«Перевтілення» читати. Франц Кафка

«Перевтілення» читати повністю твір, автор – Франц Кафка, новела написана у 1912 році. Переклад – Олег Гнатюк.

«Перевтілення» читати. Франц Кафка

© Переклад українською – Олег Гнатюк

«Перевтілення» Розділ I

Одного ранку, прокинувшись після неспокійних снів, Ґреґор Замза виявив, що перетворився у своєму ліжку на страхітливу комаху. Він лежав на твердому, мов панцир, спині й, трохи піднявши голову, бачив свій опуклий, коричневий живіт, поділений дугоподібними жорсткими сегментами, на якому ковдра ледве трималася, готова ось-ось зісковзнути на підлогу. Безліч його тонких, жалюгідних у порівнянні з рештою тіла лапок безпорадно метушилися перед очима. «Що зі мною сталося?» — подумав він. Це був не сон. Його кімната — звичайна людська кімната, щоправда, трохи замала, — спокійно стояла поміж чотирьох добре знайомих стін.

Над столом, на якому була розкладена розпакована колекція зразків сукна, адже Ґреґор працював комівояжером, висіла картина, яку він нещодавно вирізав із ілюстрованого журналу й помістив у гарну позолочену рамку. На ній була зображена дама в хутряній шапці та хутряному боа, яка сиділа прямо й простягала до глядача важку хутряну муфту, в якій майже повністю зникав її передпліччя. Потім погляд Ґреґора звернувся до вікна, і похмура погода — було чути, як краплі дощу барабанять по бляшаному підвіконню, — навіяла на нього меланхолію. «А що, якби мені ще трохи поспати й забути про всі ці дурниці?» — подумав він. Але це було цілком неможливо, бо він звик спати на правому боці, а в теперішньому стані ніяк не міг повернутися в таке положення. Скільки б сили він не докладав, намагаючись перекинутися на правий бік, щоразу знову перекочувався на спину.

Він, мабуть, разів сто повторив цю спробу, а потім заплющив очі, щоб не бачити своїх метушливих лапок, і лише тоді припинив, коли відчув у боці легкий, тупий біль, якого ніколи раніше не знав. «Боже мій, — подумав він, — яку ж виснажливу професію я собі обрав! День у день — у дорозі. Клопоту й нервів через роботу набагато більше, ніж коли працюєш удома, а до того ж на мене ще звалена ця мука постійних поїздок: турботи про стикування потягів, нерегулярне й погане харчування, постійне спілкування з людьми, яке весь час змінюється і ніколи не стає тривалим чи по-справжньому теплим. Хай би все це забрав дідько!» Він відчув легкий свербіж у верхній частині живота й поволі посунувся на спині ближче до спинки ліжка, щоб краще підняти голову. Нарешті він знайшов місце, яке свербіло: воно було всіяне безліччю дрібних білих цяток, значення яких він не міг зрозуміти. Він хотів доторкнутися до нього однією з лапок, але відразу відсмикнув її, бо від самого дотику його пройняв холодний дрож.

Він знову повернувся у своє попереднє положення. «Це раннє вставання, — подумав він, — здатне людину зовсім отупити. Людина повинна висипатися. Інші комівояжери живуть, мов справжні гаремні пані. От, наприклад, коли я ближче до полудня повертаюся до готелю, щоб переписати замовлення, які вдалося отримати, ці панове тільки сідають снідати. Спробував би я таке у свого начальника — вилетів би з роботи тієї ж миті. Хоча хто знає, можливо, це було б навіть на краще. Якби мене не стримувало почуття обов’язку перед батьками, я давно вже звільнився б, прийшов до начальника й висловив йому все, що накипіло в мене на душі. Він мусив би впасти зі свого столу! І треба ж придумати таку манеру: сидіти на столі й згори вниз розмовляти зі службовцем, якому, до того ж, через глухоту начальника доводиться підходити майже впритул».

«Ну що ж, надія ще не втрачена, — продовжував він. — Щойно я назбираю достатньо грошей, щоб виплатити йому борг батьків — а на це, мабуть, знадобиться ще п’ять-шість років, — я неодмінно поставлю крапку в цій історії. Тоді все зміниться раз і назавжди. Але поки що мені треба вставати, бо мій потяг вирушає о п’ятій». Він перевів погляд на будильник, що цокав на комоді. «Господи Боже!» — подумав Ґреґор. Була вже пів на сьому, а стрілки спокійно рухалися вперед; минула навіть половина сьомої, і час наближався до чверті на восьму. Невже будильник не дзвонив? Із ліжка було добре видно, що він справно виставлений на четверту годину, отже, напевно, він таки дзвонив. Але хіба можна було проспати такий дзвін, від якого здригалися б усі меблі? Щоправда, спав він неспокійно, зате, мабуть, дуже міцно.

Що ж йому тепер робити? Наступний потяг вирушав о сьомій, і щоб устигнути на нього, довелося б бігти щодуху; до того ж колекція зразків ще не була спакована, а сам він зовсім не почувався свіжим та рухливим. Та навіть якби він устиг на потяг, прочуханки від начальника не уникнути, адже службовець контори чекав на нього на потяг о п’ятій і вже давно доповів про його запізнення. Це була справжня начальницька маріонетка — безхребетна й безмозка. А що, якби він оголосив себе хворим? Це було б надзвичайно незручно й викликало б підозру, адже за п’ять років служби Ґреґор жодного разу не хворів. Безперечно, начальник прийшов би разом із лікарем від страхової каси, дорікав би батькам за ледачого сина і відкинув би всі заперечення одним лише посиланням на цього лікаря. Для такого лікаря взагалі існують тільки цілком здорові люди, які просто не хочуть працювати. Та чи був би він, зрештою, зовсім неправий? Адже насправді Ґреґор почувався цілком добре, якщо не рахувати сонливості, цілком природної після такого довгого сну, і навіть відчував неабиякий голод.

Поки він гарячково все це обмірковував, так і не наважуючись вилізти з ліжка, будильник пробив чверть на восьму. Саме тоді в двері біля узголів’я обережно постукали. «Ґреґоре, — пролунало, і він упізнав голос матері, — уже чверть на восьму. Ти хіба не мав їхати?» Який лагідний голос! Ґреґор здригнувся, почувши власну відповідь: голос, безперечно, залишався його колишнім, але до нього домішувався, наче десь із глибини, нестримний болісний писк. Через це слова були чітко чутні лише в першу мить, а потім їхнє звучання так спотворювалося, що вже неможливо було зрозуміти, чи правильно ти почув. Ґреґор хотів докладно відповісти й усе пояснити, але за цих обставин обмежився словами: «Так, так, дякую, мамо, я вже встаю».

Через дерев’яні двері зміни в його голосі, мабуть, не було помітно, бо мати заспокоїлася цим поясненням і, човгаючи ногами, відійшла. Але після цієї короткої розмови інші члени родини зрозуміли, що, всупереч очікуванням, Ґреґор досі вдома. І вже за мить у бічні двері слабко, але наполегливо постукав кулаком батько. «Ґреґоре, Ґреґоре, — покликав він, — що там у тебе?» Через коротку паузу він знову озвався, цього разу глибшим голосом: «Ґреґоре! Ґреґоре!» А з іншого боку дверей тихо занепокоїлася сестра: «Ґреґоре? Ти погано почуваєшся? Тобі щось потрібно?» Ґреґор відповів їм з обох боків: «Я вже закінчую», — і щосили намагався зробити свій голос якомога звичайнішим, старанно вимовляючи слова й роблячи між ними довгі паузи. Батько після цього повернувся до сніданку, а сестра прошепотіла: «Ґреґоре, відчини, я тебе благаю».

Та Ґреґор і не думав відчиняти. Навпаки, він подумки похвалив себе за обережність, якої набув під час численних поїздок: навіть удома на ніч завжди замикати всі двері.

Спочатку він хотів спокійно, без зайвих перешкод підвестися, одягнутися і, перш за все, поснідати, а вже потім вирішувати, що робити далі. Адже він добре розумів: лежачи в ліжку, ні до якого розумного рішення своїми роздумами не дійде. Він пригадав, що й раніше не раз відчував у ліжку легкий біль — можливо, спричинений незручним положенням тіла, — який після підйому виявлявся лише плодом уяви. Тож Ґреґор із цікавістю чекав, як поступово розвіються й сьогоднішні його химерні відчуття. У тому, що зміна голосу — не що інше, як передвісник добрячої застуди, професійної хвороби всіх мандрівних торговців, він анітрохи не сумнівався.

Скинути ковдру виявилося зовсім просто: достатньо було трохи надутися, і вона сама зісковзнула на підлогу. А от далі почалися труднощі, особливо через його незвичайну ширину. Щоб підвестися, йому конче потрібні були б руки та плечі, але замість них він мав лише безліч лапок, які безупинно рухалися в різні боки і до того ж зовсім йому не підкорялися. Варто було йому спробувати зігнути якусь одну, як вона негайно випростувалася. А коли йому нарешті вдавалося змусити її зробити те, що він хотів, усі інші тим часом, наче звільнені від будь-яких обмежень, починали метатися з шаленою, болісною метушнею. «Не можна безглуздо стовбичити в ліжку», — сказав собі Ґреґор.

Спочатку він вирішив вибратися з ліжка нижньою частиною тіла. Але ця частина, якої він досі навіть не бачив і про яку не міг скласти чіткого уявлення, виявилася надто важкою й неповороткою. Усе відбувалося неймовірно повільно. Нарешті, майже втративши терпіння, він зібрав усі сили й, не думаючи про наслідки, різко рвонув уперед. Але неправильно вибрав напрямок і з усієї сили вдарився об нижню частину ліжка. Гострий пекучий біль одразу підказав йому, що саме нижня частина тіла зараз, мабуть, була найчутливішою.

Тому він вирішив спочатку витягнути з ліжка верхню частину тулуба й обережно повернув голову до краю матраца. Це вдалося досить легко, і, попри ширину та важкість тіла, його маса зрештою повільно послідувала за поворотом голови. Але коли голова опинилася вже за межами ліжка, у вільному повітрі, Ґреґора охопив страх. Якщо він так само просто дозволить собі впасти вниз, то справжнім дивом буде, якщо голова не постраждає. А саме зараз він у жодному разі не мав права втрачати розум. Краще вже залишитися в ліжку.

Та коли після таких самих виснажливих спроб він знову, важко зітхнувши, ліг, як раніше, і побачив, що його лапки, можливо, ще відчайдушніше борються одна з одною, не знаходячи жодного способу надати цій хаотичній метушні бодай якийсь лад, він знову сказав собі, що залишатися в ліжку просто неможливо. Найрозумніше — поставити на карту все, якщо хоча б найменша надія є на те, щоб таким чином вибратися назовні. Водночас він не забував нагадувати собі, що навіть найкраще продумане рішення набагато кращe за відчайдушний порив. У такі хвилини він якомога пильніше вдивлявся у вікно, але вигляд ранкового туману, який приховав навіть протилежний бік вузької вулиці, аж ніяк не додавав йому ні впевненості, ні бадьорості.

«Уже сьома година, — сказав він собі, коли будильник знову задзвонив, — уже сьома, а надворі досі такий туман». Якийсь час він лежав тихо, ледве дихаючи, ніби сподівався, що з цілковитої тиші самі собою повернуться нормальні, звичні речі. Але потім сказав собі: «Не пізніше чверті на восьму я неодмінно маю повністю вибратися з ліжка. Та й узагалі, до цього часу з контори вже хтось прийде по мене, бо там починають працювати ще до сьомої». І тепер він узявся розгойдувати все своє тіло, намагаючись рівномірно витягнути його з ліжка на всю довжину.

Якщо він просто дозволить собі впасти з ліжка, то, за умови, що під час падіння різко підніме голову, вона, ймовірно, залишиться неушкодженою. Спина здавалася твердою, тож від падіння на килим, мабуть, теж нічого страшного не станеться. Найбільше його непокоїв гучний гуркіт, який неминуче здійметься і, напевно, за всіма дверима викличе якщо не переляк, то принаймні тривогу. Але ризикнути все одно доведеться. Коли Ґреґор уже наполовину звисав із ліжка, він зрозумів, що новий спосіб був радше грою, ніж справжнім зусиллям: треба було лише раз по раз розгойдуватися поштовхами.

І тут йому спало на думку, наскільки все було б просто, якби хтось допоміг йому. Двох сильних людей — наприклад, батька та служницю — цілком вистачило б. Вони могли б просто просунути руки під його вигнуту спину, витягнути його з ліжка, нахилитися під вагою тіла, а потім лише обережно дати йому перекинутися на підлогу, де його лапки, можливо, нарешті знайшли б якесь практичне застосування. Та навіть якщо не зважати на те, що двері були замкнені, чи справді він міг би покликати когось на допомогу? Попри всю безвихідь становища, сама ця думка мимоволі викликала в нього усмішку.

Він уже настільки розгойдувався, що під час сильнішого руху ледве втримував рівновагу, і невдовзі мусив остаточно на щось зважитися, адже до чверті на восьму залишалося лише п’ять хвилин. Саме тоді у двері квартири подзвонили. «Це хтось із контори», — сказав собі Ґреґор і мало не завмер від жаху, хоча його лапки від цього заметушилися ще швидше. На мить усе стихло. «Вони не відчиняють», — подумав Ґреґор, хапаючись за якусь безглузду надію.

Але потім, звісно, служниця, як завжди, впевнено попрямувала до дверей і відчинила їх. Ґреґорові вистачило почути перші слова привітання гостя, щоб одразу зрозуміти, хто це: сам прокурист. «Чому ж я приречений служити у фірмі, де через найменшу провину одразу виникають найгірші підозри?» — подумав він. Невже всі службовці без винятку — негідники? Невже серед них немає жодної порядної, відданої людини, яка, якщо бодай кілька ранкових годин не змогла присвятити роботі, мучилася б від докорів сумління і просто не була б здатна залишити ліжко? Невже недостатньо було послати учня-кур’єра, щоб той поцікавився, що сталося, — якщо вже така перевірка взагалі була потрібна?

