«Одіссея» читати. Гомер

«ОДІССЕЯ» ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

ЗМІСТ ТРИНАДЦЯТОЇ ПІСНІ

ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ І РАНОК ТРИДЦЯТЬ П’ЯТОГО

Одіссей, нагороджений щедро царем Алкіноєм, царицею Аретою і феаками, залишає з наближенням ночі їх острів. Він засинає. Тим часом корабель феакійський, швидко закінчивши своє плавання, досягає Ітаки. Наблизившись до Ферганської пристані, мореплавці виносять сонного Одіссея на берег і там залишають його з усіма скарбами, які він одержав від феаків. А самі віддаляються. Роздратований Посейдон перетворює їхній корабель у скелю. Одіссей прокидається, але не впізнає своєї землі, яку Афіна вкрила густим туманом. Богиня зустрічається з ним у вигляді юнака. Він розповідає вигадану пригоду; тоді Афіна відкривається йому, прибравши вигляд діви. Сховавши Одіссеєві скарби у гроті наяд, богиня дає йому настанову, як помститися на женихах, перетворює його у злиденного старця і, наказавши йому йти у глиб острова до свинопаса Евмея, сама відлітає в Лакедемон до Телемаха.

ВІДПЛИТТЯ ОДІССЕЯ З КРАЇНИ ФЕАКІВ

І ПРИБУТТЯ ДО ІТАКИ

Так говорив Одіссей, і тиша навколо настала.

Мов зачаровані, всі в звечорілих сиділи покоях.

Зрештою так Алкіной, озвавшись до нього, промовив:

“Як уступив, Одіссею, на мідний поріг ти у дім мій

5] Високоверхий, то певен я, що й до свого незабаром

Вернешся ти без блукань, хоч багато зазнав їх раніше.

Вам же, старшино шановна, що в домі моєму іскристе

П’єте пошани вино й наслухаєте співу аедів,

Ось що, до кожного й всіх вас звертаючись, маю сказати:

10] В гладко обтесаній скрині вже складено й шати для гостя,

Й вироби з золота тонко відлиті, й всі інші дарунки,

Що поприносили ви йому, радники славних феаків.

Даймо, крім того, йому по триногу великому кожен

І по котлові, а потім, з народу зібравши, свої ми

15] Втрати повернем; важкий для одного це був би дарунок”.

Так говорив Алкіной, і подобалось всім його слово.

Потім вони спочивать по своїх розійшлися домівках.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

До корабля вони з мідним усі поспішили начинням.

20] Ходячи по кораблю, Алкіноєва сила священна

Порозкладала старанно під лавами всі ті дарунки,

Щоб не були на заваді гребцям, як за весла засядуть.

До Алкіноя посходились учту вони готувати.

їм заколола бика Алкіноєва сила священна

25] В честь темнохмарного Зевса Кроніда, що всім володіє.

Стегна спаливши, самі вони в учті розкішній велику

Мали утіху. Співав перед ними співець божественний,

Славний між людом усім Демодок. Одіссей же до сонця

Ясного голову все повертав з нетерпіння — коли вже

Зайде воно, так прагнув він швидше від’їхати звідти.

Так, як вечері жадає ратай, що майстерного плуга

На новині цілий день йому тягнуть воли винно-темні,

Й серцем радіє, коли вже на захід схиляється сонце

Й близько вечеря, і вже він іде, ледве тягнучи ноги,

35] Так же радів Одіссей, як на захід схилилося сонце.

До веслолюбних феаків тоді він почав говорити,

До Алкіноя свою найбільше звертаючи мову:

“О Алкіною, владарю, в усіх племенах найславніший!

Вирядіть в путь ви мене, узливання створивши, самі ж тут

40] Будьте здорові! Здійснилось-бо те, чого прагнув я серцем —

І поворот, і коштовні дари, — хай богове небесні

Благословлять їх, нехай безпорочною вірну дружину

Й друзів своїх у здоров’ї знайду я, додому вернувшись.

Ви ж залишайтесь на радість дружинам, від юності любим

45] Подругам вашим, і дітям своїм. Хай богове пошлють вам

Всякого щастя, й хай люд ваш ніякого лиха не знає!”

Так говорив він, і всі це схвалили й погодились гостя

Вирядить гідно в дорогу, усе-бо він мовив доладно.

От до окличника мовить тоді Алкіноєва сила:

50] “Воду з вином розведи, Понтоною, в кратері й навколо

Всім піднеси, щоб могли, помолившися батькові Зевсу,

Гідно ми нашого вирядить гостя до рідного краю”.

Мовив він так, і вино розмішав Понтоной медоплинне

Й кожному в кубок налив, і усі, в своїх сидячи кріслах,

55] Вічним, блаженним богам, що простором небес володіють,

Стали творить узливання. Підвівсь Одіссей богосвітлий

І, до Арети наблизившись, келих подав їй дводонний,

Потім промовив, із словом до неї звернувшись крилатим:

“Будь, володарко, здорова на довгі літа, поки прийдуть

60] Старість і смерть, — вони-бо нікого з людей не минають.

Я від’їжджаю, а ти будь щаслива у домі своєму

З любими дітьми, й людьми усіма, й владарем Алкіноєм”.

Мовивши це, ступив на поріг Одіссей богосвітлий.

Разом послала й окличника з ним Алкіноєва сила,

65] Щоб на швидкий корабель до моря його супроводив.

Слідом служебниць-жінок Арета за ними послала,

З випраним чисто плащем прямувала одна і з хітоном,

Друга добротну несла прегарного виробу скриню,

Ще одна з хлібом і темно-червоним вином поспішала.

70] До корабля підійшли вони всі і до берега моря,

Славні супутники, з рук їх принесені речі прийнявши,

Склали на дно корабля — і вино, й розмаїті наїдки.

Для Одіссея ж вони на кормі корабля їх швидкого

Килим послали й ряднину, щоб міг на них він спокійно

75] Виспатись. Зразу ж тоді підійшов він до ложа і мовчки

Ліг спочивати. За весла вони посідали рядами

Й линви од каменів, з дір, в них пробитих, усі відв’язали.

І нахилились гребці й ударили веслами море.

Впав Одіссеєві сон найсолодший тоді на повіки,

80] Непробудимо солодкий, найближче до смерті подібний.

Мов у полях жеребці, четвернею запряжені в повіз,

Мчать як шалені під ляск батога по широкій дорозі,

Аж підіймаються високо вгору вони над землею,

Так піднімався і ніс корабля, а позаду багряна

Хвиля шумливого моря аж пінилась, так бушувала.

Плив корабель неухильно вперед, і ні яструб, ні сокіл,

Птах найбистріший, не міг би у летові з ним порівнятись.

Швидко летів корабель, морську розсікаючи хвилю

Й мужа везучи, що розумом був до богів лиш подібний,

90] Надто багато-бо горя зазнав він душею раніше

В січах тяжких з ворогами, у хвилях бурхливого моря.

Спав він спокійно тепер, про лихо колишнє забувши.

Ледве на небо зоря світлосяйна зійшла провістити

Близьке настання Еос, що з досвітньої мли виникає,

95] А корабель мореплавний до острова вже наближався.

Є на Ітаці затока, що назву від Форкіна має,

Старця морського; при вході до неї два миси обабіч,

З моря скелясті й пологі всередині тої затоки.

Миси від буйної хвилі її захищають, що зовні

100] Вітер здіймає, — всередину бухти тієї зайшовши,

Без якорів кораблі добропалубні можуть стояти.

Край узбережжя затоки стоїть довголиста олива,

А біля неї чудова тіниста печера, священний

Захисток німф чарівних, що наядами їх називають.

