Якби не вечір, не кінець зміни… Ну, посидьте, я спробую… – він вискочив, залишивши їх у диспетчерській.
Якусь хвилину вони мовчали. Потім капітан Попенко спитав:
– Ти думаєш, той хлопець, що дзвонив, і є Тринадцятий Апостол?
– Ні. Щось не схоже, – сказав Горбатюк. – І тон, і лексика не та. А головне – психологічна характеристика… Там зухвалість, цинізм. Тут щира схвильованість, доброзичливість.
– Не виключено, що так і задумано.
– Для чого?
– Щоб ти повірив. – Взагалі й таке можливо. Хоча інтуїтивно я відчуваю, що хлопець був щирий. Шкода, якщо помилився.
– А як, до речі, з тим “бусиком”, що зник?
– Знайшовся. Приїхав. Серед поля, на ґрунтовій дорозі застряв, поламався. А сповістити не було можливості. Гадаю, до крадіжки він не причетний. А от те, що Дармовис, який намагався його “засвітити”, несподівано вигулькнув у іншій справі поряд із Борею Ультразвуком, наводить на роздуми. Тому й хочу, не відкладаючи, зустрітися ще сьогодні і з Борею, і з Дармовисом. І взагалі понюхати ту Троянду. Ниточки ведуть явно до неї. А сама атмосфера, мікроклімат місця, де зріє злочин, може дати певний поштовх у розслідуванні. Тим більше часу обмаль.
– Згоден! У Троянду треба їхати сьогодні.
До кімнати, рвучко розчинивши двері, увійшов диспетчер.
– Давайте каністру! Домовився – був у хлопців запас.
– Я завжди казав – поки є на світі добрі люди, з будь-якого безвихідного становища можна знайти вихід, – весело сказав капітан Попенко.
До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ XII
О десятій вечора…
Першим не витримав дідусь:
– Що там у вас за секрети? Либонь, знову щось неймовірне.
Хлопці перезирнулися.
“Якщо він утаємничив Дармовиса, то, значить, та його засторога: “Не кажіть про мене нічого!” – стосувалася тільки Бодні. Мабуть, він таки ховається від міліції, – подумав Женя. – І татові з дідом можна розказати. Тим більше, не розказавши, як ми зможемо побачитися увечері о десятій? Нас же просто не пустять. Та й не буде нас тут о десятій. Поїдемо додому. їм же завтра на роботу”.
Тато й дід взяли сьогодні на роботі відгули, щоб попрацювати на городі. Бо в неділю мамин день народження. І в суботу треба буде закупити харчі. А далі чекати з тими бур’янами не можна було. Пропала б уся картопля.
Вітасик все це теж розумів.
Тільки Шурик, не знаючи ситуації, розгублено переводив погляд з одного на другого. – Давай розказуй! – махнув рукою Вітасик.
Женя розповів татові й діду все про загадкового Нолика.
– Гм, – заклопотано мовив тато. – Літає… слідів не лишає… Важезні блоки однією рукою переставляє… Чортівня якась!
– Щастить нам на чортівню! – усміхнувся дід. – Либонь, хлопці мають якусь особливу тонку екстрасенсорну властивість…
– Тату! – благально звів Женя очі на Василя Сергійовича. – Ти ж розумієш, що нам треба, отак-о треба о десятій вечора…
Тепер уже тато з дідом перезирнулися.
– Останній автобус на станцію іде о пів на дев’яту, – сказав дідусь. – Якби не так потомилися, можна було б і пішки… Але… І на електричку останню не втрапимо… Аж до четвертої ранку чекати доведеться… Краще вже ночувати, а о шостій зразу на роботу.
– Мабуть, доведеться, – зітхнув тато.
Шурик Дармовис і собі зітхнув:
– Жаль, я не зможу… Сьогодні тато на дачі ночує. Не пустить. Я вже мушу повертатися. А то не встигну…
Але видно було, що він недуже шкодує, що так складається. Шурик був не вельми сміливий, щоб не сказати боязкий.
– Спасибі тобі, що не полінувався, приїхав, попередив, – мовив Женя.
– Ну, чого це… – одмахнувся Шурик. – Але й ви… потім розповісте… Мені ж цікаво…
– Аякже! – сказав Вітасик.
