«Поліанна» читати. Елеонор Портер

Хлопчик стенув плечима й відвернувся.

— Пусте. Я сам собі знайду місце. Я ж не жебрак.

Поліанна напружено міркувала. Раптом її обличчя просяяло.

— Слухай, що я надумала зробити. По обіді збирається Жіноча допомога. Я чула, як тітонька Полі говорила про це. Так ось, я викладу перед ними суть справи. Так завжди робив мій татко, коли брався до якоїсь справи — чи то навчати поган, чи то купувати нові килими.

Хлопчик розлютовано повернувся.

— Ну, я не поганин і не новий килим. А, крім того, що таке Жіноча допомога?

Поліанна скрушно подивилася на нього.

— Джиммі Він, де ти виховувався, якщо не знаєш, що таке Жіноча допомога?

Хлопчик образився.

— Ну, гаразд… не хочеш — то й не кажи, — пробурмотів він і з байдужим виглядом рушив геть.

Поліанна кинулася навздогін і пішла поруч.

— Ну, не ображайся. Жіноча допомога — це коли багато жінок збираються разом і шиють, готують вечерю, збирають гроші і… балакають. Це і є Жіноча допомога. Вони дуже милі… принаймні ті, що були там, де я жила раніше. Тут я ще не встигла познайомитися, але вони скрізь добрі. Я розкажу їм сьогодні ж.

Хлопчик знов розлютовано повернувся.

— Іще чого! Гадаєш, я стоятиму і вислуховуватиму, як не одна жінка, а цілий гурт жінок називатиме мене жебраком?! Ні, щиро дякую!

— Тобі зовсім не обов’язково туди йти, — швидко заперечила Поліанна. — Я піду сама і розповім про тебе.

-Ти?

— Так. І цього разу я представлю тебе краще, — запевнила Поліанна, пильно вдивляючись хлопчикові в обличчя. — Я знаю, не одна з них буде рада надати тобі домівку.

— Я можу працювати. Не забудь їм про це сказати, — попередив Джиммі.

— Звичайно, — радо пообіцяла Поліанна, переконана, що домоглася свого. — Завтра я тобі про все розповім.

-Де?

— Біля дороги… де ми зустрілися сьогодні, поблизу будинку місіс Сноу.

— Гаразд, до зустрічі, — хлопчина змовк, а тоді поволі сказав: — Можливо, буде краще, коли я повернуся ночувати до притулку? Розумієш, мені не було де зупинитися, і я жив там до цього ранку. Зник та й годі. Нікому не сказав, що я не повернуся, хоча, гадаю, вони особливого клопоту з того не робитимуть собі. Це ж не родичі. їм байдуже.

— Я знаю, — кивнула Поліанна з розумінням в очах. — Але я переконана, що завтра, коли ми побачимося, я матиму для тебе гарні новини про твій новий дім і людей, які піклуватимуться про тебе. Бувай, — бадьоро вигукнула вона і, повернувшись, попрямувала до будинку.

Міс Полі спостерігала за дітьми крізь вікно вітальні. Похмурим поглядом вона провела хлопчика, аж доки той не зник за поворотом дороги. Тоді вона зітхнула, повернулася і збайдужіло пішла сходами нагору… а байдужість їй була невластива. У вухах досі лунав глузливий голос хлопчика: “Ви така добра і чуйна”. В серці відчувалася порожнеча — наче щось втратила.

ПЕРЕД ЖІНОЧОЮ ДОПОМОГОЮ

Обід у садибі Гаррінгтонів у день зустрічі громади Жіночої допомоги пройшов майже в цілковитій тиші. Поліанна кілька разів намагалася заговорити. Але дарма, бо чотири рази вона починала розмову, але спотикалася об “рада” і, зашарівшись, замовкала. Коли це трапилося вп’яте, міс Полі стомлено повернулася до неї:

— Гаразд, Поліанно, можеш казати своє “рада”, якщо ти без цього не можеш, — зітхнула вона. — Мені здається, так буде краще, якщо це завдає тобі стільки клопоту.

Схвильоване личко Поліанни проясніло:

— Ой, дякую вам. Розумієте, без цього мені дуже важко. Я досить довго в це гралася.

— Ти… що? — перепитала міс Полі.

— Гралася… в гру, розумієте, в ту, що тат… — Поліанна змовкла і з болем густо почервоніла; вона знову почала говорити про заборонені речі.

Міс Полі спохмурніла і змовкла. До кінця обіду ніхто не зронив ні слова.

Поліанна зовсім не засмутилася, коли тітка Полі трохи згодом сказала телефоном дружині священика, що їй болить голова і вона не зможе прийти на засідання Жіночої допомоги. Потому як тітонька Полі піднялася в свою кімнату й зачинила двері, Поліанна спробувала пожуритися з приводу того, що тітці боліла голова. Але натомість лише раділа, що тітки не буде, коли вона перед жінками викладатиме суть справи Джиммі Біна. Дівчинка не могла забути, як тітонька Полі назвала Джиммі Біна жебраком, і їй не хотілося, щоб вона це повторила перед усіма жінками.

Поліанна чула, що Жіноча допомога збирається о другій годині за півмилі від їхнього дому в церковній капличці. Тому вона планувала прийти туди перед третьою.

“Нехай усі позбираються, — міркувала вона. — Бо саме та, що спізниться, може, й схотіла б узяти до себе Джиммі Біна. Ну й, звичайно, для членкинь Жіночої допомоги — де друга, там і третя година”.

Тихо, але впевнено Поліанна піднялася сходами каплиці, відчинила двері й зайшла до передпокою. Із головної кімнати до неї долинув багатоголосий гомін та жіночий сміх. На мить завагавшись, Поліанна відчинила внутрішні двері.

Балаканина вщухла, і запанувала тиша. Поліанна посувалася несміливо: тепер, коли настав час, вона трохи ніяковіла. Зрештою, всі обличчя ледве знайомі, — це ж не її рідна Жіноча допомога.

— Доброго дня, шановні пані з Жіночої допомоги, — боязко звернулася вона. — Мене звати Поліанна Вітьєр. Може, дехто з вас мене знає. А я вас… ще не знаю.

У кімнаті запала мертва тиша. Дехто вже встиг познайомитися з неординарною небогою однієї з членкинь, але наразі ніхто не знав, про що мова.

— Я… я прийшла до вас, щоб викласти вам одну справу, — несміливо почала Поліанна, мимоволі повторюючи добре відомі їй батькові звороти.

Присутні пожвавилися.

— Тебе послала твоя тітонька, люба? — запитала місіс Форд, дружина священика.

Поліанна зашарілася.

— Ні, я прийшла сама. Розумієте, я звикла покладатися на Жіночу допомогу. Там, де я жила раніше, мене виховували Жіноча допомога і татко…  Хтось нервово захихотів. Дружина священика нахмурилася.

— Слухаю тебе, люба. Чого тобі треба?

— Ні, не мені, а Джиммі Біну, — зітхнула По-ліанна. — Йому ніде жити, крім сиротинця, але там повно дітей, і він там нікому не потрібен. Принаймні йому так здається. Він хоче мати власний дім, як у звичайних дітей, де в нього буде мама, а не наглядачка, де будуть родичі, котрі про нього піклу-ватимуться. Йому десять років. Я гадала, що хтось із вас міг би зацікавитись ним… щоб він жив у вас.

— Отакої! — пробурмотів хтось, порушивши заціпеніння після слів Поліанни.

Дівчинка стояла перед жінками і стурбовано озирала обличчя довкола.

— Ой, я ж зовсім забула сказати. Він може працювати, — палко додала вона.

Мовчання тривало. Тоді одна чи дві жінки почали розпити холодним тоном. За кілька хвилин усі все зрозуміли й загомоніли жваво, але не вельми прихильно.

