Тоді йому сяйнула одна думка. Він зайшов до кав’ярні, попросив “Адрес-календар” і швидко відшукав у ньому мадемуазель Ламперер. Вона мешкала по вулиці Ренельде-Марокіньє, будинок № 74.
Коли він звернув на цю вулицю, на другому кінці її з’явилась сама Емма. Він навіть не обійняв її, а зразу накинувся з криком:
— Чого ти вчора не приїхала?
— Хвора була.
— Що?.. Де?.. Як?..
Вона провела рукою по лобі й відповіла:
— У мадемуазель Ламперер.
— Я так і думав! Оце ж я біг до неї!
— О, даремно, — сказала Емма. — Вона щойно пішла з дому. Але надалі, будь ласка, не турбуйся так. Ти ж розумієш, що я не можу почувати себе вільною, коли знаю, що тебе хвилює найменше моє спізнення.
Таким чином вона встановила для себе своєрідне право не обмежувати себе в своїх походеньках і стала користатися з нього досить часто. Коли їй хотілось бачити Леона, вона завжди знаходила привід поїхати до Руана і заходила до нього прямо в контору, бо він же не чекав її того дня.
Спочатку це було для нього щоразу великим щастям, але незабаром він змушений був відкрити їй неприємну істину — патрон дуже незадоволений його частими відлучками.
— Подумаєш! — говорила вона. — Ходім!
І він кидав роботу.
Емма зажадала, щоб він одягався у все чорне і запустив собі еспаньйолку: тоді він буде схожий на Людовіка XIII. Вона захотіла поглянути на його квартиру і заявила, що їй не подобається обстава. Він почервонів; вона цього не помітила й порадила йому купити такі завіси, як у неї. Коли він заперечив, що це надто дорого, вона засміялась:
— Ага! Тобі шкода грошей!
Щоразу Леон мусив розповідати їй, що він робив з часу їхнього останнього побачення. Вона вимагала віршів, віршів з присвятою, любовної поеми на свою честь, але він ніяк не міг добрати рими до першого рядка і кінець кінцем списав для неї сонета з якогось альбома.
Він зробив це не стільки з гонору, скільки з метою догодити їй. Він ніколи не заперечував її поглядів, погоджувався з її смаками — ніби він був її коханкою, а не навпаки. Вона знала такі ніжні слова, такі поцілунки, що виймала йому душу. І звідки в неї взялася ця порочність — така глибока й потайна, майже безтілесна?
VI
Приїжджаючи в Йонвіль, щоб бачитися з Еммою, Леон частенько обідав у аптекаря і одного дня з чемності вирішив запросити його до себе.
— З дорогою душею! — відповів пан Оме. — Мені взагалі треба трохи провітритись, бо я тут скоро зовсім мохом обросту. Підемо в театр, у ресторан, гульнемо як слід!
— Ох! Любий друже!.. — ніжно прошепотіла пані Оме, налякана не знати якими небезпеками, що нібито чигали на її чоловіка.
— Отак! Хіба ти не бачиш, як я тут нидію день при дні у цих аптечних випарах? Сказано, жіноча натура: спочатку ревнують нас до науки, а потім відбирають у нас право на щонайневиннішу розвагу! Але то нічого, можете на мене розраховувати. Цими днями я заскочу якось у Руан, і ми з вами дамо жару!
Раніше аптекар нізащо б не наважився вжити цього вислову, але тепер він вдавався в легковажний паризький тон, вважаючи його за ознаку найкращого смаку; як і його сусідка, пані Боварі, він зацікавлено розпитував клерка про столичне життя-буття і навіть, бажаючи вразити обивателів, хизувався жаргонними словечками: халамидник, барахло, фізія, шик-блиск, і замість “я вже йду” казав — “ушиваюсь”.
І ось одного четверга Емма, на превелике здивування, побачила в “Золотому леві”, на кухні, пана Оме, одягненого по-дорожньому — в старому плащі, в якому він ніколи досі не показувався. В одній руці в нього була валіза, у другій — грілка з власної аптеки. Щоб не стривожити клієнтів від’їздом, він нікому не казав про свій намір.
Його, безперечно, хвилювала думка, що незабаром він має побачити ті місця, де минули його молоді роки; всю дорогу він торохтів без угаву; не встиг диліжанс зупинитися, як він вискочив із нього прожогом і побіг розшукувати Леона. Хоч як відмагався клерк, пан Оме поволік його до великої кав’ярні “Нормандія”, куди велично зайшов у капелюсі: він вважав, що скидати капелюха, заходячи в якесь публічне місце, — нестеменна ознака провінціального виховання.
Емма прождала Леона три чверті години. Нарешті вона побігла до нього на службу і, гублячись у найрізноманітніших здогадах, винуватячи його в байдужості, а себе в слабості, простояла півдня в кімнаті, припавши обличчям до шибки.
О другій годині Леон з аптекарем сиділи ще один проти одного за столиком. Велика зала потроху порожніла. Золочене листя змурованого під пальму каміна розходилось віялом по білій стелі, а за скляною перегородкою дзюрчав під сонцем невеличкий водограй у мармуровому басейні, де серед салату і спаржі лежали, простягнувшись, три сонні омари, а по краях — пірамідки з перепілок.
Оме розкошував. Хоч навколишня пишнота збуджувала його ще дужче, ніж смачна їжа, помарське все-таки сп’янило його, і, коли подано було омлет із ромом, він заходився розвивати свої аморальні теорії щодо жінок. Що його приваблювало понад усе на світі, так це шик. Він без ума любив елегантні туалети і гарно вмебльовані будуари, але щодо тілесних якостей не цурався природи.
Леон безнадійно дивився на годинника. Аптекар пив, їв, патякав:
— Ви, мабуть, почуваєте себе в Руані досить-таки самотнім. Зрештою, ваша дама серця живе не так уже й далеко.
Клерк почервонів.
— Ну, нема чого критися! Адже правда, що в Йонвілі…
Леон промимрив щось невиразне.
— Ви ж залицяєтесь у пані Боварі…
— До кого?
— До служниці!
Оме не жартував; але самолюбство у Леона взяло гору над обережністю, і він став заперечувати. Адже він любить лише брюнеток!
– І правильно робите, — схвалив аптекар. — У них більше темпераменту.
І, нахилившись до вуха свого співбесідника, він почав йому перераховувати різні ознаки темпераменту у жінок. Він навіть удався в етнографічні паралелі: німкені істеричні, француженки розпусні, італійки жагучі.
— А негритянки? — спитав клерк.
— Це як на чий смак, — відповів Оме. — Гарсон! Дві півпорції!
— Ну, ходім, чи що? — нетерпеливився Леон.
— Yes.
Але перед відходом Оме виявив бажання поговорити з хазяїном і сказати йому кілька чемних слів.
Щоб відкараскатись від нього, Леон послався на те, що йому треба сходити кудись у справах.
— То й я з вами! — сказав Оме.
І, не відстаючи від нього ні на крок, заговорив про свою дружину, про дітей, про їхнє майбутнє, про свою аптеку — в якому занепаді була вона колись і до якого квітучого стану довів він її тепер.
Дійшовши до готелю “Булонь”, Леон на півслові покинув Оме, швидко піднявся сходами і застав Емму вкрай схвильованою.
Почувши ім’я аптекаря, Емма скипіла. Але Леон почав виправдуватись: він не винен, хіба ж вона не знає, що за чоловік пан Оме? Невже вона могла припустити, що він волів бути з ним? Емма відверталась; він чіплявся за її сукню, потім упав перед нею навколішки і, обвивши руками її талію, завмер у томливій позі благання і жадання.
Емма стояла нерухомо; її великі палкі очі дивились на нього серйозним і майже страшним поглядом. Потім вони затуманилися слізьми, рожеві повіки опустились, вона перестала віднімати руки, і Леон уже підносив їх до уст, коли раптом увійшов служник і заявив, що його питає якийсь пан.
— Ти повернешся? — спитала Емма.
— Повернусь.
— Коли?
— Зараз…
— Це був просто трюк, — сказав аптекар, побачивши Леона. — Я хотів перервати цей візит: мені здавалось, що він вам неприємний. Ходімо до Бріду, вип’ємо лікерчику.
Леон божився, що йому час у контору. Тоді аптекар почав жартувати із усяких шпаргалів та судової крутанини.
— Та киньте ви к лихій годині отих ваших Кюжасів і Бартолів[72]! Хто вас у шию гонить? Гуляти, так гуляти! Ось ходімо до Бріду, побачите, який у нього собака! Курйозна штучка!
А коли клерк затявся, він заявив:
— Ну, коли так, то і я з вами. Газетку почитаю тим часом чи кодекс який прогляну…
Леон, очманілий від гніву Емми, базікання Оме, а може, трохи і від доброго сніданку, стояв вагаючись, ніби загіпнотизований аптекарем, який торочив одно:
— Ходімо до Бріду. Це тут близенько, рукою подати, на вулиці Мальпалю.
І Леон — із слабості, з недоумства, скоряючись якомусь непевному почуттю, що штовхає нас на всякі безглузді вчинки — пішов за аптекарем до Бріду. Вони застали його у дворі — він наглядав за трьома робітниками, що, засапавшися, крутили велике колесо машини для зельтерської води. Оме втрутився до них із своїми порадами, обняв Бріду. Випили лікерчику. Леон разів з двадцять поривався йти, але аптекар увесь час хапав його за руку:
— Одну хвилинку! І я зараз іду. Заглянемо ще в “Руанський маяк”, побачимо, як вони там… Я познайомлю вас із Томассеном.
Проте Леон усе-таки здихався його і стрімголов кинувся до готелю. Емми там уже не було.
Вона поїхала страшенно обурена. Тепер вона ненавиділа його. Не прийти на умовлене побачення! Це здавалось їй непрощенною образою, і вона шукала все нових і нових підстав, щоб порвати з Леоном: він не здатний на геройські вчинки, слабий, нікчемний, безвільніший за жінку, а до того ще скупий і легкодушний.
Потроху заспокоївшись, вона зрозуміла, що ці звинувачення несправедливі. Але всяке засудження тих, кого ми любимо, віддаляє нас від них. Не треба торкатися до ідолів: позолота прилипає до рук.
Відтоді вони стали частіше говорити про речі, що не стосувались їхнього кохання; в листах до Леона Емма писала про квіти й вірші, про місяць і зорі, — наївні спроби згасаючої пристрасті підживити саму себе сторонніми засобами! Від кожного побачення Емма сподівалась якогось неймовірного щастя, а потім признавалась у душі, що нічого надзвичайного вона не відчувала. Але через якийсь час розчарування поступалося місцем новій надії, і Емма поверталася до коханця ще жагучішою, ще жадібнішою. Вона роздягалась нетерпляче, висмикуючи тонкий шнурок свого корсета, — він аж свистів, в’ючися гадючкою круг її стегон. Навшпиньках, уже боса, підбігала вона перевірити ще раз, чи замкнені двері, потім одним рухом рвучко скидала з себе всю одежу і, бліда, без слів, без усмішки, з довгим здриганням, падала йому на груди.