Невже для цього сам прокурист мусив особисто приїжджати й тим самим демонструвати всій невинній родині, що розслідування цієї підозрілої справи можна довірити лише його винятковому розуму? І більше під впливом хвилювання, яке охопило його через ці думки, ніж унаслідок якогось справді зваженого рішення, Ґреґор щосили виштовхнув себе з ліжка. Пролунав гучний удар, але справжнього гуркоту не сталося. Килим дещо пом’якшив падіння, та й спина виявилася пружнішою, ніж Ґреґор очікував, тому звук вийшов не таким уже й виразним — лише глухий, приглушений стукіт.

Щоправда, голову він не встиг уберегти й боляче вдарився нею. Роздратований і скривджений болем, він повернув голову й почав терти нею об килим. «Там щось упало», — сказав прокурист у сусідній кімнаті ліворуч. Ґреґор спробував уявити, чи могло б колись статися щось подібне й із самим прокуристом, як сьогодні з ним. Зрештою, таку можливість не можна було цілком виключати. Але ніби грубо відповідаючи на його запитання, прокурист у сусідній кімнаті зробив кілька рішучих кроків, і заскрипіли його лаковані черевики.

Із сусідньої кімнати праворуч сестра тихо прошепотіла, щоб повідомити Ґреґорові: «Ґреґоре, прокурист уже тут». «Я знаю», — пробурмотів Ґреґор сам до себе, але підвищити голос настільки, щоб сестра могла його почути, він не наважився.

«Ґреґоре, — сказав тепер батько із сусідньої кімнати ліворуч, — пан прокурист прийшов і питає, чому ти не поїхав ранковим потягом. Ми не знаємо, що йому відповісти. До того ж він хоче особисто з тобою поговорити. Тож, будь ласка, відчини двері. Він, сподіваюся, матиме доброту не зважати на безлад у кімнаті». «Доброго ранку, пане Замза!» — привітно втрутився прокурист. «Йому нездужається, — сказала мати прокуристові, поки батько ще говорив крізь двері, — йому справді нездужається, повірте мені, пане прокурист. Інакше хіба Ґреґор міг би пропустити потяг! У хлопця в голові тільки робота. Я вже майже серджуся на нього за те, що вечорами він нікуди не виходить; ось і тепер, коли цілих вісім днів був у місті, щовечора залишався вдома».

«Сидить із нами за столом і мовчки читає газету або вивчає розклад потягів. Для нього вже справжня розвага — щось майструвати лобзиком. Ось, наприклад, за два чи три вечори він вирізьбив маленьку рамку; ви здивуєтеся, яка вона гарна. Вона висить у його кімнаті — ви одразу її побачите, щойно Ґреґор відчинить. А взагалі я дуже рада, що ви прийшли, пане прокуристе. Ми самі не змогли б змусити Ґреґора відчинити двері — він такий упертий. І я впевнена, що йому справді недобре, хоч уранці він це заперечував». «Я зараз вийду», — повільно й розважливо відповів Ґреґор, не рухаючись із місця, щоб не пропустити жодного слова з цієї розмови. «Інакше, пані Замза, я й сам не можу це пояснити, — сказав прокурист. — Сподіваюся, нічого серйозного. Хоча, з іншого боку, мушу сказати: ми, ділові люди, хоч як це назвати — на щастя чи, на жаль, — часто змушені через роботу просто не звертати уваги на легке нездужання».

«То пан прокурист уже може зайти до тебе?» — нетерпляче запитав батько і знову постукав у двері. «Ні», — відповів Ґреґор. У сусідній кімнаті ліворуч запала гнітюча тиша, а в кімнаті праворуч сестра тихо заплакала. Чому ж сестра не пішла до батьків? Мабуть, вона тільки-но встала з ліжка і ще навіть не почала вдягатися. І чому вона плакала? Невже через те, що він не вставав і не впускав прокуриста, бо тепер міг втратити роботу, а тоді начальник знову почав би вимагати від батьків повернення старого боргу? Та це ж поки що були цілком безпідставні страхи.

Адже Ґреґор усе ще був тут і зовсім не збирався покидати свою родину. Наразі він просто лежав на килимі, і ніхто, хто знав би, у якому він стані, не став би серйозно вимагати, щоб він запросив прокуриста до кімнати. Через таку дрібну неввічливість, для якої згодом легко можна було б знайти пристойне виправдання, Ґреґора ж не могли негайно звільнити. До того ж йому здавалося, що набагато розумніше зараз залишити його в спокої, а не заважати плачем і вмовляннями. Але саме невідомість мучила інших і пояснювала їхню поведінку.

«Пане Замза! — тепер уже підвищеним голосом покликав прокурист. — Що, зрештою, відбувається? Ви забарикадувалися у своїй кімнаті, відповідаєте лише “так” або “ні”, змушуєте батьків непотрібно й тяжко переживати і, якщо вже про це згадати, в нечуваний спосіб нехтуєте своїми службовими обов’язками. Я говорю тут від імені ваших батьків і вашого начальника і цілком серйозно прошу вас негайно дати чітке пояснення. Я просто вражений, справді вражений. Я вважав вас спокійною, розсудливою людиною, а тепер ви раптом, здається, вирішили демонструвати якісь дивні примхи».

«Щоправда, сьогодні вранці начальник натякнув мені на можливу причину вашої відсутності — йшлося про доручені вам останнім часом інкасові справи, — але я майже готовий був поручитися честю, що це пояснення не може відповідати дійсності. А тепер, бачачи вашу незрозумілу впертість, я взагалі втрачаю будь-яке бажання хоч трохи вас захищати. Та й становище ваше на роботі далеко не таке міцне, як вам, можливо, здається. Спочатку я хотів сказати вам усе це віч-на-віч, але якщо ви змушуєте мене марнувати тут час, то не бачу причин, чому про все це не повинні дізнатися і ваші батьки».

«Отже, останнім часом результати вашої роботи були вкрай незадовільними. Ми, звичайно, розуміємо, що зараз не найкращий сезон для особливо вигідних справ. Але сезону, коли можна взагалі нічого не робити, не існує, пане Замза, — і не повинно існувати». «Але, пане прокуристе! — відчайдушно вигукнув Ґреґор, забувши від хвилювання про все інше. — Я зараз же відчиню, негайно! Легке нездужання, запаморочення не дали мені підвестися. Я й досі лежу в ліжку. Але тепер мені вже зовсім добре. Ось-ось устану. Тільки хвилинку терпіння! Щоправда, поки що виходить не так легко, як я думав. Але мені вже краще».

«Хіба можна уявити, щоб людина ось так раптом захворіла! Ще вчора ввечері я почувався чудово — батьки це підтвердять. Щоправда, якщо точніше, ще вчора ввечері я відчув якийсь легкий передвісник. Треба було помітити це по мені. Чому ж я не повідомив про це в конторі! Але людина завжди думає, що зможе перебути хворобу, не залишаючись удома. Пане прокуристе! Пожалійте моїх батьків! Для всіх тих докорів, які ви зараз мені висловлюєте, немає жодних підстав. Мені ж ніхто нічого про це не казав. Можливо, ви навіть не читали останніх замовлень, які я надіслав».

«До того ж я ще встигну поїхати у відрядження потягом о восьмій. Кілька годин відпочинку вже повернули мені сили. Не затримуйтеся, пане прокуристе; я зараз же сам прийду до контори. Будьте ласкаві, передайте це начальникові й замовте за мене добре слово!» Поки Ґреґор поспіхом усе це випалював, майже не розуміючи, що саме говорить, він, мабуть, завдяки вправам, які вже встиг зробити в ліжку, поволі наблизився до комода й тепер намагався підвестися, спираючись на нього. Він справді хотів відчинити двері, справді хотів показатися іншим і поговорити з прокуристом. Йому навіть кортіло побачити, що скажуть ті, хто зараз так наполегливо його кличе, коли нарешті побачать його.

Якщо вони злякаються, міркував він, тоді Ґреґор уже не нестиме за це жодної відповідальності й зможе заспокоїтися. Якщо ж вони сприймуть усе спокійно, то йому теж не буде причин хвилюватися, і, якщо поквапитися, він навіть зможе о восьмій бути на вокзалі. Спочатку він кілька разів зісковзував із гладкої поверхні комода, але зрештою зробив останній ривок і підвівся на весь зріст. На біль у животі він уже зовсім не зважав, хоч той пік і палив нестерпно. Потім він упав на спинку найближчого стільця й учепився за її краї своїми лапками. Тепер він нарешті опанував власне тіло й замовк, бо міг спокійно слухати, що скаже прокурист.

«Ви бодай щось із цього зрозуміли? — запитав прокурист у батьків. — Він, часом, не глузує з нас?» «Боже мій! — вигукнула мати, уже плачучи. — Може, він тяжко захворів, а ми ще й мучимо його. Ґрете! Ґрете!» — покликала вона. «Мамо?» — озвалася сестра з іншого боку. Вони перемовлялися через Ґреґорову кімнату. «Ти негайно мусиш піти по лікаря. Ґреґор захворів. Швидше, приведи лікаря. Ти чула, як Ґреґор зараз говорив?» «Це був голос тварини», — тихо промовив прокурист, особливо тихо порівняно з розпачливим криком матері.

«Анно! Анно!» — гукнув батько через передпокій до кухні й плеснув у долоні. — «Негайно поклич слюсаря!» І вже за мить дві дівчини в шелестливих спідницях побігли через передпокій — як це сестра так швидко встигла вдягнутися? — і рвучко відчинили вхідні двері. Навіть не було чути, як вони зачинилися; мабуть, їх залишили відчиненими, як це буває в оселях, де сталося якесь велике нещастя. Ґреґор тим часом значно заспокоївся. Тепер його слів уже не можна було зрозуміти, хоча самому йому вони здавалися цілком виразними, навіть виразнішими, ніж раніше — можливо, через те, що слух поступово звикав до нового звучання.

Але принаймні тепер усі вже повірили, що з ним справді щось не гаразд, і були готові йому допомогти. Впевненість і рішучість, із якими почали віддавати перші розпорядження, справили на нього благотворне враження. Ґреґор знову відчув себе частиною людського світу й покладав великі, майже неймовірні надії на лікаря та слюсаря, навіть не розділяючи чітко, від кого саме чекає порятунку. Щоб підготувати якомога виразніший голос для майбутньої вирішальної розмови, він трохи прокашлявся, щоправда, намагаючись робити це якомога тихіше. Можливо, навіть цей звук уже більше нагадував не людське покашлювання, а щось зовсім інше, і сам Ґреґор уже не наважувався судити про це. У сусідній кімнаті тим часом запала цілковита тиша. Можливо, батьки сиділи за столом разом із прокуристом і тихо радилися, а може, всі притулилися до дверей і прислухалися.

Ґреґор повільно посунув стілець до дверей, залишив його там, кинувся до дверей і, спираючись на них, підвівся. На подушечках його лапок було трохи клейкої речовини, тож він міг утримуватися на поверхні. Так він постояв хвилину, перепочиваючи після зусиль. Потім узявся ротом повертати ключ у замку. Здавалося, справжніх зубів у нього вже не було — то чим же він мав схопити ключ? — зате щелепи виявилися напрочуд сильними. За їхньою допомогою він таки зрушив ключ із місця й зовсім не зважав на те, що, безперечно, завдає собі шкоди: з рота йому потекла коричнева рідина, вкрила ключ і закапала на підлогу.

«Послухайте, — сказав прокурист у сусідній кімнаті, — він повертає ключ». Для Ґреґора це стало неабиякою підтримкою. Усі мали б підбадьорювати його — і батько, і мати: «Давай, Ґреґоре! Не зупиняйся! Міцніше натискай на замок!» І, уявляючи, що всі напружено стежать за його зусиллями, він із усієї сили вчепився зубами в ключ, майже втрачаючи свідомість від напруження. У міру того як ключ повертався, Ґреґор сам крутився навколо замка, тримаючись тепер лише ротом. То чіплявся за ключ усією вагою тіла, то знову навалювався на нього, натискаючи вниз. Нарешті пролунав ясний металевий звук — замок клацнув і відпустив. Це ніби миттю повернуло Ґреґора до тями.

«Отже, слюсар мені не знадобився», — з полегшенням подумав він і поклав голову на ручку, щоб повністю відчинити двері. Оскільки відчиняти їх довелося саме в такий спосіб, двері вже були досить широко розчинені, але самого Ґреґора ще не було видно. Спочатку він мусив повільно обійти одну стулку, причому дуже обережно, щоб просто перед самим виходом до кімнати незграбно не впасти на спину. Він саме боровся з цим складним рухом і не мав змоги думати ні про що інше, коли раптом почув, як прокурист голосно вигукнув: «О!» — звук цей був схожий на завивання вітру. Тепер Ґреґор побачив його: прокурист стояв найближче до дверей, притиснув руку до широко відкритого рота й поволі відступав назад, наче якась невидима, невпинна сила змушувала його відступати.

Мати — попри присутність прокуриста, вона все ще стояла з розпатланим після ночі волоссям, що стирчало в різні боки, — спочатку, склавши руки, подивилася на батька. Потім зробила два кроки назустріч Ґреґорові й упала посеред спідниць, що розсипалися навколо неї широким колом, сховавши обличчя біля грудей. Батько стиснув кулак із ворожим виразом, наче хотів загнати Ґреґора назад до кімнати. Потім невпевнено озирнувся на вітальню, прикрив руками очі й заплакав так, що його могутні груди здригалися.

Ґреґор тепер навіть не ступив до кімнати. Він притулився зсередини до зачиненої стулки дверей, так що було видно лише половину його тіла і нахилену набік голову, якою він визирав на інших. Тим часом у кімнаті стало значно світліше. На протилежному боці вулиці чітко вимальовувалася частина величезного сіро-чорного будинку навпроти — це була лікарня, із рядами правильних вікон, що різко прорізали його фасад. Дощ іще падав, але тепер великими, поодинокими краплями, кожна з яких ніби окремо летіла на землю. На столі стояло надзвичайно багато посуду для сніданку, адже для батька сніданок був найважливішою трапезою дня, яку він розтягував на кілька годин, читаючи різні газети.

