Проспер Меріме «Кармен» читати українською

«Кармен» Проспер Меріме читати українською повністю варто, щоб згадати трагічну історію кохання.

Проспер Меріме «Кармен» читати українською

Переклад українською: Юлія Гнатюк. Цей текст є інтелектуальною власністю автора перекладу та охороняється законом про авторське право.

«Кожна жінка — мов полум’я гніву. Та є в неї дві щасливі години: одна — у шлюбному ложі, друга — у смерті.»
Паллад

Розділ 1 “Кармен”

Я завжди підозрював, що географи й самі не знають, про що говорять, коли розміщують поле битви при Мунді в країні бастулів-пенів, поблизу сучасної Монди, приблизно за дві льє на північ від Марбельї. Спираючись на власне тлумачення тексту анонімного автора «Bellum Hispaniense», а також на відомості, зібрані в чудовій бібліотеці герцога Осуни, я дійшов висновку, що місце тієї пам’ятної битви, де Цезар востаннє поставив на карту все у двобої з оборонцями республіки, слід шукати в околицях Монтільї. Перебуваючи в Андалусії на початку осені 1830 року, я здійснив досить тривалу подорож, щоб остаточно розвіяти свої сумніви. Сподіваюся, що дослідження, яке невдовзі опублікую, не залишить жодної невизначеності для всіх археологів, які прагнуть істини. А поки моя праця не розв’язала географічну загадку, що вже давно хвилює всю освічену Європу, дозвольте розповісти вам невеличку історію. Вона жодним чином не стосується суперечки про місце розташування Мунди.

У Кордові я найняв провідника й двох коней та вирушив у дорогу, маючи при собі лише «Коментарі» Цезаря й кілька сорочок. Одного дня я блукав височинною частиною рівнини Качена. Знесилений утомою, майже вмираючи від спраги, обпалений нещадним сонцем, я щиро проклинав і Цезаря, і синів Помпея, коли раптом далеко від стежки, якою їхав, помітив невеличку зелену галявину, порослу ситником і очеретом. Це віщувало близькість джерела. Підійшовши ближче, я побачив, що так звана галявина була заболоченою місциною, де губився струмок, який, здавалося, витікав із вузької ущелини між двома високими відрогами гірського масиву Кабра. Я вирішив, що, піднявшись угору за течією, знайду прохолоднішу воду, менше п’явок і жаб, а, можливо, й трохи тіні серед скель.

Щойно ми наблизилися до входу в ущелину, мій кінь заіржав, і тієї ж миті йому відповів інший кінь, якого я ще не бачив. Пройшовши якихось сто кроків, я опинився в місці, де ущелина раптом розширювалася, відкриваючи природний амфітеатр, густо затінений високими стрімкими скелями, що його оточували. Навряд чи мандрівник міг знайти кращий куточок для перепочинку. Біля підніжжя прямовисних урвищ джерело вирувало й, шумлячи, спадало в невелике плесо, дно якого вкривав білий, мов сніг, пісок. Уздовж берегів височіли п’ять чи шість розкішних кам’яних дубів. Захищені від вітру й освіжувані вологою джерела, вони розкидали над водою густу прохолодну тінь. А довкола плеса стелилася ніжна, соковита трава, така м’яка й блискуча, що на ній було б зручніше лежати, ніж у найкращому заїзді на багато льє навколо.

Та честь відкрити цей райський куточок належала не мені. Там уже відпочивав якийсь чоловік і, певно, спав, коли я ввійшов до ущелини. Розбуджений кінським іржанням, він підвівся й підійшов до свого коня, який, скориставшись сном господаря, неквапливо скуб траву неподалік.

То був молодий чоловік середнього зросту, але кремезної статури, із похмурим і гордим поглядом. Його обличчя, мабуть, колись було вродливим, однак сонце так позолотило його, що шкіра стала темнішою за волосся. В одній руці він тримав повід, у другій — мідний мушкет. Зізнаюся, спершу і зброя, і суворий вигляд незнайомця трохи мене насторожили. Та я вже перестав вірити в розбійників: надто часто чув про них і жодного разу не зустрічав. До того ж мені не раз траплялися цілком порядні селяни, які їхали на ярмарок озброєні мало не до зубів, тож сама наявність рушниці ще не давала підстав сумніватися в чесності її власника.

