«Поліанна» читати – Елеонор Портер

«Поліанна» читати повністю роман українською мовою, що був написаний Елеонор Портер у 1913 році.

«Поліанна» читати повністю

© Переклад – Олег Гнатюк

РОЗДІЛ І. МІС ПОЛЛІ

Того червневого ранку міс Поллі Гаррінгтон увійшла до кухні дещо поспіхом.

Зазвичай міс Поллі не мала звички квапитися. Навпаки, вона особливо пишалася своєю стриманістю та спокійною манерою триматися. Але сьогодні вона поспішала — справді поспішала.

Ненсі, яка мила посуд біля раковини, здивовано підвела голову. Вона працювала в домі міс Поллі лише два місяці, але вже добре знала: її господиня майже ніколи не квапиться.

— Ненсі!

— Так, мем, — бадьоро відповіла дівчина, не припиняючи витирати глечик.

— Ненсі, — голос міс Поллі став суворим, — коли я звертаюся до тебе, я хочу, щоб ти припинила роботу й уважно слухала мене.

Ненсі густо почервоніла від збентеження. Вона негайно поставила глечик на стіл, усе ще тримаючи його в рушнику, і мало не перекинула його, що аж ніяк не допомогло їй опанувати себе.

— Так, мем. Звісно, мем, — затинаючись, промовила вона, поправляючи глечик і швидко обертаючись до господині. — Просто ви ж самі сьогодні вранці казали мені поквапитися з посудом, от я й…

Міс Поллі насупилася.

— Досить, Ненсі. Я не просила пояснень. Я просила уваги.

— Так, мем.

Ненсі стримала зітхання. Вона вкотре замислилася, чи зможе колись догодити цій жінці.

Раніше Ненсі ніколи не служила в чужих людей. Але після того, як її батько помер, залишивши хвору дружину та чотирьох дітей, старшою з яких була сама Ненсі, дівчині довелося шукати роботу, щоб допомогти родині.

Вона була така рада, коли отримала місце на кухні великого будинку на пагорбі. Ненсі приїхала з Корнерса — селища за шість миль звідси — і знала міс Поллі Гаррінгтон лише як господиню старовинної садиби Гаррінгтонів та одну з найбагатших мешканок містечка.

Це було два місяці тому.

Тепер вона знала міс Поллі як сувору жінку з непривітним обличчям, яка хмурилася, якщо ніж падав на підлогу або двері грюкали від протягу, але якій ніколи не спадало на думку усміхнутися навіть тоді, коли ножі не падали, а двері зачинялися тихо.

— Коли закінчиш ранкову роботу, Ненсі, — продовжила міс Поллі, — прибереш маленьку кімнатку на горищі, біля верхнього майданчика сходів, і застелиш там розкладне ліжко. Спочатку вимети кімнату й гарно її вичисть. Звісно, після того, як винесеш звідти всі скрині та коробки.

— Так, мем. А куди мені скласти речі, які я звідти винесу?

— На переднє горище.

Міс Поллі на мить замовкла, а тоді додала:

— Гадаю, варто сказати тобі одразу, Ненсі. До мене переїжджає моя небога, міс Полліанна Віттієр. Їй одинадцять років, і вона житиме в цій кімнаті.

— Маленька дівчинка? Тут, у цьому домі, міс Гаррінгтон? Ой, як це чудово! — вигукнула Ненсі, згадавши, скільки радості приносили її молодші сестрички в рідний дім.

— Чудово? Ні, це не те слово, яке обрала б я, — сухо відповіла міс Поллі. — Утім, я, звичайно, постараюся поставитися до цього якнайкраще. Сподіваюся, я порядна жінка й знаю свій обов’язок.

Ненсі знову зашарілася.

— Авжеж, мем. Я лише подумала, що маленька дівчинка тут могла б… могла б трохи пожвавити дім.

— Дякую, — холодно відказала господиня. — Хоча, зізнаюся, я не бачу в цьому жодної нагальної потреби.

— Але ж ви, мабуть, хочете, щоб вона була поруч. Все-таки вона донька вашої сестри, — несміливо мовила Ненсі, відчуваючи, що хтось має подумати про теплий прийом для цієї самотньої дитини.

Міс Поллі гордовито підвела підборіддя.