На протилежній стіні висіла фотографія Ґреґора з часів його військової служби. На ній він був зображений у чині лейтенанта, з рукою на ефесі шаблі, безтурботно всміхнений, гордий своєю поставою та мундиром. Двері до передпокою були відчинені, і, оскільки вхідні двері квартири теж залишалися відчиненими, звідси було видно сходовий майданчик і початок сходів, що вели вниз. «Ну що ж, — сказав Ґреґор, чудово усвідомлюючи, що він єдиний тут зберіг спокій, — я зараз одягнуся, спакую колекцію зразків і поїду. Ви ж дозволите мені поїхати? Ну, пане прокуристе, ви бачите, що я зовсім не впертий і працювати люблю. Подорожі виснажують, але без них я просто не можу жити».

«Куди ви зараз ідете, пане прокуристе? До контори? Так? Ви ж усе розкажете начальникові так, як було насправді? Людина може на якийсь час втратити здатність працювати, але саме тоді варто згадати про її попередні заслуги й подумати, що, щойно перешкоду буде усунуто, вона напевно працюватиме ще старанніше й зосередженіше. Я ж так багато завдячую нашому начальникові, ви це чудово знаєте. З іншого боку, на мені відповідальність за батьків і сестру. Я опинився у скрутному становищі, але обов’язково виберуся з нього завдяки власній праці».

«Тільки не ускладнюйте мені життя ще більше, ніж воно вже ускладнене. Підтримайте мене в конторі! Я знаю, до комівояжерів не надто прихильно ставляться. Вважають, що вони заробляють шалені гроші й водночас живуть безтурботним життям. Люди просто не мають особливого бажання замислюватися над тим, наскільки хибним є це упередження. Але ви, пане прокуристе, краще за інших розумієте, як усе насправді влаштовано. Ви бачите ситуацію навіть краще, ніж решта службовців, і, якщо вже говорити по секрету, навіть краще, ніж сам начальник, який як підприємець легко може помилитися у своїх оцінках і несправедливо поставитися до працівника».

«Ви ж чудово знаєте, що комівояжер, який майже весь рік проводить поза межами контори, так легко стає жертвою пліток, випадкових обставин і безпідставних скарг. А захиститися від них він практично не може, бо найчастіше навіть не знає, що проти нього щось говорять. І лише повернувшись додому після виснажливої поїздки, він раптом стикається з усіма тяжкими наслідками, причин яких уже не здатен зрозуміти. Пане прокуристе, не йдіть, не сказавши мені бодай кількох слів, які дали б мені зрозуміти, що ви хоча б трохи визнаєте мою правоту!»

Але прокурист уже після перших слів Ґреґора відвернувся і лише через судомно здригаюче плече, скрививши губи, поглядав на нього. Упродовж усієї Ґреґорової промови він ані на мить не стояв спокійно, а, не зводячи з нього очей, поволі відступав до дверей, наче якесь таємне правило забороняло йому просто вийти з кімнати. Ось він уже опинився в передпокої, і після того, як раптовим рухом востаннє відтягнув ногу з вітальні, можна було подумати, ніби щойно обпік підошву. А в передпокої він витягнув праву руку в бік сходів, наче там на нього чекало якесь надприродне спасіння.

Ґреґор зрозумів: якщо він не хоче остаточно поставити під загрозу своє становище на роботі, то в жодному разі не можна дозволити прокуристові піти в такому настрої. Батьки не до кінця розуміли, що відбувається. За довгі роки вони звикли вважати, що Ґреґор забезпечив собі в цій фірмі роботу на все життя, а тепер були настільки поглинуті нагальними проблемами, що вже не могли думати про майбутнє. Але Ґреґор про майбутнє думав. Прокуриста треба було втримати, заспокоїти, переконати й зрештою схилити на свій бік — адже від цього залежало майбутнє і самого Ґреґора, і всієї його родини!

Якби тільки сестра була тут! Вона була розумною і вже плакала тоді, коли Ґреґор ще спокійно лежав на спині. А прокурист, цей великий шанувальник жінок, напевно, дозволив би їй собою керувати. Вона б зачинила вхідні двері й у передпокої зуміла б розвіяти його переляк. Але сестри не було, і діяти доводилося самому Ґреґорові. Не думаючи про те, що він іще зовсім не знає, наскільки добре може рухатися в новому тілі, не зважаючи навіть на можливість — ба більше, майже певність, — що його промову знову ніхто не зрозумів, він відступив від дверної стулки й протиснувся крізь отвір.

Він хотів підійти до прокуриста, який уже комічно вчепився обома руками в поручні на сходовому майданчику, але відразу ж, намагаючись знайти опору, з тихим криком упав на свої численні лапки. І тут уперше того ранку він відчув справжню фізичну полегкість. Лапки міцно стояли на підлозі й, як він радісно переконався, цілком йому підкорялися. Ба більше, вони самі прагнули понести його туди, куди він хотів. Ґреґорові навіть здалося, що остаточне звільнення від усіх його страждань уже зовсім близько. Але саме в ту мить, коли він лежав на підлозі, стримуючи рухи, похитуючись і перебуваючи зовсім недалеко від матері, просто навпроти неї, вона раптом підскочила.

Вона широко розкинула руки, розчепірила пальці й закричала: «Рятуйте! Боже мій, рятуйте!» Вона схилила голову, наче хотіла краще роздивитися Ґреґора, але водночас безглуздо відступала назад. Забувши, що позаду стоїть накритий стіл, вона, дійшовши до нього, розгублено й поспіхом сіла просто на нього. Здавалося, вона навіть не помітила, як перекинула велику кавову гущу, і кава рясним потоком полилася на килим. «Мамо, мамо», — тихо сказав Ґреґор, дивлячись на неї знизу вгору.

На мить прокурист зовсім випав у нього з думок. Натомість, побачивши каву, що розтікалася підлогою, Ґреґор не втримався й кілька разів клацнув щелепами в порожнечу. Мати знову скрикнула, відсахнулася від столу й упала в обійми батька, який кинувся їй назустріч. Але Ґреґорові тепер було не до батьків. Прокурист уже був на сходах і, сперши підборіддя на поручень, востаннє озирнувся. Ґреґор розбігся, намагаючись якомога швидше й надійніше наздогнати його. Прокурист, мабуть, здогадався про його намір, бо перестрибнув одразу через кілька сходинок і зник унизу.

«Ох!» — лише встиг крикнути він, і цей вигук луною рознісся по всій сходовій клітці. На жаль, втеча прокуриста остаточно вивела з рівноваги навіть батька, який досі тримався відносно спокійно. Замість того щоб самому побігти за прокуристом або хоча б не заважати Ґреґорові його наздогнати, він схопив правою рукою тростину прокуриста, яку той залишив на кріслі разом із капелюхом і пальтом, а лівою — велику газету зі столу. Потім, тупаючи ногами, почав заганяти Ґреґора назад до його кімнати, розмахуючи перед ним тростиною та газетою.

Ґреґорів благаючий голос нічого не змінив — та й зрозуміти його прохання ніхто не міг. Він якнайпокірніше нахиляв голову, але батько лише дужче тупотів ногами. Тим часом мати, попри прохолодну погоду, відчинила вікно й, висунувшись назовні, притиснула обличчя до рук. Між вулицею та сходовою кліткою утворився сильний протяг: фіранки злетіли вгору, газети на столі зашелестіли, а окремі аркуші закружляли по підлозі. Батько невблаганно насувався на Ґреґора, видаючи при цьому шиплячі звуки, наче якийсь дикун.

Але Ґреґор іще зовсім не вмів рухатися задом наперед, тому просувався надзвичайно повільно. Якби він міг просто розвернутися, то одразу опинився б у своїй кімнаті. Та він боявся, що батько розлютиться через повільний і незграбний поворот, а щомиті його спину чи голову міг уразити удар тростини. Зрештою Ґреґорові нічого іншого не залишилося, бо він із жахом зрозумів, що, рухаючись задом наперед, навіть не здатен утримувати правильний напрямок. Тому, раз у раз тривожно поглядаючи на батька, він почав якомога швидше розвертатися — хоча насправді цей рух залишався болісно повільним.

Мабуть, батько все-таки помітив його добрий намір, бо не заважав йому розвертатися, а час від часу навіть спрямовував рух кінчиком тростини здалеку. Якби тільки не це нестерпне батькове шипіння! Воно остаточно збивало Ґреґора з думок. Він уже майже повністю розвернувся, але, весь час прислухаючись до шипіння, раптом помилився й знову трохи повернувся назад. Нарешті, коли йому пощастило підвести голову до дверного отвору, з’ясувалося, що його тіло надто широке, щоб просто протиснутися крізь нього. Батькові в його теперішньому стані навіть на думку не спадало відчинити другу стулку дверей, щоб розширити прохід для Ґреґора.

Він думав лише про одне: Ґреґор має якнайшвидше опинитися у своїй кімнаті. Батько й не збирався дозволяти йому ті складні маневри, які були необхідні, щоб підвестися й, можливо, таким чином пройти крізь двері. Тепер він почав підганяти Ґреґора ще сильніше, здіймаючи дедалі більше шуму. Здавалося, що за спиною Ґреґора вже кричав не один батько, а ціла зграя. Тут уже було не до жартів, і Ґреґор — хай там що станеться — почав протискатися у дверний отвір. Одна половина його тіла піднялася, він опинився навскіс у дверях, бік сильно натерся до болю, на білих дверях залишилися бридкі плями.

Невдовзі він застряг і вже не міг самостійно поворухнутися. Лапки з одного боку тремтіли в повітрі, а з другого болісно впиралися в підлогу. Тоді батько ззаду завдав йому сильного поштовху — цього разу, як не дивно, майже рятівного. Ґреґор, сильно кровоточачи, влетів далеко всередину своєї кімнати. Батько тут-таки захряснув за ним двері, ще й ударивши по них тростиною. І нарешті запала тиша.

«Перевтілення» Розділ II

Лише надвечір, коли почало сутеніти, Ґреґор прокинувся після важкого, майже непритомного сну. Напевно, він прокинувся б і сам трохи згодом, адже почувався достатньо відпочилим і виспаним, але йому здалося, що його розбудили чиїсь легкі кроки та обережно причинені двері, що вели до передпокою. Бліде світло електричного трамвая час від часу ковзало по стелі та верхніх частинах меблів, тоді як унизу, біля Ґреґора, панувала темрява. Він повільно поповз до дверей, незграбно обмацуючи шлях вусиками, цінність яких тільки тепер починав розуміти. Лівий бік його тіла здавався однією довгою, неприємно натягнутою раною, і пересуватися він міг лише кульгаючи на своїх двох рядах лапок. До того ж одна лапка під час ранкових подій була тяжко ушкоджена — справжнє диво, що постраждала лише одна, — і тепер безвільно волочилася за ним.

Лише біля дверей Ґреґор зрозумів, що насправді привело його сюди: він почув запах їжі. Там стояла мисочка, наповнена солодким молоком, у якому плавали шматочки білого хліба. Він мало не засміявся від радості, адже був ще голодніший, ніж уранці, і одразу занурив голову в молоко майже до самих очей. Але невдовзі розчаровано відсмикнув її назад. Їсти йому було важко через чутливий лівий бік, та й для кожного ковтка доводилося напружувати все тіло, важко сопучи. До того ж молоко, яке раніше було його улюбленим напоєм і яке, мабуть, сестра принесла саме тому, тепер виявилося для нього зовсім несмачним. Ба більше, він майже з огидою відвернувся від мисочки й поповз назад до середини кімнати.

У вітальні, як Ґреґор побачив крізь щілину в дверях, уже запалили газове світло. Але зазвичай саме в цей час батько читав уголос матері, а часом і сестрі, вечірню газету, тоді як тепер не чулося жодного звуку. Можливо, це читання, про яке сестра так часто розповідала йому та писала, останнім часом узагалі зійшло нанівець. Та й довкола панувала така тиша, хоча було очевидно, що квартира не порожня. «Яким же тихим життям жила моя родина», — подумав Ґреґор і, нерухомо дивлячись у темряву, відчув неабияку гордість від того, що зміг забезпечити батькам і сестрі таке життя в цій гарній квартирі. Але що, як тепер увесь цей спокій, добробут і задоволення раптом закінчаться страшною катастрофою? Щоб не загрузнути в подібних думках, Ґреґор краще почав повзати кімнатою туди й назад.

Упродовж довгого вечора одного разу прочинилися двері з одного боку, а потім — з другого, але лише на вузьку щілину, після чого їх одразу знову зачинили. Комусь, очевидно, хотілося зайти до нього, але водночас було надто страшно це зробити. Ґреґор підійшов просто до дверей вітальні й завмер там, вирішивши будь-яким способом змусити нерішучого відвідувача увійти або хоча б з’ясувати, хто це. Проте двері більше не відчинилися, і Ґреґор марно чекав. Уранці, коли всі двері були замкнені, усі хотіли до нього зайти, а тепер, коли одні двері вже стояли відчиненими і, вочевидь, протягом дня відчинялися й інші, ніхто більше не приходив. До того ж ключі тепер були вставлені із зовнішнього боку.

Лише пізно вночі світло у вітальні погасили. Тепер стало легко зрозуміти, що батьки й сестра не спали так довго: Ґреґор виразно почув, як усі троє навшпиньки розійшлися по своїх кімнатах. Отже, до самого ранку до нього вже ніхто не прийде, і він матиме вдосталь часу, щоб спокійно подумати, як тепер влаштувати своє життя. Але простора кімната, у якій він був змушений плазувати по підлозі, чомусь лякала його, хоча він не міг зрозуміти чому. Адже це була його власна кімната, у якій він жив уже п’ять років. І, майже несвідомо, з легкою ніяковістю, він забився під канапу, де відразу відчув себе значно затишніше, хоча спина там трохи впиралася, а підняти голову він уже не міг. Єдине, про що він шкодував, — його тіло було надто широким, щоб повністю сховатися під канапою.

