«Щедрий вечір»: РОЗДIЛ ДРУГИЙ
Цiєї ночi я в усiх снах плив на човнi — плив по водi, по росi, по травi i навiть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. I з напiвзабуття теж випливав, мов на човнi.
Ще не розтуляючи очей, я всiм тiлом вiдчуваю злагоду в нашiй хатинi, чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батькiв голос, як по-парубоцьки виводить “го-го” вогонь у печi, як вужем сичить на нього окрiп, як пахуче метляється по долiвцi полиновий вiник. I в моїх вухах аж забринiли-затанцювали весiльнi спiви:
До нас, невiстко, до нас,
А у нас усе гаразд:
Сама пiч хлiб пече,
Вiник хату мете.
Я одразу заплющеними очима бачу цю весiльну пiч iз позагнiчуваними хлiбинами i веселiшаю.
— I чого воно ще посмiхається собi? — журно говорить мати, думаючи, що я сплю.
— Мабуть, i в снах читає якусь книжку, — лагiдно вiдповiдає тато,
— Ноги он потрiскались на росi, немов деревляччя.
— На росi потрiскались, на росi i вигояться.
— Хоч би на якi постоли розжитись йому, — жалiє мене мати.
— Хай ногами чує землю, — так скорiше i танцюристом, i людиною. стане.
На батьковi слова я кажу: “Ги”, розплющую очi й одразу ж пiдводжуся з тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й нiби з великим пошанiвком спитав:
— Чи добре спали, чи сухими встали?
Я знову кажу: “Ги” — i смiюся. А тато, заховавши насмiшку пiд укороченi вуса, вже заходить з iншого боку — починає мене пiдхвалювати :
— Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як їсть — не дрiмає.
— А чого ж дрiмати бiля миски? — безтурботно вiдповiдаю i, скiльки можу, висовуюсь у вiкно, бо за ним уже починають свiтлiшати порiчки.
— Кортить зелепухами оскому набити? — розгадує тато мiй намiр.
— Дуже вони менi потрiбнi! — I я починаю дивитися поверх куща порiчок, буцiмто вiн зовсiм не цiкавить мене.
На городах ще вилежується туман, десь бiля бондарської криницi його розкльовують пiвнi, а за пiвнями косар клепає косу, а за косарем на левадi озивається деркач, а за ним з самої дороги виходить сонце, i придорожня верба розкошує у його коронi.
А ось на вулицi з’являється з граблями на плечi насурмонений дядечко Володимир, який втупив погляд на свої ноги. Ось вiн побачив бiля них наших курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув своєю зброєю, i кури, гублячи пiр’я, зметнулись вище тинiв.
— А щоб ви йому виздихали ще до вечора! — каже їм навздогiн дядечко Володимир, потiм крадькома оглядається на нашу клуню, помiчає мене, одразу хекає i швидко зникає за хатами. А менi знову стає весело.
Дядько Володимир ще з березня ворогує з нашими курми, а заодно i з дядьком Миколою. I за що б? Коли навеснi мати пiдсипала квочку, в нас гостював дядько Микола. Вiн одразу своїм хитруватим оком учепився у решето, в якому лежали однi кругленькi яйця.
— А чому ви, Ганю, довгоносими не пiдсипаєте? — аж присiв бiля решета, на яке вже мостилася квочка.
— Та, — вiдмахнулася мати рукою.
— Е, нi, скажiть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашої хати не пiду.
— Що там казати? Помiтила собi, що з довгоносих крашанок найбiльше вилуплюються пiвники.
— Та що ви?! — здивувався дядько Микола. — Вiк учись, а й у курях не розберешся. Ось тепер i пiду з вашої хати.
