«Щедрий вечір»: РОЗДIЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Воно, звiсно, дурниця, писати п’єси в четвертому класi, але що вдiєш, коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа пiдсмiюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кiлька образливих прiзвиськ, а дехто з однокласникiв потай збиткується над моєю писаниною — вимальовує на нiй i чортикiв, i дулi. Образливо й боляче стає вiд цього, та я б’ю лихом об землю i тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої злощаснi зошити пiд партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручнiсть велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.
А вечорами i в погоду, i в негоду чешу до хати-читальнi, що вiдкрилася мiсяцiв зо два тому. Тут я перечитую, якi не є, п’єси, навiть п’єси-суди над бур’янами, посухою i бандитами.
Найбiльше ж подобаються менi тi драми й трагедiї, в яких багато стрiляють. Про це добре знає наш завiдуючий хати-читальнi, через те вiн iнколи мою появу зустрiчає завзятим вигуком:
— Михайле, привiз п’єсу з стрiляниною!
— I багато її? — завмираю од радостi.
— В усiх сценах i трохи поза сценою там з гармат б’ють!
— Оце п’єса! — тiшуся я.
А завiдуючий назбирує з пiвсотнi зморщок навколо очей i смiється, — такий славний чоловiк трапився. Часом, коли розходяться люди, вiн прохає, щоб я прочитав йому своє, з п’єси, над прочитаним довго думає, теребить кiнчик носа i шкодує, що не пишу вiршiв, — вiн би їх помiстив у стiнгазетi, яку тодi сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургiї, бо, видать, така моя судьба.
Учора, то блiднучи, то червонiючи, я здав свою третю п’єсу Настi Василiвнi. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхнiй i спитала:
— А стрiлянина є в них?
— Є, i навiть багато!
— Оце й добре, — схвально хитнула головою Настя Василiвна, а я трохи пiдрiс: хоч що-небудь добре є в моїй писанинi…
Зараз я лежу долiчерева на печi, передi мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, — сьогоднi читається й не читається менi, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? I маю я сумнiвiв i гризоти бiльше, нiж надiй. А за вiкнами крекче мороз i посвистує вiтер, вiн торгає приморожене гiлля грушi i видобуває з неї то стогiн, то срiбний передзвiн. Оце б i грушу можна було б вставити у п’єсу, i кулеметникiв бiля неї, а в гiлля грушi вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.
— Сьогоднi наш батько з якогось дива аж гуде всерединi, — несе йому посмiшку мати.
На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матiр:
— Скоро i ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тiятру. Вiд одного слова про театр я нашорошив вуха, прирiс до печi, а поглядом вп’явся у батькове обличчя: чи радiсть, чи насмiшка виб’ються на ньому?
— Знову якийсь тiятр приїжджає до нас? — прядучи пряжу, допитується мати.
— Не приїжджає, а он увесь тiятр вилежується на печi, — тато знову зиркнув на мене. — Оце ж написало воно якусь п’єсу, i її поставлять у школi. Ото буде кумедiя!
Я ще бiльше вростаю в пiч, радiсть i острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:
— I чого б я ото пiдсмiювалась над своєю дитиною, коли воно собi щось грамузляє.
— Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твiй халамидник писателем стає. I хто нам тодi корову пастиме?
— Ти хоч толком, без насмiшок скажи: що про нього вчителька говорила?
— Ото ж i говорила: школа поставить його п’єсу, цiна квитка буде п’ять копiйок, а чи пустять нас iз тобою на дурницю — посовiстився спитати. Як, сину, пустять батькiв твоїх?
— Як трохи притримаєте свої насмiшки, то, може, й пустять, — кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа. Мати враз накрила батька мокрим рядном:
— Тепер, здається, i в тебе, i в Миколи язики однаковiсiньке мелють.
— Уже й ти не вiриш чоловiковi, а вiн принiс тобi чистiсiньку правду, навiть слова не закаламутив.
— Тату, i справдi вчителька сказала, що… того, поставлять? — забринiв надiєю мiй голос.
