«Щедрий вечір»: РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
Пiд вечiр пiдбилося жито, у дрiмотi сивiє вiтряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко вiд них засумував перепел: “Спать пiдем, спать пiдем…”
О, як, напевне, хочеться вiтряку струсити з себе, з полiв дрiмоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвенiти наколиханим за лiто зерном, а пролитися борошном.
Та притовченi гальма i переднiвок скували силу брата вiтрiв, i вже на його крилi встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вiтряк зерно i слово?..
Навколо ряснiють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорi. I тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житнiй сон у степах.
Ми, наче у снi, їдемо з татом на стависько. Роса i колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пiсню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю лро свiй завтрашнiй день. Який вiн буде для мене?
Бiля самого вiтряка, розгортаючи жита i синiй сон над ними, виходить уся в темному жiноча постать, i спiвуче стрепенулася тиша:
— Добрий вечiр вам.
— I тобi вечiр добрий, Одарко, — статечно вiдповiдає тато, зупиняє Обмiнну. — Пiзненько повертаєшся з поля.
— Пiсля чужої роботи ходила дивитись на своє жито, — пiдходить жiнка до самого воза.
— I як воно?
— Моє в долинцi — ще зелене.
— А ми своє завтра почнемо жати. “Спать пiдем, спать пiдем…”
— I женця молодого взяли з собою? — вдова дивиться на мене й добряче-добряче усмiхається.
— Та й женця взяли з собою.
I так менi славно стає на душi, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. I водночас прокидається острах: чи зумiю ж завтра дiлечко робити? Правда, я не раз для Обмiнної жав хопту, але то бур’ян — вода. А от чи годен буду жито жати?
“Спать пiдем, спать пiдем…”
— А свого серпа маєш, дитино?— вдова аж нахиляє до мене великi прижуренi очi, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки i горе.
— Маю, тiточко. Мама подарувала менi свого.
— То щасти тобi доля бути гарним женцем, i косарем, i орачем, i сiячем, — ласкаво дивиться на мене тiтка Одарка й зiтхає, бо в неї вiйна забрала її косаря i орача.
— Спасибi вам.
“Спать пiдем, спать пiдем…”
— Де ти, перепiлко, будеш завтра спати, коли прийдуть женцi? — звертається тiтка Одарка до жита i знову зiтхає — жалiє бiдну пташину.
— Ти теж, як перепiлка, живеш, — з сумом i спiвчуттям говорить тато. — Як дiти?
— Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь букваря доп’яло, прокидається з ним i засинає з ним. То мусила перешити малому батькову одежу. — I вдова пiднесла руку до очей.
— Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.
— Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за вiйну, що, мабуть, i врiж око, то сльози не добудеш.
— Життя… — зажурено каже тато своє улюблене слово.
— Он, послухайте, вiтряк плаче. Може, i його якась печаль чи гризота з’їдає?
Ми всi притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вiтряка. Тiтка Одарка поклала свою зачерствiлу вiд працi руку менi на голову.
— Ти ж тiльки обережненько жни — серп не iграшка… Ох, ще ранувато тобi орудувати ним.
— От i не рано. Самi побачите, — боронюся я. Тiтка Одарка усмiхнулася, вклонилася татовi:
— Бувайте здоровi.
— Ходи здорова, жiнко добра. “Спать пiдем, спать пiдем…”
— Як розспiвався, — кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вiтряка i смикнув вiжки. Стиха заскрипiли колеса, i потривожений пил запах молодим житом.
Обминувши хутiрець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темнiли стiжки сiна. Тут уже на далеку пiсню перепела обiзвався деркач. Ось i наша сiножать; вона тулиться до рiчечки, за якою починаються луги сусiднього села, отого, що у вiйну було спалене вщент. За рiчечкою горить вогонь, бiля нього самотiє постать нiчлiжанина.
— Чуєш, як запахло кулешем? — каже тато, путаючи Обмiнну. — Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возi чи пiд стiжком?
— Де скажете.
— Я ж тобi, як женцевi, даю вибiр.
— Краще кладiть на стiжок.
— Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тодi завтра буде нам жито жати?