105] Є у печері тій амфор камінних багато й великих

Келихів; бджоли роями гніздяться у ній медоносні.

Є ще великі там кросна камінні, — на них собі німфи

Тчуть пурпурово-барвисті вбрання, що аж глянути любо;

Є й дзюркотливі джерела. Два входи до тої печери:

110] Входом північним і людям до неї проходити можна,

Вхід же із півдня — лише для богів, і не вільно нікому

З смертних проходити ним, богам лише вхід той відкрито.

От увійшли вони в бухту знайому. І до половини

На узбережжя положисте їх корабель із розгону

115] Вибіг, — веслами руки гребців його так підганяли.

З добре обладнаних лав корабля вони вийшли на берег,

Насамперед із корми Одіссея гуртом перенісши,

Разом з рядниною й килимом ясним, що в них спочивав він,

На прибережний пісок оповитого сном положили.

120] Потім дарунки позносили, що на дорогу додому

Славні феаки дали, завдяки допомозі Афіни.

Склали докупи усе під оливу вони довголисту

Одаль дороги, щоб шкоди хто-небудь з людей перехожих

Не наробив, поки сам Одіссей ще від сну не прокинувсь,

125] Зразу ж додому назад попливли. Та землі потрясатель

Грозьб не забув, що раніш богорівному він Одіссею

Ними грозив, і у Зевса тоді попросив він поради:

“Зевсе, наш батьку! Пошани ніякої поміж богами

Більше не матиму я, якщо смертні мене не шанують,

130] Навіть феаки, що рід свій славетний від мене виводять.

Я сподівався, що, лиш перетерпівши лиха багато,

Вернеться все ж Одіссей; повороту додому від нього

Не відбирав я, бо ти ж обіцяв, головою кивнувши.

Сплячим його відвезли на швидкім кораблі через море,

135] І на Ітаці зсадили, й численних дарів надавали:

Золота, й міді багато, і тканого безліч одіння —

Стільки із Трої собі Одіссей не привіз би напевно,

Навіть із долею здобичі цілим додому вернувшись”.

В відповідь так йому Зевс, що хмари збирає, промовив:

“Що це ти кажеш, землі потрясателю вельмимогутніи!

Не зневажали тебе ще боги. Та воно й неможливо

Не шанувать одного з найстаріших богів і найкращих,

А як з людей хто, могутністю й силою слабших, посміє

Не поважать тебе, завжди ти зможеш його покарати.

145] Отже, роби, як бажаєш, як серцю твоєму завгодно”.

В відповідь мовив йому Посейдон, землі потрясатель:

“Так би зробив я усе, як мовиш мені, темнохмарний,

Тільки тебе я боюся і гніву твого уникаю.

Нині ж я хочу феаків отой корабель пречудовий,

150] Що із виправи додому вертається, в морі туманнім

Геть розтрощить, щоб назавжди одвикли вони подорожніх

Переправляти, ще й місто горою від них заслоню я”.

В відповідь так йому Зевс, що хмари збирає, промовив:

“Друже мій, ось як моєму то серцю найкращим здається:

155] Тільки-но люди із міста побачать здаля корабель той,

Що підпливатиме, в камінь його оберни біля суші,

Виглядом схожий на той корабель, щоб усі дивувались

Люди, що довгою їхнє заслонено місто горою”.

Щойно почув ці слова Посейдон, землі потрясатель,

ібо рушив він прямо до Схерії, де проживають феаки,

Й там дожидав він. Близько вже був корабель мореплавний,

Швидко йдучи. Наблизивсь до нього землі потрясатель,

Перетворив його в скелю; долонею вдаривши зверху,

Міцно його закріпив і сам відійшов після того.

165] Перемовлятись словами крилатими поміж собою

Славні тоді почали моряки, довговеслі феаки.

Переглядаючись, так поміж себе вони говорили:

“Лишенько! Хто ж то швидкий корабель, що вертався

додому,

Раптом у морі спинив, коли близько він там показався?”

170] Так то один з них, то другий казав, а що сталось — не знали.

Отже, озвався тоді Алкіной і так до них мовив:

“Горенько! Ось воно давнє збулося-таки віщування

Батька мого, що сказав: на нас Посейдон прогнівиться

Тим, що ми через моря перевозці для всіх безодмовні.

175] Прийде година, казав, коли наш корабель пречудовий,

Що повертатися буде з виправи, в туманному морі

Бог нам розтрощить і довгою місто заслонить горою.

Так повістив мені батько, і все це збувається нині.

Отже, послухайте всі і зробіть те, що зараз скажу вам:

180] Не перевозьте нікого з людей, хто б до нашого міста

Не нагодивсь. Посейдонові ж зараз дванадцять добірних

В жертву биків принесім, може, зглянеться він і ласкаво

Міста не буде високою нам заслоняти горою”.

Так він сказав, і биків вони в страсі взялись готувати.

185] Потім щиро благать почали владаря Посейдона

Славні вожді та правителі всі феакійського люду,

Стоячи круг вівтаря. Одіссей пробудився тим часом,

Лежачи на вітчизняній землі, та її не впізнав він,

Бо не бував тут давно. Крім того, Паллада Афіна,

190] Зевсова донька, туманом її огорнула, щоб часом

Хтось і його не впізнав, щоб самій йому все розказати,

Щоб ні дружина, ні друзі й сусіди його не впізнали,

Поки на всіх женихах за зухвальство їх він не помстився.

Ось чому нині здавалося іншим усе владареві —

195] Бухти вигідної плесо, й виткі узбережні стежини,

И скелі стрімчасті, й дерева, що порозростались навколо.

Раптом підвівся і став, у рідну вглядаючись землю,

Й голосно він заридав, по стегнах долонями вдарив

І в невимовному жалі до себе самого промовив:

200] “Горе мені! До кого, в яку я країну потрапив?

Чи непривітні та дикі тут люди, що правди не знають,

Чи доброзичливі серцем, гостинні і богобоязні?

Де ці скарби я великі подіну? І де ж це нарешті

Я опинився? Було б таки краще мені у феаків

205] Там залишатися! Вдався б до когось я з владців могутніх,

Хто полюбив би мене і до рідного вирядив краю.

Де ж це сховати тепер, я не знаю. А тут залишати

Я б не хотів, щоб усе воно здобиччю інших не стало.

Горенько! Несправедливі були і не дуже розумні

210] Славні вожді та правителі всі феакійського люду, —

В край мене інший вони завезли, обіцявши на острів,

Видний здаля, на Ітаку везти, й не дотримали слова.

Зевс їм відплатить, благаючих всіх оборонець, що й інших

Сам назирає людей і всім віддає по заслузі.

215] Гляну ж тим часом, скарби полічу я свої та побачу,

Чи не забрали феаки чого, кораблем від’їжджавши”.

Мовивши так, заходивсь казани, і триноги лічити,

Й вироби всі золоті, і чудові одіння взористі, —

Не бракувало нічого. У тузі по рідному краю

220] Над узбережжям шумливого моря почав він блукати,

Тяжко сумуючи. Близько до нього підходить Афіна

В вигляді хлопця, овечих отар пастуха молодого,

Ніжного вродою, наче якогось державця дитина,

З гарним плащем добротканим, на плечах ізгорнутим вдвоє,

225] З списом в руках, а ноги світлисті в сандалії взуто.

Глянув на неї й зрадів Одіссей, і, підходячи навстріч,

Так він промовив, із словом до неї звернувшись крилатим:

“Друже мій, першим тебе я у цій зустрічаю країні.

Будь же здоров і не стався до мене з чуттям зловорожим,

230] А порятуй мої речі й мене порятуй. Наче бога,

Щиро благаю тебе й до колін я твоїх припадаю.