Шурик побіг на автобус, тато з дідом пішли дзвонити додому, що вони сьогодні не приїдуть, ночуватимуть у баби Секлети. А Женя з Вітасиком нервово походжали по подвір’ю в нетерплячому чеканні. До десятої лишалося ще дві години, довжелезні дві години.
– Він хоче нам щось сказати. Дуже важливе! Я відчуваю, – сказав Женя.
– Я теж, – хитнув головою Вітасик. – Хто ж усе-таки він такий?
– Не знаю… Може, й злочинець. Хоча… чогось мені не віриться.
– Мені теж. Але… Якщо все-таки… і якщо він попросить, щоб ми йому допомогли… Злочинці, ти ж знаєш, іноді використовують пацанів… Що робитимемо?
Женя знизав плечима:
– Не знаю… Побачимо по ситуації.
– Мені б не хотілося бути стукачем.
– А мені б, думаєш, хотілося?… Але й допомагати злочинцям не дуже приємно. – Хто говорить…
– А мені все-таки здається, що він не злочинець.
– Мені теж…
Повернулися тато й дід.
– Ледве додзвонилися, – сказав дід. – Мобільний зв’язок тут зовсім поганий.
– Я вже думав, що комусь із нас доведеться їхати, – мовив тато. – Хоча мені й самому вже цікаво, що ж це за такий Нолик і чого він хоче.
– І мені цікаво, – усміхнувся дід.
– Тільки ж ви не… – насторожився Женя. – А то все зірветься.
– Та ні, ні, не бійтесь, – заспокоїв тато.
– Що ж ми – не розуміємо, чи що? – зняв руку догори дід. – Усе розуміємо! Ми здаля спостерігатимемо. Для страховки. Про всяк випадок…
– Ні-ні-ні! – замахав руками Женя. – Ні в якому разі!
– Та мало що може бути! Хлопці! Ви не жартуйте, – насупив брови дід.
– Ні-ні! Не треба! – вперто сказав Женя.
– Ну, добре, – примирливо поклав йому руку на плече тато. – Ми станемо біля хати секретаря сільради, що проти церкви. Коли що – кричіть, ми почуємо.
– Тільки не ближче.
– Гаразд.
І от наблизилася десята…
З вулиці біля церкви горів на стовпі ліхтар. А за церквою на цвинтарі – темрява непроглядна. Вечір був хмарний, небо беззоряне. Але те, що проти церкви біля хати секретаря сільради стоять тато і дід, вселяло впевненість. І хлопці сміливо йшли у ту темряву, орієнтуючись по пам’яті і навпомацки. Минули густі кущі. Он уже бовваніє склеп. Вітер, що був знявся, коли вони підійшли до цвинтаря, раптом вщух. Запанувала якась неприродна, дзвінка тиша. І враз вони почули з темряви негучний голос:
– Привіт! Ви таки хлопці надійні. Не вмикайте ліхтарик, не треба.
– Чому? – спитав Женя. Не стільки по суті, як для того, щоб подати голос. Було якось моторошно слухати, не відповідаючи.
– Не треба, – не пояснюючи, повторив невидимий Нолик.
– Ну, гаразд, – сказав Женя, хоча йому дуже хотілося увімкнути ліхтарик, який він стискав у руці. – А що таке? – подав нарешті голос Вітасик.
– Готується страшний злочин, – сказав Нолик.
– Де? – відчуваючи холод у грудях, спитав Женя.
– У Троянді.
– Звідки ти знаєш? – тремтячим голосом спитав Вітасик.
Нолик не відповів, а сказав:
– Я думав попросити того Шурика, але він ненадійний. Хоча до злочину стосунку не має, імпульси ідуть звідти. Треба щось зробити, тому що буде багато жертв.
– Треба, мабуть, негайно заявити в міліцію, – сказав Вітасик.
– Я не знаю, про що заявляти, – зітхнув Нолик.
– Як?! – здивувався Женя.
– Та й міліція, мабуть, не зможе нічого… – знову зітхнув Нолик і раптом схвилювався: – Ідуть! Двоє! Тікаю! Врешті, все сказав… Думайте самі. Прощайте!
І хлопці враз побачили, як на тлі прояснілого неба над темною громадою дерев майнула і зникла тінь. Якусь хвилю хлопці мовчали, прислухаючись. Потім Женя увімкнув ліхтарик. Біля склепу нікого не було.
