«Тигролови» читати. Іван Багряний

«Тигролови» Розділ шостий: В ПРАЛІСАХ СІХОТЕ-АЛІНЯ

На марші

День лишень перепочили коні, і старий Сірко загадав збиратися в дорогу. На промисел, на пантування. Сам він тільки погейкував та загадував, а все робилось якось само собою. Мати з Наталкою наготовляли всього, чого треба було. Збирали й пакували в мішки, торбинки і торбиночки — борошно, свічки, оселедці, хліб свіжий, цукор, кирпичний чай. Наливали в боклажки та в сулії олію, спирт, гас, мед… Клали, де треба, сірники, кресало, голки, нитки… Мати все приказувала Наталці: 

— Ти ж дивись — те буде там, а те там… 

— Добре, добре, мамо, — там розберем. А забудемо, де чай, то горіхом заваримо… Скільки того й діла! 

Переглядали намет, вирізували онучі, ремонтували ічаги, одягу промислову… Чистили салдатські «манірки», саперні лопати… До голки й нитки запакували ще й марлю, — навіщо то вона буде потрібна пантівникам. 

Григорій теж мав їхати і чим міг допомагав. Старий Сірко, правда, бурчав: 

— Та облиш, синку: то не чоловіцьке діло. На промислі — то вже так, а тут є кому… 

Ало Григорієві було приємно брати участь у загальному клопоті, в такому незвичайному готуванні. Збори, як у якусь довготривалу експедицію. Тут тобі і борошно, і цинки з набоями, і рушниці, і вухналі, і якісь накомарники, і сажанки, і сокира, й пилка-ножівка, і багато таких речей, що він їх уперше бачив і не розумів, що воно й до чого, ходив разом з матір’ю то в погрібник, то в комору… Пересипали сіль, овес, борошно, наливали з великого дзбана спирт, цідили мед, розстеляли брезенти, перепорожнювали і знову наповнювали сакви. Різали шкіру… 

За день усього наготували, а наступного дня уже мали й вирушати в дорогу. 

На світанку, коли засіріло, коли ще тільки на світ почало благословитися, біля Сіркової хати в’ючили коні. В хаті блимав вогник. Четверо добрих коней — сірий, буланий, вороний і гнідий — пирскали коло ґанку і стояли слухняно, звичні до такої операції, їх спритно нав’ючували, пильнуючи, щоб було порівну. 

А коли все було приторочено і припасовано, люди пішли снідати. 

Випили по одній і по другій. «Дай, Боже!» І мовчки, наполегливо їли, не марнуючи часу. Стара упадала коло них і журилась. 

— Уже б ви й мене з собою брали, абощо, як мені самій тут нудьгувати. 

А Наталка (вона теж їхала): 

— То їдьмо! 

— Еге, їдьмо. А дома хто буде?.. 

— Чого це ти, бабо, заквоктала? — обізвався старий Сірко. — Нудно їй. Нічого, понудьгуєш — ліпше нас шануватимеш, як приїдемо. 

— Ніби я вас погано шаную… Наїдайтесь гарненько. А ти чого, Наталко? Їж, дитино. І ти, синку (до Григорія)… — Ти не дивися на них, їж добре… Там, як поїдете, цього вже не буде, там катзна-що їстимете. Таке, що його тут і собаки б не їли. 

Грнцько засміявся. А Григорій, щоб догодити матері, їв за трьох. Та й усі їли нівроку. Стіл був застелений скатертиною і заставлений, як на Великдень… Пили наливку і їли оселедці з оцтом. Потім гарячий борщ, локшину з білими пирогами, сите м’ясо з картоплею. Далі: пироги з рижем, з м’ясом, з квасолею. А на закуску солодке — мед і солодку брусничну… 

Потім повставали, перехрестились до ікон і стали збиратись. Старий давав жінці накази, при якій нагоді як їй треба повестись та що треба зробити вдома. 

На відході посиділи урочисто хвилину, поскидавши шапки. 

— Ну, з Богом! 

Весело попрощались з матір’ю. 

Небо тільки трохи зарожевіло, як із Сіркового подвір’я рушив похід. 

Попереду собаки вистрибом. Три здоровенні звірові пси. Потім два Грицьки з рушницями за плечима, обидва в добрих ічагах з закоченими вниз халявами (це поки не вступили в росу), в легкім, але добрім мисливськім одязі. Потім двоє нав’ючених коней — сірий і вороний. Потім Наталка в «уніформі», подібній до літунського комбінезона, зробленій з «чортової шкіри», але з непокритою головою: вона несе свою шкіряну «динамівку» в руці. Потім ще двоє коней — буланий і гнідий. Всі йдуть черідкою. 

А позаду старий Сірко, йде, підпираючись «сажанками», як костуром. Він, як і всі, в ічагах. На нім засмальцьовані штани, така ж старенька куцина, а на голові — той самий старомодний кашкет, що йому, мабуть, стільки літ, скільки й самому Сіркові. 

Перейшовши річку, повернулись на схід і пішли нагору стежечкою, підіймаючись помалу навскіс схилами на Сіхоте-Алінь. 

А на ґанку стояла Сірчиха і нишком хрестила їх. Проводжала очима, поки видно було… 

Перед тим як пірнути в нетрі, Наталка обернулась і помахала здалеку уже невидній матері рукою. 

В повітрі було свіжо, навіть холоднувато, як узагалі в цих місцевостях улітку. Над паддю, над річкою, що вилась внизу, і в ущелинах гір ворушились тумани, підіймаючись помалу-помалу, ніби спросоння. 

Небо, заставлене химерними мурами Сіхоте-Аланя, рожевіло. 

— Буде ясний, гарячий день, — обізвавсь Грицько. Але на це ніхто не відгукнувся. 

Хилило на сон. А в кущах десь прокинулась і, либонь, перемерзши, намагалась зігрітись мрійноголоса пташка. Віщувала ранок. Співала якось чудно — не то зяблик, не то соловей. Невидима, перелітала десь межи кущами слідом — проводжала. Григорієві спало на думку подібне — з дитинства знане: …ідеш степами, а дзвінка жовтобрюшка перелітає поруч з билини на билину, гойдається на верхівках або полиню і дзвонить: «Тінь-тінь-тінь-тінь-ті-інь!» 

І це точнісінько так. Григорій посміхнувся на згадку. 

А пташка супроводила їх одиноко в мертвій, прохолодній тиші, все повторюючи свій нескладний, але мелодійний, ніжний мотив. І бадьорий такий, задерикуватий. Ніби бажала успіху, приказувала щось, навчала. 

— Це, щоб ти знав, тутешній соловей, — пояснив Грицько, ідучи попереду. — А знаєш, що вона співає? Ось слухай: «Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?» 

Григорій засміявся: 

— Ай справді! 

Пташка ж, ніби глузуючи з Грицька, повторила те саме зовсім близько: «Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?..» Тільки ніжно, мелодійно, а останніх два слова виспівувала одним духом і на додаток аж клацала срібним язичком, ставлячи знак запитання. 

Обабіч стежки росло багато квітів, подібних до рож, коли листки і квіти останньої зменшити вдесятеро, а стебло так лишити. Вони знайомі Григорієві з перших днів його мандрів, але він тільки недавно узнав, що звались вопи «кипрей» і що вони найкращий медонос, мабуть, у цілому світі. Узнав він також і те, що є тут безлісні сопки, укриті лише цими квітами, як степ пшеницею, і що туди всі вивозять пасіки здалеку, за сотні кілометрів. 

