IІ розділ «Перевтілення»
Лише в сутінках отямився Грегор від тяжкого, схожого на томність сну. Якби його і не потурбували, він однаково прокинувся б ненабагато пізніше, оскільки почував, що достатньо відпочив і виспався. Йому здалося, що розбудили його чиїсь легенькі кроки й звук дверей, які обережно зачиняли, тих дверей, що виходили в передпокій. На стелі та на верхніх частинах меблів лежало наскрізне світло ліхтарів, що проникало з вулиці, але внизу, у Грегора, було темно. Повільно, ще незграбно нишпорячи своїми щупальцями, які він лише тепер почав цінувати, Грегор підповз до дверей, аби подивитися, що там відбулося. Лівий його бік здавався суцільним, довгим, неприємно пекучим рубцем, і вік шкутильгав на обидва ряди своїх ніг. У ході ранкових пригод одна ніжка — на щастя тільки одна — була тяжко поранена й мертво волочилася по підлозі.
Лише біля дверей він зрозумів, що, власне, його туди потягло; це був запах чогось їстівного. Там стояла тарілка із солодким молоком, у котрому плавали скибочки білого хліба. Він ледь не засміявся від радощів, бо їсти йому хотілося ще сильніше, ніж уранці, і ледве не по очі занурив голову в молоко. Але скоро він розчаровано витягнув її звідти; мало того, що через поранений лівий бік їсти йому було важко, — а їсти він міг тільки широко розкриваючи рот і працюючи всім своїм тулубом, — молоко, яке завжди було його улюбленим напоєм і яке сестра, звичайно, тому й принесла, видалося йому тепер зовсім несмачним; він майже з відразою відвернувся від тарілки й поповз назад, на середину кімнати.
У вітальні, як побачив Грегор крізь щілину у дверях, запалили світло, але якщо звичайно батько в цей час голосно читав мамі, а інколи й сестрі вечірню газету, то зараз не було чути жодного звуку. Можливо, однак, що це читання, про яке йому завжди розповідала й писала сестра, останнім часом узагалі вийшло з ужитку. Але й скрізь було дуже тихо, хоча у квартирі, звичайно, були люди. “Яке тихе життя веде моя сім’я”, — сказав собі Грегор і, втупившись у темноту, відчув велику гордість від усвідомлення, що він зумів добитися для своїх батьків і сестри такого життя в такій чудовій квартирі. А що, якщо цьому спокою, благополуччю, задоволенню прийшов тепер жахливий кінець? Щоб його не оповивали подібні думки, Грегор вирішив розім’ятися й заходився повзати по кімнаті.
Якось протягом довгого вечора двері ледь відчинились, але відразу ж зачинились, одні бокові двері та ще раз — інші; комусь, видно, хотілося ввійти, але побоювання взяли верх. Грегор зупинився безпосередньо біля дверей до вітальні, щоб якимось чином залучити нерішучого відвідувача чи хоча б узнати, хто це, але двері більше не відчинялися, і чекання Грегора виявилося марним. Уранці, коли двері були зачинені, усі хотіли зайти до нього, тепер же, коли одні двері він відчинив сам, а інші були, безсумнівно, відчинені протягом дня, ніхто не заходив, а ключі між тим стирчали ззовні.
Лише пізно вночі погасили у вітальні світло, і тут відразу з’ясувалося, що батьки й сестра досі не спали, тому що зараз, як це було ясно чути, вони всі пішли навшпиньках. Тепер, звичайно, до ранку до Грегора ніхто не зайде, значить, у нього достатньо часу, щоб без перешкод роздумувати, як йому перебудувати своє життя. Але висока порожня кімната, в якій він вимушений був, розпластавшись, лежати на підлозі, лякала його, хоча причини свого страху він не розумів, бо він жив у цій кімнаті ось уже п’ять років, і, повернувшись, майже несвідомо, але не без сорому поспішив заповзти під диван, де, не дивлячись на те, що спину йому трохи притиснуло, а голову вже не можна було підняти, він відразу ж відчув себе дуже затишно й пошкодував тільки, що тулуб його занадто широкий, аби цілком поміститися під диваном.
Там пробув він усю ніч, провівши її частково в дрімоті, котру час від часу пробуджував голод, частково ж у турботах і тьмяних надіях, які незмінно приводили його до висновку, що поки він повинен поводити себе спокійно та зобов’язаний своїм терпінням і тактом полегшити сім’ї неприємності, які він спричинив їй теперішнім своїм станом.
