«Поліанна» читати – Елеонор Портер

РОЗДІЛ XIX. ДЕЩО НЕСПОДІВАНЕ

У вересні Полліанна Уіттіер пішла до школи. Попередні іспити показали, що для свого віку вона має дуже добрі знання, і незабаром стала щасливою ученицею класу, де навчалися хлопчики й дівчатка її років.

Школа виявилася для Полліанни певною несподіванкою. А Полліанна, без сумніву, у багатьох відношеннях стала несподіванкою для школи. Проте вони швидко порозумілися, і Полліанна зізналася тітці міс Поллі Харрінгтон, що ходити до школи — це таки справжнє життя, хоча раніше вона в цьому сумнівалася.

Попри захоплення новими заняттями, Полліанна не забувала своїх давніх друзів. Щоправда, тепер вона вже не могла приділяти їм стільки часу, як раніше, але віддавала їм кожну вільну хвилину. І все ж найбільше з усіх, мабуть, був незадоволений містер Джон Пендлтон.

Одного суботнього пообіддя він заговорив із нею про це.

— Послухай, Полліанно, а як би тобі сподобалося жити в мене? — запитав він трохи нетерпляче. — Тепер я майже тебе не бачу.

Полліанна засміялася — містер Джон Пендлтон був таким кумедним!

— А я думала, ви не любите, коли навколо люди, — сказала вона.

Він скривився.

— Це було до того, як ти навчила мене своєї чудової гри. Тепер я навіть радий, коли за мною доглядають з ранку до вечора! Та нічого, колись я знову стоятиму на власних ногах і тоді ще побачимо, хто бігатиме навколо кого, — закінчив він, жартома підхопивши одну з милиць, що лежали поруч, і погрозивши нею дівчинці.

Сьогодні вони сиділи у великій бібліотеці.

— Ой, та ви зовсім не радієте по-справжньому, ви лише кажете, що радієте, — надула губи Полліанна, дивлячись на собаку, який дрімав біля каміна. — Ви ж знаєте, що ніколи не граєте в гру як слід, містере Пендлтоне. Ніколи!

Обличчя чоловіка раптом стало серйозним.

— Саме тому ти мені й потрібна, маленька. Щоб допомагати мені грати. Приїдеш до мене?

Полліанна здивовано обернулася.

— Містере Пендлтоне, ви ж не серйозно?

— Цілком серйозно. Ти мені потрібна. Приїдеш?

Полліанна розгубилася.

— Але ж, містере Пендлтоне, я не можу… Ви знаєте, що не можу. Я ж… належу тітці Поллі!

По обличчю чоловіка майнула якась тінь, значення якої Полліанна не зрозуміла. Він різко підвів голову.

— Ти належиш їй не більше, ніж… Втім, можливо, вона дозволила б тобі переїхати до мене, — закінчив він уже м’якше. — Ти б приїхала, якби вона дозволила?

Полліанна замислено насупилася.

— Але тітка Поллі була така… добра до мене, — повільно почала вона. — Вона взяла мене до себе, коли в мене нікого не залишилося, крім Дамського доброчинного товариства, і…

Знову щось болісне промайнуло на обличчі чоловіка. Коли ж він заговорив, його голос звучав тихо й сумно.

— Полліанно, багато років тому я дуже сильно кохав одну жінку. Я сподівався колись привести її до цього дому. Уявляв, як щасливо ми житимемо тут разом довгі-довгі роки.

— Так… — співчутливо прошепотіла Полліанна, і її очі засяяли співчуттям.

— Але… ну, я так і не привів її сюди. Неважливо чому. Просто не привів — і все. Відтоді цей великий сірий кам’яний будинок залишався лише будинком, але ніколи не був домівкою. Щоб з’явився справжній дім, потрібні жіноча рука й серце або присутність дитини, Полліанно. А в мене не було ні того, ні іншого. То що, приїдеш до мене, люба?

Полліанна миттю схопилася на ноги. Її обличчя буквально сяяло.

— Містере Пендлтоне, ви хочете сказати, що весь цей час шкодували, що поруч із вами не було тієї жінки — її руки й серця?

— Ну… так, Полліанно.

— Ой, як я рада! Тоді все чудово! — з полегшенням зітхнула дівчинка. — Тепер ви можете взяти нас обох, і все буде прекрасно.

