«Тигролови» Розділ п’ятий: «П’ЯТНУВАННЯ»
Другого дня зранку чистили зброю. Весело лаштувалися в далеку дорогу, на промисел, виконуючи Сірків наказ: «Як на промисел рушати, то найперше — треба зброю в порядку мати».
Тож не в жарт готувалися до поважного діла, як на війну йдучи. Посідали на призьбі напроти сонечка, порозкладали причандалля перед собою на траві — і закипіла робота.
Кожен чистив свою. Наталка вінчестера. Старий Сірко теж вінчестера. Гриць свою «японку». А Григорій — трилінійку. Гвинтівка була новесенька, але Григорій розібрав її до шрубика. Хотів перевірити, чи все в ній в порядку та й для вправи — чи не забув, як те все робиться.
Старий Сірко поглядав якийсь час збоку пильно — чи в добрі руки потрапила іграшка, а потім посміхнувся задоволено і почав розповідати межи ділом, як то він тую «іграшку» дістав.
— Ти, синку, не думай, що то так собі. Ти знаєш, що то за гвинтівка?
— Ну ж?..
— То від самого, можна сказати, найбільшого генерала — від самого Блюхера гвинтівка. Еге ж…
І розповів дід про те, як вони підписували оце контракт з ОКДВА на м’ясо оленяче, вепряче тощо. Як він зустрівся з Блюхером і як той Блюхер, що з ним вони зналися ще від громадянської війни, відтоді, як били разом всю білу контрреволюцію та «япошків», — отже той Блюхер, зрадівши несподіваній зустрічі з старим ветераном революції, подарував йому — ветеранові тобто — оцю гвинтівку. Звелів якомусь великому начальникові принести її зі склепу на «гостинець від нього ветеранові революції та й знаменитому мисливцеві на цілий СССР!»
А, передаючії власноручно та урочисто гостинець, ще пак і рече:
«Візьми! Та не підкачай. Даю в надійні руки цю геройську зброю».
Дід заскалив око і враз весело зареготався чомусь. А по якімсь часі мовчанки закінчив:
— Вгадав, вражої мами!.. Хороший він чоловік, їй-бо. Свій чоловік той Блюхер.
Он як. Григорій не втерпів, щоб і собі не засміятись, але з іншої причини. А може, й з тої самої, що й дід. Власне, засміявся при думці: «Як часто само життя створює каламбури, такі, яких і не вигадаєш!.. Дійсно, гвинтівка це не проста і дійсно потрапила в надійні руки. Чи справдить же він надії…»
Він підіймав її вгору і дивився крізь люфу на сонце, дивився на блискучу спіраль всередині, офарблену в спектральні кольори. Клав на руку — чи добре збалянсована. Бавився, як іграшкою.
Наталка поглядала скоса, закопиливши скептично губу. «Хіба так з рушницею поводяться? Чого він заглядає в неї, як сорока в кістку?» Сама вона орудувала з вінчестером, мов досвідчений вояк, — швидко розібрала до дрібничок, вправно все перевірила та вичистила, змазала… І вже збирала докупи.
Григорій перевірив гвинтівку і дійшов висновку, що має добру рушницю. Добру тим, що була вона старого випуску, точно і чисто зроблена і не була ще в ділі. От тільки не пристріляна ним. Але то ще буде час. А тим часом… Охота була побавити Наталку, — бач як задрала губу насмішкувато. Він возькався з закривкою і «ніяк не міг дати їй ради». І так її тикав, і сюди завертав, — а вона все розпадалася, не трималася купи… Аж-но Наталка почервоніла, далебі від сорому за нього.
Та старого не проведеш, — ворушив усміхнене вусом, мовляв: «Дурій, дурій! Не бачу я…» Проте не втерпів і запитав:
— А чи ти ж стріляв коли, чи вмієш? Га?.. Чи вмієш?..
Григорій почухав голову:
— Не пробував. Може, й умію… Не святі ж горшки ліплять…
— І то правда.
Прочистили і позбирали. Погримали трішки закривками. Потім перевірили набійниці, понабивали їх — кожен до своєї рушниці — боєвими патронами повні. Набійниці були добре приладовані проти дощу й роси, та й до щедрого полювання, — насаджувані на ремінь по чотири й по п’ять, вони вміщали велику кількість набоїв.
