«Щедрий вечір»: РОЗДIЛ ШОСТИЙ
Тепер, лягаючи спати, я вже не кладу свої чобiтки пiд голови, але й не ставлю в ногах, бо тодi до них частiше буде приглядатися тато. А такi оглядини, ох, нiчого доброго не вiщують менi.
Ну, хiба ж я винен, що пiдошви чогось аж горять пiд моїми ногами, каблуки, нагнiвавшись один на одного, подаються врозтiч, а пiдкивки на них протираються, неначе папiр? Чомусь оцi згризенi на ковзанцi пiдкiвки найбiльше дивували й гнiвили батька. Вiн цупко, наче мене самого, за вуха пiдтягував до свiтла понiвеченi чоботята й скрушно похитував головою:
— У тебе, шибенику, й залiзо не заiржавiє, — нацiлював на пiдкiвки i очi, й товстуватi губи: одну — з цурпалками вусiв, а другу — з вм’ятинкою.
По них я безпомилково догадувався, який настрiй у батька, й, повинивши голову, або мовчав, як рибина, або наче зажурено кидав:
— Хiба тепер залiзо? Вiд цих слiв батькова вм’ятинка здригалася, брала “соб”, а самого батька з чобiтьми в руках починали розхитувати веселощi, до тата приєднувалася матiр, а далi i я з-пiд самого грому вскакував у смiх…
Зараз, напевне, багато хто й здивується: чого такi самi звичайнiсiнькi слова могли звеселити людей? Тому доведеться повернутися до тих рокiв, коли крiзь руїни, нестатки й шкварчання рiзних та всяких непереможно пробивалося нове. Тодi деяка немудра продукцiя, що скупо доходила до села, нiяк не могла викликати захоплення, i її по-рiзному гудили чи лаяли — все залежало вiд характеру i ставлення огудця до того, що звалося “таке врем’я”.
I от, кажуть, на якомусь ярмарку одна в’їдлива тiтка, вибираючи вальок бiлої глини, зневажливо прорекла:
— Хiба тепер глина? От колись, за царя, була глина… I цi темнi слова тiтки, якiй навiть теперiшня глина не змогла догодити, розвеселили веселогубих покупцiв i пiшли гуляти по Українi милiй, вибиваючи посмiх у добрих людей. Кине хтось, наприклад, докiр парубкам, а його й присадять насмiшкою:
— Хiба тепер парубки? От колись були парубки… Оцей жарт i мене кiлька разiв рятував од капосного знаряддя, яке в нас i пiсля революцiї звалося ремiнцем…
Сьогоднi батько теж отак узяв чоботята —за полотнянi вуха, що менi захотiлося чимсь захистити свої вуха. Тато пiднiмає чоботи до слiпака i перед оглядинами косує на мене:
— То як воно?
— Буває гiрше, — невпевнено вiдповiдаю i хочу перевести мову на трохи безпечнiшу стежку: —Тату, а на Фiлiппiнських островах буває зима?
Ох, як би добре було, аби тато згадав тi країни, де побував на крейсерi “Жемчуг”, i забув про мої чоботята!
— А тобi нащо це?
— Iнтересно.
— Чи не думаєш i туди на ковзанку забратись?
— О, менi й наших вистачить.
— На Фiлiппiнах нема зими i ковзанок нема. Ще якесь запитання з географiї задаси? — Тато одразу розгадав мої хитрощi, i в мене покваснiшало на душi.
Мати ж мовчки пряла свою пряжу — красиво з вiдведеної руки аж до самої долiвки пускала тугий починок; вiн гудiв, неначе джмiль, i десь навiвав тi видiння, коли по лузi чи в лiсах, розганяючи джмелiв, нахилиться до трави наша корiвчина. Хiба ж я не знаю, що кому думається? А звiдки чекати собi допомоги? Оцi капоснi чоботята не раз i не два доводили мене до синього смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завiтати в гостi. У нас i горох пряжений є. Я прислухаюсь до клунi й двору, але там тихiше, нiж у моєму вусi.
— Таки протер! — дивується батько, назбирує в мiжбрiв’я гнiв i точнiсiнько повторює те, що завжди чую у таких випадках: — У тебе й залiзо не заiржавiє!
А менi жаль стає себе: хiба ж я винен, що цi гемонськi пiдкiвки протираються за кiлька днiв?
— Тобi треба купувати залiзнi, тiльки залiзнi чоботи, — продовжує батько оглядати взуття.
Я одразу ж прикидаю в головi: “От аби справдi розжитися на залiзнi чоботи! Їм би зносу не було! Пiдмотай бiльше онуч i розкошуй на льоду без опаски.
