«Щедрий вечір»: РОЗДIЛ П’ЯТИЙ
День тепер куций, мов заячий хвiст. I все одно менi так добре в ньому, що й не кажiть, а особливо тодi, як вислизнеш iз хати — i на ковзанку. Ось там уже розкiш i воля — до самої зорi! Якось веселiше стає навiть од згадки, як пiд тобою гуде i посвистує лiд; ну, а як опiсля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, — краще не згадувати.
Коли я з ковзанами збираюсь на рiчку, мати каже, що з моїх очей сиплються iскри.
— Е? — не вiрю я.
— Поглянь у дзеркало.
I хоча знаю, що мати говорить з насмiшкою, одначе весело кривуляю до стiни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революцiї в панiв, i в ньому бачу лише свої осмiхненi очi, нiс i кiнчик язика, якому чогось тiсно за зубами.
— То сиплються iскри?
— Ще й як! — вiдповiдаю жартом на жарт i починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорiлась.
Вiд цього на материнi вуста теж умощується смiх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову — та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на нiй пересмiшку над клямкарями: ключ — клямка, ключ — клямка!
— Тiльки ж не пiди, неначе рак по дрiжджi, — застерiгає мати, щоб я не длявся. — Бо ти i зорi, i мiсяця дочекаєшся на ковзанцi.
— А менi й з мiсяцем добре! Вiн такi дорiжки вистеляе по льоду! — Бачу цi дорiжки й тiнi верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.
— Тiльки пам’ятай, що тобi за цi дорiжки тато скаже.
— Мушу пам’ятати! — безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двiр — i одразу опиняюсь аж у самiй серединi дня!
А як тобi хороше, коли знаєш, що стоїш точнiсiнько посеред дня! Тодi все здається кращим i сам нiби вартнiшим стаєш. А є ж такi, що й досi не вiдають цього i мають менше радостi од свiту…
Блакитний iз памороззю цвiт б’є менi в очi, i вони не знають, що їм робити: чи засмiятися, чи скинути кiлька сльозин. З того чи якогось iншого дива-радостi я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на мiсцi, вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспiвав:
Вербовая дощечка, дощечка,
Там ходила Настечка, Настечка.
Пiсня одразу наблизила до мене весну, i ставок iз вербовою дощечкою, i Настечку над водою, i зорi у водi — усе те, в чому я живу.
“Так-так-так”, — бадьоро обiзвалася на пiсню качка з перебитим крилом та шкутильг-шкутильг, чекаючи вiд мене поживи або ласки. А ще вона дуже любить, щоб iз нею щось гомонiли про життя. I що не скажеш їй, вона буде пiдтакувати i притиратись до тебе здоровим крилом.
Тiльки, на жаль, качка вже почала старiти, i не всяка їжа йде їй на здоров’я. От якось пiд осiнь ковтнула великого жука, а вiн застряг, не дiйшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадiйно пiдвелася вгору i звалилась на спину. А пiд пiр’ям шиї було видно, як там уперто борсався жук. Потiм, заточуючись, качка пiдвелася, сумним оком поглянула на свiт, присоромлено забилася в закуток, i цього дня не чули її бадьорого притакування…
Я дивлюсь на птицю й питаю її:
— Правда, сьогоднi гарний день? Так чи не так?
“Так-так-так”, — радiсно погоджується качка i пiдiймає вгору потрiсканий од старостi дзьоб.
Вiд цiєї розмови навiть Обмiннiй стає весело, вона, мотнувши головою, ошкiрює зуби i каже “Ги-ги-ги!”
“Ги-ги-ги”, — обзивається у третьому дворi її молодша подруга, що саме розжилась на звiздочоле, з зовсiм блакитними очима лошатко.
А от з-за дровiтнi, мов навiжений, вискакує блохотрус Рябко i з розгону кидає переднi лапи на мої плечi. Я кулаком даю йому “бокса”, вiн вiдповiдає головою i лапами, i ми одразу обоє опиняємось у кучугурi: сторож — зверху, господар — знизу; вiд цього Рябко має бiльше радостi, анiж я: вiн, жируючи, повискує, крутить хвостом, смiється, пританцьовує, ще й лiзе цiлуватися, а я лише боронюся вiд нього i снiгу i нiяк не можу вивернутись зiсподу: вхоплюся за снiг — м’який, вхоплюсь за Рябка — вислизає.
— Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, — чую знайомий в’їдливий голос, i вiн мене враз ставить на ноги.
Посеред вулицi iз кужелем в руках зупинилась тiтка Марiйка, жiнка дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє. По-старосвiтськи навхрест пов’язана двома хустинами, молодиця зараз трохи схожа на лицаря в шоломi. Вона й кужiль тримає, наче воїн списа. Налюбувавшись мною, тiтка пiдходить до ворiт i докiрливо хитає головою:
— То скажи пiсля цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?
— А чому й не вийде? — обтрушуючи снiг i Рябкову шерсть, дивуюсь я i не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тiточку, яка нiколи не проспить нi чужої, нi своєї грушки в попелi, а бiднiших, не жалуючи й нас, називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, пiсля того як я придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке дошкульне слово!
— Хiба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити її в снiгу?
— Е, тiточко, а хiба ви не знаєте, що снiг надає одежинцi чистоту й приємний блиск, — згадую прочитане в якомусь давньому журналi.
