“Старший боярин” аналіз

«Старший боярин» Тодося Осьмачки (завершена в 1944 р.) позначена певною казковістю й ліричністю, особливого колориту їй надають легенди й забобони. На початку твору автор уточнює часові межі подій 1912 роком, хоча деякі епізоди можна було б віднести й до більш пізніх часів (уклад сімейного життя, дотримання обрядів тощо). 

“Старший боярин” аналіз

Головна думка “Старший боярин” оптимістична: високі й красиві почуття людини до людини — це єдине, що може дати щастя, тож повість «Старший боярин» — це гімн Україні, присвячений красі української землі та красі людських почуттів.

“Старший боярин” проблематика
· соціальна справедливість;
· добро і зло;
· взаємовідносини між владою і народом;
· бідності і багатства;
· життєвого вибору;
· людського щастя.

“Старший боярин” сюжет

До села повертається семінарист Гордій Лундик і стикається з тими проблемами, які завжди хвилювали українців у різні часи: людське щастя, взаємини між людьми, соціальна справедливість, добро і зло. Проте саме проблема становлення українства на рідній землі зазвучала по-новому випукло й органічно.

Сюжет, на перший погляд, видається дуже простим, але при уважному прочитанні впадає в око те, що кожен розділ повісті (усього їх 14) виконує свою окремішню сюжетну функцію. Письменник ніби ставить перед собою якесь питання та намагається в той чи інший спосіб відповісти на нього.

Так у перших розділах письменник знайомить читачів із весільним «старшим боярином» Гордієм Лундиком і пояснює етичні засади українців у спілкуванні, почуттях та їх прояві. Проте є ще один момент, над яким читач замислюється вже на початку твору, — це думка про те, що людина самотня й слабка в космічному просторі: «…Людино, глянь у світ і збагни, де ми. І зрозумій, що ми манюсенькі-манюсенькі...» Гордій покохав Варку, але вона дала згоду іншому на шлюб, тож на весілля може покликати його тільки старшим боярином. Тому назва твору, попри певне відношення до етносу, має філософсько-символічне спрямування: чи є людина справжнім володарем свого життя, чи, може, вона скоріше такий собі старший боярин на весіллі своєї нареченої?

Кожен розділ твору має свою, динаміку, у багатьох із них ми натрапляємо на пейзаж, що виконує свою функцію: служить тлом, підсилює сприйняття, готує до подальших роздумів. Лише в кількох розділах пейзаж відсутній, оскільки емоційне напруження й трагічні події подані в максимально виважених зворотах, описах та діалогах.

Характери головних героїв “Старший боярин” — Гордія, Варки, Діяковського, Проня, Горпини — розкриваються через вчинки, думки, роздуми, почуття. У творі майже відсутні портретні характеристики, детально описано лише о. Діяковського: перед нами постає високий худий чоловік, неголений, з вусами та борідкою, схожою на хвіст ластівки, а його сірі очі хоч і привітні, але сумні і сповнені горя.

У своєму творі письменник стверджує, що є сила, якій ніщо не може протистояти, — це почуття любові, а воно здатне подолати всі складнощі людського життя. Це те почуття, що єднає Варку і Гордія, виливається у словах вдячності тітці Горпині, яка замінила Гордієві матір, відчуття впевненості на своїй землі, і це свідчить про «невмирущу любов». Саме це почуття змушує Варку покинути монастир, а Гордія — ватагу месників.

Письменник лише контуром позначає деякі суспільні процеси, що торкнулися села: поширення соціалістичних ідей, популярність творів Винниченка. Ніби окремим рядком виділено питання зросійщення українських шкіл. Лундик говорить: «…я вчився у своїй семінарії, аби учити українських дітей московської мови. І навчати в школі зневажати свою. Зневажати ту пісню, що сама по собі є вже свято».

Упродовж усього твору відчувається, що автор ніби сумує за старожитністю, тому показав у своїй повісті вимріяне село, де порядкує отець Дмитро Діяковський: без жодної бідної хати, без хлопа і пана, у взаємній християнській любові, людяності, цікавості до науки й мистецтва, любові до своєї землі. Але це мрії, так не буває, тому письменник ніби передбачає майбутню трагедію своєї країни, обравши для цього події, пов’язані з панським лановим Маркурою Пупанем, який зображений в традиціях української демонології: зрадливого, підступного, здатного вбивати, ґвалтувати, руйнувати. Повість завершується тим, що Гордій стає чоловіком Варки, молодята втікають від переслідування поліції.

«Старший боярин»  характеристика

Твір «Старший боярин» після написання призвів до жвавої дискусії та роздумів про стан духовності нації. Коли вперше прочитуємо повість, то нам здається, що ніби разом з автором осмислюємо минуле нашої держави, ведемо бесіду про національні ідеї, а водночас ніби співставляємо цей твір з твором Камю «Чума». У творі письменник прагне відтворити національний характер буття українського народу, спосіб його життя.