I, напевне, щоб перевiрити маминi слова, чоловiк одразу ж подався до дядька Володимира та й по секрету нараяв йому пiдсипати квочку лише довгоносими яйцями, бо, мовляв, з них виходять самi
курочки. Дядько Володимир i тiтка Марiйка послухалися лукавого порадника, i вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев’ятнадцять пiвнiв i одна курочка, а в нас навпаки. Ох, i лютував тодi дядько Володимир i все обiцяв комусь вкоротити i язик, i день. Ось через цю дивоглядiю i досi вогнем дише Володимир на наших курей i на дядька Миколу.
Але це нам не вдивовижу: на кого тiльки не гнiвається i кому тiльки не заздрить дядько Володимир? Коли послухати його, то нема в нашому селi, нема i на всьому бiлому свiтi жодної доброї людини. Особливо ж ненавидить вiн тих, що мають у руках чи в головi бiльше розуму за нього. Чийсь розум дядечко вважав своєю особистою образою. Колись вiн умiв гнути чи пригинати добрих майстрiв i розумникiв, а тепер доводилося задовольнятися тим, що їхню славу квацяв дьогтем i не помiчав, що всi свої роки, увесь вiк по багнюцi проволiк.
Не догодила дядечку й нова влада. Це ж ранiше були i царi, i князi, i графи, i аж барони, а тепер усi стали товаришами. То хiба це порядок? I за чим тiльки дивиться загряниця? А коли Лiтинський фiнвiддiл не прийняв у нього податку нi золотом, нi срiблом царської чеканки, вiн спочатку оторопiв, далi обурився, а потiм скумекав, що й до чого, вибiг на вулицю, скочив на свого воза i погнав додому волiв, наче коней. Щоб вони ще скорiше бiгли, не тiльки батожив їх, а й всю дорогу дзижчав, неначе гедзь. I нерозумна худоба бiгла мов навiжена. Йому так нетерпеливилося, що вiн уночi обiйшов своїх однодумцiв i, хекаючи й вiдхекуючись, сипав i сипав у їхнi вуха полiтику. Дядечко вже точно знав, що нова влада зависла на однiй волосинцi, бо в неї навiть золота-срiбла не приймає загряниця.
Вiдтодi хитромудрий полiтик почав ждати загряницi i лiпити перед богами тоненькi саморобнi свiчечки. Навiть свої золотi надiї дядечко оплачував скупими шелягами. Недарма казали люди, що вiн, поки попрощається з копiйкою, двадцять разiв оберне її у жменi…
Сьогоднi i небу, i сонцю млостилося, нездужалось, i далечiнь стояла така, нiби на нiй хтось перелопачував сонячне промiння iз мiсячним. I лiс, i птиця в ньому чогось притихли, а дзюркотливе джерельце спiвало й спiвало свою пiсеньку ще й на дурничку пiдгойдувало розмите корiння.
Ось я прямо з Обмiнної бачу пiд осикою близнюкiв-красноголовцiв. Вони зовсiм схожi на тих, якi прохали мене у снi, щоб я не їхав у Херсонськi степи. Я придивляюся, чи немає в них ротикiв, прислухаюсь, чи не обiзвуться вони, але красноголовцi, хизуючись червоними шапками, мовчать. То, видко, лише у снi приходить голос до них. Я зiскакую з Обмiнної, обнишпорюю поглядом лiс. От по всьому вiдчувається, що тут iще повиннi бути гриби, але вони так заховалися, що й сонце їх не знайде. Чогось завжди отак виходить: гарного гриба нiяк не знайдеш, а поганка сама в очi лiзе. А це що?! Прямо вiд окоренка берези вiдхилився товстенний-претовстенний боровик. Дерево йому прим’яло з одного краю капелюха, а з нього ще проростає грибеня-малятко. Така знахiдка навiть Любу порадує!