– Ой! Дивись! – вигукнув раптом Вітасик. – Ану, посвіти сюди!
У траві біля склепу стояли кросівки Нолика – яскраві, червоно-сині, з білою оторочкою. На товстій підошві.
Вітасик нахилився, хотів підняти і… не зміг.
– Що таке? – спитав Женя і теж нахилився, взявся рукою. – Тю! Вони що – прибиті чи смолою приклеєні?!
Підняти кросівки з землі було неможливо. І раптом ліхтарик згас. Женя його не вимикав. Ліхтарик згас сам. Хоча Женя вчора поміняв батарейки. І вмить хлопців охопив страх. Вони обидва мимоволі скрикнули.
– Що таке? – почувся з-за кущів схвильований голос діда.
– Де ви? Ідіть сюди! – вигукнув тато. – У нас чогось ліхтарики не працюють.
– І… і у нас, – пробелькотів Женя.
– Слухайте, у мене якийсь шум у голові дивний, – сказав дід.
– І в мене, – признався тато.
– І в мене!
– І в мене! – наче луна прокотилася, повторили хлопці.
– Ходімо звідси! – скомандував дідусь. – Хутко!
До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ XIII
Боря дає характеристики
Прізвище Борі Ультразвука було Кучкін. Цю інформацію капітан Горбатюк одержав, коли обідав у ресторані “Центральний”. Але та інформація виявилася зайвою. Позаяк Бориного прізвища у Троянді ніхто не знав. А от прізвисько Ультразвук і те, що він офіціант із “Центрального”, либонь, знали всі. І перший же дядечко, лисину якого прикривала носова хусточка, зав’язана з чотирьох кінців на вузлики, дізнавшись після короткої розмови, хто такий Кучкін, радісно вигукнув:
– А! Боря! Ультразвук! З “Центрального”! Так би й сказали. А то “Кучкін”, “Кучкін”. Аякже! Он його палаццо. Край води. З особистим причалом. І фамільним прапором на вежі. Хто ж його не знає!
Борине “палаццо” було справді примітне. З червоної клінкерної цегли, з балкончиком, із зубчастою вежкою на даху, над якою справді маяв невеликий синьо-голубий прапорець з намальованою на ньому пляшкою. Біля дощатого причалу погойдувався на воді моторний човен. А посеред двору стояв довгий новий автомобіль, і коло нього порався високий сутулий молодик, любовно протираючи лискучі деталі ганчіркою.
“Справді схожий на знак запитання”, – подумав Горбатюк.
Побачивши незнайомих, Боря завмер і, схиливши по-собачому голову набік, дивився на них круглими собачими очима.
– Добридень, Борисе Івановичу! – якомога люб’язніше привітався капітан Горбатюк.
– Драстуйте! – кивнув капітан Попенко.
Боря щось відповів – вони не розчули.
Капітан витяг із кишені посвідчення і, розгорнувши його, показав Борі – нишком, так, щоб не бачили сусіди.
– Якщо можна, зайдемо в хату, щоб не привертати уваги сторонніх, – тихо сказав Горбатюк. Справді, з сусідніх садків уже повитикалися цікаві голови на довгих шиях.
Боря знову щось сказав – і знову вони не розчули.
– У хаті таки краще, – мовив капітан Попенко. – І звук не так губиться.
Боря був блідий як стіна, очі його полохливо бігали. Але він не зрушив з місця. – Візьміть себе в руки, – зовсім тихо сказав Горбатюк. – Треба поговорити.
Нарешті Боря ворухнувся і, ледве ступаючи задерев’янілими ногами, пішов до дверей. Капітани рушили за ним.
Перше, що впадало у вічі, – це холодильники. їх було аж три. Один величезний – видно, ресторанний, списаний. Другий трохи менший, новий. І третій – “Норд”.
“Треба ж десь ресторанні недоїдки після бенкетів зберігати”, – іронічно подумав Горбатюк.
Крім холодильників, були ще стільці – багато стільців, усі однакові, м’які, з потертими м’якими спинками – теж колишні ресторанні, списані.
“Чи не влаштував він тут приватний філіал “Центрального”, – подумав Горбатюк і, кивнувши на стільці, підморгнув Борі:
– Любите гостей?