Уже рано-вранці — була ще майже ніч — Грегору випала нагода відчути твердість тільки-но прийнятого рішення, коли сестра, майже зовсім одягнена, відчинила двері із передпокою та, насторожена, зазирнула до нього в кімнату. Вона не відразу помітила Грегора, але, побачивши його під диваном — адже десь, о господи, він повинен був знаходитися, не міг же він полетіти! — злякалася так, що, не володіючи собою, зачинила двері ззовні. Але немов розкаюючись у своїй поведінці, вона відразу ж відчинила двері знову й навшпиньках, як до тяжкохворого чи навіть до стороннього, увійшла до кімнати. Грегор просунув голову до самого кінця дивана й почав стежити за сестрою. Чи помітить вона що він залишив молоко, причому зовсім не тому, що не був голодний, і чи принесе вона якусь іншу їжу, яка зараз підійде йому більше? Якби вона не зробила цього сама, він скоріше помер би з голоду, аніж звернув на це її увагу, хоч його так і підбивало вискочити з-під дивана, кинутися до ніг сестри і попросити в неї якоїсь хорошої їжі. Але відразу ж зі здивуванням помітивши повну ще тарілку, з якої тільки ледь-ледь розхлюпалося молоко, сестра негайно підняла її, правда, не просто руками, а з допомогою ганчірки, і винесла геть. Грегору було дуже цікаво, що вона принесе натомість, і він став будувати всілякі здогади на цей рахунок. Та він ніяк не додумався б до того, що сестра, із доброти своєї, дійсно зробила. Щоб узнати його смак, вона принесла йому цілий вибір страв, розклавши увесь цей харч на старій газеті. Тут були залежані пригнилі овочі; кістки, що залишилися від вечері, покриті білим застиглим соусом; трохи родзинок і мигдалю; шматок сиру, який Грегор два дні тому оголосив неїстівним; скибка сухого хліба, намазаного маслом і посипаного сіллю. До всього цього вона поставила йому ту ж, раз і назавжди, очевидно, виділену для Грегора тарілку, наливши в неї води. Потім вона із делікатності, знаючи, що при ній Грегор не буде їсти, поспішила вийти й навіть повернула ключ у дверях, щоб показати Грегору, що він може облаштовуватися, як йому буде зручніше. Лапки Грегора, коли він тепер направився до їжі, замиготіли одна швидше іншої. Та й рани його, як видно, зовсім зажили, він не відчував уже ніяких перешкод і, здивувавшись цьому, згадав, як місяць із лишнім тому він трохи поранив палець ножем і не далі, ніж позавчора, ця рана ще спричинювала досить сильний біль. “Невже я став тепер менш чутливим?” — подумав він і жадібно впився в сир, до якого його відразу потягнуло настирливіше, ніж до якої б то не було іншої їжі. Із заплаканими від насолоди очима він швидко знищив підряд сир, овочі, соус; свіжа їжа, навпаки, йому не подобалась, навіть запах її здавався нестерпним, і він відтягував в бік від неї шматки, котрі хотілося з’їсти. Він давно вже покінчив з їжею і ліниво лежав на тому ж місці, де їв, коли сестра в знак того, що йому пора піти, повільно повернула ключ. Це його відразу сполошило, хоч він уже майже дрімав, і він знову поспішив під диван. Але йому коштувало великих зусиль пробути під диваном навіть той короткий час, доки сестра знаходилася в кімнаті, бо від щедрої їжі тулуб його трохи закруглився і в тісноті йому було важко дихати. Долаючи слабкі напади задухи, він дивився виряченими очима, як сестра, котра нічого не підозрювала, змела віником в одну купу не лише його недоїдки, але й харчі, до яких Грегор узагалі не доторкався (немов і це уже не піде на користь), як вона поспішно викинула все це у відерце, прикрила його дощечкою та винесла. Не встигла вона відвернутися, як Грегор уже виліз з-під дивана, витягнувся й роздувся.
Таким чином, Грегор отримував тепер їжу щоденно — одного разу вранці, коли батьки та прислуга ще спали, а другого разу після загального обіду, коли батьки знову-таки лягали поспати, а прислугу сестра відсилала з дому з якимось дорученням. Вони також, звичайно, не хотіли, щоб Грегор помер із голоду, але знати всі подробиці годування Грегора їм було б нестерпно важко, і, напевно, сестра намагалася позбавити їх хоча б маленьких печалей, тому що страждали вони справді достатньо.
Під яким приводом вивели з квартири в той перший ранок лікаря та слюсаря, Грегор так і не взнав: оскільки його не розуміли, нікому, у тому числі й сестрі, не приходило в голову, що він розуміє інших, і тому, коли сестра бувала в його кімнаті, йому доводилось чути лише зітхання та звернення до святих. Лише пізніше, коли вона трохи звикла до всього, — про те, щоб звикнути зовсім, не могло бути, звичайно, і мови, — Грегор часом ловив якесь неприховано приязне зауваження. “Сьогодні частування сподобалося йому”, — говорила вона, якщо Грегор з’їдав усе геть чисто, тоді як в протилежному разі, що поступово стало повторятися все частіше й частіше, вона промовляла печально: “Знову все заліишилося”.
