Проспер Меріме «Кармен» читати українською

Розділ 3 “Кармен”

— Я народився, — почав він, — в Елізондо, у долині Бастан. Мене звати дон Хосе Лісаррабенгоа. Ви достатньо добре знаєте Іспанію, сеньйоре, щоб одразу зрозуміти з мого прізвища: я баск і старий християнин. Якщо я називаю себе доном, то маю на це повне право. Якби ми були в Елізондо, я показав би вам свій родовід, записаний на пергаменті. Батьки хотіли, щоб я став священником, тому віддали мене вчитися. Та наука не дуже мені давалася. Я надто любив гру в м’яч — вона й згубила мене. Ми, наваррці, коли граємо, забуваємо про все на світі. Одного разу, коли я виграв, один хлопець із Алави затіяв зі мною сварку. Ми схопилися за свої макіли, і я знову взяв гору. Але після того мені довелося покинути рідний край. Дорогою я натрапив на драгунів і вступив до кавалерійського полку Альманси. Люди з наших гір швидко опановують військову справу. Незабаром я став бригадиром, і мені вже обіцяли чин вахмістра. Та на моє лихо мене призначили на варту до тютюнової фабрики в Севільї.

Якщо ви бували в Севільї, то, певно, бачили ту величезну будівлю за міськими мурами, біля самого Гвадалквівіру. Мені й досі здається, ніби я бачу її ворота й вартове приміщення поруч. Коли іспанці стоять на варті, вони або грають у карти, або дрімають. Я ж, як справжній наваррець, завжди шукав собі якесь заняття. Того дня я плів із латунного дроту ланцюжок для шпильки.

Раптом товариші сказали:

— Дзвін! Робітниці повертаються до праці.

Ви маєте знати, сеньйоре, що на тій фабриці працювало не менше чотирьох чи п’яти сотень жінок. Вони скручували сигари у великій залі, куди чоловікам заборонялося заходити без спеціального дозволу одного з міських старшин. Особливо в спеку молоді робітниці не надто дбали про пристойність у своєму вбранні. Коли після обіду вони поверталися на роботу, біля фабрики завжди юрмилися молодики, щоб подивитися на них і обсипати жартами та залицяннями. Мало хто з тих дівчат відмовився б від шовкової мантильї, а для мисливців за жіночою прихильністю тутешня «риболовля» була надзвичайно легкою.

Поки всі дивилися на дівчат, я сидів на своїй лаві біля воріт. Тоді я був ще зовсім молодий, без кінця думав про рідний край і був переконаний, що гарних дівчат, окрім тих, які носять сині спідниці й коси, перекинуті через плечі, не існує. До того ж андалусійки мене лякали. Я ще не звик до їхніх звичаїв: вони тільки й знали, що кепкувати, і зроду не могли сказати нічого серйозного.

Я саме схилився над своїм ланцюжком, коли почув, як якісь городяни вигукнули:

— Он іде циганочка!

Я підвів очі — й побачив її.

То була п’ятниця, і цього дня я не забуду ніколи. Переді мною стояла та сама Кармен, яку ви знаєте і в домі якої ми з вами зустрілися кілька місяців тому.

На ній була коротка червона спідниця, з-під якої виднілися білі шовкові панчохи, подекуди вже продерті, і витончені червоні сап’янові черевички, зав’язані стрічками кольору полум’я. Вона трохи відхилила мантилью, відкриваючи плечі, а з вирізу сорочки визирав великий букет запашної акації. Ще одну квітку акації вона тримала в кутику рота. Вона йшла, легко погойдуючи стегнами, мов молода кобилка з кордовського кінного заводу.

У моєму краї жінка, вбрана так, змусила б усіх перехреститися. А в Севільї кожен чоловік вважав за потрібне кинути їй якийсь зухвалий комплімент. Вона відповідала всім без винятку, стріляючи очима, поклавши руку на стегно, — безсоромна, як і личило справжній циганці.

Спершу вона мені зовсім не сподобалася, і я знову взявся до своєї роботи. Але вона, як це буває з жінками й кішками, які не приходять, коли їх кличуть, зате неодмінно з’являються, коли їх не чекають, зупинилася переді мною й заговорила:

— Куме, — сказала вона по-андалуському, — не позичиш мені свій ланцюжок? Почеплю на нього ключі від своєї скарбниці.

— Я плету його для своєї шпильки, — відповів я.

— Для шпильки? — вигукнула вона й розсміялася. — Оце так! Видно, сеньйор плете мереживо, якщо йому потрібні шпильки.

Усі навколо зареготали. Я відчув, як паленію від сорому, але не міг вигадати жодної відповіді.

— Ну ж бо, серденько, — провадила вона, — сплети мені сім ліктів чорного мережива на мантилью, мій любий майстре шпильок!

І, вийнявши з рота квітку акації, легеньким рухом великого пальця вона влучно кинула її мені просто між очі. Пане, це було так, ніби в мене вцілила куля… Я не знав, куди подітися. Стояв нерухомо, мов дерев’яний стовп. Коли вона зайшла до фабрики, я побачив, що квітка акації лежить у мене під ногами. Не знаю, що на мене найшло, але я непомітно для товаришів підняв її й дбайливо сховав за пазуху. Ось вона — моя перша дурниця!

За дві чи три години я все ще думав про неї, коли до вартівні, захекавшись і смертельно переляканий, влетів сторож. Він повідомив, що у великій залі, де скручують сигари, зарізали жінку, і туди треба негайно вислати варту. Вахмістр наказав мені взяти двох солдатів і з’ясувати, що сталося. Уявіть собі, пане: щойно я переступив поріг зали, переді мною відкрилася картина неймовірного безладу. Там було сотень із три жінок — майже всі в самих сорочках. Вони кричали, верещали, розмахували руками, здіймаючи такий галас, що, здавалося, й грому Божого не почути. З одного боку лежала жінка, вся в крові, розкинувши руки й ноги. На її обличчі двома ударами ножа було вирізано хрест навхрест. Біля пораненої, якій допомагали найдобріші з робітниць, я побачив Кармен. Її міцно тримали п’ятеро чи шестеро жінок. Поранена волала:

— Сповідника! Сповідника! Я помираю!

Кармен мовчала. Вона лише міцно стискала зуби, а її очі перебігали з боку в бік, мов у хамелеона.

— Що тут сталося? — запитав я.

Довелося добряче помучитися, перш ніж я збагнув, у чому річ, бо всі робітниці говорили водночас. Як виявилося, поранена вихвалялася, що має в кишені стільки грошей, що може купити осла на ринку в Тріані.

— Он як! — сказала Кармен, у якої язик був гострий. — То тобі вже й мітли замало?

Та, зачеплена за живе — мабуть, тому, що слова влучили в ціль, — відказала, що на мітлах не знається, бо не має честі бути циганкою чи похресницею сатани. Зате сеньйорита Карменсіта невдовзі добре познайомиться зі своїм ослом, коли пан коррехідор поведе її на прогулянку, а позаду йтимуть двоє служників і відганятимуть від неї мух.

— Авжеж, — відповіла Кармен, — а я зроблю тобі на щоках дві мушині напувалки й розмалюю їх шахівницею!

І тієї ж миті — раз! раз! — ножем, яким обрізала кінчики сигар, заходилася виводити на її обличчі косі хрести святого Андрія.

Усе було очевидно. Я взяв Кармен за руку.

— Сестро, — чемно сказав я, — вам доведеться піти зі мною.

Вона кинула на мене погляд, ніби впізнала. Потім спокійно мовила:

— Ходімо. Де моя мантилья?

Вона накинула її на голову так, що видно було лише одне велике око, і покірно, мов ягня, рушила за моїми двома солдатами. Коли ми повернулися до вартівні, вахмістр заявив, що справа серйозна й затриману слід негайно відвести до в’язниці. Провести її доручили мені. Я поставив Кармен між двома драгунами, а сам ішов позаду, як і належить бригадирові в такому випадку. Ми рушили до міста.

Спочатку циганка мовчала. Але коли ми звернули на Зміїну вулицю — ви її знаєте, вона цілком виправдовує свою назву безліччю вигинів, — саме там Кармен опустила мантилью на плечі, відкриваючи своє чарівне личко. Обернувшись до мене настільки, наскільки дозволяли супровідники, вона запитала:

— Пане офіцере, куди ви мене ведете?

— До в’язниці, бідолашна, — відповів я якомога лагідніше. Так як мусить говорити добрий солдат із полоненим, особливо якщо перед ним жінка.

— Ой леле, що ж зі мною буде? Пане офіцере, змилуйтеся! Ви такий молодий, такий вродливий!..

Потім вона стишила голос.

— Дозвольте мені втекти. Я дам вам шматочок бар-лачі. Завдяки йому вас кохатимуть усі жінки. Бар-лачі, пане, — це магнітний камінь. Цигани переконані, що з його допомогою можна творити безліч чарів, якщо знати, як ним користуватися. Варто лише підсипати жінці дрібку порошку з цього каменя в келих білого вина — і вона вже не зможе вам опиратися.

Я ж відповів їй із цілковитою серйозністю:

— Ми тут не для того, щоб вигадувати казки. Вас потрібно доставити до в’язниці. Такий наказ, і нічого тут не вдієш.