— Та, певне, поставлять. Сьогоднi всi учителi прочитали твоє мазюкання, щось пiдчикрижили в ньому, а щось дописали i зiйшлись на тому, що нашому селу нiяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досi, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, — приязно й насмiшкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. — Пустиш нас iз мамою в тiятри?
— Ой таточку!.. — Неймовiрнi сподiвання, неймовiрнi надiї залiтають у мою душу i ведуть до того дня, про який i радiсно i страшно подумати.
— То чого ж так застидався? — знову смикає тато мене за чуба. — Може, й справдi з нас щось буде?
А в цей час надворi обiзвався Рябко, задеренчав засув на хвiртцi, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на вирiст, кирею. Чоловiк обтрусився, обмiв з чобiт снiг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.
— О, i ви знаєте, — скривився я.
— Усе село знає. У нас iз кашлем i п’єсою не втаїшся. Оце ж i прийшов до тебе: чи не виставив там на смiх людям дядька Миколу, бо що тодi скаже Ликерiя?
Ми всi починаємо смiятись, а в менi жаль прокидається: треба було б вписати в п’єсу щось iз дядькових смiховин. Ось вiн розправив свої гетьманськi вусища i вже серйозно запитує батька:
— Панасе, хочеш на щедрий вечiр роздобути свiженької риби?
— Як це — роздобути? — недовiрливо косує на нього батько. — У водi чи в крамницi?
— На дурничку! У водi з-пiд криги.
— Чого ж про цю дурничку Володимировi не сказав? — пiдсмiюється тато.
— Та вiн мене вже за кури грiхоплутом обзиває, а сам таке має грiшне око, що всю рибу перелякає — на дно пiде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то вiн сказав: у Щедровiй тепер наловлюють цiлi мiшки риби. Треба й нам гайнути.
— Скiльки ж береш iз собою мiшкiв?
— Чотири i торбу про запас, — не моргнувши оком, вiдповiв дядько Микола.
Мати затряслась од реготу:
— Чого ж так мало?
— Шкода всi мiшки обслинювати рибою. Що в мiшки не вберемо — на сани вкинемо, — навiть не посмiхнеться дядько Микола. — То поїдемо, Панасе?
— Можна й поїхати, — погодився тато, — Готуй, жiнко, мiшки!
— I на рибу, i на в’юни, — додає дядько Микола. — Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в’юни, скубляться у клубки i чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мiшок, привiз мерзлих додому, кинув пiд лаву, а сам лiг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерiя на лежанку прямо з чобiтьми, в руках держить каганець i кричить не своїм голосом:
“Що там у тебе? Ой, подивись на долiвку, — аж тiпається вона, — хтось вужiв повну хату напустив!”
Глянув, а по долiвцi мої в’юни повзають, — чисто усi порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусiдiв, бо Ликерiя зi страху й дивитись не захотiла на них, i дома ночувати побоялась. Через цих в’юнiв мало любовi не позбувся.
Ми всi смiємося, а дядько Микола вплiтає руку в свої гетьманськi вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.
— Тату, вiзьмiть i мене в Щедрову! — прошуся, бо вже саме слово “Щедрова” бринить менi казкою.
— Обiйдемось без тебе, — вiдмахнувся тато рукою.
— Вiзьмiть, таточку.
— Там треба цiлий день вибути на морозi, а вiн i в кiсточки твої забереться.
— А на ковзанцi я ж вибуваю цiлий день! Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
— Що нам робити з ним? Може, вiзьмемо, бо воно ж таке невiдчепне.
— Хай привчається до всякого дiлечка.
— Бiжи ж вiзьми свiжої соломи на устiлки! — гримнув тато.
Мене з печi як вiтром здуло, — босонiж вскакую в чоботи, вилiтаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось пiдходить до хвiртки i смикає мотузочок, ув’язаний до дерев’яного засува.
— А хто там?! — гукаю баском.
— Це я, Михайлику, — чую знайомий голос. — Пустиш до хати?
— Ой, заходьте, дядьку Себастiяне! — Я пiдбiгаю до хвiртки, вiдчиняю її i помiж стовпами клунi веду голову комнезаму до хатини.
