«Щедрий вечір»: РОЗДIЛ СЬОМИЙ
Чи знаєте ви, що таке галiфе з полотна?
На це сам Микола Васильович Гоголь вiдповiв би негативно:
“Нi, ви не знаєте, що таке галiфе з полотна”.
I краще б не вiдати цiєї розкошi. Та багато чого довелося зазнати дiтям країни, що стала серцевиною нового свiту.
Вiйни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до убогого рала, до саморобного ткацького верстата i до мертвотного слiпака. Наша молода iсторiя йшла по селах не в срiблi-злотi, а в шорсткому саморобному полотнi, та все одно в її веселих блакитних очах стояли свiти надiй!
Тодi i нашi майбутнi вченi, i майбутнi астронавти, i чародiї слова прокидалися i засинали пiд хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джмелине дзижчання, i спiв рожевої гречки, i помах крил вiтряка, i якiсь такi думи, вiд яких у людини прорiзалися новi дерзання чи крила.
А якi думи снувалися тодi у головах матерiв? I чи багато хто згадав, що в отому бiлому полотнi, яке розстелялося по всiх усюдах i за копiйки розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсоннi ночi, пригашений слiпаками цвiт очей i стогiн протертих пучок?..
Я не дуже полюбляв роботу бiля терницi, бительницi, прядiння, снування, золiння, але дуже любив, як ткалося i вибiлювалося полотно. Коли ви не знаєте, як нашi матерi бiлили полотно, то ви багато чого втратили.
Це починалось тодi, коли на лужках i левадах затоплений латач прямо в барвiнковiй водi засвiчував свої весiльно-золотi свiчада, а з лiсу обзивалася зозуля. I от рано-вранцi, ще й ранесенько, коли в селi позiхає ледащий туман, на лужок iз полотном на плечi приходить господиня. Вона стає обличчям до приiмленого сонця, накупує ним свої вiї, щось довiрливо шепоче йому, а далi, пiдтикавшись, босонiж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке мiсце, щоб низ полотна лежав на водi — на латачi, на травi i м’ятi, а верх насновувався променем. А коли б цього не було, то взимку нашi суботнi сорочки не пахли б м’ятою, не озивалися б зозулею i не марилося б нам весною…
У тi полотнянi часи в нашому селi пiшла мода на галiфе, i так вона пiшла, що, мов лихоманка, охопила всiх чоловiкiв. I яких тiльки у нас тодi не було галiфе: i круглих, як пiвбубона, i напiвкруглих, i тих, що починалися вигином, а закiнчувалися дужкою, i таких, мов перевернута голова бика, i зовсiм рiжкастих. На що вже дiвчата — i тих спокусила мода: дарма що вони тодi ще не носили штанiв, все одно деякi придумали галiфе на рукавах сорочок: починалося воно прямiсiнько вiд чохлiв i зникало, не доходячи до плiч. Правда, це галiфе не було таким пишним, як у парубоцтва, але й воно викликало заздрiсть чи зневагу у тих, яким лiта не дозволяли ганятися за модою.
То що пiсля таких кравецьких новацiй мусив робити я? Теж канючити галiфе. На це мати обмiряла мене насмiшкуватим поглядом i вiдповiла:
— Гарний ти i без галiфе, такий уже гарний, що далi нiкуди. Я пропустив характеристику повз вуха.
— А в галiфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самi подивитесь.
— З мене досить i такого вариводи, — чогось не бажалося матерi, щоб я став кращим.
— Так уже, мамо, хочеться того галiфе…
— А дубового сала чи березової кашi не хочеться? Он краще побiжи хопти нарви.
— А галiфе пошиєте?
— Як тобi шити: упоперек чи повздовж спини?..
— Хiба ж галiфе на спину шиється… — ще не здаюся я.
— Можна й на спину, аби витримала вона, — i насмiшкувато, i журно посмiхається мати.