Але на цьому вкритому холодними краплями лобі, на цих нескладно лепечучих устах, у цих блукаючих очах, у цих судорожних обіймах було щось відчайдушне, щось непевне й зловісне; Леонові здавалось, що воно потихеньку прокрадається між ними, роз’єднує їх.
Він не насмілювався задавати їй питання; але, гадалося йому, вона така досвідчена, що зазнала, напевно, в минулому всіх страждань і всіх насолод. Те, що його колись у ній зачаровувало, тепер ніби аж лякало його. Крім того, він почав повставати проти того, що вона чимраз більше підкоряла собі його істоту. Він не міг пробачити Еммі її постійної перемоги над ним. Він силкувався навіть розлюбити її, та, ледве зачувши її кроки, знову ставав безсилим, — ніби п’яниця, що побачив алкогольний напій.
Правда, вона не переставала осипати його різноманітними знаками уваги, починаючи з вишуканих страв і кінчаючи елегантними вбраннями та млосними поглядами. Вона привозила у себе на грудях троянди із Йонвіля і осипала пелюстками його обличчя; дбала про його здоров’я, давала йому поради, як поводити себе; щоб міцніше прив’язати його до себе, сподіваючись на небесну допомогу, вона почепила йому на шию образок Пресвятої Діви. Як добра мати, вона розпитувала його про товаришів. Вона вмовляла:
— Не водися з ними, не ходи нікуди, думай тільки про мене, кохай мене!
Вона хотіла була стежити за його щоденним життям, і їй спало на думку найняти когось, хто б назирав за ним на вулиці. Біля готелю завжди товкся якийсь волоцюга — все приставав до приїжджих; він, звичайно, не відмовився б… Але гордість взяла гору.
— Ну, що ж! Якщо він мене зраджує — велике діло! Нехай і так!
Одного дня, коли вони розсталися з Леоном раніше ніж звичайно і Емма сама поверталася бульваром, їй упали в очі мури монастиря, де вона виховувалась, і вона присіла на лавочку під в’язами. Як спокійно жилося в ті часи! Як заздрила вона тим невловним любовним почуттям, що їх вона намагалась тоді уявити собі з книжок!
Перші місяці подружнього життя, лісові прогулянки верхи, вальс із віконтом, спів Лагарді — все пройшло перед її очима… І раптом перед нею з’явилась постать Леона — така ж далека, як і всі інші.
“Але ж я його кохаю!” — подумала вона.
Ну що ж, нехай! Адже в неї однаково нема і ніколи не буде щастя. Звідки ж береться це відчуття неповноти життя, нетривкості всього, на що вона намагалася спиратись?.. Але якщо є десь на світі сильна й прекрасна істота, благородна натура, повна високих і разом з тим витончених почуттів, з серцем поета і видом ангела, мідно-струнна ліра, що здіймає в небо елегійні епіталами, — чому вона не зустріне випадково такої людини? О ні, це неможливо! Та чи й варто взагалі шукати щось у житті? Все тлін, все омана! За кожною усмішкою криється позіх нудоти, за кожною радістю — прокляття, за насолодою — пересит, і навіть від найпалкіших поцілунків на губах лишається тільки невтоленна жадоба якогось вищого блаженства.
В повітрі пролунав металевий зойк; на монастирській дзвіниці вдарило чотири рази. Четверта година! А їй здавалось, що тут, на цій лавочці, вона сидить уже цілу вічність. Але в одній хвилині може вміститися безліч пристрастей, як у вузенькому завулку — натовп народу.
Емма цілковито поринула в свої переживання і турбувалася про гроші не більше від якоїсь ерцгерцогині.
Але одного дня до неї з’явився якийсь миршавий, червонолиций, лисий чоловічок і сказав, що його прислав пан Венсар із Руана. Він повисмикував шпильки, якими була зашпилена бічна кишеня його довгого зеленого сюртука, застромив їх у рукав і ввічливо подав їй якийсь папір.
То був підписаний Еммою вексель на сімсот франків: Лере не додержав своїх обіцянок і передав його банкіру.
Пані Боварі послала по Лере служницю. Крамар не зміг прийти.
Тоді незнайомець, — він усе стояв, глипаючи на всі боки з-під рудявих кущуватих брів, — з наївним виглядом спитав:
— То що сказати панові Венсару?
— Ну… — відповіла Емма, — перекажіть йому… що в мене зараз… На тім тижні… Хай почекає… Так, так, на тім тижні.
І чоловік пішов, не сказавши ні слова.
Одначе другого дня, о дванадцятій годині, Емма одержала протест; побачивши гербового папера, а на ньому в різних місцях великими літерами: “Судовий пристав м. Бюші, метр Аран”, вона так перелякалася, що негайно побігла до торговця мануфактурою.
Вона застала його в крамниці; він перев’язував саме якийсь пакунок.
— Моє шануваннячко! — сказав він. — Я до ваших послуг.
Проте Лере не кинув своєї роботи; йому допомагала горбатенька дівчинка років тринадцяти, що була в нього за прикажчика й за куховарку.
Потім, голосно ляскаючи дерев’яними черевиками по сходах, він піднявся з крамниці на другий поверх, — Емма йшла за ним, — і завів її до тісного кабінету, де на великому письмовому столі соснового дерева лежав стос конторських книг, притиснутий залізною поперечкою на висячому замку. Біля стіни виднів над сувоями ситцю величезний сейф — у ньому зберігались, очевидно, не тільки гроші та документи. Справа в тому, що пан Лере позичав гроші під заставу, і в сейфі вже лежав і золотий ланцюжок пані Боварі, і сережки дядька Тельє, який кінець кінцем мусив продати свій трактир і купити в Кенкампуа невеличку бакалійну крамничку; там бідолаха й помирав від катару, жовтіший на лиці від воску свічок, якими він торгував.
Лере сів у велике солом’яне крісло і спитав:
— Ну, що новенького?
— Дивіться.
І вона показала йому папірця.
— То що я можу зробити?
Тоді Емма скипіла й нагадала йому, що він дав обіцянку не опротестовувати її векселів; він не відмовлявся.
— Але ж я мусив; самому гроші потрібні були до зарізу.
— Що ж тепер буде? — спитала Емма.
— О! Це дуже просто: спочатку суд, а потім опис майна… Та й більш нічого.
Емма ледве стрималась, щоб не вдарити його. Спитала лагідно, чи не можна якось урезонити пана Венсара.
— Таке сказали — урезонити Венсара! Зразу видно, що ви його не знаєте… Це лютий тигр…
А все-таки пан Лере мусив втрутитися в справу і якось допомогти.
— Ну, слухайте: по-моєму, я досі був досить добрий до вас.
Він розгорнув одну із своїх конторських книг.
— Ось!
І почав водити пальцем по сторінках.
— Бачите, бачите… Третього серпня — двісті франків… Сімнадцятого червня — півтораста… Двадцять третього березня — сорок шість… Квітень місяць…
Він спинився, ніби боячись проговоритися.
— Я вже не кажу про боргові зобов’язання пана доктора — одне на сімсот франків і друге на триста! А щодо ваших часткових сплат, відстрочок, процентів — то тут і кінця не виведеш, таке все заплутане. Ні, годі з мене!
Емма плакала, вона називала його навіть “дорогим паном Лере”. Але він звертав усе на того “жмикрута Венсара”. Та й в нього самого зараз ані сантима за душею: ніхто не платить боргів, кожне дивиться, як би тільки поживитися; такий бідний крамар, як він, не може відкрити кредиту.
Емма замовкла; пан Лере покусував перо; її мовчанка, напевно, стурбувала його, і він озвався знову:
— Хіба, може, цими днями до мене надійде дещиця… Тоді б я зміг…
— Слухайте, — сказала Емма, — як тільки я одержу решту грошей за Барневіль…
— Як?
Дізнавшись, що Ланглуа ще не розрахувався з нею, Лере дуже здивувався. А потім заговорив улесливо:
— То ви кажете, ми можемо дійти згоди?..
— На яких завгодно умовах!
Тоді він заплющив очі, подумав, накидав на папері якісь цифри і, заявивши, що все це йому дуже неприємно, що справа ця паскудна, що він робить це на свою голову, продиктував чотири векселі по двісті п’ятдесят франків: сплачувати їх треба було щомісяця по одному.
— Аби тільки Венсар згодився почекати. А втім, ви знаєте, моє слово тверде, я не люблю нікого водити за ніс.
Потім він показав їй, ніби між іншим, новий крам; на його думку, нічого тут не заслуговувало на її увагу.
— Ви тільки гляньте, — оця матерія на плаття іде по сім су метр, та ще й з гарантією, що не линюча. А люди все-таки беруть! Ви ж розумієте — не буду я їм говорити, що це справді за штука!
Признаючись, що він обдурює інших покупців, Лере хотів остаточно переконати Емму в своїй чесності.
Потім він знову затримав її і показав три метри гіпюру, — він придбав його нещодавно на розпродажі.
— Чудесний матеріал! — говорив Лере. — Тепер його всі беруть на накидки для крісел; це останній крик моди.
І тут же з спритністю фокусника загорнув гіпюр у синій папір і всунув Еммі в руки.
— Та скажіть же хоч…
— Потім, потім, — відмахнувся Лере і попрощався з нею.
Того ж вечора вона примусила Шарля написати до матері, щоб та якнайскоріше вислала їм усе, що залишилось від спадщини. Свекруха відповіла, що в неї нема більше нічого; ліквідацію закінчено, і, крім Барневіля, на їхню долю припадає шістсот ліврів річного доходу, який вона акуратно сплачуватиме.
Тоді пані Боварі понадсилала рахунки кільком пацієнтам і незабаром почала дуже часто вдаватися до цього заходу. В постскриптумі вона обов’язково дописувала: “Не говоріть про це чоловікові; ви знаєте, який він самолюбний… Прошу ласкаво пробачити… Готова до послуг…” Деякі пацієнти запротестували. Вона перехопила їхні листи.
Щоб добути грошей, вона стала продавати старі рукавички, ношені капелюшки та всякий залізний брухт, — і торгувалась завзято: в бажанні заробити якнайбільше відчувалась її селянська кров. Буваючи в місті, вона купувала різний дрібний крам, який, гадала, можна буде збути Лере, як не візьме хтось інший. Набрала страусового пір’я, китайської порцеляни, шкатулок — на гроші, позичені у Фелісіте, у пані Лефрансуа, в заїзді, у п’ятого, в десятого… Одержавши, нарешті, всю суму за Барневіль, вона оплатила два векселі; але потім підоспів термін іншому — на півтори тисячі. Вона знову позичала, без кінця і без краю.