— От хто нам про мiжнародностi i внутреностi розкаже! — весело вiтає гостя дядько Микола.
— Про вашi внутреностi вам лiкар розкаже, — смiється дядько Себастiян.
— То я на однi мiжнародностi згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?
— Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого i свого доточили.
— А як же без приросту обiйтись? — шельмувато дивується дядько Микола, — На свинях приростає, на худобi теж, то й на язицi повинно, бо iнакше зноситься вiн, як сатинова латка.
— Ваш навряд чи зноситься — не тi ковалi його кували, — дядько Себастiян пильно поглянув на тата й сказав: — А ми тобi, Панасе, по твоїй вдачi знайшли молодецьку службу.
— Хто це — ми? — насторожується батько.
— Незамождики i голова повiтвиконкому. Хочемо, щоб ти став лiсником.
— Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, — насупились брови у тата.
— Як i не хочеш, то мусиш, чоловiче! — каже дядько Себастiян.
— Чого ж це мушу?
— Хiба не бачиш, як лягає пiд сокиру наш лiс? Кожному тепер воля, а лiсам — недоля. Лiсники ж з лiсництва примирилися з лiсокрадством i тiльки дудлять самогон. То ми й вирiшили поставити охоронцiв непитущих i заповзятих. Як ти?
— Не хочу.
— Боїшся? — в’їв тата дядько Себастiян.
— Ні лiсокрадської сокири, нi обрiза я не боюсь! — блиснули завзяттям батьковi очi. — Спасаюсь рiднi, яка почне тебе клясти до сьомого колiна, i тих папiрцiв, що посиплються до вас на мене.
— А чи знаєш, скiльки на мене тих доносiв сиплеться?! В печi можна було б протопити.
— Коли тобi це подобається, — топи, а я свою пiч не хочу паскудством обiгрiвати.
— Якщо так будемо думати, то через кiлька рокiв доведеться розвалювати печi: нiчим їх буде топити. Загине увесь лiс!
— Ой! — зажурилася мати.
— Громадою просимо, берися за це дiло.
— Пiдводите ви мене пiд лихо, як дерево пiд сокиру, — зiтхнув тато… I недаремно зiтхнув. Немало горя принiс йому i нам оцей зелений спiвучий лiс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба…
— То що тобi, Панасе, треба на початок? — повеселiшав дядько Себастiян.
— З десяток хур та десяток завзятцiв, що кулакiв не позичають.
— Нащо так багато?
— Одразу ж вивезу до сiльради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.
— Тобi ще цього лиха треба, — згаснула мати. — Нащо ото з Яковом заїдатись?
— Хай не забуває, що в нього є брат, — вiдрiзав тато. — Коли заберу лiс у брата, в рiднi, то всi побачать: нiкому не попущу.
— То й починай з Якова: обклався вiн деревом, наче муром, — погодився дядько Себастiян i зиркнув на пiч. — Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепiвський.
— Завтра? — аж не вiриться менi.
— Атож. Одягайся теплiше.
-Та вiн завтра збирався в Щедрову ловити рибу.
— Нi, тату, я краще поїду в Майдан-Трепiвський. Там книжки видадуть!
— Як хочеш, дiло хазяйське, — сказав тато.
Я аж загарцював на печi; як везе, то везе! I всi невдачi, i всi дошкульнi прiзвиська, i всi чортики й дулi одлiтають од мене, як луска на вiтрi.
Ще вдосвiта мама наварила гречаних вареникiв, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком i калиною. А завбiльшки були цi вареники, як ущерблений мiсяць, — одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усi маминi застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастiяна. А вiн уже запрiг коня у легкокрилi санчата й чекав на мене.
— Чим це ти напакував торбу?
— Варениками — i для вас, i для мене. Покуштуйте.
— А ти куштував?
— Ще нi.
— То, може, почнеш добре дiло з вареникiв? До хати пiдемо чи надворi?
— Надворi, тато кажуть, смачнiше. А де ваш лелека?
— Завiз його майстровi. Скоро дiждемося живих лелек.
— Не так-то й скоро.
