Розділ 2 “Кармен”
Я провів у Кордові кілька днів. Мені повідомили про один рукопис у бібліотеці домініканського монастиря, де, як казали, містилися цікаві відомості про давню Мунду. Отці-домініканці прийняли мене надзвичайно привітно. Дні я проводив у монастирі за рукописами, а вечорами гуляв містом. У Кордові на заході сонця на набережній правого берега Гвадалквівіру завжди збирається безліч нероб. Тут повітря просякнуте запахом чинбарень, які й досі підтримують давню славу цього краю своїми чудовими шкірами. Проте цей недолік із лишком винагороджує видовище, яке можна спостерігати щовечора. За кілька хвилин до вечірнього передзвону «Ангел Господній» на берег річки, під саму набережну, що височіє над водою, сходиться багато жінок. Жоден чоловік не насмілиться приєднатися до них.
Щойно лунає дзвін, вважається, що вже настала ніч. Із останнім ударом усі жінки швидко роздягаються й заходять у воду. Тоді здіймаються вигуки, сміх, веселий гамір. Чоловіки спостерігають за купальницями згори, з набережної. Вони витріщають очі, але бачать небагато. Проте ці білі, ледь окреслені постаті, що вимальовуються на темно-синій поверхні річки, легко розпалюють уяву. Варто лише трохи пофантазувати — і перед очима постає Діана зі своїми німфами під час купання, причому без жодного ризику розділити долю Актеона. Мені розповідали, що якось кілька пустунів скинулися грошима й підкупили дзвонаря кафедрального собору, аби той задзвонив до вечірньої молитви на двадцять хвилин раніше.
Хоча надворі ще було зовсім ясно, німфи Гвадалквівіру анітрохи не засумнівалися. Вони більше довіряли церковному дзвону, ніж сонцю, й зі спокійним сумлінням здійснили свій незмінно простий обряд підготовки до купання. Мене тоді там не було. За мого перебування дзвонар виявився непідкупним, сутінки були досить густими, і хіба що кіт зміг би відрізнити найстарішу продавчиню апельсинів від найвродливішої кордовської швачки.
Одного вечора, коли вже майже нічого не було видно, я стояв, спершись на парапет набережної, і курив. У цей час сходами, що вели від річки, піднялася жінка й сіла поруч зі мною. У її волоссі красувався великий букет жасмину, який у вечірній прохолоді наповнював повітря п’янким ароматом. Одягнена вона була просто, навіть убого, — у все чорне, як і більшість молодих робітниць, що виходили гуляти надвечір. Пані з вищого товариства носили чорний одяг лише вранці; увечері ж убиралися à la française — за французькою модою. Сівши біля мене, незнайомка скинула на плечі мантилью, що вкривала її голову. У слабкому зоряному світлі я побачив, що вона невисока на зріст, молода, струнка й надзвичайно вродлива, з величезними темними очима. Я відразу ж кинув свою сигару. Вона зрозуміла цей вияв суто французької ввічливості й поспішила запевнити мене, що дуже любить запах тютюну, а коли трапляються м’які сигарети-папеліто, то й сама із задоволенням курить.
На щастя, саме такі були в моєму портсигарі, і я відразу запропонував їй одну. Вона ласкаво погодилася, а маленький хлопчик за дрібну монету приніс нам тліючий ґніт, від якого вона прикурила. Пускаючи в повітря хмарки диму, ми так довго розмовляли — красуня-купальниця і я, — що зрештою майже самі залишилися на набережній. Я вирішив, що не буду надто настирливим, якщо запропоную їй піти до неверії — закладу, де продавали морозиво.
Після нетривалого, цілком пристойного вагання вона погодилася. Та перш ніж остаточно прийняти запрошення, запитала:
— Котра година?
Я натиснув кнопку свого годинника, і він пробив час.
Цей дзвінок надзвичайно її здивував.
— Які ж дивовижні речі вигадують у вас, чужоземців! — вигукнула вона. — Звідки ви родом, пане? Ви, мабуть, англієць?
— Француз, до ваших послуг. А ви, мадемуазель чи, може, пані, певно, з Кордови?
— Ні.
— Але принаймні з Андалусії. Мені здається, я впізнав це за вашим лагідним говором.