— Що-що? — спочатку дивується тiтка Марiйка, дивиться на свiй виношений, уже без блиску, сачок, а далi зневажливо вiдкопилює м’якi, з шафранистою окантовкою губи: — Що той блиск, коли головне — мiцнiсть. Ось так треба думати, господарю! — переможцем дивиться на мене, а з її хитрих горiхових очей от-от капне весела олiя.
— Чи так, чи не так — не скажу: чого не знаю, того не знаю. — Я хочу здимiти з двору, але балакучiй тiточцi, в якої, кажуть, язик не має спочинку i в снi, неодмiнно хочеться чимось в’їсти меншого.
— То не знаєш? Так-так. I який же пiсля цього буде з тебе хазяїн-господар! I що ти знаєш, опрiч писати-читати? — допiкає до живого, бо вона затялась на тому, що наука для бiдних — це чужа худоба i свiй батiг.
— Еге, чого я тiльки не знаю! — одразу поважнiю, прикидаючи в головi, що тут мене голiруч не вiзьмеш.
— Скажи, скажи, причудо, може, й ми щось будемо знати про своїх сусiдiв.
— От лишень лiчiть! — загинаю великий палець на руцi. — Читати — вмiю, писати — знаю, шарувати — теж, пiдгортати — так само, рубати-колоти дрова, боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступi — знаю i полiтграмоту — також. А на бiльше — не вистачає пальцiв.
Але не мої чорнилом завазьканi пальцi, а полiтграмота доконала тiтку Марiйку.
— А що воно таке — ця полiтграмота? — запитала збентежено, усi її зморшки втихомирились, пригасли на обличчi, а з очей стекла весела олiя.
— Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема нiякого часу, — переможно став на пiднiжку бiля перелазу, вискочив з подвiр’я i прихапком зашумiв снiгами на другу вулицю. Захеканий, я зупинився посеред бiло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце грає в пiжмурки: зиркне собi на нього — i сховається за хмару, i знову зирк — ага, не знайшов мене! “Стук-стук-стук”!..
Е, це ж не сонце стукає, а дятел у червонiй шапочцi. Вiн, трудяга, вчепився нiжками в нашу стару грушу i так вибиває в барабан, мов запрошує всю столярську вулицю до танцю. Груша дослухається до пташиної музики i осипає на землю, на дятла i на його шапочку волохату паморозь.
Чи ж знаєте ви, що наша груша — не просто собi груша, а шматочок iсторiї? Це так вирiшили в школi всi вчителi, а їх у нас зараз не один, як було перше, а чотири. Двоє iз них навiть у газетi друкуються: той, що пiдписується вигаданим прiзвищем, — пише весело, а той, що пiд своїм, — тiльки сумно. Але це не завадило їм звернути увагу на нашу крислату грушу. I тепер я теж iншими очима дивлюся на неї, i на її цвiт, i на плiд i навiть люблю iнколи притулитись до шкарубкої кори, щоб почути, як ворушиться пiд нею сiк i недалека минувшина, що найбiльше стоїть менi в очах червоним козацтвом…
Хiба забудеться, як за селом у рожевих гречках, у гарячих соняшниках, у червонiй пшеницi зчепилися смерть i життя! Тут у передостаннiх корчах шматок старого, прибулого з Європи, свiту стявся з червоними козаками. Над клубками коней i людських тiл висвистували, злiтали шаблi, бiля сердець i в серцях ламалися списи, мов люди, плакали скалiченi конi, стогнали, кликали матерiв i найгiршими словами лаяли матерiв пораненi, i пiд копитами хрустiли костi.
З гарячих соняшникiв, з рожевих гречок i червоних пшениць бiй перекинувся в село, корчами людських тiл вклублювався у вулицi й вулички. I тут, коло тинiв, коло бiлих хаток, побiля вуликiв i вишень, заточуючись, падала, пiдiймалась i знову падала Антанта.
Бiля нашої грушi припали з кулеметом два червоних воїни, вшкварили вогнем по захаращенiй чужими мундирами вулицi, i, розповзаючись, вогнем вiдповiла їм вулиця. Кулi, на щастя, оминули червоних козакiв, та не оминули нашу грушу…
Я не раз придивлявся до її обiдраного, свинцем начиненого стовбура. I не раз я зустрiчався з козаками красивими, завзятими, веселими. Вони приголубили моє дитинство, пiд їхнiм прапором, умлiваючи од радостi, я колись виїхав за село… I все життя я вiдчуваю над собою безсмертне крило червоного прапора.
I, напевне, до останньої хвилини менi в очах будуть стояти оцi розколиханi блакитнi свiти, якими пролетiли на конях червонi козаки, пролетiли, наче з легенди, й увiйшли в легенду.
Я й досi пам’ятаю, як у моїх рiдних Дякiвцях пiсля бою плакали осиротiлi конi: вони ранiше дiзнавалися i ранiше оплакували убитих, анiж матерi й дружини…
I хай мою i дитячу, i довiчну любов приймуть отi лицарi революцiї, якi шаблями видобували новий свiт, щоб ми стояли посеред дня!
I хай простять менi деякi скептики пристрасть до коней, бо так склалося моє дитинство: на їхнi сльози вiдповiдали мої, дитячi, сльози…
Раптом у мої згадки натрушується переливчасте дзеленчання машталiрського дзвоника. Я оглядаюсь — i вiрю й не вiрю своїм очам: вулицею, вигнувши шиї, мчать вiтроногi лошата, паморозь накинула на них заволохаченi скатертi, а за ними на крильчастих санках, учепившись у вiжки, стоїть розпашiлий i гордий дядько Микола. Шапка в нього по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве його назад, вусища ж метляються на всi боки, то розкриваючи, то затуляючи дядькову посмiшку. Позад нього, скульчившись, як скорботна тiнь, сидить тiтка Ликерiя, а за нею весело, немов м’яч, пiдскакує мiй ровесник Iван.