Ми, баски, легко впізнаємо одне одного за вимовою, навіть коли говоримо іспанською. Зате жоден іспанець не здатен правильно вимовити навіть просте baï, jaona. Кармен одразу здогадалася, що я родом із північних провінцій.

Ви повинні знати, пане, що цигани, не маючи власної батьківщини й постійно мандруючи, говорять чи не всіма мовами. Більшість із них однаково вільно почувається в Португалії, Франції, баскських провінціях, Каталонії — будь-де. Вони можуть порозумітися навіть із маврами й англійцями.

Кармен досить добре знала баскську.

— Laguna ene bihotsarena, друже мого серця, — раптом звернулася вона до мене. — Ви з наших країв?

Наша мова, пане, така прекрасна, що коли почуєш її на чужині, серце мимоволі здригається…

— Я хотів би мати сповідника з наших провінцій, — тихо додав розбійник і після короткої мовчанки продовжив свою розповідь.

— Я з Елізондо, — відповів я баскською, глибоко зворушений тим, що вона говорить моєю мовою.

— А я з Ечалара, — сказала вона. — Це лише за чотири години дороги від нас. Цигани викрали мене й привезли до Севільї. Я працювала на фабриці, щоб заробити грошей і повернутися до Наварри, до моєї бідної матері. У неї, крім мене, нікого немає. Та ще маленький барратсеа з двадцятьма яблунями на сидр. Ох, якби ж я зараз була вдома, біля Білої гори! Мене образили тільки тому, що я не з цього краю шахраїв, які торгують гнилими апельсинами. А тоді всі ті шльондри накинулися на мене гуртом, бо я сказала, що всі їхні севільські хлопчики зі своїми ножами не налякають жодного парубка з наших гір у синьому береті та з макілою в руках. Друже, невже ви нічого не зробите для своєї землячки?

Вона брехала, пане. Брехала завжди. Не знаю, чи сказала вона хоч раз у житті бодай слово правди. Але коли вона говорила, я вірив кожному її слову — нічого не міг із собою вдіяти. Вона калічила баскську мову, та я все одно повірив, що вона наваррка. Лише очі, губи й колір шкіри видавали в ній циганку.Я збожеволів. Уже нічого не помічав. Мені здавалося, що якби хтось із іспанців насмілився лихо сказати про наш край, я розпанахав би йому обличчя так само, як вона щойно своїй товаришці. Одне слово, я був наче п’яний. Уже почав говорити дурниці й був за крок від того, щоб наробити ще більших.

— Якби я вас зараз штовхнула, а ви впали, земляче, — сказала вона баскською, — то хіба ці двоє кастильських молокососів змогли б мене втримати?..

Правду кажучи, я забув і про наказ, і про службу, і про все на світі. І відповів їй:

— Ну що ж, подруго, землячко, спробуйте. І нехай Пресвята Діва з Гори вам допоможе!

Саме тієї миті ми проходили повз одну з тих вузеньких вуличок, яких так багато в Севільї. Раптом Кармен різко обернулася й щосили вдарила мене кулаком у груди. Я навмисне впав навзнак. Одним стрибком вона перескочила через мене й кинулася навтьоки, блиснувши такими ногами!.. Кажуть: «баскські ноги». Її були не гірші за будь-які інші — такі ж стрункі, як і прудкі.

Я одразу схопився на ноги, але навмисне перегородив списом прохід, ніби випадково, так що мої товариші на мить затрималися, перш ніж кинутися навздогін. Потім і сам побіг, а вони — за мною. Та де вже нам було її наздогнати! Ми — в острогах, із шаблями та списами, а вона — легка, мов вітер. Не минуло й хвилини, як полонянка зникла без сліду. До того ж усі жінки в кварталі допомагали їй утекти: сміялися з нас, навмисне показували хибний шлях, збивали з пантелику. Ми довго кружляли туди-сюди, аж поки не довелося повернутися до вартівні ні з чим — без підтвердження про передачу в’язня начальникові тюрми.

Щоб уникнути покарання, мої солдати заявили, ніби Кармен говорила зі мною баскською. Та й справді, виглядало підозріло, що удар кулачком такої тендітної дівчини міг так легко збити з ніг такого кремезного чоловіка, як я. Усе це видалося начальству вельми підозрілим, а точніше — надто вже очевидним. Після зміни варти мене розжалували й відправили на місяць до в’язниці.

То було моє перше покарання за весь час служби. Прощавайте, омріяні нашивки вахмістра, які я вже майже вважав своїми!

Перші дні у в’язниці минали дуже тяжко. Коли я ставав солдатом, то був певен, що колись принаймні стану офіцером. Лонга, Міна — мої земляки — стали генерал-капітанами. Чапалангарра, такий самий утікач, як Міна, що знайшов прихисток у вашій країні, дослужився до полковника. А я ж разів із двадцять грав у м’яч із його братом — таким самим бідолахою, як і я. І тепер я думав: «Увесь час, що ти прослужив без жодного стягнення, змарновано. Тепер тебе занесли до чорного списку. Щоб знову заслужити прихильність начальства, доведеться працювати вдесятеро більше, ніж тоді, коли ти прийшов простим новобранцем». І заради чого я все це втратив? Через якусь циганську пройдисвітку, що просто насміялася з мене і, мабуть, саме цієї миті обкрадає когось у якомусь закутку міста. Та все одно я не міг перестати думати про неї.

Повірите, пане? Перед очима без кінця стояли її подерті шовкові панчохи, які я побачив, коли вона тікала. Я дивився крізь ґрати на жінок, що проходили вулицею, але серед них не було жодної, яка могла б зрівнятися з тією чортівкою. І ще — хоч як я намагався забути — мене не полишав аромат квітки акації, яку вона в мене кинула. Вона давно висохла, але й далі пахла. Якщо на світі й існують відьми, то ця дівчина була однією з них.

Одного дня до мене зайшов тюремник і простягнув буханець алькальського хліба.

— Тримайте, — сказав він. — Це вам прислала кузина.

Я взяв хліб, дуже здивувавшись, бо жодної кузини в Севільї не мав. «Напевно, сталася помилка», — подумав я, розглядаючи буханець. Та він був такий запашний і апетитний, що я вирішив не перейматися тим, звідки він узявся й кому насправді призначався, а просто його з’їсти.

Коли я розрізав хліб, ніж натрапив на щось тверде. Я придивився — і знайшов маленький англійський напилок, який заховали в тісті ще до того, як буханець спекли. Там само лежала й золота монета вартістю дві піастри. Тепер уже сумнівів не було: це подарунок Кармен. Для людей її племені свобода — понад усе. Вони радше спалять ціле місто, ніж проведуть у в’язниці хоча б один зайвий день. До того ж ця хитрунка все продумала. З таким хлібом вона просто насміялася з тюремників. За годину тим маленьким напилком можна було перепиляти найтовстіші ґрати, а за дві піастри — купити в першого ж лахмітника цивільний одяг замість солдатської шинелі. Ви ж розумієте, що людина, яка не раз видиралася на стрімкі скелі до орлиних гнізд, не мала б жодних труднощів спуститися з вікна, розташованого менш ніж за десять метрів над землею. Але я не хотів тікати. У мені ще жила солдатська честь, і дезертирство здавалося мені тяжким злочином. Проте цей знак пам’яті мене глибоко зворушив. Коли сидиш у в’язниці, дуже хочеться вірити, що десь на волі є бодай одна людина, якій ти небайдужий. Щоправда, золота монета трохи муляла мою совість. Я дуже хотів її повернути, але де було шукати свою благодійницю? Це видавалося майже неможливим.

Після церемонії розжалування я думав, що всі приниження вже позаду. Та мене чекало ще одне. Коли я вийшов із в’язниці, мене поставили на варту як звичайного солдата. Ви навіть не уявляєте, що відчуває людина честі в таку хвилину. Мені здається, я волів би бути розстріляним. Принаймні засуджений іде попереду свого взводу сам. Він усе ж таки відчуває власну гідність. На нього дивляться люди.

Мене поставили вартувати біля дверей полковникового будинку. То був молодий, багатий і веселий чоловік, який дуже любив розваги. У нього зібралися майже всі молоді офіцери, безліч міщан, а ще жінки, навіть акторки, як казали. Мені здавалося, що все місто зійшлося сюди лише для того, щоб подивитися на мене.

І ось під’їхала карета полковника, а на козлах сидів його камердинер. Хто ж вийшов із карети?.. Циганочка. Цього разу вона була вбрана розкішно: наче коштовна релікварія — вся в золоті, стрічках і прикрасах. Сукня, густо вкрита блискітками, сині черевички теж із блискітками, квіти, золоті галуни — усе сяяло. У руці вона тримала бубон. Поруч із нею були ще дві циганки — молода й стара. Стара завжди супроводжує молодших. А ще був старий циган із гітарою — він мав грати, поки вони танцюватимуть. Ви ж знаєте, що в Іспанії часто запрошують циганок на світські вечори, щоб вони виконали ромаліс — свій знаменитий танець. А нерідко й не лише танець.