Тепер уже на Обмiнну й не думай вискочити: зачувши волю, вона шкiрить на мене зуби й хвицається, мов хто найняв її на таке дiло. Ще добре, що я повода не випустив з руки. Отож з грибами в однiй руцi, а з поводом у другiй поволеньки доходжу до якимiвської загорожi, де зараз трава аж куриться пахощами й прив’яленим сонцем. Отут, при дорозi, путаю наше лукавооке тягло i з грибами поспiшаю до куреня. Але нi в куренi, нi на пасiцi Люби нема. То що менi робити? Я кладу на виднотi гриби, кажу, щоб вони нiкуди не втекли з куреня, а сам думаю майнути в осичняк пошукати красноголовцiв. Там є таке мiсце!
Бiля борсукової нори до мене з доброго дива вчепилося запитання: чи бачить борсук сонце, чи вiн у теменi прочавкає i проспить усе життя?
Я лягаю на землю, притуляюся вухом до того мiсця, пiд яким повинен вилежуватись борсук з борсученятами. Ось щось злегка чи то пiдi мною, чи за мною зашарудiло. Напевне, заворушилася борсукова сiмейка. Може, вона саме засiла за стiл i орудує бiля миски? Я починаю усмiхатися, в думцi уже всовую борсучатам у лапи ложки, а в цей час мене ошпарює смiх:
— Може, тобi й подушку покласти? Будеш вилежуватись, наче борсук!
Я вiдриваю голову од землi, а бiля мене аж перехитується од смiху Люба, у її руцi погойдується чимсь напакована торбинка, i дiвчинка кладе її на те саме мiсце, до якого тиснулось моє вухо.
— I чого б ото я одразу всi зуби продавав? — кажу трохи невдоволено.
— Бо зрадiла, що тебе побачила, — мов очеретинка, розгойдується Люба. — Я так i знала: ти приїдеш сьогоднi.
— Звiдки ж таке знаття?
— I сама не знаю звiдки, — звела угору худеньке плече. — То ви вже не поїдете у степи?
— Не поїдемо. Ти пособила нам.
— То так вийшло, — радiє дiвчинка. — А ти щось привiз менi?
— А що ж тобi треба було привезти?
— Нiби й не догадуєшся? Якусь книжку.
— Привiз казки страшнi-страшнi.
— Про вiдьом i чортiв? — одразу ж скривилась i нахмурилась дiвчинка.
— Про них.
— Я цих i слухати не хочу.
— Чого?
— Бо як начитаєшся їх, то так страшно стає самiй у лiсi. — I дiвчинка боязко озирнулася назад, нiби там, за деревами, коловоротилась рiзна погань.
— А от менi й зовсiм не страшно, — вiдчайдушне брешу, а сам згадую, як менi колись уночi чорнi дiдовi штани здалися чортом.
— Бо ти хлопець, ти й не повинен боятися нечистi. Мiй тато каже, щоб i я нiчого не страхалась, а я все одно страхаюсь.
— I чого ж ти боїшся?
— Грому, рiзної поганi i сови.
— Сови?
— Еге. Вона увечерi так моторошно кричить, що волосся саме їжаком пiдiймається. I очi її страшно свiтяться уночi. Тодi я забиваюсь у куренi татовi пiд руку й одразу засинаю. Зате як славно тут удосвiта! Будять мене то соловей, то зозуля, то iволга, то одуди, а то й роса. Ти щiльникового меду хочеш?
I хоч менi дуже хочеться покуштувати солодкого, але я так вiднiкуюсь, наче щодня маю мед у своїй хатi.
-I даремно, — каже чиїмись словами Люба. — Мед-це здоров’я.
— Ну, коли здоров’я, то попробую.
— От i добре, — показує рiдкi зуби Люба. — А може, тобi i чумацької юшки зварити?
— Та нi, мабуть, не треба.
— От я усе набиваюсь, а ти все вiднiкуешся i вiднiкуєшся. Гордий чогось став… Михайлику, а я тобi щось хочу сказати. — І дiвчинка, оглянувшись, засоромлено подивилась на мене. — Сказати чи нi?
