«Поліанна» читати. Елеонор Портер

Але з будинку почувся дзвінок. За мить з кухонних дверей вилетіла Ненсі і кинулася до Поліанни.

— Міс Поліанно, дзвінок означає час сніданку. Вона підняла дівчинку й потягла до будинку, за-

сапано пояснюючи на ходу:

— В інший час дзвінок сповіщає про обід і вечерю. Але завжди він означає одне: де б ви не були, повинні облишити все й мерщій бігти до столу. Якщо ви цього не усвідомите, нам щоразу доведеться шукати якогось приводу, з якого можна порадіти, — мовивши це, Ненсі проштовхнула Поліанну в двері, як неслухняне курча в курник.

Перші п’ять хвилин сніданку минули в цілковитій тиші. Раптом міс Полі з відразою помітила дві мухи, що спокійнісінько кружляли над столом.

— Ненсі, звідкіля тут з’явилися мухи? — суворо запитала вона.

— Не знаю, мем. У мене на кухні немає жодної. Ненсі була настільки схвильована пригодою, яка

сталася напередодні, що зовсім не звернула уваги на підняті віконниці в кімнаті Поліанни.

— Напевне, це мої мухи, тітонько Полі, — люб’язно пояснила Поліанна. — Сьогодні вранці в мене в кімнаті їх було напрочуд багато.

Ненсі прожогом вискочила з кімнати, прихопивши з собою тацю з гарячими млинцями, які вона саме збиралася подавати до столу.

— Твої мухи? — витріщилася на небогу міс Полі. — Що ти маєш на увазі? Звідкіля вони з’явилися?

— Звичайно, знадвору, тітонько, залетіли через вікна. Я сама бачила.

— Ти сама це бачила? Ти хочеш сказати, що підняла вікна, хоча на них іще немає захисних сіток від комах?

— Ай справді, тітонько Полі, сіток не було.

Ненсі знову зайшла до кімнати, тримаючи в руках тацю з млинцями. її обличчя було напруженим і дуже червоним.

— Ненсі, — різко наказала їй господиня, —постав млинці на стіл, піднімися в кімнату міс Поліанни й позачиняй усі вікна. І двері також. Коли впораєшся на кухні, візьми мухобійку і пройдися по всіх кімнатах. Щоб не лишилося жодної мухи. — А тоді звернулася до небоги: 

— Поліанно, я замовила захисні сітки від комах на твої вікна. Я пам’ятала, що мусила це зробити. А ось ти геть забула про свій обов’язок.

— Мій обов’язок? — Поліанна від здивування широко відкрила очі.

— Звичайно, я знаю, що зараз тепло, але я вважаю, що твій обов’язок — тримати вікна зачиненими, доки не привезуть ті сітки. Мухи, Поліанно, не лише брудні й набридливі, вони надзвичайно небезпечні для здоров’я. Після сніданку я дам тобі брошурку про це, аби ти прочитала.

— Прочитала? Ой, дякую, тітонько Полі. Я так люблю читати.

Міс Полі голосно вдихнула і міцно стисла губи. Поглянувши на її суворе обличчя, Поліанна й собі насупилася.

— Мені справді прикро, що я забула про свій обов’язок, тітонько Полі, — несміливо вибачилася вона. — Я більше не буду відчиняти вікна.

Тітка не відповіла. До кінця сніданку вона більше не зронила ні слова. Відтак підвелася, підійшла до книжкової шафи у вітальні, дістала звідти тоненьку брошурку і повернулася до небоги.

— Ось тут прочитаєш, Поліанно. Я попрошу тебе піти до кімнати й прочитати її. Я піднімуся за півгодини, і ми передивимося твої речі.

Поліанна, дивлячись на зображення збільшеної в багато разів голови мухи, весело вигукнула:

— Дякую, тітонько Полі! — і вискочила з кімнати, грюкнувши за собою дверима.

Міс Полі спохмурніла, завагалась, а тоді велично перетнула кімнату і відчинила двері. Але Поліанна вже зникла з поля зору — подріботіла по сходах на горище.

За півгодини міс Полі з виразом загостреного почуття обов’язку, що відбивався в кожній рисочці її обличчя, піднялася на горище. Коли вона відчинила двері, Поліанна зустріла її вибухом непідробного захоплення.

— Ой, тітонько Полі, я ніколи в житті не читала нічого більш цікавого і захоплюючого. Я така рада, що ви дали мені почитати цю книжечку. І в думці не покладала, що мухи на лапках переносять стільки всього, і…

— Досить, — велично зупинила її міс Полі. — Поліанно, принеси мені весь свій одяг, я хочу його передивитися. Все, що тобі не підходить, я віддам Салліванам.

