«Поліанна» читати – Елеонор Портер

РОЗДІЛ XIII. У ЛІСАХ ПЕНДЛТОНА

Вийшовши з каплиці, Полліанна не попрямувала додому. Натомість вона звернула в бік Пендлтонського пагорба.

День видався важким, хоча й був «канікулярним» — так вона називала ті рідкісні дні, коли не було уроків шиття чи куховарства. І Полліанна була певна, що ніщо не допоможе їй краще, ніж прогулянка серед зеленої тиші Пендлтонського лісу.

Тож вона впевнено почала підніматися пагорбом, незважаючи на гаряче сонце, що припікало спину.

— Усе одно мені не треба бути вдома раніше пів на шосту, — міркувала вона. — А через ліс набагато приємніше йти, навіть якщо доводиться підійматися вгору.

У Пендлтонському лісі було дуже гарно — Полліанна знала це з власного досвіду.

Але сьогодні він здавався їй ще прекраснішим, попри розчарування через те, що завтра доведеться сказати Джиммі Біну.

— Хотіла б я, щоб усі ті пані, які так голосно сперечалися, зараз були тут, — зітхнула Полліанна, підводячи очі до яскраво-блакитних клаптиків неба між освітленими сонцем зеленими верхівками дерев. — Мені здається, якби вони побували тут, то неодмінно змінили б свою думку й узяли б Джиммі Біна до себе.

Вона була абсолютно впевнена в цьому, хоча навіть сама не могла пояснити чому.

Раптом Полліанна підвела голову й прислухалася.

Десь попереду загавкав собака.

За хвилину він уже мчав до неї стежкою, продовжуючи гавкати.

— Привіт, песику! Привіт! — Полліанна клацнула пальцями й очікувально подивилася вперед.

Вона була певна, що вже бачила цього собаку. Тоді він був разом із чоловіком — містером Джоном Пендлтоном.

Саме його вона й сподівалася зараз побачити. Кілька хвилин дівчинка уважно вдивлялася в стежку, але містер Пендлтон не з’являвся. Тоді вона звернула увагу на собаку. Навіть Полліанна бачила, що той поводиться дивно. Він продовжував гавкати — короткими, уривчастими, тривожними гавкотами. Крім того, він безупинно бігав уперед-назад по стежці.

Невдовзі вони дійшли до бічної доріжки. Собака стрілою кинувся нею вперед, але відразу повернувся назад, скавулячи й гавкаючи.

— Гей! Це ж не дорога додому! — засміялася Полліанна, не сходячи з головної стежки.

Тепер песик здавався зовсім розпачливим.

Він метався між Полліанною та бічною доріжкою, гавкаючи й жалібно скавулячи. Кожен рух його маленького коричневого тіла, кожен погляд благальних карих очей був таким красномовним, що зрештою Полліанна зрозуміла. Вона звернула з дороги й пішла за ним. Тепер собака стрімко мчав уперед. Незабаром Полліанна побачила причину його тривоги. За кілька ярдів від стежки, біля підніжжя крутого кам’яного виступу, нерухомо лежав чоловік. Під ногою Полліанни голосно тріснула гілка. Чоловік повернув голову.

Скрикнувши від переляку, Полліанна кинулася до нього.

— Містере Пендлтоне! Ой, ви поранені?

— Поранений? Ні, звичайно! Просто відпочиваю на сонечку, — роздратовано відказав він. — Слухай-но, дівчинко. Що ти знаєш? Що ти вмієш? І чи є в тебе хоч трохи здорового глузду?

Полліанна здивовано ахнула, але, як завжди, відповіла на всі запитання буквально й по черзі.

— Розумієте, містере Пендлтоне, я знаю не так уже й багато і не дуже багато чого вмію. Але більшість пань із благодійного товариства, окрім місіс Роусон, казали, що в мене дуже добрий глузд. Я одного разу чула, як вони це говорили. Щоправда, вони не знали, що я чую.

На суворому обличчі чоловіка майнула похмура усмішка.

— Гаразд, дитино, пробач мені. Це все через цю прокляту ногу. А тепер слухай.

Він замовк і, насилу діставши руку до кишені штанів, витягнув в’язку ключів. Один із них він затис між великим і вказівним пальцями.

— Просто цією стежкою, хвилин за п’ять звідси, стоїть мій будинок. Цим ключем ти відчиниш бічні двері під навісом для екіпажів. Знаєш, що таке навіс для екіпажів?

— О так, сер. У тітоньки такий теж є, тільки над ним облаштована сонячна веранда. Саме на тому даху я спала… тобто не спала. Мене там знайшли.

— Гм? А, так. Добре. Коли ввійдеш до будинку, пройди через вестибюль і коридор до дверей у самому кінці. На великому письмовому столі посеред кімнати знайдеш телефон. Ти вмієш користуватися телефоном?

— О так, сер! Якось раз, коли тітонька Поллі…

— Зараз не про тітоньку Поллі, — буркнув чоловік, намагаючись трохи змінити положення.

— Знайди номер лікаря Чілтона на картці. Вона десь там лежить. Мала б висіти на гачку збоку, але, мабуть, не висить. Ти ж знаєш, який вигляд має телефонна картка?