Там він і провів усю ніч. Частину ночі він дрімав, але голод раз у раз виривав його з напівсну, а решту часу мучився тривогами й нечіткими надіями. Усі ці думки зрештою приводили його до одного висновку: поки що треба поводитися тихо, терпляче й максимально обережно, щоб зробити для родини якомога менш обтяжливими ті незручності, яких у теперішньому стані він уже неминуче завдаватиме. Ще вдосвіта, коли надворі майже залишалася ніч, Ґреґор отримав можливість перевірити, наскільки твердим є його нове рішення. Із передпокою сестра, майже повністю одягнена, прочинила двері й напружено зазирнула всередину. Вона не відразу побачила його, але, помітивши під канапою, так сильно перелякалася — ну а де ж він іще міг бути, адже не міг же просто кудись полетіти, — що мимоволі грюкнула дверима ззовні.

Та наче одразу пошкодувавши про свій вчинок, сестра тієї ж миті знову відчинила двері й навшпиньки зайшла до кімнати, ніби прийшла до тяжкохворого або взагалі до незнайомої людини. Ґреґор висунув голову майже до самого краю канапи й спостерігав за нею. Чи помітить вона, що він залишив молоко, і зовсім не тому, що не був голодний? Чи принесе йому щось інше, що більше відповідатиме його новому смакові? Якщо сестра сама цього не зрозуміє, він волів би померти від голоду, ніж натякнути їй на це, хоча йому страшенно хотілося виповзти з-під канапи, кинутися до її ніг і попросити принести щось смачніше. Але сестра одразу помітила майже повну мисочку, з якої лише трохи молока розлилося навколо. Вона відразу підняла її — не голими руками, а прихопивши шматком ганчірки — і винесла з кімнати.

Ґреґорові було надзвичайно цікаво, що вона принесе замість молока, і він перебрав у думках безліч можливих варіантів. Але йому й на думку не могло спасти, що сестра насправді зробить із такою турботою. Щоб перевірити його смак, вона принесла цілий набір різноманітної їжі, розклавши все на старій газеті. Там були старі напівгнилі овочі, кістки від учорашньої вечері, вкриті застиглим білим соусом, кілька родзинок і мигдалин, шматок сиру, який Ґреґор ще два дні тому вважав непридатним для їжі, сухий хліб, хліб із маслом і хліб із маслом та сіллю. Крім того, вона принесла ту саму мисочку, яка, схоже, відтепер мала стати Ґреґоровою назавжди, і налила туди води. З делікатності, знаючи, що в її присутності Ґреґор не їстиме, сестра поспішно вийшла й навіть повернула ключ у замку, щоб він знав: тепер може почуватися тут цілком вільно.

Лапки Ґреґора затремтіли від нетерпіння, щойно він кинувся до їжі. До того ж його рани, мабуть, уже повністю загоїлися, бо тепер він зовсім не відчував жодних перешкод у рухах. Це здивувало його, і він згадав, як понад місяць тому зовсім трохи порізав ножем палець, а ще позавчора та рана достатньо сильно боліла. «Невже тепер я став менш чутливим?» — подумав він і вже жадібно припав до сиру, який серед усієї їжі одразу й особливо сильно його привабив. Він швидко, один за одним, із очима, повними задоволення, з’їв сир, овочі та соус. А от свіжа їжа йому зовсім не смакувала: він навіть не міг переносити її запаху й відтягував убік ті шматочки, які все-таки хотів з’їсти.

Невдовзі він уже до всього доторкнувся й наївся досхочу, а потім ліниво лежав на тому самому місці. Коли сестра повільно повернула ключ у замку — це був знак, що йому час сховатися, — він одразу схаменувся, хоча вже майже задрімав, і поспішив знову забратися під канапу. Та залишатися там навіть короткий час, поки сестра була в кімнаті, вимагало від нього неабиякої сили волі. Від рясної їжі живіт трохи округлився, і в тісному просторі під канапою йому ледве вистачало повітря. Ледь переводячи подих і витріщивши від напруження очі, він спостерігав, як нічого не підозрюючи сестра віником змітає не лише залишки їжі, а й навіть ті продукти, яких Ґреґор зовсім не торкався, наче й вони вже стали непридатними. Усе вона поспіхом зібрала у відро, накрила дерев’яною кришкою й винесла геть. Щойно сестра повернулася до дверей, Ґреґор одразу виповз з-під канапи, витягнувся й розправив усе своє тіло.

Відтоді Ґреґор отримував їжу щодня двічі: вранці, коли батьки та служниця ще спали, і вдруге після спільного обіду, коли батьки знову трохи відпочивали, а сестра під якимось приводом відправляла служницю з дому. Звісно, вони не хотіли, щоб Ґреґор помер від голоду, але, можливо, не змогли б витримати навіть звістку про його їжу, не кажучи вже про те, щоб бачити її на власні очі. А може, сестра просто хотіла позбавити їх бодай невеликого додаткового болю, адже страждань у них і без того було достатньо. Якими виправданнями того першого ранку вдалося випровадити з квартири лікаря та слюсаря, Ґреґор так і не дізнався. Оскільки його не розуміли, ніхто, навіть сестра, не здогадувався, що він сам чудово чує й розуміє інших. Тож коли сестра була в його кімнаті, йому залишалося лише час від часу чути її зітхання та тихі звернення до святих.

Пізніше, коли вона трохи звикла до всього цього — хоча про повне звикання, звичайно, не могло бути й мови, — Ґреґор іноді вловлював її слова, сказані з добрим наміром або такі, які можна було сприйняти як доброзичливі. «Сьогодні він добре поїв», — казала вона, якщо Ґреґор ретельно все виїдав. А коли траплялося навпаки, і з часом це повторювалося дедалі частіше, вона майже сумно промовляла: «Знову все залишилося». Сам Ґреґор не міг отримувати новин безпосередньо, зате багато чого чув із сусідніх кімнат. Щойно він чув чиїсь голоси, одразу підповзав до відповідних дверей і притискався до них усім тілом. Особливо спочатку не було жодної розмови, яка так чи інакше, хоча б пошепки, не стосувалася його.

Протягом двох днів під час кожної трапези обговорювали, як тепер жити далі. Та й між прийомами їжі розмова знову й знову поверталася до тієї самої теми, адже вдома завжди залишалися щонайменше двоє членів родини: ніхто не хотів залишатися сам, але й покинути квартиру зовсім вони не могли. Служниця вже першого дня — важко було зрозуміти, що саме і скільки вона дізналася про те, що сталося, — на колінах благала матір негайно її звільнити. А коли через чверть години прощалася, то крізь сльози дякувала за звільнення так, ніби їй зробили найбільше добро в житті. Вона навіть без жодного прохання дала моторошну клятву, що нікому не розповість ані найменшої подробиці.

Тепер сестрі довелося разом із матір’ю взятися ще й за приготування їжі. Щоправда, це не завдавало їм великого клопоту, бо всі вони майже нічого не їли. Ґреґор раз у раз чув, як хтось із них марно вмовляв іншого поїсти, а у відповідь лунавало лише: «Дякую, я вже наївся» — або щось подібне. Здається, майже нічого вони й не пили. Сестра часто питала батька, чи не хоче він пива, і щиро пропонувала сама сходити по нього. А коли батько мовчав, вона, бажаючи позбавити його будь-яких сумнівів, казала, що може попросити про це навіть консьєржку. Та зрештою батько твердо відповідав: «Ні», — і більше про пиво не згадували.

Уже протягом першого дня батько розповів матері й сестрі про весь їхній майновий стан та можливі перспективи. Час від часу він підводився з-за столу й діставав із невеликої сейфової скриньки, яку врятував після краху свого підприємства п’ять років тому, якусь квитанцію або записник. Було чути, як він відмикає складний замок, виймає потрібний документ, а потім знову замикає скриньку. Частково ці пояснення стали для Ґреґора першою доброю звісткою відтоді, як він опинився замкненим у своїй кімнаті. Він завжди вважав, що після краху батькового підприємства від нього не залишилося взагалі нічого. Принаймні батько ніколи не казав йому протилежного, та й сам Ґреґор ніколи про це не запитував.

Тоді Ґреґор думав лише про одне: зробити все можливе, щоб родина якомога швидше забула про фінансову катастрофу, яка свого часу довела всіх до цілковитого відчаю. Тому він із надзвичайним завзяттям узявся до роботи й майже за одну ніч із дрібного конторського службовця перетворився на комівояжера, перед яким відкривалися зовсім інші можливості заробітку. Результати його праці одразу перетворювалися на гроші у вигляді комісійних, які він із гордістю привозив додому й клав перед здивованою та щасливою родиною. То були прекрасні часи, і більше ніколи вони не повторювалися в такому блиску. Хоча згодом Ґреґор заробляв стільки, що міг повністю утримувати всю родину — і справді її утримував.

Зрештою до цього звикли всі — і родина, і сам Ґреґор. Гроші приймали з вдячністю, він охоче їх віддавав, але колишньої особливої теплоти між ними вже не було. Лише сестра залишалася по-справжньому близькою Ґреґорові. Він потай мріяв наступного року, не зважаючи на величезні витрати, відправити її до консерваторії. На відміну від Ґреґора, сестра дуже любила музику й зворушливо добре грала на скрипці. Під час його коротких приїздів додому вони часто говорили про консерваторію, але завжди лише як про прекрасну мрію, здійснення якої здавалося неможливим. Батькам навіть ці невинні розмови були не до душі. А Ґреґор мав цілком конкретний намір: на Різдво урочисто оголосити сестрі, що вона поїде вчитися.

Тепер, у його теперішньому стані, ці думки були абсолютно марними, але вони одна за одною проносилися в його голові, поки він, причепившись до дверей, слухав розмови родини. Часом від загальної втоми він уже не міг слухати й недбало опускав голову на двері. Та одразу знову піднімав її, бо навіть тихого стуку в сусідній кімнаті було достатньо, щоб усі замовкли. «Що він там знову робить?» — через деякий час питав батько, очевидно, звертаючись прямо до дверей. Лише після цього перервану розмову поступово поновлювали.

Тепер Ґреґор довідався достатньо багато — адже батько часто повторював свої пояснення, частково тому, що сам давно не займався цими справами, а частково тому, що мати не все могла зрозуміти з першого разу. Попри всі нещастя, у них залишилася невелика сума грошей, що походила ще з давніх часів, а відсотки, які ніхто не чіпав, за ці роки трохи її збільшили. Крім того, гроші, які Ґреґор щомісяця приносив додому — собі він залишав лише кілька гульденів, — також не були витрачені повністю й поступово перетворилися на невеликий запас. Стоячи за дверима, Ґреґор захоплено кивав, радіючи цій несподіваній ощадливості. Власне, цими заощадженнями він міг би швидше виплатити борг батька своєму начальникові, і той день, коли він нарешті зміг би звільнитися, настав би набагато раніше. Але тепер, безперечно, було краще, що батько розпорядився грошима саме так.

Проте цих заощаджень аж ніяк не вистачало, щоб родина могла жити самими відсотками. Їх вистачило б, можливо, на рік, у крайньому разі на два, але не більше. Отже, це був лише недоторканний запас, який потрібно було берегти на випадок крайньої потреби, а гроші на щоденне життя все одно доведеться заробляти. Батько був хоч і здоровим, але вже літнім чоловіком, який п’ять років нічого не робив і навряд чи міг розраховувати на серйозну роботу. За ці п’ять років — перші канікули за все його важке, хоча й безуспішне життя — він добряче погладшав і став через це досить неповоротким. Невже тепер заробляти мала мати, яка страждала на астму і втомлювалася навіть від переходу з кімнати в кімнату? Через день вона лежала на дивані біля відчиненого вікна, важко дихаючи.

А невже мала працювати сестра, якій було лише сімнадцять і яка цілком заслужено жила безтурботним життям? Її дні досі складалися з гарного одягу, довгого сну, допомоги по господарству, кількох скромних розваг і, понад усе, гри на скрипці. Щоразу, коли мова заходила про необхідність заробляти гроші, Ґреґор спочатку відходив від дверей і падав на прохолодну шкіряну канапу, що стояла поруч. Йому ставало нестерпно жарко від сорому й туги.

Часто він проводив там цілі довгі ночі, не склепивши очей, і лише годинами шкребся по шкіряній оббивці. Або ж, не боячись чималих зусиль, підсував крісло до вікна, видряпувався на підвіконня, спираючись на крісло, і прихилявся до вікна — ніби ще пам’ятав, яке відчуття свободи колись дарував йому цей простий жест. Насправді ж із кожним днем він дедалі гірше розрізняв навіть те, що було трохи далі від вікна; лікарню навпроти, частий вигляд якої колись так його дратував, він уже зовсім не бачив. Якби він не знав напевно, що живе на тихій, але цілком міській Шарлоттенштрасе, то міг би подумати, що за його вікном простяглася безлюдна пустка, де сіре небо й сіра земля зливаються в одне ціле. Лише двічі сестрі довелося помітити, що крісло стоїть біля вікна, — після цього вона щоразу, прибравши кімнату, посувала його назад до вікна й відтоді навіть залишала відчиненою внутрішню стулку.

Якби тільки Ґреґор міг поговорити із сестрою і подякувати їй за все, що вона для нього робила, він легше переносив би її турботу. Але тепер це було неможливо, і тому кожен її прихід завдавав йому болю. Щоправда, сестра всіляко намагалася приховати незручність цієї ситуації, і що більше часу минало, то краще їй це вдавалося. Та й Ґреґор із часом почав розуміти все набагато глибше. Сам її вхід до кімнати щоразу лякав його: вона ледве переступала поріг — навіть не зачиняючи за собою дверей, хоча зазвичай так старанно стежила, щоб ніхто не бачив кімнати Ґреґора, — і відразу кидалася до вікна, наче задихалася, та гарячково розчиняла його. Навіть у холодну погоду вона якийсь час стояла біля вікна й глибоко вдихала свіже повітря. Цим поспіхом і гуркотом вона двічі на день лякала Ґреґора, і щоразу він тремтів під канапою, хоча чудово розумів: сестра залюбки позбавила б його цього, якби тільки могла перебувати в кімнаті з Ґреґором при зачиненому вікні.