— Послухай, Ненсі. Те, що в мене була сестра, яка виявилася достатньо нерозсудливою, щоб вийти заміж і привести на світ дітей у світі, де людей і без того забагато, ще не означає, що я повинна прагнути взяти їх на своє утримання. Але, як я вже сказала, я сподіваюся, що знаю свій обов’язок. І не забудь добре вимести всі кутки, — різко додала вона й вийшла з кухні.

— Так, мем, — зітхнула Ненсі, піднімаючи напіввитертий глечик, який уже встиг охолонути настільки, що його доведеться мити заново.

У своїй кімнаті міс Поллі знову дістала листа, отриманого два дні тому з далекого західного містечка. Саме цей лист став для неї таким неприємним сюрпризом.

На конверті було написано:

Міс Поллі Гаррінгтон, Белдінгсвілл, штат Вермонт.

Лист містив таке:

Шановна пані!

Із жалем повідомляю Вам, що преподобний Джон Віттієр помер два тижні тому, залишивши після себе одну дитину — дівчинку одинадцяти років. Майже ніякого майна він не залишив, окрім кількох книжок, адже, як Вам, без сумніву, відомо, був пастором нашої невеликої місіонерської церкви й отримував дуже скромну платню.

Наскільки мені відомо, він був чоловіком Вашої покійної сестри. Водночас він давав зрозуміти, що стосунки між родинами були не надто добрими. Проте він вважав, що заради пам’яті про сестру Ви, можливо, захочете взяти дитину до себе та виховати її серед рідних на Сході. Саме тому я й пишу Вам.

На той час, коли цей лист дійде до Вас, дівчинка буде готова до від’їзду. Якщо Ви згодні її прийняти, будемо дуже вдячні, якщо повідомите про це якнайшвидше. Незабаром звідси на Схід вирушає подружжя, яке могло б супроводити її до Бостона та посадити на потяг до Белдінгсвілла.

Звичайно, ми завчасно повідомимо Вас про день і номер потяга, яким прибуде Полліанна.

Сподіваюся незабаром отримати від Вас сприятливу відповідь.

З повагою,

Єремія О. Вайт.

Насупившись, міс Поллі Харрінгтон склала листа й сховала назад до конверта. Вона вже відповіла на нього напередодні й, звісно, написала, що прийме дитину. Вона ж сподівалася, що достатньо добре знає свій обов’язок, аби вчинити саме так, хоч яким неприємним видавалося це завдання.

Сидячи з листом у руках, вона подумки повернулася до своєї сестри Дженні — матері цієї дівчинки — і до тих далеких часів, коли двадцятирічна Дженні вперто наполягла на шлюбі з молодим пастором, попри всі заперечення родини.

На неї тоді претендував заможний чоловік, і вся сім’я значно більше схвалювала саме його, аніж бідного священнослужителя. Але Дженні мала власну думку.

Заможний жених міг похвалитися не лише грошима, а й зрілим віком та життєвим досвідом. Натомість молодий пастор мав лише гарячу голову, сповнену юнацьких ідеалів та ентузіазму, і серце, переповнене любов’ю.

Дженні обрала саме це — і, можливо, цілком природно. Вона вийшла заміж за пастора та поїхала з ним на південь як дружина місіонера.

Тоді й стався розрив.

Міс Поллі добре пам’ятала ті події, хоча сама була тоді лише п’ятнадцятирічною дівчинкою, наймолодшою в родині. Відтоді сім’я майже не підтримувала стосунків із Дженні.

Щоправда, сама Дженні ще деякий час писала додому. Саме вона назвала свою останню дитину Полліанною — на честь двох сестер, Поллі та Анни. Усі її попередні діти померли.

Той лист став останнім.

А через кілька років надійшла звістка про смерть Дженні — коротенька, але сповнена невимовного болю записка від її чоловіка-пастора, написана в якомусь маленькому містечку на Заході.

Тим часом життя не стояло на місці й для мешканців великого будинку на пагорбі.

Дивлячись у вікно на широку долину, що простягалася внизу, міс Поллі думала про зміни, які принесли ці двадцять п’ять років.

Тепер їй було сорок, і вона залишилася зовсім сама.

Батько, мати, сестри — усіх уже не було серед живих.

Вже багато років вона була одноосібною господинею будинку та спадку, який залишив їй батько.

Чимало людей відверто співчували її самотньому життю й радили запросити до себе якусь подругу чи компаньйонку. Але міс Поллі ніколи не приймала ні їхнього співчуття, ні порад.