Значить, у дядьковiй калитцi висвистiвся вiтер, i дядько зiбрався на лошата. Я високо пiдiймаю свою заячу шапку, з неї випадає нив, i я верхом i низом вiтаю дядька. Це, видать, йому дуже подобається, вiн осаджує бiля мене лошат i киває на них бровами й вусищами.
— Ну, як?1
— Змiї! — кажу лише одне слово.
Моя вiдповiдь медом маже дядька Миколу.
— Змiї! — задерикувато округлює рота, а далi так ляскає батогом, нiби когось пiдсiкає: — Хай собi Антанта аж пiниться, а хлiбороб жити буде!
Ми з Iваном значущо ззирнулися, але засмiятися побоялись, щоб не розгнiвити веселуна. Це коли в нашому селi не знали, що таке Антанта, дядько Микола, як тонкий знавець рiзних мiжнародностей, посвоєму розтлумачив незрозумiле слово.
— Живе собi в Європi, чи не пiд крильцем самої Англiї, один король, на ймення Антон. Ну, а в нього, — бачте, в сiмейному дiлi навiть у королiв не все шито-крито, — є вреднюча-превреднюча жiнка Антанта, Антониха, по-нашому. Здавалося б, що їй, цяцi з-за моря, треба до нашої землi i дядька? Так нi, усе сичить i сичить, i вогнем дихає на нас. З великої злоби i малого розуму зiбрала вона з усiх усюд найманську челядь, ткнула їм рушницi в руки, галети в зуби, покинула свого Антона i притарабанилась аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну дулю, навiть без маку, бо ми їй з фронту обiб’ємо i ребра, i хвоста, а тим часом король Антон iз тилу ожениться на якiйсь молоденькiй мадемуазелi — i шкреби тодi, Антанто, в потилицi, бо таке дiло…
Щоправда, через якийсь час дядько Микола постарався забути свою небилицю i вже серйозно пояснював, що Антанта — це каолiцiя. А коли хтось допитувався, що означає “каолiцiя”, дядько з жалем дивився на нього, як на Пилипа з конопель, i казав:
— Та це, чоловiче, навiть ярмарковi кури знають, а мої вже й забути встигли.
Отак чогось нiхто й не добився вiд нього, що то за каолiцiя…
— Тату, ви ж обiцяли нас прокатати з вiтерцем! — нагадує Iван.
— Можна й з вiтерцем, за цим дiло не стане, — погоджується дядько Микола, а тiтка Ликерiя безнадiйно зiтхає. — Ти чого, люба, журишся, наче останнє спекла?..
— Ой людоньки добрi, — стогне тiтка Ликерiя i так говорить, нiби перед нею зiбралась громада. — І нащо, скажiть, я виходила замiж за цього свавiльця? .
— Тiльки для того, щоб не продешевити i в дiвках не засидiтись, — одразу ж вiдповiдає дядько Микола.
А тiтка знову скаржиться невидимiй громадi:
— Через цi лошата, людоньки, мiй ошуканець залишив нас без ложки молока. А воно ж, повiрте, було таке, що зорi стояли в ньому.
— А мiсяць не купався в твоєму молоцi? — безневинно запитує дядько Микола.
Але тiтка Ликерiя навiть бровою не повела на свого мужа, а далi питала поради в людей:
— Як нам тепер, кревнi та рiднi, жити без набiлу?
— Що набiл, головне — рух, i наш, i мiжнародний… От вгодуємо, чуєш, кабана так, щоб сало було на двi долонi…
Тiтка Ликерiя скривилась i вдарила долонями по кожусi.
— Де ти бачив сало на двi долонi?
— На нашому кабанi, гляди, ще й товще буде.
— А щоб тебе та бодай тебе! I тут хвальби повнi торби! — нарештi посмiхається тiтка i за спiвчуттям звертається до мене: — Маємо ж порося трохи бiльше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловiк уже сало мiряє! — i звертається до дядька: — Гляди, ще здохне воно.
— Не здохне, дорiжемо, — втiшає чоловiк жiнку.
— Дядьку, а масть ви пiдiбрали в самiсiньку точку? — допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращi на всю Лiтинщину.
— А як же iнакше?! Ось подивись — тепер срiбло на них, — ворухнув батогом паморозь на пiдручному, — збереш срiбло — золото побачиш. Жаль тiльки, що на борозному дрiбна зiрка. Але я її бiлою фарбою збiльшу.
— А господи, чи ти недоколиханий, чи в тiм’я битий? —обурюється тiтка Ликерiя, не сумнiваючись, що на борозному таки побiльшає зiрка.
— Сiдай, Михайлику, провезу, як президента, i плати не вiзьму! — крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.
Я вискакую на духмяне з ромашкою сiно, охоплюю руками Iвана, а дядько гикнув, трусонув вiжками, цьвохнув батогом. I от пiд копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий снiг, попереду заспiвав дзвоник, а вiд саней, все бiльше дивуючись, почали втiкати паркани, городи, дерева й хати.
