“О земле втрачена, явися” аналіз

Василь Стус “О земле втрачена, явися” аналіз – тема, ідея, віршовий розмір, жанр, художні засоби, провідний мотив допоможуть підготувати літературний паспорт твору.

“О земле втрачена, явися” аналіз вірша (паспорт)

Автор: В. Стус

Рік написання: 1971-74.

Збірка: «Палімпсести».

Жанр: ліричний вірш

Рід лірики: патріотична лірика

Провідний мотив: мрія про повернення на рідну землю.

Форма: розмова сина з рідною землею, далекою і втраченою.

Віршовий розмір: 4-стопний ямб

Вид римування: перехресне

Тема: переживання людиною своєї смерті, свого небуття в цьому світі, у якому залишається все пережите, але немає самої людини, бо її «розтанули сліди» «в далеких пожиттєвих ерах»; спогади про яскраві сторінки життя й красу рідної землі.

Ідея: утвердження думки про плинність і скороминущість життя, краса якого й переживання якого є тим, за чим людина гірко жалкує, особливо ж у «зболеному сні»; утвердження любові до рідного краю, тільки який і може подолати зло («лихо, спи!»).

Мотиви: «утрачена Батьківщини», «плинність життя», «смерть», «казка дитинства».

“О земле втрачена, явися” художні засоби

• Епітети: зболений сон; усеблага покута; пожиттєві ери; сині ниви; чорне вороння; тіні пелехаті; ранкові нашепти; солодавий запах; розгойдані тарілі; мосянжний перегук; пшеничні руки; спечені уста; вільготні лети; забуті радощі;
• Метафори: земле, простелись, пролийся; сонця клопочуться в озерах; вороння лісів; райдуга голосів; безберегість полів;
• Порівняння: запах винниць, як гріх, як спогад і як біль;
• Риторичні звертання: О земле втрачена, явись; минуле, озовися, де ти?
• Обрамлення: О земле втрачена, явися /бодай у зболеному сні,/ і лазурово простелися/і душу порятуй мені.

Образи: людей: ліричний герой; міфологічні: лихо; природи: сонце, озера, ниви, ліси, світання, крила, хвилі, джмелі, поля, світання, троянди, долина, приярок, лебединя, голуби, райдуга; предметів і явищ: рідна земля, сон, згадки, сліди, покута, спогад, минуле.

Символічні образи: пожиттєві ери (символ майбутнього без цієї конкретної людини); лихо (символ земного життя); зболений сон (символ важкого життя й смерті); лебединя (символ вірності).

Композиція: складається з трьох частин: звернення до втраченої землі явитися, простити всі гріхи й повернути хоч у спогадах минулі щасливі, напоєні красою дні дитинства, юності — метафоричні картини рідної землі — повторне звернення до втраченої землі явитися хоча б у зболеному сні.

У вірші незвичайних метафор, порівнянь: «дня розгойдані тарілі», «бризкит райдуги в крилі», «солодавий запах винниць, як гріх, як спогад і як біль» та ін.

Твір присвячено рідному краєві. Написаний у формі звертання, він являє собою низку риторичних запитань, різних за змістом і тональністю, які йдуть за певним образом картинкою. У вірші відтворено художній образ України. Ліричний герой сподівається, що спогади про рідний край врятують його душу від несправедливості й зневіри.

Вірш “О земле втрачена, явися” належить до невільницької лірики.  Ліричний герой поезії сумує, страждає в розлуці з рідною землею, він пригадує забуті дні – “сині ниви”, “перегуд шмелів”, “лет голубів” і її – “грішну і святу”, кохану. І просить “землю втрачену”, щоб явилася вона йому хоч уві сні – дати силу, порятувати зболену душу. Обрамлення підсилює тужливі настрої поета.

Для поета Україна – не просто образ рідної землі. Це незмінний складник його душі, що завдає страждання і відночас лікує.

У Вірші «О ЗЕМЛЕ ВТРАЧЕНА, ЯВИСЯ!..» відтворено поетичний образ України. Це – щира розмова сина з рідною землею, далекою і втраченою.

У зболеному серці українського патріота незгасним образом сяє рідна земля, допомагаючи йому винести тяжкі табірні випробування.

“О земле втрачена, явися” В. Стус читати 

О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурово простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті

і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця хлопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?

Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?

Мосяжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп’янки духмяні
і ти — і грішна, і свята,

де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило? –
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?

Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.