А як все вже було пороблено і прилаштовано до вимаршу хоч зараз, старий Сірко подивився з-під долоні через падь та:
— А катни-но, Грицю, он туди… — махнув рукою ген на той бік під синю сопку: — Та візьми крейду… Крейду не забудь!..
Гриць вже знав, про що йде. Метнувся до комори, а тоді скочив на буланого і подався через падь, туди, де ген під синьою сопкою, зіходячи на неї по сонячній галявині, стояли рядком старі високі кедри. Туди було щонайменше 600 метрів. Там зіскочив з коня і став щось ворожити… По якімсь часі веселий примчав назад.
— Поп’ятнуємо трохи, — пояснив Григорієві. — Не знаєш, що то таке? То наші стрілецькі вправи. В «п’ятно» стріляти, значить. В пляму. Попробуємо, а то, може, позабували.
— Е-е.. — згадав щось старий. — Бач, а ще одно провірити! — Пішов до хати і виніс щось в новенькім чохлі.
Подав Григорієві:
— А глянь-но, синку, це Наталчине, але чи то щось путнє?..
В чохлі був цейсівський, семикратний, військовий бінокль. Григорій витяг його. «І не вражий тобі дід! То ж не бінокля він хоче провірити». Оглянув. Покрутив. Подивився за падь: на кедрах було крейдою понамальовувано звірячі голови… Правий бік бінокля темнив.
— Добрий бінокль! Лише одна лінза попсована.
— А що то таке «лінза»? — це дід.
— Та оце ж скло. Ось подряпане, бачите?..
— Отож така в нього господиня… Тут Наталка відібрала бінокля:
— Таке-е… Це зовсім добрий бінокль. Крутять…
— Авжеж. Тим-то ти ним так добре й орудуєш. — Це Гриць. А дід:
— А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось біліє, а не розберу.
Наталка приклала бінокля до очей, довго ворожила з ним зосереджено. Знизувала плечима. А далі відняла його і глянула пильно так та:
— Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячі голови!..
Всі зареготалися, і сама Наталка теж. А Гриць по-батьківському:
— Бідна дитино! Аж упріла, видивляючись в ту мороку.
— Коли ж він неправильний…
— Я ж кажу… Давай лиш сюди, бо ти своїми очима тільки струмент портиш. — Дід відібрав бінокля і передав Григорієві. — А тепер заряджати. Ні, стривайте! Ти, синку, будеш дивитися, як ми будем мазати. А як щось цікаве вглядиш, — скажеш… Так ото біліють, значить, оленячі голови? Добре. По сезону…
— Ложись! — скомандував враз по-військовому. Всі брикнули посеред двору на траві рядочком. І дід теж. Зліва крайня — Наталка. Потім Гриць. Потім дід. А потім Григорій. Собаки теж полягали рядочком збоку, новисолоплювавши язики і нашорошивши вуха, — дивилися на людей, очікуючії.
— Заряджай! Стріляти по п’ять разів лише. Права оленяча голова — Наталчина. Потім — Грицева і так за порядком.
— Стріляємо всі разом чи по черзі? — поцікавився Гриць.
— По черзі. Перша Наталка. Та не хапайтеся, вражої мами… Не псуйте куль.
— Авжеж, — вставила Наталка в тон. — Заб’ємо кедрину — кандьор буде. Починаю!.. — і глянувши скоса на Григорія, що пильно націлився з бінокля по мішені, раз по раз вистрілила п’ять разів. Швидко.
— Тю-у!.. — зробив Гриць при кінці, імітуючи свист кулі. Собаки схопилися і кинулися вперед, але Наталка вклала їх назад криком. Вони лежали, дрижачи від нетерплячки. А Гриць:
— Пішли по молоко! Всі! От мазилка… Об’являю себе ударником і йду по сметану. Пішов!..
І так само раз по раз одстріляв своє. З тією ж швидкістю. Григорій дивився пильно в бінокль, але нічого не міг зауважити, лише після останнього пострілу щось бризнуло збоку на ялиці.
— Одбив, Грицю!