Але не взнаючи ніяких новин безпосередньо, Грегор підслуховував розмови в сусідніх кімнатах, і варто йому звідки-небудь почути голоси, він відразу ж поспішав до відповідних дверей і притискувався до них усім тілом. Особливо в перші часи не було жодної розмови, яка б так чи інакше, хоча б і таємно, його не стосувалася. Протягом двох днів за кожною трапезою радилися про те, як тепер себе поводити; але й поміж трапезами говорили на ту ж тему, і дома тепер завжди бувало не менше двох членів сім’ї, тому що ніхто, очевидно, не хотів залишатися вдома один, а кидати квартиру всім відразу ніяк не можна було. До речі, прислуга — було не зовсім зрозуміло, що саме знала вона про те, що сталося, — у перший же день, упавши на коліна, попросила матір негайно відпустити її, а, прощаючись, через чверть години після цього, зі сльозами дякувала за звільнення як за найбільшу милість і дала, хоча цього від неї зовсім не вимагали, страшну клятву, що нікому ні про що не стане розповідати.
Довелося сестрі разом із матір’ю зайнятися приготуванням їжі; це не склало, утім особливих зусиль, бо ніхто майже нічого не їв. Грегор час від часу слухав, як вони намарне вмовляли одне одного поїсти, та у відповідь чулося: “Дякую, я вже наївся” чи щось подібне. Пити, здається, також перестали. Сестра часто запитувала батька, чи не хоче він пива, і з бажанням бралася сходити за ним, а коли батько мовчав, говорила, сподіваючись цим позбавити його усіляких сумнівів, що може послати за пивом дворничку, але тоді батько відповідав рішучим “ні”, і більше про це не говорили.
Уже протягом першого дня батько пояснював матері й сестрі майнове становище сім’ї і перспективи на майбутнє. Він часто вставав з-за столу і витягував зі своєї маленької домашньої каси, яка збереглася від його прогорілої п’ять років тому фірми, то якусь квитанцію, то записну книжку. Чути було, як він відчиняв складний замок і, діставши те, що шукав, знову повертав ключем. Ці пояснення батька були частково першою втішною новиною, що була почута Грегором із початку його ув’язнення. Він вважав, що від тієї затії в батька зовсім нічого не лишилося, в усякому разі, батько не стверджував протилежного, а Грегор його про це не запитував. Єдиною в ту пору турботою Грегора було зробити все, щоб сім’я якомога скоріше забула банкрутство, що привело всіх до стану повної безнадії. Тому він почав тоді працювати з особливим запалом і ледве не відразу зробився з маленького приказчика вояжером, у котрого були, звичайно, зовсім інші заробітки, та чиї ділові успіхи відразу ж, у вигляді комісійних, перетворювалися в готівку, котру й можна було покласти дома на стіл перед здивованою й щасливою сім’єю. То були хороші часи, і потім вони вже ніколи, у крайньому випадку в минулій величі, не повторювалися, хоча Грегор і пізніше заробляв стільки, що міг утримувати й дійсно утримував сім’ю. До цього всі звикли — і сім’я, і сам Грегор; гроші в нього з вдячністю приймали, а він їх охоче давав, але особливої теплоти більше не виникало. Тільки сестра залишилась усе-таки близькою Грегору; і оскільки вона на відміну від нього дуже любила музику й вразливо грала на скрипці, у Грегора була потаємна думка віддати її на майбутній рік до консерваторії, незважаючи на великі витрати, які це викличе і які доведеться покрити за рахунок чогось іншого… У розмовах із сестрою часто згадувалася консерваторія, але згадувалася завжди як прекрасна, нездійсненна мрія, і навіть ці невинні нагадування викликали в батьків незадоволення; проте Грегор думав про консерваторію цілком визначено й збирався урочисто заявити про свій намір напередодні Різдва.
Такі, зовсім непотрібні в його теперішньому стані думки крутилися в голові Грегора, коли він, прислухаючись навстоячки, прилипав до дверей. Стомившись, він ні-ні та й переставав слухати і, ненавмисне схиляв голову, ударявся об двері, але відразу ж знову випрямлявся, оскільки найменший учинений ним шум було чути за дверима, і він примушував усіх замовкати. “Що він там знову витворяє?” — говорив після невеликої паузи батько, явно дивлячись на двері, і лише після цього поступово поновлювалася перервана розмова.
