«Щедрий вечір»: РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
Я вискочив iз шкоди, як горобець iз проса: навiть мати не здогадалася, де сьогоднi побувало моє галiфе. I хоч воно трошки посвiтлiло, та це не дуже велика бiда: хiба в слушну хвилину не пiдфарбую бузиновим чорнилом? А його менi не позичати, бо ще з осенi заготував цього дива аж повну гранчасту пляшку. Пiсля такого виробництва тато з мiсяць не мiг налюбуватися моїми руками i все казав, що вони стали схожi на облiзлих кротiв.
Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило i для себе, i навiть на обмiн, — уже три пера вимiняв — вiсiмдесят шостий номер, череватеньке — ложечкою — i рондо. Правда, я їх одразу ж програв хитрому Цибулi, проте за ними не так шкодував, як за тими, що купує тато аж у Лiтинi.
Менi навiть трохи смiшно стає, що нi батько, нi мама, проходячи повз моє галiфе, нiчого пiдозрiлого не помiчають. А може, це тому, що вони зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.
Заклопотана i варiнням, i мастiнням, i прибиранням, мати ткнула батьковi й менi шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потiм на дверi й витурила нас iз хати:
— Iдiть, помiчники, i до першої зiроньки не приходьте менi!
— Оце маю пошану вiд рiдної жiнки, — удавано зiтхнув батько, натягаючи на вуха велику, мов стiжок, заячу шапку. Вона стає дуже гарною, коли з нею зустрiчаються сонце й вiтер: сонце надає їй полиску, а вiтер мiнить i мiнить на нiй кольори.
Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими снопами i сiном; бiля засторонкiв, наче вiйсько, в два ряди стоять золотi околоти, над ними з бантин звисають кетяги горобу, а над бантинами бавляться горобцi, їм зовсiм добре у нас — i їсти є що, i холод не страшний: як припече морозець, влiтають у бовдур i вигрiваються, скiльки їм заманеться. Там на радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потiм, коли вилiтають на подвiр’я, навiть коти розгублюються: яка це птиця з’явилася взимку?
— То як, сину? — косує батько на полицю, де лежать пилка i сокира.
— Еге ж! — кажу я весело, бо тато страшенно не любить нi кислiїв, нi кислого слова.
— Хай пила замiнить ковзанку?
— Хай! — безтурботно кажу, зиркаю на бiльшу галiфину й чавлю у собi посмiшку.
— Молодця! — хвалить тато й наводить на мене очi — бдне примружене, з приплющеними бiсиками, а друге з бiсиками на повний зрiст. Коли батько ось так погляне на когось, то неодмiнно чекай каверзи. Дочекався i я її. Тато по-кравецьки змiряв мене вiд голови до нiг, а потiм з нiг до голови, зиркнув на дверi й тихенько запитав: — А злякався дуже?
— Злякався? Коли?
— Уже й забувся?
— Ви про що?
— Про те, як ти в ополонку вскочив.
— То ви знаєте? — несамохiть вирвалося в мене. Я з переляку внiмiв, знiтився i облизав уста, що одразу ж посмагли.
— Та знаю… Ну, чого став як мурований? — Тато обома руками охопив мене, одiрвав од току й притулив до себе. — Шануйся, шибенику, шануйся. Що б ми робили без тебе?
I тепер у батькових очах я побачив не бiсики, а зажуру й теплiнь.
— Ой таточку!..
— Ну, що? — сумно спитав i торкнувся устами моєї брови, отої, що все забирається на чоло.
— Нiчого, — ледь прошепотiв i з вдячнiстю тiснiше притулився до батькових грудей. Я хотiв щось гарне-гарне сказати йому, але не знайшов таких слiв i тiльки зiтхнув.
— Нiщо в тебе не болить?
— Нi, таточку…
— У чоботях не квакають жабенята?
— О, звiдки їм узятися взимку? — не второпав я зопалу.
— Питаю, чи не мокрi ноги, бо їх треба тримати в теплi.
— Не мокрi… А мама знає про це?
— Не знає. А то було б нам слiз i на свят-вечiр, i на рiздво. Шануйся ж тепер на своїх ковзанках… Постараємось мамi на дровця? — ставить мене на землю.
— Постараємось! — одходжу я, хапаюсь обома руками за сокиру, а тато бере пилку, й ми, двоє чоловiкiв, поважно йдемо робити дiлечко… I аби ви тiльки знали, як сьогоднi приємно бринiла-спiвала пилка, а ще приємнiше перегукувалась iз сокирою в саду луна.
От i вечiрня зiронька стрепенулась за сусiдським двором, де поскрипує i поскрипує над криницею журавель. Над хатами влягаються пахучi дими, на вулицях стає гомiн i шарудiння саней, а снiгами до кожної оселi бредуть фiолети. З хатини в святешнiй хустцi й сачку виходить мати, на її обличчi уляглись урочистiсть, злагода i очiкування казки.
— Де ви, господарi? — стиха, ласкаво гукає тата й мене i на пiврозкритих устах тримає любов.
— А нащо ми тобi? — нiби дивуючись, озивається вiд дровiтнi тато.
— Просимо, дорогий муже, i тебе, сину, до хати, — з таким усмiхом, з такою добротою вклоняється нам мама, що хочеться пiдбiгти до неї i поцiлувати руку.
— Кажеш: дорогий муже? А хто нещодавно страхав нас коцюбою? — удавано строго допитується тато.
— Це ж люблячи вас! А кого любиш — навiть коцюби не пожалiєш, — грає мати розквiтлими очима i дає нам дорогу.
— Ти диви! — похитує батько головою i, йдучи до хатини, чогось затримує материну руку в своїй. Чуднi цi дорослi.
Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечiр i вона покращала, побагатшала. Її бiднiсть скрасили i вишитi рушники, i кетяги калини, i запашне сiно на покутi, й свят-вечiрнiй стiл. На ньому зараз лежать три хлiбини, грудка солi, височiє стос гречаних млинцiв i стоять з рiзними пiсними стравами тi святешнi мальованi полумиски, що бажають добрим людям i здоров’я, i щастя, i червоного цвiту.
Батько перший заходить за стiл, оглядає всi страви, вiд кутi з маком до миски з бобом, i поглядом дякує матерi за її старання… А який вiн поважний стає, навiть не посмiхнеться, коли виносить корiвчинi покуштувати кожної страви, зготованої на свят-вечiр. Ось вiн i бобу взяв у жменю та й з подивом сказав:
— Прямо не бiб, а срiбнi карбованцi.
Глянув я на миску, — i справдi лежав у нiй бiб срiбними монетами.
Та найбiльш урочиста хвилина прийшла тодi, як тато з бичем вiд цiпа став на порозi пiд гiллям ясенiв, на якi позлiталися зорi. Ось вiн поглянув у заснiжену далечiнь, що горбилась за селом, i тихо покликав мороза:
— Морозе, морозе, iди до нас кутю їсти!
Я застигаю бiля тата i не вiрю, але трохи й вiрю, що на дорозi, висвiчуючи туманом бороди, може об’явитися з мiшком за плечима Дiд Мороз i пiдiйти до нас. А навколо так тихо, що чути, як у ясеновому гiллi ворушаться зорi й обтрушують та й обтрушують срiбну паморозь.
— Морозе, морозе, iди до нас кутю їсти! — вже голоснiше покликав тато.
Але й пiсля цього нi на вулицi, нi на городах не обiзвалися кроки дiдугана. Батько ще й втретє покликав його, та вiн, мабуть, забарився на якiйсь лiсовiй чи степовiй дорозi. I тодi тато уже грiзно наказав йому:
— А не йдеш, морозе, то й не йди до нас, i не йди на жито-пшеницю, усяку пашницю: iди краще на крутi гори, на моря, на лiси, нам шкоди не роби!
Далi батько кликав сiрого вовка. Вiн теж не поспiшав, маючи свiй клопiт у лiсах. Не квапились на кутю чорнi бурi та злi вiтри. I тато заклинав їх:
— А не йдете, чорнi бурi i злi вiтри, на вечерю, то йдiть собi в безвiсть, хлiба не здувайте, полукiпкiв не валяйте, стрiх не зривайте!