Вона запевняла, що не почувається самотньою.

Їй подобалося жити наодинці.

Вона цінувала тишу.

Але тепер…

Міс Поллі різко підвелася. Її губи щільно стиснулися, а на обличчі знову з’явився невдоволений вираз.

Звісно, вона була рада, що є порядною жінкою і не лише знає свій обов’язок, а й має достатньо сили волі, щоб його виконати.

Але…

Полліанна!

Яке ж безглузде ім’я!

РОЗДІЛ ІІ. СТАРИЙ ТОМ І НЕНСІ

У маленькій горищній кімнатці Ненсі енергійно підмітала й мила підлогу, приділяючи особливу увагу куткам.

Часом завзяття, з яким вона працювала, було радше способом виплеснути власні почуття, ніж справжнім прагненням боротися з брудом. Попри покірність перед господинею, святою Ненсі аж ніяк не була.

— От би мені… дістатися… до кутків… її душі!.. — бурмотіла вона уривчасто, завдаючи нищівних ударів загостреною палицею для прибирання. — Там би точно не завадило гарненько прибрати!..

Вона сердито штрикала кожен кут.

— Це ж треба — поселити бідолашну дитину аж тут, під самим дахом, у цій задушливій комірчині! І взимку без печі! Та ще й коли в домі стільки кімнат на вибір! Непотрібні діти, бачте!.. Пхе!

Ненсі так сильно викручувала ганчірку, що в неї аж заболілі пальці.

— Здається мені, що зараз найменш непотрібні тут саме діти!..

Якийсь час вона працювала мовчки.

Коли ж усе було закінчено, дівчина озирнулася навколо й із явною відразою оглянула кімнатку.

— Ну що ж, свою частину роботи я виконала, — зітхнула вона. — Бруду тут більше немає… та й майже нічого іншого теж.

Вона сумно похитала головою.

— Бідне дитя! Гарне ж місце знайшли для засмученої й самотньої дівчинки…

З цими словами Ненсі вийшла та грюкнула дверима.

— Ой! — вихопилося в неї.

Вона прикусила губу.

Потім уперто додала:

— А втім, байдуже! Сподіваюся, вона почула той грюкіт. І правильно!

Того ж дня по обіді Ненсі знайшла кілька вільних хвилин, щоб поговорити зі старим Томом, який уже бозна-скільки років прополював клумби та доглядав садові доріжки навколо будинку.

— Томе, — почала вона, швидко озирнувшись, чи ніхто не підслуховує, — ви знали, що до міс Поллі приїжджає жити маленька дівчинка?

— Хто-хто? — перепитав старий, насилу випрямляючи зігнуту спину.

— Маленька дівчинка. Вона житиме тут, у міс Поллі.

— Та годі тобі вигадувати! — недовірливо пирхнув Том. — Краще вже скажи, що завтра сонце зійде на заході.

— Але це правда. Міс Поллі сама мені сказала. Це її небога. Їй одинадцять років.

У старого аж відвисла щелепа.

— Оце так… — пробурмотів він. — Невже…

Раптом у його вицвілих очах спалахнуло тепле світло.

— Та це ж… Авжеж, це має бути донечка міс Дженні! Інші сестри ж не виходили заміж. Ненсі, це точно донечка міс Дженні! Господи милостивий! Дожив же я до такого дня!

— А ким була міс Дженні?

Старий Том зітхнув.

— Вона була справжнім ангелом, посланим із небес, — благоговійно відповів він. — Хоч для старого господаря й господині вона була просто їхньою старшою дочкою. Їй було двадцять, коли вона вийшла заміж і поїхала звідси багато років тому. Казали, що всі її дітки повмирали, окрім останньої. І, мабуть, саме вона тепер і приїжджає сюди.

— Їй одинадцять років.

— Так, цілком може бути, — кивнув старий Том.

— А житиме вона на горищі. От уже пощастило бідолашній! — обурено додала Ненсі, знову озирнувшись на будинок.

Старий Том насупився. Але вже за мить на його губах з’явилася дивна усмішка.

— Цікаво мені, що робитиме міс Поллі, коли в домі з’явиться дитина, — задумливо промовив він.

— Хм! А мені цікавіше, що робитиме дитина, коли в домі є міс Поллі! — відрізала Ненсі.