«Та й зрештою, — подумав я, — що він робитиме з моїми сорочками та ельзевірівським виданням „Коментарів“?»

Тож я приязно привітав незнайомця легким кивком голови й усміхаючись запитав, чи не розбудив його. Він нічого не відповів. Лише повільно зміряв мене поглядом від голови до п’ят. Здавалося, огляд його задовольнив, бо потім він так само уважно придивився до мого провідника, який саме підходив. Я помітив, як той зблід і завмер на місці, не приховуючи страху.

«Недобра зустріч», — майнула в мене думка.

Проте здоровий глузд одразу підказав не виказувати тривоги. Я зіскочив із коня, звелів провідникові розсідлати тварин, а сам опустився навколішки біля джерела, занурив у воду голову й руки, після чого, розпластавшись долілиць, напився досхочу — зовсім як ті недбайливі воїни Гедеона.

Тим часом я крадькома спостерігав за своїм провідником і незнайомцем. Перший наближався вкрай неохоче. Другий, навпаки, не здавався людиною, яка задумала щось лихе: він уже відпустив свого коня, а мушкет, який спочатку тримав напоготові, тепер був опущений дулом до землі.

Не бажаючи ображатися через те, що мені приділили так мало уваги, я ліг на траву й недбало запитав чоловіка з мушкетом, чи не має він кресала. Водночас дістав футляр із сигарами. Незнайомець і далі мовчав. Він поліз до кишені, вийняв кресало й поспішив висікти для мене вогонь. Очевидно, він уже ставився до мене прихильніше, бо сів навпроти, хоча зброї з рук не випустив.

Закуривши, я вибрав найкращу сигару з тих, що залишилися, і простягнув її йому.

— Палите? — запитав я.

— Так, пане, — відповів він.

Це були перші слова, які я від нього почув. Я відразу звернув увагу, що він не вимовляє літеру s на андалуський лад, і зробив висновок, що переді мною такий самий мандрівник, як і я, тільки менш захоплений археологією.

— Спробуйте цю, — сказав я, простягаючи йому справжню гаванську сигару найвищого ґатунку.

Він ледь помітно схилив голову, прикурив від моєї сигари, ще раз мовчки подякував кивком і з явною насолодою затягнувся.

— Ах! — вигукнув він, повільно випускаючи першу хмарку диму крізь рот і ніздрі. — Як давно я не курив!

В Іспанії подарована й прийнята сигара встановлює між людьми такі самі стосунки гостинності, як на Сході — спільно розділені хліб і сіль. Мій супутник виявився значно балакучішим, ніж я сподівався. Хоч він і назвався мешканцем округу Монтілья, однак знав ці місця напрочуд погано. Він не міг сказати, як називається чарівна долина, де ми перебували, не пам’ятав назв жодного навколишнього села, а коли я запитав, чи не траплялося йому бачити поблизу руїни стародавніх мурів, великі пласкі черепиці із загнутими краями або різьблене каміння, то він зізнався, що ніколи не звертав уваги на подібні речі.

Натомість у конях він розумівся досконало. Мого коня він розкритикував, що було зовсім нескладно, а тоді заходився розповідати про родовід свого жеребця, який походив зі славнозвісного кінного заводу Кордови. То був справді благородний кінь, неймовірно витривалий, якщо вірити словам господаря: одного разу він подолав тридцять льє за день — галопом або швидкою риссю. Посеред своєї розповіді незнайомець раптом урвав себе, ніби збагнув, що сказав зайве, й розсердився на власну необережність.

— Просто я дуже поспішав до Кордови, — мовив він уже трохи збентежено. — Треба було звернутися до суддів через одну судову справу…

Промовляючи це, він поглянув на мого провідника Антоніо, який одразу опустив очі.