Собаки то бігли попереду стежкою, то спинялись і ждали хлопців та коней, стрибали коло Наталки та коло діда. Тоді знову виганялись наперед. Гостровухі, широкогруді і страшні на вигляд, як вовки. Два сірої масті з рудими остинками, а одна руда з чорним загривком. Хвости у всіх мов поліняки. 

— Ти тямиш щось у собаках? — спитав Грицько, коли собаки знов вибігли і почали гасати по плаю, перекидатись, хапаючи жартома одна одну страшними пащами. 

— В путніх дещо тямлю. 

— В яких це путніх? 

— Ну, в мисливських. У вижлах, у хортах… 

Грицько посміхнувся: 

— Тих я не знаю. А от таких, як це, ти бачив? 

— Ні. Це якісь страховища — арештантів водити. 

— Так от знай, що цим псам і ціни немає. Перше — таких собак, як оці, то, мабуть, і в цілім краї немає. Мисливці, звичайно, мають псів, а особливо гольди, тунгузи та якути — там на них навіть їздять і, мабуть би, й орали, якби вміли та було де хліборобити, — але таких, як оце, немає ніде. Оті два сірі — Заливай та Рушай — то якутські лайки. А оцей рудий — це Нерпа — гольдячка, лайка теж… Але не в тім сила, а в тім, що це звірові собаки. Вони тобі візьмуть гуртом вепра за «штани» і триматимуть, поки ти прийдеш і доріжеш його ножем. Та й ще не в тім сила, звірових собак знов-таки не бракує. А от ціна оцим головне в тім, що вони тигрятники. Взагалі, як правило, немає в світі собаки, щоб від одного духу тигрячого не кидався зі скавулінням під ноги людині, від жаху. А ці — навпаки. Вони, мабуть би, й диявола задавили. Батько їх з цуценят вимуштрував. От у цім їхня й ціна. 

Без них ми — ніщо. А з ними хоч до дідька в зуби! А розумні стерви! Ти ж глянь — вони розуміють, що це ми про них говоримо, ач як скіряться. Заливай! — покликав Грицько, і страшний широкогрудий якут підбіг, зазираючи в очі. Усе в нього, як у німецької вівчарки, але на масивних лапах, груди, як у вепра, а очі іскряться й мерехтять, повні буйної сили, безоглядної сміливості і вірності. Грицько поплескав його по страхітній морді. 

— Це Наталчин дружок! 

При слові «Наталка» пес зупинився і пропустив хлопців, очікуючи господиню. 

— За неї він задавить усякого, як кошеня. Я раз хотів її одлупити, а вона крикнула: «Чужий!» — то було! І ти скажи, яка твар!.. Колись його підідрав вепр. Ти бачиш, одна нога в нього трохи крива, — переломлена була, і черево було розпороте. Батько махнули вже рукою. Але Наталка виходила. Бабралась із ним та панькалась, як із людиною, — от він і звик до неї. І кажу тобі — він, доки й живий, цього не забуде. Багацько було охочих його купити. Давали по п’ятнадцять тисяч, та батько й слухати не хочуть. Правда, якось вони нібито здумали були його продати: кривий, кажуть, і сякий, і такий. Тільки ж батька іноді не розбереш — жартують вони чи насправді кажуть. Боже, що то було! Наталка каже: «Віддавайте й мене на придачу». 

Заливай вибіг наперед. На гострі вуха йому був надітий Наталчин «динамівський» шолом, застебнутий під підборіддям. Пес виступав поважно та гордо. 

— От. Починаються штуки. Але це жарт. А то пошле його з тайги додому, і він однесе що треба, а звідтам принесе що дадуть. І ніколи не було, щоб загубив або хто відняв. А Наталчиної речі нікому, особливо з чужих, не дозволить узяти… 

— А вчили його на тигра як! Наталка, було, покладе під тигрячу шкуру свій черевик або хустку, тільки щоб не бачив, а тоді: «Ой, Боже мій! Заливай! Рятуй! Шукай!..» Страшно було на нього дивитися. А з тієї шкури клоччя летить на всі боки. Чудасія. Ті теж добре вивчені, але цей у них — ватаг, без нього вони, як москалі без генерала. 

Нетрі дедалі густішали. Стежка вже йшла густющими та височенними травами, бур’янами, крізь непрохідні стіни віття та ліан. Буйна роса ллялась на одіж і на голови, мов хто хлюпав крізь решето. 

Поки видряпались на перевал, були всі мокрі, як хлюща. Хлопці підождали решту. Сонце сліпуче било в очі, виринаючи з-за далеких сизих гребенястих пасом. Розмальовувало стрімке бескеття і всю панораму різноманітними фарбами, як геніальний маляр. Григорієві перехоплювало дух від подиву. По нетрях реготали вивірки десь на вершечках кедрів, зустрічаючи сонце, і сміхотливі луни стрибали наввипередки по урвищах, по нетрях, гуляли в палички-стукалочки. 

У Наталки голова була мокра, на носі і на віях мерехтіли росинки, а в очах мерехтіли сонячні, щасливі іскорки; стояла і дивилась на сонце, а обличчя рожевіло, цвіло, як рожа, таке ж дивне і таке ж незнайоме, як ці нетрі й сонце, вивірки й радісні луни… 

— Ну що, може, перепочинемо? — запропонував Грицько, дивлячись, як із ічага з дірочки чвиркала вода. 

— Ні, вже як купатись, то купатись, — сказав старий Сірко. — Поки нема паута, будемо йти, путь далека. Стежечка розходилась на два боки. 

— Беріть ліворуч! — звелів старий. 

— Ага, це на Голубу… — зрадів Грицько, повернувши наліво. Ішов знову попереду і поясняв: — Голуба — то така падь, долина одна, ми її звемо Голуба. Далеченько. Там наші найкращі солонці. Там найліпше пантувати. 

— Ти ліпше поясни, що то таке «солонці» і з чим його їдять, — попросив Григорій. 

— А ти хіба не знаєш? — щиро здивувався Грицько. — Хоча правда… Ну, солонці — то така солона земля, а її так і їдять без нічого. Ізюбри їдять. 

— А що таке ізюбри? 

— Та ізюбри ж… ті, що на них панти. 

— А що таке панти?.. 

Грицько засміявся недовірливо… 

Стежка йшла становиком, тут було вільніше, просторіше, не було такої буйної трави і не так густо дерев та кущів. Було добре видно обабіч залляті сонцем галявини. Йти було далеко. Два Грицьки, як і раніше, попереду; на чистих місцях ішли поруч… 

— Та ти не смійся. І не дивуйся так. Бачиш, я на своїм віку полював качок, гусей, зайців, вовків, лисиць, кроншнепів, валюшнів і дудаків, але… 

— А що то таке — валюшні та дудаки? І оті як їх — кроншни, чи що? 

— Ну, от бач, — засміявся й собі Григорій. — Отож не кепкуй, а розповідай мені все доладу, щоб я знав. 

— Добре. Солонці — це такі місця на гарях та марях… Ну гарі — це вигорілі нетрі, а марі — багна, по-вашому, тільки гірські. От часто проходять в нетрях пожежі і вигоряють величезні клини, іноді на сто верстов… Отож на марях та біля них на схилах сопок часто буває природна солона земля — це й є солонець. Отож звір ізюбр, та й коза, та й сохаті люблять ту землю їсти, особливо тоді, коли в них ростуть нові роги, що звуться панти. І найбільше ходять ізюбри на ті солонці, що на гарях, бо там просторіше і безпечніше — видно все навколо. І ходять тільки вночі і то влітку, саме тоді, як тії панти ростуть. Ну, панти ці дуже цінні, тільки ж панти ізюбрині… Або плямистого оленя. Та плямистого оленя вже майже немає. А ізюбр — це не плямистий олень, лише рудувато-сірий, їх тут ще дуже багато, а вигляд мав він… Та от побачиш сам. 