Якось, минув уже, мабуть, місяць від його перетворення, і навіть для сестри його вигляд перестав бути чимось дивовижним, вона прийшла трохи раніше, ніж зазвичай, і застала Ґреґора нерухомим біля вікна — він стояв там так, що будь-кого міг налякати. Ґреґор не здивувався б, якби вона взагалі не зайшла, адже через нього вона не могла відразу відчинити вікно. Але сестра не просто не ввійшла — вона відсахнулася й зачинила двері, так що сторонній міг би подумати, ніби Ґреґор чатував на неї й хотів її вкусити. Звісно, Ґреґор одразу сховався під канапою, але мусив чекати аж до обіду, поки сестра повернулася, причому цього разу вона здавалася значно стривоженішою, ніж зазвичай. Він зрозумів, що його вигляд і досі нестерпний для неї і, мабуть, таким залишатиметься, а щоб не втекти від нього, вона змушена щоразу долати себе, навіть коли бачить лише маленьку частину його тіла, що визирає з-під канапи. Щоб позбавити її й цього видовища, одного дня Ґреґор видерся на спину й чотири години тягав по кімнаті простирадло, поки не влаштував його на канапі так, щоб воно повністю його прикривало і сестра не могла побачити його навіть нахилившись. Якби, на її думку, це простирадло було непотрібним, вона могла б його прибрати, адже було цілком очевидно, що Ґреґор не з власної примхи хотів відгородитися від усього світу; проте вона залишила все як було, і одного разу, коли він обережно підняв край простирадла, щоб побачити її реакцію, йому навіть здалося, що в її погляді промайнув відблиск вдячності.

Перші два тижні батьки ніяк не могли змусити себе зайти до нього, а Ґреґор часто чув, як вони цілком схвалювали теперішні клопоти сестри, хоча раніше нерідко сердилися на неї, вважаючи її трохи легковажною й майже непотрібною дівчиною. Тепер же батько й мати часто чекали біля дверей Ґреґорової кімнати, поки сестра там прибирала, а щойно вона виходила, вимагали докладної розповіді: як там усе виглядає, що Ґреґор їв, як поводився цього разу і чи не помітно хоча б найменшого покращення. Мати, до речі, досить скоро захотіла побачити Ґреґора, але спершу батько й сестра переконували її не робити цього, наводячи цілком розумні причини, до яких Ґреґор уважно прислухався і з якими цілком погоджувався. Згодом же її довелося стримувати вже силоміць, і коли вона вигукувала: «Пустіть мене до Ґреґора, він же мій нещасний син! Невже ви не розумієте, що я повинна до нього зайти?», Ґреґор думав, що, можливо, її прихід був би навіть добрим рішенням — не щодня, звісно, але хоча б раз на тиждень. Адже мати розуміла його набагато краще за сестру, яка, попри всю свою відвагу, залишалася лише дитиною і, можливо, зрештою взяла на себе цей важкий обов’язок просто через юнацьку необачність.

Бажання Ґреґора побачити матір невдовзі здійснилося. Вдень він, зважаючи на батьків, намагався не показуватися біля вікна, та й повзати кількома квадратними метрами підлоги вже не приносило особливої втіхи; спокійно лежати всю ніч він теж не міг, а їжа невдовзі перестала приносити йому бодай якусь радість. Тож задля розваги він призвичаївся повзати по стінах і стелі, перетинаючи кімнату навскіс. Особливо подобалося йому чіплятися за стелю: там було зовсім інакше, ніж на підлозі — дихалося вільніше, тіло легко погойдувалося, і в майже щасливій розсіяності він часом несподівано для самого себе відпускався й гепався на підлогу. Та тепер він значно краще володів власним тілом і навіть після такого падіння не завдавав собі серйозної шкоди. Сестра відразу помітила нову розвагу, яку Ґреґор знайшов для себе, — адже під час лазіння він подекуди залишав сліди свого липкого секрету, — і вирішила всіляко розширити для нього простір, прибравши меблі, що заважали, насамперед шафу та письмовий стіл.

Але самотужки вона не могла цього зробити, а попросити батька не наважувалася. Служниця теж напевно не стала б допомагати: ця дівчина, якій було близько шістнадцяти, мужньо залишалася в домі після звільнення попередньої кухарки, але домоглася дозволу постійно тримати кухню замкненою і відчиняти її лише на особливий поклик. Тож сестрі нічого не залишалося, як одного разу, коли батька не було вдома, покликати матір. Мати прийшла з радісними вигуками, але завмерла на порозі Ґреґорової кімнати. Спершу сестра перевірила, чи все там гаразд, і лише потім дозволила матері зайти. Ґреґор поспіхом натягнув простирадло ще нижче й розправив його складками, так що воно справді скидалося просто на недбало кинуте на канапу покривало. Цього разу він теж не став визирати з-під нього: відмовився побачити матір і поки що був просто щасливий, що вона все-таки прийшла.

«Ходи, його не видно», — сказала сестра й, очевидно, взяла матір за руку. Ґреґор почув, як дві слабкі жінки почали пересувати важку стару шафу, а сестра весь час намагалася взяти на себе більшу частину роботи, не зважаючи на застереження матері, яка боялася, що дівчина надто себе виснажить. Це тривало дуже довго. Приблизно через чверть години мати сказала, що, мабуть, краще залишити шафу на місці: по-перше, вона надто важка, вони не встигнуть упоратися до повернення батька, а поставлена посеред кімнати шафа перекриє Ґреґорові всі шляхи; по-друге, зовсім не очевидно, що звільнення кімнати від меблів піде йому на користь. Навпаки, від вигляду голих стін їй ставало важко на серці, і чому Ґреґор мав би відчувати інакше, якщо він давно звик до своїх меблів і тепер у порожній кімнаті почуватиметься покинутим. «І хіба це не буде так, — завершила мати зовсім тихо, майже пошепки, наче боялася, щоб Ґреґор, місця перебування якого вона точно не знала, не почув навіть звуку її голосу, — хіба це не виглядатиме так, ніби, прибираючи меблі, ми остаточно відмовляємося від надії на його одужання і безжально залишаємо його напризволяще? Я думаю, найкраще зберегти кімнату саме такою, якою вона була раніше, щоб, коли Ґреґор повернеться до нас, він побачив усе незмінним і йому було легше забути цей проміжок часу».

Слухаючи слова матері, Ґреґор раптом усвідомив, що за ці два місяці відсутність будь-якого безпосереднього людського спілкування, помножена на одноманітне життя серед родини, мабуть, добряче розладнала його розум. Інакше він не міг пояснити собі, як узагалі міг серйозно хотіти, щоб із його кімнати винесли все до останнього предмета. Невже він справді бажав перетворити свою теплу, затишну кімнату, обставлену успадкованими від родини меблями, на якусь печеру, де міг би безперешкодно повзати в усіх напрямках, але водночас остаточно й назавжди забути про своє людське минуле? Адже він і так уже починав його забувати, і лише давно не чутний голос матері раптом повернув його до тями. Ні, нічого не можна було виносити — усе мало залишитися на своїх місцях. Він не міг відмовитися від доброчинного впливу меблів на свій стан, а якщо вони заважали йому безглуздо повзати кімнатою, то це було не недоліком, а великою перевагою.

Та сестра, на жаль, думала інакше. Вона вже звикла, і не зовсім безпідставно, вважати себе головною знавчинею всіх справ, що стосувалися Ґреґора, особливо коли йшлося про розмови з батьками. Тому й тепер слова матері стали для неї лише додатковою причиною наполягати не тільки на винесенні шафи та письмового столу, про які вона спочатку думала, а й узагалі всіх меблів, крім необхідної канапи. Звичайно, керувала нею не лише дитяча впертість чи раптово й так важко здобута останнім часом упевненість у собі. Вона справді помітила, що Ґреґорові потрібно багато вільного простору для пересування, тоді як меблями він, наскільки можна було судити, зовсім не користувався. Можливо, свою роль відігравала й мрійлива вдача дівчини її віку, яка прагне знайти вихід для своїх почуттів за будь-якої нагоди. Саме вона, можливо, спонукала Грету зробити становище Ґреґора ще страшнішим, щоб потім мати змогу ще більше про нього піклуватися. Адже в кімнату, де Ґреґор сам-один панував би над голими стінами, крім Грети, навряд чи наважився б зайти хтось інший.

Тож сестра не відступила від свого рішення навіть під впливом матері, яка й у цій кімнаті від хвилювання почувалася розгублено, а зрештою замовкла й почала щосили допомагати сестрі виносити шафу. Що ж, без шафи Ґреґор у разі потреби ще міг обійтися, але письмовий стіл неодмінно мав залишитися. Щойно жінки, важко сопучи й штовхаючи шафу, вийшли з кімнати, Ґреґор висунув голову з-під канапи, щоб подумати, як йому обережно й якомога делікатніше втрутитися. Але на його біду першою повернулася саме мати, тоді як Грета в сусідній кімнаті обхопила шафу руками й сама намагалася розгойдувати її, хоча, звісно, не могла зрушити з місця. Мати ще не звикла до вигляду Ґреґора, і він цілком міг її налякати до хвороби, тому Ґреґор перелякано почав задкувати до протилежного краю канапи. Проте не встиг — простирадло спереду трохи ворухнулося. Цього вистачило, щоб мати звернула увагу: вона завмерла на мить, а потім повернулася до Грети.

Хоч Ґреґор раз у раз повторював собі, що нічого надзвичайного не відбувається, що вони лише переставляють кілька меблів, цей метушливий рух жінок, їхні уривчасті вигуки й скрегіт меблів по підлозі дедалі більше тиснули на нього. Незабаром він змушений був визнати, що довго цього не витримає. Вони спорожняли його кімнату, забирали все, що було йому дороге. Шафу, де лежала його лобзикова пилка та інші інструменти, вони вже винесли, а тепер заходилися відривати від підлоги письмовий стіл, за яким він писав свої завдання ще в торговельній академії, у середній школі й навіть у початкових класах. Тепер у нього вже не залишалося часу розмірковувати про добрі наміри цих двох жінок, чиє існування він, до речі, майже забув. Вони працювали вже мовчки, виснажені до краю, і в кімнаті було чути тільки важке тупотіння їхніх ніг.

І тоді він вирвався назовні. Жінки саме в сусідній кімнаті сперлися на письмовий стіл, щоб трохи перепочити, а Ґреґор чотири рази змінив напрямок, бо ніяк не міг вирішити, що рятувати насамперед. Аж раптом на майже спорожнілій стіні він помітив портрет жінки, з голови до ніг убраної в хутро. Він поспіхом видерся нагору й притиснувся до скла, яке міцно утримувало його й приємно охолоджувало гарячий живіт. Принаймні цю картину, яку Ґреґор тепер повністю закривав своїм тілом, уже ніхто не забере. Він повернув голову до дверей вітальні й почав чекати, стежачи за жінками, коли вони повернуться.

Вони майже не відпочивали й уже знову з’явилися в кімнаті; Грета обіймала матір за плечі й майже вела її на собі. «То що тепер заберемо?» — запитала Грета, озираючись довкола, і тут її погляд зустрівся з поглядом Ґреґора на стіні. Мабуть, лише присутність матері допомогла їй зберегти самовладання: вона нахилилася до матері, щоб не дати їй озиратися, і, хоча голос її тремтів, бездумно сказала: «Ходімо, може, ще на хвилинку повернемося до вітальні?» Намір Грети був для Ґреґора цілком очевидний: вона хотіла відвести матір у безпечне місце, а потім змусити його злізти зі стіни. Ну що ж, вона могла спробувати! Він сидів на своїй картині й не збирався її віддавати. Краще він кинеться Греті просто в обличчя.

Але слова Грети лише ще більше стривожили матір. Вона ступила вбік, побачила величезну буру пляму на квітчастих шпалерах і, ще не усвідомивши, що саме бачить, пронизливо й хрипко скрикнула: «О Боже, Боже!» Потім, широко розкинувши руки, наче остаточно здалася, впала на канапу й завмерла. «Ти, Ґреґоре!» — вигукнула сестра, піднявши кулак і вп’явшись у нього поглядом. Це були перші слова, які вона безпосередньо звернула до нього від самого дня перетворення. Вона кинулася до сусідньої кімнати по якусь есенцію, якою можна було привести матір до тями. Ґреґор теж хотів допомогти — врятувати картину ще було не пізно, — але намертво прилип до скла й мусив із силою від нього відірватися. Потім він кинувся за сестрою до сусідньої кімнати, наче й тепер, як колись, міг порадити їй, що робити. Та йому залишалося тільки безпорадно стояти позаду, поки вона гарячково перебирала пляшечки.

Коли сестра обернулася, вона знову злякалася, пляшечка випала з її рук і розбилася об підлогу. Осколок поранив Ґреґора в обличчя, а якась їдка рідина облила його. Грета вже не затримувалася ні на мить: вона схопила стільки пляшечок, скільки могла втримати, і побігла до матері, ногою зачинивши за собою двері. Тепер Ґреґор опинився відгородженим від матері, яка через нього, можливо, була при смерті. Він не міг відчинити двері, бо тоді сестра, якій довелося залишитися біля матері, могла б утекти від нього. Йому залишалося тільки чекати. Охоплений докорами сумління й тривогою, він почав повзати — лазив по стінах, меблях, стелі, перетинав кімнату знову й знову, аж поки від розпачу, коли все навколо вже почало обертатися перед очима, не впав просто посеред великого столу.

Минуло трохи часу. Ґреґор лежав знесилений, довкола панувала тиша — можливо, це було добрим знаком. Раптом задзвонили у двері. Служниця, звісно, була замкнена на кухні, тож відчиняти мусила Ґрете. Прийшов батько. «Що сталося?» — були його перші слова; вигляд Ґрети, мабуть, одразу йому все пояснив. Ґрете глухо відповіла, очевидно притиснувши обличчя до батькових грудей: «Мама знепритомніла, але їй уже краще. Ґреґор вибрався зі своєї кімнати». «Я так і знав, — сказав батько. — Я ж вам завжди казав, але ви, жінки, не хочете слухати».

Ґреґор зрозумів, що батько неправильно витлумачив надто коротке повідомлення Ґрети й вирішив, ніби Ґреґор учинив щось насильницьке. Тому тепер він мусив спробувати заспокоїти батька, адже ні часу, ні можливості пояснити все він не мав. Він кинувся до дверей своєї кімнати й притиснувся до них, щоб батько, увійшовши з передпокою, одразу побачив: Ґреґор зовсім не чинить опору й готовий негайно повернутися до своєї кімнати. Не потрібно було його загоняти — достатньо лише відчинити двері, і він одразу зникне за ними.