— Що?
— Гілку.
— Неправда, то ріг одлетів. Старий хитав головою:
— Що ви робите, дітки! Таж по тім боці сопки так ваші кулі свистять, що там порозбігалося все живе й мертве.
А стара Сірчиха вийшла на ґанок і стояла, підперши рукою підборіддя:
— Мати Божа!.. Подуріли!.. І що вони виробляють?!
Як на війні, прости, Господи…
Після Гриця стріляв старий Сірко. Він дс5ре вмостився і, не кваплячись, випустив своїх п’ять куль, після кожної примовляючи: «Пішла, мила!»
Наталка, що пильно дивилась, як стріляв батько. вкінці серйозно зауважила:
— Таке-е. Спортили ви дерево, тату! Воно б ще росло.
— Смійся, смійся. А воно, може, й не спортив, дочко.
Останній стріляв Григорій. До правди, — він хвилювався. Бував він на різних стрільбищах і не був новаком в стрілецькім ділі, на всякій зброї мисливській і немисливській, як кажуть, зуби з’їв. Мав навіть колись ворошиловські значки і на всяких змаганнях стрілецьких пописувався знаменито. Але тут, на цім іспиті, на цім виїмковім змаганні, хвилювався. І рушниця нова, не вивірена, і іспит складати треба незвичайний, змагатися з стрільцями, яких, далебі, ще не зустрічав у житті.
Коли б йому хтось колись запропонував змагатися з дівчиною в стрілецтві, — він посміявся б і взяв би те за злий жарт. Але тут бачив, що може бути побитий, і то саме дівчиною. «А що як гвинтівка «мотає» або забирає вбік?» Аж піт йому на долонях виступив. Ну ж ну…
Поставив рамку на «600». Прицілився пробно. Раз…
Вдруге…
Наталка серйозно: «От, бач, як треба…» Це, власне, і врятувало справу, наладувавши враз його, як тугий лук.
Раз по раз він вистрілив п’ять разів. Так же швидко, як перед тим Наталка і Гриць.
За останнім пострілом всі враз схопились — стрільці й собаки — і подалися стрімголов через падь. Старий Сірко ледве поспівав верхи. Наталка летіла попереду, перестрибуючи пеньки й колоди, як та дика коза. Спершу вона була за Грицем, але обдурила:
— Грицю-у! Постривай, щось скажу! Гриць загаявся, і Наталка зі сміхом пролетіла мимо, а за нею Заливай, голосно гавкаючи.
— А тепер доганяй, ха-ха-ха!.. Не будь дурний! Старий Сірко тюпав верхи на буланому:
— Бісової віри… Ну-ну, чисто тобі гурани! — І сміявся задоволене. То є плем’я Сіркове!
Наталка була вже біля кедрів. Перша. Обдивилася всіх «оленів», намальованих на товстих кедрах, і стояла, надувши губи та длубаючи пальцем в батьковій мішені.
— Я ж казала, тату, що ви спортили дерево. Гляньте… В оленячій голові було п’ять дірок, одна біля одної майже.
В Наталчиній мішені — чотири кулі лягли кункою посередині. П’ята ген вгорі влучила в ріг.
— Все-таки не пропала, — потішав батько. — І ріг на щось здасться… Добре… Добре… А Гриць:
— Та то я його неправильно прималював. Ця куля пішла геть!
В Грицевій мішені п’ятої кулі взагалі не було, лише чотири продірявили голову в різних місцях.
— Добре. Добре, — бубонів старий Сірко. — Казав, — не спішіть, бісової віри. Пропала куля.
Григорій здалеку поглядав на свою мішеню, і йому душа втекла в п’яти. Жодної дірочки в мішені. Підійшли.
— Ого-го! — ляпнув Гриць рукою по плечах Григорія. — От це да, так да!
В оленячій голові не було жодної дірочки. Зате над головою, півліктя вище, ніби хто жменею ткнув, — п’ять куль.
— То да! — похвалив старий Сірко. — Я ж так і знав… лягли купкою. А з другого боку розвернуло стовбур геть-чисто, повиривавши шматки.
— От хто справді спортив дерево!
