Проспер Меріме «Кармен» читати українською

Розділ 4 “Кармен”

Іспанія — одна з тих країн, де й досі мешкає чи не найбільше кочових племен, розсіяних по всій Європі й відомих під назвами богемці, гітанос, джипсі, цигани, цойґнери та іншими. Більшість із них оселяється, а радше безупинно мандрує південними й східними провінціями — Андалусією, Естремадурою, Мурсійським королівством; чимало їх і в Каталонії. Каталонські цигани нерідко переходять до Франції, тому їх можна зустріти майже на всіх ярмарках півдня країни. Зазвичай чоловіки торгують кіньми, лікують худобу, стрижуть мулів, лагодять казани та мідний посуд, а також, не варто цього приховувати, займаються контрабандою й іншими незаконними справами. Жінки ж ворожать, просять милостиню та продають усілякі зілля — як цілком безневинні, так і далеко не безпечні.

Зовнішність циган легше впізнати, ніж описати. Варто побачити хоча б одного — і серед тисячі людей одразу розпізнаєш представника цього народу. Передусім їх вирізняють риси обличчя та особливий вираз, який не сплутаєш із мешканцями тієї самої країни. Їхня шкіра дуже смаглява, майже завжди темніша за шкіру людей, серед яких вони живуть. Саме тому вони часто називають себе кале — «чорні». Їхні очі — трохи косуваті, великі, дуже темні, обрамлені густими довгими віями. Їхній погляд можна порівняти хіба що з поглядом дикого звіра. У ньому водночас читаються і сміливість, і настороженість. Саме очі найкраще передають характер цього народу — хитрого, відважного, але водночас такого, що, подібно до Панурга, інстинктивно боїться побоїв.
Чоловіки здебільшого добре збудовані, стрункі й спритні. Пригадую, що майже ніколи не бачив серед них огрядної людини. У Німеччині циганки нерідко вражають красою, тоді як серед іспанських гітан красуні трапляються рідко. Замолоду вони можуть здаватися привабливими, хоч і не без вад; однак після народження дітей їхня врода майже завжди швидко зникає.
Неохайність і чоловіків, і жінок просто вражає. Той, хто ніколи не бачив волосся літньої циганки, навряд чи здатен уявити його, навіть якщо згадає найжорсткішу, найзасмальцьованішу й найбруднішу кінську гриву.
Втім, у великих містах Андалусії трапляються молоді циганки, які дбають про свою зовнішність більше за інших. Вони заробляють на життя танцями, виконуючи за гроші такі танці, що дуже нагадують ті, які під час карнавалів забороняють у наших громадських бальних залах.
Пан Борроу, англійський місіонер і автор двох надзвичайно цікавих книжок про іспанських циган, яких він намагався навернути до християнства коштом Біблійного товариства, стверджує, що ще ніколи жодна гітана не покохала чоловіка, який не належав би до її народу. Мені ж видається, що в його похвалах їхній цнотливості є чимала частка перебільшення.
Насамперед більшість із них перебуває в тому самому становищі, що й героїня Овідія, про яку сказано: Casta quam nemo rogavit — «Цнотлива лише тому, що ніхто не домагався її прихильності».

Щодо тих небагатьох вродливих циганок, то вони нічим не відрізняються від інших іспанок: дуже перебірливі у виборі коханців. Їм потрібно сподобатися, їх треба заслужити. Пан Борроу наводить як доказ їхньої чесноти історію, яка, правду кажучи, більше свідчить про його власну добропорядність, а ще більше — про наївність. За його словами, один розпусник марно пропонував гарній гітані кілька унцій золота. Один андалусієць, якому я переповів цей випадок, лише засміявся й відповів, що той чоловік мав би більше шансів, якби показав дві чи три піастри, бо пропонувати циганці золоті унції — так само безглуздо, як обіцяти мільйон чи два звичайній служниці в заїзді. Хай там як, безсумнівно одне: гітани виявляють до своїх чоловіків виняткову відданість. Немає небезпеки чи злиднів, яких вони не зважилися б зазнати, аби допомогти їм у скруті.
Одна з назв, якою цигани називають самих себе, — роме, тобто «подружжя». Мені здається, що вже сама ця назва свідчить про особливу пошану, яку цей народ має до шлюбу. Загалом можна сказати, що головною чеснотою циган є своєрідний патріотизм, якщо так можна назвати їхню незмінну вірність людям власного походження, готовність завжди підтримати одне одного й непорушне вміння зберігати таємниці у справах, здатних скомпрометувати своїх. Зрештою, подібні риси можна побачити майже в усіх закритих спільнотах, що живуть за власними правилами й поза межами офіційних законів.