— Взяти… вас обох? — ошелешено перепитав чоловік.

На обличчі Полліанни з’явився легкий сумнів.

— Ну, звичайно, тітка Поллі ще не погодилася. Але я певна, що погодиться, якщо ви розкажете їй усе так само, як розповіли мені. І тоді ми обидві переїдемо до вас.

У очах чоловіка майнув справжній жах.

— Тітка Поллі переїде… СЮДИ?

Полліанна трохи широко розплющила очі.

— А ви б воліли переїхати ТУДИ? — запитала вона. — Звісно, наш будинок не такий гарний, але він ближче…

— Полліанно, про що ти говориш? — дуже лагідно запитав чоловік.

— Як це про що? Про те, де ми будемо жити, звичайно, — відповіла Полліанна з явним подивом. — Спочатку я думала, що ви маєте на увазі цей будинок. Ви ж сказали, що весь цей час хотіли, щоб тут були серце й рука тітки Поллі, аби зробити його справжнім домом, і…

З горла чоловіка вирвався якийсь нерозбірливий вигук. Він підняв руку, ніби хотів щось сказати, але наступної миті безсило опустив її.

— Лікарю Чілтон, сер, — повідомила покоївка, з’явившись у дверях.

Полліанна відразу підвелася.

Джон Пендлтон гарячково повернувся до неї.

— Полліанно, заради Бога, поки що нікому не кажи про те, що я тебе просив, — благально прошепотів він.

Полліанна осяялася сонячною усмішкою.

— Звичайно, ні! Наче я не розумію, що ви самі хочете все розповісти тітці! — весело кинула вона через плече, виходячи.

Джон Пендлтон безсило відкинувся на спинку крісла.

— Що сталося? — запитав лікар Чілтон за хвилину, поклавши пальці на його шалено прискорений пульс.

На губах Джона Пендлтона затремтіла ледь помітна усмішка.

— Здається, я перебрав із вашими ліками, — тихо засміявся він, помітивши, як погляд лікаря супроводжує маленьку постать Полліанни, що віддалялася алеєю.

РОЗДІЛ XX. ЩЕ БІЛЬША НЕСПОДІВАНКА

У неділю вранці Полліанна зазвичай ходила до церкви та недільної школи. Після обіду вона часто вирушала на прогулянку з Ненсі. Таку прогулянку вона запланувала й на день після своєї суботньої зустрічі з містером Джоном Пендлтоном. Але дорогою додому з недільної школи її наздогнав у своєму екіпажі лікар Чілтон і зупинив коня.

— А що, як я підвезу тебе додому, Полліанно? — запропонував він. — Я хотів із тобою дещо обговорити. Власне, я саме їхав до вас, щоб передати тобі, — продовжив він, коли Полліанна вмостилася поруч. — Містер Пендлтон дуже просив, щоб ти неодмінно прийшла до нього сьогодні після обіду. Каже, це надзвичайно важливо.

Полліанна радісно кивнула.

— Так, знаю. Це справді важливо. Я прийду.

Лікар здивовано поглянув на неї.

— Не впевнений, що після вчорашнього я взагалі дозволю тобі його відвідувати, — заявив він, лукаво всміхаючись. — Учора, юна панночко, ти, здається, більше його схвилювала, ніж заспокоїла.

Полліанна засміялася.

— Ой, це була не я. Тобто не зовсім я. Більше тітка Поллі.

Лікар різко здригнувся.

— Твоя… тітка? — перепитав він.

Полліанна радісно підстрибнула на сидінні.

— Так. І це так цікаво й чудово — просто як у книжці! Я… я вам розповім, — раптом вирішила вона. — Він просив нікому не казати, але ж він не мав на увазі вас. Він просто не хотів, щоб я сказала ЇЙ.

— ЇЙ?

— Так. Тітці Поллі. І, звісно, він сам хоче їй усе розповісти, а не щоб це зробила я. Закохані ж такі!

— Закохані!

Коли лікар вимовив це слово, кінь різко сіпнувся вперед, наче рука, що тримала віжки, мимоволі їх рвонула.

— Так, — щасливо кивнула Полліанна. — У цьому й полягає вся книжкова історія. Спочатку я не знала. Мені розповіла Ненсі. Вона сказала, що багато років тому в тітки Поллі був коханий, але вони посварилися. Спершу вона не знала, хто це був. А тепер ми з’ясували. Це ж містер Пендлтон!

