«Пісня над піснями» читати повністю українською мовою твір Шолом-Алейхема, який був написаний у 1909-1917р.р.
«Пісня над піснями» читати повністю
«Пісня над піснями» Частина перша
БУЗЯ
Бузя — пестливе ім’я, створене з Естер-Люби: Люба-Любузя-Бузя… Вона старша за мене на один рік чи, може, на два, а нам обом нема ще й двадцяти років. Тепер сідайте, будь ласка, і підрахуйте, скільки мені років і скільки їй. Та це, зрештою, не має значення. Я краще розповім вам коротенько її біографію.
Мій старший брат Беня жив на селі, орендував млин, умів стріляти з рушниці, їздити верхи на коні і плавати, як чортяка. Одного разу влітку купався він у річці і потонув. Про нього сказано у приказці: “Всі гарні плавці потопають”. По ньому залишилися млин, двоє коней, молода вдова з однією дитиною. Млина передали комусь іншому, коней спродали, молода вдова вийшла заміж і поїхала десь далеко, а дитину привезли до нас.
То була Бузя.
Що батько любить Бузю, як рідну дитину, і що мати тремтить над нею, як над єдиною дочкою, — це легко зрозуміти. Вони знайшли в ній розраду від великого горя. А я? Чому, як прийду з школи і не знайду Бузі, мені їжа не лізе в горло? А як Бузя приходить, стає світло в усіх куточках? А як Бузя звертається до мене, я опускаю очі? А як Бузя глузує з мене, я плачу? А як Бузя…
Я довго чекав, коли нарешті прийде любе, жадане свято пасхи. Тоді я буду вільний. Гратиму з Бузею в горіхи, бігатиму по подвір’ю, ходитиму до річки. Там я їй покажу, як пускають “каченят” на воду. Коли я їй кажу про що, вона мені не вірить, вона сміється. Взагалі Бузя не вірить мені ні на крихту. Тобто вона мені нічого не каже, тільки сміється. А я не люблю, коли сміються з мене. Бузя не вірить, що я можу видряпатись на найвище дерево (якби тільки схотів!). Бузя не вірить, що я вмію стріляти (якби тільки мав з чого!). Нехай лишень настане пасха, люба, жадана пасха, коли вже можна буде гратися надворі, на свіжому повітрі, не перед очима в батьків, — я їй покажу такі штуки, що вона аж зачудується.
Настало любе, жадане свято пасхи.
Нас обох одягли на свято у царське вбрання. Все, що було на нас, мінилось, блищало і шелестіло. Я дивлюсь на Бузю і згадую “Пісню пісень”, яку вивчав перед пасхою з учителем у школі, згадую стих за стихом: “Прекрасна ти, подруго моя, — о, яка ж їй гарна! Очі твої, як у голубки, волосся — мов стадо кіз, що зісковзують з гори Галаадської, зубки в тебе — мов отара білих ягнят, що з річки виходять, одно в одно, губки — пурпурова стрічка, мова твоя, як мед, солодка”.
Скажіть мені, будь ласка, чому, коли дивишся на Бузю, мусиш згадати “Пісню пісень?” Чому, коли вивчаєш “Пісню пісень”, спадає на думку Бузя?
Чудовий переддень пасхи. Сонячна година. Тепле повітря.
— Підемо?
Так каже мені Бузя, і я почуваю, що мені пашить обличчя. Мати не пошкодувала нам горіхів. Повні кишені горіхів. Проте вона наказала нам, щоб ми тепер, перед пасхальною вечерею, не сміли лузати горіхи. Гратися в горіхи — скільки душі завгодно Ми виходимо з дому. Горіхи торохкотять. Надворі добре. Надворі любо. Сонце вже близько крайнеба, дивиться вниз на околиці міста. Широко, просторо і привільне навколо. Де-не-де на горі, що ген за синагогою, визирає травичка, зелена, свіжа, тремтлива. З вереском і цвіріньканням пролітає над нашими головами струнка зграя маленьких ластівок, і знову згадується мені “Пісня пісень”: “Паростки-травичка вже з’явилася на землі, пора соловейка настала, і голос першої літньої пташки залунав у нашій країні”. Я почуваю себе напрочуд легким. Мені здається, що я маю крила: ось знімусь і полечу…
З міста долинає дивний гомін. Шумить. Вирує. Гуде. Переддень пасхи! Чудова, ясна година. Теплінь надворі.