— Так, сер! Мені дуже подобається така картка в тітоньки Поллі. Там стільки дивних імен…

— Скажеш лікарю Чілтону, що Джон Пендлтон лежить біля підніжжя скелі Малий Орлиний Уступ у Пендлтонському лісі зі зламаною ногою, і нехай негайно приїжджає з ношами та двома чоловіками. Він уже сам знатиме, що робити далі. Скажи також, щоб ішов стежкою від будинку.

— Зламана нога? Ой, містере Пендлтоне, це жахливо! — здригнулася Полліанна. — Але я така рада, що прийшла сюди! Може, я ще можу…

— Так, можеш. Але, здається, не збираєшся. БУДЬ ЛАСКА, піди й зроби те, про що я прошу, і припини розмовляти, — простогнав чоловік уже зовсім слабким голосом.

Із тихим схлипом Полліанна кинулася виконувати доручення. Тепер вона вже не дивилася вгору на блакитні клаптики неба між сонячними верхівками дерев. Уся її увага була прикута до землі, щоб жодна гілка чи камінь не спіткнули її квапливих ніг. Невдовзі попереду показався будинок. Полліанна бачила його й раніше, хоча ніколи не підходила так близько. Тепер його велич трохи лякала її.

Величезна сіра кам’яна споруда з колонами, широкими верандами та урочистим входом справляла майже страхітливе враження. Затримавшись лише на мить, вона перебігла через великий занедбаний газон, обігнула будинок і підбігла до бічних дверей під навісом. Пальці, що весь цей час міцно стискали ключі, задубіли й погано слухалися. Тому відчинити замок виявилося нелегко. Та зрештою важкі різьблені двері повільно відчинилися.

Полліанна затамувала подих. Попри поспіх, вона на мить завмерла, з острахом дивлячись крізь вестибюль у широкий похмурий коридор за ним. Думки вихором крутилися в голові. Це був будинок Джона Пендлтона. Будинок таємниць. Будинок, куди ніхто не заходив, окрім його господаря. Будинок, у якому, за чутками, десь ховався скелет.

І ось тепер саме вона, Полліанна, мала сама пройти цими моторошними кімнатами й подзвонити лікарю, щоб повідомити, що господар будинку лежить…

З тихим скриком вона, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, стрімко пробігла коридором до дверей у кінці й розчинила їх.

Кімната була велика й така ж похмура, як коридор: темне дерево, важкі завіси. Але крізь західне вікно вливалося сонце.

Довгий золотий промінь перетинав підлогу, тьмяно відбивався на потемнілих латунних камінних підставках і торкався нікельованого корпусу телефону на великому письмовому столі посеред кімнати.

Саме до цього столу Полліанна навшпиньках поспішила.

Телефонна картка не висіла на своєму гачку — вона лежала на підлозі. Але Полліанна знайшла її й тремтячим вказівним пальцем провела вниз списком прізвищ на літеру «Ч», поки не натрапила на «Чілтон». Незабаром на іншому кінці дроту озвався сам лікар Чілтон, і Полліанна, тремтячи від хвилювання, передала йому повідомлення та відповідала на його короткі й точні запитання. Закінчивши розмову, вона поклала слухавку й полегшено зітхнула на повні груди.

Лише побіжний погляд кинула Полліанна навколо себе. Потім, із плутаним враженням від багряних завіс, книжкових полиць уздовж стін, захаращеної підлоги, неохайного письмового столу, незліченних зачинених дверей (за будь-якими з яких цілком міг ховатися скелет) і всюдисущого пилу, пилу, пилу, вона стрімко кинулася назад через коридор до великих різьблених дверей, які так і залишилися напіввідчиненими.

Минуло зовсім небагато часу — навіть самому пораненому він здався неймовірно коротким, — і Полліанна вже знову була в лісі поруч із чоловіком.

— Ну, що сталося? Не змогла потрапити всередину? — запитав він.

Полліанна широко розплющила очі.

— Та як же не змогла! Звичайно, змогла! Я ж ТУТ, — відповіла вона. — Хіба я була б тут, якби не потрапила до будинку? А лікар прийде так швидко, як тільки зможе, разом із людьми та всім необхідним. Він сказав, що добре знає, де ви лежите, тому я не стала чекати, щоб показати йому дорогу. Я хотіла бути з вами.

— Хотіла? — похмуро всміхнувся чоловік. — Що ж, не можу сказати, що захоплююся твоїм смаком. Мені здається, ти могла б знайти приємніше товариство.

— Ви маєте на увазі — тому що ви такий… сердитий?

— Дякую за відвертість. Саме тому.

Полліанна тихенько засміялася.

— Але ви сердитий лише ЗОВНІ. Усередині ви зовсім не сердитий!

— Справді? І звідки ти це знаєш? — запитав чоловік, намагаючись трохи змінити положення голови, не ворухнувши рештою тіла.

— О, це видно з багатьох речей. Наприклад, ось із цього — з того, як ви поводитеся зі своїм собакою, — додала вона, показуючи на довгу тонку руку, що лежала на блискучій голові пса. — Смішно, правда, що собаки й коти знають людське серце краще за самих людей? Слухайте, я потримаю вам голову, — раптом заявила вона.

