«Поліанна» читати – Елеонор Портер

РОЗДІЛ VII. ПОЛЛІАННА І ПОКАРАННЯ

О пів на другу Тімоті повіз міс Поллі та її племінницю до чотирьох чи п’яти найбільших крамниць тканин і готового одягу, що розташовувалися приблизно за пів милі від маєтку.

Підібрати для Полліанни новий гардероб виявилося більш-менш захопливою пригодою для всіх, хто був до цього причетний. Міс Поллі вийшла з неї з тим самим відчуттям виснаженого полегшення, яке, мабуть, відчуває людина, що нарешті ступила на тверду землю після небезпечної прогулянки тонкою кіркою над вулканом. Продавці й продавчині, які обслуговували цю пару, залишилися з палаючими від сміху обличчями та запасом кумедних історій про Полліанну, яких вистачило б розважати друзів цілий тиждень. Сама ж Полліанна повернулася додому з сяючою усмішкою й цілком задоволеним серцем, бо, як вона пояснила одній із продавчинь:

— Коли тебе все життя вдягали тільки місіонерські бочки та жінки з Благодійного товариства, то це просто чудово — зайти до магазину й купити абсолютно новий одяг, який не треба ні підшивати, ні відпускати, щоб він нарешті став тобі впору!

Похід по крамницях зайняв увесь день. Потім була вечеря, приємна розмова зі старим Томом у саду й ще одна — з Ненсі на задній веранді після того, як посуд було перемито, а тітонька Поллі пішла провідати сусідку.

Старий Том розповів Полліанні багато чудових історій про її матір, і це зробило дівчинку надзвичайно щасливою.

А Ненсі розповіла їй про маленьку ферму за шість миль звідси, у місцевості, яку називали «Чотири Шляхи», де жили її люба мама, а також не менш любі брат і сестри.

Вона навіть пообіцяла, що якось, якщо міс Поллі дозволить, відвезе туди Полліанну познайомитися з ними.

— І в них такі гарні імена! Тобі їхні імена неодмінно сподобаються, — зітхнула Ненсі. — Їх звати Алджернон, Флорабель і Естель. А я… я просто ненавиджу ім’я Ненсі!

— Ой, Ненсі, яка жахлива річ таке казати! Чому?

— Бо воно не гарне, як усі інші. Розумієш, я була першою дитиною, і мама тоді ще не встигла перечитати стільки книжок із красивими іменами.

— А мені ім’я «Ненсі» дуже подобається саме тому, що це ти, — рішуче заявила Полліанна.

— Гм! А мені здається, ти могла б так само любити й «Клариссу Мейбел», — заперечила Ненсі. — І я була б від цього набагато щасливіша. На мою думку, це просто розкішне ім’я!

Полліанна засміялася.

— У будь-якому разі, — хихикнула вона, — ти можеш радіти, що тебе не звуть Гефзіба.

— Гефзіба?!

— Так. Так звати місіс Вайт. Її чоловік називає її «Геф», а їй це страшенно не подобається. Вона каже, що коли він гукає: «Геф! Геф!», то їй здається, ніби наступної миті він закричить: «Ура!» А їй зовсім не хочеться, щоб їй кричали «Ура!».

Похмуре обличчя Ненсі розпливлося в широкій усмішці.

— Ну ти й вигадниця! Слухай, а знаєш що? Тепер я вже ніколи не почую своє ім’я й не згадаю про це «Геф! Геф!» без сміху. Отакої… Схоже, я справді рада…

Вона раптом урвала себе й здивовано втупилася в дівчинку.

— Слухай, міс Полліанно, то виходить… ти щойно грала в ту свою гру? Ну, ту, де треба радіти, що тебе не назвали Гефзібою?

Полліанна насупилася, а потім засміялася.

— А й справді, Ненсі! Так і є! Я грала в гру. Тільки це був один із тих випадків, коли я роблю це зовсім не замислюючись. Розумієш, так часто буває. Коли звикаєш постійно шукати щось, чому можна радіти, то починаєш робити це автоматично. А взагалі майже в усьому є щось, чому можна порадіти, якщо шукати достатньо довго.

— Ну… можливо, — погодилася Ненсі, хоча сумнів у її голосі був цілком очевидним.

О пів на дев’яту Полліанна піднялася до себе спати.

Сітки на вікна ще не привезли, і маленька кімнатка нагадувала справжню піч. З тугою Полліанна подивилася на два щільно зачинені вікна — але не відчинила їх.

Вона роздягнулася, акуратно склала одяг, прочитала молитву, загасила свічку й лягла в ліжко.