— І все-таки я й не розшолопав, що то таке панти? 

— От, їй-бо! Ну, ось… Ізюбр самець щороку змінює роги. В лютому — березні збиває геть старі і стає безрогий, а за літо виростають нові, і вже восени на час «реву» або парування у нього знову великі, красиві роги. Тоді самці б’ються за самиць. Поки роги молоді і ще м’які, вони мають у собі якусь велику силу, як ліки проти усіх хвороб. Дуже добре на цьому знаються китайці. Туди, в Китай, їх і збувають за золото, ці роги молоді. Це й є панти. Ними й цінний ізюбр. І стріляти ізюбрів абияк тепер заборонено. Ні на м’ясо, ні на шкіру, тільки на панти, і то оце лише один місяць. Та й не кожному можна пантувати, а лише хто вміє це робити та має дозвіл. Раніше, розповідають батько, стріляли цього звіра всі, хто здумав, куди здумав і як умів. Перепсували силу. Але ж і було його! Ну, тепер уторопав?.. Бачиш, так просто цього всього не розповіси, щоб було ясно. Потроху сам побачиш і все узнаєш. 

— Стривай! Ти кажеш, що солонці — то природна солона земля. А мати та й Наталка казали, що ви їх солите… 

— Авжеж. Земля виснажується ж. Був це, скажімо, прекрасний солонець, що його добре знали і відвідували звірі, ще й до того ж добре припасований і зручний для пантівки. Бо новий солонець хоч і знайдеш, та пантувати на цім скоро не будеш… Бач, пантувати — це значить стріляти ізюбрів ради пантів, але лише самців, бо в жінок та дівчат роги не ростуть… Отож, щоб було зручно, треба на новім солонці навести свій лад, пристосувати його. Будують добре заличковану халупу, щоб у ній сидіти, виглядати і звідти стріляти. А що пантують лише вночі, то треба, щоб халупа була десь дуже близько. Але ізюбр такий хитрий звір, що його трудно одурити. Оце заличкуєш наче й добре ту халупу, а він все одно і близько спочатку не підійде. І так рік, а то й два, аж поки не звикне, поки тая халупа не викликатиме вже ніякої підозри. Тож найкраще, як є старі, «безпечні» солонці. А щоб звір ходив завжди, їх підсолюють. Цю весну ми завезли на одну тільки Голубу півтонни соли… І посолили… Ну, тепер ясно? 

— Ясно. 

— Бо воно таке, що не зразу його й зрозумієш. Ми тут звикли, повиростали, і все нам здається таким звичайним і простим, а тобі, мабуть, тут багато чого невтямки. Та я й сам іноді дивуюсь… От, скажімо, мар… Вода ж тече згори вниз, а от маєш: високо в сопках — і багно. Та яке багно! Буває по двадцять верстов завдовжки і таке, прости Господи, що, не знавши, як шурхнеш, то вже назад довіку не вилізеш… Раз ціла експедиція загинула, — загналася вночі на мар… Лихий їх поніс! А от чого вона буває?.. 

Тут уже Григорій почав роз’яснювати здивованому Грицькові, чому буває така мар. Про вічну мерзлоту та інші чинники, що спричинюють це химерне явище… Грицько слухав, дивувався і ніяковів: 

— От, бач. То ти мене, виходить, дуриш, — сам знаєш, а розпитуєш. 

— Ні, ти ж сам сказав, що мені багато чого невтямки. І таки невтямки, мов китайська грамота. 

Так хлопці йшли і гомоніли собі. Григорій про все розпитував, а Грицько охоче розповідав, виказуючи величезну, своєрідну обізнаність мисливця-натураліста в усіх питаннях: топографії, географії, рістні й звірні, техніки мисливської і рибальства, стрілецької справи і траперства. Це — дитя нетрів. І він, далебі, і сам не знав, як би він почував себе десь в інших умовах. 

Досі його єдиним другом і супутником (поминувши батька) була лише Наталка. Але з нею вони мало розмовляли, — ні про що, все було однаково відоме, разом переживане. А там, де потрібна була мова, там обходились кількома короткими словами. 

Наталка йшла на кільканадцять ступнів позаду в інтервалі межи кіньми, бачила, як хлопці жваво та весело розмовляли, розрізняла чуйним вухом обидва голоси, ловила сміх і окремі слова, але до них не підходила. 

Сонце почало припікати. В гущавині ще стояла прохолода, а як переходили голі плаї — сонце засипало гарячим приском, палило. В нетрях стояла тиша, як у церкві. Де-не-де стукне клюй-дерево або перелетить сойка чи якась менша пташка. Але пташок у лісі мало. І ніби доповнюючи цю нестачу, раз перелетіла якась звіринка з дерева на дерево. Зірвалась з високої ялинки і, розчепірившись, мов кажан, пішла-пішла вниз, вниз, а потім з розгону вигналась вгору і вчепилась за стовбур осики, подряпалась швидко вгору. 

— Що то, Грицьку? 

— Та летяга ж. Білка така летюча, середня сестра між вивіркою та бурундуком. 

А раз Григорій бачив, як на осяяній сонцем галявині, межи деревами по буйній і росяній траві гуляли високі граційні тварини. Поглядали на похід і не полохались. Аж чудно, ніби в зоопарку. 

— Глянь! Що то? 

— Та козулі ж… 

— Такі високі?! 

— А хіба ще й низькі бувають? 

— Плохі які… Чи дурні якісь… 

Грицько засміявся: 

— Плохі і дурні, кажеш? Спробував би ти їх побачити восени або зимою! Зараз вони розкошують, ніхто їх влітку не полохає, а в цих же місцях то й зимою не часто, от і не бояться. 

А козулі й собі дивились на химерні тварини — що воно таке? Потім, не кваплячись, пішли уповільненими стрибками і зникли. 

— Тут їх до лиха. Та й іншої тварі тут до ката, от тільки не вглядиш їх просто. Козулі ще сяк-так, особливо котрі неполохані. А от інші — обережні та чуйні збіса. Вони нас бачать, а ми їх ні. От десь стирчить собі сук і стирчить. І годину дивись, а він собі стирчить і не ворушиться. Сук — і все. А воно — роги сохатині або ізюбрині, а сама звірина стоїть, стерво, за пнями або за колодами і визирає одним оком. І щезне, мов тінь, не вглядиш, де й коли. Ге, треба терпіння, та хисту, та й відваги, щоб тут щось заполювати. 

У повітрі десь почало дзижчати, щодалі, то більше. Назустріч полетіли комахи, подібні до ґедзя, тільки сизі. Григорій оглянувся — над кіньми вони, комахи тії, вились уже, як бджоли, і то звідти чути таке гудіння. Наталка ламала клечання і обвішувала ним коні. 

— Паут пішов, — сказав Грицько з досадою. — От іще зараза, скажи ти! Не дав животині ходу вдень. Це лихо. Це чума. І для всієї тварі в лісі. А до зупинки ще ж далеко, до джерела. 

Починається війна. Хлопці зупинились і почекали на коні. 

Коні шалено хвиськали хвостами, били ногами, пирськали, мотали головами. Собаки ляпотіли вухами, люто клацали зубами. А паут вився хмарами, так, ніби хтось рій випустив з вулика і він хоче отут сісти. Комахи хоробро нападали на коней та собак, з льоту падали на них і впивалися в шкіру, — вмить налипали купами… А людей не чіпали. 

— Тобі — буланий, мені — чорний! — скомандував Грицько. 

