Персоналії
КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX — ПОЧАТКУ XX СТ.
Багалій Дмитро (7.11.1857, Київ — 9.02.1932, Харків) — видатний укр. історик і гром. діяч. Вищу освіту здобув на іст.-філол. ф-ті Київського і Харківського ун-тів. З 1883 Б. працював у Харківському ун-ті (1906-1910— ректор), очолював створену в Харкові науково-дослідну кафедру історії України, Ін-т історії укр. к-ри, Ін-т Т. Шевченка, Центр. архівне управління УСРР. У 1914-1917 — голова Харківської міської думи. У 1918 Б. був членом комітету для заснування УАН і одним з перших дванадцяти академіків, згодом — член Президії ВУАН. Автор понад 200 праць, що стосуються переважно історії Слобідської, Лівобережної та Пд. України XV-XVIII ст. Головними роботами Б. є «Магдебурзьке право в Лівобережній Малоросії» (1892), «Українська старовина» (1896), «Історія міста Харкова» (спільно з Д. Міллером, 1905-1906, усі — рос. мовою), «Історія Слобідської України» (1918), «Нарис української історіографії» (тт. 1-ІІ, 1923-1925), «Український мандрівний філософ Г. С. Сковорода» (1926), «Нарис історії України на соціально-економічному грунті» (1928) та ін.
Беретті Олександр (15(27).04.1816, Петербург — 6(18).06.1895, Київ) — укр. і рос. архітектор італійського походження. Син Вікентія Беретті. Навчався у Петербурзькій АМ (1827-1837), її академік з 1840. Б. спорудив у Києві в стилі класицизму анатомічний театр (1851-53, тепер Музей медицини України), першу київську гімназію (1852, нині гуманітарний корпус ун-ту), реальне училище (1878, тепер Дитячий муз. театр) та ін. Співавтор проекту Володимирського собору.
Васильківський Сергій (19.10.1854, Ізюм, тепер Харківська обл. — 7.10.1917, Харків) — видатний художник. 1876-1885 навчався у Петербурзькій АМ, з 1886 удосконалював свою майстерність у Франції, Італії, Великій Британії. Багато творів В. присвячені героїчному минулому укр. народу — «Сутичка запорожців з татарами» (1892), «Козак у степу» (1905), «Запорожець на розвідці», «Похід козаків» (1917) та ін. В. — автор численних пейзажів («Весна в Україні», 1883, «Козача левада», 1893, «Дніпровські плавні», 1896 тощо) і жанрових картин («Козак і дівчина», 1894, «Ярмарок у Полтаві», 1912 та ін.). Разом з М. Самокишем і Д. Яворницьким створив альбом «З української старовини» (1900) та «Мотиви українського орнаменту» (1912). Твори В. зберігаються в музеях Києва, Харкова, Одеси, Сум, Москви та ін. міст.
Вербнцький Михайло (1815, с. Улючі побл. Перемишля, нині у Польщі – 7(19). 12.1870, с. Млини, тепер у Польщі) визначний композитор, хоровий диригент, священник. Середню муз. освіту здобув у Перемишлі та Львові. Керував хором ставропігійного ін-ту в Львові, З 1852 був священиком у с. Млини. М. автор оперет «Гриць Мазниця», «Школяр на мандрівці» (1849), мелодрами «Підгоряни» (1864), хорів «Заповіт», «Поклін», «Думка», 12 симфоній-увертюр (1855-1865), солоспівів, двох полонезів, вальсу, 36 релігійних композицій. 1863 написав музику до вірша П. Чубипського «Ще не вмерла Україна», що став нац. гімном України (з 15.01.1992 держ. гімн України).
Винниченко Володимир (26.07(7.08). 1880, за ін. даними 28.07, с. Веселий Кут Єлизаветградського лов. Херсонської губ., нині с. Григорівна Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл. — 6.03.1951, Мужен, побл. Канн, південь Франції-) — видатний гром.-політ. і держ. діяч, визначний письменник. Екстерном склав іспити за юрид. ф-т Київського ун-ту, під час навчання займався рев. діяльністю, був арештований. 1906-1914 змушений періодично жити в еміграції. У 20-х рр. поселився у Франції, де займався переважно літ. діяльністю. У роки нацистської окупації Франції був ув’язнений у концтаборі. Автор понад 100 оповідань (перше «Краса і сила», 1902), 14 романів («Чесність з собою», «Заповіти батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Сонячна машина», 1921-1924, «На той бік», 1923, «Поклади золота», 1926, «Слово за тобою, Сталіне!», 1951), 23 п’єс («Щаблі життя», 1907, «Чужі люди», 1910, «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», 1911, «Гріх», 1918, спогадів «Відродження нації» (1920, тт. 1-3), публіцистики, щоденникових записів, понад 100 картин і багатьох ін. творів.
Вовк Федір (17.03.1847, с. Крячківка, тепер Пирятинського р-ну Полтавської обл. — 30.06.1918, Гомель, нині Білорусь) — видатний антрополог, етнограф і археолог. Навчався у Новоросійському (Одеса) і Київському ун-тах. Як учасник київської Громади зазнав переслідувань з боку царської влади, 1879 змушений емігрувати у Францію, де перебував до 1905. Брав участь в археологічних розкопках на Київщині та Волині, проводив антропологічні дослідження на Галичині й Буковині. З 1917 — проф. Петербурзького ун-ту. Автор близько 200 наук, праць, найважливіші з них: «Українці в антропологічному відношенні» (1906), «Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини, Угорщини» (1908), «Український народ в його минулому і сучасному» (1916), «Етнографічні особливості українського народу» (1916). Наприкінці 1917 Київський ун-т обрав В. проф. географії й антропології, але учений помер по дорозі в Київ, не встигнувши обійняти посади.
Вовчок Марко (спр. Вілінська-Маркович Марія; 10(22).12.1833, маєток Єкатерининське, Орловська губ., нині побл. с. Казахи Єлецького р-ну Липецької обл., РФ — 28.07(10.08). 1907, хутір Долинськ, тепер у складі Нальчика, РФ) — визначна письменниця польсько-російсько-українського походження. Дружина О. Марковича (1851-1867), згодом — Лобача-Жученка. Навчалася у Харківському пансіоні (1846-1848). М. В. 1851-1858 вивчала укр. мову, побут, фольклор в Україні, вел. допомогу надав чоловік і П. Куліш. 1859-1867 мешкала за кордоном. Авторка «Народних оповідань» (тг. 1-2, 1857, 1862), перекладів, романів і повістей укр. і рос. мовами. М. В. піднесла на вищий щабель розповідну манеру в укр. прозі, вплинула на розвиток укр. л-ри другої пол. XIX ст.