Скільки часу вона пролежала без сну, нещасно перевертаючись із боку на бік на вузенькому гарячому ліжечку, Полліанна не знала. Та їй здавалося, що минули цілі години, перш ніж вона нарешті вилізла з-під ковдри, навпомацки перейшла кімнату й відчинила двері.

На великому горищі панувала оксамитова темрява. Лише місячне світло, пробиваючись крізь східне слухове вікно, прокладало сріблясту доріжку майже до середини підлоги.

Рішуче змусивши себе не думати про моторошну темряву праворуч і ліворуч, Полліанна глибоко вдихнула й дрібними кроками побігла просто до сріблястої смуги світла, а звідти — до вікна.

Вона смутно сподівалася, що на цьому вікні, можливо, є сітка. Але сітки не було.

Зате за вікном розкинувся широкий світ казкової краси. А ще там було свіже, прохолодне повітря, яке так приємно мало б освіжити її розпашілі щоки й долоні.

Підійшовши ближче й жадібно вдивляючись назовні, вона побачила дещо ще.

Трохи нижче вікна простягався широкий плаский бляшаний дах сонячної веранди міс Поллі, збудованої над під’їздом для екіпажів.

Від цього видовища серце Полліанни сповнилося бажанням.

От якби вона зараз могла опинитися там!

З острахом вона озирнулася.

Десь позаду залишалися її задушлива кімнатка й ще спекотніше ліжко. Але між нею та ними лежала справжня пустеля темряви, через яку довелося б пробиратися навпомацки, витягнувши вперед тремтячі руки.

Попереду ж були місячне сяйво й прохолодне свіже нічне повітря на даху веранди.

От якби її ліжко стояло там!

До того ж люди ж інколи сплять надворі. Удома Джоел Гартлі, який хворів на сухоти, був змушений спати просто неба.

Раптом Полліанна згадала, що неподалік цього горищного вікна висів ряд довгих білих мішків. Ненсі казала, що там зберігається зимовий одяг, прибраний на літо.

Тепер Полліанна обережно навпомацки підійшла до них, вибрала один пухкий і м’який мішок (у ньому лежала котикова шуба міс Поллі) для матраца; інший, тонший, вирішила скласти замість подушки; а ще один — такий легенький, що здавався майже порожнім, — узяла собі за ковдру.

Озброївшись таким чином, Полліанна в чудовому настрої повернулася до освітленого місяцем вікна, підняла раму, проштовхнула свій тягар на дах унизу, а потім і сама спустилася слідом, ретельно зачинивши вікно за собою.

Полліанна не забула про мух із дивовижними лапками, які переносять різні шкідливі речі.

Яка ж це була насолода — відчути прохолоду!

Полліанна мало не танцювала від радості, глибоко вдихаючи свіже нічне повітря.

Бляшаний дах під ногами весело потріскував і клацав, і цей звук їй навіть подобався.

Вона кілька разів пройшлася від одного краю даху до іншого. Після тісної задушливої кімнатки відчуття простору було таким приємним! До того ж дах був настільки широким і рівним, що вона зовсім не боялася впасти.

Нарешті, задоволено зітхнувши, Полліанна вмостилася на своєму «матраці» з котикової шуби, підклала один мішок під голову, накрилася іншим і приготувалася засинати.

— Як же я рада, що сітки ще не привезли, — прошепотіла вона, кліпаючи очима на зорі. — Інакше в мене не було б усього цього!

Унизу, в кімнаті міс Поллі, що прилягала до сонячної веранди, сама міс Поллі поспіхом накидала халат і взувала домашні капці. Її обличчя було блідим від переляку.

Лише хвилину тому вона тремтячим голосом телефонувала Тімоті:

— Негайно піднімайтеся сюди! Ви й ваш батько. Візьміть ліхтарі. На даху сонячної веранди хтось є. Напевно, він виліз по трояндовій решітці чи якимось іншим способом і тепер може потрапити до будинку через східне горищне вікно. Я замкнула горищні двері знизу, але поспішайте! Швидше!

Минув деякий час.

Полліанна вже починала засинати, коли її раптом засліпив спалах ліхтаря й одночасно пролунали три здивовані вигуки.

Вона розплющила очі.

Поруч, на верхівці приставної драбини, стояв Тімоті. Старий Том саме вилазив через вікно. А за ним із тривогою визирала тітонька Поллі.

— Полліанно, що все це означає?! — вигукнула міс Поллі.

Полліанна сонно закліпала й сіла.