Не дуже охоче Поліанна відклала брошурку й підійшла до шафи.

— Я боюся, ви можете подумати, ніби це найгірше, що було в Жіночої допомоги, бо навіть вони сказали, що то лахміття, — сумно зітхнула дівчинка. — Але у двох-трьох останніх місіонерських по жертвах був одяг лише для хлопчиків та людей похилого віку, тому… А ви коли-небудь отримували місіонерські пожертви, тітонько Полі?

Шокована міс Полі глянула на дівчинку з таким гнівом, що та поспішила виправитися:

— Ой, звичайно ні, тітонько Полі! — квапливо вигукнула вона й зашарілась. — Я й забула, багатіям таке не потрібне. Розумієте, я іноді забуваю, що ви багаті… ну тут, у моїй кімнатчині.

Міс Полі невдоволено викривила губи, але промовчала. Поліанна не помітила, яке враження справили її слова на тітоньку, і спокійно вела далі:

— Я хочу сказати, що ніколи на можна передбачити, що отримаєш із місіонерської пожертви. Там можна знайти що завгодно, тільки не те, що тобі потрібно. Навіть, коли наперед знаєш, що шкода праці. Через ці пожертви мені

іноді так важко бувало грати в нашу гру з моїм татком, і…, — Поліанна запнулася, згадавши, що тітка заборонила говорити про батька. Вона кинулася до шафи й обіруч витягла звідти все своє вбоге вбрання.

— Ці речі зовсім негарні, — затиналася Поліанна. — Взагалі-то, вони мали б бути чорними, аби не той червоний килимок для церкви. Але це все, що у мене є.

Міс Полі кінчиками пальців перегорнула купу одягу і дійшла висновку, що все це анітрохи не пасує її небозі. Потім її увага перенеслася на полатану білизну в шухлядах комода.

— Усе найкраще — на мені, — занепокоєно зізналася Поліанна. — Жіноча допомога купила мені один повний комплект в уцінених товарах. Місіс Джонс — президент товариства — сказала, що вони зобов’язані придбати це для мене, навіть якщо до кінця своїх днів їм доведеться ходити голими проходами, без килима. Але то таке. Містера Байта дратує шум. Дружина каже, що він нервовий… але ж він і грошовитий. Гадають, що він трусне калиткою на килим… з огляду на свої нерви. На мою думку, йому слід радіти з того, що, крім хворих нервів, він має достатньо грошей. Ви згодні?

Міс Полі не слухала її. Вона завершила огляд білизни й несподівано повернулася до дівчинки.

— Ти ходила до школи, Поліанно?

— Так, тітонько Полі. А окрім того, тат… я хотіла сказати, що крім того, я трошки навчалася вдома.

Міс Полі спохмурніла.

— Чудово. Восени ти ходитимеш у місцеву школу. Містер Гол, директор, визначить, до якого класу тебе записати. А поки що ти щодня читатимеш мені уголос по півгодини.

— Я люблю читати. Але якщо вам набридне слухати мене, я із задоволенням почитаю про себе… щиро, тітонько Полі. І мені не треба буде радіти, бо я набагато більше люблю читати про себе, особливо якщо є довгі слова.

— Я у цьому не сумніваюсь, — похмуро зупинила її міс Полі. — Ти навчалася музиці?

— Небагато. Я люблю слухати інших, а моє виконання мені не до вподоби. Я трішки вчилася грати на піаніно. Мене вчила міс Ґрей, що грає в церкві. Але, може, краще не треба, тітонько Полі? їй-їй. 

— Це я розумію, — підсумувала міс Полі, трохи звівши брови. — І все ж я вважаю своїм обов’язком, щоб тебе як слід навчили хоча б основам музики. Ти шила?

— Так, мем, — зітхнула Поліанна. — Жіноча дот помога навчала мене. Але це було жахливо. Справа в тому, що місіс Джонс зовсім інакше тримала голку, коли робила петлі; місіс Вайт вважала, що перед підрублюванням треба навчитися робити строчку (чи навпаки, я уже не пам’ятаю); місіс Гарріман казала, що за латки взагалі братися не треба.

— Ну, тепер таких складнощів у тебе більше не буде. Я, звичайно, сама вчитиму тебе шити. Гадаю, готувати ти теж не вмієш?