У цю мить весь світ набуває в моїх очах зовсім іншого вигляду. Наш двір — замок. Наша хата — палац. Я — принц. Бузя — принцеса. Колоди, понакидані біля хати, — кедри й буки, що згадуються в “Пісні пісень”. Кішка, яка лежить коло дверей і гріється на сонці — одна з польових ланей, що згадуються в “Пісні пісень”. Горбок, що ген за синагогою, це гора Ліван, теж із “Пісні пісень”. Жінки й дівчата, які стоять на подвір’ях, миють посуд, готуються до пасхи, — дочки Єрусалима, про яких згадується в “Пісні пісень”. Все-все з “Пісні пісень”.
Я йду, руки в кишенях, потрушую горіхами. Горіхи торохтять. Бузя йде зі мною, не відстає ні на крок. Я не можу ходити поволі, мене підносить у повітря. Мені хочеться летіти, линути, ширяти мов орел. Я пускаюсь бігом. Бузя біжить за мною. Я стрибаю на колоди, з одної колоди на іншу. Бузя стрибає зі мною разом. Я на колоду — вона на колоду. Я вниз — вона вниз. Хто перший стомиться? Я вгадав.
— Доки це будемо стрибати?
Так каже мені Бузя. А я відповідаю їй мовою “Пісні пісень”:
“Поки день холодом дише, і тіні простягаються”. Ха-ха-ха! Ти втомилась, а я — ні!
Почуваю себе щасливим, бо Бузя не вміє робити тою, що я вмію. І разом з тим мені жаль її. Серце щемить. Мені здається, що вона зажурилась. Бузя має таку звичку: весела, весела, а потім раптом сяде в куточок і тихо заплаче. Скільки мати не втішає її тоді, скільки батько не цілує її тоді — дарма: Бузя мусить виплакатись. За ким? За батьком, який так передчасно помер? Чи за матір’ю, яка вийшла заміж, поїхала і забула навіть попрощатись? Ах, її мати, її мати! Коли їй нагадують про матір, вона міниться на обличчі. Вона не полюбляє свою матір. Вона і слова поганого не каже про матір, але не полюбляє її. Я це знаю напевне. Терпіти не можу, коли Бузя засмучена. Сідаю коло неї на колодах і намагаюсь розвіяти її сумні думки.
Я держу руки в кишенях, торохчу горіхами і кажу їй:
— Вгадай, що я можу зробити, коли схочу?
— А що ти можеш зробити?
— Коли схочу, всі твої горіхи перейдуть до мене.
— Ти їх у мене виграєш?
— Ні, ми навіть не розпочнемо гри.
— Що ж тоді? Ти їх у мене забереш силоміць?
— Ні, вони самі перейдуть до мене.
Вона зводить на мене свої красиві очі. Свої гарні, сині очі з “Пісні пісень”. Я кажу їй:
— Ти гадаєш, певно, що я жартую? Я знаю, дурненька, таке чарівне слово… Тільки скажу це слово…
Вона розплющує очі ще більше. Я почуваю себе всесильним. Я пояснюю їй, як дорослий, як герой:
— Ми, хлопці, можемо геть усе. У нашій школі є один товариш, — його звуть сліпий Шайка (він сліпий на одне око), — він все чисто знає. Немає такого на світі, чого б Шайка не знав. Навіть кабалу. Знаєш, що таке кабала?
Ні. Звідки їй знати? Я почуваю себе на сьомому небі, що можу прочитати їй лекцію з кабали.
— Кабала, дурненька, це така річ, що може стати в пригоді. За допомогою кабали можна зробити так, щоб я тебе бачив, а ти мене ні. За допомогою кабали можна дістати вино з каменя і золото із стіни. За допомогою кабали можна зробити так, щоб ми вдвох, як сидимо оце, знялися аж до хмар і ще вище хмар!..