— Ой… містере Томе… тітонько Поллі! — розгублено пробелькотіла вона. — Не дивіться так перелякано! Це не тому, що в мене сухоти, як у Джоела Гартлі. Просто мені було дуже спекотно там, усередині. Але я зачинила вікно, тітонько Поллі, щоб мухи не могли занести своїми лапками ті мікробні штуки.

Тімоті раптом зник униз по драбині. Старий Том із не меншою поспішністю передав свій ліхтар міс Поллі й подався слідом за сином. Міс Поллі міцно закусила губу — аж поки чоловіки не зникли; тоді суворо сказала:

— Полліанно, негайно віддай мені ці речі й заходь сюди. Ну й надзвичайна ж дитина!

Трохи згодом вигукнула вона, коли, тримаючи в руці ліхтар, а поруч із собою Полліанну Уіттіер, повернулася на горище.

Для Полліанни повітря тут здавалося ще більш задушливим після того прохолодного подиху надворі, але вона не скаржилася. Лише глибоко й тремтливо зітхнула.

На верхньому майданчику сходів міс Поллі уривчасто промовила:

— На решту ночі, Полліанно, ти спатимеш у моєму ліжку разом зі мною. Ширми привезуть завтра, але до того часу я вважаю своїм обов’язком тримати тебе там, де точно знатиму, де ти перебуваєш.

Полліанна затамувала подих.

— З вами? У вашому ліжку? — захоплено вигукнула вона. — Ох, тітонько Поллі, тітонько Поллі, як це чудово з вашого боку! А я ж так давно мріяла колись спати з кимось поруч — із кимось рідним, розумієте; не з якоюсь дамою з благодійного товариства. Такі в мене були. Ой, тепер я навіть рада, що ті ширми не привезли! А ви хіба ні?

Відповіді не було. Міс Поллі йшла попереду швидким кроком. Правду кажучи, вона почувалася дивно безпорадною. Уже втретє від часу приїзду Полліанни міс Поллі карала дівчинку — і вже втретє стикалася з неймовірним фактом: покарання сприймалося Полліанною як особлива нагорода за заслуги. Не дивно, що міс Поллі почувалася такою безпорадною.

РОЗДІЛ VIII. ПОЛЛІАННА НАНОСИТЬ ВІЗИТ

Минуло небагато часу, і життя в маєтку Харрінгтонів увійшло в більш-менш упорядковане русло — хоча й не зовсім у той порядок, який спочатку встановила міс Поллі. Щоправда, Полліанна шила, вправлялася в музиці, читала вголос і навчалася куховарити на кухні; але жодному з цих занять вона не присвячувала стільки часу, скільки було заплановано спершу. Крім того, у неї залишалося більше часу й на те, щоб, як вона казала, «просто жити», адже майже кожен день із другої до шостої години по обіді належав їй, і вона могла розпоряджатися ним на власний розсуд — за умови, що їй не захочеться робити деякі речі, вже заборонені тітонькою Поллі.

Можна посперечатися, чи цей вільний час був наданий дитині як полегшення від роботи для Полліанни, чи як полегшення від Полліанни для міс Поллі. У всякому разі, протягом тих перших липневих днів міс Поллі безліч разів вигукувала: «Яка ж надзвичайна дитина!»; а уроки читання й шиття щоразу закінчувалися для неї станом легкого приголомшення та цілковитої виснаженості.

Ненсі на кухні почувалася значно краще. Вона не була ні приголомшеною, ні виснаженою. Середи й суботи справді стали для неї святковими днями.

Поблизу маєтку Харрінгтонів не було дітей, з якими Полліанна могла б гратися. Сам будинок стояв на околиці селища, і хоча неподалік були інші оселі, там не мешкало хлопчиків чи дівчаток приблизно її віку. Проте це, здається, анітрохи не турбувало Полліанну.

— О ні, мені це зовсім не заважає, — пояснила вона Ненсі. — Я щаслива просто гуляти, розглядати вулиці й будинки та спостерігати за людьми. Я просто обожнюю людей. А ти, Ненсі?

— Ну, не можу сказати, що люблю їх усіх без винятку, — коротко відказала Ненсі.

Майже кожного погожого дня після обіду Полліанна випрошувала собі яке-небудь «доручення», щоб мати привід піти на прогулянку в тому чи іншому напрямку; і саме під час цих прогулянок вона часто зустрічала того Чоловіка. Для себе Полліанна завжди називала його просто «Чоловік», навіть якщо того самого дня їй траплявся ще з десяток інших чоловіків.