— Ой, не жени так, Миколо, бо всi мої кiсточки, мов на решетi, перетрусиш, — — застогнала тiтка Ликерiя, а ми з Iваном засмiялися. — Чуєш, не лети, мов байбас на весiлля.
Та хiба тепер дядько Микола почує голос жiнки?
— Вйо, мої, не чужi! — шаленiє вiн, шаленiє снiг, зриваючись з-пiд копит i з-пiд крил саней, шаленiє свiт, дугами вiдлiтаючи вiд нас. От у мою душу вскакують i починають борюкатися острах i радiсть, а невидимий швець у мiжплiччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують пiд собою землi — здається, от-от санки пiдiймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподiвано ми чуємо трiск, щось пiдкинуло нас ближче до сонця i жбурнуло набiк? ми всi, наче картопля, вивалюємося у снiг, а зверху нас накриває сiно, i рожни, i дошки, що повилiтали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя — як воно там, а до мене водночас долiтають два голоси:
— Тпру, тпру, змiї!
— Хiба ж ти чоловiк? Хiба ж у твоїй голомозинi тримається розум? Чи ти покалiчити-осиротити дiтей найнявся? Дiточки, лебедята мої, чи ви живi-здоровi?
Коли я, обтрушуючи снiг i сiно, пiдводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу i. вкрай обурену тiтку Ликерiю. Тепер з неї сипався снiг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслi рум’янцi.
— Хiба ж я вiдав, що вони такi? — справдовується провинник. У нього навiть вуса посмутнiли. — От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих змiїв нiяк не змiг. Та за цi лошата ми з тобою, голубко, озолотимось вiд голови до самiсiньких п’ят.
— Аж до самiсiньких п’ят? — враз подобрiшала тiтка Ликбфiя і чогось зиркнула на свої закаблуки.
— Ще й за п’ятами трохи лишиться, — не моргнувши, запевняє дядько Микола, i ми всi починаємо смiятись.
— I що ви скажете на це? — примирливо розводить руками тiтка Ликерiя. — Самi бачите: чоловiк у мене-як дуб, а розуму в баняку — з жолудь.
— I нащо мої слова красти? — не сердиться, а посмiхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сiно. — Сiдайте, сiдайте, на щастя, не обломились.
— Ви собi як хочете, а я пiшки, бо ти, нерозсудливець, i душу на цвинтар завезеш. — Тiтка Ликерiя рiшуче обминає санки й прямує додому.
— I нащо трудити ноги, коли своя худобина є? — дивується дядько Микола, торкається рукою потилицi, а далi звертається до нас: — А ви, збитошники, теж пiшадрала додому пiдете?
— А ми, дядьку, з вами хоч на край свiту, бо так ще нiколи не їздили.
— Правда? — радiє дядько Микола, i щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приiмленому виду.
— Правда, дядьку.
— Ну, спасибi, спасибi, — дякує менi, хоча б треба було зробити навпаки.
Пiсля цього дядько Микола поважнiє i вже без вiтерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об рiжок комори оте, з
рукавицю завбiльшки, порося, на якому має бути сало аж на двi долонi.
Дядько Микола одразу дiстає вепра кiнчиком батога:
— Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?
Безпардонник кувiкнув, вiдскочив убiк i здивовано задер на дядька рожевого п’ятака.
— Красивий, красивий, — пiдхвалює його дядько, а нам з Iваном знову стає весело.
Вiд дядькової оселi я проворно вискакую в завулок i мету на ковзанку — землi пiд собою не чую. Заяча шапка спадає менi на очi, я поправляю її помахом голови i мало не налiтаю на батька. Рослий, широкоплечий, вiн легко йде по землi, дарма що на його плечах лежить кропив’яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповiльнює ходу i примружує одне око, оте, в якому й побiля якого найбiльше назбирується насмiшки.
— Ти куди отак метеш?
— Чого це мету?
— А хiба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знiмається?
— Я назад не дивлюся.
— Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком–i на ковзанку?
— Чого скоком-боком? Я прямiсiнько-прямо iду собi.
— Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лiд, а другий на шевця. I тобi ще не надокучила ковзанка?
— Чого б вона мала надокучити?
— Ти ж туди ходиш, як пiп до церкви. I за що тiльки тебе вчителька хвалить?
— А ви й не знаєте? — вiдповiдаю смiливо, бо тато, бачу, в гуморi.
— Нi, поки що не знаю.
— То пояснити?
— Пояснюй.
— За те, що в моїй головi меншає полови.
— От чого не бачу, того не бачу. Я роблено зiтхаю:
— Зблизька, тату, завжди гiрше бачиш, особливо в свого.
— Яким же ти язиканем ставi — дивується i посмiхається батько, i посмiхаються усi темнi крапки в його сiрих очах. — А тепер — гайда додому.
Радiсть одразу наче вiтром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи кваснiють.
— Чого це знову додому? Я ж тiльки-тiльки з дому. I дров нарубав, i Обмiннiй сiна заложив, i мамi води принiс.
— Не переробився?
На цю каверзу я вже й не знаю що вiдповiсти, але так менi стає гiрко, що й не кажiть. Батько це помiчає i вже говорить лагiдно, без насмiшки:
— Треба, Михайлику, змолоти гречки, — поворухнув на плечах свого кулика.
— На жорнах? — питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобi аж усерединi вихається.
— Нi, на вiтряку.
— На вiтряку? — оживаю трохи. — Ми з вами поїдемо на вiтряк?