Знятися з Бузею за допомогою кабали у височінь, до хмар і ще вище хмар, і полетіти з нею ген-ген далеко за океан — це була одна з моїх улюблених мрій. Там, за океаном, починається країна карликів, що походять від богатирів часів царя Давида. Адже карлики з натури дуже добрі людці. Живляться вони тільки цукерками і мигдалевим молоком. Грають цілі дні на маленьких сопілках, співають і ведуть всі разом танок. Вони нічого не бояться і дуже гостинні. Коли хтось із нас приїздить до них, вони дають йому їсти й пити, обдаровують найкоштовнішим убранням і безліччю срібних та золотих речей, а перед від’їздом напихають йому повні кишені діамантів, що валяються у них, як, приміром, у нас сміття на вулиці.
— Як сміття на вулиці? Невже?
Так одного разу спитала мене Бузя, коли я їй розповів про карликів.
— Не віриш?
— А ти віриш?
— А чом ні?
— Де це ти чув?
— Як то де? У хедері [1].
— Ах, у хедері…
Нижче-нижче спускається сонце, забарвлюючи небо червоною смугою багряного золота. Золото віддзеркалюється в Бузиних очах. Вони купаються в золоті.
Мені дуже хочеться, щоб Бузя захопилась Шайчиною майстерністю і тими чудами, що їх можна робити за допомогою кабали. Але Бузя аж ніяк не захоплюється. Навпаки, мені здається, що вона кепкує. А то чого ж вона мені показує всі свої зубки-перлинки? Мене це ображає, і я кажу їй:
— Ти, може, не віриш мені?
Бузя сміється.
— Думаєш, може, що я вихваляюсь? Що я вигадую?
Бузя сміється ще дужче. Е! Коли так, треба з нею порахуватися. Я вже знаю як і кажу їй:
— Ти не знаєш, що таке кабала, шкода! Знала б ти, що таке кабала, ти б не сміялася. За допомогою кабали я можу, якщо схочу, привести сюди твою матір. Так, так! А як попросиш мене дуже, я приведу її до тебе ще цієї ночі верхи на дрючку.
Вона раптом перестає сміятися. Хмаринка насунула на її гарне, ясне личко, і мені здається, що сонце раптом сховалося. Нема сонця. Немає дня. Боюсь, що трохи перебрав міру. Не треба було мені торкатися болячки, згадувати її матір. Мені шкода. Треба з нею помиритися. Присуваюся до неї. Вона одвертається. Хочу взяти її за руку. Хочу сказати їй мовою “Пісні пісень”: “Повернися, повернися, Суламіф, вертайсь до мене, Бузю!” Раптом чую голос з хати:
— Шимек! Шимек!
Шимек — це я. То мати кличе мене, щоб я пішов з татом до синагоги.
Іти з татом у синагогу напередодні пасхи — хіба є більша насолода? Чого варте саме те, що вдягаєшся з голови до п’ят у все нове і є чим похвалитися перед товаришами? А відправа в синагозі? Перша пасхальна молитва} Ах! скільки насолоди господь бог наготував для єврейських дітей на свято!
— Шимек! Шимек!
Мати моя не має часу. “Іду, зараз піду, от уже йду! Я тільки скажу Бузі кілька слів. Не більш як два слова…”
І я кажу їй два слова. Я признаюсь їй: все, що допіру сказав їй, неправда. Зробити за допомогою кабали так, щоб хтось інший летів, — цього не можна. Самому летіти — це інша справа; сам полетіти — я можу. І це я їй покажу, нехай лишень закінчиться свято, я зроблю першу спробу. Я полечу перед очима у неї отут на цьому ж місці, де лежать колоди, і за одну мить буду вже за хмарами. Звідти я візьму праворуч, он туди — бачиш? — там кінчається все і починається Крижане море.
Бузя уважно слухає. Сонце посилає своє останнє проміння, цілується з землею.
— А що таке Крижане море? — питає в мене Бузя.
— Крижаного моря не знаєш? Крижане море — це Льодовитий океан, вода там густа, як драглі, і солона, як ропа. Пароплавів нема на ньому. І люди, потрапивши туди, не можуть ніколи звідти повернутися.