— Та вже циган продав кожуха, — смiється дядько Себастiян i пiдхвалює вареники. Вiн свiй тримає в однiй руцi, а я обома, вiн добирається уже до рiжка, а я до середини, i так менi приємно, що дядьковi Себастiяну подобаються нашi вареники, i так менi весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невiдомого села, де найкраща бiблiотека на весь повiт.
З’ївши вареника, я падаю в натоптанi сiном санки, дядько Себастiян умощується на передку, i ось уже кiнь виносить нас у широкий заснiжений свiт, де у паморозi срiбно туманiють верби, де вiтряки остуджують сонце, а рiчка погойдує переспiлi китицi отого очерету, в якому й досi живуть чиїсь сумнi голоси.
Ми проскакуємо сусiднє село, де живе дiд Корнiй, i пiд’їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болотi ще за часiв татарських наскокiв ховалися люди.
— Михайлику, хочеш побачити диво? — обертається до мене дядько Себастiян i грає заснiженими вiями.
-Хочу!
— Тодi вiзьмемо лiворуч.
Навмання по бездорiжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, i ми незабаром пiд’їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастiян зупиняє коня, зiскакує з санец i радiсно пiдiймає голову вгору. Над нами справдi хтось розвiшав диво: кожне прихоплене iнеєм деревце насочилося сонцем i хвалилося червоними кетягами. Я ще нiколи не бачив стiльки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав i прибитi морозом кетяги, що нависали прямо над головою, i тiнi, на яких теж виразно, як мальованi, видiлялися грона.
— Гарно, Михайлику? — змовницьки мружиться на мене дядько Себастiян.
— Ой, гарно як! — щипаю кiлька промерзлих кетягiв калини, — I де її стiльки взялося?
— Де? — задумався, спохмурнiв дядько Себастiян. — Старi люди кажуть, що колись i тут були несходимi болота. А коли одного разу ординцi напали на село, сюди кинулось утiкати весiлля i всi дiвчата, що були на ньому. Ординцi за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дiвчата — у твань, та й потопилися у нiй. Згодом на цьому мiсцi й вирiс калиновий гай. Влiтку, люди кажуть, ця мiсцина i досi стогне-озивається дiвочими голосами.
Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов помiж кущами калини. Незабаром з’явився маслакуватий кривоклубий кiнь, за ним дрiботiв невисокий чоловiчок з великим мiшком за плечима; його сiре плескате обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Вiн з опаскою подивився на нас, поклiпав рiдкими вiями й спитав у дядька Себастiяна:
— I ви, значиться, приїхали ламати калину?
— А ви її ламаєте?
— Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.
— Простуду лiкуєте нею?
— Нi, я її, голубоньку, в мiсто вожу, на продаж, значиться. Городськi мають дурнi грошi — навiть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.
Дядько Себастiян заглянув у мiшок плескатолицього, витягнув покалiчений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на “ти”:
— Хто тебе навчив ламати руки деревцям?
— Руки? — здивувався, хихикнув плескатолиций i подивився на дядька Себастiяна, як на дивака.
— Ти не хихикай, розуме недоспiлий; бо покладу на санки i в повiт завезу!
— Великий крик за малий пшик! — ображено заметались вузькi, присмоктанi уста. — За що менi така сiпанина?
— Не калiч дерево! Воно сiм рокiв пiсля твоїх рук буде сльозою плакати. Ножа маєш?
— Маю.
— Зараз же зачисть усi поламини, не будь ординцем серед такої краси!
— А менi, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальствi ходите?
— Хiба ж не видно?!
— Та видно. З Лiтина чи Вiнницi?
— З Вiнницi.
— Значиться, такий є приказ, — дивується чоловiк. — Дiждалась i калина приказу. То я зараз же зачищу свої слiди. — Вiн вийняв ножа i зник за тими деревцями, яких i досi за їхню красу нiвечать люди…
Помiж розкiшними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далi на дорогу — i вперед, уперед, а сполоханi думки ширяють через темiнь вiкiв, i в очах менi стоять отi перехопленi ординськими вогнями дiвчата, з яких проросла калина. Ось я навiть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Нi, то стугонiв над рiчкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило його, а вiн робив своє дiло, наче людина, i стогнав, наче людина.
— Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?
— Не замерз.
— Все одно трохи пробiжiмося.
I ми бiгли наввипередки з дядьком Себастiяном, вiн перехоплював мене, пiдкидав угору i ловив, як м’яча, а розумний кiнь скоса поглядав осмiхненим оком i сам доганяв нас.
Ось i Майдан-Трепiвський, i рiчка Згар, i крутояри, i глинистi червонi горби, що обросли хатами-бiлянками. Ми в’їжджаємо на шкiльне подвiр’я, де яснiє великими вiкнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвiр’ї зараз тихо (школярi пороз’їжджалися по домiвках), i тiльки голуби воркують на тепло.
З острахом i радiстю я пiдiймаюся прочовганими металевими схiдцями на другий поверх. Ось дядько Себастiян зупиняється бiля високих дверей i обережно стукає п’ястуком.
— Заходьте, заходьте!
Ми переступаємо порiг просторої кiмнати, вiтаємося з немолодим в окулярах чоловiком, сиве волосся якого лягло на плечi. Дядько Себастiян iде до нього, а я, наче замовлений, прирiс до пiдлоги: проти мене i праворуч, i лiворуч стоять величезнi дубовi шафи, а з них крiзь скло виглядають тисячi книг. Їх, либонь, i на десять возiв не вмiстив би! Спершу я не повiрив, що стiльки можна зiбрати книжок у одному мiсцi. Куди там попiвськiй бiблiотецi! Є ж такi щасливцi, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очi корiнцi книг, до мене пiдходять i дядько Себастiян, i завiдуючий бiблiотекою.
— Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, — знайомить мене голова комнезаму.
— Спасибi, — невпопад кажу я i так виминаю шапку в руюах, що з неї летить шерсть.
Дмитро Онисимович тiльки переглянувся з дядьком Себастiяном i лагiдно заговорив до мене:
— Наша бiблiотека, Михайле, видає додому лише по двi книги. Якi тобi потрiбнi? Чи вибереш сам?
— Я сам, — прикидаю, що треба вибрати двi найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти цю в чорних палiтурках.
— Випишiть, коли можна, її.
Дмитро Онисимович, осмiхаючись, подає менi п’єси Шекспiра й каже:
— Тобi ще ранувато братися за цю книгу, хоч i написав її найкращий драматург свiту.
— Чого ранувато? — бурмочу собi пiд нiс. — Я дуже люблю читати п’єси.
— Воно й добре; в мене таких читачiв небагато. Але цi п’єси будеш вчити рокiв через шiсть-сiм.
— А в них срiлянина є?
— Що-що? — округлюються сiрi очi вчителя.
— Питаюся, чи б’ються, чи стрiляють у цих п’єсах?
— Ага! — зрозумiв нарештi мене Дмитро Онисимович i пустив посмiшку по вусах i в окуляри. — Б’ються тут не на життя, а на смерть, але не стрiляють, — тодi ще наче й пороху не було.
— То я вiзьму її, — люблю, коли б’ються, — нiяково виправдуюсь перед учителем.
— Ну, коли так наполягаєш, бери! — вручає менi товстелезну книгу Дмитро Онисимович. — Тiльки одна умова: потiм розкажеш, про що тут пишеться.
— Згода.
— Яку ж тобi ще пiдiбрати? Чи не цю? — показав учитель на одну з найтовщих книг у полотняних палiтурках. По всьому видно було, що вiн одразу збагнув мiй смак.
— Можна й цю, — беру в руки твори Мамiна-Сибiряка. Дядько Себастiян теж вибрав собi книги, правда, не такi грубi, як я. Ми подякували Дмитровi Онисимовичу, а вiн на прощання й каже;
— Ти ж як закiнчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобi дам усi книги прочитати.