— Якщо ви так добре розрізняєте людські говірки, то, мабуть, здогадалися, хто я.
— Гадаю, ви з краю, де народився Ісус, за два кроки від раю.
(Цю метафору, якою називають Андалусію, я почув від свого приятеля Франсіско Севільї, знаного пікадора.)
— Ет, рай… Тутешні люди кажуть, що він не для нас.
— То ви, виходить, мавританка чи… — я урвав себе, не наважуючись вимовити: єврейка.
— Та годі вам! Хіба ж не бачите, що я циганка? Хочете, поворожу вам? Ви чули про Карменсіту? Це я.
П’ятнадцять років тому я був таким невірником, що аж ніяк не жахнувся, опинившись поруч із чаклункою. «Ну що ж, — подумав я, — минулого тижня вечеряв із розбійником, який грабує на великих шляхах, а сьогодні з’їм морозиво зі служницею диявола. У мандрівці треба побачити все». Та була в мене й інша причина підтримати це знайомство. Щойно вийшовши з колежу, — соромно зізнатися, — я змарнував чимало часу на вивчення окультних наук і навіть не раз намагався викликати духа темряви. Відтоді я давно вилікувався від цього захоплення, але цікавість до всіляких забобонів не зникла. Мені кортіло дізнатися, яких висот сягнуло мистецтво чаклунства серед циган.
Розмовляючи, ми зайшли до морозивної й сіли за невеликий столик, освітлений свічкою, схованою під скляним ковпаком. Тут я нарешті зміг як слід роздивитися свою циганку, тоді як кілька поважних добродіїв, смакуючи морозиво, не без подиву позирали на мою незвичайну супутницю.
Дуже сумніваюся, що мадемуазель Кармен була чистокровною циганкою. Принаймні вона була незрівнянно вродливіша за всіх жінок її народу, яких мені доводилося бачити. Іспанці кажуть, що справжня красуня повинна мати тридцять «так», або, якщо хочете, відповідати десятьом прикметникам, кожен із яких стосується трьох частин її тіла. Наприклад, у неї мають бути три чорні речі: очі, вії та брови; три тонкі: пальці, губи й волосся — і так далі. Про решту можете прочитати у Брантома. Моя циганка не могла похвалитися всіма цими досконалостями. Її шкіра, хоч і напрочуд гладенька, мала виразний мідяний відтінок. Очі були трохи скісні, зате дивовижно гарної форми. Губи — дещо повнуваті, але чітко окреслені, а з-поміж них сяяли зуби, біліші за очищений мигдаль. Волосся, можливо, було трохи жорсткувате, зате чорне з синюватим полиском, мов крило ворона, довге й блискуче. Щоб не втомлювати вас надто докладним описом, скажу лише, що кожну свою ваду вона врівноважувала такою чеснотою, яка завдяки цьому контрастові ставала ще виразнішою. То була дивна, дика врода, обличчя, яке спершу вражало, а згодом уже неможливо було забути. Особливо її очі — водночас сповнені чуттєвості й хижої дикості. Відтоді я більше не зустрічав подібного людського погляду. В Іспанії кажуть: «Циганське око — вовче око», і це прислів’я напрочуд влучне. Якщо вам ніколи йти до зоологічного саду, щоб придивитися до вовка, просто поспостерігайте за своїм котом, коли той підкрадається до горобця.
Було б безглуздо ворожити просто в кав’ярні. Тож я попросив чарівну чаклунку дозволити провести її додому. Вона без вагань погодилася, але спершу захотіла ще раз дізнатися, котра година, і знову попросила мене, щоб я натиснув на репетир свого годинника.
— Він справді золотий? — запитала вона, розглядаючи його з надзвичайною уважністю.
Коли ми знову рушили, вже зовсім стемніло. Більшість крамниць зачинилися, а вулиці майже спорожніли. Ми перейшли через міст над Гвадалквівіром і на околиці передмістя зупинилися біля будинку, який аж ніяк не скидався на палац. Нам відчинила дитина. Циганка сказала їй кілька слів незнайомою мені мовою, що, як я дізнався згодом, була роммані, або чіпе-каллі, — мовою циган. Хлопчик одразу ж зник, залишивши нас у досить просторій кімнаті, де стояли маленький стіл, два табурети та скриня. Не можу не згадати ще глечик із водою, купу апельсинів і в’язку цибулі.