— Поїдеш, синку, сам, бо менi зараз треба йти на роботу. Найнявся — продався, — i тато посмутнiв. Тепер вiн аж вилузувався iз шкури, щоб заробити на корiвчину.
— На чому ж я поїду?
Тато зганяє з очей далеке видiння i насмiшкувато зиркає на мене:
— Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.
— Аби ж ви так завжди казали.
— Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?
— Еге, догадаєшся, що у вас…
— Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скiльки тут тiєї гречки? А вже скоро свят-вечiр. Треба стiльки млинцiв напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?
— Де моє не пропадало! Поїду, тату!
— О, тепер бачу, що в твоїй головi трошки поменшало полови. Iнший би, певне, бiльше сурмонився.
— Та хiба ж я не ваша дитина? — одразу набиваю собi цiну, за це схоплюю “лепетун” i вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його слiди. А кроки в мого тата широкi, й, коли йому доводиться йти кудись iз мамою, вона прохає, щоб вiн притримував ноги вуздечкою…
От уже клунок i хворостина вiд собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз i, як завжди, без особливої радостi вислуховую усi маминi остороги:
— Ти ж не лети, як без голови, бо впрiєш i простудишся. А коли вискочить яка-небудь собака, то май розум пiд чуприною, коли вона його не має. Як поїдеш до вiтряка, не вергай клунок поперед себе, бо пiдiрвешся i треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увiйдеш у вiтряк, скинь шапку i поздоровкайся по-людськи. I не гасай вiд мучника до коша; вiтру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху. I не забувай…
— Не забуду, мамо, — одразу ж забуваю добру половину її осторог, смикаю санчата i вихоплююсь за ворота, що й досi мають звичку розмовляти з вiтрами й морозом. А за ворiтьми ширшає день, переганяє аж до неба пiдсиненi тiнi, а в саме небо врiзались вiтряки i намотують на свої крила сонячнi нитки i час.
Вiдколи пам’ятаю себе, я люблю вiтряки, люблю посвист їхнiх крил, гудiння млинових жорен, i присвист, i зiтхання ковша, коли вiн вбирає в себе зерно. Вiтряки навiть входять у мої сни, оживають у них, як люди, i говорять, як люди. Я завжди з радiстю їхав на вiтряк i з дiдусем, i з батьком, а тепер уперше їду сам. Це мене робить бiльшим у своїх очах: я вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтiй, пошкодерник, паливода, нечупайло, а батьковi-матерi помiчник, який може i на людей подивитися, i себе показати. От аби ще на менi галiфе було, то пишався б я, мов турецький бiб у горосi. Але мати не дуже поспiшає вгнатися за модою i навiть запевняє, що за галiфе скорiше будуть чiплятися собаки.
З фiльварку, прошурхотiвши через ребристий мiст, я опиняюсь на тiй дорозi, що вiддiляє поле вiд левади. На левадi за верболозами тепер зiбралося стiльки синяви, що можна в нiй брести по колiна, як водою. А як виграє на рiчцi прострiлений сонцем лiд! Ось де я мав розкошувати з вiтром, аби не стрiвся з татом. Та хiба i зараз не можна з санчатами звернути на леваду? От поверну на городи i побреду по колiна в синьому цвiту.
Поки отак розмiрковую, мене починає наздоганяти скрип саней i форкання коней. Навiть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось iз небагатих людей, бо упряж на конях не рипить ремiнням, не обзивається залiзом. Я звертаю з дороги, щоб дати дорогу коням, i радiсно стрiчаюсь з поглядом кошлатобрового дiда Данила, рiдного брата моєї бабусi, який теж їде на вiтряк.
Цiле лiто дiд Данило живе на пасiцi в лiсах, а увесь рiк пахне вощиною, медом i травами. Вiн має дуже гарнi, що плачуть на морозi, очi, лагiдну посмiшку i трохи скорботнi уста, на якi не назбирувались нi злоба, нi погане слово. I такий вiн увесь чепурний та охайний, що менi одразу хочеться кудись заховати свої руки.
— О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою! — радiють дiдовi очi, i радiють сльозинки в них. Вiн устає iз саней, пiдходить до мене й кладе велику руку на мою шапку. I навiть од дiдового кожуха вiє не чимбарнею, а зiллям. — Як ти, дитино, живеш?
— Добре, дiду, живу.
— Воно й видно, — смутнiє весняний цвiт в очах старого бджоляра. — А де ж Обмiнну подiли, що сам чешеш на вiтряк?
— Позички притерли їй ногу. Є ж такi люди, що не мають до худоби нiякого понятiя.
— На корову ще не розжились?
— Нi.
— Вчишся ж добре?
— Добре, дiду.
— Чував, що ти свiжопам’ятний у нас. Вчителька вуха не крутить?
— Вона в нас добра.
— I все одно вам треба, хоч зрiдка, крутити вуха, — вiд цього розум прибавляється в головi. Чого ж ти до мене влiтку на пасiку не приїжджав? — перекладає мiй клунок у сани, а санчата причеплюе до рожна своїх саней.
— Якось так вийшло, — сам дивуюсь, як я не заглянув на пасiку. — В новому роцi неодмiнно приїду.
— Гляди ж менi i вважай, що новий рiк уже почався. Ти знаєш, як вiн починається? — вмощує мене побiля себе i прядiвляними вiжками торкає коней.
— Нi, не знаю.
— Може, розказати, чи ти не з цiкавих? —смiються i плачуть дiдовi очi,
— Мама кажуть: такий цiкавий, що далi вже нiкуди. Розкажiть.