Поліанна раптом розсміялася:

— Вони саме розпочали вчити мене цього літа, але далеко воно не пішло. Вони більше сперечалися про це, ніж навіть про шиття. Вони збиралися спочатку навчити мене пекти хліб, але кожна пропонувала свій рецепт, і тому під час одних посиденьок за шиттям вони вирішили вчити мене по черзі — щодня до обіду і кожна на своїй кухні. Я встигла навчитися лише готувати шоколадну помадку та фіґовий кекс. А потім усе скінчилося… — голос Поліанні урвався.

— Шоколадна помадка і фіґовий кекс, отак! — осудливо сказала міс Полі. — Сподіваюся, ми це швидко виправимо. — Вона на мить замислилася, а тоді поволі повела далі: — Щоранку о дев’ятій ти мені читатимеш уголос протягом півгодини. До цього часу ти маєш прибрати у цій кімнаті. У середу та суботу до обіду — від пів на десяту — ти вчитимеш-°я в Ненсі готувати на кухні. В інші дні вранці я вчитиму тебе шити. Після обіду в тебе залишиться час на уроки музики. Я сьогодні ж домовлюся про це із викладачем, — рішуче завершила вона і підвелася зі стільця.

— Але ж, тітонько Полі. — злякано вигукнула Поліанна. — Коли ж я житиму?

— Житимеш? Що ти маєш на увазі? Хіба це не життя?

— Звичайно, під час усіх занять, тітонько Полі, я зможу дихати, але це ще не означає, що я житиму. Людина спить і дихає, але ж не живе. Для мене “жити” означає робити те, що хочеш: гратися надворі, читати книжки (звичайно ж, про себе), видиратися на гори, розмовляти з містером Томом у садку, з Ненсі, роздивлятися людей, і будинки, і ще тисячі інших дивовижних речей на цих прекрасних вулицях, якими я проїжджала вчора. Ось що я називаю жити, тітонько Полі. А просто дихати —ще не означає жити.

Міс Полі роздратовано підняла голову.

— Поліанно, ти просто неймовірна дитина! Звичайно ж, ти матимеш відповідний час для ігор. Але, на мою думку, якщо я готова виконати свій обов’язок і дати тобі відповідну освіту та виховання, ти теж повинна докласти зусиль, щоб мої старання не були марними.

Поліанна була збентежена:

— Тітонько Полі, як ви могли подумати, що я можу бути такою невдячною до вас. Я ж вас люблю. Ви ж не хтось там із Жіночої допомоги. Ви — моя тітонька!

— Дуже добре. Тож не змушуй мене сумніватися в цьому, — промовила міс Полі і повернулася до дверей.

Вона вже спустилася на половину сходів, коли за спиною пролунав несміливий голос Поліанни: 

— Тітонько Полі. Але ви не сказали, які з моїх речей ви хочете… комусь віддати.

Міс Полі стомлено зітхнула, але це зітхання долетіло до Поліанни.

— Так, я забула тобі про це сказати. Тімоті сьогодні пів на другу відвезе нас до міста. Усі ті речі не пасують моїй небозі. І я вважаю своїм обов’язком купити тобі все необхідне, щоб тобі не соромно було з’являтися на людях.

Цього разу не стримала зітхання Поліанна. Вона відчула, що майже ненавидить слово “обов’язок”.

— Але, тітонько Полі, заради Бога, — благально промовила вона, — хіба немає іншої можливості бути щасливим, як тільки виконувати свої обов’язки?

— Що? — Міс Полі ошелешено глянула вгору. — Як ти смієш бути такою нахабою, — почервоніла вона від обурення й поквапилася сходами вниз.

У розпеченій кімнатчині на горищі Поліанна опустилася на стілець. Подальше існування уявлялося їй безперервним виконанням обов’язку.

— Ну що я таке нахабне сказала? — зітхнула вона. — Я просто запитала, чи можна жити так, щоб просто радіти, а не лише виконувати свій обов’язок.

Кілька хвилин Поліанна сиділа мовчки, сумно споглядаючи залишену на ліжку купу одягу. Тоді поволі підвелася і почала складати речі назад.

— Як нема з чого порадіти, — міркувала вона вголос. — Хіба що… можна буде порадіти, коли цей обов’язок буде виконано.

І дівчинка вибухнула сміхом.

ПОЛІАННА І ПОКАРАННЯ

Пів на другу Тімоті відвіз міс Полі та її небогу до чотирьох-п’ятьох найбільших крамниць за пів-милі від садиби.