Тінь дерев і прохолодне джерело так мене зачарували, що я згадав про кілька скибок чудового окосту, які мої друзі з Монтільї поклали до торби провідника. Я наказав дістати їх і запросив незнайомця розділити з нами цей несподіваний обід. Якщо він так давно не курив, то було цілком імовірно, що не їв щонайменше дві доби. Він накинувся на їжу, мов голодний вовк. Я навіть подумав, що наша зустріч стала для бідолахи справжнім дарунком долі. Тим часом мій провідник їв мало, пив іще менше й майже не озивався. А це було дивно, адже від самого початку подорожі він виявився невиправним базікою. Присутність нашого гостя явно його сковувала. Обох чоловіків розділяла взаємна недовіра, хоча я ніяк не міг зрозуміти її причини.

Нарешті від хліба й окосту не залишилося ані крихти. Ми викурили вже по другій сигарі. Я звелів провідникові осідлати коней і вже хотів попрощатися зі своїм новим знайомим, коли той запитав, де я маю намір заночувати.

Не звернувши уваги на знак, який непомітно подавав мені Антоніо, я відповів, що прямую до заїзду Venta del Cuervo.

— Не найкраще місце для такого пана, як ви… Я теж туди їду. Якщо не заперечуєте, поїдемо разом.

— З великим задоволенням, — відповів я, сідаючи в сідло.

Провідник, який тримав стремено, знову багатозначно глянув на мене. Я лише знизав плечима, даючи зрозуміти, що зовсім не хвилююся, і ми рушили в дорогу.

Таємничі знаки Антоніо, його тривога, кілька необережних слів незнайомця, а надто його розповідь про тридцять льє, пройдених за день, і непереконливе пояснення цієї поспішної поїздки вже допомогли мені скласти про нього певну думку.

Я майже не сумнівався, що маю справу з контрабандистом, а може, й зі справжнім розбійником. Та хіба це мало для мене значення? Я досить добре знав іспанський характер, щоб бути цілком упевненим: людина, яка їла й курила разом зі мною, не завдасть мені шкоди. Ба більше, сама її присутність була найкращим захистом від будь-якої небезпечної зустрічі. До того ж мені було щиро цікаво побачити справжнього розбійника. Не щодня випадає така нагода, та й є особливе захоплення в тому, щоб опинитися поруч із небезпечною людиною, особливо коли вона видається спокійною й майже прирученою.

Я сподівався потроху схилити незнайомця до відвертості, тож, незважаючи на розпачливі підморгування мого провідника, сам завів розмову про розбійників з великої дороги. Зрозуміло, говорив я про них із неабиякою пошаною. У ті часи по всій Андалусії гриміла слава знаменитого бандита на ім’я Хосе Марія. Про його подвиги говорили всюди.

«А що, коли зараз поруч зі мною саме Хосе Марія?» — подумав я.

Я заходився переповідати всі відомі мені історії про цього героя — звісно, лише ті, що прославляли його, — і відкрито висловлював своє захоплення його відвагою та великодушністю.

— Хосе Марія — звичайний пройдисвіт, — холодно кинув незнайомець.

«Цікаво, він просто чесно оцінює самого себе чи це лише надмірна скромність?» — подумав я.

Бо чим довше я вдивлявся у свого супутника, тим більше він відповідав опису Хосе Марії, який я не раз читав на оголошеннях, розвішаних на брамах багатьох андалуських міст.

«Так, це безперечно він… Світле волосся, блакитні очі, широкий рот, гарні зуби, невеликі руки; тонка полотняна сорочка, оксамитова куртка зі срібними ґудзиками, білі шкіряні гетри, гнідий кінь… Сумнівів більше немає. Але поважаймо його інкогніто.»

Ми дісталися заїзду. Він виявився саме таким, як описував мій супутник, тобто одним із найжалюгідніших, які мені будь-коли траплялися. Єдина велика кімната правила водночас і за кухню, і за їдальню, і за спальню. Посеред неї, просто на великій кам’яній плиті, палало вогнище, а дим виходив крізь отвір у даху, а точніше — зависав густою хмарою за кілька футів над підлогою. Уздовж стін лежали п’ять чи шість старих мулових попон — це й були ліжка для подорожніх. За двадцять кроків від будинку, або, правильніше сказати, від тієї єдиної кімнати, яку я щойно описав, стояв навіс, що слугував стайнею. У цьому чарівному притулку, принаймні на той час, окрім нас, мешкали лише стара жінка та дівчинка років десяти-дванадцяти — обидві чорні від кіптяви й убрані в жахливе лахміття.