Поліанна прислухалася з дедалі більшим хвилюванням. Дещо з того вона не розуміла. Але з часом збагнула, що жодна з присутніх не поривається взяти до себе Джиммі Біна, хоча кожна жінка гадала, що хтось із присутніх, у кого не було власних дітей, міг би це зробити. Проте жодна жінка так і не згодилася взяти його. Зрештою, дружина священика несміливо запропонувала, аби громада взяла в опіку хлопчика, сплачуючи за житло, харчування й навчання за рахунок зменшення пожертв цього року для дітей у далекій Індії.

Тут заговорили усі разом; галас усе дужчав. Складалося враження, ніби їхня громада завжди була першою серед пожертв на місії в Гіндустані, а  дехто казав, що помре від сорому, якщо цього року вони пожертвують менше. Поліанні здалося, ніби далі вона щось неправильно зрозуміла, бо так виходило дивно, буцім гроші жінок не обходять, доки у звіті навпроти назви їхньої громади проставлятиметься певна сума… Ні, вони, мабуть, насправді мали на оці щось зовсім інше! Але чи так, чи так, а все було якось розпливчасто й не дуже приємно, і тому Поліанна зраділа, коли нарешті опинилася серед тиші, на чистому повітрі… проте їй було також прикро, бо вона знала, як буде непросто й сумно сповіщати завтра Джиммі Біну, що Жіноча рада ухвалила краще надіслати всі гроші на виховання хлопчиків в Індії, ніж заощадити достатню суму на виховання одного хлопчика в їхньому містечку, тому що “їх за це не відзначать у звіті”, як висловилася висока пані в окулярах.

“Ні, це, звичайно, добре — піклуватися про виховання поган, і я нічого не маю проти того, щоб посилати трохи і їм, — сумно зітхнула Поліанна, чимчикуючи дорогою. — Але я не можу зрозуміти, чому хлопчики тут не йдуть на рахубу, а десь там — ідуть. Як на мене, було б набагато краще, якби вони більше дбали про Джиммі Біна, а не про свій звіт!”.

У ПЕНДЛТОНСЬКОМУ ЛІСІ

Вийшовши з каплички, Поліанна попрямувала не додому, а — до Пендлтонського пагорба. День був важкий, а, крім того, “вихідний” (так вона називала ті рідкісні дні, коли вона не шила і не готувала, а могла просто “жити”), і наразі дівчинка вирішила за найкраще прогулятися в зеленій тиші Пендлтонського лісу. І тому вона, хоч сонце гріло їй у спину, поволі піднімалась на Пендлтонський пагорб. “Мені вдома треба бути пів на шосту, — казала вона собі, — тож буде набагато краще, якщо я не дертимуся на пагорб, а зроблю гак і прогуляюся лісом”.

У Пендлтонському лісі було чудово, як вона вже знала. Але сьогодні здавалося краще, ніж завше, попри те, що завтра на неї чекала сумна розмова з Джиммі Біном.

“Шкода, що нема тут тих пань, котрі так галасували, — зітхала Поліанна, підводячи погляд на клаптики ясної блакиті серед осяяної сонцем зелені крон. — Якби вони були тут, то змінили б своє ставлення до Джиммі Біна і хтось із них узяв би його до себе”, — завершила вона, несхитна у своєму переконанні, хоча не могла собі пояснити, звідки воно взялося.

Раптом дівчинка підняла голову й прислухалась. Десь попереду гавкав собака. За мить він із гавкотом вискочив до неї.

— Привіт, цюцю! — Поліанна клацнула пальцями і вичікувально поглянула на стежину. Безперечно, вона цього собаку вже бачила: він тоді був з Чоловіком, містером Джоном Пендлтоном. Поліанна сподівалася зараз його побачити. Кілька хвилин видивлялася, та ба. Тоді вона звернула увагу на собаку.

Поліанна помітила, що він поводиться дивно. Він гавкав уривчасто, різко, як на тривогу, а також туди й назад метлявся по стежині. Щойно дійшли до бічної стежинки, собака рвонув по ній щодуху, але за мить прибіг, скиглячи й гавкаючи

— Ой! Додому не туди, — засміялася Поліанна, не звертаючи з головної стежки.

Собача, наче сказилося, метлялося туди-сюди, туди-сюди між Поліанною й бічною стежкою, гавкало й скиглило. Тремтіння маленького тільця, погляд його коричневих очей були сповнені відвертого благання… і Поліанна нарешті зрозуміла, звернула на бічну стежину й пішла за ним.

Собака щодуху кинувся вперед, і незабаром Поліанна зрозуміла причину такої поведінки: за кілька ярдів від бічної стежинки біля підніжжя кручі лежав безрухом чоловік.

Під ногою Поліанни тріснула галузка, і чоловік повернув до неї голову. Злякано скрикнувши. Поліанна кинулася до нього.

— Містере Пендлтон! У вас серйозна травма?

— Травма? Та ні, я просто вирішив погрітися на сонечку, — роздратовано ощерився чоловік. — Послухай, ти хоч щось знаєш? Що ти можеш зробити? Ти вмієш думати?

Поліанні аж віддих запнуло, але — як було звично для неї — вона послідовно відповіла на всі запитання:

— Ну, містере Пендлтон… я знаю і вмію ще не так багато. Але багато хто з Жіночої допомоги, крім місіс Ровсон, казав, що я дуже кмітлива. Я випадково це почула… вони не знали, що я все чую.

Чоловік не міг стримати усмішки.

— Гаразд, мала, вибач мені. Це все через цю кляту ногу. А тепер слухай, — він зробив паузу, насилу дістав з кишені штанів в’язанку ключів, виокремив одного ключа й затис між великим і вказівним пальцями. — Іди ось по цій стежині, хвилин за п’ять побачиш мій дім. Відімкни цим ключем бічні двері під дашком. Ти знаєш, що таке дашок?

— Так, сер. У тітоньки теж є і дашок, і солярій. Я одного разу на ньому спала… власне, я не встигла заснути. Мене знайшли.

— Що? Угу! Отже, коли зайдеш до будинку, іди просто через передпокій і коридор до дверей в кінці. Там, на великому письмовому столі посеред кімнати, побачиш телефон. Ти вмієш користуватися телефоном?

— Так, сер. Якось, коли тітонька Полі….

— Про тітоньку Полі поговоримо потім, — сердито урвав чоловік, спробувавши поворухнутися. — Знайди там на телефонній картці номер лікаря Томаса Чилтона. Вона десь там, на гачку збоку, принаймні мусить бути. Сподіваюся, ти знаєш, яка на вигляд телефонна картка?

— Так, сер, звичайно. У тітоньки Полі я часто любила роздивлятися таку телефонну картку. Там стільки чудернацьких імен, і…

— Скажи лікарю Чилтону, що Джон Пендлтон зламав ногу і зараз лежить біля підніжжя Малої Орлиної кручі, що в Пендлтонському лісі. Нехай він прийде сюди з ношами і візьме на допомогу двох чоловіків. Решту він і сам знає. Скажи йому, нехай іде по цій стежці, що веде від будинку.

— Ви зламали ногу?! Ой, містере Пендлтон, який жах! — здригнулася Поліанна. — Ви знаєте, я така рада, що зустріла вас. Я можу вам чимось допомогти?

— Звичайно, можеш… та, наскільки я бачу, не хочеш. Піди й зроби, про що я прошу, та припини базікати, — ледве простогнав він.

Поліанна скрикнула зі слізьми в голосі й пішла.

Вона тепер не зупинялась подивитися на клапті блакиті між дерев, осяяних сонцем, а дивилася під ноги, щоб, поспішаючи, не спіткнутися об гілку чи камінчик.

Незабаром стало видно будинок. Вона бачила його й раніше, однак не так близько. її достоту налякало громаддя з сірого каменя з колонами на верандах та величним входом. Однак за мить Поліанна вже поспішала великим занедбаним газоном поза будинок — до бічних дверей під дашком. її пальці так міцно стискали ключ, що геть заніміли і не слухалися, коли вона відсовувала засувку замка. Аж ось великі різьблені двері на завісах поволі прочинилися.