Купівля нового одягу для дівчинки викликала у всіх неймовірне збудження. Міс Полі відлягло; вона розпружилася, як людина, що ступила на тверду землю після ходіння по щойно застиглій вулканічній лаві. Розпашілі продавці, що обслуговували По-ліанну і її тітоньку, мали цілу торбу жартів про дівчинку, аби до кінця тижня розважати друзів. Поліанна випромінювала навколо себе усмішки та сердечну любов, бо як пояснила вона одному продавцеві: “Це так чудово — купувати новенький одяг, тоді як раніше ви не мали нічого, крім місіонерських пожертв та Жіночої допомоги, одяг, який не треба ні підшивати, ні відпускати”.

На ходіння по крамницях пішла решта дня. Потім на Поліанну чекала вечеря, приємна розмова в садку зі старим Томом та з Ненсі, яка встигла перемити посуд на приступцях, що вели у двір, — на цей час тітонька Полі пішла до сусідки.

Старий Том розповів Поліанні багато цікавого про її маму, і дівчинка була достоту щаслива від цього. А Ненсі переповіла про маленьку ферму Корнер за шість миль звідси, де жила її матінка та любі братик і сестрички. Вона пообіцяла Поліанні, якщо міс Полі дозволить, колись повезти її в гостину.

— У них чудові імена, вам вони сподобаються, — зітхнула Ненсі. — їх звуть Алджернон, Флора-бел і Естел. А я… Я ненавиджу ім’я Ненсі, — зітхнула вона.

— Як ви можете таке казати, це ж ваше ім’я? — здивувалася Поліанна. 

— Але воно не таке гарне, як інші. Розумієте, я була першою дитиною в родині, і мама тоді ще не читала романів, де вона знаходила гарні імена.

— А мені подобається “Ненсі”, бо це ви, — проголосила Поліанна.

— Гм. Але мені здається, ви любили б мене не менше, якби я звалася Кларісою Мейбл, — відказала Ненсі. — А мені було б набагато приємніше, оскільки я страшенно люблю це ім’я.

Поліанна зайшлася сміхом:

— Принаймні ви повинні радіти, що не Гіфзіпа.

— Гіфзіпа?

— Так, це ім’я місіс Вайт. Чоловік звертається до неї Гіп, і це її дратує. Каже, що коли вона чує Гіп-Гіп, їй здається, що наступної миті пролунає: “Ура!” А вона не хоче, аби їй уракали.

Похмуре обличчя Ненсі розпливлося в широкій усмішці.

— Хай тобі всячина! Тепер, коли чутиму “Ненсі”, згадуватиму про “Гіп-Гіп” і сміятимуся: Що ж, я рада… — вона урвала і вражено втупилася в Поліанну. — А скажіть-но, міс Поліанно, ви навмисно граєтеся зі мною у вашу гру, аби я раділа, що не мене звуть Гіфзіпа?

Поліанна насупилася, а тоді засміялася:

— Атож, Ненсі. Але я не навмисне. Я гралася, але це вийшло несамохіть. Розумієте, граючись, призвичаюєшся знаходити щось, з чого можна порадіти. І справді, здебільшого є чого радіти, якщо наполегливо шукаєш причіпку.

— М-можливо, — з недовірою припустила Ненсі.

Пів на дев’яту Поліанна поклалася до ліжка. Сітки ще не привезли, і її задушна кімнатчина нагадувала грубку. Поліанна з жадобою дивилась на щільно зачинені вікна, але відчинити їх не наважилася. Вона роздяглася, охайно склала одяг, помолилася, задула свічку і вляглася в ліжечко.

Бозна-скільки вона пролежала без сну в гарячій постелі з заплющеними очима, перекидаючися з боку на бік. їй ‘здалося, що минуло кілька годин, перш ніж вона підвелася з ліжка, підійшла до дверей і прочинила їх.

На горищі стояла оксамитова чорнота, і тільки місяць проклав срібну стежку на підлозі — від східного слухового вікна. Рішуче зневажаючи страхоту темряви ліворуч і праворуч, Поліанна зробила швидкий вдих і почапала по срібній стежці до вікна.

Вона чомусь сподівалася, що хоч на цьому вікні будуть сітки, та ба! Натомість там був казково гарний широкий світ і, як вона знала, м’яке свіже повітря, якого так прагли розпашілі щічки та руки.

Поліанна підійшла ближче і почала вдивлятися в широчінь. І тут вона побачила неподалік під вікном бляшаний широкий дах солярію тітоньки Полі понад входом до будинку. Це видовище виповнило її бажанням: ото б зараз туди потрапити!