Щоправда, часом вона пробувала зробити точний обрахунок, але в неї виходили такі страшенні цифри, що вона не вірила своїм очам. Тоді вона починала рахувати наново, скоро заплутувалась і махала на все рукою.
Тепер у їхній господі було сумно й тоскно. Кредитори виходили звідти злющі-презлющі. Де попало валялася по кімнатах білизна, а маленька Берта, на превеликий жах пані Оме, ходила в дірявих панчішках. Якщо Шарль дозволяв собі якесь бодай несміливе зауваження, Емма різко відповідала, що вона не винна.
Чого вона стала такою дражливою? Боварі пояснював усе старою нервовою хворобою дружини; він картав себе за те, що бачив часом примхи там, де була недуга, винуватив себе в егоїзмі, поривався бігти до неї з розкритими обіймами.
“Ні, ні, — думав він тут же, — не треба їй надокучати”.
І не наважувався підійти до неї.
По обіді Шарль гуляв без неї в садку; він садовив до себе на коліна Берту, розгортав медичний журнал і пробував показувати їй літери. Дівчинка ще нічого ніколи не вчила; вона широко розплющувала сумні оченята й починала плакати. Тоді він забавляв її: приносив у поливальниці воду і пускав по піску струмочки або наломлював гілочок з кущів і стромляв їх у клумби, ніби садив деревця. Ці забавки не робили особливої шкоди в садку, бо він і так заріс високою травою: Лестібудуа відколи вже не одержував платні! Потім дівчинка мерзла й просилася до мами.
— Поклич няню, — казав їй Шарль. — Ти ж знаєш, дитинко, мама не любить, щоб її турбували.
Надходила осінь, уже падало листя, — так, як і два роки тому, коли Емма лежала хвора. Коли вже цьому кінець буде!.. І він усе ходив по садку, заклавши руки за спину.
Емма сиділа у себе в кімнаті. Туди ніхто не смів заходити. Вона згаювала там цілий день — сонна, невбрана, тільки час від часу прокурювала в спальні росним ладаном, що купила якось у Руані в алжирця. Щоб уночі поруч із нею не лежав чоловік, вона спровадила його всякими правдами й неправдами на горішній поверх і до самого світа читала безглузді романи з картинами оргій і кривавими інтригами. Часто їй ставало моторошно, вона скрикувала; прибігав Шарль.
— Ах! Іди собі! — сердилася вона.
А іноді, коли в ній дужче розгорялось внутрішнє полум’я, роздмухуване нечистим коханням, — задихана, схвильована і спрагнена, вона відчиняла вікно, жадібно ковтала холодне повітря, розпускала по вітру своє буйне волосся і, дивлячись на зорі, мріяла про прекрасного королевича. Вона думала про нього, про Леона. В таку хвилю вона усе б віддала за одну оживляючу зустріч.
Дні побачень були для неї святами. Емма хотіла, щоб ці дні були розкішні! Якщо Леон не міг покрити всіх видатків, вона витрачала, не рахуючи, свої гроші. Він намагався довести їй, що їм жилося б незгірше і в якомусь дешевшому готелі, але вона завжди знаходила безліч заперечень.
Одного разу Емма вийняла з ридикюля півдюжини позолочених ложечок (то був весільний подарунок дядька Руо) і попросила Леона понести їх негайно в ломбард; він послухався її, хоча це доручення було йому не до смаку. Він боявся скомпрометувати себе.
Поміркувавши гаразд на дозвіллі, він вирішив, що його коханка починає поводитись якось дивно і що не так уже погано було б спекатися її.
До того ж його мати вже встигла одержати досить довгого анонімного листа, в якому її попереджували, що син її губить себе з заміжньою жінкою; старенька ніби увіч побачила перед собою те вічне страховище всіх родин — якусь незрозумілу фатальну істоту, сирену, фантастичну почвару, що виводиться в глибинах кохання, — і вона відразу ж написала до синового патрона, метра Дюбокажа. Той чудово провів усю справу. Він тримав у себе Леона цілих три чверті години, бажаючи скинути полуду з його очей, показати на прірву, що розверзається перед ним. Адже така інтрига може зіпсувати молодій людині всю кар’єру! Він благав його порвати цей зв’язок якщо не заради власних інтересів, то заради нього, Дюбокажа.
Кінець кінцем Леон дав слово, що не зустрічатиметься більше з Еммою; і він дорікав собі, що не дотримує обіцянки, наперед думав про те, скільки розмов, скільки неприємностей матиме він через цю жінку, не кажучи вже про те, що товариші по роботі, зібравшися вранці погрітися біля грубки, і зараз уже підіймали його на глузи. Як-не-як, скоро він мав стати старшим клерком: час уже й до розуму прийти. Він відмовився вже від флейти, від екзальтованих почуттів, від непотрібних фантазій; який буржуа в молодецькому запалі не вважав себе здатним на високі почуття, на голосні подвиги? Найнікчемніший розпусник мріяв колись про султаншу; кожен нотаріус носить у собі останки поета.
Тепер Леон нудився, коли Емма раптом починала ридати в нього на грудях; подібно до людей, що можуть сприймати музику лише в певній кількості, його серце байдуже дрімало під шум пристрасті, тонкощі якої воно перестало вже відчувати.
Коханці надто добре вивчили одне одного, щоб зазнавати того бентежного зніяковіння, що в сто крат збільшує насолоду зустрічей. Емма настільки ж переситилась Леоном, наскільки він втомився нею. В подружній зраді Емма знов бачила всю буденність законного шлюбу.
Але як же все-таки покласти цьому край? Хоч як гостро відчувала Емма всю принизливість такого жалюгідного щастя, вона — чи то зі звички, чи то з розбещеності — міцно чіплялась за нього; з кожним днем вона накидалася на нього все несамовитіше; пориваючись до якогось вищого блаженства, вона розгублювала останні рештки втіхи. Вона обвинувачувала Леона в тому, що її сподіванки не справдились, ніби він навмисне одурив її; вона навіть бажала якоїсь катастрофи, що привела б їх до розлуки, бо сама не мала мужності наважитись на розрив.
А проте вона не переставала писати йому любовні листи, — вона була переконана, що жінка завжди повинна листуватися з своїм коханцем.
Але в листах вона зверталась ніби до іншої людини — до привида, зітканого з найпалкіших спогадів, найяскравіших образів, найсміліших поривань; помалу він ставав таким реальним, таким відчутним, що вона тремтіла з зачудування, — і проте не могла виразно уявити його собі: подібно до божества, він губився в безлічі своїх атрибутів. Він жив у казковій країні, де з балконів звисають-гойдаються шовкові драбини, де п’янко духмяніють квіти в чарівливому місячному світлі. Вона відчувала його близькість: ось-ось він прийде і вийме з неї душу поцілунком. І врешті вона падала в знемозі — розбита, знесилена; ці пориви любовних мрій виснажували її дужче, ніж нестримні пестощі.
Тепер вона завжди і скрізь почувала себе розбитою, виснаженою. Одержуючи повістки в суд, гербові папери, вона ледве дивилася на них. Вона воліла б не жити або спати безпробудним сном.
У четвер, на масницю, вона не повернулася в Йонвіль, а пішла увечері на маскарад. На ній були оксамитові панталони й червоні панчохи, напудрена перука з кіскою, циліндр набакир. Всю ніч вона танцювала під шалений рев тромбонів; круг неї зібрався цілий натовп; уранці вона опинилась під театральною колонадою, разом з п’ятьма чи шістьма масками, — то були приятелі Леона в перевдязі матросів та вантажників. Усі говорили, що час іти вечеряти.
Сусідні кав’ярні були переповнені. Вони відшукали в порту якийсь поганенький ресторанчик. Хазяїн приділив їм маленьку кімнатку на четвертому поверсі.
Мужчини шушукалися в кутку — мабуть, підраховували свої ресурси. Був один клерк, два студенти медики і прикажчик: якраз підходяща компанія для Емми! Щодо жінок, то, вже почувши їхні голоси, Емма швидко догадалась, що то були особи цілком певного ґатунку, її охопив переляк, — вона відсунулась із своїм стільцем далі і опустила очі.
Всі інші взялися до їжі. Вона нічого не їла: чоло в неї палало, у повіках сіпало, по тілу пробігав неприємний холодок. Після балу їй і досі здавалось, що в голові гуде, а підлога ритмічно стрясається під ногами танцюристів. Потім їй стало недобре від запаху пуншу та сигарного диму; вона зомліла, її віднесли до вікна.
Почало світати, і на блідому крайнебі, понад пагорбом Святої Катерини, ширилась велика червоняста пляма. На сіро-сизій річці набігали од вітру жмури; на мостах не було ані душі; гасли ліхтарі.
Тим часом Емма отямилась і згадала про Берту, яка спала там, у Йонвілі, в няньчиній кімнаті. Але тут під вікнами проїхав віз, вантажений довгими залізними штабами, і в стіни вдарив оглушливий гуркіт металу.
Емма схопилася й побігла, скинула свій маскарадний костюм, сказала Леонові, що їй час додому, і нарешті залишилась одна в готелі “Булонь”. Усе було їй осоружне, навіть вона сама. О, якби можна було пташкою полинути кудись далеко, в незаймано-чисті простори, щоб віднайти оновлену юність!
Вона вийшла на вулицю, пройшла бульваром, минула Коптську площу й передмістя і потрапила на мало забудовану вулицю, всю в садках. Емма йшла швидко; свіже повітря заспокоювало її, і мало-помалу юрба, маски, кадрилі, люстри, вечеря, ті жінки — все щезло, здиміло туманом. Повернувшись до “Червоного хреста”, вона зразу ж піднялась у маленьку кімнатку на третьому поверсі, оздоблену малюнками до “Нельської вежі”, і кинулась на ліжко. О четвертій годині дня її розбудив Івер.
Дома Фелісіте показала їй сірого папера, що був схований за годинником. Вона прочитала:
“На підставі виконавчої постанови суду…”
Якого суду? Справді, напередодні їй приносили якийсь інший папір, але вона його не читала; її зовсім приголомшили слова:
“Згідно з указом короля, іменем закону й правосуддя наказується пані Боварі…”
Перескочила кілька рядків і побачила:
“Не пізніше, як через двадцять чотири години… (Що таке?..) виплатити всю суму в вісім тисяч франків”.
А нижче дописано:
“До чого вона й буде примушена всіма законними способами, зокрема накладенням арешту на рухоме й нерухоме майно”.