Глібов Леонід (21.02(5.03). 1827, с. Веселий Поділ, нині Семенівського р-ну Полтавської обл. — 29.10(10,11).1893, Чернігів) — видатний письменник, гром. діяч, педагог. З 1858 мешкав у Чернігові, активний член місцевої Громади. Г. 1861-1863 редагував «Чєрніґовскій лісток», містячи в ньому чимало матеріалів укр. мовою. З 1867 поет був директором чернігівської земської друкарні. Найважливіші твори Г. — байки (понад 100). Написав письменник також вірш «Журба» («Стоїть гора високая»), покладений на музику М. Лисенком, став нар. піснею. Г. — автор кількох десятків віршованих загадок для дітей, комедії «До мирового» (1862) та ін.
Гнатюк Володимир (9.05.1871, с. Велеснів, тепер Монастириського р-ну Тернопільської обл. — 6.10.1926. Львів) — видатний фольклорист, етнограф, літературознавець, гром. і культ, діяч. Закінчив філос. ф-т Львівського ун-ту (1898). Дійсний член НТШ (1899), академік ВУАН (1924). Г. тривалий час був наук, секретарем НТШ, головою його Етнографічної комісії (видав 58 томів етнографічних збірників), директором «Українсько-руської видавничої спілки», редактором «Літературно-наукового вісника», першим професійним ученим-україністом. Автор понад 300 праць з фольклористики, етнографії, історії літератури, мовознавства, соціології.
Горбачевський Іван (15.05.1854, с. Зарубинці, нині Збаразького р-ну Тернопільської обл. — 24.04.1942, Прага, похований у Шарці побл. Праги) — визначний біохімік, гігієніст, епідеміолог, освітній, гром. і політ, діяч. Закінчив мед. ф-т Віденського ун-ту (1877). Г. першим у світі синтезував сечову кислоту (1882). Проф. Празького ун-ту (1883-1917). Г. уперше в св. практиці створив і очолив міністерство нар. здоров’я (Відень, 1917-1918). Один з ініціаторів створення УВУ (Відень, Прага, 1923-1924, 1931-1935 — його ректор).
Городецький Владислав (23.05(4.06).1863, с. Шолудьки, тепер Вінницька обл. — 3.01.1930, Тегеран) – визначний архітектор. Закінчив Петербурзьку АМ (1890). Представник історизму та модерну. Споруди в Києві; Музей старожитностей і мистецтва (1897 — 1900), караїмська кенаса (1899-1900), Миколаївський костел (1899-1909), власний будинок Г. — т. зв. будинок з химерами (1902-1903) та ін. З 1920 — за кордоном.
Грушевський Михайло (29.09.1866, Холм, тепер у Польщі — 24.11.1934, Кисловодськ, нині РФ, похований у Києві) — видатний історик, визначний гром.-політ. і держ. діяч. 1886-1890 навчався на іст.-філол. ф-ті Київського ун-ту. 1894 за рекомендацією свого вчителя В. Антоновича переїхав до Львова, де посів кафедру укр. історії ун-ту (до 1913), 1897-1913 очолював НТШ, перетворивши його на зразок європейських академій наук. 1895-1913 редагував «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка». Г. створив у Львові школу істориків України, до якої належали 1. Крипякевич, І. Джиджора, С. Томашівський, М. Кордуба та ін. 1898 у Львові вийшов перший том монументальної праці Г. «Історія України-Русі» (тт. 1-10, у 13-ти книгах, 1898- 1937). Політ. діяльність розпочав у Галичині, ставши 1899 одним із засновників УНДП, 1908 в Києві — ТУМ. Г. 1907 організував і очолив Укр. наук. т-во у Києві. Великі заслуги Г. як ученого, який створив цілісну концепцію укр. іст. процесу, ставлять його в ряд найвизначніших постатей укр. історії.
Гулак-Артемовський Семен (4(16).02.1813, Городище, тепер Черкаська обл. — 5( 17).04.1873, Москва) — композитор, співак (баритон) і драм. актор. Навчався у Київській духовній семінарії (1835-1838). М. Глинка запросив Г.-А. як найкращого співака у Придворну співацьку капелу. Соліст імператорської опери (Петербург, 1842-1864), Великого театру (Москва, 1864-1865). Г.-А. — автор першої укр. опери «Запорожець за Дунаєм» (1862, постановка 1863, виконував партію Карася), вокально-хореографічного дивертисменту «Українське весілля» (1851), музики до водевілю «Ніч під Івана Купала» (1852), пісень-романсів та ін.
Заболотний Данило (28.12.1866, с. Чоботарка Подільської губ., тепер с. Заболотне Вінницької обл. — 15.12.1929, Київ) — визначний мікробіолог і епідеміолог. Закінчив природниче відділення фізико-математичного ф-ту Новоросійського (Одеса, 1891) і мед. ф-т Київського (1894) ун-тів. Заразив себе холерою, випробовуючи протихолерну сироватку. 3. — директор організованого ним Ін-ту мікробіології та епідеміології (1928-1929). Автор наук. праць, присвячених вивченню чуми, холери, сифілісу, саме йому належить гіпотеза про існування в природі осередків чуми, де зберігаються мікроби в період згасання епідемії. З. створив школу епідеміологів. Академік (з 1922, мікробіологія), президент ВУАН (1928-1929). Президія АН УСРР заснувала премію ім. З.