«У неділю ранок високий і пишний розпливався над всією зеленню, якою овіяне було село, присипане великими росами. Луна від людських розмов і крику пастушків, від мекання овець та іржання коней, реву волів та корів йшла в поле зо всіх царин села мальовничим звучанням, як і село, пройняте туманом, було кольористе на ранкові фарби.

Кожні груди живої істоти дихали безмежною глибиною супокою і потуги, яка непомітно викликалася сонцем з надр землі і переливалася в кожне стебло і в кожне живе серце. Дихали радісно, глибоко і з таким чуттям, яке говорило, що можна дихати ще радісніше, ще глибше і ще тихше, але не треба напружуватися, бо ранок і так переходить у такий прозорий день, що якби хто уважний глянув з-під церкви на небеса, то побачив би там і зорі, і на великих пальцях ніг нігті, освітлені сонцем, у того янгола, який щоранку летить з заходу на схід назустріч сонцю.

Радісний і щасливий день хліборобського відпочинку!»

У зв’язку з чим на початку повісті митець ставить головне завдання перед героями: зупинити страшну розруху світу, яка почне пізніше панувати в країні.. Хоча твір був закінчений у 1944 р. в польському містечку Криниці, але часовий простір змальований на багато років раніше. На сторінках повісті Тодось Осьмачка сам уточнює часові координати подій 1912 р., але вони могли відбутися і раніше.

Головний герой Гордій Лундик, вчорашній семінарист стикається на своєму життєвому шляху з тими проблемами які поставали перед українським народом в різні часові епохи держави.

Коли читаємо твір, то ніби усвідомлюємо, як автор наголошує, щоб ми замислились над питаннями: хто є людина в цьому світі? Чи є вона володарем свого життя? Що вона може вдіяти для розквіту своєї Батьківщини? Що може визволити людину з безвихідного становища, що панує у державі? Автор змальовує, що ніби людину визволити може кохання, яке в свою чергу й долає самотність людини :

“Людино, глянь у світ і збагни де ми. І зрозумій, що ми манюсенькі… І роковані на поталу комусь страшному і незбагненному… і через те наш розпач нехай буде великим чуттям згоди між теплом твого єства і мого аж до останнього нашого зітхання…” 

Пізніше митець у творі ще й відтворить на тлі пейзажів картини національного буття українського народу. У канві Тодось Осьмачка створить колишню гармонію національного співжиття:

«І ото вийде було із села душ із сотня та й позалягають у пашні над дорогою, де треба було йому їхати, та й цмокають губами, даючи знати один одному, як тільки ірод на шляху появиться. Цмокотять та піднімають, ніби ненавмисне: там штиря із схованки, а там гостряк коси. А дід, проїздячи та стримуючи коня і гойдаючи малахай з олов’яною бульбашкою коло коневого черева, сміється та гукає до схованих: – Огій, цмокотуни! А виходьте-но сюди та зробите битву з бідним дідом Маркурою, та побачимо, хто з нас богатир! Та ніхто не вилазив, бо за Маркурою Пупанем, коли він їхав, чути було, як стогнала земля. Здавалося, що їде військо незриме. І землі було трудно, і вона стогнала. Тяжко з тією душею змагатися, з якою нечиста сила накладає» 

У повісті Тодось Осьмачка наголошує на залежності людської душі і світу, в якому вона живе і творить у канві твору на прикладі родини тітки Гордія та священика отця Діяковського зображено не лише руїну людського серця, але й зубожіння матеріального світу. Здебільшого в цій повісті Тодось Осьмачка відтворить романтичний образ України, а в наступних прозових творах «План до двору» та «Ротонда душогубців», він намагатиметься осмислити вже зовсім трагічні сторінки з історії життя держави. Він пише: «… мережана, гаптована, золотом вишивана, словом за серце беруча, у сонячному бринінні».

Досить оптимістично тоді зазвучить головна думка твору: єдине, що може дати щастя – це справедливе і правдиве почуття людини до людини. Водночас повість «Старший боярин» – це не лише повість, в якій розповідається про життя двох закоханих, тема яких і прослідковується протягом прочитання всього твору, але це ще й розповідь про Україну, її минуле та народ:

«А на Україні, ми знаємо, все поміщицтво чужонаціональне. Тому горожанської війни не буде, а буде національна навіть у спрямуванні на відняття добра у можновладців. Про що потурбуються і партійні товариші, і такі, як я, прихильники рідної культури… А селяни соціалістів ненавидять, бо інстинктом почувають, що вони підкопуються під їх старосвітське щастя. І кожний учень вищої чи середньої школи у них носить назву соціаліста»