Що робити?.. Через двадцять чотири години, тобто завтра! Очевидно, це знов її залякує Лере; вона-бо відразу розгадала всі його махінації, приховані за люб’язними словами. Сама надмірність суми трохи заспокоїла її.
Але насправді — купуючи різні речі в кредит, позичаючи гроші, підписуючи й переписуючи векселі, — причому з кожною відстрочкою сума боргу все зростала, — Емма встигла наскладати панові Лере кругленький капіталець, і тепер він нетерпляче дожидав моменту, коли дістане його і зможе взятися до дальших махінацій.
Емма з’явилась до нього і спитала невимушено:
— Ви знаєте, що мені прислали? Це, звичайно, жарти?
— Ні.
— Як то?
Він неквапом повернувся до неї, схрестив руки на грудях і промовив:
— Чи не думаєте ви, шановна, що я до віку вічного буду служити вам постачальником і банкіром заради ваших прекрасних очей? Як по-вашому: повинен я колись вернути свої гроші чи ні?
Емма протестувала проти вказаної суми.
— Ну що ж! Вона визнана судом! Судова постанова! Вам ця цифра доведена офіційно. Та, зрештою, я тут ні до чого, це все Венсар.
— А хіба б ви не могли…
— Е, ні, і не кажіть.
— Так… Але все-таки… Може, щось…
І вона почала незграбно викручуватись. Вона ж нічого не знала… Це так несподівано…
— А хто ж вам винен? — іронічно вклонившись, запитав Лере. — Я тут розриваюся, б’юсь, як проклятий, а ви тим часом гулі справляєте…
— Прошу без моралі…
— Нічого, це не завадить, — відповів крамар.
Емма принижувалась, благала; вона навіть торкнула його за коліно своїми гарними довгими білими пальцями.
— Тільки дайте мені спокій! Можна подумати, що ви хочете спокусити мене.
— Негіднику! — крикнула вона.
— Ого, ви й так умієте? — засміявся Лере.
— Усі дізнаються, що ви за людина. Я скажу чоловікові…
— Ну що ж! Ви йому скажете, а я йому дещо покажу…
І Лере видобув із сейфа розписку на тисячу вісімсот франків, одержану від Емми, коли Венсар дисконтував її векселі.
— Ви, може, думаєте, — додав він, — що бідолаха не зрозуміє цієї маленької крадіжки?
Емма аж знітилась, ніби її ударив хто обухом по голові. А Лере ходив од вікна до столу й назад та все примовляв:
— От візьму й покажу… Візьму й покажу…
Потім раптом підійшов до неї ближче і лагідно сказав:
— Я знаю, що це дуже неприємна штука, але зрештою від цього ще ніхто не вмирав, і раз ви не маєте іншої можливості повернути мені борг…
— Та де ж я візьму гроші? — ламала руки Емма.
— Еге, та у вас же є друзі!
І глянув на неї так пильно і так страшно, що Емму пройняв холодний дрож.
— Обіцяю вам! — сказала вона. — Я підпишу…
— Напідписувались уже, далі нікуди!
— Я продам…
— Фіть, — злегка присвиснув він, — у вас уже нема нічого.
І крикнув у слухове віконце, що виходило в крамницю:
— Аннето! Не забудь про три відрізи номер чотирнадцять!
Увійшла служниця; Емма зрозуміла і спитала, скільки треба грошей, щоб припинити справу.
— Надто пізно!
— А якщо я вам принесу кілька тисяч франків, чверть суми чи третину, майже все?
— Ні, ні! Все даремно!
Він тихенько підштовхнув її до сходів.
— Я благаю вас, пане Лере, ще кілька днів!
Вона ридала.
— Отакої! Тепер у сльози…
— Ви доводите мене до розпачу!
— Подумаєш, велике діло! — сказав Лере і зачинив за нею двері.
VII
Другого дня, коли судовий пристав метр Аран прийшов з двома понятими описувати майно, Емма виявила стоїчну твердість духу.
Вони почали з кабінету Шарля; щоправда, френологічної голови не описали, оскільки вона відноситься до знарядь професійної діяльності; зате взяли на облік у кухні всі тарілки, каструлі, стільці, свічники, а в спальні — усякий дріб’язок, що був на етажерці. Переглянули Еммині сукні, білизну, туалетну кімнату; все її існування, аж до найінтимніших потайних куточків, було вивернене цими незваними гостями і лежало перед ними, як анатомований труп.
Метр Аран, в застебнутому на всі ґудзики тонкому чорному сюртуку, у білій краватці і панталонах із туго натягненими штрипками, час від часу повторював:
— З вашого дозволу, пані. З вашого дозволу…
Часто він захоплено скрикував:
— Чудово!.. Знаменито!..
І знову заходжувався писати, стромляючи перо в роговий каламар, який він тримав у лівій руці.
Скінчивши з кімнатами, вони подались на горище.
Там у Емми стояло бюрко, де вона ховала листи від Родольфа. Довелось його відімкнути.
— А! Листування, — ледь помітно усміхнувся метр Аран. — Але дозвольте, будь ласка:, я мушу пересвідчитись, що там немає нічого іншого.
І він став злегка нахиляти конверти, ніби хотів витрусити з них гроші. Емма вкрай обурилася, дивлячись, як ця дебела рука з червоними слимакуватими пальцями перебирає сторінки, над якими колись трепетало її серце.
Нарешті вони пішли. Повернулася Фелісіте: Емма посилала її на вулицю, щоб якось затримати чоловіка; сторожа, приставленого до майна, вони сховали на горищі, взявши з нього слово, що він сидітиме там тихо.
Увечері Еммі здалося, що Шарль чимось дуже стурбований. Вона стежила за ним неспокійними очима і в кожній зморшці його обличчя вбачала німе обвинувачення. Та ось погляд її звертався до заставленого китайським екраном каміна, до широких портьєр, до вигідних крісел, до всіх цих предметів, що скрашували їй гіркоту життя, — тоді на неї находило каяття чи, скоріше, жаль і досада, що не гасили пристрасті, а тільки розпалювали її. Шарль неквапливо помішував вугілля, поставивши ноги на камінні грати.
На горищі щось зашаруділо, — напевне, сторожеві не сиділося у незручній схованці.
— Чи там хто ходить? — запитав Шарль.
— Та ні, — відповіла Емма, — то, мабуть, вітер стукнув рамою, вікно там не зачинене.
Другого дня (була саме неділя) вона поїхала в Руан і оббігала там усіх банкірів, про яких тільки чула, але майже нікого не застала: хто був на дачі, хто ще кудись поїхав. Але вона вперто продовжувала пошуки і, кого тільки змогла захопити, у всіх просила грошей, запевняючи, що вони їй конче потрібні, що вона скоро віддасть. Дехто сміявся їй просто в лице; всі відмовили.
О другій годині вона побігла до Леона і постукала в двері. Ніхто не відчиняв. Нарешті вийшов сам клерк.
— Чого це ти?
— Я, може, заважаю?
— Ні, але…
І він признався, що хазяїнові не подобається, коли до квартирантів ходять “жінки”.
— Маю тобі щось казати, — промовила Емма.
Він узявся за ключ. Вона спинила його:
— О ні, не тут — у нас.
І вони пішли в готель “Булонь”.
Увійшовши в кімнату, Емма випила велику склянку води. Вона була дуже бліда.
— Леоне, — сказала вона, — ти мусиш зробити мені послугу.
Міцно й поривчасто стискаючи йому руки, проговорила:
— Мені потрібно вісім тисяч франків.
— Ти збожеволіла!
— Ні ще!
І вона розповіла йому про опис майна, про своє розпачливе становище: Шарль нічого не знає, свекруха її ненавидить, батько не може нічим зарадити; але він, Леон, повинен ужити всіх заходів, щоб дістати негайно потрібну суму…
— Та як же я…
— Отакий ти боягуз! — вихопилось у неї.
Тоді він сказав якось по-дурному:
— Ти перебільшуєш небезпеку. Можливо, з твого старого досить буде поки що якоїсь тисячі екю.
Тим більше підстав спробувати десь роздобути грошей; невже ж не можна знайти три тисячі франків? Коли на те пішло, він може навіть позичити в когось від її імені.
– Іди ж, шукай! Так треба!.. Біжи! Постарайся!.. Я так тебе любитиму!
Він пішов, але за годину вернувся і похмуро сказав:
— Я був у трьох місцях… Нічого не виходить.
Нерухомо, мовчки сиділи вони одне проти одного обабіч каміна. Емма знизувала плечима. Потім тупнула ногою й процідила крізь зуби:
— Бувши тобою, я знала б, де знайти!
— Де?
— В конторі!
І вона подивилась на нього.
Пекельна сміливість блищала в її палючих очах; повіки мружилися хтиво й визивно. Леон відчув, що воля в ньому слабне під німою настійливістю цієї жінки, що штовхає його на злочин. Йому раптом стало страшно, і, щоб перервати розмову на цю тему, він ляснув себе по лобі й скрикнув:
— Ага! Сьогодні вночі повертається Морель! Сподіваюся, він мені не відмовить. (Морель, син багатого комерсанта, був його товариш.) Завтра я принесу тобі гроші.
Але Емма не зраділа цій новій надії так, як він цього чекав. Невже вона підозрівала обман? Він почервонів і заговорив знову:
— Але якщо до третьої не прийду, кохана, ти мене більше не жди. Ну, пробач, мені час іти. Бувай здорова!
Він потиснув їй руку, але пальці її лишились нерухомі. У неї вже не було сили ні на яке почуття.
Пробила четверта година, і, скоряючись виробленій звичці, вона, ніби автомат, підвелася з місця, щоб їхати назад до Йонвіля.
Погода була чудова. Стояв один із тих ясних і свіжих березневих днів, коли сонце виблискує в сліпучо-білому небі. Вбрані по-святковому руанці гуляли по вулицях — веселі, задоволені. Емма дійшла до соборної площі. Люди виходили з вечерні; юрба пливла із трьох порталів, як річка з-під трьох прогонів моста, а посередині нездвижною скелею стояв воротар.
Тоді їй згадався той день, коли, схвильована тривогами й надіями, вона входила у глиб цього величного храму, а любов її була ще глибша, ще величніша. Збентежена, розгублена, майже непритомна, ішла вона все далі, і під вуаллю в неї бігли сльози.
— Побережись! — почувся раптом голос із розчинених воріт.
Вона спинилась і пропустила тильбюрі: вороний кінь так і басував у його голоблях; правив якийсь джентльмен у соболиній шубі. Хто б то такий? Щось наче їй по знаку… Екіпаж рвонув уперед і зник з очей.
А, та це ж віконт! Емма обернулась: на вулиці не було нікого. А вона була така пригнічена, така нещасна, що притулилася до стіни, щоб не впасти.