Боря почервонів:
– А це хіба погано? – нарешті почули вони. Справді, в хаті звук губився не так.
– Це чудово! – усміхнувся капітан Попенко. – Якщо…
Боря нашорошив вуха.
– …якщо гості варті гостинності, – після паузи закінчив Попенко.
– Що ви маєте на увазі? – прошелестів Боря.
– Різні бувають гості, Борисе Івановичу, – сказав Горбатюк. – Про це ми й хотіли з вами поговорити. Ми дуже сподіваємося на вашу допомогу.
Боря якось одразу ожив, очі повеселішали, рухи стали впевненішими, голос чутнішим.
– Так чого ж ми стоїмо? Сідайте, будь ласка. Одну хвилинку, я зараз накрию.
Він уже метнувся до холодильника, але капітан Горбатюк зупинив його:
– Не треба. Не будемо гаяти час.
Боря не став сперечатися, одразу сів і, що називається, перетворився на знак запитання:
– Я вас слухаю.
Горбатюк почав здаля: часи зараз важкі, обстановка складна, напружена, проста трудова публіка у ресторан не ходить, відвідувачі – або ділові люди: комерсанти, підприємці, або високопосадовці, або – не будемо околяса ходити – відвертий кримінальний елемент.
– Начальники, – скорботно стулив губи Боря, – ви хочете, щоб мене зарізали?
– Боже збав! – здійняв догори руки капітан Попенко.
– Не хвилюйтесь, – сказав капітан Горбатюк. – Ми не дозволимо вам ризикувати своїм дорогоцінним життям. Нас не цікавить клієнтура “Центрального”. Ні гості “шефа”, ні гості “метра”, ні “чайники”. Нас цікавлять лише дачники-трояндівці. Вас тут знають усі, і ви всіх знаєте. На цих стільцях, що оце ми зараз сидимо, пересиділа, мабуть, чи не вся Троянда. Ну, давайте разом поміркуємо, пофантазуємо… От якби ви раптом дізналися, що хтось із ваших трояндівців задумав зухвалий терористичний акт, – на кого б ви могли подумати?
– Терористичний акт?! – вражено перепитав Боря. – Ще й зухвалий?!.. І ви підозрюєте когось із Троянди?!
– Ми ще нікого не підозрюємо. Ми просто фантазуємо. Розкажіть нам про своїх сусідів, про всіх, кого ви знаєте.
– Ну, це до ранку, мабуть, доведеться розповідати. Я справді знаю майже всіх. Я мешкаю тут уже сім років… Ще коли був одружений.
– А де ваша дружина?
– Не сипте сіль на рану, – драматично мовив Боря. – Я не хочу згадувати про цю зрадницю.
– Тоді повернімось до сусідів. Коротенько, кількома словами. Ваші враження. На інтелігентних пенсіонерів, немічних бабусь багато часу не витрачайте. Хоча… Все буває… До речі, там може бути й хлопчик. Років тринадцяти-чотирнадцяти.
– Хлопчик? – здивувався Боря.
– Ну, не обов’язково в цій родині. Може, сусідський… Хто його зна…
Боря почав називати сусідів. Характеристики його були в’їдливими, саркастичними, безжальними (особливим людинолюбством Боря не відзначався), але всі характеристики він закінчував однією фразою: “На терористичний акт не здатен!” Причому звучало це презирливо, зневажливо, навіть осудливо.
Обидва капітани дивилися на Борю пильно, намагаючись не проґавити жодного слова, жодної інтонації, жодної зміни у виразі обличчя.
І от нарешті Боря дійшов до Дармовиса.
Зробив паузу, замислився, знизав плечима:– Ну, що вам сказати?… Я його мало знаю. У них там зараз якісь неприємності в магазині… А син у нього є. Років тринадцяти-чотирнадцяти. Це точно, тут нічого не зробиш. Але…
Він опустив очі. Потім швидко зиркнув – спершу на Горбатюка, далі на Попенка. І отієї обов’язкової фрази “на терористичний акт не здатен!” чогось не сказав.
Капітани мовчки перезирнулися…
До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ XIV
“Треба порадитися зі Степаном Івановичем та Анатолієм Петровичем!”