Потiм тато навстiж вiдчиняє нашi скрипливi ворота: а може, приб’ється яка добра людина з дороги, то й погрiє душу теплою стравою. I тiльки пiсля цього ми йдемо вечеряти.
Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподiвання батькiв. Отi великi надiї на хлiб новий, на рiй золотий, на щастя у дворi, на рогову й дрiбну худобу в оборi сходяться i сходяться в нашiй хатинi, що й справдi починаєш вiрити: настане той час, коли господар на току буде зорi вiяти, господиня в хатi золото прясти, а сивi срiбнорогi воли потягнуть за собою срiбнi плуги.
Аж ось на вулицi обiзвалися колядники. Я перший вибiгаю надвiр. Колядники вже пiдiйшли до хати тiтки Дарки — звiздоноша, “береза” й мiхоноша попереду, а “коза” й “дiд” у страшнiй машкарi позаду. I чого тiльки не виробляють ота “коза” й вертлявий “дiд”, лякаючи дорослих i дiтей. Та ось задзвонив дзвонар — i всi притихли, з’юрмилися бiля вiкон, а зеленкуватими й синiми снiгами, скiльки свiту видно, покотилися, задзвенiли молодi голоси, проганяючи недолю з вдовиної оселi:
А чи вдома, вдома та бiдна вдова?
Нема вдома — пiшла до бога,
Бога благати — щастя прохати:
— Ой дай, боже, два лани жита,
Два лани жита ще й лан пшеницi,
Лан пшеницi — на паляницi.
А ще гречки — на варенички…
Яка не є убога наша хатинка, а i їй колядники наспiвали щастя, наспiвали, що в нашому дворi будуть стояти i мiсяць, i ясна зоря…
Гай-гай, куди вiдiйшли тi далекi роки? Вже одних колядникiв забрали войни, других — сира земля, третi стали дiдами, а й досi вiриться, що в твоєму дворi, бiля тебе, стояли з одного боку мiсяць, з другого — ясна зоря…
По всьому селi порозходились колядники, до кожної хати звiздоносцi прихиляли мальоване сонце, нагадуючи людям, що вже справжнє сонце змилостивилось над землею. А он бiля Зарiчки обiзвалася сива давнина, коли хмари ворогiв обкрадали наше сонце і землю:
То не з моря тумани,
То iз коней пара…
Од чорної погонi з Туреччини, з Нiмеччини, з Татарщини летять, Дунай перелiтають козацькi конi, перелiтають, не вмочивши у воду нi свого копита, нi козацького стремена…
Iду я з вечерею до дядька Себастiяна, прислухаюсь, як за тинами пiдстрибує морозець, придивляюсь, як у тiнях i дрiмливих мiсячних калюжках заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до тихого Дунаю, де гуляли козаки. I так менi добре та радiсно стає на серцi, наче i я з козаками ломив неволю, визволяв добрих людей, щоб верталися вони на тихi води, на яснi зорi.
А на шляху в цей час обiзвався передзвiн зброї i стремен, загупали кiнськi копита Я в подивi оглянувся. В прозорiй темрявi iмлисто вималювались побiльшенi постатi вершникiв. I ось повз мене, пригнувшись до грив, пролетiли-промчали на Лiтин червонi козаки, промчали тим старим Чумацьким шляхом, що спадає у мiсячний напiвсон.
То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, на цiм свiтi. Я довго дивлюся услiд червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику i вже не знаю, звiдки вони взялися — чи з тихого Дунаю, чи з-пiд синього Бугу, чи з-пiд зоряного пилу.
Отак i сходяться пiсня i життя, присмерк давнини i свiтанок сьогодення. А надi мною вечiр жменями засiває зорi, а бiля мене арфами бринять пiдмороженi верби, а пiд ногами голубi тiнi бавляться з снiгом, що iскриться зблизька i туманиться поодаль, як iз коней пара. На левадi перегукнулися курiпки, — i вони поспiшали в село на свiй свят-вечiр бiля якогось стiжка чи клунi.
Задуманий i радiсний, пiдходжу до подвiр’я дядька Себастiяна. I тут ворота розчиненi навстiж: а може, забреде погрiти душу захожа людина?
Я дивлюся на поплямовану мiсяцем хату i вражено зупиняюся. Щб ж воно робиться? На хатi, в заснiженому кустратому гнiздi, де лiтували собi лелека й лелечиха, тепер стоїть самотнiй лелека i дивиться на схiд.
“Протри, чоловiче, свої очi, — кажу сам собi, — бо ж над тобою глумиться якась вечiрня мана”.
Я й справдi протираю очi, знову косую на гнiздо, а в ньому знову стоїть цибата птиця. Та де ж вона в таку пору взялася i як не загинула в холоднечу? Тихенько, щоб не сполохати птаха, скрадаюся мало не до самої призьби i тiльки тепер догадуюся, що в гнiздi стоїть дерев’яний лелека. Хiба ж i в цьому не пiзнаєш вдачi дядька Себастiяна? Захотiлося чим-небудь здивувати i порадувати людей, особливо дiтвору, от i поставив птицю в гнiздо; дарма що вона дерев’яна, а комусь звеселить око i кине в душу хоч краплину весняного сонця.
I поки я собi любуюся птахом, поки перелiтаю у весну, на тi лужки, де на латачi, м’ятi, зiллi i сонцi вибiлюються полотнянi стежки, мене тихенько окликає знайомий голос:
— Михайле, дитино, це ти?
— Авжеж, я, дядьку Себастiяне, — затремтiв мiй голос вiд радостi i вдячностi до людини, що першою, пiсля мами, нахилила над моєю дорогою зорi, взятi чи то з неба, чи з доброго серця.
— От i добреї — виходить дядько Себастiян iз сiней. — А я, чуєш, вдруге виходжу тебе виглядати.
— Е? — вiриться i не вiриться, i менi аж трохи лячно стає: за що оце шибенику перепадає стiльки любовi i вiд дядька Себастiяна, i вiд людей?
— Справдi. Вже й на вулицю виходив: чи не напав на тебе, думаю собi, мороз чи сiрий вовк.
Рослий, красивий, горбоносий, вiн пiдходить до мене, а я йому вклоняюся посеред того двору, де вiтрець пiдмiтає срiбло, а дерев’яний лелека виглядає весну.
— Тато просили, мама просили i я вас прошу на вечерю, — кажу тихцем та й передаю чоловiковi ув’язанi в бiлу хустку горшки-близнята з теплим узваром i кутею.
— Спасибi, спасибi, дитино, — бере дядько Себастiян вузлик, а мене охоплює тiєю рукою, що все життя орудувала косою чи сокирою вдома, шаблею на войнах. I робота, i скорбота вибили на нiй знизу глибокi борозни i мозолi, а зверху вилiпили жили завтовшки з мої пальцi.
— Це правда, що ти на льоду завалився?
— I ви знаєте?
— Я вже й на ковзанку їздив, i хотiв було до вас приїхати.
— Ото б настрахали маму, — знову лячно стало менi.
— Дивися ж, хлопче, дивись! — ще тiснiше однiєю рукою притуляє мене до себе дядько Себастiян.
— Буду дивитисяi — вже веселiше кажу я i на iнше збиваю думки чоловiка: — А де ви такого лелеку дiстали?
— Славний?
— Славний.
Дядько Себастiян задирає голову, дивиться на лелеку, розтулює уста й починає смiятися. Вiн дуже гарно смiється, назбируючи на вiї, очi й зуби мiсячне сяйно.
— Це мiй друг вирiзав лелеку iз осики, а я вкрав його.
— Ви вкрали? — жахнувся я.
— А що було робити? Продати вiн не хотiв, так я тихцем за лелеку — i в мiшок. Постоїть у мене кiлька днiв, i завезу назад. Ходiмо до хати.
Бiля сiнешних дверей навсторч стояло двi камiннi плити, їх. не було ще кiлька днiв тому.
— Що воно таке, дядьку Себастiяне? — нахиляюсь до плит.