Поліанна затамувала подих. Попри поспіх, вона затрималася й сторожко зазирнула у сіни, широкий темний коридор; думки у неї вирували. Це був дім Джона Пендлтона. Будинок-таємниця. Будинок, до якого ніхто не входив, крім його господаря. Будинок, де переховувався страшний секрет. І ось тепер вона, Поліанна, мала сама увійти до страшних кімнат і переказати лікарю Чилтону по телефону, що господар будинку лежить…

Скрикнувши, Поліанна — не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч — пробігла коридором до дверей у самому кінці й відчинила їх.

Кімната була велика й похмура, з темними меблями й гобеленами, як у коридорі. Проте крізь західне вікно золотий промінь сонця ковзав по підлозі, тьмяно блискав на мосяжних ґратках каміна та нікелевій трубці телефону, що стояв на великому столі посеред кімнати. Ось до цього столу Поліанна навшпиньки й наблизилася.

Телефонної картки на гачку не було — вона валялася на підлозі. Поліанна підняла її й хутко про-біглася тремтячим пальчиком по стовпчику до літери “Ч” — “Чилтон”. До телефону підійшов лікар Чилтон, і вона, дрижачи, передала все, як просив містер Пендлтон, і відповіла ще на кілька стислих і конкретних запитань лікаря. Відтак поклала рурку на місце й полегшено зітхнула.

Поліанна встигла тільки хвилинку розгледіти-ся: якісь кармазинові завіси, стелажі з книжками вздовж стін, сміття на підлозі та завалений паперами стіл, незчисленні зачинені двері (за котримись із них ховалася страшна таємниця) і ще — скрізь пилюка, пилюка, пилюка… Вона побігла комітьго-лов коридором до великих різьблених дверей, що ще стояли напіввідчинені.

Навіть зламана нога не завадила чоловікові помітити, як швидко повернулася Поліанна.

— Щось трапилося? Ти змогла зайти в дім? — запитав він.

Поліанна подивувалася.

— Я все зробила і повернулась, — відповіла вона. — Хіба я повернулася б, якби не зайшла до будинку? І лікар ось-ось прийде з помічниками і усім необхідним. Він запевнив, що знає це місце, де ви лежите, тому я не чекала на нього. Мені захотілося побути з вами.

— Побути зі мною? — хмуро осміхнувся чоловік. — Я не сказав би, що я в захопленні від твого вибору. Ти могла б знайти приємніше товариство.

— Це ви так кажете тому… тому, що ви такий… сердитий?

— Що ж, дякую за відвертість. Саме тому. Поліанна м’яко засміялася.

— Але ви тільки удаєте сердитого. В душі ви не такий.

— Справді? Звідки ти це знаєш? — запитав чоловік, силкуючись зручніше вмостити голову, не змінюючи положення тіла.

— Але ж це видно й сліпому. Наприклад, варто лише подивитися, як ви ставитеся до собаки, — додала вона, показуючи на довгу тонку руку містера Пендлтона, що погладжувала собачу голівку. — Це дивно, але собаки й коти бачать справжню суть людини краще, ніж самі люди, чи не так? Давайте я вам голову підтримаю, — вона різко урвала. 

Чоловік кривився і стогнав, доки вона перекладала йому голову, але зрештою визнав, що коліна Поліанни набагато зручніші за голий камінь, на якому досі лежала його голова.

— Авжеж, так краще, — ледь чутно буркнув він. Якийсь час він мовчав. Поліанна вдивлялася в

обличчя містера Пендлтона, намагаючись зрозуміти, спить він чи ні. їй здавалося, що ні. Схоже, він стис губи, щоб затамувати біль. Поліанні теж хотілося плакати, дивлячись на дуже й міцне, але безвладне тіло. Одна рука, міцно стиснута в кулак, нерухомо відкинулася вбік. Друга безсило лежала на собачій голові. Песик весь час сидів, боячись поворухнутися, і тільки розумні оченята віддано вдивлялися в обличчя господаря.

Хвилина спливала по хвилині. Сонце вже стояло на схилку, і тіні попід деревами довшали. Поліанна сиділа тихенько, боячись навіть дихнути. Пташка безбоязко сіла біля її руки, а білка вмостилась на гілці й пухнастим хвостом майже торкалась носа дівчини… але очі-намистинки стежили за непорушним песиком.

Раптом пес нашорошив вуха і тихо заскавчав. Тоді — різко гавкнув. За мить Поліанна почула голоси й незабаром побачила їхніх власників: трьох чоловіків з ношами та різним причандаллям.

Бадьоро наближався найвищий з гурту — чоловік із чисто виголеним обличчям і добрими очима, в котрого Поліанна відразу пізнала лікаря Чилтона.

— Моя маленька леді, ви граєтеся в медичну сестру?

— Ні, сер, — усміхнулася Поліанна, — я тільки потримала йому голову… ліків я не давала. Але я рада, що опинилася тут.

— Я теж, — кивнув лікар і звернув свою увагу на потерпілого. 

ДО ПИТАННЯ ПРО ХОЛОДЕЦЬ

Того дня, коли потерпів містер Пендлтон, Поліанна трохи спізнилася на вечерю. Однак цього разу вона уникла догани.

Ненсі зустріла її біля дверей.

— Яка ж я рада нарешті вас бачити, — полегшено зітхнула вона. — Вже ж пів на сьому.

— Я знаю, — з тривогою визнала Поліанна, — але я не винна… справді. Я переконана, що й тітонька Полі це визнає.

— У неї не буде такої нагоди, — задоволено оголосила Ненсі. — її нема.

— Нема! — вихопилося у Поліанни. — Тільки не кажіть, що вона поїхала через мене.

Поліанна подумки картала себе за ті моменти, коли вона привела в дім безпритульних кота, собаку, а тоді ще й хлопчика, за ці недоречні “татко” та “рада”, які, попри всі старання, раз по раз зривалися з її забудькуватого язика.

— Це не через мене?

— Авжеж ні, — відказала Ненсі. — Раптово померла її кузина з Бостона, і довелось їхати. Як тільки ви пішли на прогулянку, вона отримала термінову телеграму, а повернеться за три дні. Гадаю, ми можемо порадіти. На цей час ми з вами удвох залишилися на господарстві. Отакої!

Поліанна була вражена.

— Радіти? Ненсі, це ж похорон!

— Але… я радію зовсім не через те, що хтось помер, міс Поліанно, а від того… — вона раптом урвала і неприязно подивилася на дівчинку, — стривайте, міс Поліанно, хіба ж не ви навчили мене грати в цю гру? — з докором промовила вона.

Поліанна стурбовано наморщила лоба.

— А проте, Ненсі, — заперечливо похитала вона головою, — трапляються випадки, коли не можна гратися в цю гру. Я переконана, що це стосується й похорон. На похоронах нема чому радіти.

Ненсі захихотіла.

— Ну, ми можемо порадіти з того, що ховають не нас, — спробувала пожартувати вона. Однак По-ліанна її вже не слухала. Вона почала переповідати про нещасний випадок у Пендлтонському лісі, і за хвилину Ненсі теж забула про все на світі й слухала, відкривши рота.

Наступного дня, як і домовлялися, Поліанна зустрілася опівдні з Джиммі Біном у призначеному місці. Як і слід було сподіватися, Джиммі був розчарований, що Жіноча допомога віддала перевагу не йому, а невідомому індійському хлопчику.

— Що ж, тут нема дива, — зітхнув він. — Те, про що ти не знаєш, завжди видається кращим, ніж те, про що знаєш, як от і картопля на протилежному боці тарілки здається більшою. Я хотів би думати в такий спосіб про когось далеко-далеко. А водночас хтось в Індії захотів би взяти мене.

Поліанна заплескала в долоні.

— Ну звичайно ж! Дуже слушно, Джиммі! Я напишу про тебе моїй Жіночій допомозі. Правда, вони не в Індії, а лише на Далекому Заході… але це теж досить далеко. Якби ти стільки часу добирався сюди, як я, то теж так думав би.

Обличчя Джиммі Біна повеселішало.

