«Щедрий вечір»: РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Лiто збiгло, як день, i з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Вiн причепив до свого бриля червоний з вологiстю кетяг калини й нитку бабиного лiта, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвiн та й пiшов помiж садами в степи крутити крила вiтрякiв.
Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напiвсон отим дзвоном, що прибивається навiть на хутори. I от над хатами урочисто, густо обiзвалася мiдь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння i всюди-всюди порадувала босоноге школярство.
Нi, це не дзвiн, а мої надiї бентежно запасмились надi мною i в менi. Вони тепло вихоплюють малого з подвiр’я на лебединi крила та й несуть через дiброви, села, рiки до того казкового мiста, де скiльки хочеш читай книжок i вчися аж на вчителя.
Враз усе покращало бiля мене: i ясени з блакитнавими тiнями й зеленим шумом, i нагорблена клуня з чотирма вiтрами, i скрипливi ворота, од яких пiде в щось гарне моя дорога, i макiвки, що бринять i бринять на городi, i навiть ледачi гарбузи, що повдягали рiзнобарвнi сорочки та й, лежачи, вихваляються ними.
А вулицею iде дядько Микола й питає: “Чи я сплю на пнi, чи дрiмаю?” Я йому показую зуби й кажу: “Не сплю i не дрiмаю”. А вiн допитується: “Чого це ти такий?” А я вiдповiдаю: “Який є, такий i є”. То пiсля цього чоловiковi хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, i дядько Микола каже, що в таке врем’я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як сонечко вiдкочується од землi, й питаюся, чого дядько Микола не купує лошат.
— Нiяк не можу в самiсiньку точку пiдiбрати масть. А я знаю, що не масть головне, а що в дядьковiй кишенi ще не висвистiвся вiтер, i регочу, а дядько знає, чого менi смiшно, й собi посмiхається. А над нами гуде дзвiн, i вище нього летять лелеки, а бiля нас шелестять ясени i макiвки, а пiд ногами сонце смикає за поводи тiнi, — i все це зветься вересень, перший день до школи.
Всмак погомонiвши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клунi я мало не поздоровкався з стовпом i, розпашiлий, зупиняюсь на порозi, бо саме дорогу перегородила мамина кочерга.
— Що? Десь горить? — питається вiд печi мати.
— Дзвiн! — вiдповiдаю одним словом i заклопотано хапаю своє школярське добро, що вже лежить на пiдвiконнi.
Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усмiхається i зiтхає:
— От i дочекалися свята.
— А ви думаєте! — кажу гордовито i вкладаю в полотняну торбину книжки, зошити, лiнiйку i коробку вiд сiрникiв, у якiй лежать пера, а до шиї приладжую мотузочок, до якого ув’язаний олiвець. У тi часи путящий, що не викришувався, олiвець був цiлим скарбом, тому його так берегла дiтвора.
— То я, мабуть, i пiшов.
— Квiти ж вiзьми вчительцi, — пiдходить мати до столу, на якому лежать i стiкають росою чорнобривцi, гвоздики, айстри й майори.
Я вагаюсь: брати їх чи нi, бо в нас до школи приносять квiти лише дiвчатка. Це їхня, а не хлоп’яча справа. I водночас страх як хочеться чимсь подякувати своїй учительцi. От вiзьму букет i зненацька подам їй iз-за спини.
А в цей час до хати заходить тато. Вiн оглядає мене так, неначе я з мiсяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.
— Це ж для чого вам? — придивляюся до того батькового ока, що найбiльше назбирує насмiшку.
— Пригодиться, — каже тато. — Хочу надивитися, який ти є.
— Давно бачили? — показую зуби, вихитуюсь на мiсцi, а на менi погойдується олiвець.
Тато пiдходить до скринi й виймає звiдти приплюснуту, схожу на пiвкоржа шапочку, її вiн дiстав десь, мандруючи по Херсонських степах.
— Ось тобi подарунок, сину.
З пiдозрiлою цiкавiстю дивлюсь на цю блаватну, iз справжнiсiнького сукна шапочку й питаю:
— I що воно таке, i до чого воно?
— Це, вважай, австрiйський картуз — од вiйни залишився. Дуже гарне сукно.
— Не хочу я австрiйського наголовника, хоч i з гарного вiн сукна.
-А в чому ж пiдеш до школи? В шапцi рано, кашкет зносився, а бриль продiрявився.
— Бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi, — кажу, не дуже й журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. I раптом у моїй макiтрi спливає щаслива думка: впакую букет в австрiйську штукенцiю i непомiтно вручу його вчительцi.