Лікар раптом розслабився. Рука з віжками безсило опустилася йому на коліна.

— О… Ні. Я… не знав цього, — тихо сказав він.

Полліанна поспішила продовжити — вони вже наближалися до садиби Харрінгтонів.

— Так. І я тепер така рада! Усе склалося просто чудово. Містер Пендлтон запросив мене жити до нього, але я ж не могла покинути тітку Поллі після всього, що вона для мене зробила. Тоді він розповів мені про жіночу руку й серце, яких йому так бракувало, і я зрозуміла, що він досі цього хоче. Я була така щаслива! Бо якщо він хоче помиритися після тієї сварки, тепер усе неодмінно буде добре. Ми з тіткою Поллі або переїдемо до нього, або він переїде до нас. Щоправда, тітка Поллі ще нічого не знає, і ми поки що не все вирішили. Думаю, саме тому він так наполягав, щоб я сьогодні прийшла.

Лікар раптом випростався. На його губах з’явилася дивна усмішка.

— Так… Можу собі уявити, наскільки сильно містер Джон Пендлтон хоче тебе бачити, Полліанно, — кивнув він, зупиняючи коня біля ґанку.

— А ось і тітка Поллі у вікні! — вигукнула Полліанна.

За мить вона додала:

— Ой, ні, це не вона… Але мені здалося, що я її бачила!

— Ні, її там уже немає, — сказав лікар.

Усмішка щойно зникла з його обличчя.

Того дня після обіду Полліанну зустрів дуже схвильований Джон Пендлтон.

— Полліанно, — почав він відразу, — я всю ніч ламав голову над тим, що ти вчора сказала про те, ніби я всі ці роки хотів бачити тут руку й серце твоєї тітки Поллі. Що ти мала на увазі?

— Ну як же! Бо ви колись були закохані. І я так зраділа, що ви й тепер так почуваєтеся.

— Закохані? Я і твоя тітка Поллі?

Почувши щире здивування в його голосі, Полліанна широко розплющила очі.

— Але ж, містере Пендлтоне, Ненсі сказала, що це так!

Чоловік коротко засміявся.

— Справді? Боюся, що цього разу Ненсі помилилася.

— То ви… не були закохані?

У голосі Полліанни звучав справжній розпач.

— Ніколи.

— І все це не закінчується, як у книжці?

Чоловік не відповів. Його погляд похмуро застиг на вікні.

— Ой лишенько! А все так чудово складалося, — мало не заплакала Полліанна. — Я б так раділа, якби ми з тіткою Поллі переїхали до вас.

— І ти не переїдеш… тепер?

Він поставив це запитання, навіть не повертаючи голови.

— Звісно, ні! Я ж тітки Поллі.

Тепер чоловік різко обернувся.

— До того, як ти стала тітки Поллі, Полліанно, ти була донькою своєї матері. І саме руки та серця твоєї матері я прагнув багато років тому.

— Моєї мами! — вигукнула Полліанна.

— Так. Я не хотів тобі цього казати, але, мабуть, тепер усе ж краще, щоб ти дізналася… саме зараз.

Обличчя Джона Пендлтона зблідло. Говорив він важко, ніби кожне слово давалося йому з великим зусиллям. Полліанна Уіттіер широко розплющеними, сповненими тривоги очима не відривала від нього погляду, а її губи ледь тремтіли.

— Я кохав твою маму. Але вона… не кохала мене. Згодом вона поїхала разом із… твоїм батьком. Лише тоді я зрозумів, як багато вона для мене означала. Мені здалося, ніби весь світ раптом потемнів, ніби його накрила суцільна темрява… Та годі про це. Довгі роки я був похмурим, дратівливим, нелюбим і ніким не любим старим буркотуном. А мені ж, Полліанно, ще й шістдесяти немає. І ось одного дня ти, немов той кольоровий кришталик, який так любиш, увірвалася в моє життя й освітила мій сірий світ спалахами фіолетового, золотого й багряного — усіма барвами своєї щирої радості. Згодом я дізнався, хто ти така, і тоді мені здалося, що я більше ніколи не захочу тебе бачити. Я не хотів, щоб ти нагадувала мені… про твою маму. Але ти ж сама знаєш, чим усе скінчилося. Я просто не міг без тебе. Я мусив запросити тебе до себе. І тепер я хочу, щоб ти була поруч завжди. Полліанно, ти не хочеш залишитися зі мною… зараз?

