«Одіссея» читати. Гомер

одіссея читати українською 10клас

«ОДІССЕЯ» ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

ЗМІСТ ОДИНАДЦЯТОЇ ПІСНІ

ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ

Одіссей продовжує розповідати про свої пригоди. Північний вітер приносить його корабель до берегів кімерійців, де течія Океану вливається в море; принісши жертву тіням, Одіссей викликає їх. З’являється Ельпенор; він вимагає похорону. Тінь Одіссеєвої матері. Поява Тіресія і його пророкування. Розмова Одіссея з тінню матері. Тіні стародавніх жінок виходять з Еребу і розповідають Одіссеєві про свою долю. Він хоче урвати розповідь, але Алкіной вимагає, щоб він її закінчив, і Одіссей продовжує говорити. Поява Агамемнона, Ахілла з Патроклом, Антілохом та Бантом. Видіння судді Міноса, звіролова Оріона, катувань Тітія, Тантала і Сізіфа, грізного Гераклового образу. Раптовий острах спонукає Одіссея повернутися на корабель, і Одіссей пливе назад за течією вод Океану.

ЖЕРТВИ ДЛЯ ВИКЛИКУ ПОМЕРЛИХ

До корабля підійшовши свого і до берега моря,

Спершу ми свій корабель спустили на море священне,

Щоглу високу й вітрила на тім кораблі закріпили,

Потім загнали овець і самі позаходили врешті

5] З смутком на серці тяжким, гіркі проливаючи сльози.

А пишнокоса Кіркея, страшна ясномовна богиня,

Чорному вслід кораблеві товариша доброго людям —

Вітер попутний — послала, що груди вітрил надував нам.

Снасті тим часом усі спорядивши, на свій корабель ми

10] Сіли, — вітер лише та стерничий його спрямували.

Повні були цілий день ним вітрила в плавбі мореходній.

Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги.

Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану.

Там розташовані місто й країна людей кімерійських,

15] Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням ласкавим

Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне,

Чи від землі воно йде у зоряні неба глибини,

Чи повертається знов до землі з неосяжного неба, —

Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває.

20] Там корабель свій, прибувши, причалили ми, позганяли

Вівці й уздовж течії Океану-ріки посувались,

Поки до місця дійшли, про яке говорила Кіркея.

Вдвох Перімед з Еврілохом тримали призначені в жертву

Вівці, а я, із піхов свій вийнявши меч гостролезий,

25] Викопав яму в лікоть один і завдовжки, й завширшки,

Потім над нею вчинив я померлим усім узливання

Медом раніш з молоком, солодким вином після того,

Потім водою і ячною врешті посипав мукою.

Вмерлих безсилі благаючи голови, дав обіцянку,

30] Що, повернувшись в Ітаку, їм ялівку з стада найкращу

В жертву спалю я, дарунків добірних в огонь наскладавши,

В жертву ж Тіресію-старцеві дам я окремо овечку

Чорну усю, щонайкращу отари моєї оздобу.

Склавши обітницю і молитвами громаду померлих

м Ушанувавши, шкури з жертовних овець поздирав я,

Чорна в яму їх кров полилася, і з пітьми Еребу

Душі померлих зібрались — усі, що життя позбулися, —

І юнаки, і жінки, і старі, що багато зазнали,

Ніжні дівчата із болем у серці, вперше відчутим,

40] Безліч полеглих у битвах мужів, поранених тяжко

Зброєю мідною, воїв у панцерах, кров’ю залитих, —

Безліч померлих на кров звідусіль ізліталось до ями

З криком жахливим, — блідий усього охопив мене острах.

Товаришів своїх скликав усіх я тоді й наказав їм

45] Вівці, що, міддю убиті нещадною, долі лежали,

Геть облупити, й спалити, і щиро богам помолитись — .

Грізному в силі могутній Аїду й страшній Персефоні.

Сам же я, швидко із піхов свій вийнявши меч гостролезий,

Сів і нікому з безсилих мерців наближатись до крові

50] Не дозволяв, поки все у Тіресія встиг розпитати.

Перша до нас підійшла товариша тінь, Ельпенора,

Бо поховання не мав ще в землі він широкодорожній.

Без похорону-бо ми й неоплаканим в домі Кіркеї

Тіло його залишили, — була у нас інша турбота.

55] Глянув на нього і, жалем охоплений, плакав я гірко

Й, так промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:

“Як, Ельпеноре, зійшов ти у темряву цю безпросвітну?

Пішки раніш ти прибув, ніж на чорному я кораблеві”.

Так говорив я йому, і з риданням мені відповів він:

“О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Надмір вина мене й воля богівська лиха загубили.

Спавши на домі Кіркеї, забув я, що сходити треба

Вниз обережно по східцях великих за домом іззаду,

Прямо подався і з даху упав; ударившись карком,

65] Весь я хребет поламав, і душа відійшла до Аїда.

Нині ж благаю ім’ям твоїх близьких, що тут їх немає, —

Батька, що виховав змалку тебе, і дружини твоєї,

Й сина твого Телемаха, що дома один залишився, —

Знаю-бо я, що, звідси від’їхавши, з дому Аїда,

70] Ти корабель свій міцний на острів Еею спрямуєш.

Там, володарю, благаю тебе, спогадай і про мене,

Не залишай мене там неоплаканим, без поховання.

Як від’їжджатимеш звідти, щоб гніву богів не накликать,

Тіло моє ви спаліть, а разом із ним мою зброю,

75. Пагорб могильний насипте на березі сивого моря,

Щоб про бездольного мужа майбутнім віщав поколінням.

Виконай все це й весло на моїй устроми домовині,

Що за життя із своїми супутцями я веслував ним”.

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

80] “Все це, нещасний, тобі я зроблю, і усе це вчиню я!”

Перемовляючись так між собою словами сумними,

Ми біля ями сиділи: з мечем я по цей бік над кров’ю,

Привид — по той бік, і довго ще так ми із ним розмовляли.

Потім до мене підходить померлої матері привид,

85] Дух Антіклеї, дочки Автоліка, відважного серцем, —

їхавши в Трою священну, її залишив я живою.

Глянув на неї я й, жалем охоплений, гірко заплакав.

Та хоч із смутком тяжким, наблизитись першій до крові

їй не дозволив, аж поки в Тіресія все розпитав я.

90] От і душа фіванця Тіресія врешті з’явилась

З берлом в руках золотим, упізнала мене і сказала:

“О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Нащо, бездольний, покинув ти сонячне світло й приходиш,

Щоб на безрадісний край і на мертвих отут подивитись?

95] Та відступися від ями і меч одверни гостролезий,

Дай мені крові напитись, і слово скажу я нехибне”.

Так він сказав, і в піхви я вклав, відступаючи, меч свій

Срібноцвяхований. Він же, напившися чорної крові,

З словом таким звернувся до мене, віщун неомильний:

100] “Прагнеш, ясний Одіссею, солодкого ти повороту.

Вчинить нелегким тобі його бог. Не забув-бо, як видно,

Гнівний землі потрясатель, що ти осліпив йому сина

Любого й досі у серці злобою до тебе палає.

Все ж, хоч багато ще лиха зазнавши, додому вернетесь.

105] Тільки б своє ти й супутників серце здолав гамувати,

Як на доладнім судні, з темно-синьої хлані умкнувши,

Передусім ви на острів Трінакію всі припливете,

Знайдете ви там на паші корів і тучних овечок

Гелія, бога ясного, який усе бачить, все чує.

110] Як не торкнетеся їх, на думці повернення мавши,

То, хоч зазнаєте лиха й багато, в Ітаку вернетесь.

А як торкнетесь, загибель віщую я вам — кораблеві

Й товаришам твоїм. Сам же ти, правда, врятуєшся смерті,

Хоч на чужім кораблі, хоч нескоро, повернешся з лихом,

115] Товаришів загубивши. А дома нещастя застанеш:

Буйних мужів, що усі пожитки твої проїдають,

Сватають вірну дружину твою, їй дарунки підносять.

Ти ж, повернувшись додому, помстишся на них за насильств

А як в оселі своїй женихів повбиваєш зухвалих

‘м Підступом ти чи в змаганні відкритому — гострою міддю,

Знову, доладне узявши весло, йди по світу блукати,

Поки людей не зустрінеш таких, що ні моря не знають,

Ні, споживаючи їжу, приправити й сіллю не вміють,

Ні кораблів ще ніколи не бачили пурпурощоких,

125] Ані тих весел доладних, що крила судну заміняють.