«Ось і все, — подумав я, — що залишилося від населення давньої бетійської Мунди! О Цезарю! О Сексте Помпею! Якби ви повернулися на землю, то були б неабияк здивовані!»

Побачивши мого супутника, стара мимоволі скрикнула від несподіванки.

— Ох! Доне Хосе! — вигукнула вона.

Дон Хосе насупив брови й владним рухом підняв руку. Стара відразу замовкла. Я повернувся до свого провідника й ледь помітним знаком дав йому зрозуміти, що він уже нічого нового не відкриє мені про людину, поруч із якою я маю провести ніч.

Вечеря виявилася значно кращою, ніж я сподівався. Нам подали на низенькому столику тушкованого старого півня з рисом і щедрою пригорщею перцю, потім — перець в оливковій олії, а насамкінець гаспачо — своєрідний салат із перцю. Після трьох таких пекучих страв ми раз по раз прикладалися до бурдюка з монтільським вином, яке виявилося напрочуд смачним. Після вечері я помітив на стіні мандоліну — в Іспанії вони трапляються чи не в кожній оселі — й запитав дівчинку, яка нас обслуговувала, чи вміє вона грати.

— Ні, — відповіла вона. — Але дон Хосе грає чудово!

— Якщо ваша ласка, — звернувся я до нього, — заспівайте щось. Я безмежно люблю вашу народну музику.

— Такому чемному панові, який пригостив мене такими чудовими сигарами, я не можу відмовити, — весело відповів дон Хосе.

Він узяв мандоліну й, акомпануючи собі, заспівав. Голос у нього був трохи різкуватий, але приємний; мелодія — сумна й незвична. Слів же я не зрозумів ані слова.

— Якщо не помиляюся, — сказав я, коли він закінчив, — це була не іспанська пісня. Вона нагадує мені сорсіко, які я чув у баскських провінціях, а слова, мабуть, баскською мовою.

— Так, — коротко відповів дон Хосе похмурим голосом.

Він поклав мандоліну на підлогу, схрестив руки на грудях і мовчки задивився на вогонь, що поволі згасав. На його обличчі застиг вираз дивної, глибокої туги. Освітлене тьмяною лампою, яка стояла на маленькому столику, воно водночас здавалося і шляхетним, і грізним. Воно мимоволі нагадало мені Сатану з поеми Мільтона. Можливо, як і той, мій супутник думав про батьківщину, яку залишив, і про вигнання, на яке прирік себе власною провиною. Я спробував відновити розмову, але він не відповів. Його цілком поглинули сумні думки. Тим часом стара вже вклалася спати в кутку кімнати, відгородившись дірявою ковдрою, натягнутою на мотузці. Незабаром до неї приєдналася й дівчинка — у цьому імпровізованому закутку, відведеному для жіноцтва. Тоді мій провідник підвівся й запросив мене піти з ним до стайні. Але щойно він вимовив ці слова, дон Хосе, ніби прокинувшись від раптового поштовху, різко запитав:

— Куди це ти?

— До стайні, — відповів провідник.

— Навіщо? Коням уже дали корм. Спи тут. Пан не заперечуватиме.

— Боюся, що кінь пана занедужав. Я хотів би, щоб пан його оглянув. Може, він знатиме, що робити.

Було очевидно, що Антоніо хоче поговорити зі мною без свідків. Та мені не хотілося викликати підозру в дона Хосе. Зрештою, за теперішніх обставин найрозумніше було демонструвати цілковиту довіру. Тож я відповів Антоніо, що нічого не тямлю в конях і страшенно хочу спати. Дон Хосе пішов разом із ним до стайні, але незабаром повернувся сам.