— Якась старовина. Ось бачиш, чиєсь життя вибите на них, — проводить рукою по напiвстертих людях i конях. — їх один нерозумець, шукаючи скарби, викопав iз старовинної могили та й поклав перед хатою витирати ноги. I досi не перевелись мастаки об чиєсь життя витирати ноги!.. Вiдiбрав я цi плити-завезу до Вiнницi: а може, згодяться вони добрим людям.
Ми заходимо до хати — в теплi пахощi сiна, хлiба i свiжих липових ложок.
— От i гiсть до нас прийшов, Михайликом звати, — знайомить мене голова комнезаму iз дядьком Стратоном, колишнiм мiнiстром селянсько-бiдняцької республiки, далi з вiдомим на всю округу музикою Федоренком (його сiм’я складає аж цiлий духовий оркестр), з кобзарем Левком i навiть зi своїм батьком, що саме стоїть посеред хати в бiлiй сорочцi й бiлих штанях, мов розгнiваний пророк: брови його звелися вгору, чуб настовбурчився на вiтер, а вуса опустилися вниз, на дощ.
Я здогадуюсь, що старий знову чогось не помирився iз сином i навiть у свят-вечiр знайшов час гарикатись. А потiм, дивись, i сусiдам пiде жалiтися, що його сякий не такий розумець не має в головi олiї. Старий ще й досi не може забути, що в революцiю син узяв з економiї не корову чи коня, а пiанiно, i завжди, коли пiдходить до цiєї панської забави, презирливо каже: “У-у-у…”-i пальцем шпиняє її в зуби.
Батько Себастiяна не дуже ласкаво дивиться на мене й бурмоче сам до себе:
— Злиднi всiх країн, єднайтесь!
А в хатi всi, окрiм нього, починають смiятися.
— Що, я, може, щось смiшне сказав? — дивується старий, i дивуються пiд сивобрiв’ям його перестоянi, наче памороззю прихопленi очi. — Нi, таки пiду додому, — не кумпанiя ви менi! — береться за шапку i зачерствiлий кожух, що лежить на скринi.
— Та чого ви i куди ви, тату? — дядько Себастiян рукою притримує смiх. — 3 вами так усiм весело, їй-бо, давно так не реготав.
— Трясця твоїй матерi! — обурюється батько. — Дурносмiх завжди знайде з чого пореготати, навiть коли має пiст на копiйку. От подумайте собi, люди добрi, як менi дивитися на такого! Привозять йому горожани аж цiлий полумисок грошей, та все новеньких, та блискучих, як молодi очi, кидають їх на стiл, — стiл щебече! Ще й могорич i закуски городськi ставлять. А вiн, як бейбас, повертає грошi, повертає напитки-наїдки, а пiанiну лишає собi. То хiба ж я винен, що на самiсiнькiй серединi його розуму розсiлася дурiсть?! Коли б не вона, мав би чоловiк грошви i на корову, i на кабана, i на вариво, й на приварок.
— Так то ж, тату, грошi вiд непмана.
— Ну i що?! Аби не вiд дiдька! — старий випив чарку, поморщився i зажурився: — Нi, щось я тепер не те що людей, а навiть свого засмута нiяк не врозумiю. I птиця на срiбну сiтку летить, а вiн аби знайшов навiть перо жар-птицi — вiддав би у фонд.
— Революцiя, дiду, зробила вашого сина таким, — обережно обiзвався розумноокий дядько Стратон. Але й це не втiшило старого:
— Говори та балакай менi! Революцiя — велике дiло. Так чого ж тодi вiн далi в революцiю не йде?!
— Це ж як вас, дiду, зрозумiти? — на округлому виду Федоренка здивувалися круглi, обведенi темним веселим огнем очi.
— А так: давали ж йому в самiй Вiнницi службу, давали й жалування, i квартиру з шпалерами давали, iди поглиблюй революцiю! А вiн чи здивачив навiк, чи захотiв свiт здивувати: зостався в селi в однiй кавалерiйськiй шинелi та й досi по всiх лiсах гасає за бандитами. Ще мало свинцю наївся, iще порцiї чекає! З ким я тодi вiку доживати буду?
— Та не треба, тату, — дядько Себастiян лагiдно, з доброю усмiшкою подивився на батька. — Я ж вам казав: менi та служба не до душі.
— От бачите, йому та служба не до душi! — ще бiльше розгнiвався старий. — А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспiшає, щоб показати своє соображенiє розуму. Та що ж це вийде:
Юхрим ближче до революцiї сяде, ще й тебе лiктем чи колiном вiдштовхне од неї? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар’єристом. А на кого ж вiн робить оце кар-кар? На тебе ж! Тодi хто з вас дурнiший?
— Та цур йому, тiй балаболцi, — обiзвався кобзар. Його вдумливi, зi смутком на денцях очi глянули кудись аж поверх оселi, рука торкнулася до басiв, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодiю. I хата вже стала не хатою — прижуреним степом з отiєю дорогою, що й тебе чи твою душу поведе до самого неба, з отiєю чайкою, що пiд крилами тримає ранковий туман, а в серцi — материнську печаль. А над смутком струн уже сплеснувся зажурений голос дядька Себастiяна:
Ой горе тiй чайцi,
Чаєчцi-небозi,
Що вивела дiточок
При битiй дорозi…
До дядькового низького заспiву припав тенор Федоренка i пiшов, пiшов понад хатою, понад селом, понад степом, аж до тiєї битої дороги, де людською журбою журиться чайка-небога i де вiтряки перелопачують крилами її кигикання i вiтри.
В це свято двох голосiв, один з яких вiв мелодiю низом, а другий брав горою, вплiтався i стихав третiй — кобзарський, битий морозами i метелицями, сiчений дощами i громовицями.
I враз, коли пiсня вже завмирала, старий кобзар гiрко зiтхнув,. припав сивою головою до столу i заплакав. Ось i сльоза впала на струну, i вона теж обiзвалася жалем. Усi кинулись до старого.
— Що з вами, дiду Левку? — прихилився до нього стривожений дядько Себастiян.
— У кожного своє, сину, — пiдвiв голову од столу кобзар i пальцем почав витирати очi.
— Яка печаль-журба тебе, Левку, гризе? — пiдiйшов до кобзаря Себастiянiв батько.
Обоє сивi, наче молоком облитi, глянули один одному в очi, побачили в них, як у снах, свої давнi лiта, свої рiзнi дороги й зiтхнули.
— То чого ж ти, Левку? — знову спiвчутливо запитав дiд дiда.
— Чого? Ти ж пам’ятаєш, Вiкторе, який мав я колись голос?
— Пам’ятаю, Левку. Пам’ятаю його на ярмарках і дорогах, на весiллях i похоронах.
— То не жаль менi себе, не жаль рокiв своїх, а голосу жаль… Оце зараз не вивiв його вгору та й зажурився, наче когось поховав. Себастiянiв батько зiтхнув, у роздумi похитав головою:
— Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так i треба, може, це теж — революцiя. — I тихо попрохав сина: — Заспiвай менi про тi василечки, що сходять на горi, i про той барвiнок, що послався пiд горою.
I знову дядько Себастiян повiв мелодiю своїм могутнiм баритоном, а горою пiшов тенор Федоренка, до них приєднався пiдголосок колишнього мiнiстра селянсько-бiдняцької держави, в яку входило аж три села. Тiльки Себастiянiв батько, стоячи посеред хати, не спiвав; вiн дивився кудись у далечiнь, чи то пригадував, чи то кликав до себе свої далекi лiта, свої далекi василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього тiльки у снах.
— За тебе, Себастiяне, за тебе, людино! — пiсля василечкiв пiдняв чару колишнiй мiнiстр, а теперiшнiй голова комiтету незаможних селян у тих селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера.
— Нi, за дiда Левка, за голос його, що все життя пiдносив угору та вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь бiля кендюха.
— А щоб тебе, вилупку! — махнув рукою i вперше за вечiр засмiявся Себастiянiв батько.
— Спасибi, Себастiяне, що уважив, бо головне в нашому дiлi — душевнiсть, а решта-все тлiн, — по старостi лiт кобзар вмочив у чарку сивого вуса, зчавив з нього скаженiвку i тiльки опiсля випив, що мав випити.