Кілька місяців тому мені довелося відвідати табір циган, що оселився у Вогезах. У халупі старої жінки — найстаршої в племені — лежав тяжко хворий циган, який не був її родичем. Він залишив лікарню, де за ним добре доглядали, лише для того, щоб померти серед своїх одноплемінників. Уже тринадцять тижнів він не вставав із ліжка й мав значно кращий догляд, ніж сини та зяті господині, які жили під тим самим дахом. Для нього влаштували зручне ліжко із соломи та моху, застелене доволі чистими простирадлами, тоді як решта родини — одинадцятеро людей — спали на вузьких дерев’яних нарах завдовжки всього три фути.

Ось таким було їхнє гостинне ставлення.

Та сама жінка, яка так самовіддано піклувалася про свого гостя, сказала при ньому:

— Singo, singo, homte hi mulo.

Тобто:

— Скоро, дуже скоро він помре.

Зрештою, життя цих людей таке тяжке й убоге, що сама звістка про смерть не викликає в них особливого страху.

Однією з найприкметніших рис характеру циган є їхня майже повна байдужість до релігії. Не тому, що вони вільнодумці чи скептики. Вони ніколи не проголошували атеїзму. Навпаки, вони сповідують ту саму віру, що й народ країни, де живуть, але варто їм змінити батьківщину — і вони змінюють релігію разом із нею. Так само чужі їм і забобони, які в неосвічених народів часто підміняють справжню віру. І це цілком зрозуміло: як можуть щиро вірити в забобони люди, що здебільшого заробляють саме на довірливості інших? Утім, серед іспанських циган я помітив одну дивну особливість: вони відчувають майже забобонний жах перед дотиком до мертвого тіла. Дуже мало хто з них погодився б навіть за гроші нести небіжчика до цвинтаря.

Я вже згадував, що більшість циганок заробляє на життя ворожінням. Роблять вони це справді вправно. Але ще більший прибуток їм приносить продаж любовних амулетів і чарівних зіль. Вони не лише пропонують жаб’ячі лапки, які нібито здатні прив’язати до вас непостійне серце, або порошок із магнітного каменю, що має викликати кохання навіть у байдужих. За потреби вони готові провести могутні магічні обряди, які, за їхніми словами, змушують самого диявола прийти їм на допомогу.

Минулого року одна іспанка розповіла мені таку історію. Одного дня вона йшла вулицею Алькала, пригнічена й занурена у свої сумні думки. На тротуарі сиділа навпочіпки циганка. Побачивши її, вона вигукнула:

— Красуне, твій коханий тобі зрадив.

І це була чиста правда.

— Хочеш, я поверну його до тебе?

Неважко здогадатися, з якою радістю жінка погодилася і яку довіру вселила їй та, що з першого погляду нібито прочитала найпотаємнішу таємницю її серця. Оскільки проводити чаклунські обряди просто посеред найлюднішої вулиці Мадрида було неможливо, вони домовилися зустрітися наступного дня.

— Повернути невірного до твоїх ніг дуже легко, — сказала циганка. — Чи маєш ти хустку, шарф або мантилью, яку він тобі подарував?

Жінка простягнула їй шовкову хустку.

— Тепер приший до одного її кутика піастру червоною шовковою ниткою.

Вона виконала наказ.

— До другого кутика приший півпіастри. Сюди — дрібну монету, туди — монету в два реали. А посередині потрібно пришити золоту монету. Найкраще — дублон.

Дублон і решту монет було пришито.

— А тепер віддай мені хустку. Опівночі я понесу її на Кампо-Санто. Якщо хочеш побачити справжнє дияволове чаклунство — ходімо зі мною. Обіцяю: вже завтра ти знову побачиш того, кого кохаєш.

Та циганка вирушила на кладовище сама, бо її клієнтка надто боялася нечистої сили, щоб супроводжувати її.

Залишаю вам самим здогадатися, чи побачила бідолашна покинута жінка ще колись і свою шовкову хустку, і свого невірного коханого.

Попри свої злидні й ту неприязнь, яку вони часто викликають, цигани все ж користуються певною повагою серед простолюду, і надзвичайно цим пишаються. Вони щиро вважають себе народом, вищим за інших розумом, і відверто зневажають тих людей, які дають їм прихисток.

— Гаджо такі дурні, — сказала мені якось циганка з Вогезів, — що обдурити їх зовсім не складно. Недавно одна селянка покликала мене до себе. Її піч страшенно диміла, і вона попросила накласти чари, щоб усе владнати. Спершу я випросила в неї добрий шматок сала. Потім почала бурмотіти кілька слів ромською мовою: «Ти дурна, народилася дурною і дурною помреш…» А коли вже стояла біля дверей, сказала їй чистою німецькою: «Є безвідмовний спосіб зробити так, щоб піч не диміла: просто не розпалюй її». І мерщій утекла.