І вони йшли й воювали з паутом. Бігали навколо коней… Де вдарить рукою, там пляма крові відразу з розчавлених кровосмоків. Тут вдарить, там уже інша, ще більша купа насідала… Дійсно, як кара Божа! І таке стерво — не встигло сісти, жигнуло — і вже нажлуктилось. Не допомагає ні клечання, ніщо. Більше б’єш — більше з’являється. 

— Тпрру-у! — скомандував дід. — Не буде діла! А шукай, дочко, дьоготь! 

Знайшли дьоготь і понамазували коням найуразливіші місця. Коні не стояли, танцювали, відбороняючись від комах. Дід бурчав: 

— Ти лихо… Ще ж і далеко, а треба б дійти, бо з’їдять. 

Буланого Наталка розмалювала так, що з буланого став він муругий, як зебра. 

Рушили. Оскаженілі паути вились роем і, роздрочені дьогтем, вже нападали й на людей. А коням лізли в очі, в ніздрі, у вуха, сідали на губи, миттю сідали на язик, коли десь губа відслонялась… Де тільки не було дьогтю, туди й лізли, зосереджуючи тепер напади величезних армій на невеликих площинах. Фронт, бач, скоротився. 

Собакам було легше, бо були вони в добрих кожухах, але допікали паути й їм. 

— І ти скажи! — сердився Грицько. — Оце сьогодні лютують сизі. Тоді щезають — з’являються жовті… А потім знову сизі — та дрібні, та злючі. Чи й у вас є там? Нема? Щасливий народ там. А тут їздити вдень не можна. А тварина дика скільки бідолашна терпить! Оце зараз ізюбр десь сидить у воді, тільки морду видно та вуха стирчать. Сховався від паута. І що він робить, той паут! Особливо козулям. Буває, в марті вб’єш цапа, облупиш, а там попід шкірою хробаки ворушаться. У живої тварини — і хробаки, га! А він ото з літа жигне та й покладе під шкіру яєчка, а з них за зиму налупиться ота погань і живе там до весни. А в марті вже ворушиться, над нею ж на шкірі утворюються моргулі. Потім хробак проточить дірку в моргулі та й випадає і стає оцим чортовим паутом. Шкіра ж така ні к бісу не годиться — вся в дірках, мов решето. 

І періщив з усієї сили долонею по паутах. Всі так. 

Руки у всіх були закривавлені, ніби в різників. 

Незабаром стежка пішла вниз. Пішла вглибину. По якімсь часі вся валка спустилась на дно глибокого розпадку. Там панувала півтемрява і прохолода. На самім дні дзюрчав по камінні струмочок. 

Вода булькотіла, поспішала, щось розповідаючи на ходу камінцям та корінню. Паутів стало менше, зовсім мало. Але ще були. Тільки ж це щастя, порівнюючи до того пекла, що лишилося позаду. Було тихо і спокійно. Тут стали на перепочинок до моменту, коли можна буде їхати, коли паутині банди втихомиряться. Хлопці розв’ючили коні, поставили їх в найбільшу гущавину, а самі полягали горічерева на каменях. 

Старий взявся майструвати сішки. А Наталка умилась, взяла вінчестер і пішла по розпадку. 

— Ведмеді полохати? — посміхнувся Грицько, лежачи хрестом. — Стривай-но! Ходім, Грицьку, й ми по рябки! 

Хлопці швиденько забрали рушниці і догнали Наталку. Григорій взяв дубельтівку. В розпадку було мокро і півтемно, мов на смерканні. Сюди не добивається сонечко. 

Величезні кам’яні брили, пін, вітролом — все позаростало сивим мохом. 

Трохи йшли гуртом — нема діла. Тоді розійшлись, — ану хто швидше здобуде на юшку, хто мисливець, а хто ні? Григорій пішов праворуч. Виліз на становик і спустився на другий бік, увесь час пильно приглядаючись до прикмет — примічаючи, куди йде, щоб не заблудити… 

Вгорі закихкотіла вивірка. Григорій задрав голову і довго дивився з цікавістю на вершечок кедрини, намагаючись углядіти ту веселу звіринку. Обмацав очима кожну гілочку, кожен сучок, кожну торішню бирку. Нема. Шелеснуло десь, зашкряботіло, але вивірки нема, так причаїлась. А як опустив очі, глянув навколо — і не зміг уже зорієнтуватися, звідки прийшов і куди йому йти. Почав шукати по кишенях папірця — почепити на гілочці, щоб була мітка. Але в цей час гримнув постріл (за лунами не розібрав, з якого боку), і щось хуркнуло крилами, майнуло і сіло на суху осику. Пара рябків! Один витяг чубату голівку і завмер, а другий пішов-пішов по гілці, дослухаючись. Григорій підвів помалу дубельтівку і вистрілив двічі поспіль. Один рябок упав униз і затріпотів у гущині, а другий наче теж вбитий, бо пішов навскіс, боком-боком, на крило, либонь. Упав. Григорій, примітивши місце, де впав другий, — рудолисте, пишне якесь дерево, — зайшов у гущавину, підібрав першого, що ще бився в бур’яні, розсипаючи дрібне сіре пір’ячко, і був подібний до степової куріпки. Потім, відшукавши очима рудолисте дерево і наставившись на нього зором, пішов, переступаючи через кущі та колоди. Дійшов — нема. Крутився, приглядався — нема. Знов десь пролунав постріл. Але луна торохтіла з усіх боків, і годі було добрати, де саме стріляно… Довго крутився, шукаючи, але марно. Нарешті помітив пір’їну на гілках. Обдивився на тім місці пильно — рябок сидів у гущавині, припавши до землі. Піймав… 

Тепер і назад би. Але звідки прийшов і куди йти, не знав, розгубився. І так ліс та схил гори, і так, і туди ріг виходить, і звідти. Ліс і ліс. Шукаючи рябка, він окрутнувся разів з десять і закрутився завсім. Пішов ліворуч. Ішов-ішов, роздумав, вернувся. Пішов праворуч — і теж вернувся! Туди к бісу! Крикнути? Незручно, соромно. Теж мисливець! На три ступні відійшов і заблукався. Пішов просто. Довго йшов, уже б спускатись, уже мав би бути табір, а нема. Вернувся. І що більше кружляв, то більше відчував, що заблукався безнадійно. Аж піт виступив, але не від страху, а від думки, що навіки себе осоромить, — ось-ось там кинуться і почнуть шукати. Але прибрав себе до рук. Спокій насамперед. І засміявся — яка дурниця. Вийняв хустку, почепив її на кущ, щоб помітно здалека, і почав від неї робити коло, пішов спіраллю… Ага, ось пір’я, де впав перший рябок. Добре. Нагнув високу ліщину і заломив вершечок, ще й кору обідрав, щоб біліла. Глянув угору — може, по сонцю визначить, де схід, де захід, бо йшов, либонь, зі сходу. Але сонце було десь за кряжем, невідомо де, а на малюсінькій синій латочці вгорі ані хмаринки. Тоді від ліщини почав розкручувати нову спіраль. А далі пішов просто на становик. Тьху! Ось тут же він ішов, траву прим’яв, мох порушив… Спустився на другий бік. Довго стояв, слухав. Невже заблукав знову? Коли щось трісь! трісь… Заливай! Понизу, принюхуючись до сліду, біг пес його старим слідом. 

Григорій постояв тихенько, поки пес зник, а тоді пішов швидко в протилежний бік, саме туди, звідки біг пес. «Це ж вона шукати послала», — майнуло в голові. Добре, що розминулись… Коли це — близько гомін. Зупинився. Завмер. Чути, як тріщить вогонь, пахне димом. Чутно голоси. 

Дівчина: 

— Ясно — заблудив… — А в голосі така щирість, аж серце Григорієві тьохнуло. 