Потім вона подумала, що, можливо, помилилась. А втім, може, й не помилилась. Усе і в ній самій, і в зовнішньому світі було тепер якесь оманливе, непевне. Їй здавалось, що вона гине, котиться нестримно в якусь страшну безодню… Вона майже зраділа, коли, дійшовши до “Червоного хреста”, зустріла добряка Оме. Фармацевт наглядав, як носії вантажили в “Ластівку” великий ящик аптекарських товарів. У руці в нього був вузлик з півдесятком басурманчиків для дружини.
Пані Оме дуже любила ці важкенькі булочки, спечені в формі тюрбана, їх їдять у піст, намазуючи солоним маслом: це один з останніх пережитків середньовічної кухні, що сягає чи не до епохи хрестових походів. У давнину такими булками ласували кремезні нормандці: при жовтавому світлі смолоскипів їм здавалось, що перед ними на столі поміж дзбанами вина з корицею та велетенськими кільцями ковбас лежать голови сарацинів. Хоч у аптекарші зуби були препогані, вона уминала ці басурманчики з героїзмом предків, і тому пан Оме щоразу, коли бував у місті, обов’язково купував їй цих ласощів у найкращого пекаря на вулиці Массакр.
— Дуже радий вас бачити, — озвався аптекар, допомагаючи їй залізти в “Ластівку”.
Потім він підвісив вузлик до ременів багажної сітки, зняв капелюха і, схрестивши руки, завмер у задумливій наполеонівській позі.
Але коли диліжанс спустився з гори і до нього, як завжди, підбіг жебрак, Оме вигукнув:
— Не розумію, як усе-таки уряд терпить це, по суті злочинне, ремесло! Цих волоцюг слід би було ізольовувати й посилати кудись на примусову роботу. Слово честі, прогрес посувається черепашачою ходою. Скільки в нас іще дикості й варварства!
А сліпий простягав капелюха, і він теліпався біля краю дверцят, ніби клапоть подертої оббивки.
— Ось вам типовий зразок золотухи, — проголосив аптекар.
Він добре знав бідолашного старого, але вдавав, що бачить його вперше, і став бурмотіти вчені слова: рогівка, помутніння, склера, фацієс, а потім спитав доброзичливим тоном:
– І давно вже, чоловіче добрий, у тебе ця жахлива недуга? Ех, не напивався б ти щодня в шинку та дотримувався б певного режиму!
Він радив йому пити добрі вина, добре пиво, їсти добре м’ясо. А сліпий співав собі далі; він взагалі мав вигляд напівідіота. Нарешті пан Оме розстебнув гаманця.
— На тобі су, дай мені два ліари здачі. Та не забувай моїх порад, ось побачиш — поможеться.
Івер наважився висловити сумнів щодо дієвості тих порад. Але аптекар заявив, що зміг би вилікувати його протизапальною маззю власного винаходу, і тут же назвав свою адресу:
— Пан Оме, біля ринку, кого завгодно спитайте.
— А тепер, — сказав кучер, — за всю цю мороку покажи нам кумедію.
Сліпий присів навпочіпки, задер голову, висолопив язика, підкотив під лоба каправі очі і, тручи собі живіт обома руками, загарчав, як голодний пес. Еммі стало нестерпно гидко, і вона кинула йому через плече п’ятифранковика. То було все її багатство, і їй заманулось викинути його таким чином.
Диліжанс уже рушив їхати далі, коли Оме раптом вихилився з вікна і закричав:
— Гляди ж, ні молочного, ні мучного! Носити тільки вовняну білизну і обкурювати вражені ділянки шкіри ялівцевим димом!
Знайомий краєвид, що розстилався перед очима, потроху відволікав Емму від її горя. Нестерпна втома змогла всю її істоту, і додому вона повернулась охляла, очманіла, мов сонна.
“Що буде, те й буде!” — думала вона.
А втім, хто знає? Адже щохвилини може статись якась надзвичайна подія. Можливо, Лере раптом помре…
О дев’ятій годині ранку вона прокинулась від галасу на площі: біля ринку юрмився народ, — усі тислися прочитати велике оголошення, наліплене на стовпі. Жюстен став на тумбу й хотів його зірвати, але якраз у цю мить хлопця схопив за барки сторож.
Пан Оме вийшов із аптеки; посеред натовпу просторікувала тітка Лефрансуа.
— Пані, пані! — крикнула Фелісіте, вбігши в кімнату. — Що це воно робиться?
І бідна дівчина схвильовано подала їй жовтого папера, якого вона зняла допіру з дверей. Емма з першого погляду побачила, що то було оголошення про розпродаж їхнього майна.
Вони мовчки дивились одна на одну. Між панею і служницею не було ніяких таємниць. Нарешті Фелісіте зітхнула.
— А я б на вашому місці знаєте що зробила? Пішла б до пана Гійомена.
— Хіба?
Це питання означало: “Адже ти все знаєш через слугу; хіба його хазяїн говорив щось про мене?”
— Так, зайдіть. Добре зробите…
Емма причепурилася, одягла чорну сукню й капелюшок, оздоблений стеклярусом; щоб її не помітили (на площі було й досі чимало народу), вона пішла задвірками по берегу.
Задихавшись, дійшла вона до хвіртки нотаріуса; небо було похмуре, трусило потроху сніжком.
На дзвінок вийшов Теодор у червоному жилеті; він майже фамільярно, ніби своїй знайомій, одчинив двері пані Боварі і провів її до їдальні.
Під кактусом, що заповнював нішу, гуготіла чимала кахляна грубка; на стінах, оббитих шпалерами під дуб, висіли в рамках чорного дерева “Есмеральда” Штейбена та “Жінка Потіфара” Шопена[73]. Накритий стіл, дві срібні грілки, кришталеві ручки на дверях, паркет і меблі — все блищало бездоганною англійською чистотою; у шибках були повставлювані в куточки косинчики мальованого скла.
“Якби мені таку їдальню”, — майнуло Еммі в голові.
Увійшов нотаріус; лівою рукою він підтримував свого халата з квітчастими розводами, а правою то злегка піднімав над головою, то знову насував брунатну оксамитову шапочку, претензійно збиту на правий бік, де кінчались три біляві пасма; зачесані з потилиці, вони прикривали його лисий череп.
Показавши відвідувачці на крісло, Гійомен попросив пробачення за неввічливість і заходився снідати.
— Я до вас із проханням, пане, — промовила Емма.
— Яким? Слухаю вас, ласкава пані.
Вона почала розповідати йому про своє становище.
Метр Гійомен знав його і без того — він був потай зв’язаний із торговцем мануфактурою, завжди дістаючи від нього гроші для позичок під закладні.
Отож він знав (і то краще від самої Емми) всю довгу історію цих векселів, спочатку на маленькі суми, з різними іменами на бланку, розбитих на довгі терміни, безліч разів переписуваних, аж поки Лере не зібрав усі протести й не доручив своєму приятелю Венсару порушити від свого імені судову справу: він не хотів, щоб у містечку вважали його за кровожерного тигра.
Вона пересипала своє оповідання обвинуваченнями проти Лере, обвинуваченнями, на які нотаріус лише зрідка відповідав якимись невиразними словами. Він їв собі котлетку, присьорбував чай, потопаючи підборіддям у своїй голубій краватці, зашпиленій двома діамантовими шпильками, скріпленими тоненьким золотим ланцюжком, і все усміхався якоюсь чудною усмішкою — солодкавою і двозначною. Аж ось він помітив, що Емма промочила ноги.
— Присуньтеся до грубки… Поставте ноги вище… До кахлів…
Вона боялась забруднити кахлі. Господар галантно відповів:
— Прекрасне нічого не може зіпсувати.
Тоді вона спробувала розчулити його і, сама розхвилювавшись, стала розповідати про свої домашні нестатки, про свої турботи і потреби. Метр Гійомен розумів її; авжеж, така елегантна дама! І, не перестаючи їсти, він зовсім повернувся до неї так, що коліном черкався її черевика, підошва якого парувала біля гарячої грубки.
Але коли вона попросила в нього тисячу екю, він стиснув губи. Він дуже шкодує, заявив він, що свого часу вона не доручила йому вести свої майнові справи: є дуже багато зручних — навіть для дами — способів пускати гроші в обіг. Можна було майже зовсім без ризику зважитись на пречудову спекуляцію з грюменільськими торфовищами або гаврськими ґрунтами… Нотаріус терзав Емму фантастичними сумами, які б вона напевно могла була заробити.
— Як це так сталось, — провадив він далі, — що ви не звернулись до мене?
— Сама не знаю, — відповіла Емма.
— Ні, справді, чому? Може, ви мене боялись? Але тут скоріше мені, а не вам, треба скаржитись на долю… Ми ж майже незнайомі. А проте я відданий вам безмежно; сподіваюсь, ви вірите мені?
Він схопив її руку і припав до неї жадібним поцілунком, потім поклав до себе на коліно і тихенько перебирав її пальці, нашіптуючи усякі ніжності.
Його нудотний голос дзюрчав, немов струмочок; крізь відблиски окулярів очі метали іскри, а пальці його залазили обережно до Емми під рукав, мацали її руку. Вона чула на своїй щоці його переривчасте дихання. Ця людина була їй страшенно неприємна.
Вона різко встала і промовила:
— Я чекаю, пане.
— Чого? — спитав, пополотнівши, нотаріус.
— Грошей.
— Але ж…
І, піддаючись поривові непереможного бажання, раптом сказав:
— Гаразд!
Забувши, що він у халаті, він повз до неї навколішки.
— Благаю вас, не йдіть! Я вас люблю!
І обняв її за стан.
Гаряча хвиля крові хлюпнула в лице пані Боварі. В страшному гніві вона подалась назад і скрикнула:
— Ви безсоромно користуєтесь моїм жахливим становищем, пане! Хай я нещасна, але не продажна!
І вона пішла.
Нотаріус сидів, як очманілий, втупивши очі в свої вишивані домашні пантофлі. То був любовний подарунок. Споглядаючи їх, він нарешті утішився. До того ж він зміркував, що така інтрига могла б завести його задалеко.
“Мерзотник! Хам!.. Яка підлота!” — думала Емма, ідучи квапливим нервовим кроком попід придорожніми осиками. Досада невдачі ще більше підсилювала гнів її ображеної цнотливості: їй здавалось, що провидіння навмисне переслідує її, і, підносячись у власній гордості, вона ніколи ще так не шанувала себе, ніколи не зневажала так інших, її охопило якесь шаленство, їй хотілось бити всіх мужчин, плювати їм в обличчя, шарпати їх на шматки; бліда, тремтяча, люта, вона, не спиняючись, швидко простувала вперед, вдивляючись крізь сльози у пустельний обрій і ніби насолоджуючись цією ненавистю, що душила її.