Кармен упізнала мене, і наші погляди зустрілися. Не знаю чому, але тієї миті мені найбільше хотілося провалитися крізь землю.

— Agur, laguna! — сказала вона. — Добридень, друже! Отже, пан офіцер тепер стоїть на варті, мов новобранець!

І перш ніж я встиг бодай щось відповісти, вона вже зникла за дверима будинку.

Усе товариство зібралося в патіо, і, попри натовп, крізь ґрати я міг бачити майже все, що там відбувалося. До мене долинали дзенькіт кастаньєт, удари бубна, сміх і вигуки захвату. Час від часу я помічав її голову, коли вона, підстрибуючи, танцювала з бубном у руках. А ще чув, як офіцери сипали їй люб’язностями — такими, що мене аж кидало в жар. Що вона їм відповідала, я не знав. Гадаю, саме того дня я по-справжньому закохався в неї. Принаймні разів із три чи чотири мене охоплювало шалене бажання увірватися до патіо й проколоти шаблею животи всім тим чепурунам, які засипали її залицяннями. Моя мука тривала майже годину. Нарешті цигани вийшли, сіли до карети, і вона повезла їх геть. Проходячи повз мене, Кармен знову глянула своїм незабутнім поглядом і ледь чутно сказала:

— Земляче, коли любиш добру смажену рибу, приходь до Тріани, до Лільяса Пастії.

Легка, мов кізочка, вона скочила до карети. Візник смикнув поводи, мули рушили, і вся весела компанія зникла, бозна-куди.

Звісно, щойно моя варта закінчилася, я подався до Тріани. Але спершу поголився й ретельно причепурився, ніби збирався на парад. Вона була в Лільяса Пастії — старого торговця смаженою рибою, цигана, чорного, мов мавр. До нього заходило чимало міщан поласувати рибою, а особливо, здається, відтоді, як там почала бувати Кармен.

— Лільясе, — вигукнула вона, щойно мене побачила, — сьогодні я більше не працюватиму. Завтра теж буде день! Ходімо, земляче, прогуляємося.

Вона підтягла мантилью мало не до самого носа, і ми вийшли на вулицю. Я й сам не знав, куди ми йдемо.

— Сеньйорито, — сказав я, — здається, я маю подякувати вам за подарунок, який ви прислали мені до в’язниці. Хліб я з’їв. Напилок стане в пригоді, щоб нагострити спис, і я залишу його собі на згадку про вас. А ось гроші — заберіть.

— Дивіться лишень! Він навіть не витратив золото! — вигукнула вона й голосно розсміялася. — Ну й добре. Бо в мене зараз не дуже густо з грішми. Та байдуже! Мандрівний пес із голоду не пропаде. Ходімо все проїмо. Сьогодні ти мене пригощаєш.

Ми рушили назад до Севільї. На початку Зміїної вулиці вона купила дюжину апельсинів і наказала мені скласти їх у мою хустку. Трохи далі придбала буханець хліба, ковбасу й пляшку мансанільї. Нарешті ми зайшли до кондитерської. Там вона поклала на прилавок золоту монету, яку я щойно їй повернув, ще одну таку саму, що була в неї в кишені, додала дрібні срібні монети, а потім зажадала й усі мої гроші. У мене була лише одна дрібна монетка та кілька куартосів. Я віддав їх, страшенно соромлячись, що не маю більше. Мені здалося, ніби вона вирішила скупити всю крамницю. Вона набрала найдорожчих ласощів: ємас, турон, зацукровані фрукти — усе, на що вистачило грошей. І, звісно ж, усі пакунки довелося нести мені. Мабуть, ви знаєте вулицю Канділехо, де висічено голову короля дона Педро Справедливого. Вона мала б наштовхнути мене на певні роздуми. Саме там ми зупинилися біля старого будинку. Кармен зайшла до сіней і постукала в двері першого поверху.

Нам відчинила стара циганка — справжня служниця сатани. Кармен сказала їй кілька слів ромською мовою. Стара спершу невдоволено забурчала. Щоб її задобрити, Кармен дала їй два апельсини, жменю цукерок і дозволила ковтнути вина. Потім накинула їй на плечі плащ, вивела за двері й замкнула їх на дерев’яний засув. Щойно ми залишилися самі, вона почала танцювати й сміятися, мов навіжена, наспівуючи:

— Ти мій ром, а я твоя ромі.

Я стояв посеред кімнати, обвішаний усіма її покупками, і не знав, куди їх подіти. Вона жбурнула все на підлогу, кинулася мені на шию й вигукнула:

— Я сплачую свої борги! Сплачую свої борги! Такий закон кале!

Ох, пане… той день!.. Коли я його згадую, то забуваю про те, що чекало мене наступного.

Розбійник замовк на хвилину, розпалив нову сигару й повів далі:

Ми пробули разом увесь день — їли, пили й робили все інше. Наївшись цукерок, мов шестирічна дитина, вона почала жменями кидати їх у глечик із водою старої.

— Це щоб приготувати їй шербет, — сміялася вона.

Потім жбурляла ємас у стіну й розмазувала їх.

— Це щоб мухи нас не турбували!

Не було такої витівки чи дурощів, яких вона б не вигадала. Я сказав, що хотів би побачити, як вона танцює. Але де було взяти кастаньєти? Не вагаючись ні хвилини, вона схопила єдину тарілку старої, розбила її об підлогу й почала танцювати ромаліс, так майстерно вибиваючи ритм уламками фаянсу, ніби тримала в руках дорогі кастаньєти з чорного дерева чи слонової кістки. Запевняю вас, із цією дівчиною нудьгувати було неможливо.

Настав вечір, і я почув барабани, що сповіщали про вечірню перевірку.

— Мені треба повертатися до казарми на перекличку, — сказав я.

— До казарми? — презирливо перепитала вона. — Ти що, раб, щоб бігти на перший свист? Справжній канарок — і за мундиром, і за вдачею. Іди вже. У тебе серце курчати.

Та я залишився, наперед знаючи, що за це потраплю до дисциплінарної кімнати.

Наступного ранку саме вона першою заговорила про прощання.

— Слухай, Хосеїто, — сказала вона. — Я з тобою розрахувалася? За нашим законом я нічого тобі не була винна, бо ти паййо. Але ти гарний хлопець, і ти мені сподобався. Ми квити. Прощавай.

Я запитав, коли побачу її знову.

— Коли станеш трохи менш наївним, — відповіла вона зі сміхом.

Потім раптом посерйознішала.

— Знаєш, хлопче, здається, я навіть трохи тебе покохала. Але довго так не буде. Собака з вовком довго разом не живуть. Можливо, якби ти прийняв циганський закон, мені захотілося б стати твоєю ромі. Та це дурниці. Такого не станеться. Зрештою, тобі ще пощастило. Ти зустрів самого диявола — так, диявола. Він не завжди чорний, але цього разу не скрутив тобі в’язів. На мені вовняна сукня, та це ще не означає, що я вівця. Піди постав свічку своїй маджарі (святій)— вона заслужила її. Ну, бувай іще раз. І не думай більше про Карменсіту. Бо вона ще доведе тебе до того, що ти одружишся з вдовою на дерев’яних ногах (шибениця, вдова останнього повішеного).

Промовляючи це, вона зняла дерев’яний засув із дверей. Вийшовши на вулицю, щільніше загорнулася в мантилью й, не озираючись, пішла геть.

Вона казала правду. Було б розумніше більше ніколи про неї не думати. Та після того дня на вулиці Канділехо я вже не міг думати ні про що інше. Цілісінькими днями я блукав містом, сподіваючись випадково її зустріти. Розпитував про неї стару й торговця смаженою рибою. Обоє відповідали, що вона поїхала до Лалоро, — так цигани називають Португалію. Невдовзі я зрозумів, що вони брешуть, певно, за Карменовою вказівкою. Через кілька тижнів після нашої зустрічі на Канділехо мене поставили на варту біля однієї з міських брам. Неподалік від неї в міському мурі був пролом. Удень його ремонтували, а вночі біля нього виставляли вартового, щоб перешкоджати контрабандистам. Удень я побачив, як Лільяс Пастія кілька разів проходив повз вартівню й балакав із моїми товаришами. Його тут знали всі — так само добре, як і його смажену рибу та пампушки. Він підійшов до мене й запитав:

— Є новини від Кармен?
— Немає, — відповів я.
— Будуть, куме.

Він не помилився. Тієї ночі мене поставили на варту біля пролому. Щойно бригадир відійшов, я побачив, що до мене наближається жінка. Серце одразу підказало мені, що це Кармен. Та все ж я гукнув:

— Стій! Далі не можна!

— Не будь таким суворим, — сказала вона, виходячи на світло.

— Кармен!.. То це ви?

— Так, земляче. Говорімо коротко. Хочеш заробити один дуро? Зараз прийдуть люди з пакунками. Просто пропусти їх.

— Ні, — відповів я. — Я мушу їх затримати. Такий наказ.

— Наказ! Наказ! А про наказ ти не згадував на вулиці Канділехо.

— Це було зовсім інше, — відповів я, схвильований самим лише спогадом. — Заради того варто було забути про службу. Але я не хочу брати грошей у контрабандистів.