Грицько: 

— І таке! Цей заблуде! 

Дід: 

— Не скажи… Я он в сорок літ заблудив, я! І коло самісінької хати! Та й мало не пропав. 

Дівчина: 

— Ходім, Грицьку, пошукаєм. Або стрельни, лишень, тож твій дружок, ти ж із ним так гомонів сьогодні… 

Грицько: 

— Та ти ж послала Заливая! Він знайде його і приведе, як арештанта. 

Але дівчина дістала вінчестер і стрельнула. 

— Ого! — це Григорій, спокійно ідучи кущами, ніби й не він. — Аж два зразу впало! Хто це так стрельнув? Вийшов до вогню, а в руці два рябки. Всі засміялись. 

— Ми вже своїх ось поскубли, давай і твої сюди. Григорій сів з дідом скубти здобич. 

— А де ж Заливай? — здивувалась Наталка. 

— Який Заливай? Він же з вами був… Через хвилину прибіг Заливай і приніс у зубах Грицькову хустку. Дівчина намняла йому вуха, сміючись: 

— Обдурили нас. 

Потім байдуже взяла хустку і повісила на кущі: 

— Од кого це наш мисливець так утікав, що й хустку загубив? 

Григорій почервонів. 

Поки обід варився, всі пороззувались, помили ноги, порозвішувавши ічаги, попрали онучі — кожен свої — і теж порозвішували сушитись. Понапували коней і задали їм вівса. Почистили рушниці. 

А по обіді якийсь час відпочивали. 

— От бач, — ніби згадав дід щось, лежачи на в’юках та дивлячись угору. — Вас два Грицьки, і нам треба якось вас так звати, щоб не плутати… Таке хоч нумеруй. Як би ж зробити?.. 

Довго жартували, вигадували всякі нісенітниці, та нічого не могли вигадати. Особливо смішив усіх Грицько, пропонуючи всілякі найнеможливіші назви. Мовчала тільки Наталка, — сіла собі коло води на камені і, спершись спиною об дерево та вмочивши ноги в струмочок, дивилась задумано на хвильки, слухала, як плюскотить вода, обминаючи перепону. 

Кінець кінцем вирішили «чужого» називати Григорієм, а свого, як і перше, — Грицьком. Потім нав’ючили коні і рушили далі. 

Надвечір, перейшовши величезну мар, вийшли на новий кряж, на становик і йшли довго ним на північ. Йшли швидко, поспішали, щоб до смерку дійти до знайомого джерела і там стати табором. Від довгої і швидкої ходи по сопках всі потомились. Григорієві піт заливав очі, мучила спрага. І всіх так. Та ще по доброму обіді. Повипивали всю воду в боклажках, а спрага не меншала. А тут ще почала надокучати мошка: поїдом їсть. Наталка виявилась найхитрішою — нацупила свій шолом, застебнула вуха — і байдуже, тільки плеще себе по носі. Одежину на ній ніякий комар не прокусить. Та й звичні вони. Дід, той тільки відмахувався і йшов попереду. Тепер він уже йшов попереду, бо смеркалось, і треба було знати дорогу. 

Григорія ніби хто кропивою жалив, — він шалено тер то в однім місці, то в другім і відчував, як набігали пухирі. Уже їх було рясно. Ніби віспа вкрила лице, муляло під пальцями. Проте він терпів героїчно. Коні важко дихали, натомлені, чмихали ніздрями, відбиваючись від мошки. 

Зустріч з Морозами

Сутінки спускалися швидко, ніби змагаючись із старим Сірком, щоб не дати йому завидна дійти до зручного місця для ночівлі, не дати йому до темряви пройти становик і спуститися в якийсь розпадок, де б тік, такий бажаний для змучених мандрівників, благословенний струмочок чи ключ. 

До ближчого такого розпадку було яких кілометрів з десять. Сірко квапився, розвиваючи темп. 

Але їм не судилося дістатися до такого благословенного комфорту. 

На найбільшому розгоні Сіркова група нагло зупинилась. Сталась подія, що все перерішила по-своєму. 

Назустріч, зайнявши стежку, таким же темпом рухалась інша група, теж далебі поспішаючи пройти становик заким не споночіло і дійти на ніч до мешканевого комфорту у вигляді розпадку з дзвінким струмочком кришталевої води, отої казкової цілющої вологи, такої чудодійної і привабливої для змучених людей і тварин. 

І ось, на самісінькій середині становика, на найвищій його точці, вони зустрілися… 

То була надзвичайна подія. Такі події в цім безмежнім зеленім океані, в цій лісовій безлюдній пустелі трапляються не часто. Але трапляються. 

Попереду теж ішов дід з костуром і з берданою за плечима. А за ним черідка тяжко нав’ючених коней, кілька людей і кілька собак. На однім коні — молодиця з немовлям, сидячи по-жіночому упоперек сідла, на в’юках, і. тримаючи немовля на грудях. 

Межи кіньми, обхвиськуючи то одного, то другого гілкою, — босонога ставна дівчина, з обличчям розмальованим висхлими патьоками поту так, що й не розбереш — чорнява вона чи білява. 

Позаду — цибатий, чорновусий, ще молодий чолов’яга з почепленою навскоси грудей гвинтівкою… 

Зустріч була для тих і для тих великою несподіванкою. На повному темпі обидві групи зупинилися… 

Перші привіталися і залементували собаки. А потім люди. 

— Тпр-р-ру! — зарепетував Гриць, одурівши від здивування і радості. Впізнав знайомих. «Морози!!, їй-бо, Морози!..» — А бий тебе коза хвостом, як каже наш тато! Куди це ти, кирпата, так спотикаєшся прудко? Агов!.. 

— А-а-а!.. До тебе, до тебе ж!.. Здоров — ха-ха-ха! — жених! А де це ти так розігнався?! Чи не свататись?.. Вигуки. Сміх. Вибухи здивування і радості. 

— М о р о з и!.. 

— С і р к и!.. 

Морози зустрілися з Сірками. Гора з горою не сходиться… А два роди — два древніх і славних роди навіть в такім океані, в таких безмежних нетрищах не змогли розминутися. 

Григорій з величезним інтересом спостерігав сцену, таку несподівану і таку незвичайну. Морози зустрілися а Сірками! І де?!. 

Та, далебі, в цих загадкових і фантастичних нетрищах можна сподіватися і таких речей, а то ще й несподіваніших. 

— Це Морози, — пояснив хапливо, в двох словах Гриць помежи скалозубством до бистроокої, замурзаної і гостроязикої дівчини. — Живуть на Голих Горах, у дідька на запічку. Дід — батьків кум, а мій і Наталчин хрещений батько. А ото — зять, зять-приймак… А ото — Ганна Морозівна, заміжня вже… А ото — Марійка, ба яка гостра, як швайка… І вже ми з рік не бачились, як на весіллі у Ганни гуляли, та й досі… 

— Агов, Марійко! Десь ти носом землю рила, що така замурзана?.. 

— Та на тебе ж глядячи!.. 

Діди, знявши шапки, урочисто чоломкались за тайожним, та й за козацьким звичаєм. 

А їх випереджаючи, туди ж жінки, озвучуючи вечір дзвінкими поцілунками. 

— От-такої!!. — це Гриць розпучливо. — Куди ти преш, Марійко, куди ти преш, цілуватись, кирпата?!. Я ж ось!.. 

— Тю-тю-у… Ото ти такий?.. Ха-ха-ха!.. З отакими-о губами?!. Іди, там он моя кобила, ха-ха-ха!.. 