Так ось, поступово (бо батько повторювався у своїх поясненнях — частково тому, що давно вже відійшов від цих справ, частково тому, що мати не все розуміла з першого разу) Грегор з достатніми подробицями взнав, що, незважаючи на всі біди, від старих часів збереглося ще маленьке майно і що воно, оскільки процентів не чіпали, за ці роки навіть трохи виросло. Крім того, виявилося, що гроші, які щомісяця приносив додому Грегор — він залишав собі всього декілька гульденів — ішли не повністю і утворювали невеликий капітал. Стоячи за дверима, Грегор посилено кивав головою, зрадівши такій нежданій передбачливості та бережливості. Узагалі-то він міг би цими зайвими грошима погасити частину батьківського боргу і наблизити той день, коли він, Грегор, міг би відмовитися від своєї служби, але зараз виявилося, без сумніву, краще, що батько розпорядився грошима саме так.
Проте грошей цих було занадто мало, щоб сім’я могла жити на відсотки; їх вистачило б, можливо, на рік життя, від сили на два, не більше. Вони складали, таким чином, тільки суму, котру слід би було, власне, відкласти на чорний день, а не витрачати; а гроші на життя потрібно було заробляти. Батько ж був хоч і здоровим, але старим, він уже п’ять років не працював і не дуже на себе сподівався; за ці п’ять років, що виявилися першими канікулами в його клопітному, але неуспішному житті, він дуже обрюзг і став тому досить важким на підйом. Чи повинна була заробляти гроші стара мати, котра страждала астмою, важко пересувалася навіть по квартирі і через день, задихаючись, лежала на кушетці біля відчиненого вікна? Чи, можливо, їх слід би було заробляти сестрі, котра у свої сімнадцять літ була ще дитиною і мала повне право жити так, як і досі, — вишукано одягатися, спати допізна, допомагати в господарстві, брати участь у якихось скромних розвагах і насамперед грати на скрипці. Коли заходила мова про цю необхідність заробітку, Грегор завжди відпускав двері і падав на прохолодний шкіряний диван, що стояв поблизу дверей, тому що йому робилося жарко від сорому та горя.
Він часто лежав там довгими ночами, не засинаючи ні на хвилинку, і годинами терся об шкіру дивана чи, не шкодуючи праці, присував крісло до вікна, дерся до проріхи і, впершись у крісло, припадав до підвіконня, що було явно тільки якимось спогадом про почуття визволення. Воно охоплювало його спочатку, коли він визирав із вікна. Насправді ж усі які б то не було віддалені предмети він бачив з дня на день усе гірше й гірше; лікарню навпроти, котру він раніше проклинав, — так вона надокучила йому, — Грегор узагалі більше не розрізняв, і не знай він доконечно, що мешкає на тихій, але повністю міській вулиці Шарлоттен-штрассе, він міг би подумати, що дивиться зі свого вікна на пустелю, у котру нероздільно злилися сіра земля й сіре небо. Варто було уважній сестрі лише двічі побачити, що крісло стоїть біля вікна, як вона стала кожного разу, прибравши кімнату, знову присувати крісло до вікна і навіть залишати віднині відчиненими внутрішні віконні стулки.
Якби Грегор міг поговорити із сестрою і подякувати їй за все, що вона для нього робила, йому було б легше приймати її послуги; а так він страждав через це. Щоправда, сестра всіляко намагалася пом’якшити нестерпність становища, і чим більше часу минало, тим це, звичайно, краще в неї виходило, але ж бо й Грегору все ставало далеко зрозуміліше з часом. Сам її прихід бував для нього жахливим. Хоча взагалі-то сестра ретельно оберігала всіх від споглядання кімнати Грегора, зараз вона, увійшовши, не гаяла часу на те, щоб зачинити за собою двері, а бігла прямо до вікна, квапливо, немов вона ось-ось задихнеться, розчиняла його навстіж, а потім, як би не було холодно, на хвилинку затримувалася біля вікна, глибоко дихаючи. Цим гучним поспіхом вона лякала Грегора двічі на день; він увесь час тремтів під диваном, хоча точно знав, що вона, безперечно, позбавила б його від страхів, якби тільки могла знаходитися в одній кімнаті з ним при зачиненому вікні.