— Якщо не хочеш грошей, то, може, ще раз повечеряємо в старої Доротеї?

— Ні! — ледве вимовив я, насилу стримуючи себе. — Не можу.

— Чудово. Якщо ти такий вибагливий, я знайду когось іншого. Запропоную твоєму офіцерові повечеряти в Доротеї. Він здається веселим хлопцем і поставить на варту когось, хто побачить лише те, що треба бачити. Прощавай, канарку. Добряче я посміюся того дня, коли тобі накажуть іти на шибеницю.

Мені забракло сили волі. Я покликав її назад і пообіцяв пропустити хоч усіх циган разом, аби лише отримати ту єдину винагороду, якої прагнув. Вона відразу присягнулася, що завтра виконає свою обіцянку, й побігла до товаришів, які чекали зовсім поруч. Їх було п’ятеро, серед них і Пастія. Усі несли пакунки з англійськими товарами. Кармен стояла на чатах. Якщо з’явився б патруль, вона мала попередити їх кастаньєтами. Але цього не знадобилося. Контрабандисти блискавично зробили свою справу.

Наступного дня я прийшов на вулицю Канділехо. Кармен змусила мене довго чекати й з’явилася явно не в гуморі.

— Не люблю тих, кого доводиться вмовляти, — сказала вона. — Першого разу ти зробив для мене набагато більше, навіть не знаючи, чи матимеш із того якусь користь. А вчора ти почав торгуватися зі мною. Не знаю навіть, навіщо я прийшла. Я тебе вже не люблю. На, тримай дуро за свої старання.

Ще трохи — і я жбурнув би монету їй просто в обличчя. Лише величезним зусиллям стримався, щоб не вдарити її. Ми сварилися майже годину. Потім я вийшов, оскаженілий від люті. Довго безцільно блукав містом, мов божевільний. Нарешті зайшов до церкви, став у найтемнішому кутку й гірко розплакався. Раптом почув знайомий голос:

— Драконячі сльози! З них можна зварити чудове любовне зілля.

Я підвів голову. Переді мною стояла Кармен.

— Ну що, земляче, ще сердишся? — запитала вона. — Видно, я таки тебе люблю, хоч як не пручаюся. Відколи ми розійшлися, сама не своя. Ну, а тепер уже я питаю: хочеш піти зі мною на Канділехо?

Так ми й помирилися. Але вдача Кармен була мінлива, як погода в наших горах. Найчастіше буря насувається саме тоді, коли сонце світить найяскравіше. Вона пообіцяла ще раз зустрітися зі мною в Доротеї, але так і не прийшла. А Доротея знову повторила, що Кармен поїхала до Лалоро у справах циган.

Я вже добре знав, чого варті ці слова. Тож шукав її всюди, де тільки міг уявити, і по двадцять разів на день проходив вулицею Канділехо. Одного вечора я сидів у Доротеї. Я вже майже привчив стару до себе, час від часу пригощаючи келишком анісової настоянки. Раптом увійшла Кармен. За нею — молодий поручник із нашого полку.

— Швидко йди звідси, — прошепотіла вона баскською.

Я застиг, задихаючись від люті.

— Що ти тут робиш? — гримнув поручник. — Забирайся звідси!

Але я не міг навіть поворухнутися. Ноги наче віднялися. Розлючений офіцер побачив, що я не відходжу й навіть не зняв кашкета. Він схопив мене за комір і сильно струснув. Не пам’ятаю, що я йому відповів. Він вихопив шпагу. Я теж оголив свою. Стара Доротея вчепилася мені в руку, а поручник рубонув мене по чолі. Шрам від того удару я ношу й досі. Я відступив назад, ліктем збив Доротею з ніг, а коли поручник кинувся за мною, виставив уперед клинок. Він сам наскочив на вістря.

У ту ж мить Кармен загасила лампу й крикнула Доротеї своєю мовою, щоб та тікала. Я теж вискочив на вулицю й кинувся навтьоки, сам не знаючи куди. Мені весь час здавалося, що хтось женеться за мною. Коли я трохи опанував себе, то зрозумів, що Кармен не відставала ні на крок.

— От телепень, справжній канарок! — сказала вона. — Тільки й умієш, що наробити лиха. Я ж казала: через мене ти ще накличеш на себе біду. Та нічого, коли в тебе є за добру приятельку римська циганка, вихід завжди знайдеться. Насамперед перев’яжи голову цією хусткою. І викинь нарешті цей військовий ремінь. Почекай мене в цьому провулку. За дві хвилини повернуся.

Вона зникла. Невдовзі повернулася зі смугастим плащем, який десь роздобула. Змусила мене скинути мундир і накинути плащ просто поверх сорочки. У такому вбранні, з перев’язаною хусткою головою, я став схожий на валенсійського селянина — одного з тих, що приїздять до Севільї продавати прохолодний напій із земляного мигдалю. Потім вона привела мене до будинку, дуже схожого на оселю Доротеї, у глибині вузенького провулка. Вона й ще одна циганка обмили мене, вправно перев’язали рану — краще, ніж це зробив би полковий хірург, — напоїли якимось трунком і врешті поклали на матрац. Я одразу заснув.

Мабуть, ті жінки підмішали мені до питва один із тих снодійних трунків, секрет яких знають лише вони, бо прокинувся я аж пізно наступного дня. Голова розколювалася від болю, мене трохи морозило. Минув якийсь час, перш ніж у пам’яті знову постала страшна сцена, свідком і учасником якої я був напередодні.

Перев’язавши мені рану, Кармен і її подруга навпочіпки вмостилися біля мого матраца й перекинулися кількома словами мовою чіпе-каллі. Здавалося, вони радилися, немов дві лікарки. Потім обидві запевнили мене, що незабаром я одужаю, але Севілью треба залишити якнайшвидше: якщо мене там схоплять, розстріляють без жодної пощади.

— Хлопче мій, — сказала Кармен, — тепер тобі доведеться щось робити. Король більше не годує тебе ні рисом, ні сушеним хеком, тож час самому заробляти на життя. Для кишенькового злодія ти надто незграбний, зате спритний і дужий. Якщо маєш відвагу — вирушай до узбережжя й стань контрабандистом. Хіба я не обіцяла, що тебе повісять? Повір, це краще, ніж бути розстріляним. А якщо діятимеш із розумом, житимеш, мов князь, доти, доки міньйони (вільнонаймана міліція) та берегова варта не схоплять тебе за комір.

Ось так, із принадною усмішкою, ця диявольська дівчина відкрила мені нову дорогу в житті — єдину, що залишалася після того, як мене засудили до страти.

Зізнатися вам, пане? Переконати мене їй було зовсім неважко. Мені здавалося, що життя, сповнене небезпек і непокори законам, ще міцніше поєднає мене з нею. Я був певен: тепер її кохання належатиме мені. Я часто чув про контрабандистів, які мандрували Андалусією на добрих конях, із карабіном у руці, а позаду, на крупі, сиділа їхня кохана. Я вже бачив себе, як мчу горами й долинами, а за моєю спиною притискається чарівна циганка.

Коли я заговорив із Кармен про це, вона так сміялася, що ледве переводила подих.

— Немає нічого прекраснішого, — сказала вона, — ніж ніч у таборі, коли кожен ром усамітнюється зі своєю ромі під маленьким наметом із трьох обручів, накритих ковдрою.

— Якщо я назавжди залишуся в горах, — казав я їй, — тоді ти вже точно будеш тільки моєю. Там не знайдеться жодного лейтенанта, щоб ділити тебе зі мною.

— Отже, ти ревнивий, — відповідала вона. — Тим гірше для тебе. Який же ти дурненький! Хіба не бачиш, що я тебе кохаю? Адже я ніколи не просила в тебе грошей.

Коли вона так говорила, мені кортіло її задушити. Коротше кажучи, пане, Кармен дістала мені міщанський одяг, і в ньому я без упізнання вибрався із Севільї. Я поїхав до Хереса з листом від Пастії до торговця анісовою горілкою, у якого збиралися контрабандисти. Там мене познайомили з цими людьми, і їхній ватажок, на прізвисько Данкайро, прийняв мене до свого загону.

Ми вирушили до Гаусіна, де я знову зустрів Кармен: саме там вона призначила мені побачення. Під час наших походів вона була розвідницею, і кращої годі було шукати. Вона щойно повернулася з Гібралтару й уже домовилася з капітаном одного судна про висадку англійських товарів, які ми мали прийняти на узбережжі. Ми чекали на вантаж неподалік Естепони, потім частину сховали в горах, а решту, навантаживши на себе, доставили до Ронди. Кармен прибула туди раніше за нас. Саме вона подала знак, коли настав час входити до міста.

Перший похід, як і кілька наступних, минув щасливо. Життя контрабандиста подобалося мені значно більше, ніж служба в армії. Я обсипав Кармен подарунками. У мене були гроші й коханка. Докори сумління майже не турбували мене, бо, як кажуть цигани: «Короста, яку чухаєш із насолодою, не свербить».