Але батько був не в тому настрої, щоб помічати такі тонкощі. «Ага!» — вигукнув він одразу після входу таким тоном, у якому водночас відчувалися і лють, і полегшення. Ґреґор відсмикнув голову від дверей і підвів її до батька. Таким він зовсім не уявляв свого батька. Щоправда, останнім часом, захопившись своїм новим умінням повзати, він майже перестав цікавитися тим, що відбувається в інших кімнатах, і мав би бути готовим побачити там усе інакше. Але все ж таки… невже це справді був його батько? Той самий чоловік, який раніше, коли Ґреґор вирушав у відрядження, втомлено лежав у ліжку; який вечорами зустрічав його після повернення в домашньому халаті, ледве спромагаючись підвестися з крісла й лише піднімаючи руки на знак радості?

Той самий батько, який під час рідкісних спільних прогулянок — кілька неділь на рік або у великі свята — плентався між Ґреґором і матір’ю, що й самі ходили повільно, а він ішов ще повільніше, загорнутий у старе пальто, обережно переставляючи ціпок і майже завжди зупиняючись, коли хотів щось сказати, щоб зібрати довкола себе своїх супутників? А тепер він стояв випроставшись на весь зріст; на ньому була сувора синя форма із золотими ґудзиками, яку носили службовці банків. Над високим, жорстким коміром піджака випиналося його могутнє подвійне підборіддя; з-під густих брів свіжо й пильно дивилися чорні очі, а колись розпатлане біле волосся було ретельно пригладжене в бездоганний проділ.

Він жбурнув через усю кімнату на канапу кашкет із золотим монограмом — мабуть, банківським — і, відкинувши поли довгого форменого сюртука, рушив до Ґреґора, засунувши руки в кишені штанів і похмуро стиснувши губи. Він, мабуть, і сам не знав, що саме збирається робити. Та ноги піднімав незвично високо, і Ґреґор мимоволі здивувався величезним підошвам його чобіт. Проте він не став на цьому зациклюватися: ще в перший день свого нового життя Ґреґор зрозумів, що батько вважає за потрібне поводитися з ним якомога суворіше.

Тож він біг перед батьком, зупинявся, коли той зупинявся, і знову рушав уперед, щойно батько ворушився. Так вони кілька разів обійшли кімнату, і нічого вирішального не відбулося; через повільний темп Ґреґора все це навіть не скидалося на переслідування. Тому Ґреґор поки що залишався на підлозі: він боявся, що батько сприйме втечу на стіни чи стелю як особливу зухвалість.

Щоправда, Ґреґор мусив визнати, що й таке бігання він довго не витримає. Адже поки батько робив один крок, йому самому доводилося виконувати безліч рухів. Уже починалася задишка, а легені й раніше не були в нього надто надійними. Він незграбно плентався, намагаючись зібрати всі сили для бігу, ледь розплющував очі й у своїй заціпенілості не думав ні про який інший спосіб порятунку, крім втечі. Він майже забув, що тепер може вільно пересуватися стінами, хоча й вони були заставлені майстерно різьбленими меблями з безліччю гострих виступів.

І тут просто біля нього щось легко кинуте впало на підлогу й покотилося далі. Це було яблуко. Одразу ж услід прилетіло друге. Ґреґор від жаху завмер: бігти далі було марно, бо батько вирішив закидати його яблуками. Він набив ними кишені з фруктової вази, що стояла на буфеті, і тепер, поки що навіть не цілячись як слід, кидав одне яблуко за одним.

Маленькі червоні яблука, наче наелектризовані, розбігалися по підлозі й зіштовхувалися між собою. Одне, кинуте слабко, ковзнуло по Ґреґоровій спині й безпечно відлетіло вбік. Але наступне яблуко буквально вп’ялося йому в спину. Ґреґор спробував повзти далі, ніби цей раптовий, неймовірний біль міг минути, якщо змінити місце, але відчув себе наче прибитим до землі й у цілковитому сум’ятті всіх чуттів розпластався на підлозі.

Останнім поглядом він ще встиг побачити, як навстіж відчинилися двері його кімнати. Перед матір’ю, що кричала, вибігла Ґрете; за нею поспішала мати в самій сорочці, бо Ґрете роздягнула її, щоб під час непритомності їй було легше дихати. Мати кинулася до батька, і дорогою з неї одна за одною спадали розв’язані спідниці. Спотикаючись через них, вона дісталася до батька й, обійнявши його, в цілковитому єднанні з ним — але зір Ґреґора вже згасав, — підняла руки до потилиці батька й благала пощадити життя Ґреґора.

«Перевтілення» Розділ III

Важка рана Ґреґора, від якої він мучився понад місяць, — яблуко, яке ніхто не наважувався витягти, так і залишилося в тілі видимим нагадуванням про ту подію, — навіть батькові, здавалося, нагадала, що Ґреґор, попри свій теперішній жалюгідний і огидний вигляд, усе ще був членом родини. А отже, поводитися з ним як із ворогом не можна; перед ним, навпаки, був обов’язок родини — пересилювати огиду й терпіти, просто терпіти.

І хоча через поранення Ґреґор, імовірно, назавжди втратив колишню рухливість і тепер для того, щоб перетнути кімнату, витрачав довгі-довгі хвилини, немов старий інвалід, — про повзання по висоті вже годі було й думати, — він вважав, що цю втрату цілком компенсувала одна обставина. Майже щовечора двері до вітальні, за якими він починав пильно стежити ще за годину-дві до того, відчинялися. Лежачи в темряві своєї кімнати, невидимий для родини, він міг бачити всіх за освітленим столом і, немов із мовчазного дозволу, слухати їхні розмови — зовсім інакше, ніж раніше.

Щоправда, це вже не були жваві вечірні бесіди, про які Ґреґор колись із тугою згадував у маленьких готельних номерах, коли після виснажливого дня мусив падати у вогку постіль. Тепер у домі здебільшого панувала тиша. Батько невдовзі після вечері засинав у кріслі; мати й сестра тихенько нагадували одна одній говорити пошепки. Мати, схилившись майже над самою лампою, шила тонку білизну для модного магазину, а сестра, яка влаштувалася продавчинею, вечорами вивчала стенографію та французьку, сподіваючись згодом отримати кращу роботу.

Іноді батько прокидався й, ніби зовсім не усвідомлюючи, що спав, казав матері: «Як довго ти сьогодні знову шиєш!» — а потім одразу засинав. Мати й сестра втомлено усміхалися одна одній.

Із якоюсь упертістю батько навіть удома відмовлявся знімати свою службову форму. Домашній халат марно висів на вішаку, тоді як батько спав у кріслі повністю вдягнений, наче щомиті був готовий приступити до служби й лише чекав наказу начальства. Через це форма, яка від самого початку була не новою, попри всі старання матері й сестри, дедалі більше втрачала охайність. Ґреґор часто цілими вечорами дивився на цей весь у плямах одяг, що все ще виблискував начищеними золотими ґудзиками, — у ньому старий чоловік спав незручно, але напрочуд спокійно.

Щойно годинник вибивав десяту, мати тихо починала будити батька й умовляла його піти до ліжка, адже це був несправжній сон, а батькові, який о шостій ранку мав заступати на службу, він був украй необхідний. Але відтоді, як батько почав працювати, ним оволоділа якась упертість: він щоразу наполягав, що посидить за столом ще трохи, хоча регулярно засинав. А потім його було надзвичайно важко переконати проміняти крісло на ліжко.

Мати й сестра могли чверть години лагідно умовляти його, але він лише повільно хитав головою, не розплющуючи очей, і не вставав. Мати легенько смикала його за рукав, шепотіла на вухо ніжні слова, сестра відкладала свою роботу, щоб допомогти матері, але нічого не діяло. Батько лише глибше занурювався в крісло. Лише коли жінки брали його під руки, він розплющував очі, переводив погляд із матері на сестру й зазвичай казав: «Оце життя. Оце спокій моєї старості».

Спираючись на обох жінок, він важко підводився, ніби сам для себе був найбільшим тягарем. Вони доводили його до дверей, де він жестом відсилав їх, а далі вже йшов сам. Тим часом мати кидала своє шиття, сестра — ручку й поспішала за батьком, щоб і далі йому допомагати.

Хто в цій виснаженій і перевтомленій родині мав час піклуватися про Ґреґора більше, ніж було конче необхідно? Господарство дедалі більше скорочувалося. Зрештою звільнили й служницю; вранці та ввечері приходила висока, кістлява жінка з білим волоссям, що розсипалося навколо голови, і виконувала найважчу роботу. Все інше робила мати, паралельно займаючись своїм численним шиттям.

Траплялося навіть, що продавали деякі сімейні прикраси, які колись мати й сестра з величезною радістю вдягали на свята та урочисті події. Про це Ґреґор дізнавався вечорами з розмов про виручені за них гроші. Але найбільше родина нарікала на те, що не може залишити тепер уже надто велику для них квартиру, адже неможливо було навіть уявити, як перевезти Ґреґора.

Втім, Ґреґор добре розумів, що не лише турбота про нього заважала переїзду. Його, зрештою, можна було б без особливих труднощів перевезти у відповідній коробці з кількома отворами для повітря. Насправді родину стримувала передусім цілковита безнадія та думка про те, що на них обрушилося нещастя, якого не зазнала жодна інша сім’я з їхнього кола родичів і знайомих.

Те, чого світ вимагає від бідних людей, вони виконували понад міру: батько приносив сніданок дрібним банківським службовцям, мати жертвувала собою заради чужої білизни, сестра за наказами клієнтів бігала туди-сюди за прилавком. Але далі їхніх сил уже не вистачало.

І рана на спині Ґреґора знову починала боліти, коли мати й сестра, уклавши батька спати, поверталися до вітальні, кидали роботу, сідали зовсім близько одна до одної, майже торкаючись щоками. А коли мати, показуючи на кімнату Ґреґора, казала: «Зачини там двері, Ґрете», — він знову залишався в темряві, тоді як у сусідній кімнаті жінки змішували свої сльози або, вже без сліз, мовчки дивилися на стіл.

Ночі й дні Ґреґор майже цілком проводив без сну. Іноді він думав, що наступного разу, коли двері відчиняться, знову візьме справи родини у свої руки, як колись. У його думках з’являлися давно забуті обличчя: начальник і прокурист, комірники та учні, надзвичайно тугодумний швейцар, двоє чи троє приятелів з інших фірм, покоївка з провінційного готелю, миле, але швидкоплинне спогадування, касирка з капелюшного магазину, до якої він колись серйозно, але надто повільно залицявся.

Усі вони поставали перед ним упереміш із незнайомими або давно забутими людьми. Але замість того щоб допомогти йому та його родині, усі вони виявлялися недосяжними, і Ґреґор навіть радів, коли вони зникали.

Та іноді він зовсім не мав настрою турбуватися про родину. Його охоплювала лише лють через те, як погано за ним доглядали. Хоча він не міг придумати жодної страви, якої б справді захотілося, все ж таки будував плани, як пробратися до комори й узяти звідти те, що йому належало, навіть якщо насправді він не відчував голоду.

Тепер сестра вже не намагалася з’ясувати, що могло б особливо його порадувати. Вранці та опівдні, перш ніж іти на роботу, вона поспіхом засовувала ногою до його кімнати якусь випадкову їжу, а ввечері, не переймаючись тим, чи скуштував він її, чи — що траплялося найчастіше — зовсім не торкнувся, одним помахом мітли вимітала все назад.

Прибирання кімнати, яке вона тепер виконувала щовечора, ставало дедалі недбалішим і швидшим. На стінах тягнулися смуги бруду, то тут, то там лежали клубки пилу та сміття. Спочатку, коли сестра приходила, Ґреґор навмисне забирався в особливо занедбані куточки, ніби самим своїм виглядом дорікав їй. Але він міг би лежати там тижнями — сестра від цього не стала б прибирати краще. Вона бачила бруд так само добре, як і він, просто вирішила залишати його як є.

До того ж вона з незвичною для неї прискіпливістю, яка тепер охопила всю родину, стежила за тим, щоб прибирання Ґреґорової кімнати залишалося виключно її справою. Одного разу мати взялася за генеральне прибирання його кімнати й домоглася чистоти лише після того, як витратила кілька відер води. Від надмірної вологи Ґреґорові, втім, стало ще гірше, і він лежав на канапі, розпластавшись, озлоблений і нерухомий.

Але покарання для матері не забарилося. Щойно ввечері сестра побачила зміни в кімнаті Ґреґора, вона страшенно образилася, вибігла до вітальні й, незважаючи на благальні жести матері, вибухнула риданнями. Батько, якого, звісно, розбудили в кріслі, спочатку здивовано й безпорадно дивився на неї, але невдовзі й він втрутився.

Він праворуч від матері дорікав їй за те, що вона не залишила прибирання Ґреґорової кімнати сестрі; а ліворуч кричав на сестру, що та більше ніколи не матиме права прибирати Ґреґорову кімнату. Мати тим часом намагалася відтягти до спальні батька, який від хвилювання вже сам не тямив себе; сестра, здригаючись від ридань, била маленькими кулачками по столу. А Ґреґор голосно шипів від люті, бо нікому навіть на думку не спало зачинити двері й позбавити його цього видовища та галасу.

Навіть якби сестра, виснажена роботою, остаточно втомилася піклуватися про Ґреґора, як раніше, матері зовсім не обов’язково було перебирати на себе цей клопіт, та й Ґреґора не варто було занедбувати. Адже тепер у них була служниця. Ця стара вдова, яка за довгі роки життя, мабуть, завдяки міцній кістлявій статурі пережила чимало лиха, не відчувала до Ґреґора справжньої огиди. Якось вона випадково відчинила двері його кімнати й побачила, як Ґреґор, геть приголомшений, але не переслідуваний і не проганяний, почав метатися туди-сюди, склавши руки на животі. Жінка здивовано застигла на місці. Відтоді вона щоранку й щовечора неодмінно прочиняла двері й бодай на мить заглядала до Ґреґора.