Заньковецька Марія (спр. Адасовська; 4.08.1860, с. Заньки Чернігівської губ., тепер Ніжинського р-ну Чернігівської обл. — 4.10.1934, Київ) — видатна актриса. З 1882 міняє забезпечене дворянське життя на поневіряння мандрівної актриси. Геніально обдарована сценічно, вокально і пластично, З. 40 років була найкращою укр. актрисою, створила низку образів укр. жінки. Найвидатніші ролі: Харитина, Софія, Тетяна («Наймичка», «Безталанна», «Бондарівна» І. Карпенка-Карого), Наталя («Лимерівна» П. Мирного), Катря, Аза, Проня («Не судилося», «Циганка Аза», «За двома зайцями» М. Старицького), Галя («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Пріська («По ревізії» М. Кропивницького). Велика заслуга З. і в тому, що вона винесла укр. театр, мистецтво за нац. рамки. Відмовилася перейти на імператорську сцену, незважаючи на обіцяні небачені гонорари. З. 1917 очолила нар. театр у Києві, на базі якого 1922 створено театр ім. З., тепер Львівський нац. академічний укр. драм, театр ім. З. Знялася у фільмах «Наталка Полтавка» (1910, Наталка), «Остап Бандура» (1923, матір). Першою удостоєна звання нар. артистки України.
Карпенко-Карий Іван (спр. Тобілевич; 29.09.1845, слобода Арсенівка, тепер у складі с. Веселівка Бобринецького р-ну Кіровоградської обл. — 15.09.1907, Берлін, похований на хуторі Надія, побл. с. Миколаївки тієї ж обл.) — видатний драматург, актор, режисер, театр, діяч. Один з основоположників нового укр. театру. Брат М. Садовського і П. Саксаганського. Разом з М. Кропивницьким 1865 організували аматорський гурток у Єлизаветграді (нині Кіровоград). Виступав у трупах М. Старицького (1883-1884), М. Садовського (1888-1890), один з керівників трупи П. Саксаганського (1890-1907). К.-К. — автор п’єс «Бурлака» (1883), «Бондарівна» (1884), «Безталанна» (1886), «Сто тисяч» (1890), «Сава Чалий» (1899), «Хазяїн» (1900), «Гандзя» (1902), «Суєта» (1903), «Житейське море» (1904) та ін. Ролі: Назар («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Пузир («Хазяїн»), Городничий («Ревізор» М. Гоголя) тощо. К.-К. також автор крит. статей і рецензій в галузі сценічного мистецтва. 1956 відкрито музей-заповідник — «Хутір Надія».
Кобилянська Ольга (27.11.1863, Гура-Гумора на Буковині, нині Гура-Гуморулуй у Румунії —21.03.1942, Чернівці) — видатна письменниця. Закінчила чотирикласну нім. школу, надалі займалася самоосвітою. З 1891 жила у Чернівцях. Перші літ. спроби були нім. мовою. Укр. світогляд сформувався під впливом творів Т. Шевченка та І. Франка, особистого знайомства з О. Маковеєм, Н. Кобринською та ін. Укр. мовою написані оповідання і повісті, де порушуються проблеми жіночої емансипації («Людина», 1894, «Він і Вона», 1895, «Царівна», 1896, «Некультурна», 1897, «Німба», 1905 та ін.). Згодом тематика творів розширюється: «Земля» (1902), «У неділю-рано зілля копала…» (1909), «Лист засудженого вояка до своєї жінки» (1917), «Вовчиха» (1923), «Апостол черні» (1926) та ін.
Костанді Киріяк (3.10.1852, с. Дофінівка, нині у складі Одеси — 31.10.1921, Одеса) — відомий художник. Закінчив Петербурзьку АМ (1882, її академік з 1907). Член Т-ва передвижників. К. — викладач Одеського худ. училища з 1885. Твори: «У хворого товариша» (1884), «В люди» (1885), «Старенькі» (1891), «З пташиного польоту» (1907), «Галки» (1915), портрети та ін.
Коцюбинський Михайло (17.09.1864, Вінниця — 25.04.1913, Чернігів) — видатний письменник і гром. діяч. 1880 закінчив Шаргородське (тепер Вінницька обл.) духовне училище, згодом навчався у духовній семінарії, 1891 при Вінницькому реальному училищі склав іспит на нар. вчителя. Брав участь у гром. роботі, тому був арештований, з 1886 за ним було установлено таємний поліцейський нагляд, який не припинявся протягом всього подальшого життя. На поч. 90-х рр. XIX ст. К. став членом Братства тарасівців. 1897 переїхав у Чернігів, де за винятком кількох років (робота в редакції газети «Полинь», Житомир) мешкав до кінця життя. 1906-1908 очолював у місті товариство «Просвіта». Хворий на серце, К. змушений був кілька разів виїжджати за кордон на лікування. Письменник є одним з найвизначніших представників імпресіонізму в укр. л-рі. Авгор численних оповідань і повістей; «Ціпов’яз» (1893), «Хо» (1894), «Цвіт яблуні» (1902), «Сміх» (1906), «Fаtа Могgапа» (1903-1910), «Іntermezzo» (1908), «Тіні забутих предків» (1911), “На острові» (1913) та ін. Твори К. перекладено мовами багатьох народів світу. Відкрито літературно-меморіальний музей письменника у Вінниці (1927) і Чернігові (1934).
Кримський Агатангел (15.01.1871, Володимир-Волинський, тепер Волинська обл. 25.01.1942, Кустанай, Казахстан) — видатний учений-сходознавець, письменник, історик укр. мови і л-ри. 1892-1896 навчався у Лазаревському ін-ті сх. мов (Москва, де викладав 1898-1918), з 1896 — на іст.-філол. ф-ті Московського ун-ту. З 1918 — проф. Київського ун-ту (до 1941, з перервами). У червні-листопаді 1918 К. був одним з організаторів УАН, до 1928 — її незмінний секретар і голова іст.-філол. відділу (до 1929). 1921-1929 К. очолював Ін-т сходознавства ім. О. Потебні в Києві. У 30-х рр. був практично усунутий від науково-викладацької роботи, 20.07.1941 арештований, помер в ув’язненні (за деякими даними — закатований). Автор наук. праць: «Історія мусульманства» (1904-1912), «Історія арабів і арабської літератури» (1911-1912), «Історія Персії та її письменства» (1923), «Історія Туреччини та її письменства» (тг. 1-4, 1924-1927), «Українська граматика» (тг. 1-2, 1907-1908), «Нариси з історії української мови» (1922, у співавторстві з О. Шахматовим) та ін. Літ. твори К.: поезії «Пальмове гілля» (тг. 1-3, 1901, 1908, 1922), «Бейрутські оповідання» (1906), роман «Андрій Лагоський» (1905, повністю опублікований 1972), численні переклади. К. —знавець понад 60 іноземних мов.