— Артист! — показав усi зуби Федоренко, хотiв так само зробити, але це в нього не вийшло. Вiн знову засмiявся i запитав мене: — А ти артистом не думаєш бути?
— I чого тебе весь час до артистiв тягне? — здивувався дядько Стратон.
— Ой, люблю сцену, як своє життя! — зiтхнув Федоренко. — Iнколи як сядеш на нiй зi своїми синами i братами, то чуєш — у рай попав, i нiяк не менше!
— А платять за це добре? —спитав Себастiянiв батько, i всi аж лягли вiд реготу. — Нi, таки я пiду, не хочу страмитися з вами! — Старий знову пiдiйшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька i жбурнув на пiч.
— Побудьте ще, тату, без вас i свято скисне!
— От навiжений. I що менi робити з тобою?— пробурчав старий, але залишився.
— О, ще хтось до нас! — повернув голову до дверей чуткий Федоренко.
Незабаром в оселю увiйшов старий гончар Демко Петрович, бiля якого на ярмарку завше товпились люди. Однiєю рукою вiн притримував мiшок, а в другiй держав свiй прославлений батiг, видовбане пужално якого було сопiлкою. Це ж треба додуматись, щоб навiть у пужалнi трималася музика. Видко, не зблизька прийшов чоловiк, — на його товстих вусах аж дзеленчали крижанi бурульки. Привiтавшись, вiн зiрвав їх з вусiв, стер наморозь з дугастих брiв, бережно скинув з плеча мiшок, у якому обiзвалися гончарськi скарби.
— Демку Петровичу, вихилiть чарочку з дороги! — запросив господар.
— Для сугрiву душi i рук не завадить, — охопив кощавою пропеченою рукою глиняну з червоним цвiтом чарку. — Ваше здоров’я! Ой!.. З чого ж ви її, мокруху, на скаженiвку переганяєте?
— Це запитайте Федоренка! — засмiявся дядько Стратон. — Вiн з якогось весiлля доп’яв такого зiлля. Демко Петрович зiтхнув:
— Музика за свою роботу має веселуху, а гончар — жовч.
— Чого це ви такої сумної завели? — здивувався дядько Себастiян. — Хто вас зобидив?
— А будеш на свят-вечiр слухати грiшне?
— Та що робити? Послухаю.
— То й мотай на вус. Я, Себастiяне, дуже розумiю рiзних i всяких, яким положено ненавидiти нас. Але нiяк не второпаю, з якої це хвороби iнодi свiй свого ненавидить, свiй свого поїдом їсть, свiй свому i дорогу, i життя вкорочує.
— Хто ж вам життя вкорочує? — насторожилося мiжбрiв’я дядька Себастiяна, i насторожилось усе його обличчя, полатане вiтряними лишаями.
— Ет, багато казати, та мало слухати, — хмурнiють очi майстра, в яких i зараз, i довiчно будуть мiнитися полиски гончарських вогнiв.
— Говорiть! — наполягає дядько Себастiян.
— А я думаю: ми говоримо бiльше, нiж треба, та й бiльше, нiж треба, вiримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собi мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.
— Хто ж вас ужалив?
— Не мене, а мою працю. Це навiть гiрше, нiж мене. Того й притарабанився до тебе, голово! — Демко Петрович заглянув до свого мiшка, понишпорив, вийняв з нього кахлину i показав дядьку Себастiяну. — Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку.
Ми всi потягнулися до перепечених рук майстра. На його нiжнiй полив’янiй кахлi з очерету злетiла качка, злетiла в зелений свiтанок, до ще не видимого ронечка. Чорне око птицi довiрливо, по-людськи дивилося на нас, а з її крила вiдiрвались двi краплинки води чи роси.
— Боже, як гарно! — аж застогнав кобзар.
А дядько Себастiян поцiлував Демка Петровича.
— От чоловiк! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!
— Бог Адама теж вилiпив з глини, — вкинув слiвце Себастiянiв батько, i знову мав за це смiх, i знову поглянув на пiч, де лежав його кожух.
— Спасибi вам за радiсть, — подякував гончаревi дядько Стратон.
— I справдi ви маєте хоч краплину радостi? — подобрiшали вогнем накупанi очi Демка Петровича. Вiн таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотiлося, щоб вони ще i ще раз ствердили це й розмили невсипущi сумнiви, непевнiсть, якi бiльше тримаються душi творця, анiж ремiсника.
— Про що й казати, — аж зiтхнув дядько Себастiян, придивляючись до кахлi. — I як воно так виходить у вас, що вiд кахлини аж повiяло весною?
Добра i соромлива посмiшка обвела зморшкуватi уста гончаря:
— Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: i зеленi лужки, i синю воду, i верби над нею, i сонце над вербами. От коли вони стали бiля мене, то руки самi потягнулись до працi.
— Не знаєте ви цiни своїм рукам.
— Найшовся такий, що склав їм цiну, — зажурився гончар.
— Що ж воно трапилось?
— Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим i обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.
— Що?! Юхрим вас обклав?! — одразу ж розгнiвався дядько Себастiян.
— А хто iнший? Своячок!
— Не своячок, а книшохап! — нахмурився дядько Себастiян.
— Хiба ж втямки паскудi, що я на горшках та глечиках бiльше б заробив?
— Ви йому про це казали?
— I казав, i благав, i сварився. А вiн ухопив мою душу, мов кат, i потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки i працю.
— I нiхто не рятував вас?
— Тодi мене мiг би врятувати або мiй у його кишенi червонець, або чийсь вищий чин.
— Ну, то я ще з ним, нiкчемою, побалакаю! Я йому!.. — Дядько Себастiян чогось не доказав, кинувся до жердки i похапцем почав одягатися.
Гостi й батько насипались на нього:
— Почекай, Себастiяне. Хiба ж завтра дня не буде?!
— Нащо вiн тобi на святий вечiр здався!
— Я комусь зроблю його грiшним!
— Навiжений, чи ти не здитинiв? На кого ж гостей покидаєш? — знову розгнiвався батько.
— На вас, тату. Розважте їх чимсь смiшним.
— Трясця твоїй матерi i тобi, задирi! Чи ти ось тепер обаранiв, чи таким на свiт пожалував?
— Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! — Дядько Себастiян, як вiтер, вискочив iз хати, а я вищулився за ним i прикипiв бiля сiнешнiх дверей. Дядько це помiтив, але нiчого не сказав, — йому тепер було не до мене. Ось вiн пiдбiг до стайнi, розчинив дверi й вивiв коня, якого колись вiдбив у бандитiв. Кiнь тихенько заiржав, вигнув голову, i проти мiсяця росою заiскрилася його грива. Дядько Себастiян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, i кiнь з копита пiшов галопом, аж бiла курява затуманилась за ним-
З хати повиходили гостi, i, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небеснi мiрошники просiвали зорi i зоряну пергу, а селом i досi з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.
— I що ви скажете про нього? — питається сам у себе кобзар.
— Що я скажу? — обiзвався дядько Стратон. — Один чоловiк має душу, як птицю, що пiд хмарами ширяє, а другий — мов квочку, що тiльки на своїх яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручiв якихось.
— А що мiй Себастiян має за свою душу? Одну шинелину, одну пiанiну i купу напастi. Кажу ж йому: пожив ти для революцiї, то поживи й для себе.
— А вiн живе для лiнiї! — засмiявся Федоренко.
— Лiнiї! — перекривив Себастiянiв батько. — Яка ж це лiнiя, коли хтось за революцiю одержує порцiю свинцю, а iнший трясе й обтрушує цю революцiю, як золоту яблуню, ще й прикидається храните-лем її?
Вiд ставу, почувся тупiт копит. А ось на вулицi з’явився i дядько Себастiян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко. Вiн щось жалiбно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезнi ноги раз од разу розпорювали снiг.
Коли обурений такою поклажею воронець влетiв у двiр, дядько Себастiян скочив на землю i, не церемонячись, потягнув за собою Юхрима. Той, наче куль, упав на снiг, застогнав, пiдвiвся, п’янкуватими очима посклянiло глянув на нас, здивувався i одразу ожив: напевне, спочатку думав, що йому треба чекати чогось страшнiшого.