Коли вона побачила свій дім, її опанувало цілковите знесилля. Ноги не слухались її, — а йти було треба. Куди тут утечеш?
Фелісіте виглядала її на порозі.
— Ну як?
— Ніяк, — сказала Емма.
І цілу чверть години вони удвох перебирали всіх йонвільців, які могли б стати у пригоді. Але щоразу, коли Фелісіте називала чиєсь ім’я, Емма заперечувала:
— Навряд… Не захочуть вони!
— Та скоро ж пан прийде!
— Знаю… Іди собі.
Вона зробила все, що могла. Годі було придумати щось інше. Коли прийде Шарль, вона скаже йому навпростець:
– Іди звідси. Не ходи по килиму, він уже не наш. Від усього твого дому не лишилось тобі ані стільця, ані шпильки, ані цурочки! І це я занапастила тебе, нещасний!
Тоді він розридається, поплаче-поплаче, а потім примириться з долею і простить усе.
— Так, — шепотіла вона, скрегочучи зубами, — він простить мені, а я б йому ні за які мільйони не простила, що він зустрівся зі мною… Нізащо в світі!
Думка про душевну перевагу Боварі доводила її до розпачу. Але чи вона йому признається, чи ні, байдуже: не сьогодні-завтра він сам довідається про катастрофу; отже, доводиться ждати цієї жахливої сцени і мужньо знести весь тягар його великодушності. У неї майнула думка ще раз сходити до Лере. Е, ні, дарма! Написати до батька? Занадто пізно! Можливо, вона вже каялась, що відмовила нотаріусові, коли раптом почула кінський тупіт. То приїхав Шарль; він відчинив хвіртку, сам білий як стіна… Емма прожогом кинулась на сходи, вибігла на площу. Дружина мера, яка розмовляла біля церкви з Лестібудуа, побачила, як Емма ввійшла в помешкання акцизника.
Пані Тюваш відразу побігла й розповіла все пані Карон. Обидві кумасі вилізли на горище і сховалися за розвішаною білизною; звідти їм було видно все, що відбувається у Біне.
Він був сам-один у себе на мансарді і виточував із дерева якусь мудровану фігурку на кшталт тих химерних композицій із слонової кості, що складаються з півмісяців і кульок, вправлених одна в одну — все це нагадує формою обеліск і ні до чого не придатне. Він якраз брався до останньої деталі, все було майже готове! У темряві майстерні від його верстата шугав жовтавий пил, ніби сніп іскор з-під копит скакуна; крутились, хурчали колеса. Біне нахилив голову над роботою, ніздрі його роздувались, на обличчі грала посмішка; здається, він утішався зараз тією повнотою щастя, що дається тільки нескладними заняттями, які бавлять розум легкими труднощами, заспокоюють його досягненими результатами і не залишають місця для якоїсь вищої мрії.
— Ага, ось вона, — шепнула пані Тюваш.
Але верстат так хурчав, що годі було щось розчути. Нарешті сусідкам почулось слово “франки”, і пані Тюваш зашепотіла:
— Вона просить, щоб він допоміг дістати відстрочку на сплату податків…
— Про людське око…
Потім вони побачили, як Емма ходить туди й сюди по майстерні, розглядаючи порозвішувані по стінах кільця для серветок, свічники, кулі для поручнів, а Біне задоволено погладжує бороду.
— Може, вона хоче у нього щось замовити? — спитала пані Тюваш.
— Та він же нічого на продаж не робить, — заперечила сусідка.
Акцизник слухав Емму, але, мабуть, нічогісінько не розумів — так він витріщав очі. А та все говорила ніжним, благальним тоном. Вона підступила до нього ближче; груди в неї хвилювались; тепер обоє мовчали.
— То що ж це, вона сама йому набивається? — сказала пані Тюваш.
Біне почервонів аж до вух. Емма взяла його за руку.
— О! Це вже далі нікуди!
Тут вона явно запропонувала йому щось жахливе, бо акцизник, — а він же був хоробрий чоловік, бився при Баутцені й Лютцені[74], захищав Париж у чотирнадцятому році і був навіть представлений до хреста, — раптом відсахнувся, мов перед ним була гадюка, і закричав:
— Пані! Що ви собі думаєте?
— Батогами б їх, таких жінок, — обурювалась пані Тюваш.
— А де ж вона ділась? — спитала пані Карон, бо в цю мить Емма зникла.
Потім, побачивши, що вона побігла головною вулицею і звернула праворуч, ніби на цвинтар, цікаві сусідки зовсім уже не знали, що їм і думати.
— Тітко Ролле, — сказала Емма, прийшовши до мамки. — Розшнуруйте!.. Душно мені.
Вона впала на ліжко й заридала. Тітка Ролле вкрила її спідницею і постояла якийсь час коло неї. Але не добившись від пані ні слова, мамка відійшла і сіла знов прясти льон.
— Ох, перестаньте, — простогнала Емма; їй здавалось, що то хурчить токарний верстат Біне.
“Що їй сталось? — подумала мамка. — Чого це вона прийшла до мене?”
А вона прибігла сюди, бо дома їй було моторошно.
Нерухомо лежачи горілиць, Емма дивилась просто перед себе якимось порожнім поглядом, і всі предмети розпливалися в неї перед очима, хоч вона намагалась розглядати їх пильно, з якоюсь тупою настирливістю. Вона придивлялася до полупленої стіни, до двох димучих головешок, до павука, що лазив над її головою по сволоку. Нарешті їй удалось зібратися з думками. Пригадалось… Колись із Леоном… О, як це було давно! Сонце сяяло над річкою, духмянів ломиніс… І вже спогади підхопили її кипучою хвилею, і незабаром у її пам’яті сплив учорашній день.
— Котра година? — спитала вона.
Тітка Ролле вийшла з хати, простягла праву руку проти найсвітлішої частини неба і, неквапливо повернувшись, сказала:
— Скоро третя.
— Дякую, дякую…
Адже скоро прийде Леон. Ну, звичайно, прийде. Він добув грошей… Але ж він не знає, що вона тут; він, може, піде туди; і Емма послала за ним мамку до себе додому.
— Та не барися!
– Іду вже, йду, ласкава пані.
Тепер Емма здивувалася, що не подумала про нього з самого початку; адже вчора він дав їй слово і мусить його дотримати; вона вже уявляла собі, як піде до Лере й покладе перед ним на стіл три банкові білети. Але треба ще вигадати якусь історію, пояснити все чоловікові. Що йому сказати?
Тим часом мамка чомусь довгенько не верталася. Але в хатині не було годинника, і Емма вирішила, що їй тільки здалося, ніби минуло багато часу. Вона вийшла погуляти в садку, пройшлася спроквола попід живоплотом, а потім хутко вернулася, сподіваючись, що мамка, може, прибігла іншою дорогою. Нарешті вона стомилася чекати; звідусіль на неї насували страхи; вона відганяла їх і, вже не відчуваючи, скільки пробула тут — чи цілий вік, чи одну хвилину, — сіла в куточок, заплющила очі, затулила вуха. Раптом рипнула хвіртка; вона зірвалась на рівні ноги, але не встигла розкрити рота, як тітка Ролле сказала:
— У вас нема нікого.
— Як?
— А так. Нікого. А пан сидить, плаче. Вас кличе. Всі вас шукають.
Емма не відповідала. Задихаючись, вона дивилась навкруги безтямними очима, і перелякана селянка аж позадкувала від неї; їй здалося, що пані збожеволіла. Зненацька Емма скрикнула і вдарила себе по лобі: наче блискавка глупої ночі, сяйнула в неї в душі згадка про Родольфа. Адже він такий добрий, чутливий, великодушний! Та, зрештою, якщо він навіть вагатиметься зробити їй цю послугу, то вона може завжди примусити його: тільки гляне раз і знову розбудить минуле кохання… І ось вона подалась до Ла Юшетт, не усвідомлюючи навіть, що йде назустріч тому, що її допіру так обурило, не припускаючи й на мить, що це можна назвати проституцією.
VIII
“Що я скажу йому? З чого почну?” — думала вона, ідучи. І що далі вона йшла, то ясніше впізнавала кущі, дерева, зарослий дроком косогір, самий замок. В ній непомітно оживало почуття перших днів її кохання, і її бідне змучене серце спочивало в цих любих споминах. Теплий вітерець лагідно повівав їй у лице, сніжок брався водою, і з брості на траву спадали поволі краплини.
Вона ввійшла, як бувало колись, через хвіртку в парк, потім потрапила на передній двір, обсаджений двома рядами крислатих лип, що зі свистом колихали довгими гілками. На псарні завалували собаки, але ніхто не вийшов на той гавкіт.
Вона піднялась широкими прямими сходами з дерев’яним поруччям, що вели до вимощеного запорошеними плитами коридора з цілою низкою дверей, ніби в монастирі чи в готелі. Родольфова кімната була в самому кінці, ліворуч. Коли Емма взялася за клямку, сили раптом покинули її. Вона боялася, що не застане його, і майже бажала, щоб вийшло так, — а проте це була її єдина надія, останній шанс на порятунок. Вона спинилась на хвильку і, усвідомивши всю необхідність цього вчинку, набралась сміливості і ввійшла.
Він сидів біля каміна, поставивши ноги на ґрати, і курив люльку.
— Як? Це ви? — гукнув він і зірвався з місця.
— Це я!.. Родольфе, я прийшла до вас за порадою.
Але, незважаючи на всі зусилля, вона не змогла більше видобути з себе ні слова.
— А ви зовсім не змінились, чаруєте, як і колись.
— Шкода того чарування, мій друже, — гірко всміхнулась вона. — Адже ви знехтували ним.
Тоді він почав з’ясовувати їй свою поведінку, наводити якісь заплутані виправдання, — кращих він не спромігся вигадати.
Емма піддалась його словам, а ще більше — його голосові, його виглядові; вона вдавала, що вірить, а може, й справді повірила його вигадці про причини розриву: то була якась таємниця, що від неї залежала честь, ба й життя третьої особи.
— Нехай і так! — промовила вона, журливо дивлячись на нього. — А все-таки скільки я перестраждала!
— Таке життя! — зауважив він філософським тоном.
— Скажіть же хоч, — знов заговорила Емма, — як вам жилося, відколи ми розлучились?
— Та… Ні добре, ні погано.
— А може, нам було б краще не розставатись?
— Може.
— Правда? — похопилась Емма, присуваючись ближче до нього, і зітхнула: — О Родольфе! Якби ти знав! Як я тебе любила!
Вона взяла його за руку, і пальці їхні довго лишалися сплетеними — як у перший день, на виставці. З гордощів він не корився зворушенню. Але вона вже припала до його грудей.
— Як же мені було жити без тебе? Хіба можна відвикнути від щастя? Я впала в розпач, мало не вмерла… Я розповім тобі все, побачиш… А ти… втік од мене.