Кричевський Василь (31.12.1872, с. Ворожба, тепер Лебединського р-ну Сумської обл. — 19.11.1952, Каракас, перепохований у Бавнд-Бруці, штат Нью-Джерсі, США) — визначний художник, архітектор, графік, майстер декоративно-ужиткового мистецтва. Один з перших членів Укр. АМ (1917). К. викладав у Київському худ. ін-ті (1922-1941), емігрував під час рад.-нім. війни. Твори: проекти і худ. оформлення Полтавського губ. земства (1903-1908, тепер обл. краєзнавчий музей), Нар. дому Лохвиці (нині Полтавська обл.), Канівського (тепер Черкаська обл.) музею-заповідника «Могила Т. Г. Шевченка» (1936-1938, у співавторстві); картини — «Гребля Квітки-Основ’яненка» (1899), «На Дніпрі» (1900), «Ярмарок» (1913), «Кам’яна баба» (1925), «Сорочинський ярмарок» (1938); книжкова графіка; декорації до вистав Театру М. Садовського і до кінофільмів та ін.
Кропивницький Марко (10(22).05.1840, с. Бежбайраки, тепер с. Кропивницьке Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл. — 8(21).04.1910, Харків) — визначний драматург, режисер, актор, композитор. 1862-1863 був вільним слухачем Київського ун-ту. К. розпочав сценічну діяльність в аматорському театрі, на професійній сцені з 1871. У жовтні 1882 організував у Єлизаветграді (нині Кіровоград) власну трупу, якій судилося стати основою т. зв. театру корифеїв. Створив школу режисури й акторської майстерності, очолював драм, трупи. К. — автор понад 40 п’єс, зокрема «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1863), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» (обидві — 1882), «Чмир» (1890), «Олеся» (1891), «Скрутна доба» (1906) та ін. Як актор створив низку сценічних образів, як композитор писав музику до вистав, автор вокальних дуетів, романсів тощо. Помер у вагоні поїзда.
Крушельницька Соломія (23.09.1872, с. Білявинці, тепер Бучацького р-ну Тернопільської обл. — 16.11.1952, Львів) — видатна співачка (лірико-драматичне сопрано), педагог. Дитинство і юність пройшли у с. Біла, нині Тернопільського р-ну Тернопільської обл. (є музей-садиба). 1893 закінчила Львівську консерваторію, 1893-1896 удосконалювала свою майстерність у Мілані (Італія). Протягом двох десятиліть з величезним успіхом співала на оперних сценах провідних театрів світу (Львів, Одеса, Варшава, Петербург, Париж. Каїр, Рим, Мілан, Буенос-Айрес). Виконала бл. 60 партій у найкращих св. операх. Вершиною вокальної майстерності К. стало виконання партії Мадам Батерфляй в однойменній опері Дж. Пуччині. Пропагувала за кордоном укр. нар. пісні та твори укр. композиторів. К. разом з Е. Карузо, Т. Руффо, Ф. Шаляпіним вважалися найкращими оперними співаками у світі на поч. XX ст. 1939 повернулася в Україну, викладала вокал у Львівській консерваторії (з 1946 — проф.).
Куїнджі Архип (13.01.1841, Маріуполь, нині Донецької обл. — 24.07.1910, Петербург) визначний художник, педагог. Член Т-ва передвижників з 1875, академік Петербурзької АМ з 1893. К. — автор картин «Українська ніч» (1876), «Вечір на Україні» (1878), «Місячна ніч на Дніпрі» (1880), «Захід сонця в степу» (бл 1900), «Нічна» (1905-1908). 1995 створено міжнародний фонд ім. А. Куїнджі в Маріуполі.
Леонтович Микола (13.12.1877, с. Монастирок Брацлавського пов. Подільської губ., тепер Немирівського р-ну Вінницької обл. — 23.01.1921, с. Марківка, нині Теплицького р-ну Вінницької обл.) — визначний композитор, гром. діяч, педагог. 1899 закінчив Кам’янець-Подільську (нині Хмельницька обл.) духовну семінарію, 1904 у Петербурзі екстерном склав іспит на звання регента. Уперше в Україні організував хор залізничників на і станції Гришине (тепер Красноармійськ Донецької обл.), протягом 10 років викладав співи, арифметику і географію у Тульчинському (нині Вінницька обл.) жіночому єпархіальному училищі. З 1918 жив у Києві, викладав хорову справу на диригентському ф-ті Київського муз.-драм. ін-ту ім. М. Лисенка, брав активну участь у розбудові укр. муз. к-ри. Став жертвою політ. терору, убитий співробітником НКВС (ВЧК) у домі свого батька. Л. — автор понад 150 хорових обробок укр. нар. пісень, серед яких «Дударик», «Женчичок-бренчичок», «Ой, за гори кам’яної», всесвітньовідомий «Щедрик», хорових поем «Легенда», «Моя пісня» та іи., церковних хорів, опери «На русалчин Великдень» (1919-1920, закінчив, відредагував і оркестрував М. Скорик).
Лисенко Микола (22.03.1842, с. Гриньки Кременчуцького пов. Полтавської губ., милі Глобинського р-ну Полтавської обл. — 6.11.1912, Київ) — видатний композитор, етнограф, диригент, піаніст, педагог, гром. діяч. Навчався на природничому відділі фізико-математичних ф-тів Харківського (1859-1860) і Київського (1860-1864) ун-тів, кандидат природничих наук. 1867-1869 навчався музики у Лейпцигу (Німеччина), 1874-1875 удосконалював майстерність у Петербурзі в М. Римського-Корсакова. З 1869 мешкав у Києві, працював учителем гри на фортепіано, 1904 відкрив власну муз.-драм. школу (найкращі учні — К. Стеценко, Л. Ревуцький, О. Кошиць, М. Микиша та ін.). Активний член Київської Громади. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з О. Кошицем Л. 1905 створив муз. т-во «Боян». 1908-1912 — голова ради правління «Українського клубу». 1907 на деякий час був арештований. Залишив чималу етнографічну спадщину. Л. створив класичні обробки нар. пісень, написав понад 80 вокальних і фортепіанних творів, музику до творів Т. Шевченка «Б’ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус», «Радуйся, ниво неполитая» та ін. Композитор є автором опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883), «Тарас Бульба» (1880-1890), «Наталка Полтавка» (1889), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1883), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці» (1872), які стали основою укр. нац. оперного мистецтва.