— Тодi кладiть пiд стiжок.
— Тобi сiна всмикати?
— Я сам.
— Хазяйська дитина, — пiдсмiюється тато, пiдходить до воза й обома руками пiдхоплює мене, вже напiвсонного. — У тебе й справдi ноги — мов деревляччя.
— Нiчого, так скорiше i танцюристом, i людиною станеш, — повторюю батьковi слова, а вiн притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, i натрушує на мого чуба смiх. Батько смiється так само гарно, як i дiдусь, тiльки з його очей бризкають не сльози, а iскри, їх навiть у теменi видно.
Ми удвох насмикали сiна, розстелили його бiля стiжка, а тато покрив цю постiль киреєю, тiєю самою, в якiй мене, босого, носив до школи… Чому я тодi не вмiв шанувати цiєї одежини, як шаную тепер, коли на скронi випав вiчний снiг?..
-Лягай, сину, бо вже люди нiч розiбрали, — нам нiчого не залишиться.
I менi стає смiшно: уявляю собi, як люди по оберемку, наче сiно, розносять нiч по хатах.
— Лягайте i ви.
— Пiду до вогника: подивлюся, хто там душу грiє.
— I я з вами.
— Не виспишся, причепо.
— Я тiльки трошечки-трошечки побуду з вами.
— То ходiм, — тато пригорнув мене рукою, i ми пiшли на вогник, що так принадно, золотою квiткою, вихоплювався з петрiвчанської ночi. Над нами зумлили комарi, бiля нас спросоння коли-не-коли схлипувала рiчечка, а над усiм свiтом протiкала зоряна iмла. I так добре було в нiй iти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.
— Е, та це дiд Корнiй! — зрадiв тато, поки нiчлiжанин, почувши кроки, обернувся до нас. — Добрий вечiр, дiду Корнiю!
— Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.
— Я тiльки сина догадався взяти.
— Догадливий, що й казати. Ще б жiнку захопив. — У дiда Корнiя одразу смiються очi, брови, губи й довгi вуса, до яких пiдбирається вогонь. Ось чоловiк пiдводиться од багаття, скидає, вiтаючись, бриля, i ми бачимо на його головi сиву розкуйовджену зиму. А на руцi в старого болiсно дихають стягнутi на живу нитку шрами.
— Як вам, дiду, живеться?
— Часом з квасом, порою з водою. — Дiд Корнiй брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене. — Вже маєш, Панасе, помiчника?
— Вважайте, дочекався женця.
— Он як?! — дивується дiд Корнiй, дивуються його темнi, вогнем накупанi очi. Вiн лагiдно торкається рукою мого плеча. — Невже ти, Пшеничне, вмiєш жати?
— Трохи вмiю, — нiяково вiдповiдаю старому, i страх як потерпаю за завтрашнiй день, i побоююся, щоб тато сьогоднi насмiшкуватим словом не зменшив мене. Але тато, пiдбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, i за це я не знати як вдячний йому.
Дiд Корнiй похитав головою:
— Ось так i проходить наш вiк: однi вчаться жати, а другi розучуються.
— Хто ж це, дiду, ниньки розучується жати?
— Та хоча б i я, — зажурився старий, i зажурилося невлежане золото в його очах. — Уже серп став менi заважким, випадає з руки, — i подивився на свої шрами, що були стягнутi на живу нитку.
— А що лiкарi кажуть?
— Дурне кажуть. Змовились собi й вчепилися у дiдову старiсть. Їм би хотiлось на пiч упакувати мої лiта. А яка ж то старiсть, коли маю лише сiмдесят п’ять рокiв? Моя мати до дев’яноста чотирьох жала. Щось дрiбнiшає тепер i наш вiк, i здоров’я. Всi дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цiнують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловiка кращим не зробить.
— I ви ж, дiду, бомби возили, — щось згадавши, засмiявся тато.
— Так ото ж i видихаю цi бомби тепер, — уже й серп випадає з руки.
— Діду, ви насправдi були на вiйнi? — зрадiв я i вуха розвiсив, сподiваючись почути щось цiкаве.