— Спасибi, спасибi, Дмитре Онисимовичу, — вклоняюся старому вчителю, а вiн кладе менi на голову пропахлу книгами руку й клiпає повiками…
Як радiсно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальцi, i королi, й лицарi виходили з неї, i билися, i падали отут, у снiгах, де пахла примерзла калина, де вiтряки билися з присмерком i кликали до себе добрих людей молоти на хлiб.
— Михайлику, очi попсуєш! — гримав на мене дядько Себастiян. Я посмiхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось закованi в залiзо.
I памороззю, i димами, i розкиданими вогниками, i зорями зустрiчає нас заснiжене село. Ось край дороги заскрипiв журавель, а за дорогою обiзвалася щедрiвка:
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на весь вечiр.
— Спасибi, дiточки, що защедрували нашiй хатi i нам… — жебонить жiночий голос.
А он бiля ставу заспiвали самi дiвчата:
Щедрик, щедрик, щедрiвочка,
Прилетiла ластiвочка…
Я одразу впiзнаю Любин голос, пiдводжуся на санях i гукаю через став:
— Любо, не застуди голос!
Вiд ставу чується спочатку смiх, потiм хтось вiддiляється вiд гурту i чимдуж мете до нас.
— Михайлику, пирiжка хочеш? — висмiюється Люба, падає на сани й подає менi вищедруваний пирiжок.
— А я тобi калини привiз, бери.
— Дядьку Себастiяне, а ви не хочете пирiжка? Вiн ще теплий.
— Коли теплий, то що ж… — напiвобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастiян. А Люба вже весело стрекоче менi:
— Михайлику, а дядько Микола i твiй тато вже повернулись додому!
— I щось уловили?
— Кiлька щук i цiлiсiньку торбу в’юнiв. Дядько Микола казав, що вони тягнули-тягнули i нiяк не могли витягнути вдвох одну щуку, — така велика попалась. Очi в неї були, мов горнята, а луска — як срiбнi карбованцi.
I нам усiм навiть чогось стає дуже смiшно. Тим часом нас наздоганяють легенькi санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов’яга, позад нього погойдується i тихенько щось наспiвує дитинi молодиця. Чимсь знайомим-знайомим повiяло на мене. Молодиця обертається на наш сміх, і я, вірячи й не вірячи, скрикую:
— Мар’яно!
— Ой! Михайлику! — сполохано зойкнула молодиця і для чогось перепитала: — Це ти?
— Авжеж, Мар’яно! — зіскакую з саней, наближаюсь до неї і бачу перед собою великі-великі очі, над якими сполохано б’ються віночки вій.
— Ой! Михайлику! Як ти виріс! — Мар’яна однією рукою тримає дитину, а другою обіймає мене. — А ми їдемо до вас на щедрий вечір.
— Справді?
— Справді. Добрий вечір, Любо! Добрий вечір, дядьку Себастіяне! Ви й досі головуєте?
— Та головую.
— І мій теж. Маю тепер клопіт на свою голову.
Дядько Себастіян нахилився до вуха Мар’яни:
— А він і зараз тебе зіронькою зве чи, головуючи, забувся?
— Та… таке й скажете, — засоромилася Мар’яна.
— Говори, говори.
— Зове ж… коли треба піддобритися, закохано дивиться на свого мужа, а той лише поводить могутнім плечем і розквітає в добрій спокійній посмішці велета.
— Тіточко, а у вас дівчинка чи хлопчик знайшовся? — вже припадає до дитини Люба й щось агукає їй.
— Хлопчик… — і так гарно сказала, нахиляючись до нього: — Росте собі дитя!
— Їдемо ж до нас! — запрошую і гостей, і дядька Себастіяна, і Любу. — У нас і риба свіжа є!
— Коли свіжа, то мабуть, доведеться поїхати, — весело мружиться дядько Себастіян і віжками руйнує на коневі паморозь.
І знову заспівали санки, і спросоння зітхнула, затьохкала крига на ставу, і заагукало біля грудей матері дитя. А над нами мерехтять і не падають зорі, а поперед нас вихоплюються і вихоплюються тихі вогники, а біля них озиваються голоси щедрівників:
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на весь вечiр…
І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори…
Київ — Ірпень — Дяківці
1966