Видать, мода не дуже хвилювала її, i я згодом змирився, що розживуся на галiфе, коли матиму в руках своє ремесло i копiйку. I раптом таке свято перед самим рiздвом!
Прокидаюся вранцi, кидаюсь до одежинки — i сам собi не вiрю:
на всю нашу скриню розкапустилось галiфе, i не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галiфе здалеку може зiйти i за крамне! А чорнi поворозки на ньому — iз справжнiсiнької “чортової шкiри”, що навiть дорослим iде на святешнi штани.
— Ну, як воно, сину? — обертається од печi мати.
— Ой спасибi, мамочко… Як же ви без мiрки?
— А що там мiряти в тобi: шкiрку та дiрку? Вузькi будуть — розтягнемо, широкi — пiдшиємо, довгi — на вирiст пiдуть.
От як тодi в селi дивилися на моду, головне було, — чи то в одежинцi, чи то у взуттi, — мiцнiсть.
— Примiряти можна?
— Та вдягайся. Сьогоднi у них i в школу пiдеш. А ввечерi, як захочеш, комусь вечерю понесеш.
— Я до дядька Себастiяна пiду.
— Ох i надокучаєш ти йому.
— Це я чую тiльки од вас, а не вiд нього.
— Можна й до дядька Себастiяна. Одягайся.
Аби ж ви знали, як приємно зашелестiло галiфе в моїх руках, як повiяло на мене весняною м’ятою, а поворозки заворушилися, наче живi. Одягнув я галiфе, одразу пiдрiс i покращав сам собi.
— Як воно, мамо?
— Та, здається, нiчого. Тiльки наче одна галiфина трохи меншою вийшла.
— Таки справдi менша.
— То я пiдрiжу бiльшу.
— Е, нi, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.
— Розтягуй, як не маєш iншої роботи.
Доки мати готувала королiвське снiдання — картоплю-нелупку, я зосереджено вовтузився бiля галiфе, розтягаючи його i пальцями ззовнi, i кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило мене.
В школi моє галiфе помiтили i сторож, i учнi, i вчителька. Учнi вiтали нову одяганку смiхом, рiзними вигуками i пiдняли мене на ура; учителька ж посмiхнулась i схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером i на якийсь час притьмарив мою радiсть. Це ж треба видумати ось таке паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:
— Прямо як городське!
— А чого ж, — запишався я, поправляючи меншу половину.
— Ти в ньому i на ковзанку десь-то не пiдеш?
— Пiду.
— Е?
— Хiба воно мене родило?
— Не побоїшся замастити?
— Пусте, — кажу так, наче менi щодня доводиться ходити в обновцi. — Ти прийдеш на леваду?
— А даси ковзани?
— Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лiд орати носом!
— I чого б я ото пишалась, хоча й у галiфе, — в’їла Люба i кинулась до дiвчат.
Пiсля школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батькiв чкурнув на ковзанку. I що дивно, — iдучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усi бачили моє галiфе. Тепер я розумiв Юхрима Бабенка, як йому хотiлось похвалитися своєю австрiйською та англiйською одежиною.
Обновку помiчали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навiть такому отрясi, як я. А мене гордощi все пiдносили й пiдносили вгору, i я вже залiтав у той час, коли буду вчителем i доскочу аж сукняного галiфе. Що тодi скаже наш сторож?
На ковзанцi вже гамiрно, мов на ярмарку. I як тут не вививається малеча, i на чому вона тiльки не катається: все в неї є, окрiм фабричних ковзанiв. А саморобки тут зiбралися такi, яких тепер уже нiде не побачиш. Але й на них усi веселооко зустрiчають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний смiх.
Я стаю на свої фасонистi, дротом пiдперезанi ковзани i рвучко вiдштовхуюсь гострим шпенем. Пiдi мною одразу писнув, зашипiв лiд, а бiля вух обiзвався вiтрець.
“Здоров, шибенику!” — в думках вiтаюся з ним i знову шпенем та шпенем у лiд — i вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набiгала на очi, а вiтер лишався позаду. Спробуй дожени! Тiльки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!
