“Сон” Шевченко аналіз (паспорт) твору

Аналіз поеми Шевченка “Сон” (У всякого своя доля) допоможе визначити, який жанр, тема, ідея, напрям, сюжет та композиція, художні засоби. Ця інформація допоможе підготувати літературний паспорт твору.

“Сон” (У всякого своя доля) Шевченко аналіз твору (паспорт)

Автор –  Тарас Шевченко

Рік написання – 1844

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: сатирична поема (політична сатира).

Напрям – реалізм

Провідний мотив: зображення справжньої суті російського імпер­ського режиму.

Головні ідеї “Сон”: засудження самодержавства й кріпосництва в Росій­ській імперії, висміювання вірнопідданства й аморальності земляків-перевертнів.

Римування – поєднання чоловічої і жіночої рими

Головні герої та образи-символи:

Героями твору є:

• оповідач,
• землячок (петербурзький чиновник з України),
• цар,
• цариця,
• інші чиновники.

У поемі є такі образи:

• Сова як віщий птах, який накликає смерть, цей образ ніби навіює тривогу.
• Цар волі «штемпом увінчаний» – цей образ ототожнений із Христом, розіп’ятим між двома розбійниками, у нього від тернового вінця рани, які нагадують сліди від припікання металом.
• Білі птахи – душі померлих на будівництві столиці (Петербурга), символ Нового Заповіту, уособлення Святого Духа. Одна з білих пташок символізує Павла Полуботка.

Композиція “Сон”

Поема орієнтовно розмежовується на такі частини:

• пролог;
• покріпачена Україна;
• сибірські нетрі;
• самодержавний Петербург;
• прийом у царських палатах;
• видіння над Невою;
• вранішня столиця;
• другий прийом у палатах.

Особливості: твір має вступ, три частини (зображення України, Сибіру й Петербурга) й завершення. Події описуються від першої особи. Прийом сну дозволяє авторові показати віддалені місцевості Росії, а також події з минулого.

Прийоми побудови твору:

І – прийом подорожі вві сні за совою (Україною, Сибіром, Петербургом)

ІІ – прийом контрасту (різке протиставлення рис характеру, властивостей предметів чи явищ): чарівний пейзаж і страхітливі картини злигоднів покріпаченого народу; дитина хлібороба, яка не має й шматка хліба, хоча навколо неозорі поля пшениці.

Сюжет “Сон”

• Експозиція: пролог, в якому Шевченко роздумує над тим, що у кожної людини своя доля; зображення соціальних й моральних гріхів, які процвітають в країні.
• Зав’язка: п’яний ліричний герой лаштується до сну і врешті-решт летить до неба.
• Розвиток подій: зображуються картини життя у часи, коли простий люд був покріпачений самодержавством.
• Кульмінація: сатирично висміюються кати і грабіжники народу.
• Розв’язка: «Не здивуйте, / Брати любі, милі, / Що не своє розказав вам, / А те, що приснилось».

Сюжет: Героєві твору сниться, ніби він летить над Україною, далі над Сибіром і згодом потра­пляє до Петербурга. Він оглядає місто, а потім, зробившись неви­димим, потрапляє в царський палац. У палаці він бачить, як розлючений цар дає стусани своїм сановникам, а потім бачить наймовірне – цар перетворюється на кошеня. Дивлячись на цю метаморфозу, герой сміється; тоді цар на нього «як зикне» — він і прокинувся.

Проблематика поеми “Сон” 

• неймовірні страждання трудящих і «райське життя» панів,
• свавілля та моральне виродження панівних класів,
• хабарництво чиновників,
• пробудження національної свідомості трудящих.

“Сон” Художні засоби:

• епітети — широкий (шлях); тихий та тверезий, Богобоязливий, пикаті, пузаті та ін.
• порівняння — мов кабани годовані, мов сторожа; так із його сердешного, кров, як воду, точить та ін.
• тавтологія – у темній темниці,,, голодом замучив.
• персоніфікація – тополі по волі… розмовляють з полем
• оксиморон – На той остатній Страшний суд Мертвці за правдою встають.