Старий розсміявся.

— Боюся, ти не дуже любиш міс Поллі.

— Наче її взагалі можна любити! — презирливо фиркнула Ненсі.

Том усміхнувся ще загадковіше. Нахилившись, він знову взявся до роботи.

— Гадаю, ти нічого не знаєш про любовну історію міс Поллі, — повільно сказав він.

— Любовну історію? У неї? Та ні! І, думаю, ніхто про таке не чув.

— О, ще й як чули, — заперечив старий Том. — І той чоловік досі живий. Ба більше — живе тут, у нашому містечку.

— Хто він?

— Цього я не скажу. Не моя це справа.

Старий випростався. У його тьмяних блакитних очах, коли він подивився на будинок, світилася щира відданість людини, яка багато років служила цій родині й любила її.

— Та все одно не віриться. Міс Поллі — і закоханий чоловік!

Том похитав головою.

— Ти просто не знала її такою, якою знав я, — заперечив він. — Колись вона була справжньою красунею. І могла б залишатися нею й тепер, якби захотіла.

— Красунею? Міс Поллі?

— Авжеж. Якби вона розпустила своє волосся, а не затягувала його так туго, як зараз. Колись воно спадало вільними хвилями. Якби носила капелюшки з квітами, як раніше. Якби вдягала ті білі мереживні сукні… Тоді б ти сама побачила, яка вона вродлива. Міс Поллі ще зовсім не стара, Ненсі.

— Та невже? — скептично пирхнула дівчина. — Ну, тоді вона напрочуд добре вдає стару. Це вже точно.

— Так, знаю, — кивнув Том. — Усе почалося після тієї історії з її коханим. Відтоді здається, ніби вона харчується самим полином та будяками — така вже гірка й колюча стала вдачею.

— Це вже правда, — гаряче погодилася Ненсі. — Їй ніколи не догодиш, хоч як старайся! Якби не платня та не мама з молодшими дітьми, я б давно звідси пішла. Але колись… колись я таки не витримаю. От просто вибухну! І тоді, звісно, доведеться попрощатися з роботою. Так і буде.

Старий Том похитав головою.

— Розумію. І сам таке відчував. Це природно. Але не варто, дитино. Справді не варто. Повір старому — не варто.

І він знову схилив сиву голову над роботою.

— Ненсі! — раптом пролунав різкий голос.

— Т-так, мем! — затнулася дівчина.

Вона поспішно підхопилася й побігла до будинку.

РОЗДІЛ ІІІ. ПРИЇЗД ПОЛЛІАННИ

Свого часу надійшла телеграма з повідомленням, що Полліанна прибуде до Белдінгсвілла наступного дня, двадцять п’ятого червня, о четвертій годині пополудні.

Міс Поллі Харрінгтон прочитала телеграму, насупилася й піднялася сходами до горищної кімнатки. Озираючи її, вона все ще хмурила брови.

У кімнаті стояли невелике акуратно застелене ліжко, два стільці з прямими спинками, умивальник, комод без дзеркала та маленький столик. На мансардних вікнах не було фіранок, на стінах — жодної картини.

Увесь день сонце немилосердно припікало дах, і кімнатка нагадувала справжню піч. Через відсутність москітних сіток вікна не відчиняли. Тепер біля одного з них сердито дзижчала велика муха, безупинно літаючи вгору й униз у марних спробах вибратися назовні.

Міс Поллі вбила муху, викинула її через вікно, трохи піднявши раму, поправила стілець, знову насупилася й вийшла.

За кілька хвилин вона з’явилася на порозі кухні.

— Ненсі, я знайшла муху в кімнаті міс Полліанни. Очевидно, вікно колись відчиняли. Я вже замовила сітки, але поки їх не встановлять, прошу стежити, щоб вікна залишалися зачиненими. Моя небога прибуде завтра о четвертій годині. Я хочу, щоб ти зустріла її на станції. Тімоті повезе тебе відкритим екіпажем. У телеграмі сказано: «Світле волосся, картата червона сукня з ґінгему та солом’яний капелюшок». Це все, що мені про неї відомо, але для твоєї мети цього, гадаю, цілком досить.

— Так, мем. Але ви…

Міс Поллі правильно зрозуміла недомовлене запитання.

— Ні, я не поїду. Не вважаю це необхідним. Це все.

Вона розвернулася й пішла.