А лiд сьогоднi аж виграє на скрипцi, i такий вiн пiсля великої вiдлиги чистий, що пiд ним виднiється печаль затоплених верболозiв i трави. А хiба це не радiсть — витягувати з нього посвист i чути в своїх ногах вiтер?!
— Михайлику, Михайлику, го-ов! — наспiвне обiзвався бiля верб Любин голос.
Ой, яка вона гарна сьогоднi в новенькiй спiдничцi, сачку i великiй терновiй хустцi! Я повертаю до тих верб, яким лiта вижолоблюють середину, а Люба поспiшає менi назустрiч.
— Iч, яка ти сьогоднi!
— Яка? — радiє, грає очима i соромиться дiвчинка.
— Святешна.
— Бо ж сьогоднi свят-вечiр заходить. Мама навiть дала менi свою хустку. Бачиш, якi на нiй квiти? — i хвалиться, i соромиться хвальби, щоб я часом не пiдсiк її насмiшкою.
Хустка справди гарна: на чорнiй основi, мов на шматку селянської долi, так зацвiли червонi квiти, що за ними i не видно темної печалi.
— Тiтка Василина теж запиналась нею, коли їздила спiвати в театр. Ой, їй так плескали в долонi, так плескали, навiть у газетi в цiй хустцi надрукували.
— У цiй? — одразу дорожчою i чарiвною стає для мене ця хустка, що стiльки вбрала в себе вогнiв i очей.
— У цiй самiй. Дивовиддя, а не хустка.
— А як тепер тiтчин дядько?
— Спочатку потай журився, а тепер потай пишається i таку любов показує, якої навiть за парубкування не було. А дехто пiд’юджує його. Я трохи поковзаюсь на твоїх. Можна?
— Тiльки не впади.
На це Люба махнула рукою i розважливо сказала:
— Хiба обiйдешся без цього?
Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лiд, а ноги її одразу пiшли врозтiч.
— Ти б їх мотузочком спутала, — вкусив я, а Люба, замiсть вiдповiдi, показала кiнчик язика. Побачивши його, я засмiявся.
— Ти чого? — здивувалася дiвчинка.
— У тебе i язик темний, як обличчя, а я й не помiчав цього.
— Хi-хi-хi, — злетiла з ковзанiв Люба й вхопилась обома руками за живiт. — Втiшився, пустомолот!
— Чого це я пустомолот?
— А чого видумав таке?
— Хiба я винен, що в тебе язик чорний?
— Це ми сьогоднi їли паренi чорницi, — i в усiх, навiть у тата, почорнiли язики, наче в сажотрусiв. Навчиш мене трохи їздити?
— Поїдемо далi, — з опаскою поглянув на те мiсце, де коловротилась школярня: не дуже хотiлося, щоб тебе пiдняли на глузи.
— Можна й далi.
Помiж вербами i верболозами я на ковзанах помчав до тiєї Ведмежої долини, де побiля мiстка самотiє хутiрець-однохатка i де ми колись з дiдом знаходили в’юнячi й карасинi мiсця… Ех, дiду, дiду, хто менi тепер збудує вiтряка, хто посадить бiля його крил молодого лебеденка?
Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дiдом спiймали найбiльшого щупака. Тут лiд був такий тоненький, що чулося, як пiд ним стиха жебонiла i пересварювалась iз берегом вода. А на березi, неначе сивочубi дiди, стояли заснiженi стiжки; перехоплюючи сонце i вiтер, вони тихо-тихо бринiли i струшували сльози на снiг.
— Михайлику, а тут не страшно? — пiдбiгла захекана i розчервонiла Люба.
— Чого тобi страшно?
— Тут вода зовсiм жива. От бачиш, як вона дихає? Ходiмо звiдси.
— Нiчого, таку вагу, як твоя, витримає. Ось ставай на ковзани.
— Я трохи далi!
— Дрижаки позичаєш?
— Що не кажи, а страшнувато!