Усюди нас приймали радо. Товариші добре до мене ставилися й навіть виявляли повагу. Причина була проста: я вбив людину, а серед них далеко не кожен міг похвалитися таким тягарем на совісті. Та найбільше в новому житті мене тішило те, що я часто бачив Кармен. Вона була до мене прихильнішою, ніж будь-коли. Проте в присутності товаришів нізащо не визнавала, що вона моя коханка, та ще й змусила мене присягнутися всіма можливими клятвами, що я нікому про це не скажу. Перед цією жінкою я був безсилий і виконував кожну її примху. До того ж уперше вона поводилася зі мною зі стриманістю порядної жінки, і я, простак, щиро повірив, що вона справді покінчила зі своїми колишніми звичками.

Наш загін налічував вісім або десять чоловіків. Разом ми збиралися лише тоді, коли цього вимагала справа, а зазвичай жили порізно — по двоє чи по троє — в різних містечках і селах. Кожен удавав, ніби має чесне ремесло: один був лудильником, другий — торговцем кіньми; я ж називався продавцем галантереї. Щоправда, у великих містах намагався не показуватися через ту неприємну історію в Севільї.

Одного разу, а точніше — вночі, ми мали зустрітися біля підніжжя Вехера. Данкайро й я прибули першими. Він був у надзвичайно гарному гуморі.

— У нас буде новий товариш, — сказав він. — Кармен щойно втнула одну зі своїх найвдаліших витівок. Вона визволила свого рома з каторжної в’язниці в Таріфі.

Я вже почав трохи розуміти циганську мову, якою розмовляли майже всі мої товариші, і слово ром мов ударило мене.

— Як це… її чоловіка? — запитав я ватажка. — То вона одружена?

Після короткої паузи він відповів:

— Так, — відповів він. — За Гарсію Кривим, цигана такого ж хитрого, як і вона. Бідолаха відбував каторгу. Кармен так майстерно обвела довкола пальця лікаря у в’язниці, що домоглася звільнення свого рома. Ох, ця дівчина варта золота! Уже два роки вона намагалася визволити його, та все було марно. Аж поки не змінили начальника. З новим, видно, вона дуже швидко знайшла спільну мову. Можете собі уявити, яку втіху принесла мені ця новина.

Невдовзі я побачив Гарсію Кривого. То було найогидніше страховисько, яке будь-коли породило циганське плем’я. Смаглявий обличчям і ще чорніший душею, він був найвідвертішим мерзотником, якого мені доводилося зустрічати в житті. Кармен прийшла разом із ним. І коли при мені називала його своїм ромом, то варто було лише побачити, які погляди вона кидала мені нишком і які кумедні гримаси корчила, щойно Гарсія відвертався. Я кипів від обурення й уночі не сказав їй ані слова.

Уранці ми вже спакували тюки й рушили в дорогу, коли помітили, що за нами женеться з десяток вершників. Хвалькуваті андалусці, які ще хвилину тому погрожували винищити всіх до одного, враз утратили свою відвагу. Почалася загальна втеча. Данкайро, Гарсія, гарний хлопець із Есіхи, якого звали Ремендадо, Кармен і я не розгубилися. Решта покинули мулів і кинулися в ущелини, куди вершники не могли за ними дістатися. Зберегти тварин було неможливо. Ми поспіхом розв’язали тюки, забрали найціннішу здобич, перекинули її собі на плечі й почали пробиратися крізь скелі найкрутішими схилами. Ми жбурляли клунки перед собою, а самі, ковзаючи на підборах, насилу спускалися слідом. Тим часом вороги обстрілювали нас. dovidka.biz.ua Уперше в житті я почув, як над головою свистять кулі, але це майже не справило на мене враження. Коли поруч жінка, перед якою хочеться бути хоробрим, смерть уже не здається страшною. Усі ми врятувалися, окрім бідолашного Ремендадо. Куля влучила йому в поперек. Я кинув свій пакунок і спробував підхопити його.

— Дурню! — закричав Гарсія. — Нащо нам ця падаль? Добий його та не загуби бавовняних панчіх!

— Покинь його! — гукала Кармен.

Утома змусила мене на мить опустити пораненого за скелею, де він був хоч трохи захищений. Гарсія підійшов ближче й вистрілив йому з карабіна просто в голову.

— Тепер його вже ніхто не впізнає, — сказав він, дивлячись на обличчя, яке дванадцять куль перетворили на криваве місиво.

Ось таке життя я вів, пане. Увечері ми сховалися в густому чагарнику. Усі були виснажені, голодні, до того ж залишилися без мулів, а разом із ними втратили майже все своє добро. І що ж зробив той пекельний Гарсія? Витяг із кишені колоду карт і сів грати з Данкайро при світлі вогнища, яке вони розпалили. А я лежав на землі, дивився на зорі, думав про Ремендадо й ловив себе на думці, що волів би бути на його місці. Кармен сиділа навпочіпки поруч зі мною й час від часу тихенько перебирала кастаньєтами, наспівуючи собі під ніс. Потім нахилилася, ніби хотіла щось прошепотіти мені на вухо, і, майже всупереч моїй волі, двічі чи тричі поцілувала мене.

— Ти справжній диявол, — сказав я їй.
— Так, — відповіла вона.

Після кількох годин відпочинку вона вирушила до Гаусіна, а наступного ранку маленький козопас приніс нам хліба. Увесь день ми просиділи в схованці, а з настанням ночі підійшли ближче до Гаусіна. Ми чекали звісток від Кармен. Але жодних новин не було. На світанку ми побачили погонича, який вів мула, а на ньому їхала елегантно вбрана пані з парасолькою. Поруч ішла маленька дівчинка, схожа на служницю. Гарсія сказав:

— Ось святий Миколай посилає нам двох мулів і двох жінок. Щоправда, я волів би чотирьох мулів, але й цього досить — беру справу на себе!

Він узяв рушницю й почав спускатися до стежки, ховаючись у чагарниках. Ми з Данкайром рушили слідом на невеликій відстані. Коли підійшли досить близько, вийшли зі схованки й гукнули погоничеві, щоб зупинився. Та жінка, побачивши нас, замість перелякатися — а наш вигляд був цілком здатний налякати будь-кого, — голосно розсміялася.

— Оце так ліліпенді! Прийняли мене за ерані!

То була Кармен. Вона була так майстерно перевдягнена, що, якби не почула її голосу, я нізащо не впізнав би її. Вона зіскочила з мула й якийсь час пошепки перемовлялася з Данкайром і Гарсією. Потім підійшла до мене.

— Канарко, ми ще побачимося, перш ніж тебе повісять. Я їду до Гібралтару по циганським справам. Незабаром ви про мене почуєте.

Ми розійшлися після того, як вона показала нам місце, де можна було безпечно переховуватися кілька днів. Для всієї нашої ватаги ця дівчина була справжнім провидінням. Невдовзі вона надіслала нам трохи грошей, а разом із ними — звістку, що була для нас ще ціннішою. Виявилося, що такого-то дня двоє англійських мілордів вирушать із Гібралтару до Гранади певною дорогою. Розумному досить натяку. У них було чимало добрих золотих гіней. Гарсія хотів убити англійців, але ми з Данкайром цьому завадили. Ми забрали лише гроші, годинники та сорочки, яких нам украй бракувало.

— Бачите, пане, — продовжив він, — людина стає злочинцем майже непомітно для себе. Гарна жінка запаморочить тобі голову, ти б’єшся через неї, трапляється лихо, доводиться ховатися в горах — і, не встигнувши схаменутися, з контрабандиста перетворюєшся на розбійника. Після пригоди з мілордами ми вирішили, що біля Гібралтару нам більше небезпечно залишатися, й подалися в гори Ронди.

— Ви згадували про Хосе-Марію. Саме там я й познайомився з ним. Він завжди брав свою кохану в походи. То була напрочуд гарна дівчина — скромна, вихована, чемна. Від неї ніколи не почуєш непристойного слова. І яка ж відданість!.. А натомість він робив її нещасною. Постійно бігав за кожною спідницею, кривдив її, а часом ще й починав ревнувати. Одного разу навіть ударив її ножем. І що ж? Вона після цього любила його ще сильніше. Такі вже жінки. Особливо андалузки. Та пишалася шрамом на руці й показувала його так, ніби то була найкраща прикраса у світі. До того ж Хосе-Марія був ще й найгіршим товаришем. Під час одного нашого походу він так усе влаштував, що весь зиск дістався йому, а нам залишилися тільки побої та всі клопоти. Та повернуся до своєї розповіді. Про Кармен давно вже нічого не було чути.

Данкайр сказав:

— Комусь із нас треба вирушити до Гібралтару. Вона напевно вже затіяла якусь справу. Я б пішов, але мене там надто добре знають.

Кривий відповів:

— І мене знають. Я стільки капостей утнув із тими Раками, що мене важко забути. Та й із одним оком особливо не перевдягнешся.

— Отже, доведеться йти мені? — сказав я, втішений уже самою думкою, що знову побачу Кармен. — Гаразд. Що я маю зробити?

Вони пояснили:

— Доберися до Гібралтару — хоч морем, хоч через Сан-Роке, як тобі буде зручніше. Там, у порту, розпитай, де живе продавчиня шоколаду на прізвисько Рольйона. Знайдеш її — вона розповість усе, що треба.