— А це що? — Батько торгає каблук, який чогось почав хитатись. Батькове око спочатку дивиться на мене, потiм на лiжко, де, звинувшись, дрiмає ремiнь, i знову на мене. — Чого ж губи зашнурував? Що це?
— Каблук, — безнадiйно зiтхаю.
— Сам знаю, що каблук! — грiзнiшає батькiв голос. — А чого це вiн нацiлився на попiвську леваду?
Хто ж його знає, чого вiн туди нацiлився? Я печу ракiв, знову зiтхаю, меншаю, i душа моя меншає, а в думцi все одно на мить опиняюся на попiвськiй левадi, де ковзанка отак нiвечить мої чоботята. Нi, видко, нiчого путящого не виклепається з мене, доведеться iти в шевцi-латошники. Поки я, вскочивши в безнадiю, ганьблю себе, надворi озивається Рябко. О! Iнколи навiть гавкання може здатися музикою! З моїх думок одразу вилiтають i шевство, i острах.
— Хтось iде, — обiзвалася мати. — Вийди, Панасе, бо хiба довго добрiй людинi наскочити на стовп клунi?
Тато виходить. Я веселiшаю, прихапком беруся за книгу, а мама, жалуючи мене, посмiхається:
— Чи не пора вже тобi, патякало, пожалiти i чоботи, i ноги?
— За ноги, хоч я їх улiтку б’ю, нiхто не сварить мене, — бурмочу собi пiд нiс. — Коли б то в нас одна була цiна i ногам, i чоботятам!
— I скажеш таке, — розсмiялася мати й повернула вухо до дверей: в клунi аж задзвенiли чиїсь промерзлi чоботи — хтось довго на морозi ходив.
Незабаром до хати ввiйшов батько зi своїм кремезним братом Яковом, сила якого вiдчувалася навiть у складках кожуха.
— Добрий вечiр! — вiтається дядько Якiв, неслухняною правицею розстiбає кожух i ставить на стiл двi зеленi пляшки з пивом, що стало льодом. — Ну й мороз узявся на нiч — аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у пiч? — киває на пляшки.
— Можна i в пiч, — дивується мати, чого це завiтав до нас дядько Якiв, який через свою машинерiю i на свiт божий не показується.
Талант мого дiда найбiльше успадкував дядько Якiв, — вiн був i ковалем, i слюсарем, i столяром, i стельмахом, i токарем. Жодна путяща залiзяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У вiйну вiн добрався i до снарядiв — вибирав з них начинку, а з сталi варив лемешi. На такому дiлi його спiткало лихо: один снаряд розiрвався, розвалив кузню, вiдчикрижив i кудись позадiвав чотири пальцi з лiвої руки майстра. Ох i шкодував за ними дядько, прийшовши до пам’ятi, i все просив рiдню розшукувати їх у дворi i городi.
— Разом вони робили, то хай би разом i вiдпочивали, — казав дядько i кляв тих люциперiв, якi додумалися повтискати в залiзо смерть. — їх би, недолюдкiв, заклепати в те залiзо i вистрелити на океан.
Коли зарубцювалась його лiвиця, коли вiн якось навчився орудувати цурпалком руки, — знову взявся за снаряди, бо людям треба було орати землю. Щоправда, тепер дядько Якiв химерував над снарядами не в кузнi, а на городi, бо якби знову щось трапилось, — шкода було б кузнi i особливо нового ремiнного мiха в нiй…
Багато рокiв тому, коли тато був ще парубком i працював у лiсах князя Кочубея, дядько Якiв позичив у нього на господарювання тридцять карбованцiв., Але тепер дядько засумнiвався, чи варто йому повертати цi грошi. П’ять карбованцiв вiн принiс одразу по приїздi батька, поклав їх на стiл i заговорив не так до рiднi, як до дрiбної голови дрiбного царя:
— Ось вам, брате й братова, золота п’ятiрка, хлiба собi прикупите чи щось на господарство. А як далi нам рахуватись, — сам не знаю; трудне це дiло: за царя були однi цiни, тепер — iншi.
— Не таке воно й трудне, — сказав тато. — За царя корова коштувала в нас тридцять карбованцiв, i тепер — тридцять.
— Справдi? — здивувався дядько. — Треба якось пiти на ярмарок звiрити цiну, — вiн поспiхом почав збиратися додому i пiсля не заходив до нас.