Певну тобі я ознаку вкажу, що тебе не обманить:

Як подорожній, тебе на путі перестрінувши, скаже,

Що на ясному рамені ти віяльну носиш лопату,

Можеш у землю тоді доладне весло устромити

130] Й жертви священної дар принести Посейдону-владиці —

Вепра, що свині пліднить, барана, а до того й бика ще,

Та й повертайся додому й священні склади гекатомби

В жертву безсмертним богам, що простором небес володіють, —

Всім по черзі. Й не у хвилі морській тебе смерть після того

135] Легка спіткає, — спокійно її ти появу зустрінеш

В старості світлій своїй, навколо оточений мирним

Щастям народу твого. Що сказав я — все правда нехибна”.

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

“Долю, Тіресію, цю мені вічні богове зіткали.

140] Ти ж і про інше мені розкажи і повідай одверто:

Бачу я перед собою померлої матері душу.

Мовчки вона біля крові сидить і не сміє на сина

Глянути навіть або ще й розмову із ним розпочати.

Як це, владарю, зробити, щоб сина вона упізнала?”

145] Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

“Легко на це відповім, ти ж у серце вклади моє слово.

Той із мерців, що з життям розпрощались, кого ти допустиш

Близько до крові, усю розповість тобі правду нехибну,

А заборониш кому — той повернеться в пітьму безмовно”.

150] Так промовляла душа владики Тіресія й знову

В дім до Аїда вернулась, божисте віщання скінчивши.

Я ж залишився на місці і ждав, поки мати підійде

Й чорної крові нап’ється. Тоді лиш мене упізнавши,

Гірко вона заридала і мовила слово крилате:

155] “Сину мій, як у підземній цій темряві ти опинився,

Бувши живий? Нелегко побачити все це живому.

Ріки-бо нас розділяють великі й потоки жахливі,

Передусім Океан, — переправи ніде через нього

Піший не знайде, якщо не пливе на міцнім кораблі він.

ібо ци не з-під Трої йдучи, аж сюди з кораблем ти дістався

З товаришами по довгих блуканнях? Чи, може, ти й досі

Ще не доплив до Ітаки і вдома дружини не бачив?”

Так говорила вона, я ж у відповідь мовив до неї:

“Матінко люба! Нужда завела мене аж до Аїда —

165] —тур розпитати я мусив фіванця Тіресія душу.

Не наближався я ще до Ахеї, на землю вітчизни

Ще не ступав, весь час у тяжких нещастях блукаю

З тої пори, як разом поплив з Агамемноном світлим

До Іліона, що славиться кіньми, з троянцями битись.

170] Ти ж мені інше тепер розкажи і повідай одверто:

Кери якої велінням взяла тебе смерть смутковійна?

Довга хвороба чи то стрілоносна тебе Артеміда

Ніжними стрілами, враз надійшовши, сама умертвила?

Та розкажи ще про батька й про сина мого, що лишив я, —

175] Владу почесну мою ще тримають вони чи хтось інший

Має її, бо ніколи я, кажуть, уже не вернуся?

Ще про дружину мою розкажи, її наміри й мислі:

Чи біля сина вона ще і вірно усього пильнує,

Чи вже хто-небудь із знатних ахеїв узяв її заміж?”

і80] Так говорив я, і в відповідь мовила мати шановна:

“Вірна лишилася серцем дружина твоя й проживає

Досі у домі твоїм. У вічному смутку й печалі

Дні вона й ночі безсонні лиш сльози гіркі проливає.

Славної влади твоєї ніхто не одняв ще. Спокійно

185] Спадком твоїм Телемах володіє; в однаковій долі

Учти дає він, як мужеві личить, що суд учиняє.

Всі його кличуть до себе. Так само в селі твій домує

Батько й до міста вже більше не ходить. Ні ліжка м’якого,

Ні подушок, ані ковдри порядної в нього немає,

190] Разом із слугами спить він у домі своєму зимою

В попелі, близько вогню, одежиною вбогою вкрившись.

А як наблизиться літо чи осінь дорідна настане,

У винограднику десь на горбку назгрібає він купу

Листя опалого й ложе затишне собі улаштує.

195] Там він у смутку лежить і з зростаючим болем у серці

На поворот твій чекає, — тяжка йому випала старість.

Так от загинула й я, настигнута долею злою.

Не стрілоносна богиня-мисливиця в домі моєму

Ніжними стрілами, враз надійшовши, мене умертвила,

Ані хвороба ніяка мене не настигла, що часто

Болем виснажливим дух із тіла людей виганяє,

Тільки журба та нудьга за тобою, ясний Одіссею,

Та вболівання за тебе солодкий мій дух відібрали”.

Так говорила вона, і боровся в думках я з бажанням

Щиро обняти моєї небіжчиці матінки душу.

Тричі я все поривався, так прагнуло серце обняти.

Тричі вона моїх рук уникала, мов тінь перебіжна

Чи сновидіння. А в грудях печаль ще гостріше зростала.

Врешті озвавшись, до неї я з словом звернувся крилатим:

210] “Матінко, нащо тікаєш, коли простягну я обійми,

Щоб і в оселі Аада ми, ніжно обнявшись руками,

Спільного жалю і сліз відчули гірку насолоду?

Може, то тільки твій привид послала мені Персефона

Славна, щоб горя й печалі мені іще більше завдати?”

215] Так говорив я, й сказала у відповідь мати поважна:

“Леле, дитино моя, мій з усіх найнещасніший сину!

Не Персефона в облуду нас, Зевсова донька, заводить, —

Кожному смертному доля судилась така, хто б не вмер з них:

Тіло-бо їх ні костей не тримається вже, ані м’язів;

220] Полум’ям хижим усе пожирає вогню нездоланна

Сила, як тільки дихання ті білії кості покине

І, відлетівши, душа десь полине, немов сновидіння.

Швидше ж тепер повертайся на світ і усе, що я мовлю,

Запам’ятай, щоб пізніше дружині своїй розказати”.

225] Так ми розмову вели між собою. Тим часом навколо

Вже позбирались жінки, — Персефона їх славна прислала

Всіх, що були там, — дружини і дочки героїв померлих.

Збились юрбою вони над розлитою чорною кров’ю.

Я ж міркувати почав, як би кожну із них розпитати.

230] Зрештою визнав у серці я раду таку за найкращу:

З піхов при боці огряднім свій вийнявши меч гостролезий

Не дозволяв я ні одній напитися чорної крові.

Отже, по черзі до мене підходити всі вони стали,

И кожна свій рід називала, — отак їх усіх розпитав я.

235] Першою високородну Тіро я між ними побачив, —

Паростю звала себе від ясного вона Салмонея

І за дружину сину Еола Кретеєві стала,

Та закохалась сама в Еніпея, у струмінь божистий,

Що від усіх на землі був потоків і рік красивіший,

240] Тим-то до течій вона Еніпеєвих часто ходила.

Постать його земледержець, землі потрясатель, прибравши,

Ліг біля неї у гирлі тієї ріки вирової;

Хвиля пурпурна, мов гори, висока, склепінням зігнувшись,

їх обступила і бога із смертною жінкою вкрила.

245] Сон їй навіявши, пояс дівочий на ній розв’язав він.

А вдовольнивши із нею своє пожадання любовне,

Руку простяг їй, назвав на ім’я і так їй промовив:

“Радуйся, жінко, з кохання цього! Не мине-бо ще й року,

Як ти прекрасних породиш дітей, — не буває безплідним

250] Ложе безсмертних. Ти ж доглядай тих діток і виховуй.

Отже, вертайся додому, мене ж ти не смій називати.

Тільки про себе ти знай — Посейдон я, землі потрясатель”.

Мовивши так, він у море, що хвилями грало, поринув.

Пелія, бувши вагітна, й Нелея вона породила, —

255] Слугами, повними сили, великому Зевсу обидва

Стали вони; багатий отарами Пелій став жити

В Йолку, просторім краю, Нелей же взяв Пілос піщаний.

Ще породила й Кретею синів ця жінок володарка —

Славних Есона, Ферета і вершника Амітаона.

Ще Антіопу я потім побачив, Асопову доньку;

Ця похвалилась мені, що у Зевсових спала обіймах

І породила йому двох синів, Амфіона і Зета, —

Перші у Фівах вони семибрамних оселю заклали

И муром її обвели; хоч могутні були, а без мурів

265] Жити, проте, не могли на Фіванській рівнині просторій,

Потім Алкмену побачив я, Амфітріона дружину,

Що породила Геракла відважного, лев’яче серце,

З Зевсом великим його у солодких обіймах зачавши;

Бачив я ще там Мегару, Креонта безстрашного доньку,

270] Амфітріона незборений син її мав за дружину.