— Хай буде, тату, по-вашому!
Батько насовує менi на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею сукна, збиває її набакир, трохи вiдходить i пiдхвалює мене:
— I вирiс хлопець за лiто нiвроку, i кирпа в цьому роцi не взялася лускою. Гарний, гарний, шкода тiльки, що чуб потемнiв.
— Потемнiв? I назовсiм?
— Вважай, назовсiм.
— I вже мене бiльше не будуть звати Пшеничним? — з жалем питаю батька, бо дуже подобається чути це прiзвисько i вiд своїх, i вiд чужих.
— Напевне, не будуть.
I так шкода стає, що вже щось кудись вiдходить вiд мене, притьмарюючи радiсть такого славного дня,
— То я й пiшов, — зiтхаючи, кажу батькам.
Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:
— Iди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, — i тепер уже вiн зiтхнув.
— Ви, тату, не журiться, — пiдбадьорюю його. — Ви ж читати он як умiєте!
— Та навчився ж, — ходив у школи аж до першого снiгу. За ворiтьми синє небо i другий дзвiн пiд ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись спиною до ворiт, вiдгорнув краї австрiйської шапочки, зробив з неї торбину, обережно вклав туди квiти й вистрибом подався до школи. Бiля попiвського саду неждано зустрiв нашу вчительку. Ось i вона побачила мене, i ласкава посмiшка обметала її уста i всi молодi зморшки навколо очей.
-Добрий ранок, Насте Василiвно!
— Добрий ранок, Михайлику. Як ти вирiс за лiто! — дивується й оглядає мене вчителька. — Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.
— А чого ж, — не знаю, що сказати, а в душi радiю, що таки пiдрiс. Шкода тiльки, що голос нiяк не хоче грубшати. А вже б i пора! — Ось нате вам, — соромлячись, виймаю квiти з шапочки й подаю вчительцi.
— От нiяк не сподiвалась, що ти можеш менi принести подарунок, — смiється Настя Василiвна. — Спасибi, Михайлику.
— Я ще можу вам принести.
— Як тато-мама?
— Живi.
— Що вони роблять?
— Тато збирається жито сiяти, а мама — вибирати коноплi.
— Ти ж пособляв їм улiтку?
— Авжеж. I сiно громадив, i жито жав.
— Ти жито жав? — аж побiльшали з подиву темно-сiрi виразистi очi вчительки.
— А чого ж! Наше селянське дiло таке… — i осiкся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.
— I в’язати навчився?
— Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, — кажу я з жалем.
Але це не применшує мене в очах учительки.
— Молодчина, молодчина! А читав щось улiтку?
— Трохи, — i вiд однiєї згадки посмутнiв мiй погляд.
— Щось страшне було? — одразу догадалась учителька.
— Страшне. Як печенiги розрубали в степах Святослава i почали пити вино з його черепа.
— А скiльки тепер новiтнi печенiги розкидали в степах черепiв! — i собi зажурилась учителька, — Бiжи, Михайлику.
Бiля школи вже гамiрно й весело. Пропеченi за лiто школярi гомонять-гудуть, мов глечики на вiтрах, ляскають один одного долонями по руках i плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному колiном дати стiлець, i мiряються силою. Смiх злiтає то з одного, то з другого гурту й закiнчується бiля огорожi, де обривається гра у довгої лози. Дiвчатка, ставши в коло, вже спiвають “Подоляночку”, а недалеко вiд них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповiдає, як вiдьма внадилась до корови тiтки Софiї.
Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дiвчата, а вiн завжди лякає їх рiзними небилицями. А он прямо на землi вмостився хитрун Цибуля, вiн грає в чiт i лишку i всiх пiдряд обiгрує.
А за школярським гармидером, стоячи пiд чималим дзвоном, пильно-пильно слiдкує сивий гострозорий сторож, який умiє розминати i телячу шкуру, i школярськi вуха. В однiй руцi вiн тримає мiдний, натертий до блиску годинник, а другу вплiв у мотуз дзвона.
Я повагом входжу на шкiльне подвiр’я, а ззаду на мої плечi вискакує Iван Пампушка. Вiн хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:
— Здоров, читальнику! Скiльки вiзьмеш за перевiз?
— Двi копiйки без копiйки i копiйку здачi, — вiдповiдаю школярською примовкою, пригинаюсь — Iван сторчака летить на землю i хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, i всiм стає дуже весело. Коли я пiдвiвся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в’їдливий Улян:
— А що це в тебе?