— I вас отак сюди привезли в гостi, як мене? — звернувся до людей i почав правицею розтирати поперек, а лiвою — живiт.
Це несподiване запитання розвеселило усiх, а на мiнливе Юхримове обличчя лягає вираз догiдливостi:
— От гарного коня має Себастiян! Прямо не кiнь, а золотогривець! От везе чоловiку в селi!
— А тобi в мiстi? —запитав дядько Стратон.
— Теж нiяк не зобиджаюсь на своє офiцiйне державне становище, — говорить до дядька Стратона, а сковзким оком пасе голову комнезаму i непомiтно робить крок i другий назад.
— Ти наче втiкати збираєшся? — питає дядько Себастiян, змiрявши поглядом ноги Юхрима.
— Тiкати? — дивуються i очi, i уста, i квасолистi нiздрi Юхрима. — Це я ноги розминаю. Та з такою кумпанiєю усi святки, як у раю, гулятиму. Може, скочити за чимсь таким? — красномовно поторгав рукою кишеню.
— Повертай до хати! Поговорим про святешне, — похмуро каже голова комнезаму.
— Коли просять, то повернемо. I чого ти хмаришся, коли в гостi привiз?
— Лиха година возила б тебе!
— Е, це вже випад! — пiдiймає голос Юхрим, а на його очi наповзають сiрi плiвки. — Привiз мене у гостi, то й частуй, натурально, як гостя, бо я теж можу розсердитись: менi їхати поперек коня було не дуже зручно. I чи не думаєш, Себастiяне, що ми пунктуально розберемо це дiло в повiтi пiд девiзом: “Геть партизанщину i махновську анархiю!”?
— Яку анархiю?! — скипiв дядько Себастiян.
— Ну, оту, не зовсiм культурну.
В оселi дядько Себастiян став насупроти Юхрима i єхидно запитав:
— Виходить, дорвався до влади?
На це Юхрим, як по писаному, вiдповiв:
— Маю повагу вiд iнстанцiй, представникiв i газетної хронiки. Ти не читав, як нещодавно про мене було написано в одному органi:
“Оратор подробно остановился…”? Жаль тiльки, що прiзвище переплутали: замiсть Бабенко, чогось написали Бабiй. Воно корiнь один, та звучання зменшили, а збiльшили причетнiсть до бабодурства. Як ти на це дивишся?
— Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвiта iнше напишуть.
— Чекай, коли маєш час, — знизав плечима i позлiшав Юхрим. — Але не завжди отак висловлюй своє мнєнiе при народi, бо я про тебе можу висловитись у кабiнетi.
— Про твої пiдшепти, завушнику, я добре знаю. А ти хоч раз, працюючи фiнiнспектором, думав, що лишаєш позад себе?
— Позад себе?.. Хай над цим питанням поколiння думають! — безжурно вiдповiв Юхрим. — А я для сучасностi на потреби вириваю карбованець.
— З м’ясом?
— Карбованець завжди виривався iз болем, iз шкурою чи з м’ясом. Це знають усi дiловi люди. А хто зараз у нас має стати пупом землi? Тiльки дiловi люди, що вмiють i виривати, i вимолочувати карбованець.
— Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило! — придушив гнiв дядько Себастiян.
Тепер Юхрим навiть згорда поглянув на голову комнезаму:
— Який не маю розум, а знову ж тепер не тобi вчити мене. ~ — Побачимо! Юхрим з жалем i прихованою насмiшкою похитав головою:
— Ти опiзнився, Себастiяне, опiзнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як вищестояща iнстанцiя.
— I таки може, — погодився Себастiянiв батько. — Хоч ти, Юхри-ме, дурень, а мiсце маєш розумне.
— Ти впiзнаєш цього чоловiка? — насилу стримуючи лють, дядько Себастiян поклав руку на гончаря. Юхрим споважнiв:
— Натурально, впiзнаю, персонально приглядався до його звичайних i пiдозрiлих цяцьок, персонально i обклав їх, щоб менше назбирували навколо себе несознательнi очi i несознательний смiх. З моїх рук по лiнiї фiнансiв навiть рiдна мама не вислизне.
— I ти, бевзь, посмiв обкладати красу?! — В дядька Себастiяна аж уста затремтiли.
— Авантюристичне запитання! Бо що таке перед фiнансами краса? — обурився Юхрим, обурились його квасолистi нiздрi, та враз вiн утихомирився, а очi помаснiли: — За красу завжди i всюди бiльше платять, то вона бiльше i обкладатися повинна. Резон?
— Тобi дай волю — усе красиве вичавиш! — обiзвався сивий кобзар.
— I вичавлю! Я людина без рiзних селянських сентиментiвi — по-нахабнiшав увесь вид Юхрима. — Якась качечка або квіточка з моїх очей не виб’є сльозу. I треба дивитися на житїя крiзь призму в iсторичному розрiзi! Бо що тепер вартнiше: якiсь красивi, але нiкому не потрiбнi качки, коники чи звичайнi горшки, що йдуть на потреби трудящих робiтничо-селянської держави? I хай, натурально, оцей рукотворець без вiдповiдного дозволу на те не кидається у мечтанiя, у фантазiї i лiпить, що положено лiпити з глини, — горшки i макiтри; хай i вiн втямить: краса служить одиницям, а навар — масам!
— Дайте менi батога! — метнувся дядько Себастiян до лави, правицею вхопив пужално, а воно обiзвалось спiвом. — Я з цiєї макiтри нароблю шматкiв! Я ним вiдчиню свої дверi!
З обличчя Юхрима злетiло нахабство, вiн сторч головою кинувся до порога, а в хату, мов хуртовина, влетiла Юхримова жiнка. Мороз хмариною закружляв навколо неї, а всi її широкi розгойданi спiдницi вiдразу вiдмiряли собi пiвхати i розбудили в нiй вiтер.
Юхрим з подиву сказав: “О, прибiг Євген накоренок” — i притулився спиною до печi.
— Ой Себастiяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу iз тiла, не запогуби, не прибий мого нездалого, мого зеленоголового! — мiнливими рум’янцями i кирпочкою мiж ними припала тiтка Христина до плеча голови комбiду. — Хоч який вiн нiкчема, а не прибий, бо ж i дурням треба жити на свiтi.
— Прибивати не буду, а провчити навiть при тобi не посоромлюсь!
— Ти справдi не будеш його вбивати? — не повiрила зразу молодиця i глянула на Юхрима. — А ти що варнякав? — i знову до дядька Себастiяна: — То не будеш?
— Нащо менi цей телепень здався?! Тiшся ним, коли не докучив, як болячка.
Тiтка Христина одразу ж повеселiла, крутнулась по хатi, а на її драбинками надiтих спiдницях ожило цiле господарство: i горох, i вишнi, i птицi, i квiти, i колоски.
— Коли так, Себастiяне, всип моїй парi i за мене! Аякже! Бо хiба це чоловiк? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащицi, брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника i спiдничника увесь грiшний свiт не бачив. Вiн скоро з мене Варвару-великомуче-ницю зробить, а я ж, на злiсть йому, хочу по-людськи жити.
Дядько Себастiян здивувався, опустив руку з батогом:
— Оце так! I тобi, жiнко добра, не шкода буде твого каламутника?
— А вiн мене жалiє? — тiтка Христина одним кулаком пiдперла бока, а другим насварилась на чоловiка. — Хай, лоботрясе, хоч раз вiдiллються тобi мої сльози! Скiльки я тобi казала: не чеши чорта — бiсом станеш! Аякже!
— Тодi, хрещенику, тримайсь! — дядько Себастiян вiдвiв руку з батогом, а Юхрим, вивалюючи плечем i лобом дверi, вилетiв з хати, зачепився в сiнях за дiжницю, упав, тихенько зойкнув i рвонув на себе сiнешнi дверi.
— I тут утiк! — здивувалась i сумно похитала головою тiтка Христина. — Вiн, певне, i вiд смертi втече.
Я скочив до дверей, щоб зачинити їх, i в цей час у дворi обiзвався густий здивований голос:
— Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбiй, побоїще чи попоїще?