Вона боязко озирнулась. Десь там лишилася 1 розпечена кімнатчина зі ще розпеченішим ліжком. Але її вже відокремлювала від того страшна чорна пустка, крізь яку можна пройти лише напомацки, витягнувши руки… натомість попереду — дах солярію з місячним світлом і прохолодним, м’яким нічним повітрям.

Якби ж то її ліжечко стояло тут! Люди ж іноді сплять на вулиці. Ось, наприклад, Джоуль Гартлі з її рідного містечка хворів на сухоти й змушений був спати надворі,

Поліанна раптом пригадала, що недалеко від цього вікна вона бачила низку довгих білих мішків, Що висіли на цвяхах. Ненсі казала, що в них улітку провітрювали зимовий одяг. Наївшись дрижаків, Поліанна допнулася туди, вибрала один гарний натовчений м’який мішок (у ньому була котикова шуба міс Полі), що мав правити за матрац, другий — тонший — вона склала як подушку, а третій — ніби напівпорожній — видався їй схожим на ковдру. Спорядившись таким чином, втішена Поліанна повернулася до осяяного місяцем вікна, підняла раму, спустила мішки на дах, потім спустилася сама і обережно зачинила за собою вікно, — Поліанна не забула про мух із неймовірними лапками, на яких вони переносять всіляке страхіття.

Яка приємна тут прохолода! Поліанна аж вистрибом пішла по даху, вдихаючи на повні груди свіже повітря. їй так подобався ляск бляхи під ногами. Аж вона два-три рази пройшлася із кінця в кінець — так любо відчувати просторінь після розжареної кімнатчини; дах широкий, плоский — не впадеш. Нарешті вдоволено зітхнула та згорнулася коточком на матраці з котикової шуби, підмостила під голову другий мішок, вкрилася третім, наче ковдрою, і налаштувалася спати.

“Я така рада, що сіток від комах іще не привез— * ли, — бурмотіла вона, блимаючи на зорі, — інакше я ніколи не мала б цього”.

Тим часом у кімнаті поруч із солярієм бліда і перепуджена міс Полі мерщій одягала халат і пантофлі.

Хвилинку тому вона тремким голосом телефонувала Тімоті:

— Мерщій сюди — і ти, і твій батько. Захопіть ліхтарі. Хтось є на даху солярію. Мабуть, видряпався по трельяжу для троянд, тепер може вдертися в дім через східне вікно на горищі. Я зсередини горище зачинила, але не баріться!

І коли Поліанна вже засинала, її розбуркав блиск ліхтарів і тріо зойків. Вона розплющила очі: осьде поруч Тімоті на драбині, старий Том вилазить крізь вікно, а з-за нього вирячилася на неї тітка.

— Поліанно, що це усе означає?! — вигукнула міс Полі.

Дівчинка закліпала спросоння й сіла.

— О, Містере Том… тітонько Полі? — запнулася вона. — Не лякайтесь! У мене не сухоти, як у Джо-еля Гартлі. Там… страшенна спека. Але, тітонько Полі, я позакривала вікна, і мухи не зможуть принести мікроби.

Тімоті хутенько спустився вниз по драбині. Старий Том теж швиденько віддав ліхтар міс Полі і подався за сином. Міс Полі закусила губу і почекала, доки підуть чоловіки, а тоді суворо проказала:

— Подай сюди негайно всі речі й залізай сама. Я ще такої дитини на світі не бачила! — репетнула вона вже на горищі, тримаючи однією рукою По-ліанну, а другою — ліхтар.

Після прохолоди надворі Поліанні видалося на горищі ще задушніше, але вона не нарікала, а лише уривчасто зітхнула.

Підійшовши до сходів, міс Полі кинула:

— Решту ночі, Поліанно, спатимеш зі мною. Сітки привезуть завтра, а доти я вважаю своїм обов’язком не пускати тебе з очей.

Поліанна затамувала віддих:

— З вами! У вашому ліжку! — нестямилася вона. — Ой, тітонько Полі, тітонько Полі, які ви чудові! Я так мріяла спати поруч із кимсь рідним… тільки не з Жіночої допомоги. Мені їх досить. Але — ви! Ви знаєте, я така рада, що сітки не привезли! Ви теж? Відповіді не було. Міс Полі простувала попереду. Якщо чесно, вона почувалася напрочуд безпорадною. Уже втретє від часу приїзду Поліанни вона намагалася її покарати… і втретє її покарання сприймалося як найвища нагорода. Не дивно, що міс Полі почувалася на диво безпорадною.