— Австрiйський картуз iз справжнiсiнького сукна, — кажу, не моргнувши оком.
Улян вiдкочує краї шапочки, принюхується до неї i пiд смiх школярнi каже, що з цiєї австрiйської торби добре було б годувати коня.
— А я й годую з неї Обмiнну, — кажу, щоб вiдвести вiд себе насмiшку.
— Брешеш! — вiдрiзав Улян.
— Ось подивись, — i сьогоднi годував! — показую дно шапки, в якiй лежить кiлька листочкiв i пелюсткiв од квiтiв.
— Справдi! — не вiрить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.
Раптом бiля шкiльної огорожi верхи на конi з’являється дядько Себастiян. Поперед нього на сiдлi лежить якийсь чималий ящик. Ось голова пiдвiвся у стременах, скочив на землю i поперед себе понiс ящик до школи. Я вибiгаю назустрiч дядьковi Себастiяну, вклоняюся i питаю:
— I ви до нас?
-I я до вас, Михайлику.
— Може, вчитися?
— А що ти думаєш: з великою охотою сiв би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.
— Спасибi. А що ви несете?
— Дивись! — дядько Себастiян ставить на землю роздiлений на двi половини ящик, а в ньому аж висяює цiле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олiвцями, а друга — школярськими ручками. Я нiколи не бачив стiльки такого добра й розгубився перед ним. — Що, Михайлику? — кумедно пiдморгнув менi бровою дядько Себастiян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.
— Де ж ви дiстали стiльки?
— Аж у Вiнницi.
— I що з цим добром будете робити?
— Вiддамо учителям, а вони роздадуть учням.
— Це, виходить, подарунок нам? — радiю я.
— Подарунок вiд незаможникiв: ми не вчились, то вчiться ви, в люди виходьте! — Враз дядько Себастiян хмурить свою брову, пiд якою щойно тримав веселощi, i пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. — А це, халамиднику, що за новина у тебе?
— Яка ж це новина? Ув’язують школярi до шиї олiвцi, ув’язую i я.
— То бiднiсть наша ув’язує! — гнiвається на когось дядько Себастiян, розриває мотузочок i вивiльняє од нього шию i олiвець. — Чуєш, Михайле, нiщо не повинно гнути людину чи висiти в неї на шиї: нi ярмо, нi ланпюг, нi хрест, нi навiть олiвець! Зрозумiв?
Я тодi не дуже збагнув, чого дядько Себастiян так обурився на мiй мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишенi пiджака спочатку якусь книжку, потiм олiвця, що теж пахнув цукерками, i простягнув менi.
— Ось тобi вiд мене.
— Може, не треба? — засумнiвався я.
— Чого це не треба? Пиши на здоров’я. Я засмiявся.
— Ти чого хихоньки справляєш? — пiд брову дядька Себастiяна знову прибилась веселiсть.
— Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров’я, а от щоб писати на здоров’я — не чув.
— Iще почуєш, — маєш час. Всякi паскудники он таке пишуть, що й здоров’я, i навiть життя забирають у людей. А нам треба писати тiльки на здоров’я людям.
— Дядьку Себастiяне, що то за книжка у вас?
— Полiтграмота.
— Полiтграмота? Це ж про що?
— Як тобi сказати? — зiбрав на високому чолi з пiвдесятка зморщок. — Ось космографiя — це наука про те, що робиться на небi, а полiтграмота — що треба робити на землi. Вiзьми собi на днину, може, щось учитаєш, — дядько Себастiян дав менi книжку, пiдхопив ящика з школярськими скарбами й пiшов до вчителiв.
Мене одразу ж обступили школярi, розглядаючи i олiвець, i нову книгу.
— Везе ж декому, — заздрiсне говорить Улян i так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: — I що то за штука — полiтграмота? Знаєш, чи де там?
— То чом не знаю? — вiдповiдаю запитанням на запитання i пускаюся берега: — Є двi найвищi науки — космографiя i полiтграмота…
— Чим же вона найвища?
— Сам подумай своєю головою: просто “грамота” є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть “полiт”, тому вона i є високою наукою.
Це пояснення задовольняє i Уляна, i мене, i школярiв. А щоб зовсiм не забрехатися, я швидко вскакую в школу, i тут мене в коридорi стрiчає Люба.
— Михайлику, це ти?! — дивуються i чогось так радiють її карi очi, що й мої починають усмiхатися.
— I ти вже прийшла до школи? — не знаю, що сказати їй.