— Але, містере Пендлтоне, я… А як же тітонька Поллі? — крізь сльози прошепотіла дівчинка.

Чоловік нетерпляче махнув рукою.

— А як же я? Як, по-твоєму, я зможу хоч чомусь радіти без тебе? Полліанно, відколи ти з’явилася, я вперше за багато років відчув, що жити все-таки варто. А якби ти стала моєю маленькою донечкою, я б умів радіти всьому на світі. І зробив би все, щоб і ти була щаслива, люба моя. У тебе не залишилося б жодного нездійсненого бажання. Усі мої гроші, до останнього цента, я витратив би тільки на те, щоб ти усміхалася.

Полліанна здивовано звела брови.

— Та що ви, містере Пендлтоне! Невже ви думаєте, що я дозволила б вам витрачати на мене всі ті гроші, які ви відкладали для язичників?

Обличчя чоловіка густо почервоніло. Він уже хотів щось відповісти, але Полліанна продовжила:

— І взагалі, коли людина має стільки грошей, як ви, їй зовсім не потрібна я, щоб знаходити приводи для радості. Ви ж і так робите щасливими інших! Ви даруєте людям подарунки — і хіба можна після цього самому не радіти? Згадайте хоча б ті кольорові кришталики, які ви подарували мені й місіс Сноу, або золоту монету, що ви дали Ненсі на день народження, і…

— Гаразд, гаразд, не треба про це, — поспішно перебив її чоловік.

Тепер його обличчя стало зовсім червоним. І недарма: адже раніше Джон Пендлтон зовсім не славився любов’ю до щедрих подарунків.

— Це все дурниці. Та й подарунки були не такі вже й великі. Але якщо вони й були, то тільки завдяки тобі. Це ти їх подарувала, а не я. Так, саме ти, — повторив він, помітивши недовірливий вираз на обличчі дівчинки. — І це лише доводить, як сильно ти мені потрібна, маленька. Якщо я колись і навчуся грати в твою «гру в радість», Полліанно, то тільки якщо ти будеш грати в неї разом зі мною.

Дівчинка сумно насупила чоло.

— Але тітонька Поллі була до мене така добра… — почала вона.

Та чоловік різко перебив її. На його обличчя знову повернулася звична дратівливість. Джон Пендлтон надто довго звик, щоб усе було по-його, тому будь-який опір давався йому важко.

— Звісно, вона була до тебе доброю! Але, певен, ти потрібна їй і наполовину не так сильно, як мені, — заперечив він.

— Та ні, містере Пендлтоне, я знаю, що вона рада, що я…

— Рада?! — вигукнув чоловік, остаточно втративши терпіння. — Та я готовий побитися об заклад, що міс Поллі взагалі не знає, що таке справжня радість! Так, вона сумлінно виконує свій обов’язок, цього в неї не відбереш. Вона дуже… обов’язкова жінка. Мені вже доводилося колись мати справу з її почуттям обов’язку. Ми не були друзями останні п’ятнадцять чи двадцять років, але я добре її знаю. Її всі знають. І вона не з тих людей, які вміють радіти, Полліанно. Просто не вміє. А щодо того, щоб ти переїхала до мене, — просто поговори з нею. Побачиш, вона дозволить. Ох, маленька моя, як же я хочу, щоб ти залишилася зі мною! — закінчив він уже майже пошепки.

Полліанна повільно підвелася й важко зітхнула.

— Гаразд. Я поговорю з нею, — тихо сказала вона. — Звісно, не подумайте, що я не хотіла б жити тут, з вами, містере Пендлтоне, але…

Вона не договорила. На кілька секунд запала тиша, а потім дівчинка додала:

— Хоча я навіть рада, що не сказала їй про це вчора… Бо тоді мені здавалося, що вона теж комусь потрібна.

Джон Пендлтон гірко всміхнувся.

— Так, Полліанно. Мабуть, добре, що ти не згадала про це… вчора.

— Я й не згадувала… хіба що лікареві Чілтону. Але ж його це не стосується.

— Лікар? — різко перепитав Джон Пендлтон, швидко повернувшись до неї. — Тільки не… лікар Чілтон?