— Все цiну звiряє, — насмiшкувато казав тато, коли заходила мова про давнiй борг…
Тепер дядько Якiв не ховає своїх вузькуватих очей, i в матерi прокидаються надiї.
— То як ви проживаєте в цих хоромах? — гупає дядько Якiв промерзлими чобiтьми. — Призвичаїлись навпомацки ходити? А чого долiвка осiла — не вiд багатства?
— Та нi, вiд злиднiв. Вони вночi гарцюють по хатi i все питають, коли ти прийдеш i потрясеш калиткою, — оживають бiсики в батькових очах. — Щось ти, Якове, дуже веселий сьогоднi. Обдурив когось?
— А щоб тебе! Пiзнаю свого правдивого брата, — засмiявся дядько, i засмiялись на його виду усi вiспинки. Але чоловiк не журиться ними, а iнодi з усмiхом i каже: — Мав собi колись нiчого обличчя, та дiдько пiдлатав його решетом.
— То звiдки до тебе радiсть прийшла? — насмiшкувато допитується тато i навiть на мене дивиться веселiше.
— Питаєшся, звiдки радiсть прийшла? От з цих шести пальцiв, — простягнув брат братовi обидвi руки. — Хоч вони й сироти, а не зледащiли, i щось у них таки є. Сьогоднi прискочили до мене з Лiтина, щоб я поворожив бiля нового млина. Там, кажуть, до мене якийсь навiть iнженер порався i нiчого не зробив. А хтось i здогадався послати за Яковом! — Дядько аж пiдростає посеред хати.
— I як? — усмiхнувся тато.
— Таки полагодив! — завзято гупає чобiтьми дядько Якiв. — І за неповний день заробив дурнi грошi — аж десять карбованцiв срiблом. Ще й могорич поставили.
— Аж десять срiблом?! — не повiрила мати.
— Перелiчiть! — Дядько повагом виймає з кишенi чорну, мов кротеня, калитку й величним рухом кидає на скриню. — Бери, Панасе, на корову!
Вiд цього дива у матерi випав починок з руки, i вона, певне, вже побачила в торзi свою корову.
— Спасибi, Якове, спасибi, — зникають бiсики з батькових очей. — А я вже грiшив на тебе.
— I варто було, — смутнiє дядько. — Багато, ой, багато лепу наросло на моїй душi, iнколи й вимиваю його, а до кiнця вимити не можу… От сам скажи: нащо менi було забирати батькову катрагу? Хiба своєї не маю? Так нi, змiзкував забрати i залишив рiдного брата з однiєю клунею, ще й копiйку його хотiв утаїти. То не батожити мене за це? От сьогоднi я каюся, а завтра знов таки за це саме вiзьмусь.
— То скрути свiй норов, Якове, поки вiн тебе не скрутив, — з жалем глянув батько на брата.
— Не можу скрутити його, — аж зiтхнув дядько. — Вiн, клятий, мiцнiший за мене.
— I чого?
— Чого? — ще бiльше звiузив чоловiк очi, а вiспинки на його виду поглибшали. — Бо ношу страх бiля серця.
— Ви носите страх бiля серця?! — не повiрила мама. — То як же ви снаряди розбираєте?
— Що снаряди! — поглянув кудись удалину дядько Якiв. — Є страшнiше за них.
— Що ж воно?
— Страшнiше — мужицька старiсть, отой день, коли тебе не захочуть слухати нi твої п’ять пальцiв, нi твiй цурпалок, коли ти станеш нiкому не потрiбним трухляком, а з куткiв на тебе забликають злиднi. Того й вириваєш, i тиснеш кожну копiйку, i ховаєшся з нею, наче злодiй, а вона ж, гидомирна, й несе тобi тiльки паскудство, невiдчепно дрiбнить i мiзки, i душу. Добре знаю, що треба жити по правдi. Але знаю i друге: роби по правдi — очi вилiзуть. Того й бредеш помiж двома берегами, рятуючи тiло i топлячи душу. — Дядько сумно подивився на мене. — Може, вони, дiти, не зазнають нашого проклятого варива, а знайдуть кращу долю. Про це тепер бiльшовики i в газетах пишуть. Що ти, школяре, скажеш на таке?
Зачудований i вражений дядьковим словом, я не знаю, що вiдповiсти, i за мене заговорив тато:
— Яка йому випаде доля — нiхто не вгадає, тiльки знаю: буде вiн жити по правдi, не побреде мiж двома берегами, — батько пiдiйшов до мене i так поклав менi на голову руку, що я й досi чую її тепло. — Так, сину?