Той Чоловік часто носив довге чорне пальто й високий циліндр — дві речі, яких звичайні чоловіки ніколи не носили. Обличчя в нього було гладко виголене й досить бліде, а волосся, що визирало з-під капелюха, уже помітно сивіло. Ходив він рівно, швидким кроком і завжди сам. Через це Полліанні було його якось невиразно шкода. Можливо, саме тому вона одного дня заговорила з ним.

— Добрий день, сер! Який сьогодні чудовий день, правда ж? — бадьоро гукнула вона, наближаючись до нього.

Чоловік квапливо озирнувся довкола, а тоді нерішуче зупинився.

— Це ви… до мене звернулися? — різко запитав він.

— Так, сер, — усміхнулася Полліанна. — Кажу, день сьогодні гарний, чи не так?

— Га? А… Гм! — буркнув він і знову швидко рушив далі.

Полліанна засміялася. Який же він кумедний, подумала вона.

Наступного дня вона побачила його знову.

— Сьогодні не так гарно, як учора, але все одно дуже приємно, — весело гукнула вона.

— Га? А… Гм! — буркнув чоловік, як і раніше.

І Полліанна знову щасливо розсміялася.

Коли ж утретє Полліанна звернулася до нього майже так само, чоловік раптом різко зупинився.

— Послухай-но, дитино, хто ти така і чому щодня зі мною заговорюєш?

— Я Полліанна Уіттіер, а заговорювала тому, що ви здалися мені самотнім. Я так рада, що ви зупинилися! Тепер ми вже знайомі — тільки я поки що не знаю вашого імені.

— Ну це вже взагалі… —

Чоловік не закінчив фрази й рушив далі ще швидше, ніж раніше.

Полліанна провела його поглядом, і її зазвичай усміхнені губи трохи сумно опустилися.

— Мабуть, він не зрозумів. Але ж це було лише пів знайомства. Я досі не знаю, як його звати, — пробурмотіла вона, продовжуючи свій шлях.

Сьогодні Полліанна несла холодець із телячих ніжок місіс Сноу. Міс Поллі Харрінгтон щотижня надсилала щось для місіс Сноу. Вона казала, що вважає це своїм обов’язком, оскільки місіс Сноу була бідною, хворою і належала до її церковної громади — а всі члени громади, звісно, повинні дбати про неї. Зазвичай міс Поллі виконувала свій обов’язок щодо місіс Сноу щочетверга після обіду — не особисто, а через Ненсі. Але сьогодні Полліанна випросила собі це доручення, і Ненсі негайно поступилася ним відповідно до вказівок міс Поллі.

— І я тільки рада його позбутися, — зізналася Ненсі потім наодинці Полліанні. — Хоч і соромно перекладати це на тебе, серденько, дуже соромно!

— Але ж мені буде приємно це зробити, Ненсі.

— Не буде — після першого разу, — похмуро передбачила Ненсі.

— Чому?

— Бо нікому не буває. Якби люди її не жаліли, до неї від ранку до вечора ніхто б і близько не підійшов — така вона буркотлива й сварлива. Я лише співчуваю її доньці, якій доводиться за нею доглядати.

— Але чому, Ненсі?

Ненсі лише знизала плечима.

— Ну, якщо казати просто, то справа в тому, що, на думку місіс Сноу, нічого й ніколи не відбувається так, як треба. Навіть дні тижня їй не до вподоби. Якщо сьогодні понеділок, вона неодмінно скаже, що хотіла б, аби була неділя; а якщо принесеш їй холодець, майже напевно почуєш, що їй хотілося курячого бульйону. Але якби ти приніс курячий бульйон, вона відразу почала б мріяти про баранячий!

— Яка ж кумедна жінка! — засміялася Полліанна. — Мені здається, я із задоволенням до неї піду. Вона, мабуть, така несподівана й… незвичайна. Я люблю незвичайних людей.

— Гм! Ну, місіс Сноу й справді незвичайна. І я тільки сподіваюся, що заради всіх нас вона така одна, — похмуро завершила Ненсі.

Саме про ці слова Полліанна думала сьогодні, коли звернула до хвіртки старенького занедбаного будиночка. Її очі аж сяяли від цікавості перед зустріччю з цією «незвичайною» місіс Сноу.

На її стукіт у двері відчинила бліда, втомлена на вигляд молода дівчина.

— Добрий день, — чемно почала Полліанна. — Я від міс Поллі Харрінгтон і хотіла б побачити місіс Сноу, будь ласка.

— Якщо ви й справді хочете її побачити, то ви перша людина, якій цього захотілося, — пробурмотіла дівчина собі під ніс.