Ти ж мені правду усю розкажи, щоб знав я напевно,

Що за земля, що за край тут. Який його люд населяє?

Острів то, що звідусіль його здалеку видно, чи берег

235] То суходолу родючого, що виступає у море?”

В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

“Чи не дурний ти, чужинче, та й здалеку, мабуть, прибув ти,

Що запитав про цю землю у мене! Отож не така-то

Вже й невідома вона, — багато хто знає про неї

240] І поміж тими людьми, що далеко живуть на схід сонця,

І серед тих, що за нами на заході млистім домують.

Надто скеляста вона, так що кіньми по ній не проїхать,

Та не така-то вже й бідна, хоч, правда, не дуже простора.

Хліба родить вона і вина виноградного завжди

245] Вдосталь, бо часто й дощі тут ідуть, і роса випадає;

І пасовиська для кіз і свиней тут чудові, й багато

Всякого лісу навколо, й джерел із водою питною.

Тим-то, чужинче, Ітаки ім’я досягло і до Трої,

Що десь далеко, як кажуть, лежить від ахейського краю”.

250] Мовила так, і незламний зрадів Одіссей богосвітлий,

Втішений тим, що він в ріднім краю, як йому сповістила

Зевса егідодержавного донька, Паллада Афіна.

Отже, озвавсь він і з словом до неї звернувся крилатим,

Та не повів усієї він правди, притримавши слово,

В серці, як завжди, багато ховаючи мислей лукавих.

“Чув про Ітаку давно я, ще бувши на Криті розлогім,

В морі далекому. Нині ж і сам я доплинув до неї

З скарбом своїм. Лишивши і дітям іще стільки само,

Втік я відтіль, бистроногого там Ортілоха убивши,

260] Що народився від Ідоменея й на Криті розлогім

В гонах швидких подолав навіть тих, що й годуються з цього,

Хтів-бо від мене він з Трої привезену всю відібрати

Здобич, що стільки вже горя за неї зазнав я душею

В січах важких з ворогами, у хвилях бурхливого моря,

265] Бо не коривсь його батькові я, біля Трої служивши

В нього в загоні, а сам тоді власну очолив ватагу.

Мідним я списом ударив його, коли він повертався

З поля, а я із товаришем ждали його край дороги.

Ніч тоді темна все небо вкривала, і жодна людина

270] Нас не побачила, — в тайні і душу від нього забрав я.

Тільки коли уже вбив Ортілоха я гострою міддю,

На корабель я побіг фінікіян славетних благати,

В дар пропонуючи їм із здобичі долю чималу.

Взяти благав я з собою мене й одвезти аж у Пілос

275] Чи до Еліди священної, де владарюють епеї.

Силою вітру, проте, відтіля аж сюди їх пригнало

Проти їх волі, — обманювать, видно, вони не збирались.

Отже, блукаючи так, аж сюди уночі ми добились.

В бухту, насилу веслуючи, в’їхали ми, і ніхто з нас

280] 1 не гадав про вечерю, хоч дуже були ми голодні,

Й тільки зійшли з корабля, як тут же і спать полягали.

Зморений тяжко, зразу ж у сон я солодкий поринув.

Скарб фінікіяни мій з корабля позносили швидко

Й там, де лежав я, поклали усе на піску прибережнім.

285] Потім своїм кораблем у Сідонію, край велелюдний,

Знов попливли. Я ж один із зажуреним серцем лишився”.

Так говорив він. Всміхнулась тоді ясноока Афіна,

Ніжно рукою його приголубила, вигляд прибравши

Жінки ставної, вродливої, славної ще й в рукоділлі,

290] Й так йому мовила, з словом до нього звернувшись крилатим:

“Хитрому ж треба й лукавому бути, щоб в підступах різних

Все ж подолати тебе, хоч би й бог із тобою змагався!

Надто вигадливий ти й хитромудрий, ба навіть не хочеш,

В ріднім краю опинившись, оманливих слів і лукавства,

295] Любих тобі ще із віку дитячого, врешті зректися!

Та перестаньмо про це говорити, — умієм обоє

Ми хитрувати, і смертних ти всіх перевищував завжди

В слові й пораді, а я між богами безсмертними славлюсь

Розумом гострим і хитрістю вдачі. Як же це й досі

300] Зевса дочки не впізнав ти, Паллади Афіни? Я ж завжди

В скруті якійсь біля тебе й від лиха тебе захищаю.

Я ж учинила і те, що феакам ти був до вподоби.

Й зараз прийшла я, щоб разом подумати, як тобі бути,

І заховати той скарб, що тобі на дорогу додому

305] Славні феаки дали за порадою й мислю моєю,

І розказати, який тобі клопіт у власному домі

Доля готує. Ти все оце витерпіть конче повинен,

Та не розказуй нікому з жінок чи мужчин, що вернувся

Ти із далеких блукань, а мовчки усе й терпеливо

310] Знось: і зневаги, і кривди, людському скорившись насильству”.

Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

“Важко, богине, зустрівши тебе, упізнати людині

Хоч би й досвідченій, — в постатях різних себе та являєш.

Знаю те добре я й сам, що була ти до мене прихильна

315] В дні, як під Троєю ми, ахеїв сини, воювали.

А як уже зруйнували Пріамове місто високе

Й на кораблях одплили і бог всіх ахеїв розсіяв,

Більше я, Зевсова доню, не бачив тебе й не помітив,

Щоб на моїм кораблі ти мене від біди захистила.

320] Довгий-бо час по світах із розкраяним серцем у грудях

Я проблукав, поки з лиха богове мене врятували.

Тільки як я опинився в родючій країні феаків,

Словом мене підбадьорила ти й завела до їх міста.

Нині ж ім’ям твого батька благаю уклінно — не вірю,

325] Що на Ітаку я, здалеку видну, прибув, — мабуть, в іншій

Я опинився країні, а ти, лиш глузуючи з мене,

Розповідала те все, щоб серце мені одурити.

Отже, скажи, чи справді я в милу приїхав отчизну?”

В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

330] “Завжди однакові в грудях у тебе усі міркування.

Тим-то й не можу тебе, бідолашного, я залишити,

Ти-бо й привітна людина, і розумом бистра, й розважна.

Кожен із радістю інший, з далеких блукань повернувшись,

Біг би до власного дому — дружину побачити й діток.

335] Ти ж не інакше, як все розпитати і вивідать хочеш,

Поки не впевнишся сам у дружині, що, сидячи дома,

Все дожидає тебе, і в смутку й сльозах безустанних

Ночі безсонні і дні їй безрадісно довгі минають.

Навіть і сумніву все ж я не мала, я глибоко в серці

340] Знала, що вернешся ти, хоч супутців своїх і утратиш.

Та не хотілось, однак, з Посейдоном мені сперечатись,

Брат-бо він батька мого, на тебе ж палає у серці

Гнівом за те, що коханого ти осліпив йому сина.

Нумо, ходім покажу я Ітаку, щоб сам ти упевнивсь.

345] Ось і затока, в честь Форкіна названа, старця морського;

Край узбережжя, он бачиш, стоїть довголиста олива,

А біля неї чудова печера тіниста, священний

Захисток німф чарівних, що наядами їх називають.

Це ж бо та сама печера простора, з склепінням високим,

350] Де гекатомби добірні ти німфам у жертву приносив.

Далі там — Неріт-гора, густими укрита лісами”.

З цими словами богиня тумани розвіяла, й острів

Весь показався, й незламний зрадів Одіссей богосвітлий,

Край свій побачивши, й землю родючу він став цілувати.