Чоловік кілька разів скривився від болю й один раз тихо застогнав, поки вона обережно змінювала його положення. Але зрештою він визнав, що коліна Полліанни набагато кращі за кам’янисту заглибину, на якій до цього лежала його голова.

— Так… значно краще, — ледь чутно промовив він.

Якийсь час він більше не говорив. Полліанна, спостерігаючи за його обличчям, гадала, чи не заснув він. Вона не думала, що це так. Здавалося, він міцно стискав губи лише для того, щоб стримати стогін від болю. Дивлячись на його велике, сильне тіло, яке тепер лежало таким безпорадним, Полліанна й сама ледве стримувалася, щоб не заплакати. Одна рука, з міцно стиснутими пальцями, лежала відкинута вбік і нерухома. Друга, безвольно розкрита, спочивала на голові собаки. І собака також лежав нерухомо, не зводячи відданого, тривожного погляду з обличчя свого господаря.

Хвилина за хвилиною спливав час. Сонце все нижче схилялося до заходу, а тіні під деревами ставали дедалі густішими. Полліанна сиділа так тихо, що здавалося, ніби вона майже не дихає. Маленька пташка безстрашно сіла зовсім поруч, у межах її руки, а білочка сіпнула пухнастим хвостом на гілці майже перед самим її носом — але й вона весь час не зводила своїх блискучих оченят із нерухомого собаки.

Нарешті пес насторожив вуха й тихо заскавулів. Потім коротко й різко гавкнув. Наступної миті Полліанна почула голоси, а ще за хвилину з’явилися їхні власники — троє чоловіків із ношами та різним спорядженням.

Найвищий із них — гладко поголений чоловік із добрими очима, якого Полліанна знала в обличчя як лікаря Чілтона, — привітно підійшов ближче.

— Ну що, маленька панночко, працюєш доглядальницею?

— Ой, ні, сер, — усміхнулася Полліанна. — Я тільки тримала йому голову. Жодних ліків я не давала. Але я дуже рада, що була тут.

— І я також, — кивнув лікар, зосереджуючи всю свою увагу на пораненому містерові Джону Пендлтону.

РОЗДІЛ XIV. ЛИШЕ СПРАВА В ЖЕЛЕ

Полліанна Уіттіер трохи запізнилася до вечері того вечора, коли стався нещасний випадок із містером Джоном Пендлтоном; але так склалося, що цього разу вона уникла будь-яких докорів.

Ненсі зустріла її біля дверей.

— Ну й рада ж я нарешті побачити тебе на власні очі, — зітхнула вона з явним полегшенням. — Уже пів на сьому!

— Знаю, — стривожено визнала Полліанна. — Але це не моя провина, чесне слово. І я не думаю, що навіть тітонька Поллі скаже, ніби я винна.

— У неї не буде такої нагоди, — з величезним задоволенням відповіла Ненсі. — Вона поїхала.

— Поїхала! — ахнула Полліанна. — Ти ж не хочеш сказати, що це я її прогнала?

У ту мить у пам’яті Полліанни промайнули докірливі спогади про ранок: небажаний хлопчик, кіт і пес, недоречна «гра в радість» і заборонене слово «тато», яке так і прагнуло зірватися з її забудькуватого язика.

— Ой, невже я справді її прогнала?

— Та годі тобі, — пирхнула Ненсі. — Її кузен раптово помер у Бостоні, і їй довелося їхати. Після того як ти пішла сьогодні по обіді, прийшла одна з тих жовтих телеграм, і вона не повернеться три дні. От тепер ми вже точно можемо радіти. Увесь цей час будемо вести господарство разом — тільки ти й я. Авжеж, будемо!

Полліанна виглядала враженою.

— Радіти? Ой, Ненсі, коли ж це через похорон?

— Та я ж не через похорон радію, міс Полліанно. Я через… — Ненсі раптом урвала себе. У її очах блиснула лукава іскорка. — Та що ж це, міс Полліанно? Наче не ти сама вчила мене грати в цю гру, — поважно дорікнула вона.

Полліанна стурбовано насупилася.

— Не можу нічого з собою вдіяти, Ненсі, — заперечила вона, похитавши головою. — Мабуть, є речі, щодо яких не можна грати в цю гру. І я певна, що похорони — саме така річ. У похороні немає нічого, чому можна було б радіти.

Ненсі тихо засміялася.

— Можна радіти хоча б тому, що це не наш похорон, — скромно зауважила вона.

Та Полліанна вже не слухала. Вона почала розповідати про нещасний випадок, і за мить Ненсі, роззявивши рота, уважно слухала.

Наступного дня після обіду, у домовленому місці, Полліанна зустрілася з Джиммі Біном, як і обіцяла. Як і слід було очікувати, Джиммі дуже засмутився, дізнавшись, що Дамське благодійне товариство віддало перевагу маленькому індійському хлопчикові замість нього.