Люба стала на ковзани подалi вiд течiї, я взяв її за руки i, задкуючи, потягнув за собою. Якщо ж її ноженята йшли врозтiч, то зупинявся i вчив, як треба триматися, а далi знову тягнув за руки. А коли ця учоба надокучила, забрав у неї ковзани, присвиснув i, хизуючись, помчав, як хотiлось менi: з такими викрутасами та обертасами, що аж навколо затанцювали верболози i верби. Вiтер ловив мене, а я його, i дарма що на очi набiгали сльози, — в очах було повно завзяття.
— Ти прямо, наче метелиця, кружляєш! — захоплено сказала Люба i аж затанцювала на льоду, i затанцювали її червонi квiти.
А я пiсля її слiв, як дiдько, вивертiв коло, вивинувся на ясенець, а вiдтiля знову помчав до сивочубих стiжкiв.
I враз пiдi мною засичав, увiгнувся i трiснув лiд, по ньому поповзло слiпуче павутиння трiщин, враз пiдстрибнув угору берег, а з очей почали випадати сонце, стiжки i верби. Вода обпекла мене, мов полум’я. На щастя, руки мої, випустивши шпень, зависли на льоду, я в одну мить вилетiв з рiчки i, сам не знаю як, опинився на березi бiля верби.
З моєї свитини i, головне, з галiфе задзюрчали струмки, а в чоботях зажвяхкотiла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук трiщин округ неї, що бавились сонцем, i мiй самотнiй, прибитий до берега ковзан.
Розгубившись, я не знав, що робити, i насамперед витирав рукою обличчя, а неслухнянi зуби в цей час почали вибивати противну чечiтку.
— Ой Михайлику, ти не втопився? — пiдбiгла до мене перелякана Люба. З її щiчок зникла смаглявiсть, а оченята зовсiм округлились.
— Та, здається, не втопився, — спробував ще бадьоритися, але з цього нiчого не виходило.
— Зараз же скидай чоботи! — наказала Люба.
Я слухняно сiв на погорблене коренище верби, що пробилося з-пiд снiгу, а школярка обома ручатами вчепилась у чобiт, стягла його i вилила брудну юшку. Коли я перевзувся, Люба одразу ж потягла мене в село.
— Побiжiмо до нас, це городами зовсiм недалеко. I твої батьки не дiзнаються.
А менi в очах меншає день i збiльшуються квiти на її хустцi. Понад берегом, а потiм городами помчали ми в село. I вже недалеко вiд Любиної оселi я завагався:
— А що скажуть твої батьки?
— Батько зараз у лiсi, а мама скажуть, щоб ти лiз на пiч i не журився, — передала мамин голос.
Зовсiм захеканi й знесиленi, ми добралися до Любиного дворища, посеред якого стояла лiсова кiзочка. Побачивши незнайомого, вона, мов тiнь, майнула й зникла в оборi. Тiльки ми розчинили хатнi дверi, як нас обдали пахощi сiна, узвару, свiжоспеченого хлiба i яблук.
“Це ж кому святий вечiр, а комусь — грiшна купiль”, — знiчений, задубiлий, зупиняюся в куточку бiля судника, а невiрнi ноги починають бити дрижаки.
— Ой смутку мiй, що з тобою, дитино?! — мов крильми, майнула бiлими в квiтах рукавами чорнява молодиця, на мить застигла посеред хати i злякано запитала в Люби: — Ви в ополонку вскочили? — Потiм квiти на її рукавах опали, охопили мене. Я опинився посеред хати, залишаючи за собою бруднi слiди i патьоки.
З печi виглянуло i з того дива заплакало ув’язане бiлоголове, мов кульбаба, дитинча. Ви, певне, i не знаєте, як ото колись прив’язували малечу? Ненастанна праця навчила наших батькiв робити це просто й хитромудре: у сволок увiрчувалось кiльце, до нього чiпляли мотуз, другий кiнець перекидали за комин i так ув’язували, пiд пахви дитину, щоб вона могла гарцювати по всiй печi, але не впасти з неї.