Матір Едіпову там, Епікасту, я бачив прекрасну.

Діло страшне несвідомо вчинила вона — за дружину

Рідному синові стала; отця свого вбивши, із нею

Він одружився. Відразу ж богове це людям відкрили.

275] Лиха багато зазнавши, прибув він в улюблені Фіви

З згубної волі богів і владарив над людом кадмейським.

Мати ж сама до міцної спустилася брами Аїда —

Воротаря, в петлі на високій повісившись крокві

З горя тяжкого; йому ж залишила нещастя численні,

280] Скільки за матерню кривду Еріннії їх приділяють.

Бачив я там і Хлоріду прекрасну, — за вроду чудову

З нею Нелей одруживсь, незліченні дари заплативши, —

Це наймолодша дочка Амфіона, сина Іаса,

Що володарив колись в Орхомені, столиці мініян.

2Іlt;5] В Пілосі стала вона за владарку й дітей породила —

Нестора, Хромія, ще й велеславного Періклімена.

Ще породила славетну Перо, оте диво між смертних.

Всі її сватали близькі сусіди; Нелей лиш за того

Мав її видати, хто йому аж із Філаки пригонить

29(1 Череду широколобих корів круторогих, Іфікла

Сильного гордість. Хоч важко здобуть їх, один за цей подвій

Взявся віщун бездоганний. Та волею бога лихого

В пута досадні сільськими захоплений був пастухами.

Як місяці проминули і дні перебігли чергою,

2″ Рік закінчив своє коло й ті самі вернулися Ори,

Тільки тоді віщуна відпустила Іфіклова сила,

Що провістив йому все, і Зевсова воля здійснилась.

Потім ще Леду побачив я там, Тіндарея дружину,

В неї від нього відважні сини народилися — Кастор,

300] Коней приборкувач, та Полідевк, незборимий кулачник.

їх ще живими обох укрила земля життєдайна,

Та й під землею вони не обділені шаною Зевса —

В чергу живуть через день і так само по черзі обидва

Знов умирають, — їм шана однака з богами припала.

305] Іфімедею ще бачив я там, Алоея дружину, —

Розповідала вона, що з самим Посейдоном зійшлася

Й двох породила синів, та були вони недовговічні, —

От богорівний та з ним Ефіальт, що далеку мав славу.

Найкрасивіші були і найвищі з усіх, що зростила

310] Щедра земля від часів Оріона славетного й досі.

Дев’ятилітні були вже обоє, завширшки на дев’ять

Локтів вони, а на зріст дев’яти вони сажнів сягали.

Навіть безсмертним богам на Олімпі самому грозили

Заколот буйний вчинить і війну проти них розпочати.

315] Оссу збирались були на Олімп навалить, а на Оссу

Пеліон лісошумливий, щоб так аж до неба дістатись.

Так би й зробили вони, якби встигли обоє змужніти.

Та погубив їх син Зевса і пишноволосої Лети

Разом обох, коли й перший пушок попід скронями в них ще

Не розцвітав і волоссям ще їх підборіддя не квітли.

Федру я бачив, Прокріду і ще й Аріадну прекрасну,

Злобного Міноса доньку, що вивіз колись її з Криту

Славний Тесей на священний акрополь афінський, та втіхи

З нею він мати не встиг; Діонісове свідчення вчувши,

325] Вбила її Артеміда на морем омиваній Дії.

Меру я бачив, Клімену і ще й Еріфілу жахливу,

Що, золотії прийнявши дари, свого зрадила мужа.

Ні розказати про всіх я не можу, ні навіть назвати,

Скільки побачив їх там, і дружин я, і дочок героїв, —

330] Ніч божественна раніше б минула. Та й час би мені вже

Спати лягти — чи до друзів на свій корабель повернувшись,

Чи десь отут. А від’їзд мій богам я і вам доручаю”.

Так говорив він, і мовчки всі гості навколо сиділи

В тінями вкритій світлиці, захоплення щирого повні.

335] Перша до них озвалася білораменна Арета:

“Як вам, феаки, оцей чоловік, чи припав до вподоби

Вродою й постаттю він, особливо ж розумом світлим?

В мене гостює він зараз, та честь ця усім припадає.

Не поспішайте ж його виряджать відціля й не скупіться

340] На подарунки, що їх потребує він, — досить-бо скарбу

Надбано в ваших домівках із ласки богів милосердних”.

Вслід їй звернувсь до них сивий герой Ехеней, найстаріший

Серед феаків літами, й таке до них слово промовив:

“Друзі, не всупереч нашим бажанням і намірам нашим

345] Мовила мудра владарка, — її нам послухати треба.

Та Алкіноєві й діло належить, і слово останнє”.

В відповідь так Алкіной, після того озвавшись, промовив:

“Все, що тут сказано, буде й на ділі так само, як правда

Те, що живу я й феаками тут веслолюбними правлю.

350] Гість хай потерпить, хоч як до вітчизни він прагне вернутись,

Треба до ранку заждати йому, поки всі я дарунки

Встигну зібрать. Про від’їзд же його нам належить подбати

Всім, а найбільше мені, бо владар я над людом тутешнім”.

Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

355] “О Алкіною, владарю, з феаків усіх найславніший!

Хоч би й на рік мене ще ви примусили тут залишитись,

Щоб влаштувать мій від’їзд і дарів дорогих надавати,

Був би я згоден на те, набагато-бо краще з руками

Повними в любу мою повернутись мені батьківщину.

360] З більшою, може, мене і любов’ю, й пошаною стріли б

Люди усі, коли я на Ітаку свою повернуся”.

В відповідь так Алкіной після того, озвавшись, промовив:

“О Одіссею, ніхто, подивившись на тебе, не може

За ошуканця вважати тебе чи дурисвіта, котрих

365] Чорна земля ще багато ростить між людського насіння, —

Брехні сплітають вони і про те вам, чого й не видали.

Ти ж до ладу говорив, і думки благородні у тебе.

Повість сумну про нещастя аргеїв і власні знегоди

Ти розповів нам з умінням, аеда натхненного гідним.

10] Отже, всю правду мені розкажи і повідай одверто:

Стрів там кого з богорівних супутників ти, що ходили

Під Іліон із тобою й лиха їх там доля спіткала?

Дуже довга ця ніч безконечна, й не час нам у домі

Спати, то й далі про дивні свої нам пригоди розказуй.

Я б тут лишавсь до самої зорі богосвітлої, тільки

Розповідати схотів би мені про свою ти недолю”.

Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

“О Алкіною, владарю, з феаків усіх найславніший!

Час є для довгих розмов, та маємо час і для сну ми.

Все ж коли так уже прагнеш послухать мене, то не буду

Я відмовлятись і ще розкажу й про сумніші знегоди

Товаришів моїх вірних, що смутно загинули потім.

Цілими вийшли вони із скорботи троянського бою,

А, повертавшись додому, від злої загинули жінки.

385] Потім, коли уже душі безсилі жінок недолугих

В різні розвіяла боки сама Персефона пречиста,

Раптом з’явилась душа Агамемнона, сина Атрея,

В смутку скорботнім. Навкруг його тіні усі позбирались

Тих, що в Егістовім домі з ним смертну недолю спіткали.

390] Зразу мене упізнав він, лиш чорної крові напився,

Голосно плакати став, рясні проливаючи сльози.

Руки до мене простяг, пориваючись щиро обняти.

Та не було уже в ньому міцної потужності й сили

Тої, що мав він колись, за життя, у гнучких своїх м’язах.

395] Глянув на нього й, заплакавши з жалю великого в серці,

Так я промовив, із словом до нього звернувшись крилатим:

“Сину Атрея славетний, владарю мужів Агамемнон!

Довгопечальною як тебе Кера приборкала смертю?

Чи Посейдон у швидких кораблях тебе владно приборкав,

400] Буйного вітру наславши на тебе дихання поривне?

Чи зловорожі мужі у той час тебе вбили на суші,

Як викрадав ти корів і прекрасні овечок отари

Чи як міста воював і жінок захопить намагався?”

Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

405] “О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Не Посейдон у швидких кораблях мене владно приборкав,

Буйного вітру наславши суворе дихання поривне,

Й на суходолі мене мужі не убили ворожі, —

Смерть і загибель мені заподіяв Егіст із моєю

410] Клятою жінкою разом, — у дім свій мене запросивши,

Почастував він і вбив, як вола біля ясел вбивають.