Дiд Данило пускає в бороду i в вуса таку посмiшку, наче вiн трохи глузує сам над собою, i неквапливо починає розповiдати:
— Оце ж коли зима обриває з днiв тепло, коли вони стають найменшими i найхолоднiшими, то коваль над ковалями — сам Сварог — у своїй кузнi кує новорiчне сонце, кує, не покладаючи рук, ще й придивляється, щоб нiде не було окалини, бо тодi влiтку не вигрiються нi люди, нi худоба, нi дерева, нi рослини. Вiн у цьому знає толк i трудиться на совiсть. От скує вiн сонце i кличе до себе велетня Коляду. Приїжджає Коляда, впряжений у свої сани, як ти в свої санчата, вкладе на них сонце i їде та й їде, i їде та й їде з ним аж до самого неба. Доїде до неба, до нахололої сонячної оселi, пiдважить сани, а сонце скiк з них у свою оселю, а з неї i вигляне до людей. От з цього дня i починається новий рiк. Бач, ти й не читав такого? — бринить насмiшка в голосi старого.
I хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузнi коваля над ковалями Сварога, а бiля самiсiнького неба стрiчаюся з Колядою, помагаю йому пiдважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаюв ту оселю, де живе сонце, — може, воно теж має дiтей, то я з ними на ковзанку побiг би.
— От ми й приїхали, — дiд руйнує моє видiння.
Я зiскакую з саней i знову опиняюся перед iншою казкою — перед посивiлими крилами вiтряка, що впилися сонцем i струшують на землю сльози.
На вiтряку сьогоднi завiзно. Бiля мiшкiв i на мiшках стоять i сидять селяни, а дехто навпочiпки грiється коло макiтри з розжареним вугiллям. Помiж хлiборобами дженджуриться в розкiшнiй синiй бекешi i сивiй смушевiй шапцi Юхрим Бабенко. I хоча вiтер наскрiзь продуває вiтряк, Юхрим не застiбає своєї бекешi, — хай усi бачать його австрiйське галiфе та англiйський френч, пiдперезаний ременем з долоню завширшки.
Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волостi податковим збiрщиком i, хоча люди прозвали його волосним здирщиком, все одно якось вискочив у повiт i працює там аж фiнiнспектором. На новiй службi вiн ще бiльше запишався, зашляхтився, але став менше вживати писарських слiв — кинувся до полiтичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубi грошi, не стiльки чистi, як нечистi. На його весiллi, розповiдали гостроязикi, навiть пташине молоко було, а оркестр приїхав з Вiнницi i для господаря грав тiльки польку-бабочку. На службi зеленi Юхримовi очi помаснiшали, коржастi щоки пiдiйшли, притопили носа. Причепи пiд нього кiлька волосинок — i кiт котом. Я стою бiля дверей, вбираю в ноги м’яке гудiння вiтряка, i менi здається, що Юхрим от-от замурчить. Вiд цiєї зовсiм непотрiбної думки смiх ну нiяк не може втриматись усерединi. Я його чавлю, притримую губами, а вiн пирскає i надимає мої щоки. Нi, видко, не вийде з мене, як говорить дядько Володимир, гречної дитини, — пiду я в свiй перчистий, веселогубий рiд.
Юхрим пiдозрiло черкнув мене поглядом раз, удруге i в’їдливо запитав:
— У тебе, жовтодзюбе, є баланс у головi?
— Натурально! — зопалу вiдповiдаю Юхримовим словом, а воно одразу спалахує в круглих очах iнспектора таким зеленим зловiстям, що я враз прикушую язик i розпутую ноги.
— Ти ще смаленого вовка не бачив? — пригинаючись, посунув на мене Юхрим.
Я опиняюсь за ковшем i звiдти здивовано й перелякано перепитую:
— Смаленого?.. Нi, не бачив.
— То побачиш! — обiцяє Юхрим i намагається вхопити мене рукою за вухо. Я вiдскакую далi, а фiнiнспектор стає на моє мiсце й продовжує: — Побачиш, побачиш! Як не тепер, то в четвер. Без смаленого вовка в тебе не обiйдеться…
I Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрi четверги крутився бiля мого слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соцiологiзмом, а друге гнiтючо-сiрою пiдозрою…
Та це було потiм… А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима пiдходить отой дядько Шевко, що вилiтає з усiх служб, i презирливо питає:
— Ти чого, огиднику, причепився до дитини? Ще рано з неї податки тягнути — дай пiдрости.
— Та хiба я за податком? — розгубився Юхрим.
— А що ти iнше вмiєш? Ти вже й на рiдну матiр, i на стеблину, i на зернину дивишся очима збiрщика. Нападлючив у селi, нападлючиш i в мiстi.
— А ви не збирали в селi подать iз городiв? — ошкiрився Бабенко.
— Так то ж була весела подать. У тебе на таку нiколи не вистачить кебети, — неждана добрячо-хитра посмiшка починає решетувати на обличчi дядька Шевка усi його веснянки: чоловiк, певне, згадує свою останню посаду, прицмокує устами й нiчутiнку не журиться.
Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподiлу садибних дiлянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу i встановив собi за надiл садиби незаконну оплату: двi пляшки самогону, десять яєць i кусень сала. Правда, увечерi вiн свiй прибуток чесно пропивав iз людьми, — нiчого не приносив додому. I все б у нього було гаразд, якби одна тiточка, в якої не було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастiяну.