— Ну, мабуть, це природно, — зітхнув він. — Речі, про які нічого не знаєш, завжди здаються кращими за ті, що знаєш. Так само як картоплина на другому боці тарілки завжди видається найбільшою. Але як би я хотів, щоб для когось там далеко я теж був таким! От було б чудово, якби хтось десь в Індії захотів саме МЕНЕ!

Полліанна заплескала в долоні.

— Та звісно! Саме це й треба, Джиммі! Я напишу про тебе нашим благодійницям. Вони не в Індії, а на Заході, але це теж дуже далеко. Думаю, ти б так само вважав, якби приїхав сюди здалеку, як я!

Обличчя Джиммі проясніло.

— Гадаєш, вони справді мене візьмуть? — запитав він.

— Авжеж, візьмуть! Хіба вони не беруть на виховання маленьких хлопчиків з Індії? От нехай цього разу просто уявлять, що ти і є той маленький індійський хлопчик. Думаю, ти живеш достатньо далеко, щоб про тебе можна було написати звіт. Почекай. Я їм напишу. Напишу місіс Вайт. Ні, краще місіс Джонс. У місіс Вайт найбільше грошей, але місіс Джонс дає найбільше пожертв, що досить кумедно, правда ж, якщо замислитися? Але я думаю, хтось із них тебе таки візьме.

— Гаразд, але не забудь сказати, що я працюватиму за харчі й житло, — вставив Джиммі. — Я не жебрак, а справа є справа, навіть коли йдеться про благодійниць.

Він завагався, а тоді додав:

— І, мабуть, мені краще поки залишатися там, де я зараз, — доки не буде відповіді.

— Звичайно, — енергійно кивнула Полліанна. — Тоді я точно знатиму, де тебе шукати. І вони тебе візьмуть — я певна, що ти живеш досить далеко для цього. Хіба ж міс Поллі не взяла… Слухай!

Вона раптом урвала себе.

— А як ти думаєш, може, я була для міс Поллі тією самою дівчинкою з Індії?

— Ну й чудернацьке ж ти дівча, — усміхнувся Джиммі й пішов собі.

Минув приблизно тиждень після нещасного випадку в лісі Пендлтонів, коли одного ранку Полліанна сказала своїй тітці:

— Тітонько Поллі, ви не дуже розсердитеся, якщо цього тижня я віднесу теляче желе місіс Сноу комусь іншому? Я певна, що місіс Сноу не образиться — цього разу.

— Господи, Полліанно, що ти знову вигадала? — зітхнула тітка. — Ти справді найнезвичайніша дитина!

Полліанна трохи стривожено насупилася.

— Тітонько Поллі, а що означає «незвичайна»? Якщо людина не-звичайна, то вона ж не може бути звичайною, правда?

— Безумовно, не може.

— О, тоді все гаразд. Я рада, що я незвичайна, — з полегшенням зітхнула Полліанна, і її обличчя проясніло. — Розумієте, місіс Вайт казала, що місіс Роусон — дуже звичайна жінка, а вона страшенно не любила місіс Роусон. Вони весь час сварилися… тобто тато… тобто ми… Нам доводилося більше мирити їх між собою, ніж будь-кого іншого з благодійниць, — виправилася Полліанна, трохи захекавшись від своїх зусиль оминути і Сциллу батькових давніх настанов не говорити про церковні чвари, і Харибду теперішніх наказів тітки не говорити про батька.

— Так, так, годі вже, — перебила міс Поллі з легкою нетерплячістю. — Ти так багато говориш, Полліанно, і хоч би про що йшла мова, усе одно зрештою згадуєш своїх благодійниць!

— Так, міс, — весело усміхнулася Полліанна. — Мабуть, і справді так. Але ж вони мене виростили, і…

— Досить, Полліанно, — перебив її холодний голос. — То що там із желе?

— Нічого такого, тітонько Поллі, що могло б вас засмутити, я певна. Ви дозволяєте мені носити желе їЙ, тож я подумала, що дозволите й ЙОМУ — цього разу. Розумієте, зламані ноги — це не те саме, що довічна хвороба. Його недуга не триватиме вічно, як у місіс Сноу. А вона ще отримає всі інші смаколики після цього одного чи двох разів.

— «Йому»? «Він»? «Зламана нога»? Про що ти говориш, Полліанно?

Полліанна здивовано витріщилася на неї, а тоді її обличчя розслабилося.

— Ой, я й забула. Мабуть, ви не знаєте. Це сталося, поки вас не було. Саме того дня, коли ви поїхали, я знайшла його в лісі, пам’ятаєте? І мені довелося відмикати його будинок, телефонувати по допомогу чоловікам і лікарю, тримати йому голову і взагалі все робити. А потім я, звісно, пішла й відтоді його не бачила. Але коли Ненсі цього тижня приготувала желе для місіс Сноу, я подумала, як було б добре віднести його йому замість неї — хоча б цього разу. Тітонько Поллі, можна?

— Так, так, мабуть, можна, — трохи втомлено погодилася міс Поллі. — А хто, ти сказала, він такий?

— Той Чоловік. Тобто містер Джон Пендлтон.

Міс Поллі мало не схопилася зі свого стільця.

— ДЖОН ПЕНДЛТОН!