Бузя дивиться на мене широко розкритими очима.
— Чого ж тобі йти туди?
— Я хіба туди йду, дурненька? Я ж лечу. Лечу понад морем, як орел. Адже за кілька хвилин я знову на суходолі! Там починаються дванадцять високих гір, що пашать вогнем, а на дванадцятій горі, біля самої верховини, зупиняюсь і йду пішки сім миль, аж поки прибуваю до дрімучого лісу, далі йду лісом і долом, аж поки прибуваю до маленького струмочка. Струмочок я перепливаю і відраховую сім разів по сім, — аж ось з’являється переді мною старезний дідок з довгою бородою і питає: “Яке твоє бажання?” А я кажу йому: “Веди мене до царівни”.
— До якої царівни? — питає мене Бузя, і мені здається, що вона чогось злякалась.
— Царівна — це прекрасна принцеса, яку схопили з-під шлюбу, зачарували її, повели геть і сховали у кришталевому палаці, ось уже сім років…
— А тобі що до того?
— Як то — що мені до того? Я мушу її визволити.
— Ти мусиш її визволити?
— А то хто ж?
— Не треба летіти так далеко… Послухайся мене, не треба!..
І Бузя бере мене за руку, і я почуваю, яка холодна її маленька ручка. Я дивлюся їй у вічі і бачу, як відбивається в них золоте сонце, що прощається з днем, з першим ясним, теплим днем напередодні пасхи. Потроху відмирає день. Наче свічка, гасне сонце. Гомін, що стояв цілий день, ущухає. Вже майже не видно на вулиці жодної живої людини. У вікнах хатинок з’являються вогники святкових свічок. Дивна, урочиста тиша обгортає нас, мене з Бузею, і ми почуваємо себе міцно злитими з цією святковою тишею.
— Шимек! Шимек!
Уже третій раз мати кличе мене, щоб я пішов з татом до синагоги. Хіба ж я сам не знаю, що треба йти до синагоги? Я тут посиджу ще хвилину, одну хвилину, не більше. Та Бузя почула, що мене кличуть, — вона вириває свою руку, схоплюється і жене мене:
— Шимек, це ж тебе кличуть, тебе! Іди, іди! Вже час. Іди, іди!..
Я збираюся йти. Кінчився день. Згасло сонце. Золото перетворилось на кров. Вітерець подув, легенький, прохолодний. Бузя жене мене, щоб я пішов. Кидаю на неї останній погляд. Зовсім не та Бузя, що раніше. Інше обличчя, і зовсім іншої принади набуває вона в моїх очах цього чарівного вечора. “Зачарована принцеса”, майнула думка у мене в голові. Бузя однак не дає мені поринати в думки. Вона жене мене, жене, щоб я пішов. Я роблю кілька кроків і озираюсь назад на зачаровану принцесу, яка зовсім злилася з цим чарівним пасхальним вечором, і зупиняюсь заворожений. Але вона показує рукою: “Іди! Іди!..” І мені здається, що я чую її голос, чую, як вона мені каже мовою “Пісні пісень”:
“Біжи, мій милий, біжи, мій коханий! І будь подібний до оленя або до сарни на горах запашних!”
«Пісня над піснями» Частина друга
ЙДЕМО ПО ЗЕЛЕНЬ
— Швидше, Бузю, швидше! — кажу я Бузі за день перед зеленими святами, беру її за руку, і ми хутко сходимо на гору. — Час не жде, дурненька, день минає. Нам треба перейти через он яку гору, а за горою ще матимемо річку. Над річкою стелеться кладка з дощок, це — “місток”. Річка тече, жаби кумкають, дошки хитаються, і лише там, як перейти місток, лише там починається справжній рай, Бузю. Там тільки і починаються мої маєтки.
— Твої маєтки?