Тато розбудив хлопців о п’ятій. Так домовилися ще звечора. Щоб встигнути до автобуса забігти на кладовище і подивитися на ті дивні “непідйомні” кросівки.
Нашвидку поснідали і вирушили.
Небо було безхмарне, високе і чисте. Сонце викочувалося з-за обрію і золотило хрести на церковних банях.
У зеленому шумовинні цвинтарного гаю весело базарювало птаство.
Вони наблизилися до каплиці.
– Ну, де ж ті ваші таємничі кросівки? – спитав дід.
Кросівок не було.
– Значить, забрав, – розгублено сказав Женя.
– А може, зовсім не було? – примружився тато. – Може, здалося?
– Були! – вдарив себе в груди Вітасик.
– Не могло зразу обом здатися, – твердо сказав Женя.
– Хтозна, – похитав головою дід. – От усім же чотирьом учора в голові гуло. А чого, питається?
– Ех! І чого ви підійшли?! – вкотре вже дорікнув Женя. – Ми ж домовилися! Ви ж обіцяли!
І вкотре вже смиренно похилили голови тато й дід.
– Винні!.. Але ж якби ви не скрикнули… – почав дід.
– Не треба! Не треба! – виставив уперед долоню Женя. – Спершу ви підійшли, а скрикнули ми вже потім. Не треба!
– Ну, ти ж зрозумій! Все-таки кладовище… Темно. І вас не чути… Хіба могли ми спокійно стояти? Хто ж знав! – тато розвів руками. – Але як він нас почув?! – здвигнув плечима дід. – Ми ж підійшли навшпиньках і сиділи тихенько як мишки.
– Ну, все це врешті не так важливо, – сказав тато. – Головне, що він сказав. І чого саме вибрав наших хлопців?
– Бо геройські хлопці! – підморгнув дід. – Шурика ж, бач, забракував. “Ненадійний”.
– Геройські то геройські, але самим їм братися до цієї справи нічого. Раз вони кажуть, що на жарти це не схоже, треба й поставитися до цього з усією серйозністю. Я вважаю, що треба порадитися зі Степаном Івановичем і Анатолієм Петровичем.
– Абсолютно згоден! – підхопив дід. – Мати таких друзів і не скористатися – смішно.
Хлопці не заперечували. Вони самі вже думали проте, що без капітана Горбатюка і капітана Попенка їм не обійтися.
По дорозі – і в автобусі, і в електричці – всі були задумані й мовчазні. Тільки зрідка перекидалися окремими репліками (як це називав дідусь-драматург).
– “Імпульси ідуть звідти…” Що це значить? – знизував плечима Женя.
– І разом із тим: “Я не знаю, про що заявляти…” Головоломка-крутиголовка якась, – сказав Вітасик.
Тато і дід промовчали. Після паузи Женя знову:
– І чого це він думає, що міліція не зможе нічого?
– А хто ж тоді зможе? Ми з тобою? – спитав Вітасик.
– Нічого ви самі не зможете, – подав голос дідусь.
– Бо ніхто вас туди самих не пустить, – докинув тато.
Знову помовчали.
– І ліхтарики ж справні. Зараз горять. А тоді… – Женя кілька разів увімкнув і вимкнув по черзі всі три ліхтарики.
– Тож-бо й воно! – мовив тато.
– Не інакше як маємо справу з аномальним явищем, – казав дід.
– То що ж він – екстрасенс якийсь? – спитав Вітасик.
– Не виключено, – відповів дід. – Серед дітей екстрасенсорні здібності трапляються навіть частіше, ніж серед дорослих.
– То чого ж він сам не може впоратися з тими злочинцями? Йому ж легше… Ех, чому ми не екстрасенси! – зітхнув Женя.
– Мабуть, є в нього серйозні причини, раз він звернувся до нас, – сказав Вітасик.
На цьому репліки увірвалися.
Далі їхали мовчки.
До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ XV
“Заходьте-заходьте, дорогі друзі!”
Капітан Горбатюк сидів за столом у своєму кабінеті, перебирав папери у справі про пограбування магазину, але ніяк не міг зосередитися. Все згадував учорашній вечір у Троянді.