Так і загинув я смертю смутною. І покотом інших

Товаришів повбивали моїх, мов свиней білоіклих,

Так, як лише у багатих домах собі це дозволяють

415] Для товариської бесіди, учти або для весілля.

Мабуть, не раз уже свідком бував ти, як гинули люди —

І наодинці, і в розпалі січі загальної вбиті,

Та найболючіш твоє стрепенулось би серце, узрівши,

Як серед чаш і столів, наїдку всілякого повних,

420] Всі ми валялися в домі на кров’ю залитій підлозі.

1 найстрашніше з усього, що чув я, був голос Кассандри,

Доньки Пріама, — сама Клітемнестра її біля мене

Вбила підступно. Вмираючи, хтів ще з землі підвестись я,

Меч ухопить, та руки безсило упали. Позбувшись

425] Сорому, сука та геть подалась і очей не посміла

Й рота закрити мені, що в оселю Аїда відходив.

Гіршого й псішого в світі немає нічого над жінку,

Що на таке в глибині свого серця наважилась діло!

Надто-бо вже неподобне діяння вона учинила,

Шлюбному мужеві смерть заподіявши. Я ж сподівався,

Що на утіху я дітонькам любим і слугам на радість

В дім свій вернуся! Вона ж, у злочинстві своїм незрівнянна,

Вічною вкрила ганьбою й себе, й покоління наступні

Вдачею м’якших жінок, хоч будуть вони й доброчесні”.

435] Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

“Горенько! Справді-бо через злочинну зрадливість жіночу

З люттю страшенною здавна ненавидить Зевс громозвучний

Рід весь Атреїв. Багато пропало нас через Єлену,

От і тобі Клітемнестра здаля учинила загибель”.

440] Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

“Тим-то своїй ти дружині не дуже-то сам довіряйся.

Не розкривай перед нею всього, що на думці ти маєш, —

Дещо скажи їй, а дещо й про себе умій зберігати.

Та не тобі, Одіссею, загибелі ждать від дружини, —

445] Надто розумна вона і розсудлива, дуже дбайлива,

Мудра Ікарія донька, славетна умом Пенелопа.

Жінкою ми молодою, в похід на війну виступавши,

Дома її залишили із сином, малим немовлятком

Біля грудей, а тепер він, напевно, сидить вже, щасливий,

450] Серед дорослих. З ним любий побачиться батько, вернувшись

І обніматиме батька за звичаєм син його рідний.

Тільки мені не дала надивитись на нашого сина

Власна дружина, — він ще й не підріс, як вона мене вбила.

Я тобі й інше скажу, і ти серцем прийми цю пораду:

455] Потай до любого рідного краю впровадь непомітно

Свій корабель, бо тепер довіряти жінкам небезпечно.

Ти ж мені правду усю розкажи і повідай одверто:

Може, чували про сина мойого ви, чи не живе він

Десь в Орхомені, чи, може, у Пілосі, вкритім пісками,

460] Чи біля дядька його Менелая, у Спарті просторій,

Ще-бо не вмер, ще живе на землі мій Орест богосвітлий!”

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

“Сину Атрея, навіщо про це ти питаєш? Не знаю —

Ще він живий чи помер. А на вітер гадать не годиться”.

465] Перемовляючись так між собою словами сумними,

В горі тяжкім ми стояли, рясні проливаючи сльози.

Потім прийшла туди тінь Ахілла, нащадка Пелея,

Далі й Патрокла іще, й бездоганного тінь Антілоха,

З ними й Еанта душа, що був і на зріст, і на вроду

470] Кращий з данаїв після бездоганного сина Пелея.

Зразу впізнала мене бистроногого тінь Еакіда,

Скорбно до Мене вона із словом звернулась крилатим:

“О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Що б іще більше, зухвалий, ти в серці своєму замислив?

475] Як ти насміливсь в оселю Аїда зайти, де лиш мертвих

Тіні безживні блукають, примари людей непритомні?”

Так Ахілл говорив, я ж у відповідь мовив до нього:

“Сину Пелея, Ахілле, з ахеїв усіх найсильніший!

По віщування прийшов до Тіресія я, щоб пораду

480] Певну він дав мені, як на скелясту вернутись Ітаку.

Ще й не наблизився я до Ахеї, на землю вітчизни

Ще не ступив — все нещастя мене облягають. Від тебе ж

І не було щасливішого мужа, Ахілле, й не буде!

Ще за життя твого всі ми, аргеї, тебе шанували

48′ Врівні з богами, тепер же і тут, серед мертвих, так само

Ти владарюєш, — отож не сумуй, що умер ти, Ахілле!”

Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

“Не утішай мене в смерті моїй, Одіссею пресвітлий!

Краще уже батраком я на ниві чужій працював би

У бідняка, що й самому скупого прожитку не досить,

Ніж володарив над мертвими тут, що життя позбулися.

Ти мені сам розкажи про мого благородного сина,

Все ще у перших рядах він до бою виходить чи ні вже?

Та й про Пелея скажи бездоганного те, що чував ти:

Має ще й досі він шану колишню в містах мірмідонських

Чи без поваги в Елладі і Фтії тепер залишився,

Старість-бо путами руки і ноги йому вже скувала.

Міг би на поміч йому я під сонячним сяйвом яскравим

Стати таким, як колись на троянській рівнині широкій

500] Клав я найкращих бійців, боронячи мужньо аргеїв, —

Міг би таким я хоч би ненадовго в дім батьків прибути,

Жах навівали б навкруг моя сила і руки невтомні

Тим, хто насильство там чинить і шани його позбавляє”.

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

505] “Ні, не прийшлось про Пелея мені бездоганного чути,

Ну, а про сина твойого коханого, Неоптолема,

Зараз всю правду тобі розкажу я, як ти того просиш.

Сам до ахеїв отих в наголінниках мідних колись я

На кораблі просторім із Скіри його перевозив.

510] Завжди, коли ми наради під Троєю-містом збирали,

Перший він слово візьме, й не бувало воно недоречним, —

Нестор лише богорівний та я його міг переважить.

А як виходили битись за місто троянське ахеї,

В натовпі він не лишався від воїнів інших позаду —

515] Не поступившись завзяттям нікому, вперед поривався.

Так багатьох він мужів повбивав у тій битві жахливій.

Ні розказати про всіх я не можу, ні навіть назвати,

Скільки народу побив він, боронячи мужньо аргеїв.

Так і героя убив Евріпіла він, сина Телефа,

520] Мідним мечем, полягло біля нього кетеїв багато —

Товаришів, що загинули через дарунки жіночі.

Вродою кращий за всіх після світлого був він Мемнона.

А як зайшли у коня дерев’яного, витвір Епея,

Кращі з аргеїв, — мені ж у нашій криївці затишній

525] Двері вхідні відчинять доручили та їх зачиняти, —

Навіть найвищі данаїв вожді і старшина військова

Сльози втирали, в самих же до того й коліна тремтіли,

В сина ж твойого ні разу мої не побачили очі,

Ні щоби зблід на лицях прекрасних, ані щоби сльози

530] З них витирав. Навпаки, весь час він благав мене дуже

Дати з коня йому вийти, хапавсь за меча рукоятку,

За міднокований спис, замишляючи лихо троянцям.

А як уже зруйнували Пріамове місто високе,

Долю свою й нагороду він цілий повіз і здоровий

535] На кораблі, не поранений гострою міддю ні разу,

Ні врукопаш не побитий, як то у походах воєнних

Завжди буває, коли в них Арей без розбору лютує”.

Щойно промовив я це — бистроногого тінь Еакіда

Вже подалася лугами, що рясно цвіли асфоделом,

540] Рада з того, що достойним хвали її сина назвав я.

Душі всіх інших мерців, що життя позбулися, стояли

В смутку, і кожна у мене про власні питала турботи.

Тільки Еанта душа, що був Теламоновим сином,

Мовчки стояла сама, на мою іще гнівна звитягу,

545] Що на змаганні біля кораблів я від нього звитяжив

Зброю Ахілла, — мені віддала все сама його мати,

А присудили троянців сини і Паллада Афіна.

Не вигравати у тому змаганні було б мені краще!

Бо задля нього землею покрито вже голову мужа

З іменем славним Еант, що був і на зріст, і на вроду

Кращим з данаїв після бездоганного сина Пелея.