Щойно ми залишилися самі, циганка дістала зі скрині колоду вельми пошарпаних карт, магніт, висушеного хамелеона та ще кілька предметів, необхідних для її ремесла. Потім звеліла мені потерти ліву долоню монетою, креслячи на ній хрест, — і магічний обряд розпочався. Переказувати її пророцтва не варто, але щодо самого способу ворожіння сумнівів не залишалося: чаклункою вона була не з останніх.
На жаль, нам швидко перешкодили. Двері раптом із гуркотом розчахнулися, і до кімнати ввійшов чоловік, закутаний до самих очей у темно-брунатний плащ. Він заговорив до циганки таким тоном, у якому важко було вгадати бодай крихту люб’язності. Я не розумів його слів, але сам голос свідчив, що незнайомець був украй роздратований. Побачивши його, циганка не виявила ні подиву, ні гніву. Вона кинулася йому назустріч і з неймовірною швидкістю заговорила тією самою загадковою мовою, якою вже зверталася до хлопчика. Єдине слово, яке я розібрав, було payllo — воно раз у раз повторювалося. Я знав, що так цигани називають будь-яку людину, яка не належить до їхнього народу. Здогадавшись, що мова йде про мене, я приготувався до неприємного пояснення. Моя рука вже лежала на ніжці одного з табуретів, а сам я подумки міркував, у яку саме мить буде найдоречніше жбурнути його в голову непроханому гостеві. Той грубо відштовхнув циганку, підійшов до мене, але раптом відступив на крок.
— А! Пане, то це ви! — вигукнув він.
Я теж придивився до нього й упізнав свого знайомого — дона Хосе. Тієї миті я навіть трохи пошкодував, що свого часу не дав його повісити.
— Овва, це ж ви, друже! — вигукнув я, силкуючись усміхнутися якомога невимушеніше. — Ви саме перервали сеньйориту в ту мить, коли вона збиралася повідомити мені надзвичайно цікаві речі.
— Усе така сама! Це погано скінчиться, — процідив він крізь зуби, кинувши на неї лютий погляд.
Тим часом циганка не переставала говорити до нього своєю мовою. З кожною хвилиною вона дедалі більше розпалювалася. Її очі налилися кров’ю й стали моторошними, риси обличчя загострилися, вона тупнула ногою. Мені здалося, що вона гаряче намовляє його зробити щось, на що він усе ще не наважувався. Я майже не сумнівався, про що йдеться, коли побачив, як вона раз у раз швидко проводила долонею під підборіддям. Мимоволі спало на думку, що мова про чиєсь перерізане горло. І я мав серйозні підозри, що тим горлом може виявитися моє.
На весь цей потік палких слів дон Хосе відповів лише двома чи трьома короткими фразами, вимовленими сухим тоном. Тоді циганка глянула на нього з глибокою зневагою, сіла по-турецьки в кутку кімнати, вибрала апельсин, очистила його й почала спокійно їсти.
Дон Хосе взяв мене під руку, відчинив двері й вивів на вулицю. Ми мовчки пройшли кроків двісті. Потім він простягнув руку вперед.
— Ідіть увесь час прямо, — сказав він, — і вийдете до мосту.
Відразу після цього він повернувся до мене спиною й швидко зник у темряві. До заїзду я повернувся збентежений і в поганому гуморі. Найгірше чекало попереду: роздягаючись, я виявив, що мого годинника немає.
Різні міркування завадили мені наступного дня вимагати його повернення або звертатися до коррехідора з проханням розшукати пропажу. Я закінчив свою роботу над рукописом домініканців і вирушив до Севільї. Після кількох місяців мандрів Андалусією мені захотілося повернутися до Мадрида, а для цього треба було знову проїхати через Кордову. Затримуватися там я не збирався: прекрасне місто й купальниці Гвадалквівіру вже встигли мені добряче обриднути. Проте зустрічі з приятелями та кілька справ мали затримати мене в давній столиці мусульманських володарів щонайменше на три-чотири дні.