— Так. Ненсі сказала мені, як його звати. Може, ви його знаєте.

Міс Поллі не відповіла. Натомість вона запитала:

— А ТИ його знаєш?

Полліанна кивнула.

— О, так. Тепер він завжди вітається і усміхається. Він сердитий тільки ЗОВНІ, знаєте. Я піду по желе. Ненсі майже все вже приготувала, коли я зайшла, — закінчила Полліанна, вже наполовину перетнувши кімнату.

— Полліанно, зачекай!

Голос міс Поллі раптом став дуже суворим.

— Я передумала. Я б воліла, щоб сьогодні це желе, як завжди, отримала місіс Сноу. Оце й усе. Можеш іти.

Обличчя Полліанни похмурішало.

— Ой, але ж, тітонько Поллі, її хвороба нікуди не дінеться. Вона завжди може бути хворою й отримувати різні смаколики. А в нього лише зламана нога, а ноги не тривають вічно… тобто зламані ноги. У нього вона вже цілий тиждень зламана.

— Так, пам’ятаю. Я чула, що містер Джон Пендлтон потрапив у нещасний випадок, — трохи стримано відповіла міс Поллі. — Але… я не маю бажання надсилати желе Джону Пендлтону, Полліанно.

— Знаю, він сердитий — зовні, — сумно погодилася Полліанна, — тому, мабуть, ви його не любите. Але я б не сказала, що це від вас. Я б сказала, що це від мене. Мені він подобається. Я була б рада надіслати йому желе.

Міс Поллі знову почала заперечно хитати головою. Потім раптом зупинилася і дивно тихим голосом запитала:

— Він знає, хто ти така, Полліанно?

Дівчинка зітхнула.

— Думаю, ні. Одного разу я сказала йому своє ім’я, але він ніколи мене так не називає. Ніколи.

— А він знає, де ти живеш?

— Ой, ні. Я ніколи йому цього не казала.

— Тоді він не знає, що ти моя… племінниця?

— Думаю, не знає.

На мить запала тиша. Міс Поллі дивилася на Полліанну очима, які, здавалося, зовсім її не бачили. Маленька дівчинка нетерпляче переступала з ноги на ногу і голосно зітхнула. Тоді міс Поллі раптом стрепенулася, ніби прокинулася.

— Гаразд, Полліанно, — нарешті промовила вона все тим самим дивним голосом, зовсім не схожим на її власний. — Можеш віднести желе містеру Пендлтону як свій подарунок. Але запам’ятай: я його не надсилаю. Подбай про те, щоб він не подумав, ніби це від мене!

— Так, міс… ні, міс… дякую, тітонько Поллі! — радісно вигукнула Полліанна й стрімко вибігла з кімнати.

РОЗДІЛ XV. ЛІКАР ЧІЛТОН

Величезний сірий кам’яний будинок виглядав зовсім інакше для Полліанни, коли вона вдруге прийшла до оселі містера Джона Пендлтона. Вікна були відчинені, літня жінка розвішувала білизну на задньому подвір’ї, а екіпаж лікаря стояв під навісом біля входу.

Як і минулого разу, Полліанна підійшла до бічних дверей. Тепер вона подзвонила у дзвінок — сьогодні її пальці не були закляклими від міцного стискання в’язки ключів.

Знайомий маленький песик підскочив сходами, щоб привітати її, але минуло кілька хвилин, перш ніж жінка, яка розвішувала білизну, відчинила двері.

— Якщо можна, я принесла трохи телячого желе для містера Пендлтона, — усміхнулася Полліанна.

— Дякую, — відповіла жінка, простягаючи руку до мисочки в руках дівчинки. — Кого мені назвати відправником? І це справді теляче желе?

Лікар Чілтон, який саме в ту мить вийшов до передпокою, почув слова жінки й помітив розчарування на обличчі Полліанни. Він швидко ступив уперед.

— А-а! Теляче желе? — привітно запитав він. — Це чудово! Можливо, ви хочете побачити нашого пацієнта, га?

— Ой, так, сер! — засяяла Полліанна.

І жінка, підкоряючись кивку лікаря Чілтона, одразу повела її коридором, хоча на її обличчі ясно читалося величезне здивування.

Позаду лікаря молодий чоловік — доглядальник, запрошений із найближчого міста, — стривожено вигукнув.

— Але, лікарю, хіба містер Пендлтон не наказав нікого до нього не впускати?

— О, так, — незворушно кивнув лікар Чілтон. — Але зараз накази віддаю я. Ризик беру на себе.

Потім він жартівливо додав:

— Ви, звісно, не знаєте, але ця маленька дівчинка краща за шестиквартову пляшку будь-якого тонізувального засобу. Якщо сьогодні вдень щось або хтось і здатен вибити похмурість із Пендлтона, то це вона. Саме тому я й дозволив їй увійти.

— Хто вона?

На коротку мить лікар завагався.

— Вона племінниця однієї з найвідоміших мешканок нашого містечка. Її звати Полліанна Уіттіер. Я… поки що не можу похвалитися дуже близьким знайомством із цією маленькою панянкою, але, на щастя, багато моїх пацієнтів можуть.

Доглядальник усміхнувся.