— Ой!.. Це аж ви приїхали до нас? Це така радiсть! Аж не вiриться, натурально! А в нас кругом така необразованiсть — i досi без цивiлiзацiї колядують… Може, до мене заскочимо? Оце буде святої Не рiздво, а великдень! Як ви на цеє з точки зору?.. — солодкомовно зажебонiв до когось Юхрим.
— Ти спершу обтрусись!
— Ой, стою перед вами необтрушений, як… Розгубився од iндивiдуальної радостi. Пробачте. От спасибi, що приїхали! У мене дома є така запiканочка, якої i в Санкт-Петербурзi при монархiї не було. Хоч ви, натурально, не чарколюбець, але вiд цього зiлля нiяк не вiдмовитесь. Я недалеко живу, — не утрудните себе. Ощасливте мою хату.
— А хто тебе з цiєї хати випроваджував?
— Ох, вам би персонально не питати, а менi iндивiдуально не вiдповiдати, бо я не люблю наговорювати, — Юхрим зумисне перекидає голос у хату, щоб i там чули, який вiн справедливий.
— Ти не галайкочи пiвслiвцями, а говори повним словом!
— Можу, Василю Iвановичу, можу й повним, — i одразу стишує голос: — Ваш хвалений Себастiян персонально мною вiдчинив свої дверi. От яка в нього первiсно-елементна культура!
— Що?! Себастiян фiнiнспектором дверi розчинив?
— Фiнiнспектором! I не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось таке вiн має фiнансове соображенiє розуму.
— А дверi ж цiлi залишились?
— Не знаю, мабуть, цiлi.
— За що ж ви не помирились?
— За сектори, Василю Iвановичу. Я, не жалiючи себе, натурально, захищаю державний сектор, а Себастiян — iндивiдуальний.
— Та що ти мелеш?!
— Перевiрте! Ось я тут, а Себастiян у хатi. Ми з вами на державнiй роботi у мiстi маємо кругозiр, а вiн — пуповину, яка приросла до села. А на чому тримається село? На землi i на iндивiдуальнiй пуповинi.
— А в тебе колективна пуповина вже тримається не села, а харчiв iз села?
— От i ви, натурально, ображаєте свого фiнiнспектора, насмiшеч-ки собi виробляєте. А яке життя фiнiнспектора в перiод непу i непереробленої дрiбновласницької стихiї? Гiрше собачого, бо, дбаючи про державний карбованець, вiн навiть з-пiд гадюки має витягнути копiйку!
— Ти дивись! Здорово сказано! — в голосi невiдомого обiзвалися подив i спiвчуття, а в хатi всi похмурнiли.
— Кого це так розжалоблює мiй пустослов? — смутнiла тiтка Христина.
— Голову повiтвиконкому, — вiдповiв дядько Стратон.
— Ще i йому заб’є баки мiй поштуркач. I як вiн умiє отак прикидатися? — уголос дивується жiнка. — Вiн тiльки вдома стає самим собою, i то не завжди: навiть передi мною, забувшись, ще iнколи лисичить, грає свої ролi.
Усi починають смiятися, а до хати в клубах морозу входять голова повiтвиконкому i Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до начальства i поваги до своєї особи. Юхрим зачиняє дверi, крадькома дивиться, чи вони залишилися цiлi, й мимоволi зiтхає.
— Добрий вечiр добрим людям, — простуджено вiтається молодий голова, пiдiймає довгi вiї, i на його темному обличчi гарно видiляються сiрi, з дрiмливим туманцем очi. Та якi очi! Напевне, з приiмлених купальських свiтанкiв вбирали вони той дрiмливий туманець, що вигинає вiї, дивує, бентежить i радує людину. — То це ти, Себастiяне, вiдчиняєш фiнансами дверi?
— Як сказано! Як це сказано: вiдчиняєш фiнансами дверi, — пiдростаючи, аж прицмокнув Юхрим, викруглив на коржастих щоках два великих догiдливих нулi й пiдняв угору вказiвний палець. — О!
— I на кого ти, навiжений, окаєш? —— тихенько запитала тiтка Христя.
Юхрим, як гусак, вигнув шию, витрiщився на жiнку, зашипiв, зменшив на своєму обличчi нулi, але одразу ж перебудувався, посмiхнувся i уклiнно звернувся до голови:
— Познайомтесь, Василю Iвановичу, — моя вiрна, благовiрна i предана половина.
— Чи не тю на тебе! — знiяковiла, засоромилась благовiрна половина. — Вже моєму на головi пошиття сивiє, а в головi хрущi хурчать.
— Нiчого собi характеристика! — повеселiшав голова й нацiлив на дядька Себастiяна вiї. — Ти не скажеш, чого це вiд тебе так утiкав чоловiк, що мало п’ят не розгубив?
— Напевне, поспiшав зiбрати свої обручi й клепки, — одразу ж вiдповiв голова комнезаму,
— От бачите, як вiн розмовляє навiть у чиїйсь вищестоящiй присутностi! А при вашiй вiдсутностi вiн хотiв побити мене отим батогом, що з одного кiнця має музику, а з другого — бiль. Розперезався Себастiян, як натуральний анархiст.
— Язик дiамантовий, тiльки слова — жабуриння, — спокiйно обiзвавсь маломовний дядько Стратон.
— Нате й мої штани в жлукто! — позлiшав Юхрим. — Вони тут всi одним мотузочком зв’язанi! А в’їлись у мою iндивiдуальнiсть за те, що я по закону правлю податки, готовi грошi з тих кустарiв, якi займаються не дiлом, а безiдейною i пiдозрiлою фантазiєю.
— Почекай, почекай! Що це за безiдейна i пiдозрiла фантазiя з’явилась у кустарiв? — Василь Iванович пiдкинув угору чорнi навскiснi стрiлки брiв.
Тiтка Христя благально простягла руки до голови повiтвиконкому :
— Та не вiрте губi мого чоловiка, — вона давно з правдою розминулась.
— Мовчи, немiч моя! Тобi й коваль розуму не вкує! — огризнувся Юхрим.
— Весело ви тут живете! — хмикнув Василь Iванович i звернувся до Юхрима: — Розкажи, як ти правиш з фантазiї готовi грошi?
— Отак, щоб не розгулялась вона! — I тицьнув пальцем на Демка Петровича. — Ось перед вами стоїть отой iндивiдум, що може, натурально, зробити з глини миску i горщик, ринку i глечик, макiтру i куманець, кухоль i чарку — все, що потрiбно в хатi пролетарiату i трудовому селянству. А вiн, замiсть реального трудового процесу, кинувся у мечтанiя-фантазiю i лiпить рiзну звiрину, птаство i навiть чортiв з людськими натяками i переживаннями. От я за це чортовиння i прикрутив його податком, за що й постраждав тiлесно, бо наш голова комнезаму огороджує кустарiв од податку. Ось як вiн розумiє i пiдриває фiнансову полiтику першої в свiтi робiтничо-селянської держави.
В очах Василя Iвановича посвiтлiшав дрiмливий туманець.
— Ти чого сваволиш, Себастiяне? Закон є законом i для гончарiв, хоч би що вони виробляли. Хлiбороб платить за землю, гончар за глину.
— Як сказано: хлiбороб платить за землю, гончар за глину! —— У Юхрима знов округлились i очi, i нулi на щоках.
— Чого мовчиш, Себастiяне?
— А що менi казати? Грiх красу обкладати податком. Коли доменшає її, то i ми подрiбнiшаєм. Я не знаю, хто придумав гiрку приказку: бог для бiдних сотворив вербу i картоплю. А коли людина на бiдарськiй картоплi творить красу, то ми повиннi похвалити, возвеличити цю людину, а не пригинати дурним словом чи карбованцем, як робить оцей телепень. Демку Петровичу, покажiть свої фантазiї.
— Та нащо? — безнадiйно махнув рукою гончар. — Вже маю собi з повiту прибiдок, то не хочу мати самої бiди.
— Чуєте, чуєте, Василю Iвановичу, що, натурально, говорять усякi пiдозрiлi про повiт! I це при головi вищезгаданого повiту! От яку вони красу творять! Отак i контрреволюцiю створять! До них дивись, придивляйся i на замiтку бери!