Отже, до нього звернувшись, я лагідне слово промовив:

“О Теламона дитя бездоганне, Еанте! Чи й мертвий

Гніву на мене свого не зупиниш за ту осоружну

555] Зброю, — іі-бо на горе аргеїв боги дарували.

Ти ж, наша краща опора, загинув! І от за тобою,

Як і за сином Пелея Ахіллом, усі ми, ахеї,

Тяжко сумуєм весь час. Ніхто в твоїй смерті не винен,

Крім тільки Зевса, що страшно зненавидів списооружне

560] Військо данаїв і смертну й для тебе призначив годину.

Отже, наблизься, владарю, щоб наші слова і розмову

Вислухать. Стримай же гнів свій і серце своє невгамовне”.

Так говорив я; та він не відмовив нічого й подався

Разом із душами інших померлих у пітьму Ереба.

565] Хоч і розгніваний, він розмовляв би зі мною чи я з ним,

Та забажало моє уже серце у грудях коханих

Душі побачити й інших мерців, що життя позбулися.

Був там прекрасний Мінос, що Зевсові сином доводивсь,

З берлом в руці золотим над мертвими суд учиняв він

570] Сидьма; вони ж, владаря оточивши, суда його ждали,

Сидячи й стоячи в широкобрамній оселі Аїда.

Далі ще там велетенську я тінь Оріона побачив,.

Звірів гонив він по луках, що рясно цвіли асфоделом, —

В горах пустинних колись за життя повбивав отих звірів

575] Мідною він булавою, яка не ламалась ніколи.

Бачив я там іще Тітія, сина преславної Геї, —

Він на землі там лежав, аж дев’ять зайнявши пелетрів;

Двоє шулік шматували з обох йому боків печінку,

Нутрощі рвали йому, і не міг він руками відбитись.

580] Зевса дружину він славну збезчестив Лето, що у Дельфи

Йшла крізь луги панопейські — чудові місця хороводів.

Бачив і Тантал а я, що мук зазнає там страшенних:

Він серед ставу стояв; досягала вода підборіддя;

Спрагою мучений тяжко, води все ж не міг він дістати.

585] Скільки старий нахилявся, щоб спрагу свою утолити,

Стільки вода відпливала, стікаючи вся, й під ногами

Чорна земля залишалась, осушена божим велінням.

Зверху, з високих дерев густолистих, звисали до нього

Груші, й гранати розкішні, і яблунь плоди соковиті,

590] Смокви солодкі й маслини, що пишно рясніють навколо.

Тільки-но руку простягне старий до плодів, шоб зірвать їх,

Раптом їх вітер рвучкий аж до темної хмари підносить.

Бачив я там і Сізіфа, що в муках тяжких знемагає.

Камінь вгору важкий, вхопившись обіруч, котив він, —

595] Всю напруживши міць, руками й ногами упершись,

Камінь вгору котив він; коли вже його через гребінь

Перекотить залишалось, назад весь тягар обертався,

Й знов аж в долину навально той камінь летів безсоромний;

Знов він вгору його в напрузі котив, і спливало

61)0] Потом тіло усе, й голова вся пилом куріла.

Ще після того я там побачив Гераклову силу,

Привид його; а сам він з богами безсмертними разом

В щасті живе, струнконогу він Гебу дружиною має,

Зевса великого доньку і золотовзутої Гери.

605] Шелест від тіней навколо весь час там лунав, наче клекіт

Птахів сполоханих; він же, до темної ночі подібний,

Голого лука з стрілою тримав, тятиву натягнувши, —

Грізно навкруг озирався, спустить її зразу ж готовий.

В нього на грудях виблискував страшно перев’яззю взятий

Ремінь, весь в золоті, й тонко різьбились по нім візерунки:

Дикі ведмеді, і вепри, ще й леви до них вогнеокі,

Битви жорстокі, і січі, й побоїща, й людоубивства.

Хто так майстерно це вирізьбив, більше нехай не майструє —

Той, що з такою майстерністю вмів цей оздобити ремінь!

615] Зразу мене упізнавши, як тільки-но глянув очима,

Скорбно тоді він до мене із словом звернувся крилатим:

“О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Випало долі лихої зазнати й тобі, бідоласі,

Ти, як і я, перетерпів під сонячним сяйвом багато.

620] Хоч я і Зевса Кроніда був сином, зазнав я недолі

Й лиха без краю й кінця; набагато я гіршому мужу

Мусив служити, і працю завдав він мені щонайтяжчу.

Врешті послав він сюди мене — пса привести, — вже нічого

Важчого, думав він, більше не можна мені загадати.

625] Виконав все ж таки й це я, і пса із Аїда я вивів, —

Допомогли-бо Гермес і Афіна мені ясноока”.

Мовивши так, в оселю Аїда назад відійшов він,

Я ж залишився на місці й чекав, чи не прийде ще інший

Хтось із героїв-мужів, що колись їх спіткала загибель.

630] Міг би, яких мені хтілось, мужів я побачити давніх:

І Пірітоя, й Тесея — преславних нащадків богівських.

Та позлітались раніше громади мерців незліченні

З криком жахливим, — блідий всього охопив мене острах.

Щоб не послала на мене потворну страшної Горгони

635] Голову з пітьми Аїда сама Персефона славетна.

Зразу ж по тому вернувсь я на свій корабель, і супутцям

Вийти на нього звелів, і причали усі відв’язати.

До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали.

Хвиля нас легко несла течією ріки Океану —

640] Від веслування спочатку, а потім за вітром попутним.

«ОДІССЕЯ» ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

ЗМІСТ ДВАНАДЦЯТОЇ ПІСНІ

ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ

Одіссей закінчує свою розповідь. Повернення на острів Еею. Поховання Ельпенора. Кіркея описує Одіссею небезпеки, які мають трапитись йому в Дорозі. Він залишає її острів. Сирени. Блукаючі скелі. Плавання між скель Харібди і Скілли, яка одразу знищує шістьох із Одіссеєвих супутців. Всупереч волі Одіссея, корабель його зупиняється біля берегів Трінакії. Супуші його, затримані на острові супротивними вітрами, вичерпавши всі свої припаси, терплять голод і, нарешті, порушивши дану ними клятву, вбивають биків Геліоса. Роздратований бог вимагає, щоб Зевс покарав святотатство, і Одіссеїв корабель, що вийшов знову в море, розбито Зевсовими громами. Всі гинуть у хвилях, крім Одіссея, який, ще раз уникнувши Харібди і Скілли, опиняється на березі острова, де живе Каліпсо.

СИРЕНИ, СКІЛЛА І ХАРІБДА, БИКИ ГЕЛІОСА

Легко проплив корабель течією ріки Океану,

Потім по хвилях широкопросторого моря на дальній

Острів Еею прибув, де Еос, що в імлі народилась,

Має оселю й веде хороводи, де Геліос сходить.

5] Там корабель на пісок прибережний ми витягли зразу,

Вийшли самі на високий, бурунами пінений берег,

Там і поснули усі, на Еос божественну чекавши.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Вислав супутників я наперед до Кіркеї в домівку —

10] Звідти до нас принести Ельпенора померлого тіло.

Хворосту вмить нарубавши, де берег стрімкий височіє,

Ми юнака поховали, омивши гіркими сльозами.

Потім, коли і померлий згорів, і уся його зброя,

Пагорб насипали ми і поставили стовп вікопомний,

15] В землю доладне весло увіткнувши на версі могили.

Все відбули ми як слід. Не вкрилось, проте, від Кіркеї

Те, що з Аїду назад ми вернулись, і, гарно убрана,

Вийшла до нас вона, й слідом внесли покоївки багато

Хліба, і м’яса, і посуд з іскристим вином пурпуровим.

20] Ставши всередині, мовила так у богинях пресвітла:

“Люди відважні, живими в оселю Аїда зійшли ви,

Двічі вмирущі, тоді як усі тільки раз умирають.

Нині ж вином утішайтесь і страви оці споживайте

Тут цілий день; а завтра, як тільки-но блисне світанок,

25] Далі собі попливете; сама вам і путь покажу я,

Дам і поради напутні, щоб жодна напасть лиходійна

Вас ні на суші, ні в морі нещастям гірким не спіткала”.

Так говорила вона, й ми послухали серцем відважним.

Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,

30] М’ясом живилися вволю й солодким питвом утішались.

Згодом, як сонце зайшло і темрява все огорнула.

Спать полягали всі там, де стояв корабель на причалі.

Взявши за руку, мене посадила від інших окремо,

Поруч лягла на піску і розпитувать стала богиня.