— Справді? І які ж особливі складники має цей чудодійний… тонік?

Лікар похитав головою.

— Не знаю. Наскільки я зрозумів, це якась всеохопна, невичерпна радість від усього, що сталося або ще станеться. У будь-якому разі мені постійно переказують її кумедні вислови, і, наскільки я можу судити, більшість із них зводиться до одного — «просто радіти». Усе, що я можу сказати, — додав він із новою усмішкою, виходячи на ґанок, — це те, що я хотів би мати змогу виписувати її за рецептом і купувати, як коробочку пігулок. Хоча, якщо таких, як вона, стане надто багато, нам із вами доведеться торгувати стрічками або копати канави, бо на лікуванні й догляді ми вже нічого не заробимо.

Він засміявся, підхопив віжки й сів до екіпажа.

Тим часом Полліанну, згідно з розпорядженням лікаря Чілтона, проводжали до кімнат Джона Пендлтона.

Її шлях пролягав через велику бібліотеку в кінці коридору, і хоч ішла вона досить швидко, відразу помітила, що тут відбулися великі зміни. Стіни, заставлені книжками, і багряні штори залишилися такими самими, але на підлозі вже не валялися речі, письмовий стіл був охайний, ані порошинки ніде не було видно. Картка з номером телефону висіла на своєму місці, а мідні камінні підставки блищали після чищення.

Одні з таємничих дверей були відчинені, і саме туди служниця повела Полліанну. За мить дівчинка вже стояла в розкішно обставленій спальні, а жінка переляканим голосом промовляла:

— Якщо дозволите, сер… тут… тут маленька дівчинка з желе. Лікар сказав… сказав провести її до вас.

Наступної миті Полліанна залишилася наодинці з дуже сердитим на вигляд чоловіком, який лежав горілиць у ліжку.

— Послухайте, хіба я не сказав… — почав він роздратованим голосом. — А, це ти!

Останні слова пролунали не надто привітно, коли Полліанна наблизилася до ліжка.

— Так, сер, — усміхнулася Полліанна. — Ой, як я рада, що мене впустили! Спочатку та пані мало не забрала моє желе, і я так боялася, що зовсім вас не побачу. А тоді прийшов лікар, і він сказав, що можна. Правда ж, це було дуже мило з його боку — дозволити мені вас побачити?

Попри себе чоловік ледь усміхнувся кутиками губ, але сказав лише:

— Гм!

— А ще я принесла вам желе, — продовжила Полліанна. — Теляче. Сподіваюся, вам воно сподобається?

В її голосі прозвучала питальна нотка.

— Ніколи його не їв.

Швидкоплинна усмішка зникла, і на обличчя чоловіка знову повернулася похмура гримаса.

На мить на обличчі Полліанни з’явилося розчарування, але воно відразу розвіялося, коли вона поставила мисочку з желе.

— Не їли? Ну, якщо не їли, то ж не можете знати, що воно вам НЕ подобається, правда? Тож, мабуть, я навіть рада, що ви його ще не куштували. Бо якби ви знали…

— Так, так, добре. Але одну річ я знаю напевно: зараз я лежу тут на спині й, мабуть, пролежу так до самого Судного дня.

Полліанна виглядала приголомшеною.

— Ой, ні! Не можете ви лежати до Судного дня, знаєте, коли архангел Гавриїл засурмить у сурму. Хіба що він настане набагато швидше, ніж ми думаємо. Ой, звісно, я знаю, що в Біблії сказано, що він може настати раніше, ніж ми сподіваємося, але я не думаю, що настільки раніше. Тобто, звичайно, я вірю Біблії, але маю на увазі, що він не настане так уже швидко, якби настав просто зараз, і…

Джон Пендлтон раптом голосно розсміявся.

Доглядальник, який саме в ту хвилину зайшов до кімнати, почув цей сміх і поспішно, хоч і зовсім безшумно, відступив назад. Він нагадував наляканого кухаря, який, помітивши небезпеку того, що подих холодного повітря може зіпсувати ще недопечений пиріг, квапливо зачиняє дверцята духовки.

— Тобі не здається, що ти трохи заплуталася? — запитав Джон Пендлтон у Полліанни.

Дівчинка засміялася.

— Можливо. Але я хотіла сказати, що ноги не тривають вічно… тобто зламані ноги, знаєте. Це не те саме, що довічна недуга, як у місіс Сноу. Тому ваша нога аж ніяк не протримається до Судного дня. Думаю, цьому можна радіти.

— О, я й радію, — похмуро відказав чоловік.

— І ж зламали ви лише одну ногу. Можете радіти, що не обидві, — Полліанна дедалі більше захоплювалася своєю справою.

— Авжеж! Яке щастя, — фиркнув чоловік, піднявши брови. — Якщо дивитися на це з такого погляду, то, мабуть, я ще можу радіти, що не багатоніжка і не зламав одразу п’ятдесят ніг!

Полліанна весело розсміялася.

— Ой, це найкраще з усього, що ви сказали! Я знаю, хто така багатоніжка — у неї дуже багато ніг. І ви можете радіти…

— О, звичайно, — різко перебив чоловік, і в його голос повернулася вся колишня гіркота. — Можу радіти й усьому іншому, напевно: доглядальнику, лікарю і тій нестерпній жінці на кухні!