Та Полліанна цього не почула. Дівчина вже повернулася й повела її коридором до дверей у самому кінці.

У кімнаті хворої, після того як дівчина впустила її й зачинила двері, Полліанна кілька разів кліпнула очима, звикаючи до напівтемряви. Потім вона розгледіла нечіткий силует жінки, яка напівсиділа в ліжку на протилежному боці кімнати. Полліанна відразу підійшла ближче.

— Добрий день, місіс Сноу. Тітонька Поллі просила передати, що сподівається, що вам сьогодні зручно, і надіслала вам трохи холодцю з телячих ніжок.

— Господи, холодець? — озвався невдоволений голос. — Звичайно, я дуже вдячна, але сьогодні я сподівалася отримати баранячий бульйон.

Полліанна трохи насупилася.

— Дивно. А я думала, що коли вам приносять холодець, то ви хочете курячого бульйону, — сказала вона.

— Що? — різко повернула голову хвора.

— Та нічого особливого, — поспішно вибачилася Полліанна. — Просто Ненсі казала, що коли вам приносять холодець, ви хочете курячого бульйону, а коли приносять курячий бульйон — баранячого. Але, може, було навпаки, і Ненсі переплутала.

Хвора підвелася й сіла в ліжку зовсім прямо — що було для неї надзвичайно рідкісним, хоча Полліанна цього не знала.

— Ну й нахабне ж ти дівчисько! Хто ти така? — вимогливо запитала вона.

Полліанна весело розсміялася.

— О, це не моє ім’я, місіс Сноу, і я дуже рада, що не моє! Воно було б навіть гірше за «Гефзібу», правда? Мене звуть Полліанна Уіттіер. Я племінниця міс Поллі Харрінгтон і тепер живу в неї. Тому сьогодні я й принесла вам холодець.

Протягом першої частини цієї промови хвора сиділа рівно й слухала з явною зацікавленістю. Але щойно мова знову зайшла про холодець, вона безсило опустилася на подушки.

— Дуже добре. Дякую. Ваша тітка, безумовно, дуже добра. Але сьогодні в мене зовсім немає апетиту, а мені хотілося баранячого… —

Вона раптом урвала себе й різко змінила тему:

— Я цілу ніч не склепила очей. Зовсім не спала!

— Ой, а я б хотіла не спати, — зітхнула Полліанна, поставивши холодець на маленький столик і зручно вмостившись у найближчому кріслі. — Стільки часу марнується на сон! Вам так не здається?

— Марнується на сон?! — вигукнула хвора.

— Авжеж. Адже замість цього можна було б просто жити. Мені завжди шкода, що ми не можемо жити ще й уночі.

Жінка знову різко підвелася в ліжку.

— Ну й дивовижне ж ти створіння! — вигукнула вона. — Ану йди до вікна та підніми штору. Хочу побачити, як ти виглядаєш.

Полліанна підвелася, але трохи винувато засміялася.

— Ой лишенько! Тоді ви побачите мої веснянки, правда? — зітхнула вона, прямуючи до вікна. — А я саме раділа, що тут темно і ви їх не бачите. Ось, тепер бачите… Ой!

Вона раптом урвала себе й захоплено повернулася до ліжка.

— Я така рада, що ви захотіли на мене подивитися, бо тепер я можу побачити вас! Мені ніхто не сказав, що ви така вродлива!

— Я? Вродлива? — гірко пирхнула жінка.

— Ну звісно! Хіба ви цього не знали? — вигукнула Полліанна.

— Ні, не знала, — сухо відказала місіс Сноу.

Місіс Сноу прожила вже сорок років, і п’ятнадцять із них була надто зайнята бажанням, щоб усе було інакше, аби знаходити час радіти тому, що має.

— Але ж у вас такі великі темні очі, і волосся теж темне, та ще й кучеряве, — захоплено защебетала Полліанна. — Я обожнюю чорні кучері. Це одна з речей, які я неодмінно матиму на Небі. І ще у вас на щоках є дві маленькі рожеві плямочки. Та ви справді вродлива, місіс Сноу! Мені здається, ви б і самі це знали, якби частіше дивилися на себе в дзеркало.

— У дзеркало! — різко відказала хвора, знову опускаючись на подушки. — Авжеж. Та останнім часом мені якось не до того, щоб чепуритися перед дзеркалом. І ти б не чепурилася, якби цілими днями лежала горілиць, як я!

— Ну так, звичайно, — співчутливо погодилася Полліанна. — Але зачекайте, я вам зараз покажу!