 Під час прочитання повісті ми можемо прослідкувати, як автор намагається вилити свій жаль, що немає такої тепер України, в якій колись панували мир та злагода, яку він хотів би бачити такою, яку зображує у творі, коли керував отець Діяковський: 

«І був з нього пастир душ такий, які тепер трапляються зрідка і в далеких землях. І господар був на весь Черкаський повіт! У кого, був зразковий, на три з половиною гектари, фруктовий сад і двір в охайності і чистоті великій? У панотця Дмитра Діяковського. У кого слуги були у путящій нелатаній одежі і конче миті раз на тиждень у домашній лазні? Чиї турми скотини рогатої і свиней потовпом за селами захрясали поля? Чиї гуси й качки криком своїм заглушали на ставку голоси рибалок? Від кого з двору кабанники тричі на рік вивозили фургони годованих кабанів? Від кого щовесни жиди Смілянські, Рохмистрівські, Матусівські і ІІІполянські провадили горн перин на Уманський та Чигиринський шлях? Від панотця Дмитра Діяковського. Чиї були найгустіші копи на ниві і найважчі снопи? Чиї були найвищі скирти соломи в селі? І чиї паровиці за паровицями скрипіли на вокзали з пшеницею, ячменем і горохом? Панотця Дмитра Діяковського. А на чиї кошти утримувався фельдшер у Тернівці і було збудовано амбулаторію ще кращу, як у найбагатшого земства? І на чиї засоби вчилися найталановитіші діти у Смілі, у Черкасах і в Києві? Все, все на спромогу та на ласку панотця Дмитра Діяковського. А через кого не було жодної бідної хати в Тернівці і жодного старця, і жодної сироти неприголубленої, і жодної вдови невтішеної. І через кого столітні діди і баби веселі і радісні, і в білих сорочках сиділи на призьбах щонеділі і дивилися, як незнайоме молоде покоління з онуків та правнуків веселилося, співало, гомоніло і лузало насіння на вулицях?»

Спостерігаємо і як автор страждає, бо йому боляче за свою Батьківщину і тому недаремно він вводить той образ носіїв національної ідеї та «продавачів» своєї держави. Тодось Осьмачка передбачає трагедію у майбутньому своєї країни. Тому невипадково письменник між героями повісті проводить дві паралелі.

Одних героїв він зображує носіями національної ідеї та відроджувачами життя в своїй країні (Гордій, Варка, Горпина Корецька, отець Діяковський), а інших – руйнівниками селянського раю (Маркуля Пузань та Харлампій). У зв’язку з цим автор на образах руйнівників держави відтворює образ нечистої сили. Він вміло зображує образ «чорного чоловіка», руйнівника людських душ – Маркулі. Герой, будучи панським лановим, немилосердно відноситься до сільської громади, прагне її знищіти, руйнує любощами жіночі душі. Тоді автор й поставить перед героями повісті те завдання, показати майбутнім нащадкам, які люди існують у світі.

На образі Гордія, отця Діяковського, він пише, що перед героями стоїть реальне завдання: зупинити нищення як держави так і її жителів, кожен з героїв зробить це своїм шляхом. Вони намагатимуться гармонійно поєднати матеріальне й духовне у вирішенні національної проблеми. Зокрема, ми бачимо, як Гордій Лундик пристає до братчиків на певній період щоб звільнити людство від «українського поміщики з московською орієнтацією» Харлампія Проня. Гордій не може терпіти його зловісні і скажені ідеї для народу, і тому просто їх не поділяє. Він вірить і переконує себе, що лише

«… нині тільки школа здатна розворушити живу думку в наших людей», заперечує водночас і бунт«… там де революціонер не зв’язаний широким національним рухом, він робить своєю совістю всякі вибачення і спонуки, які діють на етичні принципи так як вогкість на блиск залізної бляхи…» [6].

Отже, як бачимо, у творі прослідковується виразно дві сюжетні лінії.

З одного боку – це художня історична лінія, тобто лінія боротьби українського села та його представників з владою, а інше – це любовна лінія. Хоча митець у творі і виводить образ керівників держави, захисників вітчизни (носіїв національної ідеї)? але їх не ідеалізує, не виступає їх захисниками, а навпаки, осмислює сторінки буття трагедійного життя України на папері і співчуває своєму народові.

Фінал твору хоча звучить оптимістично, але викликає співчуття: Гордій з Варкою рушають в далеку дорогу щоб сховатися від поліції, бо тепер Гордій – не захисник, не носій національної ідеї, а вбивця Харлампія Проня. У творі вбивство тлумачиться як помста. З одного боку – це помста як старшого боярина, як вірного чоловіка дружині, а з іншого боку – це помста ворогові, чужинцю, що руйнує життя народу в Україні, тобто іншими словами це національна помста патріота України. Автор не закінчує повість щасливо, бо Гордій – це носій національної ідеї, патріот.