— Чому ж ні, сер? Тільки подумайте, як було б погано, якби їх у вас не було!

— Що? — різко перепитав він.

— Я кажу: тільки подумайте, як було б погано, якби їх не було, а ви лежали тут отак!

— Наче саме це не є причиною всього, — сердито відрубав чоловік, — бо я й лежу тут отак! А ти ще хочеш, щоб я радів через якусь безглузду жінку, яка перевертає весь будинок догори дриґом і називає це «наведенням порядку», та чоловіка, який їй у цьому допомагає й називає це «доглядом». Не кажучи вже про лікаря, який підбурює їх обох. І вся ця компанія при цьому ще й чекає, що я їм за це заплачу, та ще й добре заплачу!

Полліанна співчутливо насупилася.

— Так, знаю. Оце справді прикро — щодо грошей. Особливо коли ви весь цей час їх заощаджували.

— Заощаджував… що?

— Гроші. Купували квасолю і рибні котлети, знаєте. Скажіть, ви любите квасолю? Чи індичку більше — тільки через ті шістдесят центів?

— Послухай-но, дитино, про що ти говориш?

Полліанна сяйливо усміхнулася.

— Про ваші гроші. Про те, як ви собі відмовляли в усьому і відкладали їх для язичників. Розумієте, я все про це дізналася. О, містере Пендлтоне, саме через це я зрозуміла, що всередині ви не сердитий. Ненсі мені розповіла.

У чоловіка від подиву відвисла щелепа.

— Ненсі сказала тобі, що я заощаджую гроші для… До речі, чи можна дізнатися, хто така Ненсі?

— Наша Ненсі. Вона працює в міс Поллі.

— У міс Поллі! А хто така міс Поллі?

— Це міс Поллі Харрінгтон. Я живу в неї.

Чоловік різко ворухнувся.

— Міс… Поллі… Харрінгтон! — ледве вимовив він. — Ти живеш у… НЕЇ?

— Так. Я її племінниця. Вона взяла мене до себе на виховання через мою маму, — тихо пояснила Полліанна. — Вони були сестрами. А коли тато… пішов до мами й до всіх інших на Небо, то тут, на землі, у мене нікого не залишилося, крім Дамського благодійного товариства. Тому вона й забрала мене.

Чоловік не відповів. Його обличчя, коли він відкинувся на подушку, стало таким блідим, що Полліанна злякалася. Вона невпевнено підвелася.

— Мабуть, мені вже краще йти, — несміливо сказала вона. — Я… сподіваюся, вам сподобається… желе.

Чоловік раптом повернув голову й розплющив очі. У їхній темній глибині світилася дивна туга, яку навіть Полліанна помітила й якій здивувалася.

— Отже, ти — племінниця міс Поллі Харрінгтон, — лагідно сказав він.

— Так, сер.

Темні очі чоловіка й далі вдивлялися в її обличчя, аж поки Полліанна, відчувши незрозуміле збентеження, не промовила:

— Я… гадаю, ви її знаєте.

На губах Джона Пендлтона з’явилася дивна усмішка.

— О так, я її знаю.

Він помовчав, а тоді продовжив усе з тією ж незвичною усмішкою:

— Але ж ти не хочеш сказати… не може бути, щоб саме міс Поллі Харрінгтон прислала мені це желе?

Полліанна розгублено подивилася на нього.

— Н-ні, сер, не вона. Вона сказала, що я повинна неодмінно подбати, щоб ви не подумали, ніби це від неї. Але я…

— Я так і думав, — коротко кинув чоловік, відвертаючи голову.

Полліанна ще більше засмутилася й навшпиньки вийшла з кімнати.

Під навісом біля входу вона побачила лікаря Чілтона, який чекав у своєму екіпажі. На сходах стояв доглядальник.

— Ну що ж, міс Полліанно, чи матиму я задоволення відвезти вас додому? — усміхаючись, запитав лікар. — Я вже збирався їхати кілька хвилин тому, але потім вирішив почекати на вас.

— Дякую, сер. Я дуже рада, що ви почекали. Я просто обожнюю їздити, — засяяла Полліанна, коли він простягнув руку, допомагаючи їй сісти.

— Справді? — усміхнувся лікар, киваючи на прощання молодому чоловікові на сходах. — Наскільки я можу судити, є чимало речей, які ти «обожнюєш» робити, еге ж?

Полліанна засміялася.

— Не знаю. Мабуть, так і є, — погодилася вона. — Мені подобається майже все, що ЖИВЕ. А от інші речі я люблю не дуже — шиття, читання вголос і все таке. Але ж ВОНИ не живі.

— Ні? А що ж вони тоді?

— Міс Поллі каже, що це «вчитися жити», — зітхнула Полліанна з сумною усмішкою.

Тепер усміхнувся й лікар — якось дивно.

— Невже? Що ж, думаю, вона саме так і могла сказати.

— Так, — погодилася Полліанна. — Але я зовсім не бачу цього так. Мені здається, що жити не треба вчитися. Принаймні мені не доводилося.