За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школi, згадували провини в минулому i дивувались, як вiн знову пролiз на посаду. Нарештi хтось запитав Шевка:
— I ти, дрiбносовiсний, не мiг нарiзати бiднiй жiнцi город без сала?
— А на чому б я тодi яєчню пряжив? — обурено вiдповiв Шевко. I це наївне оправдування привернуло всiх до бiдного дядька Шевка. Школа затряслась од смiху: реготали i слухачi, i суддi, i позовниця. Вона першою сказала:
— Вiдпустiть його додому пряжити яєчню.
Шевко заклiпав повiками i зворушено заговорив до позовницi:
— Спасибi, серце, i ходiм до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре попоїм, то моя душа тодi наче на подушцi лежить…
А от на мене вiтром налiтає чорнобородий журавлистий мельник Iван, який живе за рiчкою i має дуже гарну жiнку. Вiн теж, як бiльшiсть дорослих, має звичку прикидатися, не впiзнавати тебе I так говорити з меншими, нiби вони тiльки сьогоднi побачили свiт. Але хiба нам звикати до цього?
— Ти що, приїхав сюди зуби продавати? — гримає дядько Iван i одразу робить три справи: грiзно витрiщує очi, трясе бородою i витрушує з неї муку.
— Нащо менi ця кумедiя? — споважнiвши, вiдповiдаю на запитання запитанням i, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельниковi.
— А чого ж ти щоки, як на вiтер, надимаєш?
— Щоб краще вiтряк молов.
I це дуже подобається мельниковi. Тепер уже вiн сам починає смiятися:
— То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?
Тут уже я не знаю, що вiдповiсти, тiльки мовчки дивуюсь: чого це всi дорослi так люблять говорити дiтям про сватання, одруження i прийми? Деякi родичi пiдбирали менi молоду ще тодi, коли я й до школи не ходив. Напевне, думають: нам оте в головi, що i їм? Дядько Iван, очевидно, догадався, що передав кутi меду, i вже пiдходить з iншого боку:
— Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?
— Та нi, я бiленький. А от ваша Люда чорнява, — може, вона волошка?
— То ти навiть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш? Ой дядьку, дядьку, добре ви знаєте, чий я, i краще б не питали цього. Менi одразу стає незатишно на серцi, бо згадую одну з своїх найбiльш нецiкавих пригод.
Вiтряки завжди вабили нас, малечу, i своєю красою, i якоюсь таємничiстю, i розмовою з самим небом, i особливо крилами, до яких, коли вони поволi рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимi з землi села, ще й показати пастушкам свою одчайдушнiсть. Робили це хлопчаки, робив i я. I от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилi, хтось неждано зв’язав мене руками, вiддер од крила, а далi влiпив кiлька ляпасiв по тому мiсцi, яке найбiльше провинилося перед людьми. I тiльки пiсля такої операцiї я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Iвана. Раптом вiн пригорнув мене до себе, i в його очах я побачив велику тугу.
— Що ти робиш, дитино? — аж застогнав мельник. — Зiрвешся з крила — батька-матiр осиротиш або на безвiк залишишся калiкою. Жаль буде життя, та нiчого не зробиш… Не гнiвайся на мене — бив тебе не я, а моя печаль.
Отi слова i туга в очах одразу розтопили бiль i образу.
— Не будеш бiльше так робити? — провiв дядько рукою по очах.
— Нi.
— Побожись. Я побожився.
— От i маю собi хрещеника, — посмiхнувся мельник i попрощався зi мною, як з дорослим…
Напевне, й дядько Iван згадав оте давне, але заговорив про iнше:
— В тебе яка гречка?
— Яка ж вона може бути?
— Золота чи проста?
— Мiшана: трохи золота, а трохи проста.
— Значить, на багатство йдеться, — жартуючи, дядько Iван засипає в кiвш моє зерно, а мене ставить до мучника.
— Чого ви пропустили на дурняк замурзу? — невдоволено забурчав Юхрим Бабенко.
— Бо нема в дитини нi галiфе, нi бекешi, — безжурно вiдповiв мельник.
— Еге ж, еге ж, — погодилось кiлька голосiв. — Малого треба ранiше вiдпустити. — І добрi людськi очi своїм теплом огрiвають мене.
Я червонiю од людської доброти i схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, бiля ковша, веде небилицю:
Iду я собi та йду,
Аж стоїть церква на льоду —
Млинцем зачинена,
Ковбасою защiбана,
Салом замикана,
Маслом запечатана,
Вкусив я масла — вiдпечаталась,
Вкусив я сала — одiмкнулась,
Вкусив я ковбаси — одщiбнулась,
Вкусив я млинця — одчинилась.
Входжу я в дверi, аж там — фе! —
Стоїть фiнiнспектор в галiфе…
Увесь вiтряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, вiд мучника, починає шпетити когось найнепотрiбнiшими словами.
— Аса, прояво! Хiба це про тебе говориться? Хiба ж ти один фiнiнспектор в галiфе? — розважливо обзивається згори приємний баритон. — I чого в тебе губа, як на коловоротi, лiтає? Бач, якого при дiтях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до iншого мiсця?
I знову усiм стає весело, тiльки один Юхрим шкварчить, як сало на вогнi, i розтрушує зелену злiсть iз очей:
— Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури. А розумник безтурботно вiдповiдає:
— Видно, з чиєї голови виросте довбня. I знову люди так починають перехитуватись от смiху, що мельнику доводиться крикнути на них:
— Та поменше витрушуйте регiт, бо аж завiтрило, — муку розвiє!