Спочатку вона навіть кликала його до себе, використовуючи слова, які, мабуть, вважала дружніми: «Ану, ходи сюди, старий гнойовий жуку!» або: «Подивіться лишень на старого гнойового жука!» На такі звертання Ґреґор ніяк не реагував, лише нерухомо лежав на своєму місці, наче двері взагалі ніхто не відчиняв. Краще б замість дозволяти служниці без потреби дражнити його на власний розсуд, їй наказали щодня прибирати його кімнату! Одного раннього ранку, коли сильна злива — можливо, вже провісник весни — гучно билася в шибки, служниця знову почала сипати своїми образливими примовками. Ґреґор так розлютився, що повільно й немічно повернувся до неї, наче збирався напасти. Але служниця не злякалася: вона лише схопила біля дверей стілець і високо підняла його над головою. Стояла, широко роззявивши рота, і було цілком зрозуміло: закриє його лише тоді, коли стілець опуститься на Ґреґорову спину.

— То далі не підеш? — запитала вона, коли Ґреґор знову відвернувся, і спокійно поставила стілець назад у куток.

Ґреґор тепер майже нічого не їв. Лише випадково проходячи повз залишену для нього їжу, він задля забави брав до рота шматочок, міг тримати його там годинами, а потім зазвичай випльовував. Спочатку він думав, що його відвертає від їжі занедбаний стан кімнати, але дуже скоро змирився навіть із цими змінами. У його кімнату поступово почали складати все, чому не знаходилося місця в інших приміщеннях. А тепер таких речей ставало дедалі більше, адже одну з кімнат у квартирі здали трьом квартирантам. Усі троє були солідними чоловіками — Ґреґор одного разу побачив їх крізь щілину у дверях — і всі мали густі бороди. Вони надзвичайно пильно стежили за порядком не лише у своїй кімнаті, а й у всьому господарстві, особливо на кухні. Непотрібного чи бодай трохи брудного мотлоху вони не терпіли.

До того ж більшість своїх меблів вони привезли із собою. Тому чимало речей у квартирі стали зайвими: продати їх не можна було, але й викинути шкода. Усе це поступово опинилося в Ґреґоровій кімнаті. Туди ж потрапили попільничка та відро для кухонного сміття. Усе, що на якусь мить ставало непотрібним, служниця, яка завжди кудись поспішала, просто жбурляла до нього. На щастя, Ґреґор зазвичай бачив лише сам предмет і руку, що його тримала. Можливо, служниця збиралася згодом забрати все назад або винести одним разом, але насправді речі так і залишалися там, куди впали після першого кидка. Якщо тільки Ґреґор сам не пробирався крізь цей мотлох і не зрушував його з місця — спочатку тому, що інакше не мав де повзати, а згодом уже з дедалі більшим задоволенням. Щоправда, після таких мандрівок він смертельно втомлювався, сумував і годинами не ворушився.

Оскільки квартиранти іноді вечеряли вдома у спільній вітальні, деякими вечорами двері туди залишалися зачиненими. Але Ґреґор легко відмовлявся від їхнього прочинення: були й такі вечори, коли двері стояли відчинені, а він усе одно не користувався цією можливістю, лежачи непомітно в найтемнішому кутку своєї кімнати. Одного разу служниця залишила двері до вітальні трохи прочиненими, і так вони й залишилися, коли ввечері зайшли квартиранти та засвітили світло. Вони сіли за стіл, де колись сиділи батько, мати й Ґреґор, розгорнули серветки та взяли до рук ножі й виделки. Майже відразу у дверях з’явилася мати з мискою м’яса, а слідом за нею сестра принесла миску з високою гіркою картоплі. Від їжі клубочилася пара.

Квартиранти нахилилися над поставленими перед ними стравами, наче спершу хотіли їх перевірити. Той, хто сидів посередині й, очевидно, вважався серед двох інших головним, навіть відрізав шматок м’яса просто в мисці — мабуть, перевіряв, чи достатньо воно м’яке і чи не доведеться відправляти його назад на кухню. Він залишився задоволений, і мати з сестрою, які напружено стежили за ним, полегшено усміхнулися.

Сама родина їла на кухні. Але перш ніж піти туди, батько зайшов до вітальні й одним-єдиним поклоном, тримаючи кашкет у руці, обійшов навколо столу. Усі троє квартирантів підвелися й щось пробурмотіли у свої бороди. Коли вони залишилися самі, то їли майже в цілковитій тиші. Ґреґорові здавалося дивним, що серед усіх різноманітних звуків вечері він раз у раз виразно чув, як вони пережовують їжу. Наче саме цим йому нагадували: щоб їсти, потрібні зуби, а з найпрекраснішими беззубими щелепами нічого не вдієш.

«Я ж голодний, — тривожно подумав Ґреґор, — але зовсім не до такої їжі. Ось як харчуються ці квартиранти, а я тим часом помираю з голоду!»

Саме цього вечора — Ґреґор не міг пригадати, щоб за весь цей час хоч раз чув скрипку, — із кухні долинула музика. Квартиранти вже повечеряли. Той, що сидів посередині, дістав газету й дав по аркушу двом іншим, після чого вони відкинулися на спинки стільців і закурили. Коли залунала скрипка, вони насторожилися, підвелися й навшпиньки рушили до дверей передпокою, де й зупинилися, тісно притиснувшись один до одного. Очевидно, вони почули музику з кухні, бо батько запитав:

— Чи, бува, не заважає панам музика? Її можна негайно припинити.

— Навпаки, — відповів середній квартирант. — Чи не хотіла б панночка зіграти для нас тут, у кімнаті? Тут було б значно зручніше й затишніше.

— О, звичайно! — вигукнув батько, наче саме він був музикантом.

Квартиранти повернулися до кімнати й стали чекати. Незабаром батько приніс пюпітр, мати — ноти, а сестра — скрипку. Сестра спокійно приготувалася до гри. Батьки, які раніше ніколи не здавали кімнат квартирантам і тому тепер надто вже старалися бути з ними ввічливими, навіть не наважувалися сісти у власні крісла. Батько стояв біля дверей, засунувши праву руку між двома ґудзиками застебнутого ліврейного сюртука. Матері один із квартирантів запропонував стілець, і вона сіла осторонь, у кутку, саме там, куди той випадково його поставив.

Сестра почала грати. Батько й мати з обох боків уважно стежили за рухами її рук. Ґреґора музика так захопила, що він підповз трохи ближче й невдовзі вже просунув голову до вітальні. Його майже не дивувало, що останнім часом він так мало зважає на інших; колись саме ця уважність до чужих почуттів була його гордістю. І саме тепер йому особливо варто було б сховатися, адже через пил, що лежав у його кімнаті всюди й здіймався від найменшого руху, він сам був увесь у пилюці. На спині та боках у нього теліпалися нитки, волосся й залишки їжі. Йому стало настільки байдуже до власного вигляду, що він уже не натирав спину об килим, як раніше робив по кілька разів на день, перевертаючись на спину. І попри все це він без найменшого сорому виповз на трохи далі — просто на бездоганно чисту підлогу вітальні.

Щоправда, ніхто й не звертав на нього уваги. Родина була цілковито захоплена грою на скрипці, а квартиранти спочатку стояли, засунувши руки в кишені, просто за пюпітром сестри — так близько, що їй, напевно, було важко грати. Невдовзі вони відійшли до вікна, тихо перемовляючись і схиливши голови, де й залишилися під стурбованим поглядом батька. Тепер уже було більш ніж очевидно: вони очікували почути гарну або принаймні розважальну гру на скрипці, але розчарувалися, вистава їм набридла, і залишалися вони тут лише з ввічливості, дозволяючи порушувати свій спокій. Особливо те, як усі троє випускали з носа й рота цівки сигарного диму, свідчило про їхню неабияку нервозність.

А сестра грала так прекрасно. Її обличчя було трохи схилене набік, а погляд — уважний і сумний — ковзав рядками нот. Ґреґор підповз ще трохи вперед і майже притиснув голову до підлоги, намагаючись зустрітися з її поглядом. Невже він справді був твариною, якщо музика так глибоко його зворушувала? Йому здавалося, ніби перед ним відкривається шлях до якоїсь бажаної, невідомої їжі. Він вирішив неодмінно доповзти до сестри, легенько смикнути її за спідницю й дати зрозуміти, щоб вона прийшла зі скрипкою до його кімнати, бо тут ніхто не здатен був оцінити її гру так, як хотів би він.

Він більше не хотів би випускати її зі своєї кімнати — принаймні доти, доки житиме. Його страхітлива зовнішність уперше могла б стати йому в пригоді: він міг би одночасно чатувати біля всіх дверей своєї кімнати й шипінням відганяти нападників. А сестра залишалася б із ним не через примус, а добровільно. Вона сиділа б поруч на канапі, схиливши до нього голову, а він зізнався б їй, що твердо вирішив віддати її до консерваторії. І якби не сталося цього нещастя, він ще минулого Різдва — невже Різдво вже минуло? — оголосив би про це всім, не зважаючи на жодні заперечення.

Після цих слів сестра розплакалася б від розчулення, а Ґреґор підвівся б до її плеча й поцілував її в шию — тепер вона, відколи почала працювати, носила її вільною, без стрічки чи коміра.

— Пане Замза! — вигукнув середній квартирант до батька й, не кажучи більше ні слова, показав пальцем на Ґреґора, який повільно повз уперед.

Скрипка замовкла. Середній квартирант спочатку з усмішкою похитав головою, обмінявшись поглядами зі своїми товаришами, а потім знову подивився на Ґреґора. Батько, здавалося, вважав за потрібне спершу заспокоїти квартирантів, а не проганяти Ґреґора, хоча ті зовсім не були схвильовані — схоже, Ґреґор зацікавив їх навіть більше, ніж музика. Він кинувся до них і, широко розставивши руки, почав відтісняти їх до їхньої кімнати, одночасно намагаючись власним тілом закрити їм вид на Ґреґора.

Тепер квартиранти й справді почали сердитися — незрозуміло, чи то через поведінку батька, чи через раптове усвідомлення того, що вони, самі того не знаючи, жили поруч із таким сусідом, як Ґреґор. Вони зажадали від батька пояснень, самі підняли руки, нервово смикали себе за бороди й лише повільно відступали до своєї кімнати.

Тим часом сестра оговталася від розгубленості, у яку її занурила раптово перервана гра. Деякий час вона тримала скрипку й смичок у безвольно опущених руках, продовжуючи дивитися в ноти, наче ще грала. Потім раптом схаменулася, поклала інструмент на коліна матері, яка все ще сиділа у своєму кріслі, важко дихаючи, і побігла до сусідньої кімнати, куди батько вже швидше підганяв квартирантів. Було видно, як під вправними руками сестри з ліжок здіймаються ковдри й подушки, а потім знову акуратно лягають на свої місця. Ще до того, як чоловіки дійшли до кімнати, вона вже закінчила застеляти ліжка й вислизнула назовні.

Батька, схоже, знову охопила його впертість, і він геть забув про ту повагу, яку все ж таки мав виявляти до своїх квартирантів. Він тільки штовхав їх уперед і штовхав, аж поки середній квартирант уже в дверях своєї кімнати гучно тупнув ногою, змусивши батька зупинитися.

— Цим я заявляю, — промовив він, піднявши руку й шукаючи поглядом також матір і сестру, — що через огидні обставини, які панують у цій квартирі та в цій родині… — тут він рішуче плюнув на підлогу, — я негайно розриваю нашу домовленість і виселяюся. Звичайно, за ті дні, які я тут прожив, я не заплачу ані копійки. Ба більше, я ще подумаю, чи не висунути вам які-небудь — повірте, цілком обґрунтовані — претензії.

Він замовк і дивився прямо перед собою, ніби чекав на якусь реакцію. Але тут його двоє товаришів одразу ж підхопили:

— Ми теж негайно виселяємося.

Після цього він схопився за дверну ручку й із гуркотом зачинив двері.

Батько, навпомацки, похитуючись, дістався свого крісла й важко опустився в нього. Здавалося, ніби він просто влаштувався на своє звичне вечірнє дрімання, але сильне похитування його безвольно схиленої голови показувало: він зовсім не спить.

Увесь цей час Ґреґор тихо лежав там, де квартиранти його помітили. Розчарування через провал свого задуму, а можливо, й слабкість від тривалого голодування позбавили його сил поворухнутися. Він майже напевно очікував, що наступної миті на нього обрушиться загальний відчай, і просто чекав. Його не сколихнула навіть скрипка, яка вислизнула з тремтячих пальців матері, впала їй із колін і озвалася протяжним, гучним звуком.

— Любі батьку й мамо, — сказала сестра, вдаривши рукою по столу, ніби починаючи свою промову, — так більше тривати не може. Якщо ви цього не бачите, то я бачу. Я не хочу називати цього чудовиська ім’ям мого брата, тому скажу просто: ми мусимо спробувати його позбутися. Ми зробили все, що було по-людськи можливим: доглядали за ним, терпіли його. Думаю, ніхто не може дорікнути нам бодай у найменшій безсердечності.

— Вона тисячу разів має рацію, — тихо сказав батько сам до себе.

Мати, якій усе ще бракувало повітря, почала глухо кашляти в долоню, дивлячись божевільним, розгубленим поглядом.

Сестра кинулася до матері й поклала руку їй на чоло. Слова сестри, здавалося, допомогли батькові сформулювати власні думки. Він випростався, крутив у руках свою службову кашкетку серед тарілок, що залишилися на столі після вечері квартирантів, і час від часу поглядав на мовчазного Ґреґора.

— Ми повинні спробувати його позбутися, — повторила сестра, звертаючись уже тільки до батька, бо мати через кашель нічого не чула. — Він ще занапастить вас обох, я це бачу. Коли всі ми мусимо так важко працювати, неможливо ще й удома терпіти цю нескінченну муку. Я теж більше не можу.

І вона так сильно розплакалася, що її сльози закапали на обличчя матері, а та механічно витирала їх рукою.