Лікар тяжко зітхнув.

— Боюся, дехто з нас усе-таки мусить цьому вчитися, маленька панно, — сказав він.

Потім якийсь час вони їхали мовчки. Полліанна крадькома поглянула на його обличчя й раптом відчула до нього жаль. Він виглядав таким сумним. Їй дуже захотілося хоч якось йому допомогти. Можливо, саме тому вона несміливо промовила:

— Лікарю Чілтоне, мені здається, що бути лікарем — це найрадісніша справа у світі.

Лікар здивовано повернувся до неї.

— Найрадісніша? Коли я щодня бачу стільки страждань, куди б не пішов? — вигукнув лікар.

Вона кивнула.

— Знаю. Але ж ви ДОПОМАГАЄТЕ людям — хіба не бачите? А допомагати їм вам, звісно, радісно! Тому виходить, що ви радієте більше за всіх нас — постійно.

Очі лікаря раптом наповнилися гарячими сльозами. Його життя було напрочуд самотнім. У нього не було ні дружини, ні справжнього дому, якщо не вважати домом дві кімнати його кабінету в пансіоні. Свою професію він любив усім серцем. Дивлячись тепер у сяйливі очі Полліанни, він відчув, ніби чиясь любляча рука раптом лагідно торкнулася його голови, благословляючи. Він також зрозумів, що відтепер жоден довгий робочий день і жодна виснажлива ніч уже не будуть для нього такими, як раніше, бо через очі Полліанни в його життя увійшло нове піднесення.

— Нехай Бог благословить тебе, маленька, — трохи тремтячим голосом сказав він.

Потім, усміхнувшись тією ясною усмішкою, яку так добре знали й любили його пацієнти, додав:

— А знаєш, я думаю, що цього тоніку потребував не менше за своїх пацієнтів і сам лікар!

Усе це дуже спантеличило Полліанну — аж доки бурундук, який перебіг через дорогу, не змусив її забути про всю розмову.

Лікар Чілтон висадив Полліанну біля її дверей, усміхнувся Ненсі, яка підмітала ґанок, і швидко поїхав геть.

— У мене була просто чудова поїздка з лікарем! — оголосила Полліанна, стрибаючи сходами вгору. — Він такий чудовий, Ненсі!

— Та невже?

— Так. І я сказала йому, що його робота, мабуть, найрадісніша з усіх на світі.

— Що? Ходити до хворих людей — та ще й до тих, які не хворі, але думають, що хворі, а це ще гірше?

На обличчі Ненсі читався відвертий скептицизм.

Полліанна весело засміялася.

— Так. Він майже те саме й сказав. Але навіть тоді можна знайти привід для радості. Вгадай який!

Ненсі замислено насупилася. Вона вже досить непогано навчилася грати в цю гру — знаходити приводи для радості. Та й розгадувати загадки Полліанни їй подобалося; саме так вона називала деякі питання дівчинки.

— О, знаю! — засміялася вона. — Це якраз протилежність тому, що ти сказала місіс Сноу.

— Протилежність? — перепитала Полліанна, явно здивована.

— Так. Ти ж казала їй, що вона може радіти, бо інші люди не такі, як вона — не всі хворі.

— Так, — кивнула Полліанна.

— Ну, а лікар може радіти тому, що він не такий, як інші люди — тобто як ті хворі, яких він лікує, — переможно закінчила Ненсі.

Тепер уже Полліанна насупилася.

— Ну… так, — визнала вона. — Це теж один спосіб. Але я мала на увазі не це. І… чомусь мені не дуже подобається, як це звучить. Це ж не зовсім те саме, що радіти тому, що вони хворі, але… Ти іноді так дивно граєш у цю гру, Ненсі, — зітхнула вона, заходячи до будинку.

Полліанна знайшла тітку у вітальні.

— Хто був той чоловік, що під’їхав до будинку, Полліанно? — трохи різко запитала жінка.

— Та це був лікар Чілтон, тітонько Поллі! Невже ви його не знаєте?

— Лікар Чілтон? Що він тут робив?

— Він підвіз мене додому. Ой, а ще я віддала желе містеру Пендлтону, і…

Міс Поллі швидко підвела голову.

— Полліанно, він же не подумав, що це я його надіслала?

— Ой, ні, тітонько Поллі. Я сказала йому, що це не ви.

Обличчя міс Поллі раптом залилося яскравим рум’янцем.

— Ти СКАЗАЛА йому, що це не я?

Полліанна широко розплющила очі, почувши в голосі тітки докірливий розпач.

— Але ж, тітонько Поллі, ви самі сказали мені це зробити!

Міс Поллі зітхнула.

— Я сказала, Полліанно, що не надсилала желе і що ти повинна неодмінно подбати, аби він не подумав, ніби я його надіслала. Це зовсім не те саме, що прямо сказати йому, що я його не надсилала.

І вона сердито відвернулася.

— Господи! А я зовсім не бачу тут різниці, — зітхнула Полліанна, прямуючи вішати свого капелюшка на той єдиний гачок у будинку, на який, за словами міс Поллі, його обов’язково треба було вішати.