— З конем усе гаразд, — сказав він. — Просто ваш провідник так дорожить цією твариною, що вирішив розтерти її своєю курткою, аби кінь спітнів. Схоже, він має намір провести за цим заняттям усю ніч.

Тим часом я вже влаштувався на мулових попонах, дбайливо загорнувшись у плащ, щоб не торкатися їх безпосередньо. Попросивши вибачення за те, що дозволяє собі лягти поруч, дон Хосе вмостився біля самих дверей. Перед тим він ретельно насипав свіжого пороху на полицю свого мушкета й поклав його під дорожню торбу, яка правила йому за подушку. За п’ять хвилин після того, як ми побажали одне одному доброї ночі, обидва вже міцно спали.

Я був певен, що втомився настільки, що засну будь-де. Та минула приблизно година, і нестерпний свербіж безжально вирвав мене з першого сну. Щойно я збагнув його причину, одразу підвівся, вирішивши, що решту ночі краще провести просто неба, ніж під цим негостинним дахом. Навшпиньки я дістався до дверей, обережно переступив через дона Хосе, який спав сном праведника, і так тихо вислизнув із будинку, що він навіть не ворухнувся. Біля входу стояла широка дерев’яна лава. Я ліг на неї й улаштувався якомога зручніше, сподіваючись доспати решту ночі. Я вже вдруге збирався заплющити очі, коли мені здалося, що повз мене безшелесно промайнули тінь людини й тінь коня. Я різко сів і, придивившись, упізнав Антоніо. Здивований тим, що він опинився надворі посеред ночі, а не в стайні, я підвівся й рушив йому назустріч. Помітивши мене, він одразу зупинився.

— Де він? — тихо запитав Антоніо.

— У заїзді. Спить. Клопи його, схоже, не турбують. А навіщо ти ведеш цього коня?

Лише тепер я помітив, що, аби кінь не стукав підковами, виходячи зі стайні, Антоніо дбайливо обмотав йому копита шматками старої попони.

— Тихіше, заради Бога! — прошепотів він. — Ви навіть не уявляєте, хто цей чоловік. Це Хосе Наварро — найнебезпечніший розбійник в усій Андалусії. Я цілий день подавав вам знаки, а ви не хотіли їх розуміти.

— Розбійник він чи ні — яка мені різниця? — відповів я. — Він нас не пограбував і, готовий закластися, навіть не збирався цього робити.

— Це правда. Але за його голову призначено двісті дукатів. Я знаю, де за півтори льє звідси стоїть загін уланів. До світанку я приведу сюди кількох дужих хлопців. Я й коня його хотів забрати, та він такий лютий, що до нього не насмілиться підійти ніхто, крім самого Наварро.

— Та хай йому біс! — вигукнув я. — Що вам зробив цей бідолаха, що ви хочете його видати? Та й звідки ви знаєте, що це саме той розбійник, про якого говорите?

— Знаю напевне. Щойно в стайні він пішов за мною й сказав: «Схоже, ти мене впізнав. Якщо скажеш цьому добродієві, хто я такий, я розтрощу тобі голову». Залишайтеся тут, пане, залишайтеся поруч із ним. Вам нічого не загрожує. Поки він знатиме, що ви поряд, ні про що не запідозрить.

Розмовляючи, ми відійшли від заїзду досить далеко, щоб брязкіт кінських підків уже не було чути. Антоніо миттю познімав із копит ганчір’я, яким обмотав їх раніше, і вже збирався скочити в сідло. Я намагався його спинити — то благав, то погрожував.

— Я бідна людина, пане, — відповідав він. — Двісті дукатів — не ті гроші, якими можна легковажити. Та й країну треба очистити від такої нечисті. Але бережіться: якщо Наварро прокинеться, він одразу схопиться за мушкет, і тоді вам непереливки! А я вже надто далеко зайшов, щоб відступати. Тепер давайте собі раду самі.

Пройдисвіт уже сидів верхи. Він пришпорив коня, і за мить темрява поглинула його.