Одного разу — з дня Грегорового перевтілення пройшло вже біля місяця, і в сестри, отже, не було особливих причин для подивування його виглядом — вона прийшла трохи раніше звичайного і побачила Грегора тоді, коли він дивився в вікно, біля котрого він непорушно застиг, становлячи собою досить страшне видовисько. Якби вона просто не ввійшла до кімнати, для Грегора не було б у цьому нічого дивовижного, оскільки, знаходячись біля вікна, він не дозволяв їй відчинити його, але вона не просто не ввійшла, а відринула назад і зачинила двері; сторонньому могло б видатися навіть, що Грегор підстерігав її і хотів укусити. Грегор, звичайно, відразу ж сховався під диван, але її повернення йому довелося чекати до опівдня, і була в ній якась незвичайна стривоженість. Із цього він зрозумів, що вона все ще не сприймає і ніколи не зможе сприйняти його вигляду і що їй варто великих зусиль не втікати геть при вигляді навіть тієї невеликої частини його тіла, яка висувається з-під дивана. Щоб позбавити сестру цього видовища, він одного разу переніс на спині — на цю роботу йому треба було витратити чотири години — простирадло на диван і поклав його таким чином, щоб воно ховало його повністю і сестра, навіть нагнувшись, не могла побачити його. Якби, на його погляд, у цьому простирадлі не було потреби, сестра могла б і прибрати його, бо Грегор заховався так не для задоволення, це було достатньо зрозуміло, але сестра залишила простирадло на місці, і Грегору здалося навіть, що він спостеріг вдячний погляд, коли обережно підняв головою простирадло, щоб подивитися, як сприйняла це нововведення сестра.
Перші два тижні батьки не могли змусити себе ввійти до нього, і він часто чув, як вони з похвалою відгукувалися про теперішню роботу сестри, тоді як раніше вони час від часу сердилися на сестру, тому що вона здавалася їм досить пустою дівкою. Тепер і батько, і мати часто стояли в чеканні перед кімнатою Грегора, поки сестра там прибирала і, ледве тільки вона виходила звідти, примушували її детально розповідати, в якому вигляді була кімната Грегора, що їв Грегор, як він цього разу поводив себе і чи помітне хоч маленьке покращення. Утім мати відносно скоро захотіла відвідати Грегора, але батько й сестра утримали її від цього — спочатку розумними поясненнями, які Грегор, дуже уважно вислухуючи, цілком схвалював. Пізніше утримувати її доводилося вже силою, і коли вона кричала: “Пустіть мене до Грегора, це ж мій нещасний син! Невже ви не розумієте, що я повинна піти до нього?” — Грегор думав, що, очевидно, і насправді було б добре, якби мати приходила до нього, звичайно, не кожного дня, але, можливо, раз на тиждень; бо вона розуміла все куди краще, ніж сестра, котра при всій своїй мужності була лише дитиною і в кінцевому рахунку, мабуть, тільки з дитячої легковажності взяла на себе такий тягар.
Бажання Грегора побачити матір скоро сповнилося. Турбуючись про батьків, Грегор у денний час уже не з’являвся біля вікна, повзати ж по декількох квадратних метрах підлоги довго не вдавалося, лежати, не рухаючись, було йому вже й ночами важко, їжа скоро перестала приносити йому яке б то не було задоволення, і він придбав звичку повзати задля розваги по стінах і по стелі. Особливо любив він висіти на стелі; це було не зовсім те, що лежати на підлозі; дихалося вільніше, тіло легко погойдувалося; у тому майже блаженному стані розслаблення, в якому він там перебував, він інколи на превелике своє здивування зривався і шльопався на підлогу. Але зараз він, звичайно, володів своїм тілом, зовсім не так, як раніше, і з якої б висоти він не падав, він не робив собі зовсім ніякої шкоди. Сестра відразу помітила, що Грегор знайшов нову розвагу — адже, повзаючи, він скрізь залишав сліди клейкої рідини, — і вирішила надати йому якомога більше місця для цього заняття, винісши з кімнати меблі, що заважали йому повзати, тобто насамперед скриню й письмовий стіл. Але вона була не в стані зробити це одна; покликати на допомогу батька сестра не посміла, прислуга ж їй, безумовно, не допомогла б, бо хоча шістнадцятирічна дівчина, що була найнята після залишення служби попередньою куховаркою, не відмовилася від місця, вона попросила дозволу тримати кухню замкненою і відчиняти двері лише після особливого вигуку; тому сестрі нічого не залишалося, як одного разу, у час відсутності батька, привести матір. Та попрямувала до Грегора з вигуками схвильованої радості, але перед дверима його кімнати замовкла. Сестра, звичайно, спочатку перевірила, чи все гаразд у кімнаті; лише після цього вона впустила матір. Грегор з надзвичайною поспішністю зібрав і ще далі потягнув простирадло; здавалося, що простирадло кинуте на диван і справді випадково. Цього разу Грегор не став визирати з-під простирадла; він відмовився від можливості побачити матір уже цього разу, але був радий, що вона нарешті прийшла.