— Я хочу сказати — левада. Велике поле, що простягається, простягається без кінця, без краю. Зеленою ковдрою воно вкрите. Жовтенькими цяточками воно поцятковане. Червоненькими клинчиками воно поклиноване. А запахи там — найкращі запахи в світі. І дерева там є в мене, безліч дерев, високі, крислаті дерева. І горбок там маю, на якому сиджу. Хочу — сиджу собі, хочу — кажу чарівне слово, здіймаюсь у повітря й лечу, як орел, вище хмар, понад полями й лісами, понад морями і пустелями, аж ген-ген за Чорні гори…
— А звідти, — перебиває мене Бузя, — ти йдеш сім миль пішки, поки не приходиш до маленької річечки?
— Ні, до дрімучого лісу… Спершу йду лісом і долом і лише тоді прибуваю до річечки…
— Річечку ти перепливаєш і одлічуєш сім разів по сім…
— І з’являється переді мною старезний дід з довгою бородою…
— Він питає тебе: “Яке твоє бажання?”
— А я кажу йому: “Поведи мене до царівни…”
Бузя вириває свою руку з моєї руки і пускається бігти з гори. Я біжу за нею.
— Бузю, чого ти так біжиш?
Бузя не відповідає. Вона сердиться. Вона не любить царівни. Всі казки вона любить, тільки не про царівну…
Хто така Бузя — ви, мабуть, пам’ятаєте. Я вже вам колись розповідав. Але, може, ви забули, то я повторю вам знову.
Я мав старшого брата Беню. Він потонув. По ньому залишилися водяний млин, молода вдова, двоє коней і одна дитина. Млина передали комусь іншому, коні спродано. Вдова вийшла заміж і поїхала десь далеко. А дитину привели до нас.
Це була Бузя.
Ха-ха-ха! Всі гадають, що я й Бузя — це брат і сестра. Мого тата вона зве татом. Мою матір зве мамою. А ми вдвох живемо, як брат і сестра, і любимось, як брат і сестра.
Як брат і сестра? Чому ж Бузя мене соромиться? Одного разу ми залишились удвох, удвох на цілу хату. Було це надвечір. Вже сутеніло. Тато пішов у синагогу читати кадиш [2] по моєму братові Бені, а мати пішла по сірники. Я й Бузя забились у куточок, і я розповідаю їй казки. Бузя любить, коли я їй розповідаю казки. Гарні казки, пригоди з “Тисячі і однієї ночі”. Вона присувається до мене близько. Ті рука в моїй руці.
— Розказуй, Шимек, розказуй!
Тихо спадає ніч. Поволі насуваються тіні на меблі в хаті, тремтять, плазують по землі і розпливаються. Ледве-ледве бачимо одне одного. Але я відчуваю — її ручка тремтить і чую — її сердечко калатає, і бачу — її очі блищать у пітьмі. Раптом вона вириває свою руку з моєї руки. “Що таке, Бузю?” — “Не можна”. — “Чого не можна?” — “Триматися за руки” — “Чому? Хто тобі сказав?”— “Я сама знаю”. — “Хіба ж ми чужі? Хіба ми не брат і сестра”. — “Е! Коли б ми були братом і сестрою”, проказує Бузя, і мені вчувається в її словах мова “Пісні пісень”: “О, коли б ти був мені братом рідним, — чом ти мені не брат?!”
І так завжди. Коли говорю про Бузю, то згадую “Пісню пісень”.
На чому ж ми зупинились? Напередодні зелених свят. Ми біжимо з гори. Попереду Бузя, за нею я. Бузя гнівається на мене за царівну. Всі казки вона любить, тільки не про царівну. Та не турбуйтесь, — Бузин гнів триває недовго. Ось вона вже знову дивиться на мене своїми великими, ясними, замріяними очима, закидає волосся назад і каже мені:
— Шимек! Ой Шимек! Диви-но! Поглянь, яке небо! Ти зовсім не бачиш, що діється навколо!
— Я бачу, дурненька! Авжеж, бачу. Я бачу небо, відчуваю теплий вітрець, чую як пташки щебечуть, і цвірінькають, і літають над нашими головами. Це наше небо, наш вітрець, наші пташки — все наше, наше, наше! Подай твою руку, Бузю!..
Ні, вона не дає мені руки. Вона соромиться. Чому соромиться мене Бузя? Чому вона почервоніла?