Після розмови з Борею Ультразвуком вони вирішили зустрітися з Дармовисом. Але не одразу – щоб Боря не зв’язав це зі своїми свідченнями. Вони не виказали аніякісінької зацікавленості словами Борі про Дармовиса, вислухали до кінця всі його характеристики (а їх було чимало), подякували, попрощалися і пішли.
Відчуваючи потилицями пильний Борин погляд, вони попрямували спершу до симпатичного підстаркуватого подружжя пенсіонерів, що, зігнувшись, длубалися на городі, поговорили з ними про погоду, про ціни, про сесію Верховної Ради, потім пройшли далі, підійшли до сухореброго чоловіка у плавках і капелюсі, що з цвяхами у зубах невміло грюкав молотком, лагодячи паркан, знову поговорили про політичну ситуацію, про сесію Верховної Ради, про виступи депутатів, попрощалися і вже намірилися йти до Дармовиса, аж тут назустріч їм вийшли на стежку двоє – кремезний лисий дідуган і довготелесий худорлявий дядечко в окулярах і з борідкою.
Дідуган ковзнув по Горбатюкові гострим поглядом – і раптом спинився:
– О! Степане Івановичу! Яким вітром? Що робите у наших краях?
Горбатюк примружився – обличчя було начебто знайоме, але…
– Не впізнаєте? Ай-яй-яй! Я старий, і то… А ви!.. Слідчий називається!
Горбатюк згадав:
– А-а… Добрий день!
Два місяці тому він їхав у Москву в одному купе з цим дідуганом.
– Олександр Васильович? Не переплутав?
– Так точно. Не переплутали. Хоча впізнати мусили спершу ви, а тоді я… Знайомтесь – мій племінник, Васючок, тобто Василь Мартинович, кандидат історичних наук.
– А це мій друг, капітан Попенко.
…То була невесела поїздка до Москви. Два місяці тому їздив Степан Іванович з приводу реабілітації свого рідного діда – татового батька, сільського вчителя Микити Яковича Горбатюка, репресованого у тридцять восьмому році і безслідно зниклого. Багато років не було ніякої відповіді – чи його справа згоріла підчас війни, чи то хто його зна… І от нарешті знайшлися кінці. Відшукався Микита Якович Горбатюк у списках розстріляних у 1942 році на далекій Колимі. їхав Степан Іванович – як із похорону. Купейних квитків не було, довелося взяти СВ – спальний вагон, двомісний. І на другому місці виявився оцей дідуган, Олександр Васильович Силенко, полковнику відставці. Коли люди їдуть удвох, хоч-не-хоч, а доводиться балакати. І, ясна річ, зайшлося про ті страшні сталінські репресії. Не міг Степан Іванович мовчати. Наче свіжа рана була після отого “вища міра соціального захисту – розстріл”. Соціальний захист! Аж тремтів Степан Іванович, кидаючи гнівні слова проти тої нелюдської сталінської системи. Олександр Васильович не сперечався: “Так, так, звичайно… Я не виправдовую. Але все-таки… Хоч порядок був. Працювали, боялися. Навіть злочинці. А зараз… Ніхто нічого не боїться. Ніхто не хоче працювати. А злочинність!.. Страшно подумати! І що та міліція може? Що ви можете? Які у вас можливості?” Говорили довго, до глибокої ночі.
Прощаючись, обмінялися адресами, телефонами… Але хто коли дзвонив ні з того ні з сього до випадкових супутників?…
І от раптом…
– У вас що тут – дача? – спитав Горбатюк.
– Уже десять років, – сказав Олександр Васильович. – А ви до Дармовиса?
Капітан Горбатюк мовчки здивовано глянув на нього. Відставний полковник усміхнувся:
– Ну, ви ж ведете їхню справу. Невже це секрет? А він мій сусіда. До речі, щойно поїхав, кілька хвилин тому. Забрав сина, тещу і поїхав. А збирався начебто ночувати…
Горбатюк перехопив погляд відставного полковника, і в тому погляді було наче торжество.
“Що ви можете, міліція? Які у вас можливості?” – згадалися раптом слова, сказані полковником тоді у поїзді.
Це вже була несподіванка. Прикра.
Було над чим думати зараз капітанові, перебираючи папери… Раптом у двері постукали.
– Будь ласка! Заходьте! – гукнув капітан. Двері прочинилися.
На порозі стояли Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко.
– Можна?
– А-а! Заходьте-заходьте!