— Ти гадаєш, вони справді можуть мене взяти? — перепитав він.

— Звичайно ж! Хіба вони не беруть хлопчиків з Індії на виховання? Цього разу вони могли б собі уявити, що ти маленький хлопчик з Індії. Гадаю, ти достатньо далеко, аби можна було включити тебе до звіту. Зачекай. Я напишу їм. Я напишу місіс Байт. Ні, краще місіс Джонс. У місіс Байт більше грошей, зате місіс Джонс завжди жертвує найбільше… ге ж, дивна звичка? Зрештою, хтось із моєї Жіночої допомоги обов’язково візьме тебе до себе.

— Гаразд. Але не забудь написати їм, що я працюватиму за хліб і дах над головою, — нагадав Джиммі. — Я не жебрак, і угода є угодою, навіть із Жіночою допомогою, — він повагався, а тоді додав: — Гадаю, мені варто лишитися тут іще на деякий час, доки ти отримаєш відповідь.

— Звичайно, — охоче кивнула Поліанна, — тоді я знатиму, де тебе шукати. А вони тебе візьмуть, бо ти достатньо далеко для цього. Тітонька Полі ж узяла мене. Чекай, — вона раптом урвала, — гадаєш, я для неї теж була дівчинкою з Індії?

— Ти й справді незвичайна дівчинка, — всміхнувся Джиммі і пішов геть.

Через тиждень після випадку в Пендлтонському лісі Поліанна якось уранці звернулася до міс Полі з проханням:

— Тітонько Полі, ви не заперечуватимете, якщо сьогодні я віднесу холодець не місіс Сноу, а комусь іншому. Я певна, що місіс Сноу… один-єдиний раз.

— Слухай, Поліанно, що ти надумала? — зітхнула тітка. — Ні, ти таки справді неординарна дитина.

Поліанна замислилася.

— Тітонько Полі, а що таке неординарний? Коли ти неординарний, то не можеш бути ординарним, ге?

— Авжеж.

— Тоді все гаразд. Я рада, що я неординарна, — полегшено зітхнула Поліанна. — Розумієте, я чула, як місіс Байт завжди називала місіс Ревсон напрочуд ординарною жінкою… і вона страшенно не любила місіс Ревсон. Вони завжди сварилися між  собою, і, пам’ятаю, татко мав… тобто ми мали більший клопіт, замирюючи їх, ніж решту Жіночої допомоги, — Поліанна встигла виправитися, але однаково нелегко було маневрувати між Сциллою батькових наказів щодо чвар у церковній громаді та Харібдою(1) заборони міс Полі згадувати про тата.

— Гаразд, це пусте, — нетерпляче вставила міс Полі. — У тебе так виходить, Поліанно, що незалежно від теми нашої розмови ти конче згадуєш Жіночу допомогу!

— Авжеж, мем, — весело всміхнулася Поліанна. — Ви маєте рацію. Але ж, розумієте, вони піклувалися про мене і…

— Досить, Поліанно, — холодно обірвала її тітка. — Ну, що там з холодцем?

— Нічого особливого, тітонько Полі. Ви дозволяєте мені носити холодець їй, і я гадала, може, ви дозволите один раз віднести холодець йому. Звісно, поламані ноги — це ще не інвалідність на все життя, а тому він лежатиме менше, ніж місіс Сноу, тому через раз чи два… вона матиме всю решту холодців.

— Йому? Він? Зламана нога? Про що ти кажеш, Поліанно?

(1) Вислів “між Сциллою та Харібдою” означає таке становище, коли з обох боків загрожує якась небезпека.

Поліанна здивувалася. Але потім зрозуміла, що треба ж усе пояснити:

— О, я геть забула. Гадаю, ви ще нічого не знаєте. Розумієте, це сталося тоді, коли вас не було. Я знайшла його в лісі якраз у той день, коли ви поїхали, а тоді довелося зайти до його будинку і подзвонити, аби прийшли лікар з помічниками, а ще тримала йому голову й допомагала. Звичайно, потім я пішла додому і відтоді його не бачила. І ось  сьогодні, коли я побачила, що Ненсі приготувала холодець для місіс Сноу, то й подумала, що було б доречно, якби я віднесла цього разу холодець йому — один-однісінький раз, тітонько Полі… можна?

— Гаразд-гаразд, гадаю, що можна, — здалася міс Полі, — але про кого йдеться?

— Про Чоловіка. Його звати Джон Пендлтон. Міс Полі ледь не схопилася зі стільця.

— Джон Пендлтон?!!

— Так. Ненсі сказала, що його так звати. А ви його знаєте?

Міс Полі не відповіла. Натомість вона запитала:

— Ти з ним знайома? Поліанна кивнула.

— Так. Тепер… він завжди розмовляє і всміхається. Знаєте, він лише зовні видається таким сердитим. Піду й візьму холодець. Мені здається, Ненсі уже все наготувала, — кинула вона, ідучи до дверей.

— Поліанно, зачекай, — голос міс Полі раптом став невблаганним. — Я передумала. Краще віднеси холодець місіс Сноу, як завжди. Це все. Можеш іти.

Обличчя Поліанни витяглося.

— Але, тітонько Полі, їй я зможу віднести будь-коли іншим разом. Вона завжди буде хворою і все ще матиме, а в нього ж лише зараз зламана нога, а це не навік. Він уже лежить цілий тиждень.

— Я пам’ятаю. Я чула про нещасний випадок з містером Пендлтоном, — холоднувато промовила міс Полі, — але я не збираюсь надсилати холодець містеру Джону Пендлтону, Поліанно.

— Таж він сердитий… зовні, — визнала засмучена дівчинка, — і тому ви не надто його любите. Але я не скажу, що цей холодець від вас. Я йому скажу, що це — від мене. Мені він подобається. І я була б дуже рада послати йому холодець.

Міс Полі знову категорично захитала головою. Раптом вона уважно подивилася на Поліанну і запитала на диво м’яким голосом:

— А він знає, хто ти, Поліанно? Дівчинка зітхнула:

— Мені здається, що ні. Одного разу я сказала йому, як мене звати, але він так до мене не звертається…

— А він знає, де ти живеш?

— Ні. Я не казала йому.

— І він не знає, що ти моя небога?

— Думаю, що ні.

На хвилину запанувала тиша. Міс Полі дивилася на Поліанну невидющими очима. Дівчинка нетерпляче перетоптувалася, голосно зітхаючи. Аж от міс Полі рвучко підвелася.

— Гаразд, Поліанно, — промовила вона тим самим дивним, аж наче не своїм голосом, — можеш віднести холодець містеру Пендлтону від свого імені. Але затям собі: я його не посилала. І він не повинен навіть запідозрити, що це від мене.

— Так, мем. Ні, мем. Дякую, тітонько Полі, — торжествувала Поліанна, вилітаючи з кімнати.

ЛІКАР ЧИЛТОН

Сіре муроване громаддя вже не злякало Поліанну, коли вона вдруге навідалася до містера Джона Пендлтона. Вікна були відчинені, старша жінка вивішувала білизну на задньому дворику. Під дашком стояв кабріолет лікаря Чилтона.

Як і перше, Поліанна попрямувала до бічних дверей. Цього разу вона подзвонила, бо пальці тепер не судомило після тривалого затискання ключа.

Знайомий песик крутився на східцях, вітаючи дівчинку, але довелося почекати, доки жінка, що розвішувала білизну, відчинила двері.

— Перепрошую, я принесла холодець із телячої ніжки для містера Пендлтона, — всміхнулася до неї

Поліанна.

— Дякую, — відповіла жінка, забираючи з рук Поліанни кошик із холодцем. — Що передати, від кого це? Це холодець із телячої ніжки?

Саме тоді у коридорі з’явився лікар. Почувши слова жінки і помітивши розчарування на обличчі Поліанни, він втрутився:

— О, холодець із телячої ніжки? — привітно поцікавився він. — Це просто чудово! А ви не хотіли б провідати нашого пацієнта? — Звичайно, сер, — промінилася Поліанна. Жінка вловила погляд лікаря і відразу повела дівчинку коридором, хоча й не приховувала свого здивування.