— Там, — каже мені Бузя і біжить попереду, — там, як перейдемо місток…
І мені здається, що вона звертається до мене мовою Суламіфі з “Пісні пісень”: “Xодімо, мій милий, ходім, любий мій. Ходімо ген-ген у поле. Будемо ночувати в селах, прокидатися у виноградниках, дивитися, чи цвіте виноград! Чи зазеленіло виноградне гроно! Чи паростяться гранати!..”
І ось ми біля містка.
Річка дзюрчить, жаби кумкають, дошки хилитаються, погойдуються, а Бузя тремтить.
— Ой, яка ж бо ти, Бузю!.. Чого ти боїшся, дурненька? Держися за мене, або дай я тебе обійму! Я тебе, а ти мене. Бачиш? Отак! Отак!
Уже кінчився місток. І отак, обнявшись, ідемо вдвох, самі в цьому раю.
Бузя тримається за мене міцно, дуже міцно. Вона мовчить. Але мені здається, що вона говорить до мене мовою “Пісні пісень”: “Я належу другові моєму, а друг мій належить мені — я твоя, а ти мій…”
Левада велика. Вона простягається без кінця, без краю. Зеленою ковдрою вкрита. Жовтенькими цяточками поцяткована. Червоненькими клинчиками поклинована. І запахи линуть тут, найкращі запахи в світі, і ми обоє йдемо, обнявшись, самі-самісінькі, удвох у цьому раю.
— Шимек! — каже Бузя, дивиться мені престо у вічі і тулиться до мене ще ближче. — Коли ми почнемо рвати зілля на зелене свято?
— День ще великий, дурненька! — кажу я їй і весь палаю. Не знаю, куди раніше дивитися: чи в шатро блакитного неба? Чи на зелену ковдру широкого поля? Чи туди, на край світу, туди, де небо зливається з землею? Чи дивитися в Бузине ясне личко, у Бузині гарні, великі очі, що здаються мені такими глибокими, як небо, і мрійними, як ніч? її очі завжди замислені. Глибока журба захована в них. Тихою тугою повиті вони. Я знаю її журбу, мені відома її туга! Вона ховає великий біль у серці— образу на матір, яка вийшла заміж за чужого батька і поїхала від неї назавжди, навіки, неначе вона була для матері зовсім чужа. Дома не можна при ній згадувати материне ім’я, неначе вона ніколи й не мала матері. Моя мати — це її мати. Мій батько — це її батько. І вони люблять її, як рідну дитину, тремтять над нею, дозволяють їй усе, чого її серцю заманеться. Ні в чому не відмовляють Бузі. Коли Бузя сказала, що хоче піти зі мною нарвати зелені на свято (це я підучив її так), батько подивився поверх срібних окулярів, погладив срібні нитки своєї срібної бороди і мовив до матері: “Як ти гадаєш?” І між батьками відбулася така розмова про нашу прогулянку удвох за місто, щоб нарвати зелені на свято:
Батько. Що скажеш?
Мати. Що ти скажеш?
Батько. Дозволити їм піти?
Мати. Чому ж їм не дозволити піти?
Батько. Хіба я кажу, що ні?
Мати. А що ж ти кажеш?
Батько. Я кажу тільки, чи можна їм піти?
Мати. Чому ж їм не можна піти?
І так далі. Я знаю, що їх турбує. Може, двадцять разів наказує мені батько, а за батьком також і мати, що там є місток, а під містком вода — річка, річка, річка…
Ми, я і Бузя, давно вже забули про місток з водою, з річкою. Ми гасаємо по широкій, вільній леваді, під широким, вільним небом. Бігаємо по зеленому полю, падаємо, качаємося в запашній траві. Підводимось, падаємо і качаємось ще раз і ще раз, а зелень на свято ще й не починали рвати. Я веду Бузю вздовж і впоперек левади. Вихваляюсь перед нею своїми маєтками.
— Бачиш оці дерева? Бачиш оцей пісок? Бачиш оцей горбок?
— Це все твоє?