355] Потім до німф розпочав він, здіймаючи руки, молитись:

“Німфи наяди, Зевсові доньки, вже й бачити вас я

Не сподівався! Прийміть же моїх молитов привітання

Щире! Як і раніш, подаруємо ми вам дарунки,

Якщо зласкавиться Зевсова донька, що здобич дарує,

360] Й жити мені ще дозволить і любому сину зростати”.

В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

“Та не турбуйся! Не цим тобі треба тепер клопотатись.

Швидше сховаймо у глиб божественної цеї печери

Скарб твій увесь, щоб там залишатися міг він безпечно,

365] І поміркуймо самі, як краще надалі нам бути”.

З цими словами богиня пройшла під похмуре склепіння,

Помацки в пітьмі шукаючи закутків. Слідом за нею

Золото ніс Одіссей, і з міді міцної начиння,

Й шати розкішні — усе, що феаки йому дарували;

Все поскладала дбайливо і скелею вхід завалила

Донька егідодержавного Зевса, Паллада Афіна.

Сидячи разом під тінню оливи священної, стали

Вдвох міркувать вони, як женихів знахабнілих позбутись,

Першою річ почала ясноока богиня Афіна:

375] “О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Ти поміркуй, як прибрати до рук женихів безсоромних —

Три уже роки зухвало вони хазяйнують у тебе,

Сватають жінку твою богорівну й дари їй приносять.

Та дожидає всечасно тебе вона серцем печальним,

380] Кожному з них обіцяючи, всім подає їм надії,

Вісті усім розсилає, та іншого думкою прагне”.

Відповідаючи, так говорив Одіссей велемудрий:

“Леле! То доля лиха Агамемнона, сина Атрея,

Так же раптово й мене спіткала б сьогодні в моєму

385] Домі, якби наперед ти, богине, про це не сказала.

Дай же пораду, як краще на них я помститися маю.

Стань біля мене сама, вдихни мені сили й відваги,

Як і тоді, коли з Трої ми світлу намітку зривали.

Як допоможеш так щиро й тепер ти мені, ясноока,

390] То подолав би мужів я й зо триста удвох із тобою,

Тільки б ласкаву, богине-владарко, дала допомогу”.

В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

“Буду весь час я з тобою, самого тебе не покину,

Щойно до справи візьмемося ми. Тоді, я гадаю,

395] Вже не один з женихів, що твої проїдають набутки,

Кров’ю і мозком своїм оббризкає землю навколо.

Тільки зміню тебе так, щоб люди ніяк не впізнали.

Зморщу прекрасну я шкіру на тілі твоєму гнучкому,

І над чолом твоїм русе понищу волосся, й лахміттям

400] Постать прикрию, щоб кожен, хто гляне на тебе, жахнувся;

Мутними очі зроблю, раніше такі ще прекрасні,

Щоб і усім женихам ти на вигляд огидним з’явився

Й навіть дружині і синові, що їх удома лишив ти.

Сам же ти спершу знайди старого свого свинопаса,

405] Що стереже твої свині й тобі увесь відданий щиро, —

Любить він сина твого й Пенелопу розважну шанує.

Біля свиней його знайдеш, — там гурт їх чималий пасеться

Близько Воронячих скель, недалеко джерел Аретуси.

Жолуді ситні їдять вони там і п’ють темно-чорну

410] Воду, — отож-бо і салом жирнющим вони обростають.

Там зупинись і, підсівши, про все розпитаєш у нього,

Поки я в Спарту подамся, жінками вродливими славну,

Щоб Телемаха покликати, сина твого дорогого,

Що в Лакедемон просторий навідався до Менелая.

415] Може, дізнається там, чи є ти де-небудь на світі”.

Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

“Чом же ти, знаючи правду, раніше йому не сказала?

Чи не на те, щоб і він, в неспокійному морі блукавши,

Лиха натерпівся й інші прожиток його прощали б?”

420] В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

“Клопіт про нього нехай твого серця тепер не турбує,

Я-бо сама виряджала його, щоб у цій він виправі

Доброї слави набув. З ним жодного лиха не сталось,

В домі Атріда спокійно сидить він у повнім достатку.

425] Правда, із чорним своїм кораблем тут чигають на нього

Молодики, щоб раніше убить, ніж в отчизну приїде.

Тільки не буде цього. Земля-бо раніше покриє

Не одного з женихів, що набутки твої проїдають”.

Мовивши це, Одіссея жезлом доторкнулась Афіна.

430] Зморшками вкрилась на тілі гнучкім його шкіра прекрасна,

І над чолом його русе облізло волосся, і постать

Згорбилась раптом уся, так неначе в одряхлого старця,

Вмить помутніли і очі, раніше такі ще прекрасні.

Дране лахміття брудне і хітон вона зовсім дірявий,

435] Димом пропахлий гірким, подала наготу його вкрити.

Зверху ж на плечі йому облізлу накинула шкуру

Оленя бистрого. Палку дала йому в руки й за спину

Латані, вбогі сакви на вірьовці замісто ременю.

Змовившись так, розійшлися вони, й подалася Афіна

440] У Лакедемон прекрасний, щоб сина вернуть Одіссею.

«ОДІССЕЯ» ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА

ЗМІСТ ЧОТИРНАДЦЯТОЇ ПІСНІ

ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

Одіссей приходить до Евмея; поснідавши з ним, він намагається запевнити старого свинопаса, що володар його незабаром повернеться, і підтверджує це клятвою, але Евмей йому не вірить. Одіссей розповідає вигадану пригоду про себе. Увечері й інші пастухи повертаються з пасовища. Евмей вбиває на вечерю вгодовану свиню. Холодна ніч; Одіссей вигаданою про себе історією спонукає Евмея дати йому теплу керею на ніч. Всі засинають у домі, лише один Евмей іде доглядати залишену в полі череду.

ОДІССЕЄВЕ ПЕРЕБУВАННЯ У ЕВМЕЯ

Стежкою йшов кам’янистою сам Одіссей від затоки

На верховини лісисті, бо там, як мовляла Афіна,

Жив свинопас богосвітлий, що дбав про майно свого пана

Так, як ніхто із челядників-слуг в Одіссеєвім домі.

5] Там він застав свинопаса, що в сінях сидів, а навколо

Двір обгороджений був на високому, видному місці,

Гарний, великий, просторий. Тож сам свинопас ту кошару

Побудував для свиней, поки був у від’їзді господар;

Ні господині про це не питав, ні старого Лаерта;

10] Обгородив камінням той двір і кущами терними,

Ще й частоколу міцного навколо подвір’я поставив,

Стругані стовбури дуба великого вряд повбивавши.

А на подвір’ї дванадцять хлівів збудував він великих,

Близько один біля одного, свиням для лігва. У кожнім

15] По п’ятдесят замикалось на засуви маток поросних,

Що у гною там лежать. Кабани ж ночували окремо.

Значно їх менше було, бо невпинно вони убували

Для женихівських бенкетів, тож мусив щодня до господи

Кращого з вепрів годованих їм свинопас посилати.

20] Триста всього й шістдесят кабанів на той день залишалось.

Четверо лютих, як звірі, собак біля них ночувало

Завжди, — їх виховав сам свинопас, розпорядник пастуший.

Він же в той час до ніг своїх саме сандалії міряв,

Скроївши їх із барвистої шкури волової. Троє

25] Інших на пашу із свиньми усі порозходились в різні

Боки; четвертого в місто послати йому довелося

Ще одного кабана одвести женихам презухвалим,

Щоб, заколовши його, вони м’ясом наситили серце.

Враз Одіссея угледіли пси, безугавно гавкущі,

30] Й кинулись люто до нього; але Одіссей обережний

Раптом присів перед ними, аж випала з рук його палка.