Вона підскочила до комода, схопила невелике ручне дзеркальце й поспішила назад. По дорозі зупинилася й уважно подивилася на хвору.

— Мені здається, якщо ви не заперечуєте, я б хотіла спочатку трохи поправити вам зачіску, а вже потім показати дзеркало, — запропонувала вона. — Можна?

— Ну… мабуть, якщо тобі так хочеться, — неохоче дозволила місіс Сноу. — Хоч усе одно нічого не втримається.

— Ой, дякую! Я так люблю зачісувати людей! — зраділа Полліанна, обережно відкладаючи дзеркальце й беручи гребінець. — Сьогодні я, звісно, багато не робитиму, бо мені не терпиться показати вам, яка ви гарна. Але колись я розпущу все ваше волосся й чудово проведу з ним час!

Вона ніжно торкнулася м’якими пальцями хвилястого волосся над чолом хворої.

Протягом наступних п’яти хвилин Полліанна працювала швидко й вправно: розпушувала неслухняний локон, поправляла зім’ятий комірець біля шиї, збивала подушку, щоб голова лежала красивіше. Тим часом місіс Сноу, грізно насупившись і відкрито висміюючи всю цю процедуру, попри власну волю починала відчувати дивне хвилювання, небезпечно схоже на захоплення.

— Ось! — видихнула Полліанна й поспішно зірвала рожеву гвоздику з вази поруч, встромивши її в темне волосся там, де вона виглядала найкраще. — Тепер, гадаю, ми готові подивитися на себе!

І вона з тріумфом простягнула дзеркало.

— Гм! — буркнула хвора, суворо розглядаючи своє відображення. — Я більше люблю червоні гвоздики, ніж рожеві. Та все одно до вечора ця квітка зів’яне. Яка різниця?

— А мені здається, треба радіти, що вона зів’яне, — засміялася Полліанна, — бо тоді можна буде знову потішитися, діставши нову. Мені так подобається, як виглядає ваше волосся, коли воно так розпушене.

Вона із задоволенням милувалася своєю роботою.

— А вам?

— М-м-м… можливо. Але все одно нічого не залишиться — я ж постійно кручуся на подушці.

— Звичайно, не залишиться. І я цьому теж рада, — весело кивнула Полліанна, — бо тоді я зможу зачісати вас ще раз. У будь-якому разі, мені здається, вам варто радіти, що волосся у вас чорне. Чорне волосся на подушці виглядає набагато красивіше, ніж таке світле, як у мене.

— Можливо. Але я ніколи не вважала чорне волосся великою перевагою. Воно надто швидко показує сивину, — відказала місіс Сноу.

Говорила вона все ще невдоволено, але дзеркало від обличчя не прибирала.

— А я обожнюю чорне волосся! Якби воно було в мене, я була б така щаслива! — зітхнула Полліанна.

Місіс Сноу опустила дзеркало й роздратовано повернулася до неї.

— Не була б! Якщо б ти була на моєму місці, то не раділа б ні чорному волоссю, ні будь-чому іншому. Не тоді, коли доводиться цілими днями лежати тут, як мені!

Полліанна замислено насупила брови.

— Так… тоді це було б нелегко, правда? — уголос поміркувала вона.

— Що саме?

— Радіти чомусь.

— Радіти чомусь, коли все життя лежиш хворою в ліжку? Ще б пак, нелегко! — відрубала місіс Сноу. — Якщо не віриш, то скажи мені хоч одну річ, через яку тут можна радіти. Оце й усе!

На безмежний подив місіс Сноу, Полліанна підскочила на ноги й заплескала в долоні.

— Ой, як чудово! Оце буде справді важке завдання, правда? Мені вже треба йти, але дорогою додому я весь час думатиму й думатиму. І, можливо, коли прийду наступного разу, то скажу вам відповідь. До побачення! Я так чудово провела час! До побачення! — ще раз гукнула вона, вибігаючи за двері.

— Ну й ну! Що це вона мала на увазі? — вигукнула місіс Сноу, дивлячись услід своїй гості.

Через деякий час вона повернула голову, підняла дзеркало й уважно вдивилася у своє відображення.

— А в цієї дівчинки справді талант до зачісок, нічого не скажеш, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Треба ж, я й не знала, що моє волосся може виглядати так гарно. Але яка з того користь?

Зітхнувши, вона впустила дзеркальце на ковдру й невдоволено повернула голову на подушці.

Трохи згодом, коли до кімнати зайшла Міллі, донька місіс Сноу, дзеркальце все ще лежало серед постелі, хоч його й поспішно сховали з очей.