Молодий чоловік (дипломований санітар з найближчого міста), помітивши з-за спини лікаря дівчинку, стурбовано вигукнув:

— Але, лікарю, хіба містер Пендлтон не наказав нікого до нього не впускати?

— Звичайно, — незворушно кивнув лікар, — але сьогодні я змінив цей наказ. Я ризикну, — і ще грайливо додав: — Хтозна, але ця маленька дівчинка діє на хворих краще за шестиквартову пляшку тонізуючих ліків. І тільки вона здатна розвіяти кепський настрій містера Пендлтона. Ось чому я пропустив її.

— А хто вона?

На мить лікар поринув у свої думки.

— Це небога однієї відомої особи. Звати її Поліанна Вітьєр. Я… я особисто ще не мав приємної нагоди ближче познайомитися з цією юною леді, на відміну від більшості моїх пацієнтів.

Санітар усміхнувся.

— Справді? І які ж особливі складники чудодійних… чи зміцнюючих ліків?

Лікар похитав головою.

— Я не знаю. Але найшвидше це те, що її завжди переповнює непереборне почуття радості: з приводу усього, що сталося чи може статися. У кожному разі, мені постійно переповідають її дивні виступи, і, наскільки я розумію, основне в них — це те, що ми всі повинні радіти. Ось і весь секрет, — додав він загадково, виходячи на ґанок. — Ви знаєте, якби на це була моя воля, я виписував би її — і продавав би в аптеці, як я виписую пігулки. Хоча, ви знаєте, якщо таких, як вона, розведеться багато, ми з вами можемо лишитися без роботи. Нам доведеться торгувати стрічками чи піти в грабарі, щоб забезпечити себе, — засміявся він, беручи повіддя й сідаючи до кабріолета.

Тим часом згідно з розпорядженням лікаря По-ліанну вели до кімнати Джона Пендлтона.

Шлях її лежав через велику бібліотеку в кінці коридору, і, хоч ішли вони швидко, вона зауважила величезні зміни, які тут відбулися. Книжки здовж стін і малинові завіси були ті самі, але зникло сміття на підлозі, прибрано на столі і нема ні цяти пилу. Одні таємничі двері були відчинені, й саме туди вела покоївка. За хвилину Поліанна опинилася в розкішно вмебльованій спальні, а служниця перелякано пояснювала:

— Ось, сер, ця дівчинка … з холодцем. Лікар… наказав мені провести її.

Поліанна лишилася сам на сам зі страшенно сердитим чоловіком, що лежав горілиць на ліжку.

— Слухайте, я ж просив… — пролунав сердитий голос. — А, це ти, — обірвав він неоковирно, коли Поліанна підійшла ближче до ліжка.

— Так, сер, — всміхнулася Поліанна. — Ой, я така рада, що мене пропустили! Ви знаєте, спочатку пані прийняла мій холодець, і я боялася, що зовсім не побачу вас. А тоді прийшов лікар і дозволив. Правда ж, він зробив чудово?

Губи чоловіка мимоволі розтяглися в усмішку. Він тільки й сказав: “Угу!”.

— Ось, а я вам принесла холодець з телячої ніжки, — вела далі Поліанна. — Сподіваюся, вам смакуватиме, — вишукано завершила вона.

— Ніколи не їв його, — мимовільної усмішки як і не було, і чоловік спохмурнів.

На обличчі Поліанни промайнуло розчарування, але воно зникло, щойно вона поставила миску з холодцем.

— Справді? Але якщо ви ніколи не їли, то не можете знати, подобається він вам чи ні, адже так? Тому я можу порадіти, що ви не куштували. Адже, якби ви…

— Гаразд, досить. Поки що я знаю одне: я змушений лежати тут горілиць і приречений лежати тут аж до самого Страшного суду.

Поліанна вражено подивилася на нього:

— Ой, ні! Я не думаю, що аж до Страшного суду, коли засурмить янгол Гавриїл, хіба що це станеться раніше, ніж ми думаємо. Я знаю, що в Біблії написано, буцім він може відбутися раніше, ніж ми гадаємо, хоча я в це не вірю… ні, звичайно, я вірю в Біблію, але мені здається, що Страшний суд настане все ж не завтра і не післязавтра, тому…

Джон Пендлтон раптом розреготався, ще й голосно. Санітар, що нагодився під ту пору, почув сміх і тишком-нишком позадкував. Він нагадував кухаря, який зазирнув до пічки і одразу ж закрив її, щоб пиріг, не дай Боже, не осів на холодному повітрі.

— Тобі не здається, що ти заплуталася? — запитав Поліанну Джон Пендлтон.

Дівчинка теж розсміялася.

— Можливо. Я хочу сказати, що ноги не залишаються, тобто зламаними не залишаються… хіба що у таких інвалідів, як у місіс Сноу. Тому й ви не лежатимете до Страшного суду. Мені здається, вам можна з цього порадіти.

— Авжеж, зараз… — понуро відповів чоловік.

— І зламали ж лише одну. Можете радіти, що не дві, — розпалювалася Поліанна.

— Звичайно! Таке щастя, — пирхнув чоловік, піднявши брови. — 3 цього погляду я міг би радіти, що я не сороканіжка і не переламав усі сорок ніг.

Поліанна захихотіла.

— А ви знаєте, це ще краще, — зраділа вона. — Я знаю, як виглядає сороканіжка; у неї сила-силен-на ніжок. І ви можете порадіти…

— Ну, звісно, — різко обірвав її чоловік, а в голосі зазвучала давня гіркота, — ти ще скажи, що я повинен радіти з того, що витворяють навколо мене санітар, лікар і ця нестерпна жінка на кухні.

— Звичайно, сер. Уявіть собі, як би вам було важко, якби їх не було поряд?

— Ну… я? — спитав він різко.

— Я кажу, що вам було б важко, якби цих людей не було поряд… адже вам треба лежати!

— Оце ж і дратує мене понад усе, — гарячкував чоловік. — Саме це лежання. А ти ще хочеш, аби я радів цій дурепі, яка перевернула мій дім догори дриґом і називає це “порядкуванням”, чоловіку, який сприяє їй в усьому й називає це “доглядом”, лікареві, який під’юджує їх обох… і уся ця зграя хоче, аби я їм платив, ще й платив добре!

Поліанна співчутливо подивилася на хворого.

— Атож. Це вельми прикро — ото все про гроші, коли вам увесь час доводилося заощаджувати.

— Коли… що?

— Заощаджувати, харчуючись виключно бобами та рибними тюфтелями. А ви справді любите боби? Чи усе-таки індичка краще, хоча й по 60 центів за порцію?

— Послухай, дитино, про що ти кажеш? Поліанна розпромінилася.

— Про ваші гроші… ви собі в усьому відмовляли і заощаджували гроші для поган. Я знаю про все. Тому я й вирішила, містере Пендлтон, що ви видаєтеся сердитим тільки зовні. Ненсі мені все розповіла.

Чоловік аж рота роззявив від здивування:

— Ненсі сказала тобі, що я збираю гроші для… Стривай, а хто така Ненсі?

— Наша Ненсі. Вона працює в тітоньки Полі.

— В тітоньки Полі? Гаразд. А хто така тітонька Полі?

— Тітонька Полі — це міс Полі Гаррінґгон. Я живу в неї.

Чоловік наче здригнувся.

— Міс… Полі… Гаррінґтон! — видихнув він. — Ти живеш у неї?!

— Так. Я — її небога. Вона взяла мене на виховання, з почуття обов’язку перед моєю мамою, — затиналась Поліанна. — Вони були сестрами. А коли й татко пішов на небеса слідом за нею та моїми братиками і сестричками, й у мене не лишилося нікого, крім Жіночої допомоги, тітонька Полі взяла мене до себе.

Чоловік не відповідав. Обличчя його на подушці було таке бліде, що Поліанна аж перелякалася. Вона нерішуче підвелася.