ПОЛІАННА ЙДЕ В ГОСТІ

Невдовзі життя у садибі Гаррінгтонів увійшло в колію, хоча новий порядок трохи відбігав від того, який передбачала спочатку міс Полі. Авжеж, По-ліанна шила, грала на піаніно, читала вголос, а також вчилася готувати на кухні. Але це не відбирало в неї стільки часу, як гадалося спочатку, тож По-ліанна мала час, як вона висловилася, “жити”. Майже щодня з другої до шостої дівчинка займалася тим, що їй подобалося. Звичайно, крім того, що їй уже встигла заборонити міс Полі.

Невідомо, чи то все робилось, аби не перевантажувати дитину, чи для того, щоб трохи звільнити міс Полі від Поліанни. Звичайно, протягом перших днів липня міс Полі мала не одну нагоду вигукувати: “Що за неймовірна дитина!”, а уроки шиття та читання наприкінці дня виснажували і спустошували її.

Ненсі на кухні велося краще. Вона не була ні виснажена, ні спустошена. А середа та субота стали для неї святковими днями календаря.

В околах садиби Гаррінгтонів не було дітей, з якими Поліанна могла б бавитися. Власне, будинок стояв на околиці містечка, і в поблизьких домах не було однолітків Поліанни. Але вона, схоже, не журилася. 

— Я не звертаю на це уваги, — пояснювала вона Ненсі. — Я охоче гуляю по околиці, роздивляюсь вулиці й будинки, знайомлюся з людьми. Я так люблю людей. А ви, Ненсі?

— Ну, я б не сказала, що дуже люблю… принаймні, не всіх, — не уточнювала Ненсі.

Майже кожної погожої днини Поліанна випрохувала якесь завдання, аби мати змогу кудись піти, і під час таких прохідок вона часто зустрічала одного Чоловіка. Подумки вона вважала його “саме тим”, хоча дорогою здибувала чимало чоловіків.

Чоловік був завжди вбраний у довгий чорний сурдут та шовковий циліндр, — цього інші чоловіки не носили. Його бліде обличчя завжди чисто поголене, а волосся, що вибивалося з-під циліндра, було позначене сивиною. Ідучи, він тримав спину, а ходив переважно швидко й завжди сам, через що Поліанна йому співчувала. Може, саме це спонукало дівчинку одного разу звернутися до нього.

— Доброго дня, сер. Який чудовий сьогодні день, чи не так? — бадьоро запитала вона, підійшовши до нього.

Чоловік ковзнув по ній поглядом, а тоді нерішуче зупинився.

— Це ти — до мене? — різко запитав він.

— Так, сер, — розцвіла Поліанна. — Я кажу, який сьогодні прекрасний день, чи не так?

— Гм? О! Гм, — витиснув із себе незнайомець і розгонисто пішов геть.

Поліанна розсміялася. “Який кумедний чоловік”, — подумала вона.

Наступного дня вона знов його побачила.

— Сьогодні, звичайно, не так гарно, як учора, але нівроку, — весело повідомила Поліанна.

— Га? О! Гм, — пробурмотів чоловік, як і того разу. І знову Поліанна звеселилася.

Коли ж утретє Поліанна звернулася до нього в такий спосіб, чоловік різко зупинився.

— Хто ти, дитино, і чому ти щодня звертаєшся до мене?

— Я — Поліанна Вітьєр. А ви видаєтеся таким самотнім. Я така рада, що ви зупинилися. Приємно з вами познайомитися. А тепер скажіть, як вас звуть.

— Ну, власне… — чоловік не доказав і подався геть швидше, ніж раніше.

Поліанна розчаровано, без звичайної своєї усмішки дивилася йому вслід.

“Може, він не зрозумів. Але ж не личить знайомитися лише наполовину. Я ж досі не знаю, як його звати”, — міркувала вона дорогою.

Поліанна несла холодець із телячої ніжки місіс Сноу. Міс Полі Гаррінгтон щотижня щось передавала цій жінці. Вона казала, що це її обов’язок, бо місіс Сноу бідна, хвора й належить до тієї ж парафії, що й міс Полі; звичайно, це мали робити всі парафіяни. Міс Полі робила це по четвергах по обіді, — зрозуміло, не сама, а через Ненсі. Сьогодні зробити це зголосилася Поліанна, і Ненсі, з дозволу міс Полі, охоче віддала доручення їй.