— Та нi, то мене впхнули у вiйну, — неохоче вiдповiв старий i почав ложкою мiшати кулiш. — Пшоно вже розiмлiло.
— Дiду, розкажiть, як вас упхнули у вiйну, — зжалiснiв мiй голос.
— Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, — насупив, накошлатив отi брови, яких би вистачило на двох дiдiв. — Он краще бiжи до воза, найди вагани й ложки в пiлочцi, та й подумаємо, що робити з кулешем.
— Ми вже вечеряли, дiду.
— Бiжи, бiжи. Мiй кулiш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й пiдхвалював.
— Ой! Справдi сам Котовський їв? — завмираю, мов заворожений. — То ви його бачили?
— Навiть фотографiю з нас обох робили.
— Розкажiть, дiду!
— А що тобi дiд сказав? Бачу, i ти непослухом вдався. Я одразу ж побiг до воза, бiля якого спокiйно ремигали круторогi воли, знайшов вагани, ложки, а в очах менi все стояло, як дiд i кулiш їв, i фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дiдусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.
А кулiш у дiда i справдi був такий смачний, що його й Котовський мiг пiдхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, i старий був цим дуже вдоволений.
— Дiду, а Григорiй Iванович теж дерев’яною чи якою ложкою їв кулiш?
— Дерев’яною, тiльки трохи бiльшою за твою, — змовницьки посмiхнувся старий i потягнув мене за чуба. — Все, Пшеничний, хочеться знати?
— Ой, хочеться! Це ж так цiкаво!
— Розкажiть йому, дiду, трохи про себе, бо вiн тепер i менi спокою не дасть: хоч воно мале, а реп’яшисте. — Тато бере казанок i намiряється з ним пiти до рiчечки. — Вас же i в газетi друкували.
— Та друкували, i не самого, а з волами.
— З волами?! — аж пiдскакую я.
— З отими самими, що зараз бiля воза туман видихають. Он бачиш, скiльки надихали його?
Справдi, бiля воза й на долинi проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повiрив би, що його надихали воли. I хто тiльки з дорослих не пiдсмiюється над нами. Ось i зараз… Я вже й надiю втратив, що дiд Корнiй щось розповiсть, але тепер вiн, косуючи на мене, сам запитав:
— То що тобi розказати? Може, казочку про сiрого бичка?
— Е, нi, про сiрого бичка я ще в колисцi чув.
— Так довго в колисцi вилежувався? Тодi, може, про дiда, бабу й курочку рябу?
— От розкажiть, як воювали.
Дiд Корнiй сумно похитав головою.
— То все людський поговiр, що я воював. От син мiй i воював, i в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й менi. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, пiд чужими дулами, й сивина моя виспiла. А от як стояли в нас денiкiнцi, присилає вiн до мене посланця iз лiсу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає менi. Просить син, щоб я рятував загiн — привiз у лiси заховану зброю.
“Як же її через денiкiнцiв переправити? — питаюся посланця. — Може, голубами?”
А той, рудий чорт, тiльки посмiхається:
“Та нi — волами”.
“Волами? А як?”
“У вас, дiду, в коморi лежить труна?”
“Та лежить, засипав її житом”.
“Для чого ж це?”
“Для того, щоб менi житечко i на цьому, i на тому свiтi пахло”.
“То ми, дiду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собi, посвистуючи”,
Йому ще тодi про свист думалось… I де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарi, в мармуровому склепi нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й пiсля смертi не дали спочинку. Вночi винесли ми зброю — бомби i набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. Я iду бiля волiв, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбi, шапкою очi витирає, наче й справдi когось поховав. Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотiв, аж тут налiтає кiнний роз’їзд.
“Що везеш, дiду?!”
Стою на дорозi, мовчу, — якось язик не повертається брехати. Аж чую позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мiй рудий дiдько i плаче такими правдивими сльозами, що навiть роз’їзд подобрiшав. Так ми й проїхали повз нього. Тодi я й питаю посланця:
“Як же ти, безсовiсний, так зумiв чистi сльози розпустити?”
“А в мене очi вiд природи на мокрому мiсцi, — вiдповiдає вiн i смiється. — Бувало, мама ще не встигне замiритись на мене рукою, а я як заголошу, то вся вулиця збiгається”.
“Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пiшов?”
А вiн вiдповiдає:
“Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, дiду!”
Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.
“Як же тебе зйати?” — питаю.
“Себастiяном”.
— Ой! Це не дядько Себастiян з нашого села?! — аж скрикнув я”
— Та вiн же! — вiдповiв дiд Корнiй.
— Життя… — сказав тато, i, здається, я вперше почав розумiти, як багато криється за цим словом…
— Привезли ми ту зброю гарненько в лiс. Ото радостi було! Пiдiймали мене партизани на “ура” i все, що в дiдовiй торбi лежало, поїли: голоднi були — страх! Погомонiв я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь.
“Ви ж, тату, домовину викиньте”, — каже менi, прощаючись.
“А ти її робив, щоб я викидав?”
“Хоч i не робив, та подумайте, хто вас буде зустрiчати”.
“Я її краще десь сховаю, щоб нiякий дiдько не знайшов”.
Та й поїхав поволеньки. Думав собi, гадав — i пожалiв кидати труну. В’їду в село iншою дорогою, та й годi. Пiд’їжджаю до села iншою дорогою, а на мене вiд крайнiх хат вилiтає двоє вершникiв. Я тiльки побачив, як блиснули шаблi, як розкраялось сонце на них, i закрив голову руками. А що вже далi було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денiкiнцi в домовину, ще й вiком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як надi мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тiльки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали спiвати такої жалiсної, як архирейська пiвча в соборi. “То це ще не гiрше, — думаю собi, — значить, у рай душа йде, — i розплющую очi.
А в моїй хатi i за столом, i на лавах, i на порозi, i на припiчку сидить розчервонiла рiдня i жалiсно виводить:
Та забiлiли снiги,
Забiлiли бiлi,
Ще й дiбровонька,
Та заболiло тiло,
Бурлацькеє бiле,
Ще й головонька…
“Безсовiснi, — кажу їм стиха. — Я ж думав, що менi янголи спiвають, а це ви, трясця вашiй матерi, уже й напитися на дурничку встигли”.
I, думаєте, усовiстив їх? Одна тiльки стара заплакала, а всi, як навiженi, почали реготати, радiти i навiть чарку пiднесли, i закуску теж.
— I ви тодi випили, дiду? — засмiявся тато.
— А що мав робити? Випив, але не закушував i попросив, щоб винесли в садок. Поклали мене пiд грушею, накрили двома кожухами, та й почав я вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання… I все було б нiчого, якби костоправи краще руку склали — випадає з неї серп, хоч що роби.
— Діду, а як ваш син тепер поживає?
— Та поживає: у Харковi в начальствi ходить, телеграми дiду б’є, а в село рiдко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.
— Поїдете?
— Та, мабуть, як обсiюсь, поїду. Внука ж маю там, невiстку. Людей лiкує вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлiбороб, коли так рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє — бiльш за мене жне, ще й хитрує.
— Як це вона хитрує у вас? — недовiрливо засмiявся тато.
— Знає мою гордiсть, то крадькома свої снопи на мою загiнку переносить. Хiба ж це дiло? — i старий поворушив посивiле багаття.
З нього посипались iскри, їх стало багато-багато — i в очах, i коло дiдового воза, i по всiй долинцi, i чогось небо наблизилось до землi. Потiм хтось пiдхопив мене на руки i почав гойдати, наче в колисцi, а поперед мене з’явилися воли дiда Корнiя, вони напускали на долину туман, а в ньому озивався перепел: “Спать пiдем, спать пiдем…”
Ще сонце тiльки-тiльки пiдвело свiй вiнець, ще сизо i синьо туманились роси, коли мене розбудив тато.
— Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.
— Я зараз. А де ж дiд Корнiй?
— Вiн уже, мабуть, перший снiп зв’язав.
— Чого ж ви мене ранiше не збудили? Я б йому спасибi сказав. Тато сумно усмiхнувся:
— Жалiв, дитино, бо хто тебе потiм, як одкотишся од нас, пожалiє у свiтi?