— Еге ж, — вдячно дивлюсь на тата i вже дивуюсь, як вiн може iнколи сварцти, а то й замахуватись на мене ремiнцем. Дядько Якiв недовiрливо похитав головою, хмикнув:
— Коли вiн здумає жити по правдi, то хай загодя житню солому припасає.
— Це нащо йому такий торг? — сполохано озвалася мати.
— За правду з усiх усюд доведеться падати йому, то на такому дiлi солома трохи пособить.
— Який ви. Якове, недобрий, — зiтхнула мати.
— От бачиш, я правду сказав, а ти вже й накостричилась. I так усякий костричиться, бо кожен чоловiк — вiд Iвана й до царя — має в душi такi недомiрки чи закапелки, в якi не хоче й сонця допустити, не те що когось iз правдою. От проживає у нашому селi один чудило, як святий, Себастiян, значить. Нiчого не скажеш про нього, правдою живе. А що вiн має з цього? Iдею i шинелю? I що виходить у нього? Деякi дядьки нахваляються йому хату спалити, а дехто навiть з начальства без солi з’їв би його.
— Це хто?
— Хоча б наш начальник мiлiцiї. Себастiян в’їв його прилюдно, а вiн Себастiяна де може, там i пiдгризає тихцем, ще й iдеями своє паскудне вариво прикриває. Багато в свiтi є таких, як Юхрим Бабенко, — вони б усе сонце забрали собi, а iншим одну тiнь залишили. Правда — вона як слово боже: слухай її, когось повчай нею, прикривай нею, мов одяганкою грiшне тiло, а роби, як життя крутить свої стежки.
— Пiзнаю тебе, Якове, усього, з непотребом твоїм, як на долонi, бачу, — похитав головою батько.
— А я й не криюсь iз своїм непотребом, а живу краще тебе. Отак було та й, мабуть, буде: залiзо легше кується, чим людський норов. Подивись, Ганно, чи не розмерзлося пиво. Вип’єш зi мною, Панасе?
— Краще б з тобою рогатi пили!
— Люблю характер свого брата! — засмiявся дядько Якiв. — Ти все життя будеш iз цим характером пiсний кулiш сьорбати. А менi чогось нiяк не хочеться, навiть при новiй властi, iти у святi, — там нi випити, нi пiдморгнути якiйсь молодицi. Через них не попаду я до раю…
Ех, дядьку Якове, моя талановито-безталанна рiдня! Менi й досi шкода не так вашої покалiченої руки, як скалiченої душi…
Два ковалi має чоловiк бiля свого серця: один кує срiбнi струни, а другий — iржавi грати захланностi. Не перемiг, дядьку Якове, ваш перший коваль другого, дрiб’язок буденщини проiржавив вашi струни, притуманив добрий ковальський вогник. Менi жаль i його, i вас. I все одно я з подивом i вдячнiстю згадую тi лемешi, якi ви кували з самої смертi — з тулубiв снарядiв.
Прямо над нашими ворiтьми стоїть зiрниця, а повз ворота проходять люди i час. Як вiн iде — це найбiльше видно по наших ясенах, по тому, що вони тримають на собi — чи весняну росу, чи зеленi шуми, чи осiннiй смуток, чи зимовi хустки. Iнодi, коли я сплю, час приходить i до мене, постоїть-постоїть бiля узголiв’я та й злегка потягне за чуба малого, щоб вiн пiдiймався угору. Отак я й росту!
Це теж говорить моя мама. А що час буває добрим i недобрим — знаю сам…
Сьогоднi вiн веселив батькiв i печалив мене. Срiбло дядька Якова не принесло менi радостi, бо тато й мама вирiшили, що тепер, якщо знайдеться покупець на Обмiнну, можна буде купити корiвку-
— То ви хочете продати Обмiнну?! — аж скрикнув я, почувши таке.
— А що ж маємо робити?
— Не збувайте її, — затремтiв мiй голос, а в хатi стадо зовсiн тихо.
— Не ми її продаємо, злиднi нашi продають, — через якусь хвилину сумно сказав батько. — Ось винеси їй востаннє обмiшки, та й уже…
— Тату…
— Помовч, Михайлику, без тебе клопiтно.
I я замовк, але так менi стало важко, що й не кажiть. Яка не є наша Обмiнна, а жаль її: скiльки тих лiсiв об’їздили разом, скiльки було безсонних ночей, рiзних пригод i незгод.