Таким чином усі приготування міс Поллі Харрінгтон до приїзду небоги були завершені.

На кухні Ненсі сердито провела праскою по рушнику.

— «Світле волосся, картата червона сукня та солом’яний капелюшок»! Оце й усе, що вона знає про рідну небогу! Та мені було б соромно в цьому зізнатися! А дитина ж їде через увесь континент!

Наступного дня, рівно о третій сорок, Тімоті та Ненсі вирушили відкритим екіпажем до станції зустрічати гостю.

Тімоті був сином старого Тома. У містечку подейкували, що якщо старий Том — права рука міс Поллі, то Тімоті — її ліва.

Це був добродушний і вродливий юнак. За той короткий час, що Ненсі працювала в будинку, вони вже встигли подружитися.

Проте сьогодні дівчина була надто схвильована дорученням, щоб вести свої звичайні балакучі розмови. Майже мовчки вони доїхали до станції й стали чекати потяг.

Знову й знову Ненсі повторювала подумки:

«Світле волосся. Картата червона сукня. Солом’яний капелюшок».

І знову й знову гадала, якою ж насправді виявиться ця Полліанна.

— Сподіваюся, заради її ж добра, вона тиха, розсудлива і не грюкає дверима та не впускає ножів, — зітхнула вона, коли до неї підійшов Тімоті.

— Бо якщо ні, то ніхто не знає, що буде з усіма нами, — засміявся той. — Тільки уяви: міс Поллі й галаслива дитина! Ого! А ось і свисток потяга!

— Ой, Тімоті, як же це несправедливо, що саме мене послали! — заторохтіла раптом перелякана Ненсі й поспішила ближче до платформи, звідки було найзручніше спостерігати за пасажирами.

Невдовзі вона побачила її.

Струнка маленька дівчинка в картатій червоній сукні. Дві товсті світло-золотаві коси спадали їй на спину. З-під солом’яного капелюшка виглядало веснянкувате личко, а великі допитливі очі уважно шукали когось серед натовпу.

Ненсі одразу зрозуміла, що це Полліанна.

Та коліна так тремтіли, що вона ще деякий час не наважувалася підійти.

Коли ж нарешті зібралася з духом, дівчинка стояла зовсім сама.

— Ти… ти міс Полліанна? — несміливо запитала Ненсі.

Наступної миті її мало не задушили в обіймах дві руки в картатих рукавах.

— Ой, як я рада! Так рада! Дуже-дуже рада вас бачити! — пролунав дзвінкий голос просто біля її вуха. — Звісно, я Полліанна! І я така щаслива, що ви мене зустріли! Я так сподівалася, що хтось прийде!

— Ви… сподівалися? — розгублено пробелькотіла Ненсі, не розуміючи, звідки Полліанна могла її знати й чому так хотіла побачити. — Справді сподівалися?

Вона незграбно поправила капелюшок.

— Авжеж! Я всю дорогу думала, яка ви на вигляд! — вигукнула Полліанна, підстрибуючи від нетерпіння та уважно розглядаючи Ненсі з голови до ніг. — А тепер знаю. І дуже рада, що ви виглядаєте саме так!

На щастя для Ненсі, саме в цю мить підійшов Тімоті. Слова Полліанни остаточно збили її з пантелику.

— Це Тімоті. Мабуть… у тебе є валіза? — пробурмотіла вона.

— Так, є! — гордо кивнула Полліанна. — Зовсім нова! Її купило для мене Благодійне жіноче товариство. Правда ж, це було дуже мило з їхнього боку? Особливо якщо врахувати, як їм самим був потрібен новий килим для церкви! Щоправда, я не знаю, скільки килима можна купити за ціну валізи, але хоч трохи ж можна? Мабуть, хоча б половину проходу в церкві, правда?

Вона перевела подих і продовжила:

— У мене в сумці є маленька папірчина, яку містер Грей назвав багажною квитанцією. Він сказав, що я повинна віддати її вам, щоб отримати валізу. Містер Грей — чоловік місіс Грей. Вони двоюрідні родичі дружини диякона Карра. Я їхала на Схід разом із ними, і вони просто чудові! Ось вона, знайшла!

Після тривалих пошуків у сумці Полліанна нарешті простягнула папірець.

Ненсі глибоко зітхнула.

Їй здалося, що після такої промови бодай хтось мусив перевести дух.