Ми домовилися, що всі троє вирушимо до гір поблизу Гаусіна. Там я залишу своїх товаришів, а сам подамся до Гібралтару, удаючи торговця фруктами. У Ронді наш знайомий дістав мені паспорт. У Гаусіні дали віслюка. Я навантажив його апельсинами й динями та вирушив у дорогу. Прибувши до Гібралтару, я швидко довідався, що Рольйону там добре знали. Та вона або померла, або подалася світ за очі. Тоді я зрозумів, чому ми втратили зв’язок із Кармен. Я залишив віслюка у стайні, взяв кошик із апельсинами й почав ходити містом, ніби продаючи фрукти. Насправді ж уважно вдивлявся в обличчя перехожих, сподіваючись зустріти когось знайомого. У Гібралтарі тоді юрмилося всіляке шумовиння з усього світу. То була справжня Вавилонська вежа: не пройдеш і десяти кроків, щоб не почути нової мови. Я бачив чимало земляків Кармен, але не наважувався довіряти нікому. Ми придивлялися один до одного, ніби навпомацки перевіряли. Усі розуміли, що перед ними люди не надто чесні. Питання було лише в тому, чи належать вони до однієї ватаги.

Два дні я безрезультатно блукав містом. Про Рольйону й Кармен нічого не дізнався. Уже вирішив повернутися до товаришів, попередньо зробивши кілька покупок. Та одного вечора, коли сонце вже сідало, я почув жіночий голос із вікна:

— Гей, торговцю апельсинами!

Я підвів голову. На балконі стояла Кармен, спершись ліктями на поруччя. Поруч із нею був англійський офіцер у червоному мундирі із золотими еполетами, з кучерявим волоссям і поставою справжнього гладкого мілорда. Кармен була розкішно вдягнена: шовкова сукня, золота гребінка у волоссі, на плечах дорогий шалик. А сама — все така ж бешкетниця — сміялася так, що аж за живіт бралася. Англієць, ламаючи іспанську мову, покликав мене нагору, мовляв, пані хоче купити апельсини. Кармен тим часом промовила до мене баскською:

— Піднімайся. І нічому не дивуйся.

Власне, від неї мене вже ніщо не могло здивувати. Не знаю, чого в мені було більше — радості чи болю, коли я знову її побачив. Біля дверей стояв високий англійський лакей у напудреній перуці. Він провів мене до розкішної вітальні.

Кармен одразу сказала мені баскською:

— Ти не знаєш ані слова іспанською. І ти мене не знаєш.

Потім обернулася до англійця.

— Я ж казала вам, що одразу впізнала в ньому баска. Зараз почуєте, яка це кумедна мова. Подивіться тільки, який він простак! Наче кіт, якого застали в коморі.

— А ти, — відповів я своєю мовою, — маєш вигляд безсоромної пройдисвітки. Так і кортить розпанахати тобі обличчя просто на очах у твого залицяльника.

— Мого залицяльника? — засміялася вона. — От бачиш, сам здогадався. Невже ти ревнуєш мене до цього бовдура? Ти ще дурніший, ніж був за часів наших вечорів на вулиці Канділехо. Невже не бачиш, нерозумний, що я зараз веду циганські справи — і як блискуче! Цей будинок уже майже мій. Я кручу ним, як хочу, і заведу туди, звідки він уже ніколи не повернеться.

— А я тобі скажу, — відповів я, — якщо ти й далі вестимеш свої «циганські справи» отак, то зроблю все, щоб ти більше ніколи їх не вела.

— Он як? — засміялася вона. — Ти що, мій ром, щоб мені наказувати? Гарсію Кривого це цілком влаштовує, а тобі яке діло? Та й хіба не досить того, що лише ти можеш називати себе моїм мінчорро (тобто коханцем)?

— Що він каже? — запитав англієць.

— Каже, що хоче пити й не відмовився б від чарки, — відповіла Кармен.

І, голосно розсміявшись зі свого ж перекладу, вона впала на канапу.

Пане, коли ця дівчина сміялася, з нею вже неможливо було говорити серйозно. Разом із нею починали сміятися всі навколо. Навіть той здоровенний англієць, дурнуватий як пень, теж зареготав і наказав принести мені випити. Поки я пив, Кармен сказала:

— Бачиш перстень у нього на пальці? Якщо захочеш, він буде твоїм.

Я відповів:

— Я радше віддав би палець, аби тільки заманити твого мілорда в гори, де кожен із нас тримав би в руках по макілі.

— Макила? Що це означає? — запитав англієць.

— Макила, — відповіла Кармен, не перестаючи сміятися, — це апельсин. Правда ж, яке кумедне слово для апельсина? Він каже, що хотів би пригостити вас макилою.

— Авжеж? — сказав англієць. — Ну, тоді завтра принеси ще макили.

У цей час увійшов лакей і повідомив, що обід готовий. Англієць підвівся, дав мені піастр і галантно подав Кармен руку, ніби вона не могла й кроку ступити сама. Не перестаючи сміятися, Кармен сказала:

— Любчику, не можу запросити тебе на обід. Але завтра, щойно почуєш барабанний дріб перед парадом, приходь сюди з апельсинами. Побачиш кімнату куди розкішнішу за ту, що була на вулиці Канділехо, і переконаєшся, чи я досі твоя Карменсіта. Заодно поговоримо про циганські справи.

Я нічого не відповів. Коли вже виходив на вулицю, англієць гукнув мені навздогін:

— Не забудьте завтра принести макили!

А за його словами знову пролунав дзвінкий сміх Кармен.

Я пішов, сам не знаючи, що робитиму далі. Тієї ночі я майже не спав. На світанку був такий розлючений на цю зрадницю, що твердо вирішив покинути Гібралтар, більше її не бачачи. Та щойно почув перший барабанний дріб, уся моя рішучість щезла. Я схопив кошик з апельсинами й помчав до будинку Кармен. Жалюзі були трохи прочинені, і я побачив, як за мною стежить її велике чорне око. Напудрений лакей одразу впустив мене. Кармен відправила його з якимось дорученням, і щойно ми залишилися самі, вибухнула своїм крокодилячим сміхом і кинулася мені на шию. Ніколи ще вона не була такою вродливою. Убрана, мов Мадонна, запашна від парфумів… довкола шовкові меблі, вишиті гардини… Ах, а я — в лахмітті, схожий на справжнього розбійника, яким і був.

— Мінчорро! — вигукувала Кармен. — Так і кортить тут усе потрощити, підпалити цей будинок і втекти назад у гори!

І почалися пестощі… сміх… вона танцювала, рвала на собі дорогі мережива й стрічки. Жодна мавпа не могла б так стрибати, кривлятися й виробляти таких диявольських витівок.

Нарешті вона трохи заспокоїлася.

— Слухай, — сказала вона. — Йдеться про справи циганські. Я хочу, щоб він повіз мене до Ронди, де в мене є сестра-монахиня…

Тут вона знову зайшлася нестримним сміхом.

— Ми проїжджатимемо через місце, про яке я тобі дам знати. Ви нападете на нього — і обчистите до нитки! Найкраще було б узагалі його прикінчити…

І тут на її обличчі з’явилася та диявольська усмішка, яка іноді її змінювала. Побачивши її, нікому не хотілося усміхатися у відповідь.

— Але знаєш, як буде ще краще? Нехай першим з’явиться Кривий. Ви тримайтеся трохи позаду. Цей «рак» сміливий і вправний, у нього чудові пістолети… Розумієш?..

Вона урвала себе новим вибухом сміху, від якого мене пройняв мороз.

— Ні, — відповів я. — Я ненавиджу Гарсію, але він мій товариш. Можливо, колись я й позбавлю тебе від нього, та ми зведемо рахунки так, як це роблять у моєму краї. Циганом я став лише через примху долі, а в тому, що стосується честі, назавжди залишуся справжнім наваррцем, як і каже наше прислів’я.

Вона знову заговорила:

— Та ти ж дурень, простак, справжній пайльо! Схожий на карлика, який уявив себе велетнем лише тому, що зумів плюнути далі за інших. Ти мене не кохаєш. Іди собі.

Коли вона казала: «Іди», — я не міг піти. Я пообіцяв повернутися до товаришів і чекати англійця. Вона ж пообіцяла прикидатися хворою аж до тієї миті, коли вирушить із Гібралтару до Ронди. Я пробув у Гібралтарі ще два дні. Вона навіть наважилася прийти до мене в заїзд, перевдягнувшись. Потім я вирушив у дорогу. Але й у мене був власний задум. Я повернувся до нашого умовленого місця, добре знаючи, де й коли мають проїхати англієць із Кармен. Там мене вже чекали Данкайр і Гарсія. Ніч ми провели в лісі біля вогнища, розкладеного з соснових шишок, які горіли яскравим полум’ям. Я запропонував Гарсії зіграти в карти. Він погодився. На другій партії я сказав, що він шахрує. Він лише розсміявся. Тоді я жбурнув йому карти просто в обличчя. Він потягнувся до своєї рушниці, але я наступив ногою на зброю й сказав:

— Кажуть, ти володієш ножем не гірше за найкращого малагського хаке. То, може, спробуєш сили зі мною?