— Так. Він же сьогодні приходив сказати мені, що ви хочете мене бачити.

— Ну, це вже зовсім… — пробурмотів чоловік, важко опускаючись у крісло.

За мить він знову випростався, і в його очах спалахнула цікавість.

— І що ж сказав лікар Чілтон? — поспитав він.

Полліанна замислено насупилася.

— Та я вже й не дуже пам’ятаю. Здається, небагато. А, ось! Він сказав, що легко може уявити, чому ви так хотіли мене побачити.

— Он як? Справді? — відгукнувся Джон Пендлтон.

І Полліанна ніяк не могла зрозуміти, чому після цих слів він раптом тихенько й так дивно засміявся.

Розділ XXI. Відповідь на одне запитання

Небо швидко затягувалося важкими хмарами — здавалося, ось-ось вибухне гроза. Полліанна поспішала стежкою вниз із пагорба від будинку Джона Пендлтона. На півдорозі додому вона зустріла Ненсі, яка йшла їй назустріч із розкритою парасолею. Та поки вони зійшлися, вітер уже відніс хмари вбік, і дощ, схоже, більше не загрожував.

— Гадаю, буря піде на північ, — заявила Ненсі, уважно вдивляючись у небо. — Я так і думала від самого початку, але міс Поллі все одно звеліла мені принести тобі парасолю. Вона ж за тебе хвилювалася!

— Справді? — задумливо перепитала Полліанна, теж підводячи очі до хмар.

Ненсі невдоволено фиркнула.

— Здається, ти й не почула, що я сказала. Я ж кажу: твоя тітонька хвилювалася за тебе!

— Ой… — тихо зітхнула Полліанна, раптом згадавши про розмову, яка чекала на неї вдома. — Пробач. Я зовсім не хотіла її налякати.

— Ну, і добре, — несподівано відповіла Ненсі. — Чесно, я цьому рада.

Полліанна здивовано подивилася на неї.

— Рада, що тітонька Поллі через мене перелякалася? Ненсі, але ж це зовсім не по правилах нашої гри! Не можна радіти таким речам!

— Та я й не про гру зараз, — заперечила Ненсі. — Я про неї навіть не думала. Просто ти, дитино, схоже, не розумієш, що означає, коли міс Поллі хвилюється за тебе.

— Ну, це означає, що вона хвилюється. А хвилюватися — це жахливо, — наполягала Полліанна. — Що ще це може означати?

Ненсі тільки злегка задерла підборіддя.

— А я тобі скажу, що це означає. Це означає, що вона нарешті стає трохи більше схожою на звичайну людину. І що вона вже не просто виконує щодо тебе свій обов’язок.

— Ненсі! — обурилася Полліанна. — Тітонька Поллі завжди виконує свій обов’язок. Вона… вона дуже сумлінна жінка!

Сама того не помічаючи, вона майже слово в слово повторила те, що якихось пів години тому сказав Джон Пендлтон.

Ненсі тихенько засміялася.

— І це правда. Вона завжди була такою. Але відколи з’явилася ти, вона стала ще й іншою.

Обличчя Полліанни одразу змінилося. Вона стривожено насупила брови.

— От якраз про це я й хотіла тебе запитати, Ненсі, — тихо мовила вона. — Як ти думаєш, тітоньці Поллі подобається, що я живу в неї? Вона сумувала б… якби мене тут більше не було?

Ненсі швидко глянула на задумане обличчя дівчинки. Вона давно чекала цього запитання і навіть боялася його. Не раз думала, що відповість і як сказати правду, не завдавши дитині болю. Але тепер, після сьогоднішньої історії з парасолею, її давні здогади остаточно стали переконанням. І Ненсі раптом зрозуміла, що може відповісти чесно й водночас заспокоїти це маленьке серце, яке так прагнуло любові.

— Подобається, що ти тут? Чи сумувала б вона без тебе? — вигукнула Ненсі майже обурено. — Та хіба ж не про це я тобі щойно казала? Хіба не вона негайно послала мене з парасолею, тільки-но побачила маленьку хмаринку на небі? Хіба не вона наказала перенести всі твої речі вниз, щоб ти могла жити в тій гарній кімнаті, яку собі вподобала? Та що там! Міс Полліанно, якщо згадати, як спочатку вона й чути не хотіла про…

Ненсі вчасно урвала себе, прикривши незручну паузу удаваним кашлем.