Крадькома вона глянула на Тімоті.

Той старанно дивився кудись убік.

Нарешті всі троє вирушили додому.

Валізу Полліанни закріпили позаду екіпажа, а сама вона зручно вмостилася між Ненсі та Тімоті. Протягом усіх зборів, завантаження валізи та підготовки до від’їзду Полліанна не замовкала ні на хвилину. Вона безперервно ставила запитання, коментувала все навколо й ділилася своїми думками. Невдовзі зовсім приголомшена Ненсі відчула, що буквально не встигає за цим невичерпним потоком слів.

— Ось бачите! Хіба не чудово? Далеко звідси? Сподіваюся, що далеко — я так люблю їздити! — зітхнула Полліанна, коли екіпаж рушив. — Хоча, якщо недалеко, я теж не засмучуся, бо тоді швидше дістануся, знаєте. Яка гарна вулиця! Я й знала, що тут буде красиво. Тато мені розповідав…

Вона раптом урвала мову й судомно зітхнула. Ненсі тривожно подивилася на неї й побачила, що маленьке підборіддя тремтить, а очі повні сліз. Та вже за мить дівчинка мужньо підвела голову й продовжила:

— Тато все мені описував. Він пам’ятав. І… і я мала б одразу пояснити. Місіс Грей сказала, що треба це зробити відразу — про цю червону картату сукню і про те, чому я не в чорному. Вона сказала, що вам це може здатися дивним. Але в останній місіонерській посилці не було нічого чорного. Лише оксамитовий жіночий жакет, але дружина диякона Карра сказала, що він мені зовсім не підходить. До того ж на ліктях і ще в кількох місцях він був протертий до білих плям. Частина Благодійного жіночого товариства хотіла купити мені чорну сукню й капелюшок, але інші вважали, що гроші краще витратити на червоний килим для церкви, який вони намагаються придбати. Місіс Вайт сказала, що, мабуть, так навіть краще, бо їй не подобаються діти в чорному. Тобто діти їй подобаються, звісно, але не чорний одяг.

Полліанна замовкла, щоб перевести подих, і Ненсі спромоглася пробурмотіти:

— Ну, я певна, що… що все буде гаразд.

— Я рада, що ви так думаєте. Я теж так думаю, — кивнула Полліанна й знову важко ковтнула повітря. — Звичайно, у чорному було б набагато важче радіти…

— Радіти? — здивовано вигукнула Ненсі, не стримавшись.

— Так. Тому, що тато пішов на Небо до мами й усіх інших, розумієте. Він казав, що я повинна радіти. Але це було дуже важко… радіти, навіть у червоній сукні, бо я так хотіла, щоб він залишився зі мною. І мені весь час здавалося, що він повинен бути поруч. Особливо тому, що мама й усі інші мають Бога та ангелів, а в мене не було нікого, крім Благодійного жіночого товариства. Але тепер, думаю, буде легше, бо в мене є ви, тітонько Поллі. Я така рада, що ви в мене є!

Співчуття, яке Ненсі відчувала до самотньої сирітки поруч із собою, раптом змінилося переляком.

— Ой, але… але ти страшенно помилилася, люба, — затинаючись, сказала вона. — Я всього лише Ненсі. Я зовсім не твоя тітка Поллі!

— В-ви не тітка Поллі? — розгублено перепитала дівчинка.

— Ні. Я просто Ненсі. Мені й на думку не спадало, що ти можеш прийняти мене за неї. Ми ж зовсім не схожі. Анітрохи!

Тімоті тихенько засміявся, але Ненсі була надто схвильована, щоб відповісти на веселий блиск у його очах.

— Тоді хто ж ви? — запитала Полліанна. — Ви зовсім не схожі на членкиню Благодійного жіночого товариства!

Цього разу Тімоті вже голосно розсміявся.

— Я Ненсі, служниця. Роблю майже всю хатню роботу, крім прання та важкого прасування. Цим займається місіс Дургін.

— Але тітка Поллі все ж існує? — тривожно перепитала дівчинка.

— Ще й як існує! — втрутився Тімоті.

Полліанна помітно заспокоїлася.

— О, тоді все добре.

На мить запала тиша, а потім вона життєрадісно продовжила:

— А знаєте що? Я навіть рада, що вона не приїхала мене зустрічати. Бо тепер на мене ще чекає знайомство з нею, а ще я познайомилася з вами.