А тим часом тiтка Оляна спритно скидає з мене свитинку, чоботи, сорочку, пiдштовхує у плечi до лежанки, i я не стямлююсь, як опиняюсь у пiвтемрявi на печi в кумпанiї з наляканою куль-бабкою.
— Скидай, дитино, штанцi та насухо витрися рушником. Соромлячись, я скидаю своє пожалюгiднiле галiфе, а тiтка Оляна одразу жахається i сплескує руками:
— Ой, пропали ж твої нiженьки, дитино! I що ти робитимеш у бiлому свiтi? — заголосила вона i цвiтом на рукавах прикрила обличчя.
Глянув я на свої ноги i теж перелякався: вони були темнi, аж чорнi. От що робить з людиною мороз. I так менi стало жаль себе, що повiки мої одразу набухли слiзьми. Я витер їх рукою, а тiтка Оляна, кусаючи уста, обережненько тернула полотняним рушником по моїх ногах.
— Не болить?
— Хiба я знаю?
— Задубiли, не чуєш, видко, їх. — Тiтка ще провела рушником — i сталося диво: з-пiд полотна на моїх ногах з’явилися бiлi смуги.
Я глянув на тiтку, тiтка на мене, вона засмiялася перша, я за нею, а далi хихикнула Люба, i навiть мале верескля здивовано сказало: “А”.
— Ой смутку мiй, а я, дурна, в теменi i не добрала, що це з твоїх штанцiв облiзла бузина! — Навколо тiтчиної голови застрибали квiти, вона сама стала схожою на квiтку, а в очах її набилося стiльки радостi, що вона почала стiкати сльозою.
— Ну, чого ви, тiточко, плачете?
— Бо стiльки через тебе страху i жалю наковталася!.. Ой, шибеник ти, шибеник. Де тiльки на тебе росте лозина? Чуєш тепер ноги?
— Чую, тiточко! — аж нагнув голову, прислухаючись до них.
— Ану, давай розтирати разом, щоб i мороз, i трясця, i застуда заразом утiкали з нiг. Чекай, я їх ще святковою горiлочкою витру. Вiд неї запищиш у мене, як в’юн.
I справдi, я попискував, наче в’юн, а тiтка пiсля розтирання ще й щипнула мене:
— Щоб ходив здоровий i не журився!
Потiм вона кинула менi кожуха, а сама взялася за мої чоботи, свитину, сорочку i галiфе, не забуваючи й на тiсто поглянути, i метнутися до печi, i набрати в праску вугiлля, i з бортяницi внести меду i з ним у руках насваритися на курiпку, що почала добиратися до кутi.
А курiпка одним оком поглянула на тiтку Оляну, проспiвала:
“Чир-хик” — i розставила крила. На це “чир-хик” тихенько-тихенько, наче тiнь, увiйшов дядько Сергiй, який мав темне переспiле волосся, темнi важкi очi, темну душу i срiбний янгольський голос… Менi й досi дивно, як такий голос, що у церквi пiдiймався до самого бога, не мiг пом’якшити дядькової злоби чи змити кiпоть iз серця.
Дядько Сергiй, не вiтаючись, обнишпорив очима всю хату й присiв перед курiпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула пiд лiжко.
— Гарненьке дехто має м’ясце, — подичавiли пiд вiями звуженi очi. — Оляно, продай свої курiпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.
— Я ж сказала: i не випросиш, i не вигрозиш.
На вивернутi губи дядька Сергiя лягають зневага i зверхнiсть, вiн пiдводиться й невдоволено хмикає:
— От чого не розумiю, так не розумiю: i самим не їсти, i комусь не дати.
— Не все ж, Сергiю, треба їсти чи жерти. Нашi курiпки — дiтям радiсть.
Тiнi пробiгли по обличчi дядька Сергiя.
— Нема тепер радостi на свiтi, — починає мiряти хату порепаними чобiтьми. — Нема, i не скоро буде.