— Я перша прийшла, — i обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собi й дрiмають на темних мочках вух дiвчинки. — Все боялася, щоб не спiзнитися.
— А може, ти хотiла всiм сережки показати?
— Безсовiсний, — вiдстовбурчує вузликом рожевi уста, але одразу ж перестає гнiватися i таємниче каже: — Я тобi щось принесла. Знаєш що?
— Звiдки менi знати.
Коридором пробiгає Цибуля. Вiн нагло зупиняється бiля нас, нахабнувато заглядає менi i Любi в очi й багатозначно каже: “Ги”.
— Ти чого? — одразу накостричився я.
— Бо щось знаю, — хитро дивиться на мене й Любу. — От розкажу всiм хлопцям.
— Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? —скривджено забринiв Любин голос, а сполох тiнями затрiпотiв у її очах. — Що? Цибуля вдоволено засмiявся, показав нам язика:
— Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.
Образа, обурення i гнiв зiрвали мене з мiсця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навiть дивуюся, як вiн, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолудi, стрiлянi гiльзи, старi пера, огризки олiвцiв i олов’янi пломби. Оце добро, певне, i врятувало нас вiд бiйки в перший день навчання.
— Пусти! — раптом заскиглив Цибуля. — Он розчавиш перо.
— А набрiхувати будеш?
— Н-не буду! На дiдька ви менi здались. Уже й пожартувати собi не можна.
Я випускаю Цибулю. Вiн швидко визбирує своє добро i знову бiжить на подвiр’я. Чи ж буде вiн там розповiдати брехнi?
Люба зневажливо подивилася йому вслiд i довiрливо сказала менi:
— Ти, Михайлику, не журись. Що нам вiд такого заводiя чекати? Ось пожди мене трошечки, — я зараз! — Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. — Здогадався, що в мене?
— Де там.
— Дивись! — i Люба простягає менi кiлька зошитiв у барвистих обгортках. — Це твоїi.
— Чого ж вони мої?
— А хто рвав липовий цвiт?
— То ж я тобi так пособив. Та й скiльки його нарвав.
— От якраз на цi зошити i нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.
Вагаючись, беру зошити:
— Тодi спасибi.
— Пиши на здоров’я, — точнiсiнько, як дядько Себастiян, каже Люба. Чи, може, вона почула вiд нього цi слова?
— То заробила ти срiбного карбованця?
— Таки заробила. Михайлику, а завтра пiсля школи пiдемо по гриби? Я найшла таке мiсце — однi боровики, i тугi, наче камiнцi. Моя мати уже насушила кiлька в’язок. Пiдемо?.. Чи тепер тобi вже не з руки?
— Чого ж, пiдемо.
— То й добре, — чого нам боятись пустобреха…
У цей час задзвонив дзвiн уже на урок. Ми кинулись до своїх класiв, що гудiли, неначе вiтряки.
I от на порозi стає наша учителька. Вона так несе усмiх, що, здається, посмiхається кожному з нас. А слова її й досi, через сорок рокiв, обзиваються моєму привечiр’ю:
— Дiти, ви всi пiдросли на сонечку i дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цiкавого, нам треба узнати…
Другого ранку я рубав мамi дрова, коли чую — нашi ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязi, розгойдується собi й усмiхається менi.
— Ти чого, дiвко, гойдаєшся? — вганяю сокиру в колоду i йду до ворiт.
— Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, — вони скриплять у кiлька голосiв, а нашi мають лише два голоси.
— I дослухалась! — Скiльки я чув скрип наших ворiт, а нiколи й не подумалось, що вони мають кiлька голосiв. — Ти й сьогоднi першою в школу прийшла?
— Я сьогоднi, Михайлику, в школу не йду, — каже таємниче, а погляд її аж зорiє. — I по гриби ми сьогоднi не пiдемо.
— Це ж чого?
— Бо вчора до тiтки Василини приїхав головний над спiваками, i вiн нас на кiлька день забирає до Вiнницi.
— I ти їдеш? — обiзвався жаль у мене.
— Їду, Михайлику. Я там справжнiй театр i трамвай побачу. Це я прибiгла попрощатися з тобою. Вже пiдвода на шляху чекає мене.
— Ти ж скорiше приїжджай.
— Це вже як головний над спiваками скаже. Так хочеться побачити мiсто. Там нi в однiй хатi немає каганця — скрiзь електрика свiтить. Прощавай, Михайлику.
I вона, погойдуючись, мов очеретинка, пiшла назустрiч своїй долi, бо настало таке врем’я.