Босонога, розмальована потом дівчина, що виявилась веселою русявкою та ще й Марійкою Морозівною, стрекотала, як сорока, закрутивши Наталкою. А очима — до хлопців. Надто витріщилась на того Григорія і зашепотіла щось до Наталки, аж-но та її бринькнула по губах. 

— Та поцілуйся, поцілуйся вже з ним, Марійко! — вмовля молодиця з немовлям, що її дівчата взялися зсаджувати з коня. Молода й вродлива, вона була сама ще як дівчина, спритна до жартів, до молодечого скалозубства. — Пожалій вже його, а то його завидки беруть, глянь-но на нього… 

— Хай він сказиться. Ще покусає. Ба як ірже! Огиряка… 

— Та то він так. Хвабриться. А сам ще зелений і нічого не тямить, і цілуватись, мабуть, не вміє. Ажи?.. Іди, дитино, я тебе навчу… — і зайшлася реготом зі спантеличеного Гриця. — А ось з цим, — повела бровою до Григорія, — з цим би і я поцілувалася… Це твій жених, Наталко, чи що? Ну й ну! Доп’яла, дівко… — і ворушить бровою до Григорія, сміється загонисте. 

— Ганно, Ганнусю, — заяхидничав Гриць, — і чого це ти лізеш поперед Марійки? Що в тебе за очі завидющі, а руки загребущі? Не роби дівчаті збитків, а собі лиха та й нам страху… 

— То ото я така страшна?.. 

— Та ні. Тільки ж як ми поліземо до тебе цілуватися, то перше — Марійка піде та й втопиться, а друге… 

— Ігі! Дурню!.. Хто з тобою таким губатим ще цілуватись буде… 

— От бачиш. Вже затужила… Брешеш, кирпата, саме до отакого губатого тебе й мордує… 

Кпили. Реготали. Скалозубили. Підійшов і цибатий мовчазний зять до гурту. 

А старий Мороз і старий Сірко, привітавшись з молодими, стояли собі на стежці, гомоніли, — про се, про те. Старі друзі, старі приятелі. Ще й родичі. У Мороза — Сіркові хрещеники, а в Сірка — Морозові. Колись і примандрували разом в цей край. І довго жили разом у однім селі. Лише згодом розбрелись, розповзлись так, що мало й бачились, — жили один од одного бозна й де. А тепер зустрілись, раділи. Розпитували взаємно про життя-буття та й куди хто мандрує. 

Морози їхали з Комсомольська навпростець, до дому. Там дочка Ганна у брата (у старшого Морозенка, що десь там у лагері) в гостях була, забарилася та й маля там породила. Так оце їздили туди забирати її з шпиталю лагерного («будь він неладний, прости, Господи!»). Та й інші, свої мисливські справи залагоджували, — договір там мав старий Мороз з управлінням лагерів на доставку дикого м’яса; для всього того начальства, либонь. «Пани м’яса хотять!» Ось так… Оце вже двадцятий день мандрують Морози туди й звідти. 

— Боже! Що ж то в тім світі робиться! — скрушно хитав Мороз головою, розповідаючи про Комсомольськ — про те місто арештантів, — та й про всі страхіття тамтешні. 

Так гомоніли. А як похопилися, було вже поночі. Пізно мандрувати хоч туди, хоч туди. Тож вирішили ночувати тут. 

Там де спинилися, там і стали табором. 

Розв’ючили коней, — навернули тюків велике півколо. Всередині розіклали велике вогнище. Диму такого напустили, що й не продихнеш. Порозвішували зброю й амуніцію на сучках. Нап’яли намета для молодиці з дитям на піч. І так стали табором. Коні поприпинали поблизу, вкоротивши поводи, — хай постоять, заким їм пастися. 

А тоді — мужики дістали саперні лопати і пішли добувати воду. 

То була складна проблема тут, на такій височині, проблема майже не до розв’язання, — проблема води. Ніякого струмка і ніякої іншої води поблизу не було. Вся надія на лопати. 

Довго копали землю. Накопали кілька ямок метрів у півтора завглибшки, але води не здобули. Спустили по десять потів, аж-но вся одежа поприлипала, як після дощу, а води — гай-гай! Лише вогка земля. Плюнули і вернулися до табору. Може, тим часом набіжить. Думали так, але й самі в те не вірили. 

Дівчата сиділи, порозкривавши роти, і облизували шерхлі губи, попалені спрагою. Ті крапелини води, що ще були в одній із фляг, віддали матері, Ганні. Але і їй те не зарадило. 

Вмитися — то було нездійсненою мрією. Напитися — ще більшою мрією. 

Перша хвиля піднесення спала. Спрага вбивала гумор, як посуха цвіт. Але що ж поробиш? Треба терпіти. То і вирішили терпіти. Мовчки. А може ж, у тих ямках та набіжить… 

Гриць ще пробував жартувати, лежачи горічерева на землі: 

— Діду Морозе!.. Віддайте мені Марійку, їй-бо! Нащо вона вам здалась така кирпата? А я б… 

— А візьми, візьми!.. Тільки що ж ти з нею робитимеш, синку? 

— А я б мав собі де набійницю чіпляти — на ту кирпу. 

— То бери, бери. Тільки ж ти не даси їй ради, бо вона, бачив, як брикається в мене. 

— Е, пусте! Вона он уже не брикається, бачите, як рота роззявила, як сорока в жнива… Агов, Марійко! Чи ти думаєш, що зараз дощ буде?.. 

— Тю, дурню! То ж я на тебе так задивилася!.. 

— Пробі! То ти на мене так рота роззявила? 

— Грицю, Грицюню… — це Ганна благально. — І тобі буде добре, і нам буде добре, — лови щастя, бо більше такого не буде, чуєш: за пляшку води віддаєм дівку, з руками й з ногами. Ану ж… Бо як зараз не скористаєшся, то вже навіки парубком лишишся. Кому ти такий незугарний потрібен! 

Гриць сопів, лежачи горічерева, і так само сопів Григорій. 

— Добре, — згоджувався Гриць, — зараз набіжить, там, у ямці. Тільки я ще подумаю. Дорогувато, Ганнусю. За таку ціну я собі не кирпату дістану… 

А Марійка і зовсім не була кирпата. Так, трі-ішечки. В дійсності ж вона мала напрочуд гарний ніс на милому обличчі, — ніс з ромбиком нижче перенісся. Що ніс у неї гарний, вона знала про це, як знав і Гриць. Саме тому Гриць і допікав їй, бо в дитинстві вона таки була кирпата і тоді Гриць так її дражнив. 

Вечеря нікому не йшла в голову. Не хотілось. Хотілось пить. Пи-и-ть! 

Хлопці ходили кілька разів до ямок, але марно. Вертали ні з чим і знову лягали пластом. 

Найменше терпіли діди, вони собі покурювали та гомоніли. Найбільше терпіли дівчата. Та й хлопці. 

Григорієві не було сили терпіти спрагу, як він не намагався. Багато випотів. Але терпів. Мовчки лежав за освітленим колом, притиснувшись грудьми до землі, поклав голову на руки і, удаючи, що дрімає, дивився на все примруженими очима. Слухав, як розмовляли діди, але не міг зосередитись слухом і думками… Думки, як порвані хмаринки в небі на гарячому, степовому вітрі… Думав про різне… Подивляв все, що відбулося за кілька хвилин… А ще подивляв витривалість дідівську. Так ніби їм зовсім байдуже. Інші, здається, теж не особливо переймались нестачею. Нема, ну то й нема. Примирились. 

Лише Наталка раз по раз облизувала набряклі губи, що з них нижня репнула посередині. Але й тільки. Нагнувшись усміхненим лицем над немовлям, що лежало в матері на колінах, бавилась з ним. Та ще Марійка дійсно розкрила уста, як галка в спеку. 