Погано спалося цiєї ночi, до мене увесь час наближалися великi темно-синi очi нашої i вже не нашої коняки, озивалося її занепокоєне iржання. Я кiлька разiв прокидався, дивився на мiсяць, що сумував у самотинi, i знов неспокiйно засинав. Удосвiта я напоїв Обмiнну водою з туманцем, що i взимку чаїться у нашiй криницi, i, зiтхаючи, вивiв її з клунi у двiр, де на снiг рожевими калюжками лягли мерехи свiтанкової зiрницi. Руками й щоками я прощаюся з конякою, i вона, видно, почула мою печаль, притулилася до мене м’якою старечою губою i сумно-сумно заiржала.
— I худоба щось чує, — зiтхаючи, пiдходить до нас закутана матiр, що теж зiбралася на ярмарок. Як же без неї батько може купити корiвку? — От, Михайлику, вважай, i нема в нас Обмiнної.
— Хоч ви не кажiть такого, — навивається смуток на очi.
— I менi жаль, та що зробиш.
Незабаром до ворiт пiд’їжджає дядько Трохим з батьком, i наш невеликий двiр повниться гомоном. Дядько Трохим з усiх бокiв починає оглядати й теребити Обмiнну, а тато не втримує насмiшки:
— Дивишся, чи не обернулась перед торгом на коня? Дядько хотiв було насупитись, але передумав i посмiхнувся отими карими очима, в якi звiдкись захопив такi золотi обiдки-перснi, що вони аж приворожували жiноцтво.
“Ти ж, коли йдеш на люди, прикривай свої перснi повiками!” — не раз наказувала йому жiнка.
— У вас горiлки нема? — питається дядько Трохим, не вiдсїупаючи вiд Обмiнної. — Пiдпоїти треба її.
— Пiдпоїти коняку? Та що ви, Трохиме? I для чого це? — дивується мати.
— Горiлка дає блиск очам i на якийсь час молодить коня, — зi знанням справи пояснює дядько Трохим, який дуже полюбляв товктися по ярмарках.
— А зуби вона теж молодить? — пiдсмiюється тато.
— А зуби їй треба було б почорнити, бо, коли в коня чорнi зуби, — i лiверант* (* Баришник.) і рокiв не взнає.
— Так у неї уже на головi посiялась гречка* (* У старого бiлого коня з’являються пучечки чорного волосся, а в чорного коня — бiлого. Це волосся зветься гречкою.).
— А гречку треба пофарбувати.
— Багато чого їй треба, то не будемо тратитись нi на фарбу, нi на горiлку.
— Дiло хазяйське, — посмутнiв дядько Трохим, який умiв пiдпоювати коней, а пiсля такої роботи не забував i про блиск у своїх очах.
Уже зовсiм розвиднiлось, коли ми вибралися за село. Звiдусiль їхали i йшли на ярмарок люди, i спереду, i позаду порипував снiг, озивалися голоси, а дiвчата всю дорогу притрушували смiхом, i, прислухаючись до них, старi липи осипали блакитну паморозь.
Бiля перехрестя ми наздогнали дядька Володимира. Вiн так тягнув за собою залигану корову, наче збирався посадити її собi на плечi.
— Володимире, не скрутiть їй в’язи, — обiзвався дядько Трохим. Скупар блиснув лихим оком, але дядько Трохим не вiдстав вiд нього:
— Володимире, садовiть її на плечi, а то вона вас на роги посадить.
— Є й безрогi, що на роги садовлять, — нарештi похмуро обзивається дядько Володимир.
— А скiльки за корову правите?
— Усi грошi.
— А молоко вiд неї, Володимире, хоч на Великдень бачили?
— Краще б я тебе, такого, безклепкого, не бачив. Але дядько Трохим не гнiвається, а смiється i вже нацiлює очi на узбiччя:
— Ось подивiться на танець!
Там, бiля липи, мало не плачучи, стояла тiтка Дарка, а за пару крокiв од неї, мов навiжений, крутився i пiдскакував пiдгонистий пiдсвинок.
— Дарко, вiн у тебе карапет чи польку-бабочку розучує? — запитав тато.
— Ох, i не питайте, що ця холера витанцьовує, — аж застогнала жiнка. — Купила ж на свої грошi нещастя. Думала, кабанчик, а вiн — кнорус. То кум напоумив перед торгом залити його горiлкою, а вiн що витворяє! — Жiнка вдарила кноруса хлудиною, той з переляку зробив пару карколомних стрибкiв, осiв на заднi ноги, кувiкнув i здивованими червоними очима поглянув на господиню.
— Вiн у тебе i на сценi змiг би виступати, — засмiявся тато i багатозначно глянув на дядька Трохима.
— Свиням горiлка не так iде на душу, як коням, — пробубонiв дядько Трохим.