35] Оповідати про все їй тоді розпочав я докладно.

Мовила так наостанку до мене Кіркея-владарка:

“Так і повинно було воно статись. Та все ж ти послухай,

Що я скажу і про що тобі потім сам бог нагадає.

Спершу сирен ти зустрінеш, що чаром своїм нездоланним

40] Кожну людину чарують, яка лиш до них підпливає.

Хто до сирен несвідомо наблизиться й тільки почує

Голос їх, той вже додому не вернеться, діти й дружина

Не побіжать уже взустріч йому, не радітимуть шумно,

Дзвінкоголосим-бо співом сирени його зачарують,

45] Сидячи там на лужку; наче гори, навкруг височіють

Кості загиблих людей, тільки шкіра на них дотліває.

Ти ж поуз них пропливи, заліпивши супутникам вуха

Воском медяним розм’яклим, шоб часом вони не почули

Співу того. А схочеш ти сам їх послухати пісні,

50] Хай тебе міцно вірьовками стійма прив’яжуть за руки

Й ноги до щогли швидкого твого корабля, щоб безпечно

Міг ти від співу сирен усю насолоду відчути.

А як благатимеш ти розв’язати й наказувать будеш,

Линвами хай до щогли тебе ще міцніше прив’яжуть.

55] А як зуміють вони провести повз сирен корабель твій.

То не скажу тобі зараз докладно, яку тобі далі

Вибрать дорогу, — сам ти тоді вже порадитись мусиш

З розумом власним, — але про обидві тобі розповім я.

Скелі стрімкі на одній ти побачиш дорозі, під ними

Хвиля реве гомінка синьоокої там Амфітріти.

Скелі блуденні — так їх щасливі боги називають.

Птахи і ті пролітати не сміють повз них ані навіть

Тихі голубки, що носять амбросію батькові Зевсу, —

Кожного разу одну із них рівна вихоплює скеля,

65] Й мусить новою щоразу число їх поповнювать батько.

Жоден тих скель не минув корабель, що до них наближався,

Тільки самі їх уламки й тіла мореплавців одважних

Хвиля та вихри вогнисті по морю бурхливому носять.

Тільки один ті скелі минув корабель мореплавний,

70] Всюди уславлений Арго, коли від Еета вертався.

Був би і цей корабель об скелі високі розбився,

Та провела його Гера, що дуже Ясона любила.

В іншому напрямі теж є дві скелі — широкого неба

Бескидом гострим сягає одна, оповита у темну

75] Хмару, — чистим повітря над ним не буває ніколи,

Влітку чи то восени та хмара над ним не зникає.

Смертному ані зійти на ту скелю, ні з неї спуститись,

Навіть хоч би й з двадцятьма руками він був і ногами,

Надто-бо рівна та скеля, немовби обтесана гладко.

80] Є там печера хмурна посередині скелі тієї.

Прямо на захід вона до Еребу лежить, — мимо неї

Ти із доладним прямуй кораблем, Одіссею пресвітлий.

Ще ні один чоловік боєздатний, стріляючи з лука,

З моря не міг досягнути глибокої тої печери.

85] Скілла живе там жахлива, що гавкає несамовито.

Голос її скавучить, немов у щеняти малого,

З вигляду ж — люте страхіття вона, і нікому не мило

З нею стрічатися, навіть коли б якийсь бог її здибав.

Ніг аж дванадцять у неї, і кожна — огидно потворна,

90] Шість в неї ший довжелезних, на кожній страхіття жахливу

Голову має, а в ній — рядами потрійними зуби,

Часто і міцно поставлені, чорної сповнені смерті.

До половини сховавшись у темній печері глибокій,

Голови всі виставляє вона із провалля страшного,

95] Й пильно чигає зі скелі, і ловить дельфіни, й тюлені,

Й більші потвори морські, які тільки може вхопити,

Безліч-бо їх випасає в морях гомінка Амфітріта.

Ще не хвалився ніхто з моряків, що безкарно проїхав

Він з кораблем повз неї, бо кожного пащею Скілла

100] Зразу ж хапає з мужів, що пливуть кораблем темноносим.

Другу скалу, невисоку, побачиш ти там, Одіссею,

Близько від першої, так як із лука стрілою сягнути.

Дика смоковниця, листям рясніючи, там височіє.

Чорну там воду внизу божиста ковтає Харібда,

105] Тричі ковтає на день і тричі на день викидає

З себе. Отож не наблизься, коли вона має ковтнути,

Бо не врятує тоді тебе навіть землі потрясатель.

Ближче до Скілли тримайся й пою неї жени якнайшвидше

Ти корабель свій, бо краще супутників шість загубити,

110] Аніж усіх заодно з кораблем їх утратити разом”.

Так говорила вона, я ж у відповідь мовив до неї:

“Отже, тепер всю одверто скажи мені правду, богине:

В разі Харібди я згубної якось уникну, чи зможу

Скіллу відбить, як супутців почне вона раптом хапати?”

115] Так запитав я, й мені відказала в богинях пресвітла:

“Знову, зухвальче, на думці у тебе лиш битви та ратні

Подвиги? Навіть безсмертним богам поступитись не хочеш?

Скілла не смертна істота, то ж лихо вона не смертельне,

Дика і люта потвора, ненатла, страшна, нездоланна.

120] Сила — ніщо перед нею, найкраще від неї тікати.

Тільки ж зупинишся ти біля скелі, щоб взятись до зброї,

Дуже боюсь я, що встигне накинутись Скілла й схопити

Стільки мужів з корабля твого, скільки голів є у неї.

Ти ж якнайшвидше пливи, Кратеїду на поміч призвавши,

125] Скіллину матір, що людям на горе її породила, —

їй лиш утримать дочку, щоб знову на вас не напала.

Потім прибудеш на острів Трінакію. Мирно пасуться

Гелія там корови численні й опасисті вівці —

Сім худоби черід і овечих отар стільки ж само,

130] В кожній півсотні голів. Ні приплоду у них не буває,

Ні вимирають вони. їх богині пасуть, пишнокосі

Німфи-пастушки, одна Фаетуса й Лампетія — друга, —

Гелію Гіперіону їх світла зродила Неера.

Та, породивши й зростивши, поважна їх мати далеко

135] Жити послала на острів Трінакію, щоб стерегли там

Батькові вівці вони і пасли корів круторогих.

Як не торкнетеся їх, на думці повернення мавши,

То, хоч зазнаєте лиха багато, в Ітаку вернетесь,

А як торкнетесь, загибель віщую я вам — кораблеві

но й товаришам твоїм. Сам же ти, правда, врятуєшся смерті

Й, хоч загубивши супутців, нескоро повернешся з лихом”.

Так вона мовила, й скоро Еос надійшла злотошатна —

Знову на острів вернулася свій у богинях пресвітла.

Товаришів я тоді розбудив і звелів їм негайно

145] Стати на свій корабель і причали усі розв’язати.

До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали

Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.

А пишнокоса Кіркея, страшна ясномовна богиня,

Чорному вслід кораблеві товариша доброго людям —

150] Вітер попутний — послала, що груди вітрил надимав нам.

Снасті тим часом усі спорядивши, на свій корабель ми

Сіли, — вітер лише та стерничий його спрямували.

З смутком на серці тоді до супутників знов я звернувся:

“Друзі, не я лиш один і не двоє те знати повинні,

155] Що провістила Кіркея мені, в богинях пресвітла.

Отже, я все розкажу вам, щоб знали, чи смерті нам ждати,

Чи від загибелі вдасться втекти і від Керн умкнути.

Передусім уникати вона нам наказує співу

Богоподібних сирен та їх лук, рясноцвітно квітучих.

160] Тільки мені їх послухати вільно. Але перед тим ви

Міцно до щогли мене прив’яжіть, щоб стояв біля неї

Я нерухомо, путами зв’язаний якнайтугіше.

А як благатиму я розв’язати й наказувать буду,

Линвами хай прив’яжуть до щогли мене ще міцніше”.

165] Мовлячи так, докладно супутникам все розповів я.

А корабель наш доладний тим часом за вітром попутним

Швидко до острова, де ті сирени жили, наближався.

Згодом і вітер ущух, і раптом настала навколо

Тиша безвітряна, — бог тоді хвилю морську заспокоїв.

170] З місць повставали супутники всі і, згорнувши вітрила,

Склали на дно корабля їх, самі ж посідали рядами

До кочетів і веслами пінити хвилю взялися.