Я теж чогось нiяковiю i теж озираюся довкола.
— Кажи, як маєш щось…
— Ось дай вiдсапну. Тiльки ти нiкому нiчичирк. Чуєш?.. Оце ж учора в моєї тiтки Василини був аж з Вiнницi якийсь головний над спiваками. Вiн такий патлатий i смiшний-смiшний! Як заспiває, то в нього рот стає пащекою — цiле горня влiзло б туди. Вiн привiз тiтцi якiсь ноти…
— I що?
— То тiтка Василина вiзьми та й похвались йому, що я теж гарно спiваю i виводжу пiдголоском. От йому й захотiлося послухати мене. А я все соромилась i соромилась перед городським. Тодi моя тiтка сказала, щоб ми разом заспiвали. I ми заспiвали разом, бо так i легше, i не соромно.
— I що далi?
Люба кумедно вiдкопилила губи, сторчма поставила очi, як той головний над спiваками, i посмiхнулась.
— А далi цей головний взяв та й притулив мене до себе, поцiлував у кiску, потiм потягнув її i сказав, що я голос!
— А ти йому що?
— А я тихенько сказала: “Спасибi, дядьку”. I йому це дуже сподобалось, бо вiн розсмiявся i ще раз поцiлував мене.
— От молодець! — радiсно вихопилось у мене.
— Вiн чи я? — довiрливо запитала Люба.
— Обоє.
На це Люба розважливо вiдповiла:
— Отак живе людина i не знає, що вона — голос. Головний над спiваками обiцяв якось i мене, i тiтку Василину викликати у Вiнницю. Тодi я там i театр, i трамвай побачу.
— Везе ж людям! — кажу я, а Люба починає смiятись. — I що ти тому головному спiвала?
— Журливої: “Ой пiд яром-яром пшениченька яра, в долинi овес”. I веснянки спiвала, теж сумнi. А вiн сказав, що в них живуть голоси якихось предкiв. Такий уже розумний чоловiк, що й половини слiв його не второпаєш. Вiн i моєму татовi сказав, що я голос.
— Що ж на це тато?
— Розгладив вуса i сказав: раз таке врем’я, то вiн купить менi новi чобiтки, i я почну їх носити ще до снiгу, щоб не застудити голосу, — розгойдувалась i радiсно лебедiла дiвчинка. — Тато в мене такий смiшний, а хто не знає його, думає, що вiн дуже сердитий. Це вуса роблять його таким: вони в нього серпастi, норовистi i залазять, куди хочуть, навiть до рота. Ходiмо до куреня.
— А що в тебе в торбинцi?
— Хiба не бачиш? Липовий цвiт.
— На чай збираєш?
— Нi, наша кооперацiя приймає його на лiки. От я i зароблю собi на зошити. Назбираю цвiту аж на цiлий срiбний карбованець, бо дуже люблю, коли є багато зошитiв. Давай разом збирати цвiт. У мене в куренi i посушимо, бо на сонцi не можна. Як ти?
— Можна i разом.
— То спершу ходiмо їсти мед.
I в цей час бiля нас ворухнулася чиясь тiнь. Я оглянувся. Бiля самої Люби з старенькою берданкою в руках зупинився темнолиций, з вивернутими губами дядько Сергiй — отой, що донедавна ховався у рiзних криївках од революцiї. Вiн втупив у мене важкi зимнi очi й насмiшкувато запитав Любу:
— Кого це ти, дiвко, хочеш медом частувати?
— Добрий день, дядьку, — з гiднiстю вiдповiла Люба.
— Не дуже вiн i добрий: усе мiняється тепер. То кого ж маєш медом пришанувати?
-. Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо.
— Зараз не те що малi, навiть старi подурiли: усi чогось грамотiями хочуть стати. А хто ж буде свинi пасти?.. — Дядько Сергiй зневажливо повiв на мене берданкою. — Чий вiн?