Молодиця сиділа задумана, тримаючи дитинча. Була вона з ним до того хороша, що, здається, отак би взяв та й намалював її. Отак як є. На цьому всьому тлі. І вже тим самим перевершив би все, що було досі сказано про Мадонну. А вона — тая Мадонна з диких нетрищ — забула про весь світ і навіть грудей не затуляє, доправди, божественних, — чи не соромиться, бо знає, що прекрасна, а чи забула за хлопців. А чи глузує з них. А чи то спрагу хоче напоїти прохолодою ночі… 

Немовля щось гулюкає до Наталки, а вона бринькає йому пальцем по губах… 

Безподібний малюнок в яскраво осяяному колі на тлі чорної, дикої пущі. 

За ватрою в нетрах було тихо і поночі, хоч в око стрель. Де-не-де вихвачувались: купка листу… гілка… освітлений шмат стовбура… 

Григорій мовчки встав і почав збирати боклажки, чужі й свої. Назбирав цілий оберемок. 

— Куди це ти, чи не на торг, сину? — посміхнувся старий Сірко. 

Григорій і собі посміхнувся: 

— Та таке… 

А Грицько витріщив очі: 

— Ні, справді? Шо це ти надумав? А Григорій просто: 

— Піду по воду. 

— Тю-у!.. — Грицько аж схопився. — Чи ти не той?!. Та ти що? Бог з тобою! 

— А чого ж? Тут води — можна Дніпрогес рухати, — і отак мучитись?! — Цеє кажучи, піймав на собі Наталчин погляд і це ще дужче його під’юдило. 

— Облиш, сину, — сказав старий Мороз. — Перетерпимо якось… Бо тут води нема й близько. А до того ще й ніч. По тайзі не ходять. Це не в огороді і не в городі. 

Та Григорій не піддавався. 

— А все-таки спробувати можна… — Подивився на Сірка, що сидів, посміхаючись в вуса, і нічого не говорив, почепив гвинтівку на шию і ступнув у темряву. 

— Ну, то підожди й мене! — крикнув Грицько. Моментально назбирав пляшок штук із п’ять, в тім числі три великих, літрових, Марійчиних, почепив карабін на плечі: 

— Нерпа! За мною!.. — І пірнув у темряву за Григорієм. Десь пошелестіли вниз по крутому схилі. 

— Самашедший — сплеснула руками Марійка. — їй-богу, самашедший!.. 

Аж Наталка засміялась. Цибатий зять підтримав Марійку: 

— Чудне… Я такого ще не видав. — І скептично скривився, наче йшла мова справді про ненормального. Старий Мороз знизав плечима в тім же дусі. А старий Сірко мовчки пихкав люлькою і посміхався в вуса. «Авжеж не видав!» І тільки юна та чорнява мати з немовлям, ніби виголошуючи його думки; прорекла переконано, з щирою надією, співчуттям, упертістю: 

— Д і с т а н е!.. О, то, видать… — і покрутила головою, та, не дібравши більш відповідного слова, закінчила несподівано: — Ідол, видать!.. Тільки глянути на нього… 

Але то без найменшої нотки осуду, а навпаки, включаючи туди все захоплення і надію на втишення пекельної спраги і злість на чоловіка… 

— От теж… Макоцвітна… — буркнув цибатий зять Морозенко. 

А хлопці — десь як у воду канули. Проглинула їх темрява, і ні слуху, ні духу. Ані шелесне ніде, ані гукне… 

Чекали. Ходили ще раз до ямок, — чи не набігла? Немає… А хлопці пішли і мов запалися. Час минав тягуче і повільно. Година… Дві… Ні слуху, ні духу. 

Збайдужілі, втомлені люди подумували, чи не вкладатися спати. Про вечерю не заїкнувся ніхто. 

Наталка поклала під голови сідло і лягла під рясним дубом. Лежала так і дивилась приплющеними очима на вогонь. Біля неї ліг Заливай, поклав голову на лапи і теж дивився на вогонь — пряв очима, як круглими люстерками. 

Марійка вмостилася на в’юках горічерева. 

Було пізно, та сон не брав нікого. Діди і цибатий зять сиділи коло вогню, зрідка перекидуючись словом. Спрага і втома і їм теж відбила охоту до розмови. Та вже, далебі, і не спрага володіла думками кожного… 

Молодиця тривожно позирала на всіх, але мовчала. Ачей вже перейшло за північ. Втому заступила тривога. 

Старий Мороз сердито сплюнув. Мало що трапляється в таких нетрищах та такої глупої ночі!.. «Подуріли, прости, Господи!.. Ну й народ пішов!» 

А старий Сірко сидів собі, без кінця попихкуючи люлькою, і дивився на вогонь байдуже. Лише глянув на Мороза та: 

— Еге ж!.. 

— А що то за один? — не переміг-таки цікавості зять, спитав нарешті, ніби ненароком, лежачи на череві та позираючи з-під насуплених брів на полум’я: — Що то за чудак?.. Видать, не тайожний. 

— А не тайожний, — згодився Сірко, постукуючи люлькою об поліняку та натоптуючи її помалу знов. 

— А хто він?.. Чи не зять? А мабуть, що так!.. Десь за вогненним колом тихенько, але злісно пхикнуло. То Наталка, розсердившись, либонь. 

— Ні, — пихнув Сірко, — не зять… 

— Видать, нетутешній? — байдуже допитувався цибатий. 

— А. нетутешній… — так само байдуже згоджувався дід. 

— А хто ж він?.. 

Дід подивився на цибатого співбесідника, не повертаючи голови, і так само на старого Мороза, — подивився насмішкувато, помовчав, а тоді серйозно так, безапеляційно:. 

— Кревняк один… З центру… 

— І партєльний, може? Тож, видать… 

Сірко помовчав. Подовбав пальцем у люльці та: 

— Ні… Бери вище! — подумав хвильку… І додав гордо і трохи заголосно, з притиском: 

— Інженер, о! 

— Овва!.. 

Зайшла павза. Цибатий відчепився, збитий з пантелику чутим не раз уже, але завжди незрозумілим до кінця, грізним словом. Те чуже і таємниче, як чаклунське замовлення, грізне своєю таємничістю слово всіх приголомшило. 

А Сірко курив собі і навіть бровою не зморгнув. Не зморгнув навіть тоді, як спіймав на собі блиск здивованих і воднораз докірливо витріщених доччиних очей звідти, з-за світляного кола. А дівчина закусила репнуту губу і, зітхнувши шумно, одвернулась лицем до дуба, притислась зручно щокою до сідла. Спить. Не спить. Лежить нерухомо. 

Заливай враз нашорошився, підняв голову… Шось зашаруділо в темряві. Ближче. Пес наструнчив вуха і загарчав. А потім спокійно поклав голову на місце. Інші пси, що були схопились на ноги, взяли з нього приклад, лише наставились на стежку… 

З темряви виринув Григорій і підійшов до вогню з гроном боклажок. Боклажки були мокрі, — вода з них капала, блискаючи проти вогню. Чуб у Григорія був теж мокрий, а обличчя спокійне. 

Коли б він бачив, як подивилась на нього з темряви пара блискучих очей, його дужу постать уздрівши. Старий Сірко позіхнув, ворухнув бровами: 

— Купив, кажеш? Добре. — І спокійно та голосно: 

— От бач. Твоя правда, Ганно! 

Всі посхоплювались зачудовані. Так нібито запотіла з боклажок не звичайна вода, а ота казкова, цілюща, жива вода, що воскрешає мертвих. 