Тут, у своїй він кошарі, й зазнав би ганебного болю,

Та свинопас, на проворних ногах поспішивши на поміч,

Вибіг умить із сіней, аж випала з рук його шкура.

35] Лаючись та камінцями шпурляючи, врешті у різні

Боки він псів розігнав і так до господаря мовив:

“Старче, одна ще хвилина — й собаки б тебе розтерзали

Враз, і великою б це залишив ти для мене ганьбою!

Горя й зітхань вже й без того боги мені досить послали:

40] В смутку й журбі за своїм же господарем я богорівним

Тут ось сиджу, а свиней з кабанами годую в поживу

Іншим, тоді як він, може, і зовсім без їжі, голодний,

Поневіряється десь по країнах чужих і народах,

Якщо живий ще і досі десь бачить він сонячне світло.

45] Ну-бо, зайдім до моєї оселі, дідусю, щоб міг ти

Хлібом у мене й вином зголодніле наситити серце,

Потім сказати, відкіль ти й яке тебе лихо спіткало”.

Мовлячи це, свинопас богосвітлий повів його в хату

Й посадовив, завівши і віття насипавши густо,

50] Зверху козину він шкуру послав волохату й велику,

Що за постелю була йому, Дуже гостинністю цею

Втішений був Одіссей, і так він до нього промовив:

“Хай тобі, друже, сам Зевс і всі інші богове безсмертні

Все, чого прагнеш, дадуть за щиру гостинність до мене”.

55] В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

“Гостю, не в звичай мені, хоч прийшов би хто гірший за тебе,

Гостя зневажити. Всі до нас волею Зевса приходять:

Гості й убогі старці. І хоч невелике, та щире

Наше даяння. Та нам, челядинцям, доводиться, правда,

60] В страхові жити, коли нерозумним припало коритись

Володарям. Не дали-бо тому повернутись богове,

Хто був ласкавий до мене й майно наділив для прожитку —

Все, чим господар хороший свою обдаровує челядь, —

Хату з наділом землі, ще й дружину, що всяк би посватав.

65] Хто працював йому чесно, труди того бог приумножив.

Так же от множиться праця й моя, що про неї я дбаю.

Нагородив би він щиро мене, якби сам тут постарів.

Тільки ж загинув він!.. Краще б Єлени загинуло плем’я

Все до ноги, — стільком-бо мужам підтяла вона ноги!

70] Тож-бо за честь Агамемнона й він із троянцями битись

До Іліона, славетного кіньми, відважно подався”.

Мовивши це і паском хітон собі підперезавши,

Рушив у хлів свинопас, де гурти поросят зачиняв він.

Двох відібравши із них, він приніс, і обох заколов їх,

75] І обсмалив, розрубав, і тоді на рожни настромив їх.

А як спеклося, приніс і подав Одіссею гаряче

М’ясо упрост на рожнах, посипавши борошном ячним.

Потім у дзбан дерев’яний налив він вина медяного,

Сам проти нього присів і так, припрошаючи, мовив:

80] Перекуси-но, чим міг тебе, гостю, слуга частувати,

їж порося, а свиней, кабанів женихи пожирають,

Сорому в серці не мавши, ні гадки про кару небесну.

Вчинків зухвалих усе ж не люблять боги всеблаженні,

А справедливість шанують і гідні учинки людини.

85] Навіть лихим, зловорожим людцям, що здобичі ходять

По чужоземних країнах шукати і Зевс дозволяє

На кораблях навантажених їм до вітчизни вертатись, —

Навіть і їм в глиб душі страх покари тяжкий западає.

Ці ж наче знають напевно, немовби від бога почули

90] Вість про печальну загибель його і не хтять ні достойно

Свататись, ні повертатись до себе й весь час безсоромно,

З крайнім зухвальством майно його нищать без всякого жалю.

Скільки у Зевса ночей і днів за цей час проминуло,

Жертву вони не одну і не дві пожирають щоденно,

“з Що ж до вина, то без міри вони його п’ють і без краю.

Безліч худоби він мав, — із героїв-мужів ні у кого

Стільки її не було ні на чорній землі суходолу,

Ні на Ітаці самій. Та, мабуть, і двадцять їх разом

Все ж її стільки не мали. Та ось розповім я докладно.

100] На суходолі корів є дванадцять черід, і овечих

Стільки ж отар, і свинячих гуртів; та стада ще й козині

Там навкруги і його, і чужі пастухи випасають.

Тут же, на острові, аж до кінця його, ще одинадцять

Козячих стад пасеться під доглядом служок сумлінних.

105] Кожного дня хтось по черзі у місто козла приганяє.

З тих, що вгодовані добре, який виглядає найкраще.

Я ж свиней стережу, доглядаю тут ціле їх стадо

І женихам, найжирнішу з них вибравши, теж посилаю”.

Так говорив він, а гість їв з охотою м’ясо і мовчки

110] Пив у жадобі вино, женихам замишляючи лихо.

А як наситився він та їжею дух підкріпив свій,

В келих, з якого пив сам, влив вина свинопас аж по вінця

Й дав Одіссеєві. Той прийняв його з радістю в серці

І обізвавсь до Евмея, промовивши слово крилате:

115] lt;Друже мій, хто ж це такий, що придбав у свою тебе власність,

Дуже багатий, могутній, як сам розповів ти про нього?

Кажеш, загинув він десь, Агамемнона честь захищавши?

Хто він, скажи, — можливо, і я його бачив де-небудь?

Відає Зевс в небесах та всі інші богове безсмертні,

120] Може б, і я розповів що, адже мандрував я багато”.

В відповідь мовив йому свинопас, розпорядник пастуший:

“Старче, нікому із тих, що з вістями од нього приходять,

Вірити ані дружина, ні син його любий не мусять.

Скільки усяких приблуд в безустанних шуканнях поживи

125] Брешуть весь час, а правди ніхто їм сказати не може.

Кожен приблуда такий, заблукавши до нас на Ітаку,

До господині приходить моєї й плете небилиці.

Добре прийнявши, про все вона довго розпитує в нього,

Й, тяжко сумуючи, ронить рясні із повік вона сльози,

130] Як і годиться дружині, що десь чоловік її згинув.

Байку і ти, стариганю, якусь уже скласти готовий,

Тільки б хтось дав тобі плащ із хітоном та інше одіння.

Мабуть, давно уже пси із хижими птахами в нього

Шкіру обдерли з костей, що душа вже від них відлетіла.

135] Може, десь риби морські його з’їли, а кості на суші

Досі й піском занесло на далекім морськім узбережжі,

Так і загинув він там, а друзів журитись покинув

Всіх, особливо ж мене. Ніде не знайду вже такого

Доброго серцем господаря в світі, куди б не пішов я,

140] Навіть коли б я до батька і матері знову дістався

В дім, у якому вони й народили мене, і зростили.

Отже, за ними не так я журюся, хоч дуже хотів би,

В рідну країну вернувшись, на власні їх бачити очі, —

За Одіссеєм, що безвісти зник, мене жаль огортає.

145] Ні, хоч нема його тут, називать на ім’я його просто

Я не наважусь, — любив він мене, вболіваючи серцем.

Я дорогим його зву, хоч немає його і понині”.

В відповідь мовив незламний йому Одіссей богосвітлий:

“Друже мій, все заперечуєш ти й говорити не хочеш

150] Про поворот його, серце зневір’ям наповнене в тебе.

Я вже не просто кажу тобі, клятву я дати готовий,

Що Одіссей таки має вернутись. За звістку приємну

Зразу ж, як тільки сюди він повернеться й прийде додому,

Ти одягнеш мене в плащ із хітоном — прекрасне одіння.