— Ну, про контрреволюцiю ти вже, чоловiче, загнув!
— Нi, не догнув! А щоб повiрили, — демонструю курйоз! Я сам, персонально, конфiскував на ярмарку в Демка Петровича глиняного чорта, в якого довготелесiсть фiгури, модель голови й округлiсть обох щiк були зовсiм схожi на мене. Покупцi дивилися на чорта, а насмiхалися з мене, про що можуть сказати записанi в мою книжечку свiдки. Ось таким способом цей iндивiдум може дискредитувати не тiльки мене, а й керiвництво всього нашого повiту. Я прогресивно наперед заглядаю!
— Дивився бiс у воду i тiльки чорта бачив, — хмикнув дядько Стратон.
— Показуйте, чоловiче, свої фантазiї! — звернувся до гончаря Василь Iванович.
Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зiтхнув i запитав голови:
— А якi ж вам показувати фантазiї? Возможнi i невозможнi, як говорить фiнiнспектор, чи тiльки возможнi? Юхрима аж залихоманило:
— У вас знов об’явились невозможнi? Демко Петрович невинно вiдповiв:
— I на них вистачило глини. Юхрим всвердлив очi в гончаря:
— Не трусiть бiду — обтрусите горе!
Майстер обурився, скинув старiсть iз спини, випростався:
— Чого ти мене, копiйчаний, лякаєш то карбованцем, то горем? Коли на те пiшло, перелякаю тебе! — вiн полiз до мiшка i почав розкладати свої вироби на лавi. Ось у його руцi з’явився лупатий, з коржастими щоками чорт; закiльцювавши себе хвостом, вiн тримав у руцi його кiнець, що завершувався дулею.
Глянув Юхрим на чорта — позеленiв, обурено тицьнув на нього пальцем i сказав: “О!”
Всi, крiм голови повiтвиконкому, засмiялися.
— Юхриме, це ж зовсiм твоя парсуна! — регочучи, схопився руками за живiт Себастiянiв батько. — От аби тобi насправдi випала така дуля!
Гончар намiрився заховати свою цяцьку, але його притримав за руку Василь Iванович.
— Заждiть, хай люди подивляться.
— А податку на чортiв не буде?
— Вас не податок, а, натурально, кримiнал чекає! От не я буду! — шаленiв Юхрим i все бiльше ставав схожим на лiпленого чорта.
Василь Iванович вiдмахнувся вiд погроз i прикипiв до кахлини з качкою. Вiн довго-довго розглядав вироби старого майстра, потiм щось згадав, нахмурився, обернувся до Юхрима:
— То хто контрреволюцiю творить: вiн чи ти?
— Подумайте, подумайте, Василю Iвановичу, що ви при масах кажете! — розколовся на двi половини голос Юхрима — перша тихо загула, а друга закипiла, пiдстрибнула вгору. I навiть очi фiнiнспектора пiдвернулись, стали навскiс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана посмiшка. — Василю Iвановичу, дорогенький, хiба ж ви не знаєте мене?
— Вiд сьогоднi не знаю i знати не хочу!
— I ви за таку дрiбницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловiка?
— А де ти навчився так зобиджати i применшувати людей?
— Ю, ви ще не знаєте мене, — сумно похитав головою Юхрим.
— Iще раз скажу: i знати не хочу тебе.
— То чого так швидко? — Юхрим схрестив руки на грудях i посмiхнувся, мов змiя. Тепер вiн уже не боявся нiкого. — Я, натурально, розумiю: в червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рiшення приймайте поволеньки, бо посковзнетесь на глинi, — вона слизька, — тицьнув пальцем на кахлину з качкою.
— Iди, слизький, звiдси! — блiднучи, стишив голос Василь Iванович. — Завтра ж передаси свої справи.
— Не маєте права! Я, натурально, державну копiйку оберiгаю! — вискнув Юхрим.
-А нам треба оберiгати державу вiд таких бовдурiв!
— Я i про це скажу вищестоящим iнстанцiям! Я свого не подарую!
— Вiдчиняй дверi! — пiдвiвся з-за столу дядько Стратон, i Юхрим одразу вискочив з хати.
— Оце кому-кому, а менi дiстанеться, — зажурено сказала тiтка Христина, перезирнулася з дядьком Себастiяном, покосувала на стіл та й пiшла порядкувати до мисника.
— За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб вашi твори i в столицi порадували людей! — чаркується з гончарем Василь Iванович.
— Спасибi.
— Христино, бери чарку! — наказав дядько Себастiян.
— Маю клопоту й без неї.
— Чого це не повну налили їй?
— Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, — тiтка Христина торкнулась рукою до щiк, на яких i досi бунтувались рум’янцi.
— За твоє здоров’я, Христе.
— За ваше, люди добрi, — i молодиця втерла очi.
— Ти чого?
Тiтка Христина довiрливо й сумно поглянула на Себастiяна:
— Послухались вуха його язика, а тепер горя i вiдром не винесеш. Аякже!..
— I де мої очi були, як ти дiвувала? — тихо спитав себе дядько Себастiян.
— Ой! — тiтка Христина здригнулась i самим смутком прошепотiла: — В лiсах тодi були твої очi.
— I кого тепер винуватити, лiси чи себе?..
Молодиця щось тяжко вiдвела рукою од себе, зiтхнула:
— Ет, не будем про це… Не кожен стрiчає свiй щедрий ранок чи щедрий вечiр… Що тепер мiй хитрий мацапура витворяє?..
Вже потiм село дiзналося, що Юхрим пiсля розмови з головою по-вiтвиконкому метнувся iз доносом i скаргою аж у Вiнницю. I там вразив, здивував i розжалобив працiвникiв губфiнвiддiлу своїм коронним, звiдкись поцупленим реченням, що вiн, дбаючи про державний карбованець, навiть з-пiд гадюки витягав копiйку. Справа закiнчилась соломоновим рiшенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу…
— А що це за хлопчак у тебе? — зиркнув на мене Василь Iванович.
— Михайлик! — одним словом вiдповiв дядько Себастiян.
— Це часом не той, що космографiю читав? — примружився голова повiтвиконкому.
— Вiн самий!
— То он який ти? — дивується Василь Iванович i наближає до мене дрiмливий туманець своїх незвичних очей. — Дуже кортить читати?
— Дуже, — нiяково кажу я.
— А як ти читаєш? Вiд дошки до дошки й посерединi трошки?
— I посерединi трошки, — хитаю головою i не журюся.
— I що тепер читаєш?
— Ет!
— То чого запишався?
— О! Таке скажете, — починаю пекти ракiв.
— Як ця книжка зветься?
— “Арабська земля i Магометова вiра”.
— А це тобi доконче треба знати? — I смiх закружляв навколо мене, мов танець.
То що менi залишилося робити? Теж смiятися.
— І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, — обiзвався дядько Стратон.
— Бiда? — спiвчутливо дивиться на мене Василь Iванович.
— Не так бiда, як прибiдок, — одходячи, вiдповiдаю йому.
— А читати ж хочеться?
— Аж душа болить.
— От цього я не хочу, щоб у малого душа болiла, — i Василь Iванович повiв навскiсною бровою на дядька Себастiяна. — Прошу тебе, при нагодi заскоч у Майдан-Трепiвський* (* Тепер Майдан-Курилiвський, Хмельницького району, Вiнницької областi) — там тепер найкраща бiблiотека.
— Оце дiло! — схвально кивнув головою дядько Себастiян i весело зирнув на мене. — Там книжок — море!
— Ой! — несамохiть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всi засмiялись, навiть Себастiянiв батько приязно похитав журною головою.
А Василь Iванович вийняв з кишенi записну книжку, вiдсунув од себе полумисок iз холодцем i почав на паперi виписувати радiсть для мене.
Я все косував на веселi розгонистi лiтери, що так пiдхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, i мене обсипало чи iскрами, чи то зорями. Од утiхи мало не загопцював на лавi. Як везе, то везе шибенику!
— Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! — нацiлив на мене Василь Iванович насоченi усмiхом губи, вирвав аркушик з книжки i подав дядьку Себастiяну. — Вчися, виходь у люди!