— Дитино, — співчутливо промовив батько, і в його голосі вперше прозвучало майже повне розуміння, — але що ж нам робити?

Сестра лише знизала плечима — тепер, плачучи, вона вже не знала, що робити, на відміну від тієї впевненості, яка ще недавно не полишала її.
— Якби він нас розумів… — напівзапитально промовив батько. Сестра крізь сльози рвучко замахала рукою, даючи зрозуміти, що про це годі й думати.
— Якби він нас розумів… — повторив батько, заплющивши очі, ніби приймаючи як очевидне переконання доньки, що це неможливо. — Тоді, можливо, ми ще могли б якось із ним домовитися. Але так…

— Його треба позбутися! — вигукнула сестра. — Це єдиний вихід, тату. Ти просто мусиш перестати думати, що це Ґреґор. Те, що ми так довго в це вірили, і є нашим справжнім нещастям. Але хіба це може бути Ґреґор? Якби це справді був він, то давно зрозумів би, що людям неможливо жити разом із такою істотою, і сам пішов би з дому. Тоді в нас не було б брата, але ми могли б продовжувати жити й зберегти світлу пам’ять про нього. А тепер ця істота переслідує нас, виганяє квартирантів і, схоже, хоче забрати собі всю квартиру, змусивши нас ночувати на вулиці. Поглянь, тату, — раптом скрикнула вона, — він знову починає!

Охоплена незрозумілим для Ґреґора жахом, сестра навіть покинула матір. Вона буквально зіскочила зі свого крісла, наче ладна була пожертвувати матір’ю, аби тільки не залишатися поруч із Ґреґором, і поспішила сховатися за батьковою спиною. Батько, схвильований лише її поведінкою, теж підвівся й напівпідняв руки, ніби хотів захистити доньку від Ґреґора. Але Ґреґор зовсім не збирався лякати когось, тим паче сестру. Він лише почав розвертатися, щоб повернутися до своєї кімнати, і виглядало це справді моторошно, адже через свій хворобливий стан під час важких поворотів йому доводилося допомагати собі головою. При цьому він раз у раз піднімав її й ударяв об підлогу.

Він зупинився й озирнувся. Здавалося, його добрий намір зрозуміли — це був лише миттєвий переляк. Тепер усі мовчки й сумно дивилися на нього. Мати лежала в кріслі, витягнувши й щільно притиснувши ноги; від утоми її очі майже заплющилися. Батько й сестра сиділи поруч, а сестра обіймала його рукою за шию.
«Тепер, мабуть, я вже можу розвернутися», — подумав Ґреґор і знову взявся за свою нелегку справу. Він не міг стримати важкого сопіння від напруження і час від часу мусив перепочивати. Ніхто його не підганяв — тепер усе залежало тільки від нього.

Коли він нарешті завершив поворот, то відразу поповз назад, просто вперед, до своєї кімнати. Він здивувався, якою величезною виявилася відстань, що відділяла його від дверей, і зовсім не міг збагнути, як зовсім недавно, попри свою слабкість, подолав цей самий шлях майже не помічаючи. Він думав лише про те, щоб швидше дістатися своєї кімнати, і майже не звертав уваги на те, що жодне слово чи вигук рідних більше його не зупиняє. Лише опинившись біля дверей, він повернув голову — не до кінця, бо шия вже заніміла, — але все ж устиг побачити, що позаду нічого не змінилося. Тільки сестра підвелася. Останнім його поглядом була мати, яка тепер уже міцно спала.

Щойно Ґреґор опинився у своїй кімнаті, двері поспіхом зачинили, замкнули на засув і на ключ. Від раптового гуркоту за спиною він так перелякався, що його ніжки підкосилися. Це сестра так поспішала зачинити двері. Вона вже стояла біля них і чекала, а потім нечутно ковзнула вперед — Ґреґор навіть не почув, як вона підійшла.
— Нарешті! — вигукнула вона батькам, повертаючи ключ у замку.

«А тепер?» — подумав Ґреґор і роззирнувся в темряві. Незабаром він зрозумів, що тепер уже зовсім не здатен поворухнутися. Та це його не здивувало; радше неприродним здавалося те, що до цього він узагалі примудрявся пересуватися на своїх тоненьких ніжках. У цілому він почувався навіть відносно спокійно. Усе тіло боліло, але йому здавалося, що біль поступово слабшає і зрештою зовсім зникне. Гниле яблуко в спині та запалене місце навколо нього, густо вкриті м’яким пилом, він уже майже не відчував.

Він із ніжністю й любов’ю думав про свою родину. Переконання, що йому необхідно зникнути, тепер було в нього, якщо можливо, ще твердішим, ніж у сестри. У такому стані порожнього, умиротвореного роздумування він залишався доти, доки вежовий годинник не пробив третю годину ночі. Він ще встиг побачити, як за вікном починає світати. Потім його голова сама собою повільно схилилася вниз, і з ніздрів ледве чутно вирвався останній подих.

Коли рано-вранці прийшла служниця — така сильна й моторна, що, скільки її не просили цього не робити, вона неодмінно грюкала всіма дверима так, що після її приходу в усій квартирі вже ніхто не міг спокійно спати, — під час свого звичного короткого візиту до Ґреґора спочатку не помітила нічого незвичайного. Вона вирішила, що він навмисно лежить так нерухомо й удає ображеного; вона взагалі наділяла його неабияким розумом. Оскільки в руках у неї випадково опинилася довга мітла, вона з порога спробувала нею потурбувати Ґреґора. Коли й це не дало результату, вона розсердилася й легенько штовхнула його мітлою. Лише після того, як без жодного опору відсунула його з місця, служниця нарешті зрозуміла, що сталося.

Збагнувши правду, вона широко розплющила очі, тихо свиснула, але затримуватися не стала. Вона навстіж відчинила двері до спальні й гучно крикнула в темряву:
— Та ви тільки подивіться! Воно здохло! Он лежить — зовсім здохло!

Подружжя Замза сиділо в ліжку, випроставшись, і спочатку навіть не могло оговтатися від переляку, який спричинив такий крик служниці. Лише потім вони змогли збагнути, що саме вона повідомила. Пан і пані Замза поспіхом вилізли з ліжка кожен зі свого боку. Пан Замза накинув ковдру на плечі, а пані Замза вийшла лише в нічній сорочці. Так вони й зайшли до кімнати Ґреґора.

Тим часом відчинилися й двері вітальні, де відтоді, як у квартирі оселилися квартиранти, спала Ґрете. Вона була повністю вдягнена, наче взагалі не спала цієї ночі, і її бліде обличчя ніби підтверджувало це.
— Мертвий? — запитала пані Замза, дивлячись на служницю, хоча могла сама все перевірити й навіть без перевірки зрозуміти правду.
— Аякже, — відповіла служниця й для переконливості ще раз посунула мітлою тіло Ґреґора далеко вбік.

Пані Замза зробила рух, ніби хотіла зупинити мітлу, але не стала цього робити.
— Ну що ж, — сказав пан Замза, — тепер ми можемо подякувати Богові.
Він перехрестився, і три жінки зробили те саме. Ґрете, не відводячи очей від тіла, сказала:
— Тільки подивіться, яким він став худим. Адже він так давно нічого не їв. Усе, що йому приносили, майже таким самим і залишалося.
Тепер було добре видно, що тіло Ґреґора зовсім пласке й висохле; раніше цього майже не помічали, бо його піднімали над підлогою численні ніжки та й узагалі щось постійно відволікало погляд.

— Ходімо, Ґрете, побудьмо трохи з нами, — сказала пані Замза з сумною усмішкою. Ґрете, ще раз озирнувшись на тіло, пішла за батьками до спальні. Служниця зачинила двері й навстіж відчинила вікно. Попри ранню годину, свіже повітря вже було трохи теплим. Надворі якраз закінчувався березень.

Із своєї кімнати вийшли троє квартирантів і здивовано озирнулися в пошуках сніданку — про них просто забули.
— А де сніданок? — невдоволено запитав у служниці середній із них.
Та приклала палець до губ, а потім поспішно й мовчки поманила чоловіків до кімнати Ґреґора. Вони пішли за нею й зупинилися в уже зовсім світлій кімнаті навколо тіла Ґреґора, тримаючи руки в кишенях своїх трохи потертих піджаків.

Тоді відчинилися двері спальні, і пан Замза вийшов у своїй службовій формі. Однією рукою він підтримував дружину, другою — доньку. Усі троє трохи поплакали; Ґрете час від часу прихиляла обличчя до батькового плеча.

— Негайно залиште мою квартиру! — сказав пан Замза, показуючи на двері, не випускаючи з обіймів жінок.
— Що ви маєте на увазі? — дещо розгублено запитав середній із квартирантів, солодко всміхаючись.
Двоє інших тримали руки за спиною й безперестанку потирали їх одна об одну, наче в радісному очікуванні великої сварки, яка, вочевидь, мала завершитися на їхню користь.

— Я маю на увазі саме те, що сказав, — відповів пан Замза й разом із двома жінками рушив прямо на квартиранта. Той спершу стояв нерухомо й дивився в підлогу, ніби в його голові саме тепер усе складалося в новий порядок.
— Тоді ми підемо, — нарешті сказав він і підвів очі на пана Замзу, наче раптово перейнявшись такою покорою, що навіть для цього рішення потребував нового дозволу. Пан Замза лише кілька разів коротко кивнув йому, широко розплющивши очі.

Після цього квартирант справді одразу рушив довгими кроками до передпокою. Його двоє товаришів уже деякий час стояли тихо, тримаючи руки нерухомо, й тепер буквально кинулися за ним, наче боялися, що пан Замза встигне вийти до передпокою раніше за них і перерве зв’язок із їхнім ватажком. У передпокої всі троє зняли капелюхи з вішалки, витягли палиці з підставки, мовчки вклонилися й вийшли з квартири. Пан Замза, охоплений, як виявилося, цілком безпідставною недовірою, разом із двома жінками вийшов на сходовий майданчик. Вони прихилилися до поручнів і стежили, як троє чоловіків повільно, але невпинно спускаються довгими сходами, на кожному поверсі зникаючи за певним вигином сходової клітки й за кілька митей знову з’являючись.

Що нижче вони спускалися, то менше родина Замза цікавилася ними. А коли назустріч їм, а потім високо над їхніми головами, гордо піднявшись сходами, пройшов м’ясницький підмайстер із ношами на голові, пан Замза невдовзі разом із жінками відійшов від поручнів. Усі повернулися до квартири, відчуваючи полегшення. Вони вирішили присвятити цей день відпочинку та прогулянці. Таку перерву в роботі вони не лише заслужили — вона була їм конче необхідна.

Тож усі троє сіли за стіл і написали по листу з поясненням своєї відсутності: пан Замза — до свого керівництва, пані Замза — своєму замовникові, а Ґрете — своєму начальникові. Поки вони писали, увійшла служниця й повідомила, що вже йде, бо її ранкова робота закінчилася. Усі троє спочатку лише кивнули, навіть не підводячи очей від паперу. Але служниця все не йшла, і зрештою вони роздратовано подивилися на неї.
— Ну? — запитав пан Замза.

Служниця стояла у дверях, усміхаючись, наче мала повідомити родині якусь велику радість, але зробить це лише після того, як її як слід розпитають. Маленьке майже вертикальне страусове перо на її капелюшку, яке весь час служби так дратувало пана Замзу, легко погойдувалося в різні боки.
— То чого ви, власне, хочете? — запитала пані Замза, перед якою служниця відчувала найбільшу повагу.

— Та ось… — відповіла служниця й від доброзичливого сміху не відразу змогла продовжити. — Щодо того, як прибрати те, що там, у сусідній кімнаті, можете не хвилюватися. Уже все владнано. Пані Замза й Ґрете знову схилилися над своїми листами, ніби хотіли продовжити писати. Пан Замза, зрозумівши, що служниця зараз почне докладно все розповідати, рішуче зупинив її простягнутою рукою.

Оскільки розповідати їй не дозволили, вона згадала, що сама страшенно поспішає, і, очевидно, ображено вигукнула:
— Ну, бувайте всі!
Потім різко розвернулася й вийшла з квартири, з таким жахливим грюканням дверей, що воно прокотилося по всьому помешканню.
— Увечері її звільнимо, — сказав пан Замза.

Але ні дружина, ні донька йому не відповіли, бо служниця, здавалося, знову потурбувала їхній щойно віднайдений спокій. Вони підвелися, підійшли до вікна й залишилися там, обійнявшись. Пан Замза повернувся у своєму кріслі до них і якийсь час мовчки спостерігав.
— Ну ж бо, йдіть сюди, — нарешті покликав він. — Годі вже про старе. І ви теж трохи зважте на мене.
Жінки одразу підійшли до нього, приголубили його й швидко закінчили свої листи.

Потім усі троє разом вийшли з квартири — вони не робили цього вже багато місяців — і сіли в трамвай, що повіз їх за місто. Вагон, у якому вони сиділи самі, був залитий теплим сонячним світлом. Зручно відкинувшись на сидіння, вони заговорили про майбутнє й невдовзі з’ясували, що, якщо роздивитися уважніше, воно зовсім не видається безнадійним. Адже всі троє мали роботу, про яку досі навіть не встигли як слід розпитати одне одного, і кожне з цих місць було напрочуд непоганим, а особливо багатообіцяючим у перспективі.

Найочевидніше покращення їхнього становища тепер, звичайно, мало настати завдяки переїзду. Вони вирішили знайти меншу й дешевшу квартиру, але водночас у кращому місці та загалом зручнішу, ніж теперішня, яку свого часу обрав Ґреґор. Поки вони розмовляли, пану й пані Замза майже одночасно спало на думку, що їхня донька останнім часом, попри всі турботи, від яких її щоки стали блідими, перетворилася на вродливу, статну дівчину. Вони замовкли й майже несвідомо обмінялися поглядами. Обоє подумали, що тепер, мабуть, настав час підшукати для неї хорошого, порядного чоловіка.

І це здалося їм своєрідним підтвердженням їхніх нових мрій і добрих намірів, коли наприкінці подорожі донька першою підвелася зі свого місця й, випроставшись, потягнулася всім своїм молодим тілом.

© Переклад українською – Олег Гнатюк