Мечников Ілля (15.05.1845, с. Іванівка Куп’янського пов. Харківської губ., тепер Харківської обл. — 15.07.1916, Париж) — видатний біолог. Закінчив фізико-математичний ф-т Харківського ун-ту, склавши всі іспити естерном (1864). М. — проф. зоології та порівняльної анатомії Новоросійського ун-ту (Одеса, з 1870). Разом з М. Гамалією заснував першу в Рос. імперії й другу в світі бактеріологічну станцію (Одеса, 1886). М. 1888 переїхав до Парижа, де організував лабораторію при Пастерівському ін-ті й керував нею до смерті. Саме М. належить авторство комерційного способу виробництва кефіру. За відкриття явища фагоцитозу (1882) йому присуджена Нобелівська премія (1908).
Микешин Михайло (9(21).02. 1835, с. Платоново Смоленської губ., тепер у РФ — 19(31 ).01.1896, Петербург) — рос. скульптор і графік. За походженням білорус. Навчався у Петербурзькій АМ (1852-1858). М. був у дружніх взаєминах з Т. Шевченком, залишив спогади про нього. За його проектами створено пам’ятники Б. Хмельницькому в Києві (1879-1888), адміралам В. Корнілову (1895) і П. Нахімову (1898) в Севастополі. М. — автор ілюстрацій до творів Т. Шевченка і М. Гоголя.
Мирний Панас (спр. Рудченко; 1(13).05.1849, Миргород, нині Полтавська обл. — 28.01.1920, Полтава) — видатний письменник, гром.-культ. діяч. Закінчив Гадяцьке пов. училище (1863). 1871 переїхав до Полтави, де працював на держ. службі майже до кінця життя, дослужившись до чину дійсного статського радника (1914). М.— автор романів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1880, у співавторстві з братом І. Рудченком, псевд. І. Білик), «Повія» (1883-1884), повістей «Лихі люди» («Товариші», 1877), «Голодна воля» (опублікована 1940), «Лихо давнє і сьогочасне», «Серед степів» (1903), драми «Лимерівна» (1883), малої прози, перекладів, зокрема «Слова о полку Ігоревім», «Короля Ліра» В. Шекспіра та ін. М. став літ. учителем наступних поколінь укр. письменників.
Нестеров Петро (1887 — 26.08(8.09). 1914, побл. Жовкви, тепер Львівська обл.) — рос. пілот. Основоположник вищого пілотажу. 1912-1914 служив у Києві. Н. першим увів крени на віражі, виконав ряд фігур вищого пілотажу, у тому числі в небі над Києвом 27-08(7.09).1913 «мертву петлю» (петля Н.). Підготував і очолив перший груповий політ літаків за маршрутом Київ — Ніжин (нині Чернігівська обл.) — Київ. Н. — учасник Першої св. війни, штабс-капітан. Загинув у повітряному бою, вперше застосувавши таран.
Нечуй-Левицький Іван (спр. Левицький; 13(25). 11.1838, Стеблів Київської губ., тепер емт Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл. — 15.04.1918, Київ) — видатний письменник. Закінчив Київську духовну академію (1865), учителював, 1885 вийшов у відставку й оселився у Києві. Н.-Л. — автор романів «Хмари» (1874), «Князь Єремія Вишневецький» (1897), повістей «Причепа» (1869), «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1888), «Не той став» (1896), «Гетьман Іван Виговський» (1899), низки оповідань, зокрема циклу «Баба Параска та баба Палажка» (1874-1908), драм, творів, казок, дитячих сценок, праць з історії й етнографії. Брав участь (разом з П. Кулішем та І. Пулюєм) у перекладанні першого повного видання Біблії укр. мовою (Відень, 1903). Письменник обстоював ідею укр. нац. л-ри, твореної поза чужими впливами і стверджував «непотрібність рос. л-ри для України». У творах Н.-Л. широко використовував нар. мову.
Олесь Олександр (спр. Кандиба; 5.12.1878, с. Білопілля Харківської губ., тепер Сумська обл. — 22.07.1944, Прага) — видатний поет. Батько О. Ольжича. Навчався у Харківському ветеринарному ін-ті. О. з 1911 мешкав у Києві, працював в укр. пресі та видавництві «Лан». З 1919 — в еміграції, Будапешті, Відні, а з 1924 — у Празі. О. — автор зб. віршів «З журбою радість обнялася» (1907), «Поезії» (1909), «Драматичні етюди» (1914), «Чужиною» (1919), «Минуле України в піснях. Княжі часи» (1930), «Поезії» (1931), «Кому повім печаль мою», драми «Земля обітована», численних драм, етюдів, поем, перекладів та ін. Вірш поета «Чари ночі» («Сміються, плачуть солов’ї») став нар. піснею.
Пимоненко Микола (9.03.1862, Київ – 26,03.1012, там же) видатний художник і педагог. Закінчим Петербурзьку АМ 1884 (1904 сгав її академіком). Викладав у Київській рисувальнім школі М. Мурашка, 1900 сгам співзасновником і викладачем Київського худ. училища. З 1899 член Т-на передвижників. П. один з перших в укр. живописі зумів поєднати побутовий жанр з поет, нац. пейзажем. Автор понад 700 картин і рисунків, найвідоміші з них: «Весілля в Київській губернії» (1891), «Свати» (1892), «Ворожіння» (1893), «Жнива» (1896), «Ярмарок» (1898), «Жертва фанатизму» (1899), «Ревнощі» (1901), «Біля річки» (1905), «Українська ніч» (1906), «Збирання сіна на Україні» (1907), «Суперниці. Біди колодязя» (1909), «Гопак» (1910).