Люба сказала. У мисливця одразу позимнiли не тiльки очi, а й усе вузькувате обличчя. Вiн презирливо обдивляється мене з голови до нiг i починає жувати губи:
— Так-так-так. Виходить, ти нащадок отого язикослова, що верховодить у комзлиднях i все щось має проти мене? Га?
Я розгубився, а Люба поглянула на мисливця i розсмiялась.
— Ти чого? — дядько Сергiй пiдкинув чорнi дужки брiв.
— Ви i про дядька Миколу говорили, що вiн має щось проти вас.
— I це правда.
— I мiй батько теж щось має проти вас. Тепер уже розгубився дядько Сергiй, клiпнув раз i вдруге чорними нерiвними вiями, сплюнув:
— Хоч вiд дiтей дiзнаєшся, що думає про тебе рiдня. Ох, недарма я так упирався, щоб моя сестра не виходила за того серпастовусого. Що ж, дiвко, пiдгодовуй, пiдгодовуй злиднiв медом, а вони твого дядька вiзьмуть за жабри, — i мисливець узявся рукою за горло, де, мабуть, мали бути жабри. — Але чого я тобi кажу? Це не твого розуму дiло. Скажи, он там борсук ще живе? — i дядько Сергiй нацiлився берданкою на нору звiрка.
— Що ви, дядьку, робите?! — злякано скрикнула Люба.
На вивернутих губах мисливця химерно викривилась посмiшка:
— Не бiйся, дiвко, вiн менi тепер не потрiбний. От коли нагуляє жиру, я таки доберуся до нього. Тут якоїсь кiзочки або зайця не бачила?
— Нема тут нi кiзочки, нi зайця. Дядько Сергiй хмикнув:
— Та невже нема? Так я i повiрю тобi!
— А ви хiба хоч кому-небудь вiрили?
— Царю вiрив, i то даремно — прогадав! — позлiшало обличчя i вся постать дядька Сергiя. Вiн ще щось хотiв сказати, але передумав, крутнувся i, тримаючи берданку навпереваги, сторожко пiшов у глибiнь притихлого лiсу.
— Попрощається сьогоднi з життям якийсь звiр чи птах. Не доведи господи мати такого родича, — сказала Люба чиїмись словами. — Тато говорить, що в нього затвердiла совiсть.
— А в твого дядька справдi є жабри? Люба пирхнула:
— Чого ж ти в нього не спитав? Ото було б весело. Ходiмо ж до куреня.
Але пiсля мови дядька Сергiя менi навiть меду не захотiлося.
— Краще спочатку нарвемо липового цвiту.
— То як хочеш. Я знаю таку липу, що пахне аж на пiвлiсу. Мабуть, її цвiт найбiльш цiлющий. Правда ж, гарно буде, коли вiн допоможе якiйсь добрiй людинi — вiзьме й пiдведе її на ноги?
— Ге. А далеко ця липа?
— Аж бiля яру. От зараз розстелю цвiт у куренi, та й побiжимо собi.
Я поглянув на Обмiнну, на небо, яке обкладали неспокiйнi грiзно-фiалковi хмари, а Люба тим часом уже вискочила зi свого лiсового житла, i ми побiгли до тiєї липи, що мала пособити добрим людям. Струнка, мов тополя, вона трохи навскiс стояла над яром, натрушувала i на лiс, i на яр свої пахощi, навколо неї живою сiткою ворушилися бджоли. Коли я вилiз на дерево, за яром обiзвався грiм, а Люба налякано скрикнула.
— Чого ти, дiвко?
— Боюся грому, — щиро призналася дiвчинка. — Може, повернемось назад?
— Пусте. Нарвемо цвiту i повернемось.
— Добре тобi казати: нарвемо! У мене вже i руки, й душа тремтять.
— А як же твiй карбованець на зошити?