— Заходь, його не видно, — сказала сестра й певно повела матір за руку.
Грегор чув, як слабі жінки намагалися зрушити з місця важку стару скриню і як сестра весь час брала на себе велику частину роботи, не слухаючи застережень матері, котра боялася, що та надірветься. Це тривало дуже довго, Коли вони прововтузилися вже з чверть години, мати сказала, що краще залишити скриню там, де вона стоїть: по-перше, вона занадто важка й вони не справляться з нею до приходу батька. Стоячи посеред кімнати, скриня зовсім зашкодить Грегоровому рухові, а по-друге, — ще невідомо, чи приємно Грегору, що меблі виносять, їй, сказала вона, здається, що йому це скоріше неприємно; її, наприклад, вигляд голої стіни зовсім-таки засмучує; чому ж не повинен він засмучувати й Грегора, якщо він звик до цих меблів і тому відчує себе в порожній кімнаті зовсім покинутим.
— I хіба, — завершила мати зовсім тихо, хоча вона й так говорила майже пошепки, наче не бажаючи, щоб Грегор, місцезнаходження котрого вона не знала, почув хоча б звук її голосу, а в тому, що слів він не розуміє, вона не сумнівалася, — хіба, прибираючи меблі, ми не показуємо, що перестали сподіватися на яке б то не було одужання і безжалісно представляємо його самому собі? По-моєму, краще постаратися залишити кімнату такою ж, якою вона була раніше, щоб Грегор, коли він до нас повернеться, не знайшов у ній ніяких змін і пошвидше забув цей час.
Почувши слова матері, Грегор подумав, що відсутність безпосереднього спілкування з людьми при одноманітному житті всередині сім’ї потьмарила, очевидно, за ці два місяці його розум, бо інакше він ніяк не міг пояснити собі потребу, що з’явилася в нього раптом, опинитися в порожній кімнаті. Невже йому насправді хотілося перетворити свою теплу, затишно умебльовану успадкованими речами кімнату в печеру, де він, щоправда, міг би без перешкод повзати в усі сторони, але зате швидко й повністю забув би своє людське минуле? Адже він і тепер уже був близьким до цього, і лише голос матері, котрого він давно не чув, його схвилював. Нічого не треба було забирати; усе повинно було зостатися на місці; благотворний вплив меблів на його стан був необхідний; а якщо меблі заважали йому бездумно повзати, то це йшло йому не на шкоду, а на велику користь.
Та сестра була, на жаль, іншої думки; звикнувши — і не без підстав — при обговоренні справ Грегора виступати в якості знавця наперекір батькам, вона і зараз завважила пораду матері достатнім приводом, щоб наполягати на винесенні не лише скрині, але й взагалі всіх меблів, окрім дивана, без котрого ніяк не можна було обійтися. Вимога ця була викликана, звичайно, не тільки дитячою впертістю сестри і її так несподівано й так нелегко надбаною останнім часом самовпевненістю; ні, вона справді бачила, що Грегору треба багато місця для переміщення, а меблями, виходячи з усього, він зовсім не користувався. Утім, може бути, тут виявилася властива дівчатам цього віку запальність уяви, котра завжди рада випадку дати собі волю й тепер спонукала Грету зробити становище Грегора ще страхітливішим, щоб виявляти йому ще більше, ніж досі, послуги. Адже в приміщення, де були б тільки Грегор та голі стіни, навряд би наважився хтось, окрім Грети, увійти.
Ось чому вона не послухалася матері, котра, відчуваючи в цій кімнаті якусь невпевненість і тривогу, скоро замовкла й заходилася в міру своїх сил допомагати сестрі, що витягувала скриню за двері.
“Ну, без скрині ще в крайньому разі можна обійтися, — подумав Грегор, — але письмовий стіл конче треба залишити”. I тільки-но жінки, крекчучи від натуги, вибралися із скринею за поріг, Грегор висунув голову з-під канапи, щоб поглянути, чи не можна обережно і якомога делікатніше порятувати від них письмовий стіл. Та, на жаль, мати перша вернулась назад — Грета тим часом у сусідній кімнаті марно намагалася сама зрушити скриню з місця, обхопивши її руками. А мати ж не звикла до Грегорового вигляду, їй могло стати зле, якби вона побачила його, тому Грегор злякано позадкував під канапу. Але мати помітила, як заворушилось простирадло, вона зупинилась, хвильку постояла і тихо вийшла з кімнати. Хоч Грегор увесь час і переконував себе, що нічого особливого не сталося, просто мати й сестра трохи переставили меблі, — усе ж їхнє вештання, балачки, рипіння меблів, увесь цей гармидер був йому такий незвичний, такий гнітючий, що в нього аж голова тріщала. Він щулився під канапою, тисся до підлоги і бачив уже, що довго не витримає. Вони спустошували йому кімнату, забирали все, що він любив; скриню, в якій лежав лобзик та інше начиння, уже винесли; тепер зрушили з місця письмовий стіл, що за довгий час міцно вгруз у підлогу, біля цього столу Грегор працював, як був студентом торговельної академії, готував уроки, як учився в реальному училищі, ба навіть, як був ще школярем, — тепер він справді не мав більше часу думати про добрі наміри матері та сестри, він, власне, майже забув про їхню присутність, бо вони потомилися і працювали мовчки, тільки чути було важ кий тупіт їхніх ніг.