— От не знав досi, що й свинi мають душу, — пiдсiк тато дядька Трохима i покивав рукою тiтцi Дарцi: — Повертайся, жiнко, додому та протверези свого танцюриста огiрковим розсолом.
— Так, напевне, й доведеться зробити, — сумовито погодилась жiнка. — Пропав торг, пропала й горiлка. А щоб тобi, сякий та не такий!..
I де тiльки того люду береться на ярмарку?! I як вiн не загубиться в отiй рухливiй кашi, що розбухає, коловоротить, гуде, смiється, торгується, марнословить, озивається iржанням коней, ревiнням волiв, дзвоном залiза, горшкiв i струнами лiрникiв?
I чого тiльки тепер нема на ярмарку?! I кожухи нижче п’ят, щоб за собою промiтали снiг, i коротенькi, обшитi смухом кожушки для дiвчат i парубоцтва, i свитки, i киреї, i чоботи рiзних фасонiв, i постоли, якi смiються усiма зморшками, i шапки, як стiжки, i такi вкороченi, що й з вухом не поздороваються, i рукавицi, i ногавицi, i циганськi сережки з червонного золота, i перснi пiд золото. I все це саморобне, зi своїм мудруванням i хитруванням.
Є тут i фабричнi сукна: англiйськi, французькi, нiмецькi, австрiйськi, — усi вiдбитi в завойовникiв; купують їх не так статечнi люди, як фертики-вiтрогони i писарi, що хапаються за хвiст моди i цим показують увесь свiй розум. Навiть какао в нас є! Захопили дядьки це добро на станцiї Жмеринка, вигрузили з чужинського ешелону, привезли додому, нюхають, як тютюн, i не знають, що воно за дивина: чи перець пахучий, чи щось iнше. А жiнки здогадалися, що то за-гранична глина, розколотили її водою та й почали пiдводити призьби. А який iз цього толк? На це мастiння, мов навiженi, накинулися свинi й почали з деревом обгризати призьби. Але тепер i в нас довiдались, що воно за какао, та подивляються на нього зневажливо. I коли хтось вередує з їжею, насмiшкувато запитують:
— I що ви будете споживати: какао чи хляки?
А якої тiльки олiї нема в нас! I соняшникової, i льняної, i конопляної, i з рапсу, i з кользи, i з рижiю, i з маку. I така вона, кажуть, корисна, що допомагає навiть тим, у яких чогось не вистачило олiї в мiзках.
А от краму на ярмарку мало, i вiн кусається — дуже дорогий. Саморобне полотно тепер замiняє хлiборобу крам.
Над дорогою прямо рiзнокольоровими пагорбами пiдiймаються горшки, миски, полумиски, глечики, ринви, макiтри, i жiнки руками вибивають iз них передзвiн.
— Хiба це горщик?! — вихваляє гончар якiйсь мелодицi своє череп’я. — В ньому бiльше дзвону й приварку, нiж в iншiй головi…
— Ось Варвара, що нiч обiрвала, а день доточила! — показує маляр жiноцтву молодюсiньку веселооку в стрiчках Варвару, що зовсiм не схожа на святу.
— Чого ж твоя Варвара в стрiчках? — пiдозрiло допитується немолода жiнка.
— Бо вона ще не дожила до ваших рокiв, їй теж хочеться подiвувати…
— Берiть, чоловiче, дешевше за кадуб.
— Нiяк не можу дешевше, — впирається статечний бондар з вусами Тараса Бульби. Навколо нього, як вояцтво, стоять великi кадуби, бочки, бочата, а в них то зiтхає, то посвистує вiтрець.
— Чого ж не можете? Чи вiн родив вас?
— Та нi.
— А може, вiн iз срiбла-золота?
— Та нi, — тягне своє бондар.
— То чого ж тремтите над ним?
— Чого? Я в цьому кадубi, чоловiче, сiм рокiв ховався вiд жiнки, лише на восьмому дiйшли до згоди. Жаль за дешево прощатися, — собi дорожче коштує.
— Га-га-га!..
На худоб’ячiй торговицi наша Обмiнна не привернула уваги покупцiв. Прив’язана до саней дядька Трохима, вона, похнюпившись, перетирала сiно i, очевидно, думала про людську невдячнiсть. Купцi зневажливо проходили повз її натрудженi роки i зупинялися бiля тих коней, що мали в очах не горiлчаний блиск.
— Довго нам доведеться її водити по ярмарках.
— На всякий товар є купець, — заспокоїв тата дядько Трохим. — Знайдеться i на Обмiнну.