Ненсі почервоніла. Тімоті з усмішкою повернувся до неї.

— Я б сказав, що це дуже гарний комплімент, — зауважив він. — Чому б тобі не подякувати маленькій леді?

— Я… я думала про міс Поллі, — пробурмотіла Ненсі.

Полліанна задоволено зітхнула.

— Я теж. Вона мене дуже цікавить. Розумієте, це єдина тітка, яка в мене є. І дуже довго я навіть не знала про її існування. Потім тато розповів мені про неї. Він казав, що вона живе у великому прекрасному будинку на вершині пагорба.

— Так і є. Його вже видно звідси, — сказала Ненсі. — Он той великий білий будинок із зеленими віконницями попереду.

— Ой, який гарний! І скільки навколо дерев та трави! Мені здається, я ще ніколи не бачила стільки зелені одразу. Ненсі, а моя тітка Поллі багата?

— Так, міс.

— Я така рада! Напевно, це чудово — мати багато грошей. Я майже не знала багатих людей, хіба що родину Вайтів. Вони справді заможні. У них у кожній кімнаті лежать килими, і щонеділі вони їдять морозиво. А тітка Поллі їсть морозиво по неділях?

Ненсі похитала головою. Її губи здригнулися від усмішки. Вона кинула веселий погляд на Тімоті.

— Ні, міс. Гадаю, ваша тітка не любить морозиво. Принаймні я жодного разу не бачила його на її столі.

Обличчя Полліанни засмутилося.

— Невже? Як шкода! Не розумію, як можна не любити морозиво. Але… зрештою, цьому теж можна трохи порадіти, бо морозиво, якого не їси, не може викликати болю в животі, як у місіс Вайт. Тобто її морозиво з’їла я, знаєте, і дуже багато. Можливо, зате в тітки Поллі є килими.

— Так, килими в неї є.

— У кожній кімнаті?

— Ну, майже в кожній, — відповіла Ненсі, раптом насупившись при думці про ту голу горищну кімнатку, де килима не було зовсім.

— Ой, як добре! — зраділа Полліанна. — Я так люблю килими. У нас їх не було, тільки два маленькі килимки, які надійшли в місіонерській посилці, та й на одному з них були чорнильні плями. А ще в місіс Вайт були картини — просто чудові! Там були троянди, маленькі дівчатка навколішках, кошеня, ягнята й лев. Не разом, звісно, ягнята й лев. Хоча в Біблії сказано, що колись вони будуть разом, але поки що ні. Тобто на картинах місіс Вайт — ні. А ви любите картини?

— Н-не знаю, — ледь чутно відповіла Ненсі.

— А я люблю. У нас не було картин. Їх рідко кладуть у посилки, знаєте. Щоправда, одного разу нам дісталися дві. Але одна була така гарна, що тато продав її, щоб купити мені черевики. А друга була така погана, що розвалилася відразу після того, як ми її повісили. Скло, знаєте, розбилося. Я тоді плакала. Але тепер рада, що в нас не було всіх цих гарних речей, бо тепер мені ще більше сподобаються речі тітки Поллі — адже я до них не звикла. Це так само, як коли після купи вицвілих коричневих стрічок у посилці раптом знаходяться гарні яскраві стрічки для волосся. Ой лишенько, який же це прекрасний будинок! — захоплено вигукнула вона, коли екіпаж звернув на широку під’їзну алею.

Саме тоді, коли Тімоті вивантажував валізу, Ненсі знайшла нагоду прошепотіти йому на вухо:

— І не смій більше ніколи говорити мені про те, щоб звільнятися, Тімоті Дургін. Мене тепер нічим не заманиш звідси піти!

— Піти? Та ні за що! — розсміявся юнак. — Мене звідси тепер і силою не витягнеш. З цією дитиною в домі буде цікавіше, ніж у кінотеатрі. І так щодня!

— Цікавіше! Цікавіше! — обурено повторила Ненсі. — Думаю, для цієї благословенної дитини це буде щось набагато серйозніше за розвагу, коли ці двоє почнуть жити під одним дахом. І, здається мені, їй дуже знадобиться хтось, до кого можна буде втекти по захист. Так от, Тімоті, цим прихистком буду я. Так, саме я!

Із цими словами вона рішуче повернулася й повела Полліанну широкими сходами до будинку.