— Не каркай, лиховiсний! — розпашiлась темними рум’янцями тiтка Оляна. — Вiд тебе й хата потiнявiла.
— Ще раз пiдведи її глиною, — не дуже й сердячись, кидає похмурець. — А де ж твiй господар?
— У лiсi.
— I перед свят-вечором у лiсi? — дивується вузький недобрий вид дядька Сергiя. Тут вiн помiчає мене й витрiщується: — Вигрiваєш злиднiв на своїй печi?
— Все зле на тебе, некликаний! I нюшить, i нюшить чогось! — обурилась тiтка Оляна. — Якщо ти, нелюдку, ворогуєш з Панасом, то чого маєш ворогувати з дитиною?
— А що, христосуватись накажеш iз ним? — змiрює мене таким оком, наче в ньому днювала i ночувала сама злоба.
— Iди, тумануватий, на три вихори! Тобi тiльки, бачу, хвоста бракує.
— Зашкварчала, наче яєчня на сковородi. От уже маю рiдню!.. — Натягує на сторчкуватi брови шапку, гордо виносить iз оселi порепанi шкарбани й так хряскає дверима, що на долiвку сиплеться бiлiння.
— Ох i чоловiк! Щоб тобi в душi було пусто, — з гiркiстю i жалем говорить услiд братовi тiтка Оляна. — Ви, дiти, не зважайте — не на ньому тримається день.
З розмов дядька Себастiяна i тата я знаю, що нiч тримається на таких, як дядько Сергiй… Правда, вiн притихне згодом, пригне голову i душу, щоб потiм пiдняти їх над людським горем у страшнi часц.
В революцiю ж дядько Сергiй потай водився iз бандитами, хоча сам i не був у бандi. Вiд них вiн мав грабоване добро, а їм постачав харчування i самогон.
Одного разу червонi козаки накрили його з бандитами i лiсами повели на Летичiв. I чи то з переляку, чи з туги дядько Сергiй заспiвав. Коли закiнчилась пiсня, до нього пiд’їхав немолодий командир i наказав:
— Iди додому!
— Як додому? — не повiрив дядько Сергiй.
— Ногами… Отакий голос мати — iз бандитами водитись! Спiвав їм, тепер спiвай людям!
Того ж дня дядько Сергiй опинився дома, вiдлежався у клунi, а другого ранку вже з насмiшкою розповiдав сусiдам про свою пригоду:
— Тiльки подумати: заспiвав пiсню — i червонi уневинили мене. Я думав: у них очi на камiнних пiдмурках, а вони — на вологому мiсцi… Обманював я очi жiнок, обманув i нової властi…
В хатi стало тихiше. Тiтка Оляна мовчки почала роздмухувати праску, потiм пальцем торкнулася її споду, i от уже моє галiфе аж зашипiло i запарувало, — iще одна напасть вiдлягла менi вiд серця.
— Ти не журишся? — через якийсь час заглянула на пiч тiтка Оляна й подала менi одежинку.
— Нi.
— А обiдати будеш?
— Нi.
— Чого так запишався? Не зважай на чиїсь теревенi — вони весь вiк чiпляються до живого. Любо, давай ложки!
I хоч як я вiднiкувався, тiтка Оляна принесла на пiч полумисок з пiсним борщем, в якому серед поморщених грибiв хизувалась червона перчина, i наказала:
— Їж менi й не журися.
Я глянув на Любу i засмiявся.
— Ти чого, надзигльований? — сказала тiтка те саме слово, яке я чув тiльки вiд свого дiдуся. — Ну, кажи!
— А гнiватись не будете?
— О, потрiбна менi така печаль. То чого?
— Бо ви чогось за кожним разом кажете, щоб я не журився…
— Хiба? — спочатку здивувалась молодиця, а потiм зiтхнула й пояснила: — Бо що менi, як подумати, головне в свiтi? Щоб люди мали людянiсть у серцi, хлiб на столi i не журились…