Уже присмерк обсiяв снiги нiжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вiтряка перелопачували вiтер i снiг, поперед мене в долинi готувалися до весiлля верби-нареченi, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. I от уже зникло це око, поголубiли верби, поголубiла дорога, крiзь снiг туманом дихнула долина, а я собi йду та йду по самiй серединi раннього вечора. I легко йти моїм ногам по землi, i легко летiти моїм думкам по всiх свiтах…
От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко менi саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю i везу його аж до неба. Отут треба зiбрати всю силу, пiдважити сани i в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утiшались i люди, i худоба, i поле, i рiки, i лiс.
I поки я обмiрковую, як буду пiдiймати сонце, як потiм загляну в його оселю, позаду неждано обзивається смiх. Я оглядаюсь i на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу.
— А хто це на дурничку причепився до саней?! — гримаю на хустку, що прикрила мiй клунок.
— Хi-хi-хi, — озивається придушений смiх.
— Ану, покажися — побачимо, кого веземо! — грiзнiє мiй голос.
— Це я, — пiдiймає голову Люба i так заливається смiхом, що на її хустцi починають танцювати пацьорки. Далi школярка зiскакує з санчат i аж перехитується од реготу.
— Отак весело?
— Таки весело! — аж пританцьовує Люба позаду санчат.
— Сльота!
— Вiд сльоти чую, — нiчутiнку не ображається дiвчина.
— Звiдки ж ти взялася?
— З хутора вiд своєї тiтки Софiї йду, вiд тiєї, яку викрав дядько Василь.
— Викрав?
— Еге ж, бо в них така любов була, як у пiснях. А батьки тiтки Софiї стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночi викрав її в однiй сорочцi. I нiчого-живуть собi, як люди… Я ще здалеку побачила тебе, пiдкралась, примостилась на санчата, а ти навiть i не почув.
— Теж менi вага, — зневажливо кривлю губи. — Скiльки вас на фунт iде?
— I не задавайся! — пiдходить Люба до мене i вхоплюється рукою за мотузок вiд санчат.
— Краще сiдай — пiдвезу!
— Тобi ж тяжко буде.
— Комарем бiльше, комарем менше — все одно.
Спочатку я вiз Любу, потiм вона таке зморозила — що пiдвезе мене! От було смiшно! А далi ми виїхали на пагорб i почали спускатися втрьох — я, Люба i клунок. Хто ж не знає, що головне у спусканнi — це внизу з розгону вивалитись у снiг. От i почали ми вилiтати з санчат теж утрьох. А коли клунок придавив Любу, я поклав його бiля верби, — i нам удвох стало краще i їхати, i падати, i пiдiйматися, i обтрушуватись.
Уже зорi засiяли небо, уже мiсяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у вухах вiд спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос дiда Данила.
— Що вiн тiльки подумає про нас? — сполохано запитала мене.
— Та доброго не подумає, — погодився я, i ми чимдуж помчали в село, що вже низом вигойдувало тiнi, а вгору посилало дими. На шляху, прощаючись, Люба сказала:
— Ти б колись, Михайлику, i до нас заскочив. Iдеш собi з ковзанки, то й заверни в наш двiр.
— Якось i заверну. А кiзочка у вас i тепер живе?
— Живе, бо куди ж їй з перебитою нiжкою? I сiрi курiпки у нас є. Їх дуже хотiв купити дядько Сергiй. Йому, скаженому, хотiлося вкинути їх у суп. А мама не продала, — хай собi живуть! I принеси менi щось читати, а я тобi яблук дам. У нас навiть тiролька французька є, щiчки у неї червонi, прямо, як у дiвчини.
— Як у тебе?
— У мене ж смаглявi… У-у-у, противний, — уже спiдлоба глянула на мене i ображено вузликом випнула уста.
— Це ж я пожартував.
— Знаємо, знаємо тебе, просмiшника. У вашому роду всi насмiшкуватi.
— Еге ж, — погоджуюсь я. — I найгiрше, усi самi себе не жалiють: тнуть язиками, як ножами.
— Це ви такi, певне, вiд природи, — посмiхнулася Люба. — Iди здоров.
I я пiшов. А коли оглянувся, Люба ще стояла бiля хвiртки, оббивала з чоботят снiг i дивилася менi вслiд. Нi, вона таки славна дiвчина, хоч i рiдкозуба. Бiля ворiт мене вже чекали i тато, i мама.
— Доклешняв? — насмiшкувато запитав батько.
— Та якось дотарганився, — поважно вiдповiв я. — На вiтряку завiзно було.
— За цей час можна було б i коня з копитами зварити. Чи, може, ти вчорашню воду доганяв?
— Та вiн, певне, з усiма горбками i собаками здоровкався, — посмiхнулася мати.
— Або на ковзанках чоботи дiрявив, — додав тато i так подивився на чоботята, що мої ноги обсипало жаром.
— Ще дитя воно, — заступилася мати, — та все одно вже маємо помiчника.
— Авжеж! — насмiшкувато погодився батько, iз розмаху вихнув мене вгору й посадовив на своє плече. Я з несподiванки зойкнув, обома руками охопив його шию, а до мене крiзь коване гiлля ясенiв наближаються найкращi зорi мого дитинства i притишений спiв отих далеких лебедiв, що назавжди залетiли в мої сни i життя.