Потебня Олександр (10(22).09.1835, с. Гаврилівна, тепер с. Гришиие Роменського р-ну Сумської обл. – 29.11(11.12). 1891, Харків) — видатний філолог. Закінчив іст.-філол. ф-т Харківського ун-ту (1856), його проф. (з 1875). Засновник т. зв. психологічного напряму в укр. мовознавстві, у своїх працях гостро виступав проти асиміляції українців. Автор праць «Думка і мова», «Записки про малоруське наріччя» (1870), «Із записок з російської граматики» (тт. 1-2, 1874, т. З, 1899, т. 4, 1941), «Мова і народність» (1895) та ін. П. належать також праці з фольклору її етнографії, переклади та ін.
Пулюй Іван (Пульгуй; 2.02.1845, Гримайлів Скалатського пов., тепер Гусятинського р-ну Тернопільської обл. – 31.01.1918, Прага) — видатний фізик, винахідник, перекладач, гром. діяч. Закінчив фізико-математичний відділ філос. ф-ту Віденського ун-ту (1872), навчався у Страсбурзькому (тоді Німеччина, тепер Франція, 1875-1877) ун-ті. Особливе місце в наук, діяльності П. займає відкриття ікс-променів, які пізніше в деяких країнах отримали назву рентгенівських (1883, «лампа Пулюя»). Працював у Празькому (нім.) політехнічному ін-ті (проф. 1884-1916, ректор 1889-1890, декан першого в Європі електротехнічного ф-ту з 1902), П. — автор понад 50 наук. праць укр., нім. і англійською мовами. Разом з П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким переклав з давньоєврейської мови Псалтир і з давньогрецької — Євангеліє.
Рєпін Ілля (24_07(5.08).1844, Чугуїв, нині Харківська обл. — 29.09.1930, Куоккала, Фінляндія, тепер смт Рєпіно, Ленінградська обл., РФ) — видатний художник. Навчався у Петербурзькій АМ (1864-1871), був ЇЇ проф. (1894-1907), ректором (1898-1899). Член Т-ва передвижників з 1878. На укр. тему написав твори: «Українська селянка» (1880), «Вечорниці» (1881), «Портрет Т. Шевченка» (1888), «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1878-1891), «Чорноморська вольниця» (1908). Р. підтримував укр. малярів, у нього навчалися М. Пимоненко, О. Мурашко. Із захопленням писав про укр. мистецтво.
Садовський Микола (спр. — Тобілевич; 13.12.1856, с. Кам’яне-Костувате Бобринецького пов. Херсонської губ., тепер Братського р-ну Миколаївської обл. — 7.02.1933, Київ) — видатний актор і режисер, один із засновників укр. професійного театру. Брат І. Карпенка-Карого і П. Саксаганського. Навчався у Єлизаветградському (нині Кіровоград) реальному училищі, покинув, пішов добровольцем на російсько-турецьку війну 1877-1878, продовжував військ, службу до 1881. З цього часу став актором. 1888 С. разом із М. Занько-вецькою заснував власну трупу, яку очолював 10 років. 1898 об’єднався з трупою П. Саксаганського, 1900 до них приєдналася і театральна група М. Кропивницького, з тріумфом виступали містами України. 1905-1906 С. очолював у Львові театр «Руська бесіда». 1907 разом із М. Заньковецькою створив у Києві перший стаціонарний укр. професійний театр (працювати почав 15.09.1906 у Полтаві, до 1919). Після перемоги більшовиків емігрував, 1921-1926 жив в Ужгороді та Празі, завдяки клопотанню Г. Юри І О. Ватулі одержав дозвіл на приїзд в Україну. Є. — неперевершений артист героїко-романтичного і трагедійного плану, виконував численні ролі (Назар Стодоля, Богдан Хмельницький, Тарас Бульба, Сава Чалий, Мартин Боруля, Пузир, Городничий та ін.) в п’єсах Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького, М. Гоголя, Лесі Українки. Залишив спогади «Спомини з російсько-турецької війни» (1917), «Мої театральні згадки» (1907-1929).
Саксаганський Панас (спр. — Тобілевич; 15.05.1859, с. Кам’яне-Костувате Бобринецького пов. Херсонської губ., тепер Братського р-ну Миколаївської обл. — 17.09.1940, Київ) — видатний актор, режисер, театр, діяч. Брат І. Карпенка-Карого і М. Садовського. Закінчив у Єлизаветградське (нині Кіровоград) реальне училище. 1883 розпочав творче життя на сцені укр. театру під керівництвом М. Старицького і М. Кропивницького. 1890-1898 разом з І. Карпенком-Карим очолював власну трупу, згодом грав у різних театр, об’єднаннях. С. 1918 заснував Нар. театр у Києві (тепер Львівський нац. академічний театр ім. М. Заньковецької). Нар. артист СРСР (1936). Особливо великої слави і досконалої акторської майстерності досяг у комедіях І. Карпенка-Карого. Зіграв понад 100 ролей як комедійного, так і драм, репертуару, найкращі з них — Мартин Боруля, Феноген, Копач, Гнат Голий (п’єси І. Карпенка-Карого), Голохвостий (М. Старицького), Франц Моор (Ф. Шиллера). Свої думки про створення сценічного образу С. виклав у статті «Моя робота над роллю».
Самокиш Микола (Самокиша; 25.10.1860, Ніжин, тепер Чернігівської обл. — 18.01.1944, Сімферополь)— визначний живописець і графік. Навчався у Петербурзькій АМ (1979-1985, її академік з 1890, викладач— 1912-1917) і в Парижі (1886-1889), С. разом із Сергієм Васильківським створили альбоми «З української старовини» (1900), «Мотиви українського орнаменту» (1912). Брав участь у розписах Полтавського будинку земства (тепер краєзнавчий музей).
Симиренко Василь (7.03.1835, с. Мліїв Київської губ., тепер Черкаської обл. — 17.12.1915, Київ) — промисловець, інженер-конструктор, технолог, визначний меценат укр. к-ри. Закінчив Паризький політехнічний ін-т. Побудував власну цукроварню у с. Сидорівна Канівського пов. Київської губ., поставив її на високий технічним рівень, обладнавши машинами власного винаходу, запровадив один з перших у Рос. імперії виробництво пастили. Упродовж 40 років десяту частину своїх прибутків давав на укр. культ, цілі: покривав дефіцити укр. преси, підтримував фінансово укр. діячів і письменників, пожертвував 100 тис. рублів для НТШ. Весь свій маєток (бл. 10 мли рублів) записав на укр. культ. цілі, воєнні події та революція перешкодили реалізували ці фонди.