I він вискочив з-під канапи — мати й сестра саме відсапувались у вітальні, спершись на письмовий стіл, — і заметушився по кімнаті, не знаючи, що йому найперше рятувати. Тоді йому впав у вічі портрет дами в хутрах, що висів на порожній уже стіні, він мерщій виліз на стіну і притиснувся до скла, яке його добре тримало і приємно холодило гарячий живіт. Голову Грегор повернув до дверей вітальні, щоб бачити, як заходитимуть мати й сестра.
Вони довго не дозволили собі відпочивати і швидко повернулися; Грета підтримувала рукою матір і майже тягла її.
— Ну, а тепер що ми винесемо? — мовила вона й оглянулась по кімнаті.
Раптом її погляд зустрівся з Грегоровими очима. Певно, тільки присутність матері стримала її, вона нахилилась до неї, щоб не дати їй глянути на стіну, і, не подумавши, сказала тремтячим голосом:
— Може, повернемось краще на хвильку до вітальні?
Грегор одразу все збагнув: сестра хотіла повести матір у безпечне місце, а тоді зігнати його зі стіни. Ну, нехай тільки спробує! Він сидить на портреті і не віддасть його нізащо. Скоріше стрибне сестрі на голову.
Але Гретині слова занепокоїли матір, вона відступила вбік, побачила величезну руду пляму на квітчастих шпалерах і, ще навіть не усвідомівши як слід, що то і є Грегор, скрикнула грубим, різким голосом: “Боже, Боже!” і з розпростертими руками впала, мов нежива, на канапу.
— Ну, стривай же, Грегоре! — сказала сестра, злісно глянувши на нього, і посварилася кулаком,
Відколи Грегор перевтілився в комаху, це були перші слова, з якими сестра звернулася безпосередньо до нього. Вона вибігла у вітальню по якусь есенцію, щоб привести до пам’яті матір; Грегор хотів допомогти — рятувати картину ще буде час, — але так прилип до скла, що насилу відірвався; він теж побіг у вітальню, наче міг щось порадити сестрі, як колись, та тільки й того, що стояв позад неї без діла; сестра, перебираючи різні пляшечки, обернулася, побачила його і так злякалася, що одну впустила на підлогу; пляшечка розбилася, скло поранило Грегорові обличчя, і якісь ядучі ліки бризнули на нього; тоді Грета, не гаючись більше, схопила пляшечок стільки, скільки могла втримати, і побігла з ними до матері, зачинивши ногою двері. Тепер Грегор був зачинений від матері, що через нього, може, лежить при смерті; двері він не насмілювався відчинити, щоб не злякати сестру, якій не можна відійти від хворої; йому тепер нічого не залишилося, як чекати; і, щоб не так страждати від докорів сумління і тяжких думок про матір, Грегор почав лазити по кімнаті. Він облазив усе — стіни, меблі, стелю, і врешті, коли вже йому вся кімната почала крутитися перед очима, а легше не стало, у відчаї кинувся зі стелі просто на великий стіл.
Минула добра хвилина, Грегор просто лежав на столі, виснажений лазінням; навколо панувала тиша — певно, це була добра ознака. Аж ось пролунав дзвінок. Служниця, звичайно, сиділа замкнена в кухні, і відчиняти довелося Греті. Це прийшов батько.
— Що сталося? — були його перші слова.
З Гретиного вигляду він здогадався, що мусило щось статися. Грета відповіла приглушеним голосом, мабуть, уткнувшись обличчям батькові в груди:
— Мати зомліла, але їй уже краще. Грегор виліз із кімнати.
— Я так і знав, — мовив батько. — Завжди казав, що так буде, але ж хіба ви, жінки, послухаєте?
Грегор збагнув, що батько зле зрозумів надто коротку Гретину відповідь і подумав, що Грегор силоміць вдерся до вітальні. Тому треба якось уласкавити батька, бо ж пояснювати, що й до чого, Грегор не мав ані часу, ані можливості. I він кинувся до дверей своєї кімнати й притулився до них, хай батько, коли зайде з передпокою, відразу побачить, що Грегор хоче якнайшвидше вернутися до своєї кімнати і що його не треба туди заганяти; досить тільки відчинити йому двері, і він миттю зникне.