Взяв тоді воску я круг, подробив його гострою міддю

На невеликі шматочки й міцними став м’яти руками.

175] Швидко розм’як він, бо й сила на нього давила велика,

Й Гелія сяйво жарке, державця Гіперіоніда.

Товаришам я по черзі тоді позаліплював вуха,

Потім вони вже за руки і ноги мене прив’язали

Стійма до щогли міцної, ще й линвами туго скрутивши,

180] Веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.

А на таку вже наблизившись віддаль, що й поклики чути,

Наш корабель бистрохідний не міг від сирен заховатись,

Що почали йому навстріч виводити пісні дзвінкої.

“Гей, Одіссею преславний, ти гордість ахеїв велика!

185] Ну-бо, спини корабель, щоб послухати нашого співу.

Не пропливав тут ніхто на своїх кораблях чорнобоких,

Поки солодкої пісні із уст він не вислухав наших, —

Нею утішений, далі пливе він, дізнавшись багато.

Знаємо все-бо ми, що довелося у Трої просторій

190] З волі богів і аргеям, також як троянцям, зазнати.

Знаємо й те ми, що діється скрізь на землі многоплідній”.

Так вони мовили співом чудовим. І прагнув всім серцем

Співу їх слухати я, і звелів я себе розв’язати,

Товаришам поморгавши, вони ж, все гнучись, веслували.

195] Встали лише Перімед з Еврілохом і, пут іще більше

Взявши та линв, ще міцніше до щогли мене прив’язали.

Тільки як вже проминули той острів і більше не чули

Ні голосів ми сирен, ані їх чарівливого співу,

Товариші мої вірні той віск повиймали, що вуха

200] Ним заліпив я їм, отже, й мене тоді з пут увільнили.

Щойно покинули острів ми той, як здаля над водою

Пару і хвилю побачив велику і гомін почув я.

Повипускали і весла із рук всі гребці з переляку,

Аж зашуміли вони з течією, і враз зупинився

205] Наш корабель, — вже не гнали його гладкотесані весла.

Я ж корабель обійшов, перед кожним спиняючись мужем,

Товаришів підбадьорив, їм мовивши слово ласкаве:

“Не новина для нас, друзі, в лиху потрапляти пригоду!

Лихо нам нині не більше, ніж те, коли силою всіх нас

210] Злобний кіклоп зачинив у печері своїй глибоченній.

А й відтіля ж утекти нам мій розум, порада і вміння

Допомогли, — так само й про це ви згадаєте лихо.

Отже, послухайте й нині мене і робіть, що скажу я.

Сидячи при кочетах своїх, моря глибокого хвилю

215] Веслами дружно гребіть, — можливо, нам Зевс допоможе

Лиха позбутись цього і страшної умкнуть небезпеки.

Отже, й тобі, стерновий, я наказую, — ти ж бережи це

В думці своїй, кораблем доладним керуючи нашим:

Осторонь пари і далі від хвилі цієї спрямовуй

220] Наш корабель та до скелі он тої веди й стережися,

Щоб не втягнуло сюди його й нас до біди не довів ти”.

Так говорив я, й вони послухали слів моїх зразу.

Я не згадав їм про Скіллу, про лихо оте неминуче,

Щоб з переляку і весел своїх не покидали наші

225] Товариші і на дні корабля не сховалися раптом.

Тільки, на жаль, тоді зовсім забув я смутливу Кіркеї

Пересторогу — жодної зброї з собою не брати.

Я ж і славетну броню надягнув і, два списи довженні

В руки узявши, на ніс корабля, на передню подався

230] Палубу, — звідти-бо, я сподівався, з’явитися мала

Скілла печерна, що згубу несла для супутників наших.

Та не побачив нічого я, тільки втомилися очі

Скелю, повиту імлою, з туману весь час виглядати.

З стогоном так і плачем ми вузьку пропливали протоку, —

235] Скілла-бо там по один бік, по другий — божиста Харібда

Грізно ковтала із моря глибокого воду солону.

А як назад викидала, шумливо навкруг клекотіло,

Мов у котлі на великім вогні. І бризками піна

Високо вгору злітала, обидві зрошаючи скелі.

240] А як ізнову ковтала морську вона воду солону,

Вся відкривалась вируюча хлань, і скелі навколо

Грізно лунали, й на дні вже земля відкривалась глибоко

З чорним піском. І блідий охопив всіх супутників острах.

З жахом, загибелі ждучи, дивилися ми на Харібду.

245] Скілла ж в той час з корабля мого бистрого шість ухопила

Товаришів, найсильніших гребців із міцними руками.

Тут на швидкий корабель і супутників я оглянувся

Й тільки побачити встиг, як високо в повітрі мелькнули

Руки та ноги їх. З криком жахливим вони увостаннє

250] Звали мене, на ім’я окликаючи, в тузі сердечній.

Так, як із виступу скелі рибалка на вудці довженній

Разом з поживою рибам мamp;чим на приманку лукаву

Кидає в море грузилом ще й ріг із вола польового,

Й кинута з моря на берег тріпоче сполохана риба, —

255] Так над скалою й вони у повітрі усі тріпотіли.

Біля печери вона їх пожерла, вони ж все кричали

Й руки у смертнім одчаї усе простягали до мене.

Більшого жаху ніколи мої ще не бачили очі,

Хоч і багато зазнав я, шляхами блукавши морськими.

260] А як нарешті уникли ми скель та страшної Харібди

Й Скілли, на острів чудовий пресвітлого бога небавом

Ми прибули. Багато там паслося широкочолих

Гелія Гіперіона чудових корів і овечок.

Здалеку в морі іще на своїм кораблі чорнобокім

265] Чуд я рЄВіння корів, що лунало з обори, й овечок

Мекання тихе. І зразу ж тоді мені спала на серце

Віщого мужа, сліпого фіванця Тіресія, мова

Й слово Кіркеї-ееянки, що наказала суворо

Острова Гелія нам, утіхи людей, уникати.

270] Отже, звернувсь до супутників так я в тузі сердечній:

“Слухайте слів моїх, друзі, що стільки вже лиха зазнали!

Розповісти я повинен Тіресія вам віщування

Й слово Кіркеї-ееянки, що наказала суворо

Острова Гелія нам, подавця утіх, уникати.

275] Там найстрашніше нас лихо спіткає, вони говорили.

Далі ж від острова свій корабель ви спрямовуйте чорний”.

Так говорив я, і любими всі зажурились серцями.

Та відповів Еврілох мені зразу ж докірливим словом:

“Надто твердий уже ти, Одіссею! Ні дух, ані тіло

280] В тебе не слабнуть. Неначе усе воно в тебе з заліза!

Товаришам, що в труді і без сну знемагають, на берег

Забороняєш ти вийти, коли на омитому морем

Острові врешті могли б ми вечерю смачну зготувати.

Ти ж проти ночі, що вже ось надходить, примушуєш раптом,

285] Острів цей обминувши, у млистому морі блукати.

З пітьми ночей і вітри навісні, кораблям на загибель,

Враз виникають. Хто ж бо жахливої згуби уникне,

Як налетить несподівано вихром шаленої бурі

Нот чи Зефір противійний, які найчастіш розбивають

290] Нам кораблі, навіть всупереч волі богів можновладних?

Краще вже зараз ми темній скорімося ночі й на берег

Вийдім вечерю край корабля готувати швидкого,

Вставши ж удосвіта, знов поплинемо в море широке”.

Так говорив Еврілох, і всі його думку схвалили.

295] —тут я збагнув, що хтось із богів нам біду замишляє,

Й так я промовив, із словом до нього звернувшись крилатим:

“Сам я один, Еврілох, проти вашої сили не встою.

Тільки усі мені зараз же клятву дайте велику:

В разі корів ми череду там чи овечок отару

300] Стрінем численну, ніхто хай в зухвальстві злочиннім не сміє

Хоч би єдину вівцю чи корову забити, — спокійно

Страв споживайте, що їх безсмертна дала нам Кіркея”.

Так я сказав, і зразу ж усі поклялись, як велів я.

Потім, коли вже вони присягайся і клятву скінчили,

305] В затишну бухту поставили свій корабель ми доладний,

Біля солодкої близько води, і посходили з нього

Товариші, і смачну почали готувати вечерю.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Згадувать всіх і оплакувать стали супутників любих,

310] Що з корабля похапала й поїла зажерлива Скілла.

Плакали так, поки й сон надійшов до них солодковійний.