— Хоч би за неї десятку дали.
— Може, i десятку дадуть, може, й на дев’яти зiйдетесь, та й вiсiм — грошi, — не журився дядько Трохим. — Головне, щоб свiжа копiйка забряжчала. А он i Володимир купцiв розганяє, — видко, загилив цiну, як за рiдну маму. Може, пособити йому?
— Пособляй.
Дядько Трохим пiдiйшов до скупердяги, перекинувся кiлькома словами i схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав, махнув рукою: мовляв, де моє не пропадало. Тодi дядько Трохим втиснувся в гурт i витягнув звiдти дядька Миколу, той пiдступив до корови, змiряв її лукавим оком i заговорив, як у цимбали заграв:
Чуєте, люди добрi! Продається корова — не корова, а диво! Має вона чотири дiйки, два роги, один хвiст — i все доїться! В дiйках — молоко, роги збирають масло, а хвiст — жир.
Покупцi одразу посунули до корови дядька Володимира, i навкруг нього зчинився регiт.
До нас молодцювате пiдiйшов дядько Трохим.
— То продасть Володимир корову? — запитав його батько.
— Тепер продасть, якщо не передумає: Микола так її розхвалить, що й Володимир повiрить йому.
Незабаром дядька Трохима, тата i маму добрi люди покликали запити могорич.
— Як же ми всi пiдемо? — завагалася мати.
— Чого ви, Ганю, журитесь? — знизав плечима дядько Трохим. — Залишимо тут Михайлика, i хай править за коняку всi дванадцять карбованцiв. Хiба ж ми надовго? Ти ж, хлопче, не продешеви! — блиснув на мене веселими золотими перснями i подався з батьками на могорич.
Коли вони загубились у людськiй коловертi, я хотiв було на хвильку од скочити до кобзаря Демка, голос якого долiтав з другого кiнця ярмарку. Та в цей час коло саней, наче вкопаний, зупинився цибатий, у високiй шапцi селянин. Вiн здивовано дмухнув на свої вуса, вiддiлив од них два прокурених вiхтики, потiм обережно обiйшов навколо Обмiнної, хмикнув i запитав мене:
— Вона ще жива?
Такої насмiшки тато не вигадав би. Я сердито зиркнув на просмiшника й одвернувся. А покупець погладив коняку, провiв рукою по її головi, i — диво — Обмiнна не вишкiрилась, а стиха заiржала.
— Таки жива! — ще бiльше здивувався дядько. На його прив’ялих щоках i пiд його вже роздвоєними вусами ворухнулася усмiшка.
Хотiлося менi спересердя щось вiдрiзати йому, та якось стримався.
— Хлопче, а скiльки цей одер править? — хитруватенько подивився на мене купець.
— А нащо вiн вам?
— Та думаю поставити його в рамку i любуватися.
— Оце ж i ми робили.
Покупець засмiявся i знову запитав:
— То яку вiн цiну править?
— Дванадцять карбованцiв.
— То чого так дешево правиш? Чому не всi двадцять?
— Це вже тата спитайте.
— А де ж вiн?
-— Десь на ярмарку, — пожалiснiв мiй голос. Я догадався, що передi мною стоїть справжнiй купець, — Дядьку, ви думаєте купити її?
— Таки думаю. Або що?
— Я не радив би вам цього робити.
— Що-що?! — витрiщився на мене цибань, вiдстовбурчив губи на пiваршина вiд зубiв, а потiм розреготався. — Оце наскочив на продавця! Такого ще не зустрiчав на своєму вiку! Кумедiя, та й годi!..
Йому це була комедiя, а менi — горе.
— Чого ж ти не радиш купувати? — аж нависає надi мною покупець.
Я оглянувся. Навколо ворушився, гудiв, бив у шкарубкi долонi, смiявся i видзвонював ярмарок, — йому байдуже було до моєї тривоги й смутку.
— То чого ти не радиш менi бути вашим сватом? — нетерпеливиться цибаневi. — Скажеш чисту правду — куплю бублика.
— Не треба менi вашого бублика.
— Коли такий пишний, то як хочеш. Говори, що маєш казати.
— Ви ж татовi не скажете?
— Нащо менi на спiльника наговорювати? — правдиво дивується увесь вид цибаня. — Говори!
— Стара вона дуже.
— Стара, але здужала, — заступився за Обмiнну покупець. — Ви їй западинки пiд очима не заливали теплим воском?
— А це для чого? — з острахом запитав я. Цибань пальцями поторгав у Обмiнної западинки.