— Ну, мабуть, я піду вже, — почала вона. — Сподіваюся, вам сподобається холодець.

Несподівано чоловік повернув голову і розплющив очі. У їхній глибині була така туга, що й Поліанна її побачила і зчудувалась.

— Так ти — небога міс Полі Гаррінґтон? — ніжно перепитав він.

— Так, сер.

Темні очі чоловіка прикипіли до її обличчя, аж дівчинка відчула несподіване хвилювання і вибовкала:

— Ви, либонь… її знаєте?

Губи містера Пендлтона викривилися в дивній посмішці.

— О, так, я її знаю, — він завагався, а тоді продовжив з тією ж дивною посмішкою. — Але ж… ти не скажеш…, що це міс Полі Гаррінґтон прислала мені холодець? — повільно вимовив він.

Поліанна збентежилася.

— Ні, сер. Вона навпаки просила мене зробити все можливе, щоб ви нізащо не здогадалися, що цей холодець від неї. Але я…

— Я так і знав, — підсумував чоловік і відвернув голову.

Збентежена Поліанна позадкувала з кімнати. Під дашком вона побачила лікаря, що чекав у кабріолеті. На порозі стояв санітар.

— Ну, міс Поліанно, дозвольте мені відвезти вас додому, — всміхаючись, запропонував лікар. — Я вже рушав, але мені спало на думку дочекатися вас.

— Дякую, сер. Я дуже рада. Я так люблю кататися, — промінилася Поліанна, коли лікар простяг руку і допоміг їй сісти в кабріолет.

— Справді? — всміхнувся він, киваючи на прощання санітарові, — Ну, наскільки я можу судити, ти любиш багато чого, адже так? — запитав він, коли кабріолет швидко рушив.

Поліанна засміялася.

— Ну, не знаю. Можливо й так, — погодилася вона. — Я люблю майже все, що є справжнім життям. Звичайно, дещо я не надто люблю, як то шити, читати вголос і таке подібне. Але це не справжнє життя.

— Ні? А як же це можна назвати?

— Тітонька Полі називає це “уроками життя”, — зітхнула і сумно усміхнулась Поліанна.

Тепер лікар якось дивно усміхнувся.

— Справді? Що ж, саме вона могла сказати й так.

— Авжеж, — відказала Поліанна. — Але я так не вважаю. Життю не можна навчатися — треба просто жити.

Лікар глибоко зітхнув.

— І все ж, я боюся, що декому з нас це потрібно, дівчинко моя, — промовив він і деякий час мовчав.

Поліанна крадькома позирала на нього, і їй мимоволі стало шкода його. Лікар був дуже сумний. Дівчинці так хотілося “щось зробити”. І, либонь, тому Поліанна промовила сором’язливо:

— Лікарю Чилтон, мені здається, що у вас найкраща професія на землі, адже ви робите найрадіснішу справу.

Лікар вражено подивився на неї.

— Найрадіснішу? Я маю до діла з людськими стражданнями! — вигукнув він.

Поліанна кивнула.

— Я знаю, але ви ж допомагаєте — хіба не так? — і ви раді допомагати людям. Тому ви сповнені найбільшої радості!

Несподівано на очі лікареві набігли сльози. Лікар жив самотою: у нього не було дружини, а домівкою

був двокімнатний офіс у пансіонаті. Він дуже любив свій фах. І зараз, дивлячись у сяючі очі Поліанни, він відчув, як чиясь рука з любов’ю лягла на його голову, благословляючи. І він знав, що відтак ні важка праця, ні безсонні ночі не змусять його забути цей захват, що прилинув до нього з очей Поліанни.

— Нехай Бог благословить тебе, дівчинко, — зворушено сказав він. І потім з відкритою усмішкою, яку знали й любили його пацієнти, додав:

— Гадаю, ковток цих зміцнюючих ліків, потрібний не лише пацієнтам, а й лікареві!

Його слова вразили Поліанну… доки бурундук, що перебігав дорогу, не відволік її від думок.

Лікар висадив Поліанну біля дверей дому, всміхнувся Ненсі, що підмітала ґанок, і швидко поїхав геть.

— Я так гарно проїхалася з лікарем, — похвалилася Поліанна, ідучи сходами. — Він милий, Ненсі.

— Справді?

— Так. І я йому сказала, що в нього найрадісніша в світі професія.

— Що? Приймати хворих або тих, які гадають, що хворі? Нівроку радість, — Ненсі не приховувала свого скепсису.

Поліанна весело розсміялася.

— Так. Лікар сказав те саме. Але навіть тут можна радіти. Здогадайтесь!

Ненсі напружено замислилася. Вона потрошку привчилася бавитися в цю “гру в радість”, ще й, здавалося, робила певні успіхи. Вона отримувала задоволення, знаходячи правильну відповідь на “голово-крутки”, які вона називала запитання дівчинки.

— Знаю! — пирснула Ненсі. — Це протилежне до того, що ви радили місіс Сноу.

— Протилежне? — перепитала спантеличена Поліанна.

— Так. Ви ж їй сказали, що вона може радіти з того, що інші люди не такі, як вона, — ну, не настільки безнадійно хворі.

— Так, — кивнула Поліанна.

— Ну ось, і лікар повинен радіти, що він не хворий, як його пацієнти, — переможно виголосила Ненсі.

Тепер Поліанна замислилася.

— Ну, т-так, — визнала вона. — Можна й так, але я сказала лікарю зовсім інше. Щось мені не подобається в тому, що ви сказали. Розумієте, лікар не може радіти з того, що хтось хворий. Ой, Ненсі, все-таки ви іноді дуже дивно граєте в цю гру, — зітхнула вона, входячи до будинку.

У вітальні вона побачила міс Полі.

— Що це за чоловік щойно від’їхав від нашого двору? — різкувато запитала вона.

— Як, тітонько Полі, хіба ви не знаєте лікаря Чилтона?

— Лікар Чилтон? Це був він? Що він тут робив?

— Він підвіз мене додому. А ще я передала холодець містеру Пендлтону…

Міс Полі швидко підвела голову.

— Він же не подумав, що це я послала холодець?

— Ні, тітонько Полі, я сказала йому, що ви не посилали холодець.

Міс Полі раптом спекла рака.

— Ти сказала йому, що я не посилала?!! Поліанна, почувши нагану, щиро здивувалася.

— Але ж, тітонько Полі, ви так сказали! Міс Полі зітхнула.

— Я сказала тобі, Поліанно, що це не я посилаю холодець, і просила тебе зробити усе можливе, щоб містер Пендлтон не здогадався, від кого він. Але я зовсім не просила тебе казати, що я не посилала холодець, — з серцем промовила міс Полі і відвернулася.

— Боже! Це ж одне й те саме, — зітхнула Поліанна, вішаючи капелюшок на спеціальний гачок, на який міс Полі казала завжди його вішати.

ЧЕРВОНА ТРОЯНДА І МЕРЕЖИВНА ШАЛЯ

Дощового дня, через тиждень після відвідин Поліанною містера Пендлтона, Тімоті повіз ополудні міс Полі на чергове засідання Жіночої допомоги. Коли о третій годині вона повернулась додому, щоки її розпашіли і грали рум’янцем, а вологий вітер розкуйовдив коси, де шпильки погано тримались.

Поліанна досі не бачила свою тітоньку такою.

— Ой-ой-ой, тітонько Полі, і у вас вони є! — захоплено вигукувала вона, кружляючи навколо тітоньки, щойно леді зайшла до вітальні.

— Що є, неможлива дитино? Поліанна й далі кружляла навколо тітки.

— А я навіть не здогадувалася, що у вас вони є! Ну, як ви можете мати таку красу і ховати її?! А в мене вони можуть бути… перш ніж я потраплю на небо? — кричала вона, смикаючи прямі пасемця над вухами. — Хоча вони все одно не будуть чорними, як у вас. І як ви можете ховати таку красу!