Данкайр кинувся нас розбороняти. Я вже встиг кілька разів ударити Гарсію кулаком. Лють зробила його сміливішим. Він вихопив ніж, я теж оголив свій. Ми обидва сказали Данкайрові:

— Відійди. Дай нам чесно з’ясувати все між собою.

Він зрозумів, що спинити нас неможливо, й відступив. Гарсія вже зігнувся, мов кіт перед стрибком на мишу. Лівою рукою тримав капелюха, щоб ним відбивати удари, а правою виставив ніж уперед. Такою була андалузька стійка. Я ж став по-наваррськи: прямо перед ним, ліва рука піднята, ліва нога попереду, ніж притиснутий уздовж правого стегна. Тієї миті я почувався сильнішим за велетня. Він кинувся на мене, мов випущена стріла. Я миттєво повернувся на лівій нозі, і він пролетів повз. Тієї ж миті я вдарив його в горло. Ніж увійшов так глибоко, що моя рука торкнулася його підборіддя. Я рвонув лезо вбік із такою силою, що воно зламалося. Усе було скінчено. Уламок вискочив із рани разом із таким потоком крові, що він був завтовшки з людську руку. Гарсія впав долілиць, прямий, мов кілок.

— Що ти наробив? — запитав Данкайр.

— Послухай, — відповів я. — Нам не судилося жити разом. Я кохаю Кармен і хочу бути єдиним чоловіком біля неї. Та й Гарсія був негідником. Я досі пам’ятаю, що він зробив із бідолашним Ремендадо. Тепер нас лишилося двоє, зате ми чесні товариші. Ну що, братимеш мене за друга — до смерті?

Данкайр простяг мені руку. Йому було років із п’ятдесят.

— До біса всі ці любовні історії! — вигукнув він. — Попросив би ти в нього Кармен — він продав би її тобі за один піастр. Тепер нас лише двоє. І що ми робитимемо завтра?

— Залиш це мені, — відповів я. — Відтепер мені байдуже до всього світу.

Ми поховали Гарсію, а свій табір перенесли кроків на двісті далі. Наступного дня Кармен та її англієць проїхали повз нас у супроводі двох погоничів і лакея. Я сказав Данкайрові:

— Англієць — мій. Ти лише налякай інших. Вони без зброї.

Англієць виявився відважною людиною. Якби Кармен не штовхнула його під руку, він убив би мене. Словом, того дня я знову повернув собі Кармен. Першим ділом я сказав їй, що вона стала вдовою. Коли вона дізналася, як усе сталося, лише сказала:

— Ти назавжди залишишся ліліпенді! Гарсія мав убити тебе. Твоя наваррська стійка нічого не варта. Він уже відправив на той світ майстерніших бійців, ніж ти. Просто його час настав. Колись настане й твій.

— І твій також, — відповів я, — якщо ти не станеш для мене справжньою ромі.

— Хай буде так, — сказала вона. — Я вже не раз бачила на кавовій гущі, що нам судилося загинути разом. Та нехай буде, що буде.

І вона клацнула кастаньєтами — так вона завжди робила, коли хотіла відігнати неприємні думки.

Коли людина розповідає про себе, то легко захоплюється спогадами. Мабуть, усі ці подробиці вже вас стомили, пане, але мені залишилося небагато. Так ми прожили ще досить довго. Ми з Данкайром набрали нових товаришів — надійніших за попередніх — і знову зайнялися контрабандою. Іноді, мушу зізнатися, нам доводилося грабувати подорожніх на великій дорозі. Але лише в крайній потребі, коли іншого виходу вже не було. Втім, ми ніколи не знущалися з людей і забирали тільки гроші. Кілька місяців я був задоволений Кармен. Вона, як і раніше, допомагала нам: попереджала про вигідні справи, підказувала, де можна добре поживитися. То жила в Малазі, то в Кордові, то в Гранаді. Та варто було мені покликати — і вона кидала все, щоб зустрітися зі мною в самотній венті або навіть просто в нашому гірському таборі.

Лише один раз, у Малазі, вона змусила мене серйозно тривожитися. Я довідався, що вона почала залицятися до дуже багатого купця й, певно, задумала повторити з ним ту саму гру, що колись у Гібралтарі. Попри всі вмовляння Данкайра не робити дурниць, я вирушив до Малаги й серед білого дня ввійшов у місто. Я знайшов Кармен і відразу забрав її із собою. Між нами сталася важка розмова.

— Знаєш, — сказала вона, — відколи ти став моїм справжнім ромом, я люблю тебе менше, ніж тоді, коли ти був лише моїм мінчорро. Я не дозволю себе мучити, а тим більше — командувати мною. Я хочу бути вільною й робити те, що заманеться. Не доводь мене до краю. Якщо мені набриднеш, знайдеться якийсь дужий хлопець, що зробить із тобою те саме, що ти зробив із Кривим.

Данкайр нас помирив. Та слова, сказані того дня, залишилися в наших серцях, і відтоді все вже було не так, як колись. Невдовзі нас спіткало велике лихо. Військо зненацька напало на нас. Данкайра вбили, так само як і двох моїх товаришів. Ще двох схопили. Я ж був тяжко поранений і, якби не мій вірний кінь, потрапив би до рук солдатів. Знесилений, із кулею в тілі, я дістався до лісу разом із єдиним товаришем, який залишився живий. Щойно я зліз із коня, одразу знепритомнів. Мені здавалося, що помру просто в хащах, мов заєць, підстрелений мисливцем. Товариш переніс мене до печери, про яку ми знали, а сам поїхав по Кармен. Вона була тоді в Гранаді й одразу примчала. П’ятнадцять днів вона не відходила від мене ні на хвилину. Не зімкнула очей, доглядала мене з такою вправністю й турботою, на яку, здається, не здатна жодна жінка навіть заради найкоханішого чоловіка.

Коли я вже зміг ходити, вона потай перевезла мене до Гранади. Циганки всюди знаходять надійні схованки. Понад шість тижнів я переховувався в будинку за два квартали від корехідора, який мене розшукував. Не раз, визираючи крізь прочинені віконниці, я бачив, як він проходив просто повз мій прихисток. Зрештою я одужав. За час хвороби я багато про що передумав і вирішив змінити своє життя. Я запропонував Кармен покинути Іспанію й вирушити до Нового Світу, де ми могли б чесно заробляти собі на життя. Вона лише розсміялася.

— Ми не створені для того, щоб садити капусту, — сказала вона. — Наше покликання — жити коштом пайльосів. Дивися, я вже домовилася з Натаном бен-Йосефом із Гібралтару. У нього є тюки бавовняних тканин, які тільки й чекають, щоб ти переправив їх через кордон. Він знає, що ти живий, і розраховує на тебе. Що скажуть наші люди в Гібралтарі, якщо ти не дотримаєш слова?

Я піддався її вмовлянням. І знову повернувся до свого ганебного ремесла.

Поки я переховувався в Гранаді, там відбулися кориди, на які ходила Кармен. Повернувшись, вона без упину говорила про одного надзвичайно вправного пікадора на ім’я Лукас. Вона знала, як звали його коня, і навіть скільки коштував його розкішний вишитий камзол. Тоді я не звернув на це уваги. За кілька днів Хуаніто, єдиний товариш, що залишився зі мною, сказав, ніби бачив Кармен із Лукасом у крамниці одного торговця на Сакатіні. Це вже насторожило мене. Я запитав Кармен, коли й навіщо вона познайомилася з пікадором.

— Це хлопець, із яким можна мати зиск, — відповіла вона. — Річка, що шумить, несе або воду, або каміння. На кориді він виграв тисячу двісті реалів. Тут одне з двох: або треба заволодіти цими грішми, або ж, оскільки він чудовий вершник і сміливий чоловік, залучити його до нашої ватаги. Ті й ті загинули, тобі треба кимось їх замінити. Візьми його до себе.

— Не хочу, — відповів я, — ні його грошей, ні його самого. І забороняю тобі з ним розмовляти.

— Обережніше, — сказала вона. — Варто мені щось заборонити — і я неодмінно це зроблю!

На щастя, пікадор поїхав до Малаги, а я саме взявся переправляти через кордон бавовняні тканини того єврея. І мені, і Кармен тоді вистачало клопоту, тож я забув про Лукаса. Можливо, вона також — принаймні на якийсь час.

Саме тоді, пане, я й зустрів вас: спершу біля Монтільї, а потім у Кордові. Не згадуватиму про нашу останню зустріч. Можливо, ви знаєте про неї більше, ніж я.

Кармен украла у вас годинник. Потім їй закортіло заволодіти ще й вашими грошима, а найбільше — тією каблучкою, яку я й тепер бачу у вас на пальці. Вона казала, що це чарівний перстень і їй конче треба його мати. Ми жорстоко посварилися, і я вдарив її. Вона зблідла й заплакала. То був перший раз, коли я побачив її сльози, і вони страшенно мене вразили. Я просив пробачення, але цілий день вона не хотіла зі мною говорити. А коли я вирушав до Монтільї, навіть не дозволила себе поцілувати. Я поїхав із важким серцем.