155] Хоч і в великій нужді, раніш не візьму я нічого, —

Так же, як брама Аідова, той ненависний для мене,

Хто, на свої посилаючись злидні, плете небилиці.

Свідком хай Зевс мені буде найперше, і стіл цей гостинний,

І Одіссеєве вогнище це, що до нього прийшов я, —

160] Збудеться справді усе воно так, як тобі оце мовлю.

Отже, повернеться знов Одіссей ще цього ж таки року.

Місяць один тільки зникне у небі, а другий настане,

Вернеться він додому й на кожному з тих він помститься,

Хто зневажає дружину його і пресвітлого сина”.

165] В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

“Старче мій, ні нагороди тобі за ці вісті не дам я,

Ні Одіссей вже додому не вернеться. Отже, спокійно

Пий, і почнімо про інше розмову, про це ж мені більше

Вже не нагадуй, бо серце у грудях моїх від печалі

170] Ниє, коли про господаря доброго хтось нагадає.

Годі нам клятви давать, Одіссей же нехай би додому

Швидше вертався, як всі ми бажаємо — я, Пенелопа,

Старець Лаерт та юний іще Телемах боговидий.

За Одіссеєвим сином журюся я зараз невтішно,

175] За Телемахом. Цей паросток ніжний богове зростили,

Думав я, буде між інших мужів анітрохи не гірший

Він від коханого батька і вродою, й постаттю гожий.

Та замутив йому мислі, такі рівноважні раніше,

Хтось із богів чи людей — він вісті про батька збирати

180] В Пілос священний подавсь. Женихи ж йому знатні тим часом

Засідку десь по дорозі додому готують, щоб знищить

Рід на Ітаці з ім’ям Аркесія, рівного богу.

Тільки облишмо про це — чи попався він в засідку, може,

Чи ухитрився втекти, і Кроніон простяг над ним руку.

185] Краще тепер розкажи про свої мені, старче, пригоди.

Щиро й одверто усю розкажи мені правду, щоб знав я,

Хто ти і звідки. З якого ти міста і роду якого?

Як ти прибув, на якім кораблі? Яку до Ітаки

Путь із тобою пройшли мореплавці? І що то за люди?

190] Ти ж бо не пішки, гадаю, до нашого краю дістався”.

Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

“Зараз одверто і щиро всю правду тобі розповім я.

Навіть коли б на весь час ми з тобою наїдків придбали

Й досить напоїв солодких і, сидячи тут у хатині,

195] Учти справляли безжурно, на інших роботу лишивши,

Все ж нелегко й тоді мені протягом цілого року

Розповідать до кінця про усі мої муки душевні,

Що довелося зазнати безсмертних богів повелінням.

Гордий я тим, що родом з просторого Криту походжу,

200] Син я багатого мужа. Синів іще й інших багато

В нашому домі зросло й народилось у нього від жінки

Шлюбної. Мати ж моя була лиш наложниця, батьком

Куплена, та шанував мене врівні з законними дітьми

Кастор, що сином Гілаковим був, і гордий вести я

205] Рід свій від нього. На Криті його шанували, як бога,

І за багатство, й за щастя, й за славних синів благородних.

Кери смертельні й по нього прийшли і в оселю Аїда

Перенесли його. Діти його гордовиті відразу ж

Поміж собою усе поділили майно жеребками,

210] Тільки мені дуже мало дали та будинок лишили.

Взяв я дружину, проте, із чужого заможного роду —

За доброчинність мою: не був ні на розум я вбогим,

Ні боягузом у битвах. Тепер уже все це минуло.

Та й на стерню ти, гадаю, поглянувши, можеш пізнати

115] Колос. Зазнав-бо донині я надто багато нещастя.

Силу богове Арей і Афіна мені дарували

Й мужню відвагу. Скільки разів я з загоном добірних

Боїв у засідках був, ворогам готувавши загибель!

Думка про смерть мені серця відважного все ж не смутила.

220] Першим я кидався в бій і кожного між ворогами,

Хто мені швидкістю ніг поступавсь, досягав своїм списом.

Був я такий у боях. Ні домашньої, ні польової

Не полюбляв я роботи, що множить добробут родини.

Любими завжди для мене були кораблі многовеслі,

225] Стріли разючі, списи мідногострі й бої з ворогами —

Речі страшні, що для інших жахливими завжди здавались;

Я ж полюбляв їх, поклав-бо любов до них бог мені в серце.

Інша людина й утіхи у іншому ділі шукає.

Ще перед тим, як ахеїв сини виступали на Трою,

330] Дев’ять разів на швидких кораблях із мужами ходив я

В землі чужинних мужів, привозив і здобич велику —

Сам, що подобалось, брав, та й з розподілу за жеребками

Теж припадало багато. Так множилась дому заможність.

Скоро на Криті й боятись мене почали, й шанувати.

А після того як Зевс громозвучний страшну нам намислив

Путь, що стільком унедовзі мужам підтяла вона ноги,

З Ідоменеєм славетним мені кораблі довелося

До Іліона вести. Але й відмовлятись від цього

Ніяк було — поголоска пішла б у народі й неслава.

240] Дев’ять під Троєю літ ми, ахеїв сини, воювали,

А на десятий, узявши Пріамове місто високе,

На кораблях одпливли, і бог скрізь ахеїв розсипав.

Та від порадника Зевса найбільше мені, бідоласі,

Випало лиха. Із місяць пробув я з дружиною дома,

245] Дітьми й достатком своїм утішаючись. Та після того

Серце штовхнуло мене, швидкі кораблі спорядивши

І богорівних супутців узявши, в Єгипет податись.

Дев’ять я взяв кораблів, негайно зібралися й люди.

Товариші мої любі ще цілих шість днів після того

250] учти справляли. А я поставляв безустанно худобу,

Щоб і для жертви богам, і для учт їм самим вистачало.

Сьомого ж дня ми знялися з причалів широкого Криту

Й легко, з потужним Борея, прекрасного вітру, диханням,

Мов течією ріки, попливли. Кораблі не зазнали

255] Жодних пошкоджень. Всю путь без турботи і цілі й здорові

В них ми сиділи. Лиш вітер спрямовував їх та стерничі.

Днів через п’ять на чудові Єгипту ми випливли води,

Став на Єгипті-ріці з крутобокими я кораблями.

Потім на берег звелів супутникам витягти вірним

260] Наші усі кораблі і самим біля них залишатись,

А спостерігачам вийти звелів на чатівні дозорні,

Та у зухвалій відвазі, на власні довірившись сили,

Кинулись раптом вони єгипетські ниви чудові

Скрізь грабувати, жінок з немовлятами всіх полонили

265] І повбивали мужів. Сягали до міста їх крики.

Гомін почувши, на поміч єгиптяни їм на світанку

Вибігли. Відблиском міді і брязкотом кінних і піших

Сповнилось поле. Зевс громовладний в лихе боягузтво

Ввергнув супутників наших, — ніхто проти вражої сили

270] З них не устояв. Страшне звідусюди грозило їм лихо.

Дуже багато тоді полягло нас від гострої міді,

Інших до праці гіркої примусили, взявши живими.

В серці ж моєму сам Зевс такій утворитися зволив

Думці, — було 6 мені краще умерти в Єгипті й знайти там

275] Долю свою! Нове вже мені готувалося горе!

Вмить з голови я шолом свій, чудового виробу, скинув,

Разом і щит із плечей, і спис я жбурнув свій далеко.

Кинувсь до коней державця тоді і коліна з риданням

Став цілувати йому. Змилосердився він і, піднявши,

280] В повіз мене посадив і повіз до своєї домівки.