Щойно я переступив поріг домініканського монастиря, один із ченців, який завжди щиро цікавився моїми пошуками місця битви при Мунді, розкрив мені обійми й вигукнув:
— Хвала Господньому імені! Ласкаво просимо, любий друже! Ми всі були певні, що ви загинули. А я, признаюся, прочитав за упокій вашої душі чимало «Отче наш» і «Богородице Діво» — і зовсім про це не шкодую. Отже, вас не вбили. Хоча пограбували — це нам достеменно відомо.
— Як це? — здивовано запитав я.
— Та ви ж пам’ятаєте свій чудовий годинник із репетиром, який так любили заводити в бібліотеці, коли ми нагадували, що вже час іти до хору. Так ось, його знайшли, і вам його повернуть.
— Тобто… — перебив я, трохи розгубившись. — Насправді я його просто загубив…
— Негідник уже за ґратами. А знаючи, що він ладен заради кількох дрібних монет застрелити християнина, ми смертельно боялися, що він убив і вас. Я піду з вами до коррехідора, і вам неодмінно повернуть ваш чудовий годинник. А тоді спробуйте ще сказати у себе на батьківщині, ніби іспанське правосуддя не знає своєї справи!
— Зізнаюся, — відповів я, — я волів би назавжди втратити свій годинник, ніж свідчити в суді й допомагати відправити на страту бідолаху. Особливо тому, що… тому, що…
— О, не турбуйтеся! Його доля вже вирішена, і двічі нікого не вішають. Втім, я помилився. Ваш злодій — ідальго, тож післязавтра його без будь-якого помилування задушать гарротою. Один злочин більше чи менше вже нічого не змінить. Якби ж то він лише крав! Але він скоїв кілька вбивств, і кожне жахливіше за попереднє.
— Як його звати?
— Тут його знають під ім’ям Хосе Наварро. Але є в нього ще баскське ім’я, яке ні ви, ні я однаково не вимовимо. До речі, це людина, на яку варто поглянути. Ви ж любите пізнавати місцеві звичаї, тож не проґавте нагоди побачити, як в Іспанії лиходії прощаються з цим світом. Він уже в каплиці для засуджених, і отець Мартінес проведе вас до нього.
Мій домініканець так наполягав, щоб я побачив приготування до цього, як він висловився, «гарненького маленького повішення», що відмовитися було неможливо. Я вирушив до в’язня, прихопивши пакунок сигар, сподіваючись, що цей подарунок допоможе йому пробачити мою недоречну цікавість.
Мене провели до дона Хосе саме тоді, коли він обідав. Він холоднувато кивнув мені й чемно подякував за принесені сигари. Перерахувавши їх, він відклав собі лише кілька штук, а решту повернув, зауваживши, що більшої кількості йому не знадобиться.
Я запитав, чи не можна за допомогою грошей або впливових знайомих хоч трохи полегшити його долю. Спершу він лише сумно всміхнувся й знизав плечима. Потім, ніби передумавши, попросив мене замовити заупокійну месу за спасіння його душі.
— І ще… — несміливо додав він. — Чи не погодилися б ви замовити ще одну месу… за людину, яка вас образила?
— Звичайно, друже, — відповів я. — Але, наскільки мені відомо, у цій країні мене ніхто не образив.
Він мовчки взяв мене за руку й міцно потис її. Після короткої паузи знову заговорив:
— Чи можу я попросити вас ще про одну послугу?.. Коли ви повертатиметеся на батьківщину, то, мабуть, проїжджатимете через Наварру. Принаймні через Віторію, а це зовсім недалеко.
— Так, — відповів я. — Через Віторію я напевно проїду. І цілком можливо, що навіть зверну до Памплони. Заради вас я охоче зроблю цей гак.
— Якщо ж ви поїдете до Памплони, то побачите там чимало такого, що вас зацікавить… Це прекрасне місто… Я дам вам ось цей медальйон, — він показав мені маленький срібний медальйон, що висів у нього на шиї. — Загорнете його в папір… — він на хвильку замовк, силкуючись опанувати хвилювання, — і передасте або попросите передати одній добрій жінці, адресу якої я вам скажу. Скажете лише, що я помер. Не кажіть, як саме.
Я пообіцяв виконати його доручення. Наступного дня ми зустрілися знову, і я провів із ним майже весь день. Саме від нього я почув сумну історію, яку зараз переповім.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