— Мамо, штору піднято! — вигукнула Міллі, переводячи здивований погляд то на вікно, то на рожеву гвоздику в материному волоссі.

— Ну то й що? — огризнулася хвора. — Якщо я хвора, це ще не означає, що мушу сидіти в темряві все життя, чи не так?

— Н-ні, звичайно, ні, — примирливо відповіла Міллі, простягаючи руку до пляшечки з ліками. — Просто… ти ж чудово знаєш, що я вже багато років намагаюся переконати тебе тримати кімнату світлішою, а ти не погоджувалася.

У відповідь запала мовчанка. Місіс Сноу смикала мереживо на своїй нічній сорочці. Нарешті вона невдоволено заговорила:

— Мені здається, хтось міг би подарувати мені нову нічну сорочку для різноманітності — замість чергового баранячого бульйону!

— Мамо!

Не дивно, що Міллі аж задихнулася від подиву. У шухляді комода позаду неї саме в ту хвилину лежали дві нові нічні сорочки, які вона вже кілька місяців марно благала матір одягнути.

РОЗДІЛ IX. ПРО ЧОЛОВІКА

Наступного разу, коли Полліанна зустріла Чоловіка, ішов дощ. Проте вона все одно привітала його яскравою усмішкою.

— Сьогодні вже не так гарно, правда? — безтурботно гукнула вона. — Але я рада, що дощ не йде завжди!

Цього разу чоловік навіть не буркнув у відповідь і не повернув голови. Полліанна вирішила, що він просто її не почув.

Тому наступного разу — а сталося це вже наступного дня — вона заговорила голосніше. До того ж їй здалося, що цього разу це особливо необхідно, адже Чоловік швидко крокував уперед, заклавши руки за спину й дивлячись собі під ноги. Для Полліанни це здавалося просто неймовірним у такому чудовому сонячному сяйві та свіжому ранковому повітрі після дощу. Сьогодні вона виконувала ранкове доручення — особливу винагороду.

— Добрий день! — весело защебетала вона. — Я така рада, що сьогодні не вчора. А ви?

Чоловік різко зупинився. На його обличчі з’явилася сердита гримаса.

— Послухай-но, дівчинко, гадаю, нам варто раз і назавжди покінчити з цим просто зараз, — роздратовано почав він. — У мене є про що думати, крім погоди. Мені байдуже, світить сонце чи ні.

Полліанна радісно засяяла.

— Так, сер. Я так і думала, що вам байдуже. Саме тому я вам про це сказала.

— Так, але… Га? Що? — раптом урвався він, збагнувши сенс її слів.

— Я кажу, саме тому й сказала. Щоб ви звернули увагу, що сонце світить, і все таке. Я знала, що ви зрадієте, якщо тільки подумаєте про це. А ви зовсім не виглядали так, ніби про це думаєте!

— Ну це вже взагалі… — вигукнув чоловік, безпорадно змахнувши рукою.

Він рушив далі, але після кількох кроків знову повернувся, усе ще насуплений.

— Слухай, а чому б тобі не знайти когось свого віку для розмов?

— Я б із задоволенням, сер. Але, як каже Ненсі, тут поблизу нікого немає. Хоча мене це не дуже засмучує. Мені подобаються й дорослі люди. Інколи навіть більше. Я ж звикла до жіночого благодійного товариства.

— Гм! Благодійне товариство, кажеш? То невже ти прийняла мене за одну з них?

Його губи вже мало не усміхалися, хоча суворий вираз обличчя все ще намагався втримати їх серйозними.

Полліанна весело розсміялася.

— О ні, сер! Ви зовсім не схожі на учасницю благодійного товариства. Хоч це й не означає, що ви не такий самий хороший. А може, навіть кращий, — поспішно додала вона з ввічливості. — Розумієте, я впевнена, що ви набагато приємніший, ніж здаєтеся на вигляд!

У чоловіка вирвався якийсь дивний звук, схожий на стриманий сміх.

— Ну це вже взагалі… — повторив він і, повернувшись, знову швидко пішов своєю дорогою.

Наступного разу, коли Полліанна зустріла Чоловіка, він дивився просто їй у вічі з трохи насмішкуватою прямотою, через яку його обличчя здавалося напрочуд приємним.

— Добрий день, — привітався він трохи скуто. — Мабуть, мені варто одразу повідомити, що я знаю: сьогодні світить сонце.

— А мені й не треба було цього казати, — життєрадісно кивнула Полліанна. — Я відразу зрозуміла, що ви це знаєте, щойно вас побачила.

— О, то ти зрозуміла, так?