І справді, за ці три роки він з природженого боягузтва, властивого сильнішій статі, вперто уникав зустрічі з нею. Тихенько похитуючи головою і ніжно ластячись до нього, Емма говорила далі:
— Ти кохаєш інших? Признавайся! О, я їх розумію, я прощаю їм; ти, певно, спокусив їх, як спокусив і мене. Ти справжній мужчина! Тебе не можна не полюбити. Але ми все почнемо спочатку, правда ж? Ми знову кохатимемось! Дивись, я сміюсь, я щаслива… Та говори ж!
Вона була чарівна. Сльози бриніли у неї в очах, як дощові краплі після грози в синій чашечці квітки.
Він притягнув її до себе на коліна і лагідно гладив рукою її лискуче волосся, по якому золотою стрілкою тріпотів останній промінь надвечір’я. Вона схилила голову; він тихенько, кінчиком губ поцілував їй очі.
— Але ти плачеш! — сказав він. — Чого?
Вона розридалась. Родольф вирішив, що то порив любові; коли вона стихла, він подумав, що її мовчання — останній прояв соромливості. Тоді він гаряче промовив:
— О, прости мені! Я кохаю одну тебе! Я був дурний і злий. Я люблю тебе і любитиму довіку! Але що тобі? Говори!
Він став перед нею навколішки.
— Ну… я розорилась, Родольфе… Позич мені три тисячі франків!
— Бачиш… — обізвався Родольф, потроху підіймаючись на ноги; обличчя його набрало серйозного виразу.
— Знаєш, — скоромовкою провадила Емма, — мій чоловік віддав усі свої гроші на проценти одному нотаріусу, той утік. Ми залізли в борги; пацієнти нам не платили. Зрештою, ліквідація ще не скінчилась; у нас іще будуть гроші. Але зараз ми не змогли внести трьох тисяч — і нас описали. Зараз, оце сьогодні, нас продадуть з молотка… Ось я й прийшла в надії на твою дружбу.
“Ага, ось чого вона прийшла!” — зненацька збліднувши, подумав Родольф.
І спокійнісінько відповів:
— У мене немає грошей, дорога пані.
Він казав правду. Якби в нього були гроші, то він, певна річ, дав би, хоч робити такі великодушні жести не надто приємно: ніяка буря не ламає так кохання, як грошова просьба.
Кілька хвилин Емма дивилась на нього мовчки.
— У тебе немає!..
Вона декілька разів повторила:
— У тебе немає!.. І нащо було мені наражатись на це останнє приниження. Ти ніколи не любив мене. Ти не кращий за інших!
Вона зраджувала, губила саму себе.
Родольф перервав її, запевняючи, що і сам зараз перебуває в скрутному становищі.
— Ох, як мені тебе жаль! — відповіла Емма. — Жаль, ще й дуже!
І вона затрималась поглядом на карабіні з срібним карбуванням, що виблискував на щиті, обтягненому сукном.
— Та хіба ж бідний оправляє сріблом собі рушниці? Хіба бідний купує годинника з перламутровою інкрустацією? — вела вона далі, показуючи на булівський годинник, що висів на стіні. — Хіба бідний заводить канчуки з золоченими ручками (вона торкнулась рукою канчука), хіба він носить золоті ланцюжки? Авжеж, у тебе повна чаша! Навіть поставець з лікерами в кімнаті! Ти любиш пожити, ні в чому собі не відмовляєш, маєш замок, ферму, ліси, держиш хортів, їздиш у Париж… Та хоч би й це взяти, — схопила вона з каміна пару запонок, — навіть такий дріб’язок можна повернути на гроші!.. О, мені не треба! Лиши собі.
І вона так швиргонула ті запонки, що вони брязнули об стіну і золотий ланцюжок на них розірвався.
— А я… Я б тобі все віддала, я б усе продала, я б працювала на тебе своїми руками, я б ходила жебрати по дорогах за одну твою усмішку, за один твій погляд, за одне твоє спасибі!.. А ти спокійно сидиш у кріслі, неначе мало ще завдав мені горя… А чи ти знаєш, що якби не ти, я могла б жити щасливо? Хто тебе примушував?.. Чи, може, ти пішов із ким на парі? Але ти ж любив мене, ти ж сам казав… Ось і тільки що… Ох, краще б ти був прогнав мене! У мене руки ще не охололи від твоїх цілунків. Ось тут, на цьому килимі, ти навколішках присягався мені, що любитимеш довіку!.. Ти примусив мене повірити; ти два роки тримав мене в омані найсолодших, найрозкішніших мрій!.. А пам’ятаєш наші плани подорожі? О, твій лист, той лист… Він мені серце розірвав! І ось тепер, коли я прийшла до нього — багатого, щасливого і вільного! — прийшла просити допомоги, у якій мені не відмовила б перша-ліпша стороння людина; коли я благаю його, коли я знов приношу йому всю мою ніжність, — він відштовхує мене, бо це коштувало б йому три тисячі франків!
— У мене немає грошей! — відповів Родольф з тим непорушним спокоєм, що прикриває, мов щитом, стримуваний гнів.
Емма пішла. Стіни коливались, стеля гнітила її; вона знову пробігла довгу алею, спотикаючися об купи сухого листя, що розліталось од вітру. Нарешті вона добігла до рову, що був перед огорожею, вона так поспішала відчинити хвіртку, що обламала нігті об замок. Відійшла ще кроків зо сто і спинилась, задихана, знеможена. Обернулась назад і знову побачила бездушний дім, парк, сади, три двори, всі вікна по фасаду.
Вона вся заціпеніла і нічого не чула, крім биття крові в жилах, — те калатання здавалося їй оглушливою музикою, що лунала на все поле. Земля під ногами була хистка, як вода, рілля гойдалася величезними бурхливими чорними хвилями. Всі думки, всі спогади, що роїлися в голові, вихлюпнулись нараз, мов тисячі вогнів велетенського феєрверка. Вона побачила батька, кабінет Лере, кімнату в готелі “Булонь”, ще якийсь краєвид. Безум опановував її — вона перелякалась і примусила себе опам’ятатися, правда, не до кінця: вона й досі не могла пригадати причини свого жахливого стану — грошових справ. Вона страждала тільки від кохання, вона відчувала, як крізь цей спомин упливає її душа, — так смертельно поранений відчуває конаючи, як життя витікає з нього крізь кровоточиву рану.
Заходила ніч, кружляло гайвороння.
І раптом їй примарилось, ніби в повітрі спалахують вогнисті кульки, схожі на розжарені ядра, а потім сплющуються в кружальця, і крутяться, крутяться, і тануть у снігу між гілками дерев. В кожному кружальці показувалось обличчя Родольфа. Їх ставало все більше й більше, вони надлітали, проникали в неї; раптом усе те щезло. Вона впізнала вогники будинків, що світилися вдалині крізь туман.
І знов вона усвідомила своє становище — мов прірва розступилась перед нею. Вона дихала так важко, що груди її ходили ходором. Тоді в якомусь героїчному пориві, майже радісно, спустилася вниз із косогору, пробігла через кладку на стежку, на шлях, минула ринок і опинилась перед аптекою.
Там нікого не було. Емма хотіла ввійти, але на дзвінок міг би хтось з’явитись; вона шмигнула у хвіртку і, затамувавши подих, тримаючись за стіни, дісталася до дверей кухні, де на плиті горіла свічка. Жюстен, без піджака, поніс у їдальню блюдо.
“То вони обідають. Треба почекати”.
Жюстен повернувся. Вона стукнула в шибку.
Він вийшов на поріг.
— Ключа! Від комірчини нагорі, де…
— Що?
І він дивився на неї, вражений блідістю її обличчя, що білим овалом вирізьблювалось на чорному тлі ночі. Вона здавалась йому надзвичайно вродливою і величною, як видіння; не розуміючи, чого їй треба, він передчував щось жахливе.
Але вона швидко відповіла тихим, лагідним і вкрадливим голосом:
— Мені треба! Дай ключа!
Крізь тоненьку перегородку з їдальні чулося подзенькування виделок по тарілках.
Емма збрехала, ніби хоче вивести пацюків: вони не дають їй спати вночі.
— Хазяїну б треба сказати…
— Ні, не ходи! — І байдуже додала: — Не варто, я потім сама скажу. Ну, посвіти мені!
Вона ввійшла в коридор, де були двері до лабораторії. На стіні висів ключ з ярличком “Фармакотека”.
— Жюстене! — гукнув нетерпляче аптекар.
— Ходім нагору!
І Жюстен пішов за нею.
Ключ повернувся в замку, і Емма рушила просто до третьої полиці, — так вірно вела її пам’ять, — схопила синій слоїк, відіткнула корок, встромила всередину руку й, витягши жменю білого порошку, тут же почала його їсти.
— Що ви робите! — крикнув хлопець, кидаючись до неї.
— Мовчи! Прийдуть…
Він був у розпачі, хотів кричати пробі.
— Не кажи нікому, бо за все відповідатиме твій хазяїн.
І вона пішла, раптово заспокоївшись, ніби виконала якийсь обов’язок, що тяжів їй на совісті.
Коли Шарль, приголомшений звісткою про опис майна, прибіг додому, Емма щойно була вийшла. Він кричав, плакав, знепритомнів, а вона все не верталась. Де вона могла бути? Куди він тільки не посилав Фелісіте: до Оме, до Тюваша, до Лере, до трактиру “Золотий лев”… Коли його хвилювання на мить стихало, він згадував, що добре ім’я його загинуло, майно пропало, майбутнє Берти розбито. А через що?.. Ніхто нічого… Він чекав до шостої години вечора, потім не зміг більше всидіти на місці; йому спало на думку, що Емма поїхала в Руан, і він вийшов на шлях. Пройшовши з півльє й не зустрівши нікого, він почекав іще трохи й вернувся.
Вона була вже дома.
— Що сталося?.. В чім річ?.. Поясни!
Вона сіла до бюрка і, написавши листа, поставила число, день, годину і, не кваплячись, запечатала. Потім урочисто сказала:
— Прочитаєш завтра; а доти, прошу тебе, не задавай мені жодного питання! Ні однісінького!
— Але ж…
— Ах, дай мені спокій!
Вона лягла на постіль і витяглась на всю довжину.
Її разбудив терпкий смак у роті. Вона побачила Шарля й знову заплющила очі.
Емма з цікавістю вслухувалась у себе, чи не починаються болі. Ні, поки що нічого не було. Вона чула цокання стінного годинника, гуготіння вогню в каміні і дихання Шарля, що стояв у приголів’ї.
“А! Що смерть — дрібниця! — думала вона. — Ось засну, та й по всьому!”
Вона випила ковток води і відвернулась до стіни.