— Гарно, що воно на мені не висітиме, — ділилася з Поліанною Ненсі. — Хоча, любеньке ягнятко, мені соромно перекидати роботу на ваші плечі.

— Але, Ненсі, мені приємно це робити.

— Побачимо що ви скажете, коли хоч раз побуваєте там, — кисло зауважила Ненсі.

— Чому? — здивувалася Поліанна

— До неї ніхто не любить ходити. Якби тільки людям не було її шкода, жодна душа й раз на день не навідалася б до неї, така вона уїдлива. От тільки її доньки по-людськи шкода, бо змушена доглядати за нею.

— Але чому, Ненсі? Служниця зрушила плечами.

— Ну, власне, геть усе чисто…, на думку місіс Сноу, в житті відбувається неправильно, навіть дні тижня ідуть не так. Якщо сьогодні понеділок, вона шкодує, що то не неділя, а якщо принесеш їй холодець, їй неодмінно забагнеться курки. Однак, якщо принесеш курку, то почуєш, що їй хочеться бульйону з ягняти.

— Яка кумедна жінка, — розсміялася Поліанна. — Тепер мені тим цікавіше подивитися на неї. Вона має бути такою непередбачуваною і… і несхожою на всіх. Мені подобаються люди, не схожі на інших.

— Гм! Атож, вона таки не схожа на інших… на щастя для нас усіх! — похмуро завершила вона.

Поліанна пригадала цю розмову, коли повернула до воріт пошарпаного маленького котеджу. її очі сяяли від перспективи зустрічі з несхожою місіс Сноу.

На стукіт Поліанни двері відчинила бліда зморе— | на дівчина. |

— Доброго дня, — ввічливо звернулася Поліан— І на — Я — від міс Полі Гаррінґтон. Мені хотілося б і побачити місіс Сноу.

— Проходьте, будь ласка. Ви — перша, хто хотів би побачити її, — глухо пробурмотіла дівчина. Але Поліанна цього не почула. Дівчина повернулась і коридором провела Поліанну до дверей у самому кінці.

Вона впустила Поліанну до кімнати хворої й зачинила двері. Всередині панувала напівтемрява; дівчинка деякий час кліпала очима, призвичаюючись до мороку. Аж тепер вона розгледіла тьмяний обрис жінки, що напівлежала в ліжку під протилежною стінкою. Поліанна пішла до неї.

— Доброго дня, місіс Сноу. Тітонька Полі переказує, що вона сподівається, що ви сьогодні почуваєтеся краще, і ось вона передала холодець із телячої ніжки.

— Для мене? Холодець? — пролунав вередливий голос. — Добре, дякую, хоча я сподівалася, що сьогодні буде бульйон з ягнятини.

Поліанна трохи засмутилась.

— Справді? Дивно, а мені сказали, що ви завжди просите курку, коли вам приносять холодець, — промовила вона.

— Що? — хвора різко повернулася.

— Пусте, — поспішила запевнити Поліанна. — Зрештою, хіба не однаково? Просто Ненсі казала, що ви завжди просите курку, коли наші приносять холодець, а бульйон з ягнятини ви просите тоді, коли вам приносять курку. Але, напевне, вона щось забула чи переплутала.

Хвора аж усілася на ліжку, а це вже для неї була виняткова подія, хоча Поліанна цього не знала.

— Хто ти, міс Нахабство? —запитала вона.

— Ой, ви помилилися, місіс Сноу. І я рада, що це так. Бо це ж було б гірше, ніж Гефзіба, правда? Мене звати Поліанна Вітьєр, я — небога міс Полі Гаррінґтон. Я нещодавно приїхала до неї. Ось чому оце й принесла холодець.

Протягом першої половини промови хвора з цікавістю сиділа прямо. Але при згадці про холодець вона безвільно відкинулася на подушку.

— Гаразд, дякую. Твоя тітонька дуже люб’язна, але в мене зранку зовсім немає апетиту, до того ж я хотіла бульйону… — раптом міс Сноу запнулася, а тоді почала говорити зовсім про інше. — Я цієї ночі ані хвилиночки не спала.

— От якби мені так, — зітхнула Поліанна, виставляючи миску з холодцем на маленький столик і вмощуючись на стільці. — Ми забагато часу марнуємо на сон. Ви теж так гадаєте?

— Марнуємо час на сон! — вигукнула хвора.

— У цей же час ми можемо просто жити. Шкода, що вночі ми не живем.