З натовпу ще ясеновими кидали в мене списами,

Вбити бажаючи, надто усі-бо вони розлютились.

Він же мене прикривав, боячися усе ж прогнівити

Зевса гостинного, котрий карав за вчинки негідні.

285] Там я сім років пробув, і чималий зібрав я достаток

Серед єгиптян, вони-бо з охотою все дарували.

А як, наблизившись, рік надійшов уже зрештою й восьмий,

Вмілий в обманах з’явився до мене якийсь фінікієць,

Хитрий шахрай, що біди не одній вже накоїв людині.

290] Словом облесним умовив мене він поїхати разом

До Фінікії, де в нього й будинки були, і маєтки.

Протягом цілого року тоді проживав я у нього.

Як місяці проминули і дні перебігли чергою,

Рік закінчив своє коло й ті самі вернулися Ори,

В Лівію взяв мене він з кораблем мореплавним, облудно

Радячи з ним і мені свій вантаж переправити разом,

Сам же за ціну велику продати мене намірявся.

Хоч я й домислював щось, та поплив з кораблем мимоволі.

Біг він з потужним Борея, прекрасного вітру, диханням

300] І обминав уже Крит. Та Зевс їм загибель замислив.

А як далеко ми Крит залишили й ніяка навколо

Не маячила земля — саме лише небо та море,

Хмару всю чорну раптово наслав громоносний Кроніон

На корабель наш доладний, і море під нею стемніло.

305] Зевс загримів у ту мить і метнув в корабель наш перуном.

Аж затрусився1 він весь, уражений Зевса перуном,

Сіркою раптом запахло, й попадали в море супутці.

Мов вороння, вони круг корабля темноносого в бурній

Хвилі кружляли, — відмовив їм бог повороту додому.

310] Сам мені Зевс — душею-бо зовсім я впав з переляку —

Враз величезну й міцну корабля темноносого щоглу

В руки подав, щоб міг я іще раз уникнуть нещастя,

Й, щоглу обнявши, віддавсь я на волю вітрам буревійним.

Дев’ять носився я днів, на десятий же, темної ночі,

315] Хвиля у землю феспротів пригнала мене величезна.

Там вже герой їх Федон, феспротського люду володар,

Щиро поміг мені. Син його милий мене, від утоми

Й холоду зовсім охлялого, на узбережжі знайшовши,

Зразу ж руками підняв і повів аж до батька в оселю.

320] Передусім мені плащ г хітон він подав одягнутись.

Про Одіссея почув я там. Сам-бо Федон мені мовив,

Як гостював той у нього, коли до вітчизни вертався,

Отже, й скарби показав він мені, Одіссеєм здобуті, —

Золото, й мідь, і ретельно оброблене, куте залізо.

125] В іншого десять могло б поколінь з того легко прожити,

Стільки усякого скарбу поклав він у домі державця.

Сам Одіссей, говорив він, в Додону поїхав, щоб з листя

Дуба священного там віщування від Зевса почути,

Як йому краще на землю Ітаки родючу вернутись

330] Після відсутності довгої — явно чи, може, таємно?

Клявся мені він також, узливання у домі вчинивши,

Що й корабель уже спущено, й люди усі вже готові,

Щоб відвезти Одіссея до любого рідного краю.

Та відіслав він раніше мене. Корабель-бо феспротський

335] Трапивсь тоді у Дуліхій, що був на пшеницю багатий.

Отже, доставити конче мене до Акаста-державця

Він наказав, та гребцям непутящим лиха до вподоби

Думка припала — ще гіршій біді мене в здобич оддати.

Щойно від берега зовсім відплив корабль морехідний,

340] День мені рабства тяжкого поклали вони учинити.

Плащ і хітон мій — всю одіж із мене вони поздирали

Й дране лахмітгя брудне і хітон мені зовсім дірявий

Кинули, — зараз і сам ти очима їх власними бачиш.

Ввечері ми прибули на іздалека видну Ітаку.

345] Тут вони линвами туго зв’язали мене, й, залишивши

У кораблі добропалубнім, швидко самі позбігали

З нього, й вечеряти сіли на самому березі моря.

Легко всі пута й вірьовки, проте, на мені розв’язали

Вічні боги, і, голову цим я лахміттям прикривши,

Швидко спустивсь по стерну, обтесанім гладко, у море

Кинувсь грудьми, й, обома гребучи безустанно руками,

Сміло поплив, і далеко від них уже був незабаром.

Вийшов з води я, де гаєм квітучим кущі розрослися,

Й нишком, ховаючись, ліг. Вони ж пробігали повз мене

355] З криком і гомоном. Та не здавалось, проте, їм доцільним

Далі шукати, й вернулись небавом вони на доладний

Свій корабель. А мене від лиха нового богове

Легко сховали і стежку знайти помогли до оселі

Мужа статечного. Суджено, видно, мені ще прожити”.

360] В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

“Гостю ти мій нещасливий! Ти всю схвилював мені душу,

Розповідаючи, скільки в блуканнях своїх перетерпів.

Про Одіссея ж розказував не до ладу і не зможеш

Переконать мене. Нащо такому, як ти, чоловіку

365] Марно брехати? Добре-бо й сам я уже розумію,

Що не вернутись моєму господарю. Дуже не люблять

Вічні боги його, бо не дали й полягти між троянців,

Ні на руках своїх друзів, з війни повернувшись, умерти.

Пагорб могильний над ним насипали б там всеахеї.

370] Синові славу велику він сам залишив би навіки.

Гарпії ж нині його від нас одібрали безславно.

Біля свиней я живу в самотині. І навіть у місті

Рідко буваю, хіба що розумна мені Пенелопа

Скаже прийти, як нова відкілясь до нас чутка прилине.

375] Сівши навколо прибулих, розпитувать їх починають,

Хто за господарем журиться, надто вже довго відсутнім,

Хто й без жалю, бо безкарно здобутки його проїдає.

Тільки ж немило мені ні розпитувать їх, ні питати

З того часу, як в облуду один мене ввів етолієць.

3510] Вбив він людину й, по різних блукавши країнах, в обору

Врешті до мене прийшов, і прийняв я тоді його щиро.

Бачив на Криті, мовляв, як лагодив з Ідоменеєм

Там Одіссей кораблі свої, бурями в морі побиті.

Літом або восени він, мовляв, повернутися має,

з”5] Й скарб великий везе, і супутники з ним богорівні.

Хоч і прислало тебе божество мені, старче скорботний,

Не баламуть’мого серця й брехнею покинь утішати.

Не задля цього вшаную тебе і прийму я привітно, —

З остраху лиш перед Зевсом гостинним та з жалю до тебе”.

390] Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

“Ох, і занадто ж у грудях твоїх недовірливе серце!

Навіть поклявшись, тебе упевнити все ж я не можу.

Отже, складім між собою угоду. І хай за обох нас

Свідками будуть з Олімпу високого вічні богове:

395] Тільки повернеться справді до дому свого твій господар,

В плащ із хітоном мене ти одягнеш та ще й допоможеш

І на Дуліхій поїхать, куди я так прагну всім серцем,

А не поверне додому господар, як я запевняю,

Слугам накажеш мене із високої скинути скелі,

400] Щоб ні єдиний жебрак не посмів тебе більш обманути”.

Відповідаючи, мовив йому свинопас богосвітлий:

“Гостю, ні доброї слави тоді між людьми, ні пошани

Ані тепер, і надалі мені не діждати, якби я,

В домі прийнявши своєму й дарунки гостинності давши,

405] Потім убив би тебе і життя дорогого позбавив.

Мав би про що я тоді Кроніона Зевса благати!