— Знаменита гвинтівочка, знаменита! Ач, як довбе!.. Спасибі Блюхерові! — тішився старий Сірко. — Знающий стрілець. Добрий з тебе цілок, синку! Що трохи вище взяло — то нічого, то рушниця забирає трішки вгору. Робитимеш поправку. Рушниця, як дівка, — треба до неї приноровитися. Призвичаїшся та як отак кластимеш кулі — ніщо від тебе не втече. Я вже бачу. А гвинтівочка — дай Бог здоровля тому Блюхерові.
Назад так само наввипередки. Але тепер організовано. Спершу вишикувалися в ряд і попросили старого бути за суддю. «Добре!» Сірко об’їхав конем навколо змагунів, важно оглянув їх, а тоді став збоку, як генерал на параді; підняв руку і подав команду по-військовому:
— Біго-о-м… Марш! — і махнув рукою.
Змагуни зірвалися і пішли навзаводи. А за ними собаки…
Тепер Наталці не треба було вдаватися до хитрощів, — вона летіла тріумфально попереду. Григорій, що «теж колись був бігуном», даремно намагався перегнати.
Ні таки, вона бігає, як коза.
А мати спостерігала все те з віконечка і сміялась:
— Подуріли!.. Зовсім подуріли разом з дідом. — Старій було весело дивитись на тих, що «подуріли» та й стрибали по паді, як гурани. — Що то є молодість! — І милувалась та тішилась з дочки, що вийшла переможцею.
На тому змагання — ця своєрідна Сіркова олімпіяда — не скінчилась. Повернувшись, стрільці почали виробляти ще різні стрілецькі «коники». На те благословив сам Сірко сентенцією, мовляв: «Гулять так гулять! Стрілець мусить стріляти. А начиння, хвала Богові, у Сірка ніколи не бракувало, — того й рід вийшов стрілецький. Анум лиш, наробім ще шелесту!..»
І вони наробили ще шелесту.
Показували по черзі тріки, розваги для.
Гриць стріляв гільзу, покладену на стовпець, — на 50 кроків стріляв її в денце з бойового. Після пострілу гільза цвірінчала десь.
Григорій, стрельнувши для проби кілька разів у стовпчик і звіривши остаточно рушницю, стріляв у підкинену бляшану банку від пороху, набиту піском.
Та найцікавіший нумер демонструвала Наталка. Вона «сікла локшину», так називають мисливці цю оригінальну і трудну вправу.
Встромила свій мисливський ніж в пень лезом до себе. Підсунула пень до товстої підвалини коло комори. А тоді принесла з хати бердану, що стріляла кулями без оболонки, і, одмірявши 50 кроків, стріляла лежачи в лезо ножа. Вистрілила десять разів…
Обабіч ножа в підвалині було по 8 половинок куль. Вони глибоко повлітали в дубову підвалину.
Це і називалось на мисливській мові «сікти локшину». Лише дві кулі вгрузлії ціляком зліва.
Старий Сірко спостерігав, спостерігав все те та й собі не витримав. Став показувати, «як він колись стріляв, як був молодим». Він вийняв з кишені кілька мідяних грошин по три та по п’ять копійок і звелів Грицеві кидати їх по одній вгору… Згадав, як вони колись бавились (мисливці цебто) замолоду. Було, поз’їздяться на базу у Владивостоці здавати панти, та й давай дуріти, — накуплять горілки, боєначиння на цілий рік, повиводять зід місто на сопку і там влаштують стрільбище, — стріляють по грошах в лет на могорич. Ось так…
Гриць кидав угору п’ятака, а старий Сірко бистро ловив його на мушку. Після пострілу п’ятак щезав. Лише чути було, як він десь сюрчав після зудару з кулею.
То було весело. Регіт стояв на подвір’ї, коди старив Сірко після кожного пострілу примовляв зітхаючи:
— Ось так колись і я стріляв, як був молодим.
Ось так Сірки бавились собі знічев’я. Ні, відбували муштру навесело перед тим, як вирушити на довгий час в тайгу, в далеку дорогу, на суворий і тяжкий промисел.
П’ятнували.
На те, мовляв, старий Сірко, щоб око було метке, а рука тверда, а рушниця щоб була вірная.