— Так, сер. Я побачила це у ваших очах і в усмішці.

— Гм! — буркнув чоловік і пішов далі.

Після цього Чоловік завжди вітався з Полліанною, а нерідко навіть першим починав розмову, хоча зазвичай обмежувався лише словами: «Добрий день». Проте навіть це стало великою несподіванкою для Ненсі, яка одного разу випадково була поруч із Полліанною, коли пролунало привітання.

— Святі небеса, міс Полліанно! — ахнула вона. — Цей чоловік… заговорив до вас?

— Чому ж ні? Тепер він завжди зі мною говорить, — усміхнулася Полліанна.

— «Завжди говорить»! Господи помилуй! А ви хоч знаєте, хто він такий? — вигукнула Ненсі.

Полліанна насупилася й похитала головою.

— Мабуть, одного дня він забув мені сказати. Розумієш, я свою частину знайомства виконала, а він — ні.

Очі Ненсі округлилися.

— Та він же ні з ким не розмовляє, дитино! Уже багато років, здається. Хіба що коли мусить щось сказати у справах. Це містер Джон Пендлтон. Живе зовсім сам у великому будинку на Пендлтонському пагорбі. Він навіть куховарки не тримає — тричі на день ходить їсти до готелю. Я знаю Саллі Майнер, вона його там обслуговує. Каже, він рота майже не відкриває, щоб замовити страву. Їй доводиться вгадувати, чого він хоче. Хоч одне вона знає напевно — вибере щось найдешевше.

Полліанна співчутливо кивнула.

— Розумію. Коли ти бідний, доводиться шукати дешеві страви. Ми з татом часто їли поза домом. Найчастіше брали квасолю та рибні котлетки. Ми завжди казали, як добре, що любимо квасолю. Особливо коли дивилися на запечену індичку за шістдесят центів. А містер Пендлтон любить квасолю?

— Любить чи не любить — яка різниця? — вигукнула Ненсі. — Міс Полліанно, він зовсім не бідний! У нього купа грошей, успадкованих від батька. У нашому містечку немає нікого багатшого за Джона Пендлтона. Якби захотів, міг би їсти доларові банкноти й навіть не помітити цього.

Полліанна захихотіла.

— Наче хтось може жувати доларові банкноти й не зрозуміти цього, Ненсі!

— Та я ж не буквально, — знизала плечима Ненсі. — Я хочу сказати, що він настільки багатий. Просто не витрачає своїх грошей. Усе відкладає.

— О! Для язичників, мабуть, — здогадалася Полліанна. — Як це чудово! Це ж означає зрікатися себе й нести свій хрест. Тато мені про це розповідав.

Губи Ненсі раптом розтулилися, ніби вона вже була готова різко заперечити. Але, поглянувши на довірливе й радісне обличчя Полліанни, вона побачила щось таке, що змусило її стриматися.

— Гм, — лише промовила вона.

Потім, повернувшись до теми, продовжила:

— Але все-таки дивно, що він із вами розмовляє, міс Полліанно. Чесне слово, він ні з ким не говорить. А живе сам у величезному гарному будинку, повному розкішних речей — так люди кажуть. Одні вважають його божевільним, інші — просто сердитим. А ще дехто каже, що в нього є скелет у шафі.

— Ой, Ненсі! — здригнулася Полліанна. — Як він може зберігати таку жахливу річ? Я б на його місці давно її викинула!

Ненсі засміялася.

Вона прекрасно зрозуміла, що Полліанна сприйняла вислів буквально, а не як образний зворот, але з якоїсь примхи не стала її виправляти.

— І ще всі кажуть, що він дуже загадковий, — вела далі Ненсі. — Бувають роки, коли він постійно подорожує — тиждень за тижнем. І завжди по язичницьких країнах: Єгипет, Азія, пустеля Сахара та всяке таке.

— О, то він місіонер, — кивнула Полліанна.

Ненсі дивно пирхнула від сміху.

— Ну, цього я не казала, міс Полліанно. Коли він повертається додому, то пише книжки — дивні, чудернацькі книжки про якісь дрібнички, які знаходить у тих язичницьких краях. Але грошей тут він майже не витрачає. Принаймні не на власне життя.

— Звичайно, не витрачає, якщо збирає їх для язичників, — переконано заявила Полліанна. — Але він дуже кумедний чоловік. І теж незвичайний, як місіс Сноу. Тільки по-іншому незвичайний.

— Це вже точно, — засміялася Ненсі.

— Я тепер ще більше рада, що він зі мною розмовляє, — задоволено зітхнула Полліанна.