Час вже вечеряти. Швидше б мої поверталися з поля

Товариші. Приготуєм смачну ми в цій хаті вечерю”.

Так між собою вони провадили тихо розмову.

410] Аж незабаром прийшли свинопаси з гуртами своїми.

Як почали у хліви вони на ніч свиней заганяти,

Довго ще крик їх і вереск лунав навкруги невимовний.

Товаришів своїх врешті гукнув свинопас богосвітлий.

“Кращого вепра женіть сюди, щоб заколоти для гостя

415] З дальнього краю. А з ним і самі почастуємось добре.

Досить трудів зазнаємо для цих ми свиней білоіклих,

Тільки всі наслідки інші безплатно весь час пожирають”.

Мовивши це, поколов невблаганною міддю він дрова,

Ті ж кабана п’ятирічного, жирного дуже, пригнали

420] І біля вогнища близько поставили. Та й про безсмертних

Теж не забув свинопас, — тримавсь-бо він доброї думки.

Зрізав щетини він жмут з голови білоіклого вепра,

Кинув в огонь і почав безсмертних богів він благати,

Щоб Одіссей велемудрий до дому свого повернувся.

425] Вдарив тоді кабана він дубовим поліном по лобі,

Й дух з нього вилетів. Зразу ж добили його, обсмалили

І на шматки розрубали. Тож м’яса тоді відділивши

З кожної вепра частини, обклав свинопас його салом,

Борошном ячним посипав і все це на вогнище кинув.

430] Решту ж усю на шматки порубали, й, рожнами проткнувши,

Стали старанно пекти, і, знявши з рожнів після того,

Разом поклали усе на столи. Свинопас же, уставши,

М’ясо ділити почав, — бо добре на звичаях знався.

Сім відділивши однакових часток, він тут же розклав їх,

435] Першу частину — німфам і синові Зевса Гермесу

Сам помолившись, поклав і присутнім роздав тоді решту.

А Одіссея довженним хребтом білоіклого вепра

Ушанувавши, тим серце свого він господаря втішив.

Отже, озвавшись до нього, сказав Одіссей велемудрий:

440] “О, коли б батькові Зевсу такий ти був любий, Евмею,

Як і мені, що такою мене ти пошаною втішив!”

В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

“їж собі, гостю мій дивний, втішайся з того, що лежить тут

Перед тобою. Бог нам дає і від нас відбирає,

445] Як він у серці захоче, усе-бо для нього можливе”.

Мовивши це, жертовні богам попалив він початки

І, узливання вчинивши іскристим вином, Одіссею,

Городоборцеві, келих подав, і за звичаєм сів той.

Хліб поділив поміж ними Месавлій, якого у поміч

450] Сам свинопас у відсутність господаря мусив придбати,

Ні господині, ні старця Лаерта про це не питавши, —

На заощадження власні купив він його у тафіян.

Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

435] Хліба окрухи Месавлій прибрав, а вони всі, удосталь

Хліба і м’яса наївшись, устали й пішли на спочинок.

Ніч непривітна настала, безмісячна, дощ цілонічний

Зевс проливав, і віяв вологий Зефір безустанно.

Щоб перевірити краще, спитав Одіссей свинопаса,

460] З себе він дасть йому плащ чи від інших його зажадає

Товаришів, бо про гостя піклується так він уважно.

“Слухайте, що я просити вас хочу, Евмею та інші

Товариші! Вино не одну позбавляло людину

Розуму. Часом примусить воно й велемудрих співати,

І реготати шалено, й пускатися в танці веселі,

І говорити таке, що слід би помовчати краще.

Та як уже розбалакавсь, то критися більше не буду.

О, якби й досі я був молодий і мав силу ту саму,

Що й за часу, як під Трою ми в засідку разом ходили.

470] Вів наш загін Одіссей з Менелаєм, Атреєвим сином,

Третім вождем з ними я був, — самі вони так ухвалили.

Як підійшли ми тоді до високого муру міського,

То залягли в густолистих кущах, від стіни недалеко,

Між очерету в болоті своїми щитами прикрившись,

475] Нишком лежали. Настала вже ніч непривітна, й студений

Віяв Борей. Із хмари посипало снігом холодним;

Пообмерзали щити і льодом взялись кришталевим.

Маючи інші усі і плащі із собою, й хітони,

Спали спокійно, щитами свої прикриваючи плечі.

480] Я ж, у ту засідку йшовши, свій плащ залишив, необачний,

Товаришам, — не подумав, що мерзнути так доведеться, —

Взяв із собою один тільки щит я та пояс блискучий.

Ночі була вже остання третина, й схилилися зорі.

Ліктем штовхнувши, я мовив тоді Одіссеєві тихо,

485] Що недалеко від мене лежав, і зразу ж почув він:

“О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Більш не ходити мені між живих, остаточно здолає

Холод мене, плаща я з собою не взяв, — напоумив

Злий мене бог лиш в хітоні піти, пропаду я, та й годі”.

490] Так говорив я, і зразу ж таке він у мислях придумав, —

Завжди таким-бо й в пораді бував, і в бою з ворогами, —

Близько до мене схилившись, він так мені пошепки мовив:

“Тихше, мовчи, щоб хтось із ахеїв тебе не підслухав”.

Голову ліктем підперши, промовив він ще після того:

495] “Слухайте, друзі, який мені сон божественний приснився!

Від кораблів ми занадто далеко. Пішов би хто-небудь

До Агамемнона, сина Атрея й керманича люду,

Щоб надіслав з кораблів нам більше людей на підмогу”.

Так він промовив, і зразу ж Фоант, те почувши, схопився,

50° Син Андремона, відкинув свій плащ пурпуровий, і швидко

До кораблів він побіг. Я ж плащем його теплим укрився

Й солодко спав, поки з пітьми Еос надійшла злотошатна.

О, якби і досі я був молодий і мав силу колишню!

Кожен би з вас тоді дав мені плащ у цій хаті пастушій

505] Як задля приязні, так і з поваги до доброго мужа, —

Нині ж мене зневажають у цій одежині поганій”.

В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

“Старче, прекрасна була твоя розповідь тут перед нами,

Жодного в ній не було недоречного, зайвого слова.

510] Не бракуватиме нині вкриття тобі й іншого всього,

Що бідоласі дають, як, зустрівши він нас, допомоги

Просить. А вранці ти знов у те саме вдягнешся лахміття.

Зайвих у нас не буває плащів і хітонів на зміну,

Лиш по одній одежині на кожного, щоб одягнутись.

515] А як додому улюблений вернеться син Одіссеїв,

Сам тоді плащ і хітон тобі дасть він та інше одіння

Й вирядить в той бік, куди тебе серце і розум твій кличе”.

Мовивши так, підвівся, і ложе до вогнища ближче

Сам постелив, і овечих та козячих шкурок накидав.

Ліг Одіссей в ту постелю, а той ще накрив його зверху

Грубим, широким плащем, що тримав у запасі для себе,

Щоб одягнути, коли холоднеча настане страшенна.

Так і заснув Одіссей. Полягали уряд біля нього

Всі пастухи молоді. Свинопасові тільки старому

Не до вподоби було віддаля од свиней ночувати.

Спать він надворі збиравсь. Одіссеєві стало приємно.

Що про майно його так за його він одсутності дбає.

Спершу свій гострий він меч повісив на плечі могутні,

Потім на захист од вітру, свій плащ одягнувши грубезний,

530] Зверху велику накинув козла волохатого шкуру,

Гострого списа узяв, щоб од псів і людей боронитись,

І ночувати пішов там, де свині його білоіклі

Спали гурто?уі, від Борея під скелю навислу укрившись.