А в роті не проходив прикрий чорнильний смак.
— Пити!.. Ох, пити хочу! — простогнала вона.
— Що з тобою? — спитав Шарль, подаючи їй склянку з водою.
— Нічого… Відчини вікно… Душно мені!
І раптом її потягло на блювоту — вона ледве встигла вихопити хусточку з-під подушки.
— Забери, — сказала вона швидко, — викинь.
Шарль почав розпитувати; Емма не відповідала. Вона лежала нерухомо, боячись, що від найменшого руху їй знову стане недобре. І відчула, як від ніг підступає до серця крижаний холод.
— Починається, — прошепотіла вона.
— Що ти кажеш?
Тихо і тоскно ворочала вона головою по подушці, і рот у неї був відкритий, ніби на язиці лежало щось важке — важке. О восьмій годині знов почалася блювота.
Шарль помітив на дні таза білі крупинки якогось порошку, що приставали до порцеляни.
— Дивно! Незвичайно! — повторював він.
Але вона твердо сказала:
— Ні, ти помиляєшся.
Тоді він обережно провів рукою їй по животі — ніби погладив. Вона зойкнула. Він аж одсахнувся з переляку.
Потім вона почала стогнати, спочатку потихеньку. Плечі її здригались у корчах, вона стала білішою від простирала, за яке чіплялись її скарлючені пальці. Пульс бився нерівно, його ледве можна було чути.
Краплі холодного поту виступали на її посинілому обличчі, воно взялося ніби якоюсь металевою осугою. Зуби дзвонили, розширені зіниці безтямно дивились навкруги, на питання Емма відповідала лише кивками; два чи три рази вона навіть усміхнулась. Потім вона почала стогнати дужче. Раптом з грудей у неї вихопився приглушений зойк, але вона запевняла, що їй кращає, що вона скоро встане. І тут на неї напали корчі.
— Боже мій! Яка мука!
Шарль упав навколішки біля її ліжка.
— Кажи, що ти їла? Говори, ради бога!
Він дивився на неї з такою любов’ю, якої вона ще ніколи не бачила в його очах.
— Там… там… — промовила вона завмираючим голосом.
Він кинувся до бюрка, зламав печатку й голосно прочитав: “Прошу нікого не винуватити…” Спинився, провів рукою по очах, перечитав іще раз.
— Пробі! Рятуйте! Сюди!
Він повторював одно: “Отруїлась, отруїлась!” — і більше нічого не спромігся сказати. Фелісіте побігла до Оме, і той почав викрикувати це слово на площі; в “Золотому леві” його почула пані Лефрансуа; люди вставали з ліжок, щоб переказати новину сусідам, — і цілу ніч містечко хвилювалось.
Розгублений, знетямлений, знеможений, Шарль метався по кімнаті. Він щось бурмотів, натикався на меблі, рвав на собі волосся. Аптекареві ніколи й на думку не спадало, що на світі може бути таке жахливе видовище.
Боварі пішов до свого кабінету написати до пана Каніве й доктора Ларів’є. Він довго не міг дати собі ради, переписував більше, як п’ятнадцять разів. Іполит подався в Нефшатель, а Жюстен так острожив лікаревого коня, що біля Гійомського лісу довелось покинути його: він був замордований і мало не здихав.
Шарль заходився гортати медичний словник; але він нічого не бачив, літери танцювали в нього перед очима.
— Заспокойтесь! — говорив аптекар. — Треба негайно дати їй якусь міцну протиотруту. Чим вона отруїлась?
Шарль показав йому листа: миш’як.
Він знав, що при всіх отруєннях треба робити аналіз, а Боварі, нічого не розуміючи, відповів:
— Ох, робіть, робіть! Рятуйте її!
Потім, повернувшись до неї, він упав на килим і, притулившись головою до краю ліжка, заридав.
— Не плач, — промовила вона. — Скоро я не буду тебе більше мучити…
— Навіщо? Хто тебе примусив?
— Так треба було, мій друже, — відповіла вона.
— Хіба ти не була щасливою? Чи я тобі чим завинив? Я ж робив усе, що міг…
— Правда, правда… Ти… ти — добрий.
І вона тихенько погладила його по голові. Солодкість цього відчуття ще більше додала йому жалю; вся його істота відчайно здригалась на думку, що тепер він її втратив, — тепер, коли вона виявляє до нього більше ласки, ніж-будь-коли раніше; а він нічого не міг придумати, нічого не знав, не вмів. Нагальна потреба рішучої дії остаточно паралізувала його.
Скінчились, думала вона, всі зради, всі мерзоти, всі незліченні жадання, що мучили її. Тепер вона не відчувала ні до кого ненависті; імлистий присмерк оповив її думки, і з усіх земних шумів вона чула тільки переривчасте, тихе, жалібне лебедіння свого бідного серця, мов останній відлунок завмираючої симфонії.
— Принесіть мені дівчинку, — сказала вона, підводячись на лікті.
— Тобі не гірше? Ні? — спитав Шарль.
— Ні, ні!
Ось уже перед нею дитина на руках у няньки; з-під довгої сорочечки ледь видно босі ніжки, сама ще заспана, набурмосена. Здивовано дивиться вона на весь цей розгардіяш у кімнаті і кліпає очима від яскравого світла свічок, що горять навкруги. Все це, певно, нагадує їй Новий рік або масницю: у такі свята її теж будили рано-вранці, при свічках, і приносили до мами, а та дарувала їй іграшки.
— А де ж воно, мамо? — спитала вона.
Всі мовчали.
— А куди сховали мій черевичок?
Фелісіте нахилила її до постелі, але дівчинка все оглядалася на камін.
— Може, то мамка взяла? — допитувалась вона знову.
Почувши слово “мамка”, Емма пригадала всі свої зради, всі свої нещастя і відвернулась, ніби відчула в роті огидний смак якоїсь іще сильнішої отрути. Берта вже сиділа на постелі.
— Мамусю! Які в тебе великі очі! Яка ти біла-біла! І вся в поту…
Мати глянула на неї.
— Ой, страшно! — крикнула дівчинка й подалась назад.
Емма взяла її ручку і хотіла поцілувати; дитина пручалася.
— Годі! Заберіть її! — гукнув Шарль. Він ридав у алькові.
На якусь часину хворобливі симптоми припинилися. Емма ніби заспокоїлась; від кожного її незначного слова, від кожного її спокійнішого віддиху в Шарля відроджувалась надія. Нарешті прибув Каніве, і Шарль кинувся плачучи йому на шию.
— Ах, це ви! Дякую! Ви добрий! Але тепер їй уже полегшало. Ось подивіться…
Колега не поділяв цієї думки і, не бажаючи, як він сам висловився, блукати манівцями, прописав їй блювотне, щоб остаточно очистити шлунок.
Вона одразу виблювала кров’ю. Губи її стиснулися міцніше. Руки й ноги зводила судома, тіло взялося бурими плямами, пульс тіпався під пальцями, мов напнута нитка, мов струна, що ось-ось порветься.
Незабаром вона почала страшенно кричати. Вона проклинала отруту, нарікала, благала, щоб швидше настав кінець, відштовхувала закляклими руками все, що підносив їй ще більш за неї змучений Шарль. Він стояв, притиснувши хустину до рота, і хрипів, плакав, задихався; все його тіло, від голови до ніг, здригалось від ридань. Фелісіте метушилась по кімнаті; Оме, не рухаючись з місця, глибоко зітхав, а пан Каніве, хоч і силкувався зберегти свій апломб, починав відчувати внутрішнє збентеження.
— Чорт!.. Якже це так?.. Адже шлунок очищено, а коли усувається причина…
— Мусить зникнути й наслідок, — докінчив Оме, — це ж очевидно.
— Та рятуйте ж її! — вигукував Боварі.
І Каніве, не слухаючи аптекаря, який намагався обґрунтувати гіпотезу: “Може, це рятівний пароксизм”, збирався дати їй теріаку, коли у дворі почулося ляскання батога; усі шибки затремтіли, а з-за рогу критого ринку щодуху вимчала тройка заляпаних грязюкою коней. То приїхав у поштовому берлині доктор Ларів’єр.
Якби в кімнату раптом завітав сам бог, його поява не зробила б більшого ефекту. Боварі підвів руки догори, Каніве прикусив язика, а Оме зняв свою шапочку ще задовго до того, як доктор увійшов до господи.
Ларів’єр належав до славетної хірургічної школи великого Біша[75] — до вже вимерлого нині покоління лікарів-філософів, що фанатично кохались у своєму мистецтві і працювали вміло й натхненно. Вся лікарня тремтіла, коли він гнівався, а учні просто обожнювали його і, як тільки приступали до самостійної роботи, намагались у всьому наслідувати його. В околишніх місцях було чимало лікарів, які перейняли в нього навіть довге ватяне пальто з мериносовим коміром і широкий чорний фрак із завжди розстебнутими манжетами; у нього самого з-під тих манжет виглядали міцні м’язисті руки, — дуже гарні руки, на яких ніколи не було рукавичок, ніби вони завжди поспішали зануритись у людські страждання. Він зневажав чини, хрести й академії, був гостелюбний і щедрий, до бідних ставився, як рідний батько, і, не вірячи в доброчесність, був її взірцем; його, напевно, вважали б за святого, якби не тонкий проникливий розум, через який люди боялись його, як демона. Погляд у нього був гостріший від ланцета, — він сягав глибоко в душу і, відкидаючи всякі викрутаси і соромливі недомовки, зразу вивертав назовні всяку брехню. Такий він був завжди — повен тієї добродушної величі, що дається свідомістю великого хисту, щастя і сорокарічного бездоганного трудового життя.
Ще на порозі він насупив брови, побачивши мертвотне обличчя Емми. Вона лежала випростана горілиць, рот у неї був відкритий. Потім, удаючи, що слухає Каніве, доктор підніс пальця до носа і промовив:
— Так, так.
Але при цьому поволі знизав плечима. Боварі слідкував за ним. Вони глянули один на одного, і цей чоловік, що надивився на віку на всякі страждання, не міг стримати сльози; вона скотилась йому на жабо.
Він пішов з Каніве до сусідньої кімнати. Шарль побіг за ними.
— Вона в дуже тяжкому стані, правда? Може, гірчичники поставити? Я й сам не знаю. Найдіть же який-небудь вихід, адже ви врятували стількох людей!
Шарль обійняв його обіруч і, майже повиснувши на ньому, дивився на нього розгублено, благально.
— Наберіться мужності, мій бідний друже! Тут уже немає ніякої ради.
І доктор Ларів’єр відвернувся.
— Ви йдете?
— Я ще вернусь.
Він вийшов ніби для того, щоб дати розпорядження кучерам, а за ним ув’язався і Каніве, який не хотів, щоб Емма померла на його руках.