— Ой таточку…
— Бiжи, бiжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде. Ми приїхали на свою десятину трохи пiзнiше за матiр. Вона з вузликом у руцi, з серпами на плечi вже стояла бiля жита й виглядала нас.
— Гарних маю собi женцiв, — наче докiрливо похитала головою, зняла серпи з плеча, розгорнула пiлочку. — Бери, Михайлику, свого. I радiсть i острах знову охоплюють мене.
— Поглянь на схiд сонця i починай на щастя жати. Ось я набираю повнi очi сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп’янки березки, шарх серпом — i кладу на рiв.
— Бiльше, бiльше нагинай стебло, щоб не порiзатись, — каже позаду тато, який уже встиг спустити Обмiнну.
Я так i роблю, як радить тато, а вiд хвилювання мене аж кидає в жар.
— От i дочекалися женчика собi, — пiдхвалює мене мати й сама припадає до росистої ниви.
Її похвала пiдбадьорює мене, я вже вiльнiше починаю орудувати серпом, вiльнiше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й пiт оброшує чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що прищулились бiля самої землi, — i знову за роботу.
— Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, — озивається тато. — Не поспiшай так — день i сьогоднi великий. Ось ходи сюди.
Розгинаю спину, а сонце б’є менi у вiчi, а тато й мама дивляться на мене, посмiхаються, i я не знаю, чи вони пiдсмiюються, чи любуються мною.
— Ану складай, що нажав, — каже тато, — i гарненько рiвняй. — Нажате мною вiн оперiзує перевеслом, виймає з-за пояса юрок, зв’язує снiп i ставить його гузирем на стерню. — Ось, Михайлику, твiй перший снiп, твiй перший хлiб, — ще й рукою проводить по стеблах снопа. — Запам’ятаєш його?
— Як же його запам’ятати?
— А ти за перевесло косарики чи петрiв батiг засунь. Тодi ми твiй снiп на святвечiр на покутi поставимо.
— Е? — не знаю, що сказати, бо страх остерiгаюся, чи не кепкує тато. I все одно так менi хороше дивитися на свого снопа, наче вiн iз самого золота вилитий.
За цим снопом пiшли iншi, i, коли їх стало дев’ять, пiт зовсiм об’юшив мене, а в крижi просочився вогонь. Воно б i вiдпочити не завадило, але ж соромно. I в цей час до мене обiзвався тато:
— Михайлику, чи не збiгаєш до кринички по воду?
— По воду? — спочатку зрадiв, а далi здивувався, бо ще хвильку тому було пiвглечика води. — Хiба випили всю?
— Та вона нагрiлась, i я вилив її. Принеси свiженької, i не з шляху, а з долинки.
— Та це ж далеченько.
— Зате вода смачна!
Я беру з татових рук полив’яний глек, стернями виходжу на дорогу, а далi житами, та пшеницями, та вiвсами бiжу на долинку, де так принадно вимлiвають на сонцi пiдкучерявленi верби i стихенька попискує пiд ногами волога земля. I так менi хочеться когось зустрiти, розказати, що я вже не якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо нi лялечки, всi жнивують у полi, — теперiшнiй день годує рiк. I нiкому похвалитись менi, бо не будеш щось казати он тiй булькатiй жабцi, що розчепiрилась на водi й назбирує на широкi губи презирство до всього, що не тримається води… I чого б це комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу i що я роблю тепер?
Я лягаю на землю бiля кринички, набираю повний глек води, ставлю його на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вiчок, що зацвiли в струмку, i думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку? Напевне, таки пожалiв малого. Тому не буду баритися бiля кринички.
А пiдi мною земля така свiжа, така м’яка, мов колиска, а надi мною небо таке сине, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрiмота i шепче: “Засни собi, засни собi…” Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде по-твоєму! Я пiдводжуся, беру з землi в груди трохи прохолоди, до грудей притуляю глек i повагом iду робити дiлечко. А на долинцi i на стежцi знову нi лялечки, тiльки жито покриває мене з головою, тiльки сонце крiзь житню дрiмоту накупуе мене промiнням i тiнями.
I славно-славно йти менi мiж житами до жита. Що не кажiть, а вже iнакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!