— І справа ж не тільки в тих речах, які можна побачити чи показати пальцем, — швидко продовжила вона. — Це видно в дрібницях. У тому, як ти пом’якшила її серце. У тому, як вона тепер ставиться до кота, до собаки, як розмовляє зі мною… Та й узагалі, у безлічі різних дрібниць. Повір мені, міс Полліанно, навіть важко уявити, як вона сумувала б, якби тебе тут не стало.

Ненсі говорила з таким запалом і впевненістю, ніби намагалася приховати ті слова, які мало не вихопилися в неї кілька секунд тому. Але навіть вона не була готова до того, як раптом засяяло від щастя обличчя Полліанни.

— Ой, Ненсі! Я така рада! Така рада, така рада! Ти навіть не уявляєш, як я щаслива від того, що тітонька Поллі… хоче, щоб я була з нею!

«Невже я тепер покину тітоньку Поллі!» — думала Полліанна, трохи згодом піднімаючись сходами до своєї кімнати. «Я завжди знала, що хочу жити з тітонькою Поллі. Але, мабуть, не розуміла, як сильно мені хотілося, щоб і тітонька Поллі хотіла жити саме зі мною!»

Полліанна добре усвідомлювала, що сказати Джону Пендлтону про своє рішення буде дуже непросто, і думка про цю розмову лякала її. Вона щиро любила містера Пендлтона й дуже йому співчувала, бо бачила, як він сам страждає від своєї самотності. Їй було боляче й від того, що довгі роки самотнього життя зробили його таким нещасним, а ще більше — від усвідомлення, що причиною цього була її мама. Вона уявляла великий сірий будинок після того, як його господар остаточно одужає: тихі порожні кімнати, речі, розкидані без ладу, захаращений письмовий стіл… І серце її стискалося від думки про його самотність. Якби ж тільки десь знайшлася людина, яка могла б…

І саме в цю мить дівчинка раптом схопилася на ноги й радісно скрикнула — така чудова думка спала їй на думку.

Щойно випала нагода, вона поспішила назад на пагорб, до будинку Джона Пендлтона. Невдовзі вони вже сиділи у великій напівтемній бібліотеці. Сам містер Пендлтон був поруч із нею; його довгі худі руки безсило лежали на бильцях крісла, а біля ніг, як завжди, вірно чатував маленький песик.

— Ну що ж, Полліанно, — лагідно запитав чоловік. — Невже ми й справді гратимемо в твою «гру в радість» разом до кінця мого життя?

— О, так! — радісно вигукнула дівчинка. — Я придумала для вас найкращу, найрадіснішу річ, яку тільки можна зробити!

— Разом… із тобою? — запитав Джон Пендлтон, і в куточках його губ промайнула сувора складка.

— Н-ні… Але…

— Полліанно, ти ж не збираєшся сказати мені «ні»! — перебив він її тремтячим від хвилювання голосом.

— Я… я мушу, містере Пендлтоне. Справді мушу. Тітонька Поллі…

— Вона відмовилася відпустити тебе до мене?

— Я… я її не питала, — ледве вимовила Полліанна, нещасно опустивши очі.

— Полліанно!

Дівчинка відвернулася. Вона не могла витримати того болю й розчарування, що читалися в погляді її друга.

— То ти навіть не спробувала її запитати?

— Я не могла… чесно, не могла, — тихо відповіла вона. — Розумієте, я все зрозуміла й без запитань. Тітонька Поллі хоче, щоб я залишилася з нею… а я теж хочу залишитися, — мужньо зізналася вона. — Ви навіть не уявляєте, якою доброю вона була до мене. І… і мені здається, що вона вже починає радіти життю. Багатьом речам. А раніше ж не вміла, правда? Ви самі так казали. Ох, містере Пендлтоне, я просто не можу покинути тітоньку Поллі… тепер!

Запала довга мовчанка. Лише сухий тріск полін у каміні порушував тишу. Нарешті чоловік заговорив.

— Ні, Полліанно. Я розумію. Ти не можеш її залишити… тепер, — сказав він тихо. — Я більше не проситиму тебе.

Останні слова він вимовив майже пошепки, але Полліанна їх почула.

— Але ж ви ще не знаєте найголовнішого! — поспішно вигукнула вона. — Є одна річ, яка справді зробить вас щасливим! Найщасливішим!