— Поліанно, заради Бога, що це все означає? — запитувала міс Полі, хутко знімаючи капелюшок і поправляючи скуйовджену зачіску.

— Ні-ні, не треба, тітонько Полі! — розпачливо вигукнула Поліанна. — Не розпростуйте. Я ж саме їх мала на увазі: прекрасні чорні кучерики. Якби ви знали, як вони вам до лиця!

— Дурниця. А чом це ти подалася до Жіночої допомоги з усім цим безглуздям про хлопчика-жеб-рака?

— Ніякі це не дурниці! — наполягала на своєму Поліанна, маючи на увазі лише першу частину зауваг тітоньки. — Ви навіть не уявляєте, як вам личить така зачіска! А хочете, я зачешу вас, як місіс Сноу? І квітку прилаштую. Мені так хочеться подивитися на вас такою. Ви були б набагато гарніші за неї!

— Поліанно, — міс Полі говорила тим гостріше, що слова небоги змусили її серце затріпотіти від радості. Досі ніхто не звертав уваги на її вигляд та зачіску. Хто досі волів бачити її “гарною”? — Поліанно, ти не відповіла на моє запитання. Чом ти пішла до Жіночої допомоги з усім цим безглуздям?

— Авжеж, я знаю. Але я зрозуміла, що це безглуздя, тільки тоді, коли побачила, що вони своїм звітом опікуються більше, ніж Джимом. І тоді я написала про нього своїй Жіночій допомозі, бо він від них перебуває достатньо далеко і може стати індійським хлопчиком для них, як я стала для вас маленькою індійською дівчинкою. А ви дозволите зробити вам зачіску?

Міс Полі взялася за горло руками: знову поверталося давнє відчуття безпорадності.

— Але, Поліанно, коли пані мені розповідала про те, з чим ти до них прийшла, я ладна була крізь землю провалитися.

Поліанна почала навшпиньки пританцьовувати.

— Ви не сказали! Ви не сказали, що не можна вам зробити зачіску, — переможно вигукнула вона. — Це так само, як із холодцем для містера Пендлтона, який ви не посилали, але не хотіли, щоб я сказала, що ви не посилали, ге? Стійте там. Я лишень візьму гребінець.

— Але Поліанно, Поліанно, — докоряла тітонька, квапливо йдучи з кімнати й піднімаючись за нею сходами нагору.

— Ой, ви теж вирішили піднятися нагору, — зраділа Поліанна. — Ви знаєте, так буде навіть краще. Гребінець у мене. Зараз ви в мене будете просто красунею. Ось так, сідайте, будь ласка, сюди. Ви знаєте, я така рада, що ви дозволили мені зробити вам зачіску.

— Але, Поліанно, я…

Міс Полі так і не договорила. Вона не зчулася, як сиділа на дзиґлику перед туалетним столиком, а її волосся біля вух слухалося десятьох вправних і делікатних пальчиків.

— Боже, яке у вас чудове волосся, — туркотіла Поліанна. — Воно навіть густіше, ніж у місіс Сноу. Але вам і треба більше, бо ви здорові й буваєте на людях, де всі вас бачать. Ой! Мені здається, усі зрадіють, коли побачать вашу зачіску… ще й здивуються, бо ви все так довго приховували. Ой, тітонько Полі, ви в мене будете такою красунею, що всі задивлятимуться на вас!

— Поліанно, — прорвався з-під завіси волосся здавлений приголомшений голос. — Я… я не розумію, чому дозволяю тобі робити ці глупства.

— Ну чому, тітонько Полі, ви зрадієте, коли всі задивлятимуться на вас. Хіба вам не приємно дивитися на гарні речі? А стаю щасливішою, коли бачу гарних людей, бо, коли бачу негарних, мені стає їх дуже шкода.

— Але… але…

— А ще я полюбляю робити зачіски, — задоволено приказувала Поліанна. — Я причісувала багатьох жінок з нашої Жіночої допомоги, але ніхто з них не мав такого чудового волосся, як у вас. Хіба що місіс Вайт. Одного разу вона була просто кралею, коли я чепурила її в… Ой, тітонько Полі, я щось придумала! Але я вам нічого не скажу, хай це буде поки що таємницею? Ну от, зачіска майже готова, а зараз я за хвильку повернуся. Тільки ви повинні, повинні, повинні пообіцяти мені, що ви не зрушите з місця і не дивитиметесь у люстерко, доки я не повернуся. Тримайтесь! — кинула вона з порога кімнати.

Уголос міс Полі не сказала нічого. Про себе вона уже вирішила, що, як тільки в неї буде змога, вона одразу ж ліквідує цей безглуздий витвір пальців її небоги і знову зачеше волосся гладенько, як і належить. А щодо люстерка, то їй бай…

І тут ненароком міс Полі мигцем побачила себе в свічаді туалетного столика. І від побаченого вона вся спалахнула… і було від чого.

Вона побачила обличчя — не юне, це правда, — але воно світилося збентеженням і здивуванням. Очі блискали. Темне і все ще вологе волосся спадало м’якими хвилями на чоло і плавними лініями вигиналося над вухами, а де-не-де виднілися ніжні кучерики.

Вражена міс Полі настільки захопилася своїм відбиттям у свічаді, аж геть забула, що вона хвилину тому збиралася переробити зачіску, аж почула, як Поліанна повернулась до кімнати. Вона не встигла й поворухнутись, як Поліанна зав’язала їй очі.

Поліанно, Поліанно, що ти замислила? — вигукнула вона.

Дівчинка захихотіла.

— Я просто хочу, тітонько Полі, щоб ви не підгледіли раніше, ніж я закінчу роботу, а тому й зав’язала вам очі хусточкою. Ні-ні, сидіть, будь ласка. Ще хвилинка, і я вам покажу.

— Поліанно, припини, — почала було міс Полі, намагаючись навпомацки підвестися, — зніми це негайно. Ти… дитино, дитино! Що це ти робиш! — видихнула вона, відчувши, як щось м’яке отулило їй плечі.

Поліанна тільки захихотіла, звеселяючись. Тремкими пальцями вона укладала на плечі тітки пухнасті складки чудової мереживної шалі, трішки пожовклої від довгого зберігання і пропахлої лавандою. Поліанна знайшла її тиждень тому, коли допомагала Ненсі порядкувати на горищі, а зараз згадала про неї й подумала, чому б не вистроїти міс Полі так, як місіс Вайт із її містечка на Заході.

Закінчивши, Поліанна задоволено оглянула свою роботу, але помітила, що бракує останнього доторку. Тому вона схопила тітоньку за руку і потягла її до солярію, де вона примітила пізню червону троянду на трельяжі, до якої легко можна було дотягтися.

— Поліанно, що ти виробляєш? Куди ти мене тягнеш? — протестувала міс Полі, марно намагаючись вивільнитися. — Поліанно, я не…

— Стривайте, це просто солярій! Ще мить — і ви готові! — захекалася Поліанна, тягнучись до троянди і встромлюючи її у м’яке волосся міс Полі над лівим вухом. — Готово! — тріумфально оголосила вона, розв’язуючи хусточку і відкидаючи її вбік. —

Ну, тітонько Полі, мені здається, ви будете раді з того, як я вас причепурила.

Якусь мить міс Полі не могла прийти до тями, вражено розглядаючись довкола. Тоді вона розпачливо зойкнула і кинулася до своєї кімнати. Поліанна простежила лякливий погляд тітоньки і помітила крізь відчинене вікно солярію екіпаж, що звертав до будинку. Чоловіка, що тримав віжки, вона впізнала одразу.

На радощах вона вигулькнула з вікна:

— Лікарю Чилтон! Лікарю Чилтон! Ви до мене? Я тут!

— Так, _ —поважно всміхнувся лікар. — Можна тебе попросити спуститися?

У спальні Поліанна побачила розпашілу жінку зі злими очима, котра висмикувала шпильки, якими була підколота мережана шаля.

— Поліанно, як ти могла, — простогнала жінка, — як ти могла вирядити мене так, а тоді ще й виставити напоказ?