— Не хочу й карбованця, коли гримить! О! Чуєш! Знову загримiло, синiм коренем вималювалась блискавка, розкрила шматок другого неба i згасла у хмарi.
— Ти не бiйся, — заспокоював я Любу, — то Iлля калачi розкидає.
— Аби ж калачi, а то громи i блискавки. Он уже й лiс перелякався грози, — заскiмлила дiвчинка.
Справдi, пiд темним небом затривожився, загудiв лiс, закипiло листя на ньому, деревам чогось захотiлося бiгти, але вони не знали, куди податися, й, стогнучи, металися на всi боки. Знову мигнула блискавка раз i вдруге, лiс i зверху, i зсередини просвiтився недобрим блакитнавим огнем, а грiм, як навiжений, лупнув у кiлька цiпiв, неначе хотiв обмолотити землю. I вона пiд ударами грози почала злякано кренитись у безвiсть. Тепер i менi стало лячно.
— Михайлику, зараз же злазь! — уже внизу обiзвалася Люба сльозами.
I тiльки я, обдираючи ноги, скотився з липи, як на землю стiною обвалилася злива. Одразу невидимим став лiс, тiльки стогiн його охоплював, затискав i перекочувався через нас. Та ось блискавка влучила в серцевину лiсу, i вiн засвiтився величезним фiалковим лiхтарем. А коли блискавка згасла, ми побачили iнший огонь — бiля самого яру, заломивши руки, горiло скалiчене дерево.
— Михайлику, нам треба сховатись.
— Куди ж ми сховаємось?
— Я знаю таке дупло в дубi — велике-велике. Там ми обоє вмiстимось, — сказала Люба, витираючи вже мокре обличчя.
I я, пуста голова, навiть не подумав, яке лихо могло спiткати того дуба, i побiг за Любою. Хустина спала їй на плечi, навколо її голови, стiкаючи струмками, затанцювали коси i кiсники, а дiвчинка шматувала сизу пелену дощу, зникала в нiй i знову з’являлась, мов тiнь. Грiм кидав її на землю, вона падала, пiдводилась i бiгла вперед.
— Отак i голосу можна позбутися, — хотiв я пожартувати, але Люба i вухом не повела.
Ми сполохано металися мiж громами i блискавками, а дощ, як хотiв, прав i виполiскував нас.
— Ось тут! — дiвчинка раптом зупинилась перед старим гiллястим дубом. При його коренi темнiло нерiвне присмалене провалля.
“Дубе, дубе, хто тобi душу виїв? — у думках запитав я дерева i сам вiдповiв: — Лiта менi виїли серцевину i душу”.
I питання, i вiдповiдь менi дуже сподобались, я хотiв було запишатись, але передумав — це, певне, десь таке вичитав.
— Михайлику, сюди лiзь!
Я увiйшов у дупло, мов у комiрчину. Тут було темно i майже сухо. Люба встигла вже витертись, викрутити хустку i трохи заспокоїтись. Та ось знову, мов з гармати, тарахнув грiм, дуб заскрипiв усiма своїми кiсточками, i лiсовичка обома руками вчепилася в мене, а перегодя, сама себе заспокоюючи, запитала:
— Правда ж, тут не так лячно?
— Авжеж, — вiдповiв я, зовсiм забувши, як небезпечно в грозу сусiдувати з великим деревом. Воно скрипiло й стогнало, обвалюючи на землю потоки дощу, а на нас крихти своєї зiтлiлої серцевини.
— Михайлику, може, ти казку розкажеш?
— Та вiд неї тобi ще страшнiше буде.
— I це правда, — зiтхнула дiвчинка, притихла на якийсь час i раптом перелякано ойкнула.
— Ти чого?
— Ой Михайлику, я зовсiм забула за курiпку! Що тепер буде з нею, з її дiтками?
— А що має бути з ними?