Місіс Сноу знову сіла в ліжку.

— Ти дивовижне дівча! — вигукнула вона. — Ану, підійди до вікна і підніми штори, — звеліла хвора, — я хочу краще тебе роздивитися!

Поліанна підвелася, але засміялася якось жалісно.

— Боже, але ви ж побачите мої веснянки! — зітхнула вона, ідучи до вікна. — А я так раділа, що тут темно і ви їх не помітите. Ось. Тепер ви можете… — вона урвала, повернувшись до ліжка. — Зрештою, я рада, що ви захотіли мене побачити, адже і я тепер можу розгледіти вас. А мені ніхто не казав, що ви така гарна.

— Я — гарна? — з гіркою іронією перепитала жінка. 

— Атож. Хіба ви цього не знали? — вигукнула Поліанна.

— Не знала, — сухо відповіла місіс Сноу. Вона прожила сорок років, і останні п’ятнадцять тільки те й робила, що бажала, аби все було по-іншому. їй просто на думку не спадало тішитися тим, що є.

— О, у вас такі великі темні очі, і темне кучеряве волосся, — лебеділа Поліанна. — Я так люблю чорні кучері. (У мене такі будуть, коли я піду на небо). А ще дві рожеві плямки на щоках. Ви справді гарні, місіс Сноу. Я гадаю, ви й самі б це побачили, якби подивилися на себе у свічадо.

— Свічадо? — урвала хвора, падаючи на подушки. — Мені не так часто випадає чепуритися біля свічада… і тобі таке було б, якби ти правцем лежала на ліжку.

— Я вас розумію, — співчутливо погодилася Поліанна. — І все ж дозвольте, я принесу свічадо, — вигукнула вона, кинулася до трюмо і схопила маленьке люстерко.

Повертаючись до ліжка, дівчинка зупинилася і критичним поглядом оглянула хвору.

— Перш ніж ви подивитеся на себе, дозвольте мені трішки підправити вашу зачіску, — запропонувала вона. — Можна, я просто поправлю волосся?

— Ну, якщо ти так наполягаєш, — неохоче дозволила місіс Сноу. — Але воно однаково не триматиметься.

— Ой, дякую, я так люблю робити зачіски, — зраділа Поліанна, обережно поклавши люстерко і взявши гребінець. — Звичайно, я так зопалу нічого особливого не зроблю, бо дуже поспішаю показати вам, які ви гарні. Іншим разом я його розпущу і трохи над ним попрацюю, — торохтіла вона, вправно перебираючи ніжними пальцями хвилясті пасем-ця волосся на чолі хворої. 

Хвилин з п’ять Поліанна працювала вміло, вправно, начісуючи впертий кучерик, зачісуючи вгору па-семця на шиї або збиваючи подушку, щоб голова мала ефектніший вигляд. Тим часом хвора супилася та іронізувала з приводу цих маніпуляцій, а тоді раптом прокинулося в ній збудження, близьке до хвилювання.

— Отак! — засапалася Поліанна, вихопивши з вази поруч гвоздику і втикаючи її у темне волосся, до якого вона дуже пасувала. — Тепер ви готові дивитися на себе! — І Поліанна тріумфально піднесла люстерко.

— Гм! — буркнула хвора, прискіпливо розглядаючи своє відображення. — Взагалі мені більше подобаються червоні, а не рожеві гвоздики. Але це не має значення: все одно до ночі вони зів’януть.

— Але я гадаю, що ви з цього приводу зрадієте, — засміялася Поліанна, — адже тоді ви щодня зможете їх міняти. Мені дуже подобається ваша зачіска, — завершила вона із задоволеним виглядом. — А вам?

— Можливо, хоча все одно, коли я крутитимусь на ліжку, все розсиплеться.

— І це добре, — весело кивнула Поліанна, — бо тоді я знову зможу прийти й зробити вам зачіску. Між іншим, вам дуже личить чорне волосся. На тлі білої подушки воно виглядає набагато краще, ніж таке русяве, як моє.

— Ну і що, ним довго не натішишся — однаково скоро посивіє, — відповіла місіс Сноу. Вона говорила роздратовано, але люстерко не опускала.

— О, я так люблю чорне волосся! Я була б щаслива, якби у мене було таке, — зітхнула Поліанна.

Місіс Сноу нарешті опустила люстерко і роздратовано повернулася:

— Ти не була б щаслива, якби була на моєму місці. І чорне волосся не тішило б, коли днями довелося б лежати в ліжку.