Та вже через три дні вона сама прийшла до мене — весела, усміхнена, безтурботна, мов пташка. Наче нічого й не сталося. Ми знову поводилися, як закохані, що лише вчора знайшли одне одного. Коли настав час прощатися, вона сказала:

— У Кордові буде свято. Я поїду туди, придивлюся, хто вирушає в дорогу з грошима, а тоді повідомлю тобі.

Я відпустив її. Залишившись сам, я весь час думав про це свято й про таку раптову зміну в настрої Кармен.

«Вона вже помстилася мені, — казав я собі. — Інакше не повернулася б першою.»

Тут один селянин сказав мені, що в Кордові саме відбувається корида. Кров ударила мені в голову. Немов божевільний, я помчав туди й вирушив просто на арену. Мені показали Лукаса. А на лаві біля огорожі я побачив Кармен. Одного лише погляду вистачило, щоб більше не мати жодних сумнівів. Під час першого виходу бика Лукас, як я й передбачав, почав красуватися. Він зірвав із бика кокарду й урочисто підніс її Кармен. Вона відразу приколола її до свого волосся. Та бик помстився за мене. Він збив Лукаса разом із конем, кінь упав йому на груди, а сам бик налетів зверху на обох.

Я глянув на Кармен — її місце вже було порожнє.

Вибратися звідти я не міг і змушений був чекати, поки закінчиться корида. Потім я пішов до того будинку, який вам відомий, і просидів там мовчки весь вечір і добру частину ночі. Близько другої години Кармен повернулася й трохи здивувалася, побачивши мене.

— Ходімо зі мною, — сказав я.

— Гаразд, — відповіла вона. — Ходімо.

Я привів коня, посадив її позаду себе, і ми їхали всю ніч, не промовивши одне одному жодного слова. На світанку ми зупинилися в самотньому заїзді неподалік маленької каплиці.

Там я сказав Кармен:

— Послухай. Я все забуваю. Не згадуватиму більше ні про що. Але поклянися мені в одному: поїдеш зі мною до Америки й житимеш там спокійно.

— Ні, — буркнула вона невдоволено. — Я не хочу до Америки. Мені й тут добре.

— Бо тут Лукас. Але добре подумай: якщо він видужає, довго однаково не проживе. Та зрештою навіщо мені чіпати його? Я вже втомився вбивати всіх твоїх коханців. Тепер уб’ю тебе.

Вона довго дивилася на мене своїм диким, неприборканим поглядом, а тоді сказала:

— Я завжди знала, що ти мене вб’єш. Коли я вперше тебе побачила, саме зустріла священника біля дверей свого дому. А цієї ночі, коли ми виїжджали з Кордови, ти нічого не помітив? Заєць перебіг дорогу просто між ногами твого коня. Так було написано долею.

— Карменсіто, — запитав я, — невже ти мене більше не кохаєш?

Вона нічого не відповіла. Сиділа, схрестивши ноги на циновці, й мовчки водила пальцем по землі, креслячи якісь лінії.

— Змінимо наше життя, Кармен, — благав я. — Поїдьмо кудись, де нас ніхто й ніколи не розлучить. Ти ж знаєш, неподалік звідси, під дубом, у нас закопано сто двадцять унцій золота… Та й у єврея Бен-Йосефа ще зберігаються наші гроші.

Вона всміхнулася й сказала:

— Спершу я, потім ти. Я давно знаю, що саме так усе й станеться.

— Подумай, — знову заговорив я. — Моєму терпінню й моїм силам настав край. Вирішуй зараз. Або ти приймеш рішення, або його прийму я.

Я залишив її й пішов у бік самітницької каплиці. Там застав пустельника за молитвою. Я дочекався, поки він закінчить. Мені й самому хотілося помолитися, але я не міг.

Коли він підвівся, я підійшов до нього.

— Отче, — сказав я, — чи не могли б ви помолитися за людину, якій загрожує велика небезпека?

— Я молюся за всіх, хто страждає, — відповів він.

— Чи відправите ви месу за душу, яка, можливо, невдовзі постане перед своїм Творцем?

— Відправлю, — сказав він, уважно вдивляючись у мене.

Мабуть, у моєму обличчі було щось дивне, бо він захотів розговорити мене.

— Здається, я вже десь вас бачив, — мовив він.

Я поклав на лаву срібний піастр.

— Коли ви правитимете месу? — запитав я.

— За пів години. Син господаря того заїзду прийде мені прислужувати. Скажіть, молодий чоловіче, чи не носите ви на сумлінні чогось, що не дає вам спокою? Чи не хочете вислухати поради християнина?

Я мало не заплакав. Сказав йому, що повернуся, і швидко пішов. Я ліг на траву й лежав доти, доки не почув дзвін. Тоді підійшов ближче, але залишився зовні каплиці. Коли меса закінчилася, я повернувся до заїзду. Я майже сподівався, що Кармен утекла. Вона могла забрати мого коня й зникнути… Але вона була там. Вона не хотіла, щоб хтось міг сказати, ніби вона мене злякалася. Поки мене не було, вона розпорола підгин своєї сукні й вийняла звідти свинцеві грузила. Тепер сиділа за столом і вдивлялася в миску з водою, куди щойно вилила розплавлений свинець. Вона була так захоплена своїм чаклунством, що навіть не помітила, як я повернувся. То брала шматочок свинцю й довго розглядала його з сумним виразом обличчя, повертаючи з усіх боків, то тихенько наспівувала одну зі своїх магічних пісень, у яких закликала Марію Паділью — кохану дона Педро, ту, яку цигани вважали Великою Королевою свого народу.

— Кармен, — сказав я, — підеш зі мною?

Вона мовчки підвелася, відкинула миску, накинула на голову мантилью, ніби вже була готова в дорогу. Підвели мого коня. Вона сіла позаду мене, і ми рушили. Через деякий час я сказав:

— То що, моя Кармен, ти все ж поїдеш зі мною?

— До смерті — так. Але жити з тобою більше не буду.

Ми їхали безлюдною ущелиною. Я зупинив коня.

— То це тут? — спокійно запитала вона. І одним стрибком опинилася на землі.

Вона зняла мантилью, кинула її собі під ноги, поклала кулак на стегно й застигла, дивлячись мені просто в очі.

— Ти хочеш мене вбити. Я це знаю, — сказала вона. — Так судилося. Але змусити мене скоритися ти не зможеш.

— Благаю тебе, — сказав я. — Отямся. Послухай мене. Усе минуле я забув. Але ж ти знаєш: саме через тебе я став таким. Через тебе став злодієм і вбивцею. Кармен… моя Кармен… Дозволь мені врятувати тебе… і врятуватися самому разом із тобою.

— Хосе, — відповіла вона, — ти просиш неможливого. Я більше тебе не кохаю. Ти ж мене кохаєш досі, і саме тому хочеш убити. Я могла б ще раз тебе обдурити, але мені ліньки це робити. Між нами все скінчено. Як мій ром, ти маєш право вбити свою ромі. Але Кармен завжди була й залишиться вільною. Народилася циганкою — циганкою й помре.

— То ти кохаєш Лукаса? — запитав я.

— Так. Я кохала його… так само, як колись тебе. Лише мить. Може, навіть менше, ніж тебе. А тепер я вже нікого не кохаю. І навіть себе ненавиджу за те, що колись покохала тебе.

Я впав до її ніг. Схопив її руки й заливав їх слізьми. Я нагадував їй усі щасливі хвилини, які ми пережили разом. Казав, що ладен і далі бути розбійником, якщо тільки це зробить її щасливою.

Усе, пане… Я був готовий на все, аби вона лише знову мене покохала.

Вона відповіла:

— Покохати тебе знову — неможливо. Жити з тобою — не хочу.

Мене охопило шаленство. Я вихопив ніж. Я хотів, щоб вона злякалася, щоб почала благати про пощаду. Але ця жінка була справжнім демоном.

— Востаннє питаю, — вигукнув я. — Залишишся зі мною?

— Ні! Ні! Ні! — крикнула вона, тупнувши ногою.

І стягнула з пальця каблучку, яку я колись подарував їй, та жбурнула її в колючі хащі.

Я двічі вдарив її ножем. То був ніж Кривого Гарсії. Мій власний уже давно зламався. Після другого удару вона впала, не видавши жодного звуку. Мені й досі ввижається її велике чорне око, що дивилося на мене не кліпаючи. Потім погляд потьмянів. Повіки заплющилися. Я просидів біля її тіла, ніби скам’янілий, понад годину. Потім пригадав, як Кармен не раз казала, що хотіла б бути похованою в лісі. Ножем я викопав могилу й поклав її туди. Довго шукав каблучку. Нарешті знайшов. Поклав її поруч із Кармен, а ще маленький хрест. Можливо, я не мав цього робити. Потім сів на коня, щодуху поскакав до Кордови й на першому ж військовому посту назвав своє ім’я.

Я сказав, що вбив Кармен. Але не захотів сказати, де лежить її тіло. Пустельник був святою людиною. Він молився за неї. Він відправив месу за її душу… Бідна дитина! У всьому винні кале — вони виховали її такою.