— Ти нiчого не знаєш! У неї тiльки-тiльки вивелись дiтки, вони зовсiм безпораднi. Це ж вода потопить усiх. Бiжiмо рятувати їх. Все одно мокрiшими, чим є, не будемо. — І Люба першою вискочила з дупла, зiщулилась, глянула поверх дерев i полегшено зiтхнула: — О, вже небо вивиднюється. Бiжiмо.
— I що це в тебе за курiпка?
— Я її на узлiссi в заростях терну побачила, коли вона саме сидiла на яєчках. I я її трохи приручила до себе. Ой, аби ж не затопило її дiток.
Розбризкуючи калюжi, ми побiгли на узлiсся. Вiд нас уже вiдкочувалися громи, над нами стишувався дощ, а пiд нами вигиналися, щасно плакали трави i цвiт. I пахло суницею, грибами, розiпрiлим хмелем i тiєю житньою свiжiстю, яку приносять тiльки петрiвчанськi пучки блискавиць. Немало накидав їх сьогоднi Iлля i в лiс, i поза лiс, вибиваючи нечисту силу.
Ми пробiгли чиюсь загороду, в якiй стояли високi дуплянки, обминули озерце червоного проса, перехопились через струмок, що став тепер рiчкою, i опинилися на зарослому терном узлiссi. За ним узке стояли поколошканi зливою жита й пшеницi.
— Обережно, Михайлику, — тут подряпатись можна, — розводячи обома руками цупкi гiлки, Люба зайшла в терник. Ось вона зупинилась, пригнулася до землi й тихенько скрикнула.
— Що там у тебе?
— Ось подивись, — дiвчинка пiдвелася, простягнула до мене човником складенi долонi. На них безпомiчною сiрою грудочкою лежало пташеня, завбiльшки з волоський горiх. Воно навiть не могло пiдвестися на ноги. — I що менi робити з тобою? — жалiсно запитала його.
Але пташеня i не поворухнулося.
— Замерзло, охляло, — пояснила дiвчинка i обережно поклала свою знахiдку в пазуху. — Ось iще одненьке!
Я теж нахилився до трави i побачив бiля якоїсь трухлятини заболочене, з пiдвернутою голiвкою пташеня. В руцi воно й не писнуло, тiльки болiсно глянуло на мене затуманеним оком.
— А де ж курiпка? Чого вона покинула їх? — запитав я в Люби, яка й моє пташеня поклала собi в пазуху.
— Хто його знає? Може, грiм наполохав i розiгнав її дiток, а вона тепер збирає їх докупи. А може, ще гiрше щось сталося. Хiба мало ворогiв у пташини? Почекаємо її.
— А як вона не прийде?
— То заберемо дiток, i я доглядатиму їх сама. — Люба, прислухаючись до себе, неждано усмiхнулась: — Вони вже дряпають мене нiжками. От дурненькi!
Ми винишпорили усю тернину i знайшли аж семеро пташенят. Люба поховала їх у пазуху, а сама неспокiйно позирала на всi боки, визираючи матiр курiпку.
Вже й розпогодилось, умите сонце перекинуло свої золотi коси на поля, i вони курилися пахучою парою. Пташенята зовсiм зiгрiлися i, попискуючи, бешкетували в Любинiй пазусi.
— На волю просяться. Що менi робити з вами? — Та ось дiвчинка витягнула шию, завмерла, до чогось прислухаючись. Я теж затаїв дух. Недалеко почувся занепокоєний пташиний поклик, потiм бiля куща вовчого лика з’явилася курiпка, її мокрi крила аж черкали землю, а побiля матерi вовтузилося кiлька пташенят. Ось курiпка занепокоєно зупинилася, повела головою, а крилами придержала дiток. Птиця побачила людину.
— Красунечко моя, — тихо сказала Люба, полiзла рукою до пазухи й випустила на землю пташеня.