Так каже мені Бузя, а очі її всміхаються. Мене ображає те, що вона сміється. Завжди у неї така звичка — сміятися з мене. Я насуплююсь і одвертаюсь на хвилинку від Бузі. Бузя здогадується, що я образився, заходить мені спереду, зазирає мені в очі, бере мене за руку і каже мені: “Шимек!..” Вмить зникає образа, і все чисто забувається. Я беру її за руку і веду її до мого горбка — туди, де сиджу завжди, щороку. Схочу — сиджу собі, схочу — проказую чарівне слово, здіймаюсь у повітря і лечу собі, як орел, за хмари, понад полями й лісами, понад морями і пустелями…
Там, на горбку, сидимо, я і Бузя (зелені на свято ми все ще не нарвали), і розповідаємо казки. Тобто розповідаю я, а вона слухає. Я розповідаю їй про те, що буде через багато, багато років, коли я стану дорослим, а вона дорослою і ми поберемося… Ми зараз же з допомогою чарівного слова здіймемось у повітря понад хмари і об’їдемо цілий світ. Насамперед ми відвідаємо всі країни, де бував Олександр Македонський. А далі подамося до Палестіни. Там побуваємо на всіх запашних горах, у всіх виноградниках, напхаємо повні кишені інжиру, фініків, маслин і полетимо звідти ще далі й далі. І в кожному місці утнемо щось інше, бо ж ніхто нас не бачитиме…
— Ніхто нас не бачитиме? — питає Бузя і схоплює мене за руку.
— Ніхто! Ніхто! Ми бачитимемо всіх, а нас не побачить ніхто.
— Коли так, Шимек, у мене є до тебе прохання.
— Прохання?
— Маленьке прохання…
Але я знаю наперед її прохання. Вона хоче, щоб ми поїхали туди, де її мати вийшла заміж. Викинути якогось коника її вітчимові…
— Чом ні? — кажу я їй. — З превеликою охотою. На мене можеш звіритися, дурненька. Я можу зробити таке, що вони мене пам’ятатимуть.
— Не їм, тільки йому, йому самому! — проситься в мене Бузя.
Але не так швидко я пристаю на це. Мене як розгнівати — це щось страшне! Як можна забути таку кривду?
Витівка жінки — вийти заміж за іншого батька, заїхати казна-куди й кинути дитину, навіть листівки не написати! Це ж нечувана річ! Хіба ж можна допустити таку жорстокість?!
Даремно я так розпалився. Я шкодую: наче собаки гризуть серце. Але пропало… Бузя затулила лице обома руками. Вона плаче? Я б радо пошматував себе. Навіщо було мені торкатися її болячки — згадувати її матір! Нишком, про себе, обзиваю себе всіма найобразливішими йменнями: “Осел! Корова! Базікало! Йолоп! Бовдур!..” Я присуваюсь до неї. Беру її за руку: “Бузю! Бузю!” Я хочу сказати їй мовою “Пісні пісень”: “Покажи лице твоє, дай послухати твій голос…”
Раптом… Звідки це сюди взялися батько й мати?
Батькові срібні окуляри блищать здалека. Срібні нитки його срібної бороди мають на вітерці. А мати здалека махає до нас хусткою. Ми обоє, я й Бузя, сидимо, немов скам’янілі. Чого прибігли сюди батьки?
Це вони прибігли до нас сюди довідатися, що ми поробляємо. Чи не трапилося з нами, боронь боже, якесь лихо? Чого доброго, місток, вода, річка, річка, річка. Чудні вони!
— А де ваша зелень?
— Яка зелень?
— Зелень, що ви пішли нарвати на свято…
Ми обоє, я і Бузя, перезираємось. Я розумію її очі. Розумію її погляд. І здається мені, що чую, як вона мені каже мовою “Пісні пісень”:
“О, коли б ти був мені братом рідним!”. Чом ти мені не брат?
— Ну, що ж, зелень на свято… вже якось обійдемось, — усміхаючись, каже батько, і срібні нитки його срібної бороди виблискують у ясному промінні золотого сонця. — Аби, хвала Всевишньому, діти здорові і з ними, боронь боже, нічого не трапилось.
— Хвалити бога! — відповідає мати і витирає хусткою червоне, упріле обличчя. І обоє вони щасливо всміхаються, радіють, на нас дивлячись.
Чудні, чудні люди — мої батьки!