Проте батько був не в гуморі помічати такі тонкощі.
— А! — вигукнув він, як тільки ввійшов, таким тоном, немов був одночасно злий і радий. Грегор відвів голову від дверей і підняв її назустріч батькові. Він ніяк не уявляв батька таким, яким зараз побачив його; щоправда, останнім часом, почавши повзати по всій кімнаті, Грегор уже не стежив, як раніше, за тим, що відбувалося в квартирі, і тепер. власне, не повинен був дивуватися ніяким змінам.
I все ж, і все ж — невже це був батько? Та людина, котра раніше стомлено занурювалася в постіль, коли Грегор вирушав у ділові поїздки; котрий у вечори приїздів зустрічав його дома в халаті і, неспроможний піднятися з крісла, тільки злегка піднімав руки на ознаку радощів; а в часи рідкісних спільних прогулянок в якусь неділю чи у великі свята в наглухо застебнутому старому пальті, обережно виставляючи вперед милицю, крокував між Грегором і матір’ю, що й самі рухалися повільно, — ще ледь-ледь повільніше, ніж вони. І якщо хотів що-небудь сказати, то майже завжди зупинявся, щоб зібрати біля себе своїх поводирів. Зараз він був досить-таки ставним; на ньому був строгий синій мундир із золотими гудзиками, які носять банківські розсильні; над високим тугим комірцем нависало товсте подвійне підборіддя; чорні очі дивилися з-під кущевидних брів уважно й жваво; звичайно скуйовджене сиве волосся було бездоганно зачесане на проділ і напомаджене. Він кинув на диван, дугою через усю кімнату, свій картуз із золотою монограмою якогось, очевидно, банку і, сховавши руки в кишені штанів, від чого фалди довгого його мундира відігнулися назад, рушив на Грегора з перекривленим від злості обличчям.
Батько, мабуть, і сам добре не знав, що він зробить, але ступав, вище, ніж звичайно, піднімаючи ноги, і Грегор здивувався, які величезні в нього підошви на черевиках. Грегор не став чекати його на місці; він бо з перших днів свого нового життя знав, що батько поклав собі бути до нього якнайсуворішим. I він почав тікати від батька, ставав, коли той зупинявся, і знову біг, як тільки той рушав з місця. I так вони помалу кружляли по кімнаті, наче батько грався з Грегором, а не гонився за ним, Тому Грегор бігав поки що тільки по підлозі; до того ж, він боявся, що батько ще дужче б розізлився, якби він виліз на стіну чи на стелю. А втім, Грегор бачив, що й такої повільної біганини довго не витримає; бо, коли батько робив один крок, йому доводилось за цей час багато разів переступати своїми лапками Він почав уже задихатися, бо здавна мав не дуже здорові легені. I коли він, хитаючись, мов п’яний, ледве розплющуючи очі, так запаморочившись, що вже не думав про якийсь інший порятунок, окрім утечі, зовсім забувши, що є ще й стіни, щоправда, заставлені різьбленими меблями із визубнями та шпичками, напружував усю силу, щоб бігти далі, — несподівано щось пролетіло перед ним, легенько впало й покотилося по підлозі. Це було яблуко; відразу за ним полетіло друге. Грегор перелякано зупинився годі було тікати далі, бо ж батько надумав шпурляти в нього яблуками. Він напхав їх повні кишені з миски, що стояла на буфеті, і тепер кидав одне за одним, поки що не дуже прицілюючись. Невеликі червоні яблука, ніби наелектризовані, розкочувались по підлозі, натикаючись одне на одне Та ось одне легенько кинуте яблуко влучило в Грегора, але скотилося, не завдавши йому шкоди. Зразу ж за ним полетіло друге і просто-таки вгрузло йому в спину. Грегор хотів лізти далі, ніби сподівався, що, коли він зрушить з місця, минеться страшний біль, та дарма: тіло його було наче пришпилене до підлоги, і він зомлів. В останню мить він ще побачив, як двері з його кімнати відчинилися і звідти вибігла мати в самій сорочці, бо сестра, щоб легше було дихати, роздягла її, коли вона лежала непритомна. За матір’ю бігла Грета і щось кричала. Мати кинулась навперейми батькові, спідниці одна за одною спадали з неї, вона, спотикаючись, переступала через них, урешті добігла до батька, обняла його за шию і — в цю мить Грегорові зрадив зір — стала його просити не вбивати Грегора.