Курiпка щось скрикнула на своїй пташинiй мовi, ступила крок до дитини, а та, розхитуючись i крильцями, i всiм тiлом, так поспiшала-заточувалась до матерi, що аж падала з нiг. Люба випустила усiх пташенят, з утiхою поглянула на них, шепнула менi:
— Ходiмо, Михайлику, не будемо тривожити нi красунечки, нi й дiток. Хай вони теж мають своє щастя.
I ми тихенько-тихенько почали вибиратися iз чагарiв. На душi в мене було таке, наче я не з курiпкою, а з самим сонцем зустрiвся. Це ж i мати зрадiє, що ми допомогли бiдолашнiй пташинi.
Мокрi, стомленi, але радiсно осмiхненi, ми входимо в лiс, бредемо струмком i вражено зупиняємось прямо в розбурханiй водi: навпроти нас, за галявиною веселка порозвiшувала усi свої стрiчки, i в їхнiм одсвiтi дiброва стала такою гарною, якою вона може тiльки наснитися.
Люба засмiялась:
— Михайлику, ходiмо собi до веселки.
— А чого ж, це нам по дорозi, — кажу повагом, хоча добре знаю, що до веселки людина нiяк не може дiйти.
— Михайлику, а куди веселка дiвається взимку?
— Напевне, забирається у якусь оселю на небi i там зимує собi, як твiй борсук у землi.
— Ой, тримайте мене, бо впаду, — захиталася Люба вiд смiху. — Ти довго думав, поки таке зморозив?
— Нi, це я не думавши.
— Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмiнна робить?
-Мабуть, забралася в шкоду, як тiльки вона умiє, — спохмурнiв я.
— То мерщiй бiжiмо до неї! Капосна-таки твоя Обмiнна. Ми вискочили з струмка, а перед нами сполоханою тiнню майнула кiзочка. Я навiть помiтив її велике перелякане око. I в цей час гримнув пострiл. Кiзочка, надломлена, повалилася на землю.
— Ой, менi страшної — зойкнула Люба i притулилась до мого плеча.
Я нiчим не мiг утiшити дiвчинку, — менi теж було страшно. А з-за дерев з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько Сергiй i кинувся до своєї здобииi. Ми з Любою теж побiгли вперед, i те, що побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кiзочки востаннє пiдпливало сльозою, а з невеликого вим’я сочилося молоко i гусло на травi — кiзочка була матiр’ю.
— Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! — боляче i гнiвно скрикнула Люба.
Дядько Сергiй, витираючи мокрим заяложеним рукавом пiт з обличчя, посмiхнувся:
— М’ясця солодкого роздобув. Це королiвський харч! Захочеш свiжини — приходь на вечерю до нас, заманеться солонини — через мiсяць заглянь. Я не скупар, — розщедрився чоловiк i чоботом поторгав кiзочку.
— Ми зараз же побiжимо до дядька Себастiяна i розкажемо йому…
Дядько Сергiй здригнувся, витрiщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнiв:
— Ти що варнякаєш?!
— Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!
— Ти здурiла, дiвко? Своїх будеш топити? Я i тобi, i йому покажу дядька Себастiяна! — Але раптом його очi втихомирились, прикушуючи гнiв, вiн знову посмiхнувся, полiз рукою до кишенi. — Ось краще вiзьми собi срiбного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамницi.
— Не треба менi ваших грошей!
— Треба, треба. Хiба ж я не знаю? — І дядько Сергiй силомiць втиснув грошi в Любину руку. — Будеш мати собi тих зошитiв аж на цiлий рiк. Це ж карбованець!
На обличчi Люби спалахнули червонi плями.
-Хай вiн пропаде вам! — дiвчинка вiдхилила руку i жбурнула грошi у лiс.
— От забiсована порода! — вилаявся дядько Сергiй i кинувся шукати своє чорне срiбло.
Ми ще раз поглянули на кiзочку; в її оцi згасала остання росинка сонця, а з вим’я ще сочилося молоко.