Я страшенно розсердився на свого провідника, хоча водночас відчув і чималу тривогу. Поміркувавши кілька хвилин, я нарешті зважився й повернувся до заїзду. Дон Хосе все ще спав, мабуть, надолужуючи безсонні ночі та виснаження кількох небезпечних днів. Щоб розбудити його, мені довелося добряче потрясти його за плече. Ніколи не забуду його дикого погляду й того блискавичного руху, яким він кинувся до мушкета. На щастя, я завбачливо відсунув зброю трохи далі від його постелі.

— Пане, — сказав я, — пробачте, що буджу вас, але мушу поставити одне безглузде запитання. Ви були б раді, якби сюди зараз завітало з пів дюжини уланів?

Він миттю схопився на ноги.

— Хто вам це сказав? — гримнув він таким голосом, що аж мороз пробіг поза шкірою.

— Не має значення, звідки я про це дізнався. Головне, що попередження правдиве.

— Ваш провідник мене зрадив! Але він мені за це заплатить! Де він?

— Не знаю… Гадаю, у стайні… Хтось мені сказав…

— Хто сказав?.. Стара не могла…

— Людина, якої я не знаю. Але не гаймо часу. Скажіть лише одне: у вас є причина не чекати солдатів чи ні? Якщо є — негайно вирушайте. Якщо ж ні, тоді добраніч. І ще раз перепрошую, що перервав ваш сон.

— Ах, ваш провідник!.. Ваш провідник!.. Я від самого початку йому не довіряв… але… тепер із ним усе вирішено!..

Він на мить замовк.

— Прощавайте, пане. Хай Бог віддячить вам за ту послугу, яку ви зробили мені. Я не такий поганий, як вам здається… Ні, в мені ще залишилося дещо таке, що заслуговує на співчуття чесної людини… Прощавайте, пане… Лише про одне шкодую — що не можу віддячити вам.

— Якщо вже хочете відплатити мені за цю послугу, пообіцяйте, доне Хосе, що не підозрюватимете нікого й навіть не думатимете про помсту. Ось, візьміть сигари на дорогу. Щасливої путі!

І я простягнув йому руку. Він міцно потиснув мені руку, нічого не відповівши. Потім узяв свій мушкет і дорожню торбу, перекинувся кількома словами зі старою якоюсь говіркою, якої я не зрозумів, і побіг до стайні. За кілька хвилин до мене долинув тупіт його коня, що мчав нічною рівниною.

Я ж знову ліг на свою лаву, але заснути вже не зміг. Мене не полишала думка, чи правильно я вчинив, урятувавши від шибениці злодія, а можливо, й убивцю, лише тому, що ми разом їли шинку й валенсійський рис. Чи не зрадив я свого провідника, який став на бік закону? Чи не прирік його на помсту злочинця? Та були ще й закони гостинності…

«Дикунський забобон», — казав я сам собі. — «Адже тепер мені доведеться відповідати за всі злочини, які ще може скоїти цей розбійник».

І все ж чи справді це лише забобон? Хіба голос сумління, що не піддається жодним доводам розуму, — це просто упередження? Можливо, опинившись у такому складному становищі, я однаково не зміг би вийти з нього без докорів совісті. Я й досі не міг остаточно вирішити, чи був мій учинок моральним, коли побачив, як наближається з пів дюжини вершників. Попереду їхав бригадир, а Антоніо, з властивою йому обережністю, тримався позаду. Я вийшов їм назустріч і повідомив, що розбійник утік понад дві години тому. На допиті бригадира стара зізналася, що знає Наварро, але, живучи сама, ніколи не наважилася б ризикувати життям і видавати його владі. Вона також сказала, що, коли він зупинявся в неї, то завжди їхав серед ночі.

Мені ж довелося вирушити за кілька льє звідси, показати паспорт і дати письмові свідчення перед алькальдом. Лише після цього мені дозволили повернутися до моїх археологічних пошуків.

Антоніо затаїв на мене образу, підозрюючи, що саме я позбавив його винагороди в двісті дукатів. Проте в Кордові ми розлучилися по-дружньому. Там я дав йому таку винагороду, яку тільки дозволяли мої статки.