— Розвелось тепер хитрунiв, якi й коней пiдмальовують, щоб нашого брата обдурити. Ще яку вона має гандж?
— Трохи кривоклуба…
— Для робочої коняки — це не велика бiда. Ще що?
— I вредна вона: кусає i хвицається. А швидко поїхати на нiй i не здумайте.
— Спасибi, хлопче, утiшив. Ох i втiшив, — знову засмiявся купець, усяк обмацуючи мене здивованими очима. — I де тiльки ось такi продавцi беруться? Чи тебе, може, найняли вiдганяти купця?
Саме на цi слова повернулися розчервонiлi батьки й дядько Трохим. Я одразу ж притих, поменшав, а купець насмiшкувато звернувся до батька:
— Чим ви, чоловiче, свого рисака годуєте?
— Золотими галушками, — не розгубився батько.
— Воно й видно, що золотими, бо всi зуби проїдженi. А яка цiна йому?
— Хiба дитя не казало?
Купець пiдморгнув менi вусами, на якi напирав червоний, як перчина, нiс.
— Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв цього рисака.
— Ой дядьку!.. — скривився я i одразу так подався назад, що мало сторчака не зарив.
— Що ж мале напатякало вам?— вiрить i не вiрить тато покупцевi.
А в того смiх аж горбаки на щоках вибиває.
— Казав, що ваша коняка i стара, як Ветхий закон, i кусається, i хвицається, а швидко поїхати на нiй — нiчого й думати.
— Оце дочекався помочi! — батько так зиркнув, що менi в очах i пiд ногами закружляв весь ярмарок.
— Так-так, — нахмарився й дядько Трохим. — А ще й у школi науки проходить. То й бери такого на ярмарок.
Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:
— Та ви, чоловiче добрий, не дуже й гнiвайтесь на свого дотепника. Все це я знаю краще за нього i за вас: кобила ж колись була моєю!
— Вашою?! — зовсiм стали круглими очi в дядька Трохима, а по їхнiх перснях пройшов туманець. — Невже вашою?
— Моєю! — добродушно засмiявся цибань. — Я ще якимсь пiдпилим дивакам продав iї за коня i пiсля того смiявся два днi й три ночi. Прокинусь i смiюся!
— Веселий ви чоловiк, — не знає, що сказати, дядько Трохим. Батько ж вiд цiєї мови жвавiшає, а я починаю потроху оживати.
А цибань, щось згадавши, пiдходить до Обмiнної, обнюхує її губи й питається:
— Ви її горiлкою не пiдпоювали?
— У нас не ваша вдача, — насуплюється дядько Трохим, а в тата ямка на пiдборiддi здригається, бере “соб” — на смiх.
— Та ви не гнiвайтесь: хто кого не пiддурює на ярмарку, — приязно поглядає цибань на дядька Трохима. — На ярмарку ми всi потроху стаємо циганами. А з вами, надiюсь, сватами будемо. Га?
— Може, й будемо.
— Продав я колись оцю шкапину за десять карбованцiв, а тепер берiть дев’ять — i по руках. Треба ж хоч жiнку порадувати, що викрутив у когось свого карбованця. Як ви на сеє?
— Хай буде так! — Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той теж ударив батькову руку й полiз до кишенi по калитку.
— От люблю, коли якась комерцiя є! — нарештi розвеселився дядько Трохим i гримнув на мене: — Як же ти, отецький сину, мiг такого намолоти? Га?
Я спiдлоба глянув йому у вiчi й вiдповiв:
— Бо мене мiй тато вчили говорити тiльки правду.
— Усюди, але не на ярмарку! —заграв очима батько. — В торгу i святi правди не кажуть, — неiнтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?
— Ой хочу! Коли можна — з маком!
— Ще й з маком? — погрiзнiшало батькове надбрiв’я. — Дома я тобi утру маку!
— Е? — не повiрив я, бо хiба не видно, що гроза вже проходила над моєю нерозумною макiтрою.
А тим часом покупець киває нам головою i вже тягне за повiд Обмiнну. Я пiдбiгаю до неї, прощаючись, охоплюю обома руками її голову i бачу, як у великих, роками притемнених очах стоїть людська печаль.
— Дядьку, ви ж тiльки не бийте її, бо вона стара, спрацьована, — мало не плачучи, благаю селянина.
— Та не буду її костi калiчити, — пообiцяв покупець та й повiв з торгу уже не нашу Обмiнну.
Я довго-довго дивився їм услiд, аж поки не зникла з очей спочатку Обмiнна, а потiм висока шапка селянина.