Походження циган і досі залишається загадкою. Відомо лише, що їхні перші, ще зовсім нечисленні, ватаги з’явилися у Східній Європі на початку XV століття. Проте ніхто достеменно не знає, звідки вони прийшли, чому опинилися в Європі і, що ще дивніше, яким чином за такий короткий час змогли так неймовірно розселитися по багатьох землях, віддалених одна від одної. Самі цигани також не зберегли жодного достовірного переказу про своє походження. Якщо ж більшість із них називає своєю прабатьківщиною Єгипет, то лише тому, що вони перейняли давню легенду, яка здавна побутувала про їхній народ.

Більшість сходознавців, які вивчали мову циган, вважає, що цей народ походить з Індії. І справді, чимало коренів і багато граматичних форм ромської мови (романі) мають відповідники в мовах, що походять від санскриту. Цілком природно, що за час своїх довгих мандрів цигани запозичили безліч чужих слів. У всіх діалектах романі трапляється велика кількість грецьких запозичень. Наприклад: cocal — «кістка» (від грецького κόκκαλον), petalli— «підкова» (від πέταλον), cafi — «цвях» (від καρφί) та багато інших.

Нині цигани мають майже стільки діалектів, скільки існує окремих, відокремлених одне від одного племен. Усюди вони значно легше розмовляють мовою країни, у якій живуть, ніж власною. Романі вони використовують переважно тоді, коли хочуть вільно спілкуватися між собою в присутності сторонніх.

Якщо порівняти діалект німецьких циган із мовою гітанос Іспанії, які вже багато століть не мають між собою жодних зв’язків, то можна побачити, що вони й досі зберегли велику кількість спільних слів. Водночас первісна мова всюди — хоч і різною мірою — істотно змінилася під впливом розвиненіших мов, якими ці кочівники були змушені користуватися.

Німецька, з одного боку, і іспанська — з другого, настільки змінили основу романі, що циган із Шварцвальду вже не зміг би підтримати розмову зі своїм андалуським побратимом. Проте їм вистачило б обмінятися кількома фразами, щоб одразу зрозуміти: обидва говорять діалектами однієї й тієї самої мови.

Деякі найуживаніші слова, як мені здається, спільні для всіх діалектів. У всіх словниках, які мені доводилося бачити, pani означає «вода», manro — «хліб», mâs — «м’ясо», а lon — «сіль».

Назви числівників майже всюди однакові. Мені здається, що німецький діалект значно краще зберіг первісний вигляд, ніж іспанський, адже в ньому залишилося чимало давніх граматичних форм, тоді як гітанос перейняли граматичну систему кастильської мови.

Утім, деякі слова й досі свідчать про колишню мовну єдність.

У німецькому діалекті минулий час утворюють, додаючи ium до наказової форми, яка завжди збігається з коренем дієслова.

В іспанському романі всі дієслова відмінюються за зразком першої дієвідміни кастильської мови. Від інфінітива jamar («їсти») закономірно мало б утворюватися jamé — «я їв», а від lillar («брати») — lillé — «я взяв». Проте деякі старі цигани, як виняток, кажуть jayon і lillon. Інших дієслів, які зберегли цю давню форму, мені невідомо.

Раз уже я дозволив собі похизуватися своїми доволі скромними знаннями мови романі, то мушу згадати й кілька слів французького злодійського жаргону, запозичених у циган.

Роман Ежена Сю «Паризькі таємниці» познайомив поважну публіку зі словом chourin, що означає «ніж». Це слово — чисте романі: tchouri належить до тих небагатьох слів, які трапляються в усіх діалектах.

Пан Відок називає коня словом grès. І це також циганське слово: gras, gre, graste, gris. Додайте сюди ще й слово romanichel, яким у паризькому арго називають циган. Воно є спотвореною формою вислову rommané tchave — «циганські хлопці». Але найбільше я пишаюся іншим етимологічним відкриттям. Йдеться про французьке слово frimousse — «личко», «обличчя», яке в мої студентські роки знали й уживали всі школярі.

Насамперед зверніть увагу, що Оден у своєму цікавому словнику 1640 року записував це слово як firlimouse. Тим часом у романі firla або fila означає «обличчя», а mui має таке саме значення й цілком відповідає латинському os — «рот», «обличчя». Поєднання firlamui було миттєво зрозуміле одному циганові-пуристу, і я схильний вважати, що воно цілком відповідає духові його мови.

Гадаю, цього цілком досить, щоб читачі «Кармен» склали прихильну думку про мої студії над мовою романі.

Закінчу прислів’ям, яке тут якнайдоречніше: En retudi panda nasti abela macha. (До закритого рота муха не залетить.)

Переклад українською: Юлія Гнатюк. Цей текст є інтелектуальною власністю автора перекладу та охороняється законом про авторське право.