Весiлля заграло в моїх вухах i душi, я зовсiм притихаю, прислухаюся до нього, далi переводжу погляд з дядька Себастiяна на людей, а вони нахиляють до мене осмiхненi, розквiтлi очi. I тiльки Себасйiянiв батько чогось зiтхає.
А в цей час пiд вiкнами загупали кроки, засвiтилось, закружляло мальоване в образi дiвчини сонце, i вечiр забринiв молодими голосами:
То не з моря тумани,
То iз коней пара…
Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як тумани з моря, коли стрiли падають, як дрiбен дощик, а мечi блищать, мов сонце у хмарi?!
I колядки, i тихий Дунай, що виплив iз них, i вершники над Дунаєм, i пара з коней, i струни кобзи старого Левка заколисували та й заколисували й приспали малого. Я вже не чув, коли роз’їхались гостi, коли дядько Себастiян скинув з мене чоботята й накрив сонька їжакуватою солдатською ковдрою…
Мене збудили скрип дверей, гупання чиїхось чобiт i чудернацький смiх. Коли я розплющив очi, бiля порога рiвно стояла немолода засмучена жiнка, а коло неї висяював хромовими чобiтьми веселолиций мiлiцiонер, до якого прилипло дивовижне прiзвисько — Хвiрточка, i тiльки через те, що вiн навчився гримати на людей: “Закрий менi хвiрточку” або “Вiдкрий менi хвiрточку”.
З його рота зараз виривався клекiт, хрип i щось подiбне на шипiння гусака, — все це йому разом замiняло смiх.
— Сiдайте, тiтко Марино. Що там скоїлося? — заговорив до жiнки дядько Себастiян.
— Ет, хай вiн говорить… навчився ж. — Тiтка Марина ображено стулила темнi зморшкуватi уста, сiла на лаву й хрестом поклала на колiна важкi землистi руки.
— Розказуй, Василю!
Зiпсований грамофон знову захрипiв у грудях мiлiцiонера, i знову — смiху не вийшло, але це нiчутiнку не збентежило Василя, — все його обличчя сяяло радiстю, а очi набухали веселими сльозами.
— От i не повiрите, що я сьогоднi на контрреволюцiю наскочив! Тримаю її, понятно, у кулацi! — переможно сказав, а тiтка Марина зiтхнула.
— На яку це контрреволюцiю ти наскочив? — недовiрливо запитав дядько Себастiян. — Може, на тiтку Марину?
— На неї ж! Нiколи б i сам не подумав, а от… село, конешно! Розкажу вам за протокольною формою.
— Розказуй, як умiєш, — нахмарився i зажурився дядько Себастiян.
— Сьогоднi ранесенько поїхав я до Якова пiдкувати коня. Заходжу собi тихенько у двiр, iду до хати, а вухом чую, що в кузнi сичить ковальський мiх. Це на рiздво! — знову зашипiв, заклекотав мiлiцiонер, витер рукою сльозу. — Дивуюся, що для Якова й свята немає, та й пiдходжу до кузнi. I що я тiльки бачу?! Бiсiв коваль роздмухує вогонь, а на вогнi, як на картинi, стоїть цiлiсiнький кулемет. Тодi, я, понятно, револьвера в руку, а ногою — в дверi i до Якова: “Руки вгору!”
А вiн на мене, понятно, нiякого внiманiя.
“Пiшов ти, — каже, — Хвiрточко, пiд три чорти. Людям бог свято посилає, а ти револьвером бавишся, мов самшедший”.
“Я стрiляти буду!” — гримаю на коваля.
А йому й за вухом не свербить.
“Стрiляй, — каже, — собi в потилицю, може, там дурня приб’єш. Чого ти нажабився? Кулемета нiколи не бачив?”
“За цей кулемет судити будем!”
“За що ж мене судити? — розсердився коваль. — За те, що я смерть перековую на лемiш?”
“Ви менi лемешем баки не забивайте, а фактично скажiть, де дiстали цю смерть?” — припираю його до стiнки револьвером, параграфами i навiть строгiстю закону.
М’явся, крутився, викручувався чоловiк, та мусив признатися, що дiстав кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами i зiтхає, наче цей кулемет не був її собственiстю.
— Тiтко Марино, це правда?! — не вiриться дядьковi Себастiяну.
— Та правда ж, — похитала головою тiтка Марина.
— I ви продали кулемет Якову?
— Ось це вже неправда: не продала його, а обмiняла.
— Що ж це за обмiн?
— Я йому вiддала кулемета, а вiн менi кочергу, бо моя саме переломилась.
— Так i Якiв сказав! — пiдтвердив мiлiцiонер. — Тодi я бiгцем на вулицю, скочив у сани — й на хутiр до тiтки Марини. Приїжджаю, заходжу до хати, а вона ще й до столу мене запрошує.
— Як людину ж, — стиха обiзвалася тiтка Марина.
“Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!” — одразу нагнав їй страху.
“Нащо вони тобi, Василю?” — не дивується, не лякається, а виказуе, що iще має зброю.
“В мiлiцiю треба здати!”
“Дурно чи щось заплатять менi?”
“За це дiло тюрмою заплатимо!” — кажу їй.
А вона до мене:
“Хвiрточкою ти був, Хвiрточкою й залишився, хоч i взувся в золотi чоботи”.
Розсердився я i почав робити обшук. Сопротiвлєнiя з боку тiтки Марини не було. I знайшов я у засторонку, — от нiхто не повiрить, — iще чотири кулемети i п’ять нiмецьких i австрiйських рушниць.
Дядько Себастiян зблiд i отетерiло поглянув на тiтку Марину:
— Невже це правда?
— Та правда, чого ж…
— От який вискiпався iще елемент! Мабуть, у неї був бандитський арсенал. Повiсив я пломбу на її дверi i до вас: як не є — це ж далека ваша рiдня.
— Тiтко Марино, де ви цiєї бiсової зброї набрали? — з жалем запитав дядько Себастiян.
— Бандити, хто ж iнакше, мали в неї свою схованку! — тримався свого мiлiцiонер.
Тiтка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо поглянула на нього:
— Пломба ти, та й бiльш нiчого. Ось ти над цiєю зброєю тiльки зараз затрусився, а я всю вiйну трусилась. Оце ж, Себастiяне, дорогенький, як убили на вiйнi сина, то мiй Iван iз журби почав, де мiг, красти оружiє. Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розiкрасти рушницi, кулемети та iншу погань, що стрiляє, то не буде чим воювати i менше зiв’яне людей на вiйнi. От i крав чоловiк, що мiг, крав i в нiмцiв, i в денiкiнцiв, i в петлюрiвцiв. На цьому дiлi попався та й пiшов спати в могилу. А Хвiрточка вже мене до бандитiв приписує та тюрмою та пломбою страхає. То має вiн совiсть чи в нього її розклювали кури?
Пiсля цiєї мови дядько Себастiян розпогодився, а мiлiцiонер, що весь час то обурювався, то недовiрливо хмикав, то кусав губи, зашипiв, заклекотав, захрипотiв, тернув рукою по очах i сказав:
— Правильно. Ой, не було цього ранку в мене нi совiстi, нi клепки в головi! — Вiн пригнувся до тiтки Марини, поцiлував її в прив’ялу щоку, а потiм зажурився: — Воно-то так. А що тепер з бiсовими цими кулеметами робити? Почнуть нас тягати по iнстанцiях, та почнуть сумнiватись, та допитуватись, та протоколи писати i всяку всячину. От вскочили в халепу на самiсiньке рiздво. Тепер i чарки не вип’єш, а скачи в повiт на зламану голову.
— Василю, а не краще буде, щоб Якiв без зайвого клопоту забрав собi цi кулемети — i на вогонь? — довiрливо запитала тiтка Марина. — Вiн менi за них зробить i чаплiю, i рогачi, i лопату, бо тепер такий сутуж на залiзо…
— Ет, сiльська наївнiсть! — безнадiйно махнув рукою мiлiцiонер i зажурено звернувся до дядька Себастiяна: — I яку тут придумати резолюцiю?