Про твір: авторський підзаголовок твору — комедія — указує не стільки на його жанр, стільки на спосіб відображення дійсності в ньому.

У поемі «Сон» Т. Шевченко вдається до форми сну. Саме такий композиційний прийом (подорож уві сні) дав можливість авторові у відносно невеликому творі зобразити широку панораму життя в того­часній Росії. В основі композиції поеми чотири частини: вступ і три час­тини — зображення України, Сибіру й Петербурга.

Перші два рядки вступу звучать іронічно: «У всякого своя доля, І свій шлях широкий», але те, що це іронія, стає зрозуміло читачеві з наступних рядків:

Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край світа зазирає…
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.

А ось останній рядок вступу звучить уже з відкритою ненавистю — саркастично: «Кров, як воду, точить!…»

Саме маскування й форма сну розширили можливості зобразити широку панораму Російської імперії. Фантастичний політ оповідача за совою переносить читача з України до Сибіру, а звідти до Петербурга. Здавна в нашому народі сову сприймають як віщого птаха, який накли­кає смерть, цей образ ніби навіює тривогу. Справді, пролітаючи над Україною, ліричний герой милується теплим пейзажем, який викликає в читача радість і естетичне задоволення, але ненадовго, адже чарівна природа різко контрастує з картинами життя простих людей: «Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш, // Латану свитину з каліки зніма­ють, бо нічим обуть//Княжат недорослих…»

Далі спостерігаємо вже не літній, а зимовий пейзаж, який не кон­трастує з описом життя народу, а, навпаки, підсилює його, будучи спів­звучним: на тлі холодної пустелі чути дзвін кайданів. У цьому звуково­му образі втілено тисячі людей, засланих у Сибір на каторжні роботи. Хто такий «цар волі», про якого урочисто говорить оповідач? Дослід­ник творчості Шевченка Ю. Івакін зазначає, що в образ «царя волі» вкладено щось більше, аніж може вмістити образ дворянина із Сенат­ської площі, це образ величезної узагальнювальної сили: а й справді, ві­домо, що декабристів не таврували розпеченим залізом, а Шевченків «цар волі штемпом увінчаний». Цей образ ототожнений із Христом, ро­зіп’ятим між двома розбійниками, у нього від тернового вінця рани, які нагадують сліди від припікання металом.

У третій частині поеми ліричний герой переноситься до Петербур­га — міста, збудованого на кістках козаків. Душі померлих на будівниц­тві столиці символізують білі птахи (білий птах — символ Нового Запо­віту, уособлення Святого Духа), а одна з пташок символізує Павла По­луботка, якого дуже поважав Т. Шевченко.

Різкому висміюванню піддає автор поеми свого землячка, якого зуст­рів перед царським палацом, цей дрібний чиновник-хабарник відцурав­ся рідної мови, так і не навчившись літературної російської. Тут суржик виступає засобом характеристики героя, глузування з нього: «Так як же ти//Й говорить не вмиєш//По-здєшнєму?»…

Для викриття звироднілості й зажерливості панівної верхівки Т. Шевченко використовує різні сатиричні засоби (іронія, сарказм, гротеск, карикатура), а найбільше — сар­казм: він наділяє панів емоційно-оцінними епітетами «пикаті», «пуза­ті», порівнянням «мов кабани годовані», називає їх «блюдолизами». їх­ню суть розкриває гротескна картина, яку І. Франко назвав «генераль­ним мордобитієм». По суті, у цьому епізоді узагальнено державно-бю­рократичну машину імперії, її політичний устрій, у якому вирішальни є кулак. Саркастичними коментарями ліричний герой наділяє царицю, називаючи її «цяцею», він розчарований, бо раніше повірив її «віршома­зам», описує її зовнішність, удаючись до карикатури — сатиричного за­собу: «Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога». З осудом ставиться оповідач до Петра І й Катерини II, які зруйнували Запорозьку Січ і за­провадили кріпацтво: «Це той первий, що розпинав // Нашу Україну, // А вторая доконала //Вдову сиротину».