Симиренко Левко (6(18).02.1855, Платонів хутір, побл. Млієва Черкаського нов. Київської губ., тепер Черкаської обл. – 6.01.1920) – видатний учений-помолог, фундатор наук. садівництва. Син Платоиа Симиренка. Навчався у Київському та Новоросійському (в Одесі) ун-тах. С. 1880-1887 перебував на засланці у Красноярську й Іркутській губ. Після повернення додому створив у Млієві колекційний сад і приватний помологічний розсадник, який згодом перетворився на наук. центр садівництва (було понад 900 сортів яблунь, 889 — груш, 84 — слив, 350 — вишень і черешень, 927 сортів троянд). С. особисто вивів сорт яблуні, названий іменем батька— ренет П. Симнренка. 1901 видав «Генеральний каталог», який містив опис 1580 сортів плодових і ягідних культур, 31 сорту винограду і 811 сортів і видів декоративних рослин. Підготував капітальну працю «Кримське промислове плодівництво» (1912). С. у Різдвяну ніч убили співробітники ЧК. 1958 Мліївській садово-городній дослідній станції присвоєно ім’я видатного ученого і створено меморіальний музей.
Снмиреико Платон (21.12.1820, Сміла, нині Черкаська обл. — 14.01.1863) — промисловець-цукрозаводчик. економіст, меценат. Син Федора Симиренка, батько Левка Симиренка. Навчався у політехнічному ін-ті в Парижі (перша пол. 40-х рр.). С. був одним з керівників батьківської фірми, запроваджував передові європейські технології виробництва цукру. 1859 завод відвідав Т. Шевченко і був приємно вражений порядками і турботою про людей-цукроварів (при заводі були упорядковані казарми, парові лазні, лікарня з аптекою, церква, бібліотека, училище на 150 учнів). С. передав поетові гроші на видання «Кобзаря» (1860). Сади у Млієві (тепер Черкаська обл.) стали експериментальною базою для наук. діяльності його сина Левка і онука Володимира.
Старицький Михайло (14.12.1840, с. Кліщинці, нині Чорнобаївського р-ну Черкаської обл. — 27.04.1904, Київ) — видатний письменник, сусп-політ. і культ. діяч. Батько Л. Старицької-Черняхівської. Навчався у Харківському та Київському ун-тах (1865 закінчив юрид. ф-т). С. був одним з найактивніших діячів київської Громади. Разом з М. Лисенком створив Т-во укр. сценічних акторів, 1883 очолив першу укр. професійну трупу, для підтримання її продав власний маєток, 1893 у зв’язку з погіршенням стану здоров’я залишив театр і цілком присвятив себе літ. роботі. С. свою творчість розпочав як поет, серед вел. кількості поезій слід виділити спр. перлину «Виклик» («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна…»), що стала нар. піснею. С. обробив та інсценізував відомі твори М. Гоголя, Я. Кухаренка, особливо відома переробка твору І. Нечуй-Левицького «На Кожум’яках» («За двома зайцями»). Оригінальні драм, твори — «Не судилось» (1881), «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1892), «Талант» (1893), «Маруся Богуславка», «Оборона Буші» та ін. Прозова спадщина С. складає бл. 70 оповідань, повістей, романів, серед них «Облога Буші» (1881), іст. трилогія «Богдан Хмельницький» (1894, 1896, 1897), «Молодість Мазепи», «Руїна», «Останні орли», «Розбійник Кармелюк» та ін. Похований на Байковому кладовищі.
Стефаник Василь (14.05.1871, с. Русів, нині Снятинського р-ну Івано-Франківської обл. — 7.12.1936, там же) видатний письменник і гром. діяч. 1892-1900 вивчав медицину в Краківському (тепер Польща) ун-ті. Літ. діяльність розпочав 1890, автор зб. новел «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905). З 1910 жив у рідному селі. 1908 обраний депутатом австрійського парламенту, 1918-1919 — член Укр. Нац. Ради. С. був у складі делегації ЗУНР, яка їздила укладати Акт Злуки 22.01.1919. 1926 вийшла ще одна зб. новел письменника — «Земля». С. — видатний майстер психологічної новели, «абсолютний пан форми» за словами І. Франка, збагатив реалізм новими рисами. Створено фільм «Камінний хрест» (1968). С. мав великий вплив на багатьох укр. письменників.
Терещенко Микола (1820-1903) — промисловець-цукровар, меценат укр. к-ри. Син А. Терещенка. Допомагав батькові, згодом сам став надзвичайно багатою людиною. Один з фундаторів Київського та Глухівського музеїв. Лише на потреби відкритих у Києві школи та спеціалізованих класів, у яких діти з сімей різних станів вивчали торгову справу, Т. 1896 пожертвував 100 тис. рублів. Загалом на благодійні цілі віддав мільйони рублів.
Труш Іван (17.01.1869, с. Висоцьке, нині Бродівського р-ну Львівської обл. — 22.03.1941, Львів) — визначний живописець, худ. критик, гром. діяч. Закінчив Краківську АМ (тепер Польща, 1897). Ініціатор відкриття ряду творчих о-цій. Т. — майстер ліричного пейзажу, часто бував у Києві, відтворював у картинах архітектурні пам’ятки міста і мальовничі пейзажі околиць. Автор картин «Могила Шевченка в Каневі» (1900), «Гагілки» (1905), «Дніпро під Києвом» (1910), «Гуцулка з дитиною» (1912), «Йордан на Гуцульщині» (1933), портретів І. Франка, В. Стефаника (обидва — 1897), М. Лисенка, Лесі Українки (обидва — 1900), А. Труш-Драгоманової (1904) та ін. Автор багатьох літ. і худ.-крит. статей.