Поліанна знітилася.

— Але ж вам це так до лиця, тітонько Полі, ви були кралею…

— Кралею! — осудливо кинула міс Полі, пожбуривши шалю і тремтячими пальцями руйнуючи зачіску.

— Ой, тітонько Полі, будь ласка, не робіть цього!

— Не робити? Залишити? Аякже! — і міс Полі, докладаючи зусиль, щільно пригладила всі кучерики.

— О Боже! Ви ж були такі гарні, — ледь не плакала Поліанна, дибаючи до дверей.

Унизу лікар чекав на неї у кабріолеті.

— Я приписав тебе своєму пацієнтові, і він загадав мені привезти приписані ліки, — повідомив лікар. — Ти поїдеш?

— Ви маєте на увазі… поїхати… до аптеки? — непевно перепитала Поліанна. — Я часто ходила до аптеки за дорученням Жіночої допомоги.

Лікар, всміхаючись, заперечно похитав головою.

— Не зовсім. Мене прислав містер Джон Пендл-тон. Він хоче побачитися з тобою сьогодні, якщо, звичайно, на те буде твоя ласка. Дощ якраз припинився, і я поїхав по тебе. Ну що, ти їдеш? Я обіцяю, що до шостої години ми повернемося.

— З величезним задоволенням, — зраділа Поліанна. — Я миттю. Лише запитаюся дозволу в тітоньки Полі.

Невдовзі вона повернулася, тримаючи в руках капелюшок. Обличчя її було дещо стурбованим.

— Тітонька була проти? — несміливо поцікавився лікар, коли вони рушили.

— Та ні, навпаки, — зітхнула Поліанна. — Мені здалося, що вона хотіла, аби я вже поїхала.

— Дуже хотіла? Поліанна знову зітхнула.

— Так. Мені здалося, що вона не хотіла мене бачити. Розумієте, вона відповіла: “Авжеж, авжеж, їдь мерщій. Було зробити це раніше”.

Лікар всміхнувся кутиками губів. Очі залишилися серйозні. Деякий час він їхав мовчки. А тоді, вагаючись, запитав:

— Скажи мені, будь ласка, це, бува, не твою тітоньку я бачив у вікні солярію, коли під’їздив сюди?

Поліанна глибоко вдихнула.

— Так, у тому, здається, і весь клопіт. Розумієте, я її вбрала у чудову мереживну шалю, яку знайшла на горищі, зробила зачіску з трояндою… Вона така краля! Вам також здалося, що вона була мила?

З хвилину лікар не відповідав. А тоді заговорив так тихо, що Поліанна ледве розчула слова: 

— Так, Поліанно, я вважаю, що твоя тітонька краля.

— Справді? Ой, я така рада. Я скажу їй, — задоволено кивнула дівчинка.

На продив, лікар раптом запротестував:

— Ні за віщо! Поліанно, я змушений буду просити тебе не говорити їй нічого.

— Чому, лікарю Чилтон? Чому ні? Мені здається, що ви були б раді…

— Але вона може не зрадіти, — перебив лікар. Поліанна з хвилину обмірковувала його слова.

— Може, ви маєте рацію, — зітхнула вона. — Я згадала: вона втекла, бо помітила вас. А потім дорікала менГ, що ви побачили її в такому вигляді.

— Я так і думав, — ледь чутно ствердив лікар.

— Але я не розумію чому? — не вгавала Поліанна. — Вона ж була така гарненька.

Лікар не відповів. Він взагалі не зронив більше ні слова, доки вони не під’їхали до великої кам’яниці, де зі зламаною ногою лежав Джон Пендлтон.

ПРОСТО ЯК У КНИЖЦІ

Цього разу Джон Пендлтон зустрів Поліанну усмішкою.

— Ну, міс Поліанно, як на мене, ви надзвичайно вибачлива особа, якщо погодилися завітати до мене знову.

— Що ви, містере Пендлтон, я з превеликою радістю приїхала до вас, і я справді не розумію, чому мало б бути інакше.

— О, знаєш, я повівся брутально і тоді, коли ти так люб’язно принесла мені холодець, і тоді, коли ти знайшла мене в лісі зі зламаною ногою. Між іншим, я тобі так і не подякував за це. Адже навіть ти визнаєш, що вчинила дуже шляхетно, відвідуючи мене після такої нечемної поведінки! Поліанна розхвилювалася.

— Але ж я була рада, що знайшла вас… Ні, не тому, що ви зламали ногу, — швиденько виправилася вона.

Джон Пендлтон усміхнувся.

— Я розумію. Твій язик іноді випереджає твої думки, чи не так, міс Поліанно? Однак я вдячний тобі і вважаю тебе дуже сміливою дівчинкою, бо ти змогла зробити те, що зробила. А ще я хочу подякувати тобі за холодець, — невимушено додав він.

— Вам смакувало? — поцікавилася Поліанна.

— Дуже. А сьогодні ти нічого не принесла такого, що твоя тітонька Полі мені не посилала? — ховаючи усмішку, запитав він.

Гостя знітилася.

— Ні, сер, — дівчинка завагалась, а тоді продовжила з більшим запалом, — пробачте, містере Пендлтон, я не хотіла вас образити, коли сказала, що тітонька Полі не посилала вам холодець.

Запала мовчанка. Джон Пендлтон більше не усміхався, а дивився поперед себе кудись у простір. Відтак він глибоко зітхнув і звернувся до Поліанни, а в голосі чулися давніші нотки роздратування.

— Гаразд, гаразд, облишмо це. Зрештою, це пусте. Я покликав тебе не для того, щоб нудити світом. Послухай! Там у бібліотеці — у великій кімнаті з телефоном, де ти була, — ти побачиш різьблену скриньку на нижній поличці в книжковій шафі (тій, що зі скляними дверима) в кутку біля каміна. Тобто вона там, якщо ця нестерпна покоївка не “попорядкувала”. Принеси її сюди. Вона важка, але не настільки, щоб ти не змогла її підняти.

— О, я дуже сильна, — весело ствердила Поліанна, схоплюючись на ноги. За хвилину вона повернулася зі скринькою.

Наступні півгодини були для Поліанни схожими на казку. У скриньці було повно скарбів — фантастичних речей, які Джон Пендлтон роками збирав під час подорожей — і про кожну річ існувала захоплююча історія: чи це був комплект вишуканих різьблених шахових фігурок із Китаю, чи маленький жадитовий бовван з Індії.

Коли Поліанна почула історію про боввана, вона замріяно прошепотіла: “Можливо, й справді краще взяти на виховання маленького хлопчика з Індії, який вірить, що Бог сидить у цій ляльці, ніж піклуватися про Джиммі Біна, який знає, що Бог живе на небі. Але як би мені хотілося, щоб вони піклувалися не лише про індійських хлопчиків, але й про Джиммі Біна теж”.

Джон Пендлтон ніби й не почув. Раз по раз його погляд линув у нікуди. Але потім він повертався до реальності, брав до рук наступну дивовижу і розповідав її історію.

Безперечно, цей візит склався дивовижно, але ще задовго до кінця Поліанна збагнула, що говорили вони не тільки про чудові речі з різьбленої скриньки. Вони розмовляли про Ненсі, про тітоньку Полі і її щоденне життя. Навіть про давнє життя й домівку в містечку на Далекому Заході.

Коли Поліанні треба було вже збиратися додому, завжди суворий містер Пендлтон звернувся до неї незвичним тоном:

— Дівчаточко, — промовив він, — я хочу, щоб ти якомога частіше приходила до мене. Обіцяєш? Я зовсім самотній, і ти мені потрібна. Є ще одна причина, і я тобі про неї скажу. Минулого разу, коли я дізнався, хто ти така, я хотів, щоб ти ніколи більше сюди не приходила. Ти нагадала мені про те, що я довгий час намагався забути. Тож я сказав собі, що я не хочу тебе більше бачити. І я вперто відмовлявся, хоча лікар неодноразово пропонував запросити тебе.