— Не для мене, Полліанно.

— Ні, саме для вас! Ви ж самі сказали. Ви казали, що лише жіноча турбота й любов або присутність дитини можуть зробити дім справжнім домом. І я можу вам це подарувати — дитячу присутність. Не свою, звісно… але іншу.

— Наче мені потрібен хтось інший, крім тебе! — обурено кинув чоловік.

— Потрібен, коли ви дізнаєтеся хто! Ви ж такий добрий! Згадайте тільки всі ті кольорові кришталики, золоті монети, і гроші, які ви відкладаєте для язичників, і…

— Полліанно! — різко перебив її Джон Пендлтон. — Давай нарешті покінчимо з цією нісенітницею! Я вже з десяток разів намагався тобі пояснити. Немає ніяких грошей для язичників. Я за все своє життя не пожертвував їм жодного цента. Отак!

Він високо підняв голову, ніби готуючись мужньо витримати те, чого очікував побачити, — сум і розчарування в очах Полліанни. Але, на його подив, в її погляді не було ані смутку, ані розчарування. Лише здивована радість.

— Ой! Ой! — вигукнула вона, плескаючи в долоні. — Я так рада! Тобто… — вона зніяковіло почервоніла, — я не хочу сказати, що мені не шкода тих язичників. Просто зараз я не можу не радіти, що вам не потрібні маленькі хлопчики з Індії, бо всі інші хотіли саме їх. І тепер я знаю, що ви охоче візьмете Джиммі Біна!

— Візьму… кого?

— Джиммі Біна. Він і є та сама «дитяча присутність». І він буде такий щасливий нею стати! Минулого тижня мені довелося сказати йому, що навіть моє жіноче благодійне товариство на Заході не зможе його взяти до себе, і він страшенно засмутився. Але тепер… коли він почує про це… він буде такий радий!

— Справді? А от я — ні, — рішуче відказав чоловік. — Полліанно, це вже зовсім безглуздя!

— Ви хочете сказати… що не візьмете його?

— Саме це я й хочу сказати.

— Але ж він був би таким чудовим… «дитячим мешканцем дому», — ледь вимовила Полліанна, і на очі їй уже наверталися сльози. — І ви ніколи не почувалися б самотнім, якби поруч був Джиммі.

— У цьому я майже не сумніваюся, — відповів чоловік. — Але… здається, я все-таки віддаю перевагу самотності.

І саме тоді Полліанна вперше за багато тижнів раптом згадала те, що колись сказала їй Ненсі. Вона ображено підвела підборіддя.

— Може, ви й думаєте, що якийсь старий мертвий скелет, якого ви десь ховаєте, кращий за живого, веселого хлопчика. А я от певна, що ні!

— Скелет?

— Так. Ненсі казала, що у вас десь у шафі захований скелет.

— Та що ти… — почав було Джон Пендлтон, але раптом закинув голову й голосно розсміявся.

Він сміявся так щиро й так від душі, що Полліанна, сама не знаючи чому, від нервового напруження мало не розплакалася. Помітивши це, Джон Пендлтон відразу ж стримався. Він випростався в кріслі, і його обличчя миттю стало серйозним.

— Полліанно, здається, ти маєш рацію. Навіть більшу, ніж сама гадаєш, — лагідно промовив він. — Насправді я добре знаю, що «живий, гарний хлопчик» був би набагато кращим за того… скелета в моїй шафі. Але ми не завжди готові зробити такий обмін. Дуже часто люди надто міцно тримаються за своїх… скелетів, Полліанно. Втім, розкажи мені докладніше про цього чудового хлопчика.

І Полліанна розповіла йому все.

Можливо, той щирий сміх трохи розвіяв напруження. А може, зворушлива історія Джиммі Біна, яку так палко переповідали дитячі вуста Полліанни, торкнулася серця, що й без того вже дивним чином пом’якшало. Як би там не було, але коли того вечора Полліанна поверталася додому, вона несла із собою запрошення для самого Джиммі Біна — прийти наступної суботи після обіду разом із нею до великого будинку Джона Пендлтона.

— І я така рада! І я певна, що він вам сподобається, — з полегшенням зітхнула вона, прощаючись. — Я так хочу, щоб у Джиммі Біна нарешті з’явився справжній дім… і люди, яким він буде небайдужий.