Українка Леся (спр. Косач-Квітка Лариса; 25.02.1871, Новоград-Волинський Волинської губ., тепер Житомирська обл. — 1.08.1913, Сурамі, Грузія, тоді в Рос. імперії, похована у Києві) — видатна письменниця, перекладачка, літ. критик і фольклористка. Дочка Олени Пчілки, письменниці, гром. діячки і сестри М. Драгоманова. Через хворобу навчалася вдома, здобула різнобічну освіту, володіла десятком іноземних мов, згодом здійснила чимало перекладів св. класики. Дебютувала в л-рі ще 1884 (перший вірш «Надія» написаний ще 1880), вийшли зб. віршів «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902). Поезія У. великої емоційної’ напруги, сповнена глибоких патріотичних почуттів до України. Найповніше виявила себе в драматургії, створила понад 20 драм, серед них: «Блакитна троянда» (І896), «Одержима» (1901), «Осіння качка», «В катакомбах» (обидві – 1905), «Кассандра» (1907), «У пущі» (1897-1909), «Бояриня», «На полі крові» (обидві— 1910), «Адвокат Мартіан», «Лісова пісня» (обидві — 191 1), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913), Суттєво модернізувала поетику укр. драми. Спільно з Ф. Колессою У. була організатором фольклорної експедиції для запису на фонограф укр. героїчного епосу (1908). Авторка низки літ.-крит. і філос.-публіц. статей. Пам’ятники поетесі встановлено в Києві, Луцьку, Сурамі, Клівленді (США), Торонто і Саскатуні (Канада).
Федькович Юрій (Оснп-Домінік Гординський де Федькович; 8.08.1834, с. Сторопець-Путилів, тепер Путила Путильського р-ну Чернівецької обл. — 11.01.1888, Чернівці) — визначний письменник, перекладач, фольклорист, культ, і гром. діяч. Навчався у Чернівецькій нижчій школі (1846-1848), займався самоосвітою. Ф. 1852-1863 був на службі в австрійській армії, підпоручик. 1871-1876 мешкав у Львові, останні роки життя – у Чернівцях. Ф. —автор творів «Люба-згуба» (1863), «Так вам і треба» (1865), «Довбуш» (1869, 1876), «Казки для руського народу» (1873), «Керманич» (1876), «Дністрові кручі» (1885), «Богдан Хмельницький» (1886-1887), перекладів, зб. фольклору тощо.
Франко Іван (27.08.1856, с. Нагуєвнчі, тепер Дрогобицького р-ну Львівської обл. — 28.05.1916, Львів) — видатний письменник, гром. і політ. діяч, учений, нац. ідеолог. Батько П. і Т. Франків. Навчався на філос. ф-ті Львівського (1875-1878, 1880), Чернівецького (1890), Віденського (1890-1893) ун-тів. 1.07.1893 отримав ступінь доктора філософії Віденського ун-ту. Ф. — перший серед укр. літераторів, який заробляв на життя тільки літ. працею. Автор бл. 4000 літ., публіц. і наук, творів. Вільно писав трьома (укр., польською, нім.), а здійснював переклади з 14 мов. Найвідоміші твори: вірші «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора, не пора, не пора…» (1880, згодом став одним з нац. гімнів), зб. віршів «З вершин і низин» (1887), «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд», поема «Мойсей» (1905), повісті «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1883), «Для домашнього вогнища» (1897), «Перехресні стежки» (1900), драма «Украдене щастя» (1893), казка-поема для дітей «Лис Микита» (1890). Ф. був редактором і членом редакцій низки періодичних видань, зокрема «Друг» (1878), «Зоря» (1883-1886), «Народ» (1890-1895), «Літературно-науковий вісник» (1898-1907). Брав активну участь у гром. і політ, житті. У жовтні 1890 Ф. був співзасновником РУРП, 1899 — УНДП, тоді ж за сприяння М. Грушевського став дійсним членом НТШ. Активну участь у політ. житті припинив 1904. Значна частина спадщини Ф. представлена наук, працями (важливою є стаття «Що таке поступ?», де чи не вперше пророчо критикується марксизм). Автор першої в укр. історіографії праці в жанрі іст. біографії «Життя Івана Федоровича та його часи» (1883). 1903-1912 Ф. очолював філол. секцію, 1908-1913 — етнографічну комісію НТШ. З 190$ різко погіршився стан здоров’я Ф., але він продовжував працювати. За своє життя пройшов складну світоглядну еволюцію. У 90-х рр. XIX ст. прийшов до повної підтримки ідеї політ, самостійності України. 1976-1986 видано зібрання творів Ф. у 50 томах.
Харитоненко Іван (1820, с. Нижня Сироватка, тепер Сумського р-ну Сумської обл. — 1891) — вел. землевласник, цукрозаводчик, філантроп. Один з найбагатших власників цукрових заводів, з 1890 — член синдикату рафінадних цукрозаводчиків. X. збудував і утримував дитячий притулок, будинок мед. ф-ту і гуртожиток Харківського ун-ту, церкву в рідному селі, чимало об’єктів у Сумах тощо.
Хвойка Вікентій (Хвойко; 1850, Семин, Австр. імперія, нині Чехія — 2.11.1914, Київ) — визначний археолог та історик. Закінчив комерційне училище. 1876 переїхав до Києва, працював учителем. X. 1890 захопився археологією, 1893 — 1903 досліджував Кирилівську стоянку пізнього палеоліту в Києві. 1896 відкрив перші поселення трипільської к-ри на Київщині, 1899 — зарубинецької к-ри, 1900-1901 — черняхівської к-ри. X. був одним із засновників Київського міського музею старовини і мистецтва (тепер Нац. іст. музей).
Яворницький Дмитро (Еварницький; 6.11.1855, с. Сонцівка, тепер с. Борисівна Харківського р-ну Харківської обл. — 5.08.1940, Дніпропетровськ) — видатний історик, археолог, етнограф, фольклорист і письменник. Навчався на іст.-філол. ф-ті Харківського ун-ту (1877-1881). Учителював, займався наук, роботою, головна тематика — вивчення історії запорізького козацтва. 1892 Я. заслано до Ташкента. 1902 очолив новоство-рений Катеринославський (з 1926 — Дніпропетровськ) історико-краєзнавчий музей (до 1933), перетворив його в один з найкращих музеїв України (75 тис. одиниць зберігання, названий іменем Я.) Автор понад 200 праць, зокрема: «Історія запорізьких козаків» (тт. 1-3, 1892-1897), «Іван Дмитрович Сірко — славний кошовий отаман Війська запорізького низових козаків» (1894), «Джерела для історії запорізьких козаків» (тт. 1-2, 1903).
Читайте тему “КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX — ПОЧАТКУ XX СТ.“, щоб детальніше вивчити матеріал