А як лишалася ночі третина й заходили зорі,

Бурю жахливу неждано наслав із поривчастим вітром

Зевс, що хмари збирає, й густою окутав імлою

315] Море і землю, і ніч із неба спустилася знову.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Витягай ми корабель і в печеру поставили тиху,

Затишне місце для німф та для їх хороводів чудових.

Там на нараду зібрав я усіх і так до них мовив:

320] “Досить в нас їжі й пиття у швидкім кораблі, мої друзі,

Отже, не слід нам чіпати корів, щоб не трапилось лиха.

Гелію всі ці корови належать і тучні овечки,

Богу страшному, який усе бачить на світі, все чує”.

Так говорив я, й вони послухали серцем відважним.

325] Та не вгавав цілий місяць і Нот полуденний, і вітер

Інший не віяв тоді, крім Нота і східного Евра.

Поки їм хліба й вина червоного всім вистачало,

Не зачіпали корів, хоч і як поживитись кортіло.

А почало під запасами дно корабля виглядати,

330] Товариші мимоволі на лови тоді подалися,

Рибу ловити і птицю — усе, що до рук попадало, —

Вудками, петлями тощо, бо голод їм шлунки тривожив.

Вийшов я якось на острів углиб, щоб богам помолитись,

Може, з них котрий нам шлях повернутись додому покаже.

335] Отже, коли відійшов від супутників я далеченько,

Руки умив і в затишнім місці, од вітру укритім,

Із молитвами до всіх звернувся богів олімпійських.

Сон найсолодший злили вони потім мені на повіки.

Раду тим часом лиху подав Еврілох товариству:

340] “Слухайте слів моїх, друзі, що стільки вже лиха зазнали!

Кожною смертю немило вмирати людині бездольній,

Вмерти ж із голоду, в ньому загибель знайти — найстрашніше.

Отже, давайте Гелія кращих корів одберімо

Й жертву богам принесім, що простором небес володіють.

345] А як повернемось ми до Ітаки, вітчизни своєї,

Храм величний негайно збудуємо Гіперіону

Гелію ми й багато коштовних дарів принесемо.

А як у гніві на нас за корів круторогих він схоче

Наш корабель, за згодою інших богів, погубити, —

350] Краще волію, в воді захлинувшись, загинути зразу,

Аніж поволі вмирать на пустинному острові цьому”.

Так говорив Еврілох, і всі його думку схвалили.

Зразу ж тоді вони Гелія кращих корів одібрали

З стад його, — від темноносого-бо корабля недалеко

355] Паслися широкочолі корови його круторогі.

їх оточили вони і молитися стали безсмертним,

Свіже зриваючи листя із високоверхого дуба,

Білого-бо на швидкім кораблі не було вже ячменю.

А помолившись, корів повбивали і шкуру обдерли,

360] Потім, відрізавши стегна, їх жиром обабіч обклали,

Згорнутим вдвоє, а зверху сирим іще м’ясом накрили.

Та не було в них вина поливати палаючі жертви,

То покропили водою і нутрощі смажити стали.

Стеша телиці спаливши й утроби її скуштувавши,

365] Решту усю на шматки порубали й рожнами проткнули.

Саме тоді від повік моїх сон відлетів найсолодший.

До корабля я швидкого пішов на морське узбережжя.

Вже недалеко свого корабля крутобокого бувши,

Раптом відчув я, як смаженим звідкись приємно запахло.

370] З зойком болючим тоді заволав до богів я безсмертних:

“Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!

Горя ж мені завдали ви, тим сном лиховійним приспавши!

Товариші тут страшного накоїли лиха без мене”.

З вістю до Гелія Гіперіона прийшла довгошатна

375] Діва Лампетія — що ми корів його кращих убили.

Серцем розгнівався він і так до безсмертних промовив:

“Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!

Тяжко скарайте людей Одіссея, сина Лаерта!

Надто зухвало вони тих корів повбивали, якими

Тішивсь я кожного разу, на зоряне сходячи небо

Чи повертаючись знову з небесного шляху на землю.

А як не буде за вбитих корів їм належної кари,

То до Аїда зійду я й світитиму там для померлих”.

В відповідь так йому Зевс, що хмари збирає, промовив:

385] “Гглію, краще й надалі світи для безсмертних у небі,

А заодно і для смертних людей на землі плодородній.

Я ж незабаром швидкий корабель їх, сліпучу метнувши

Блискавку, вщент розіб’ю посеред винно-темного моря”.

Все це давно від Каліпсо прекрасноволосої чув я,

390] їй же, казала вона, все Гермес розповів, оповісник.

Отже, пішов я тоді до свого корабля і до моря

Й вилаяв всіх, перед кожним спиняючись; та не могли ми

Ради вже дати ніяк, бо корови були уже вбиті.

Потім боги ще й’такі показали супутцям ознаки:

395] Зняті заповзали шкури, сире на рожнах і печене

М’ясо замукало, наче корови живі обізвались.

Шість уже днів безустанно мої так супутники любі,

Учти справляючи, Гелія кращих корів поїдали.

Тільки як день надійшов від Зевса Кроніона сьомий,

400] Вітер нарешті затих і страшна заспокоїлась буря.

Вийшли на свій корабель ми й поплинули в море широке,

Щоглу поставивши й білі на ній розпустивши вітрила.

А як далеко ми острів лишили й ніяка навколо

Не маячила земля, саме лише небо та море,

405] Хмару всю чорну раптово наслав громоносний Кроніон

На корабель наш доладний, і море під нею стемніло.

Отже, недовго він плинув спокійно — Зефір шумовійний

З заходу враз налетів, і страшна розлютилася буря.

Вихру поривом рвучким зірвало із щогли обидві

410] Линви, і щоглу звалило, й на дно, вже водою залите,

Снасті попадали. Щогла з корми корабельної, впавши,

По голові стерника зачепила і череп відразу

Геть роздробила йому; наче той водолаз, він з помосту

Швидко пірнув, і покинула кості душа благородна.

415] Зевс загримів у ту мить і метнув в корабель наш перуном,

Аж затрусився увесь він, уражений Зевса перуном,

Сіркою разом запахло, й попадали в море супутці.

Мов вороння, вони круг корабля чорноносого в бурній

Хвилі кружляли, — відмовив їм бог повороту додому.

420] По кораблю я метавсь, поки хвилі ударом від кіля

Геть відірвало обшивку, й оголену снасть бурунами

Змило, і щогла за кілем услід попливла, а за нею

Линва ремінна із шкури волової в хвилях тяглася.

Міцно із кілем я щоглу зв’язав тоді линвою тою

425] Й, сівши на нього, віддався на волю вітрам буревійним.

Став затихати Зефір, і страшна заспокоїлась буря,

Та несподівано Нот тривогою в серце повіяв,

Щоб не погнав мене знов він згубній назустріч Харібді.

Так цілу ніч мене вітром носило; як сходило сонце,

430] Знову між скелями Скілли я був і страшної Харібди.

Саме в ту пору ковтала морську вона воду солону.

Скочивши раптом, за дику смоковницю я ухопився

Й, наче кажан, у повітрі повис, і не міг ні ногами

Я обіпертись на землю, ні вище на дерево влізти,

435] Надто-бо низько коріння було, а віття — високо, —

Довге й крислате, тінню воно укривало Харібду.

Міцно тримався я там, дожидаючи, щоб відригнула

Кіль вона й щоглу назад, і хоч пізно, а все ж я діждався

їх, — аж тоді, як суддя, розібравши на зборах багато

440] Позовів юні завзятої, йде вже нарешті вечерять,

Тільки тоді з уст Харібди з’явилися ті деревини.

Враз від смоковниці я відірвав свої руки і ноги

Й прямо в розбурхану хвилю упав, деревин недалеко,

Виліз на них і руками щосили почав веслувати.

445] Скіллі усе ж таки батько людей і богів не дозволив

Вгледіть мене, — не уник би інакше я наглої смерті.

Дев’ять днів так тримавсь я. У пітьмі нічній на десятий

Кинутий був на Огігію-острів богами. Каліпсо

Там пишнокоса живе, страшна ясномовна богиня,

450] Що годувала й кохала мене. І навіщо б я знов це

Мав говорити? Ще вчора все в домі тобі розповів я

Й славній дружині твоїй. Та й зовсім мені нецікаво

Знов говорити все те, що докладно тобі розповів я”.

Оцініть статтю
Додати коментар

  1. Олег

    сонце нам сяє! сяє сяє сяє… Сонце нас єднає!

    Відповіcти