Гротесковим є й кінцевий епізод поеми, у якому від безглуздого крику царя провалюється під землю його челядь, без якої він стає жалюгідним, без­силим і смішним, саме в цей момент розкривається примарна сила царизму.

Іван Франко назвав поему «Сон» «сміливим маніфестом слова про­ти темного царства», «першим у Росії сміливим і прямим ударом на гниль і неправду кріпацтва».

Шевченко «Сон» (У всякого своя доля) аудіокнига

“Сон” (У всякого своя доля) скорочено

Головний герой твору вночі повернувся з банкету додому п’яний та заснув.

Йому снився дивний сон, ніби він летить за совою над Україною. Герой прощається з рідним краєм, споглядає чудові пейзажі:

“Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає.”

“Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.”

“І все-то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою…”

Картина природи кардинально змінюється – герой жахається від страшних сцен мук звичайних українців (якусь вдову змушують платити подушне (податок) за свого померлого чоловіка, а єдиного сина забирають в армію; чиясь дитина помирає від голоду поки матір на панщині; бачить він як йде нещасна покритка з байстрям, від якої відмовилися батьки).

“Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих…”

“…а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!”

“А онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.”

Згодом герой прилітає до змового Сибіру, де бачить страшеі муки в’язнів-каторжників, що заковані у кайдани. На тлі холодної пустелі чути гул кайданів людей, засланих на каторжні роботи.

“…а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман і пустота.”

“Аж слухаю —
Загули кайдани
Під землею…”

“Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній Страшний суд
Мертвці за правдою встають.
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.”

“Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому!.. То каторжні.”

“Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче…”

Потім герой потрапляє в столицю імперії Петербург. Він бачить контрастні картини петербурзької дійсності: з одного боку – розкіш і бундючність царського двору, з другого – низи, вбогі, що «на труд поспішають», «заспані дівчата», дрібні чиновники, муштровані солдати. Герой зустрічає землячка-перевертня, який служить у палаці царя, відцуравшись від рідної мови. Земляк пропонує героєві провести його в палац за грошову винагороду. Герой відмовляється від такої пропозиції, стає невидимим і сам потрапляє у палати царя.

У царських палатах оповідач бачить царя й царицю (Миколу I та Олександру Федорівну). Біля правителів безліч придворних, які щоб догодити державцям утратили власну гідність.

Оповідач стає свідком кумедної сцени мордобиття –  цар б’є по обличчю найстаршого придворного, той – меншого, той – ще меншого – і так далі. Все робиться для того, щоб догодити цареві. Ця сцена символізує мерзеність царських підданих.

Герой у сні оглядає Петербург, бачить різні споруди. Він згадує минуле України, всі неприємності, які їй заподіяли російські керівники. Оповідачу сумно, бо багато його земляків відцуралися рідної мови та своїх батьків, коли стали російськими чиновниками.

Згодом герой знову потрапляє до царського палацу. Цар через важке похмілля, схожий на ведмедя, який нещодавно виліз із барлоги. Він сварить підданих, і від того безглуздого крику зникає під землю його «челядь», а він залишається один – безсилий і смішний, більше схожий на кошеня (таким чином Шевченко розкриває примарність злої сили царизму).

Героєві стає смішно, а цар почувши сміх гучно крикнув. Від того крику оповідач перелякався й прокинувся.

Інформація для підготовки до ЗНО по поемі “Сон”

• Епіграф твору – «Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его». Іоанна глава 14, стих 17
• Твір “Сон” має підзаголовок КОМЕДІЯ.
• У поемі “Сон” події територіально розгортаються у тарій послідовності : Україна – Сибір – Петербург.
• У сцені перетворення царя-ведмедя на кошен наявний гротеск.
• “Цар волі” у поемі “Сон” є алюзією на образ Ісуса Христа.