Наталка підвелась із свого сідла: Григорій подав їй одну боклажку з водою. Другу подав Ганні… Дівчина припала спраглими устами до бадьорливої вологи, а очима — до Григорія, і хтозна, чим до чого дужче… Навіть забула на цей раз гордо пхикнути. 

— А де ж Грицько? 

— А я думав, що він тут уже. Та ми ж разом ішли і туди, і назад. А потім засперечались. Він каже: лівіш, а я — правіш. Він уперся, і я уперся, і вирішили, хай нас Бог розсудить, хто правий, хто як хоче, так хай і йде. І Нерпа ж із ним… Отакої!.. 

Григорій знову чіпляє на шию гвинтівку, що був уже зняв, і наміряється йти шукати. 

Аж тут назустріч із темряви Нерпа. За нею — Грицько. В руках лише дві великі пляшки, а сам іде — регочеться. Почепив зброю на сук, сів на землю та аж за живіт береться. 

— Та чого ти іржеш!?. А де ж пляшки? — це Марійка. Грицько махнув рукою в ліс: 

— Піди позбираєш. Ха-ха-ха! Ну… Ну, знаєте, такого ідола ще, мабуть, і не бачили, як оцей наш Григорій… Пішли. Темно, як у пеклі. Сюди поткнешся — лобом у дерево, туди — ребрами в пень. А ногами ніяк не виплутаєшся. Ну, думаю, хай трішки пройде, а там прохолоне — та й назад. А він преться десь попереду, все вниз, як ведмідь, тільки гілля тріщить. Нерпа боїться іти вперед, треться біля ніг, а він ломить… Коли це чую — шарах! Брязь-брязь, брязь! — Полетів через колоду. А я дряпаюсь позаду — ноги потрапляють у розсипи, в щілини, — як гавкнеш несподівано вниз — аж кості тріщать, зуби клацають. Тупцюємось. А все вперед помалу. Я його не бачу, і він мене ні. Злість мене бере. Ну, думаю, ще трохи та й буде він проситися. Де там! 

Наткнулись на скелю, — мацали, мацали, — ні туди, ні сюди. Зрадів я: от, кажу, нема ходу. 

А він попер убік десь, потріщав униз-таки. Боже, скільки ми разів падали! Тільки й чуєш — шарах! Трісь-трісь-трісь! Боклажки або гвинтівка бряжчать хіба ж так! Там десь і пляшки всі, піди позбираєш, Марійко… Як тільки ми ший не позвертали або костей не поламали!.. Ідемо — а води все нема. У мене вже очі на лоба виперло. І став я тоді проситись: «Ходім, — кажу, — назад, хай йому чорт! Так ми рік ітимемо, а води не знайдемо і назад не вернемось». А він сміється: «Дурний, — каже, — не може ж цей схил тягтися аж до Японії. Найвища гора в світі яких вісім-дев’ять кілометрів, а це горбки. Зараз буде дно, а на дні завжди вода». 

Пішли. Довго дерлись. Це вже кілометрів з чотири. Коли це чую спереду: «Ага! Ось тут скоро». 

Зійшли на дно. А на дні так же видко, як і вгорі. Тільки бур’ян густіший та трава, як очерет, вище голови така, що не продерешся, та купки. Лазимо, спотикаємось. Нема води. Потім набрели на ковбаню… Як ми туди не вшелепались!? Коли це як не гуркне, як не затупотить якась сатана — і пішла тріщати. Нерпа заскавчала та під ноги. Що то без товариства та в такій темряві! А воно, либонь, ведмедяра або вепр, а мо’, й ще що… Попробували — а вода стояча та смердюча. Я хлиснув і виплював. Разом тобі і чай, і узвар. «Ходім назад», — кажу. «Ні, ходім далі». — «Не піду». — «Ну, сиди тут, хай тебе вова з’їсть». — Постояв, послухав і пішов сам. 

Коли це чую, скрикнув, а далі гомонить із кимось… Я прожогом туди, визволяти: думаю, на яку сатану двоногу набрів. Останні пляшки мало не побив, падаючи. Приходжу на голос і вже чую: вода плющить-дзюркотить, а Григорій бовтається в ній. «З ким ти тут гомониш?» — питаю. А то сам із собою… 

— Тпру, — спинив Григорій, лягаючи за вогненним колом. — Ти ліпше розкажи, як ти воду Марійці ніс. 

— Ха-ха! Ще, пак, туди я пляшок твоїх. Марійко, більше половини доніс. Понапивались ми, понамочували голови, повмивались, відпочили і ще понапивались про запас. Ну, понабирали води. Оце, кажу, з двох Марійку напуватиму, щоб придобритися, а це — іншим… І ти скажи — мабуть, така твоя доля. Всі пляшки твої потовк, падавши. Це у мене ребра днів зо три болітимуть. Але пляшки, що ж… Пропав твій посаг, дівко! Але за таку воду треба платити, от. Ну, так і доповзли сюди. Я думав, що я йду вірніше, а він, виходить, як вовк… 

— А от скажіть, тату, — звернувся Грицько по павзі до батька, — що воно за знак? Нерпа ж добрий пес, а не йде вперед, хоч ти вбий. Як хто наврочив. 

Батько, позіхнувши, скептично: 

— Де ж ти бачив, щоб хоч який собака такої ночі та в таких нетрях сам ходив? Тут духу звіриного багато! Звір уночі бачить добре, а собака кепсько. 

— А ми з Григорієм зовсім нічого не бачимо, а кілометрів з вісім відчухрали. 

Поки Грицько розповідав, Наталка з Марійкою почепили казанки і чайник над вогнем і заходились готувати вечерю. Всі ожили. Заворушились. Загомоніли. Морози дістали спирту, оселедців, копченого сала. Сірки теж не лишились позаду, розтрясаючії сакви. 

І ось на розстеленім брезенті опівночі забенкетували Сірки з Морозами. Загуляли за всіма звичаями-обичаями. Пили за тих, що тут, пили за тих, що дома, — за стару Морозиху з Сірчихою. «Хай брикають!» Пили за тих, що померли: «Хай царствують!», «Земля їм пером…» І за тих, що ще не народилися, але неодмінно народяться… «З такими от дівчатами та й з такими соколами-хлопцями!..» Пили за усіх… За щасливу дорогу вперед і за щасливий поворот назад. Пили. Примовляли. Пригублювали… Ганна пригублювала до Григорія, рухаючи бровою. А Наталка пригублювала до старого Мороза, прикусюючи репнуту губу, бо не могла дзвінко зареготатись… 

Весело пили, за традицією, за козацьким звичаєм… І орудували ножами за стрілецьким, мисливським звичаєм — кожен своїм, — краяли, кромсали м’ясо, хліб, рибу… І орудували щелепами так, як тільки в тайзі можуть орудувати при вовчих зубах і при вовчому, хижому апетитові… їли — не їли, молотили, стирали все, як на жорнах… 

Григорій сидів насупроти Ганни, що так лукаво ворушила бровою, і, дивлячись на її знаменитий, такий типовий полтавецькнй профіль в золотих арабесках полум’я, слухав примовок, приговірок і ніяк не міг відпекатись від вражіння, що це вже з ним було десь. Та й знов, либонь, відбувається там, десь в надворсклянському лузі а чи на Пслі. Десь на гулянці Троєцькими святими — це вони «кашу варять»… Порскають коні, хрумкаючи на пасовиську… Зараз ось задирчить деркач, віщуючи ранок, зійде сонце, і вони, запрігши коні, рушать додому… 

Ватра палахкотить, мечучи іскри вгору. На освітлених деревах, що обступили півколом, розвішана зброя — гвинтівки, вінчестери, набійниці… рюкзаки… бінокль… На землі розкидані сідла, саперні лопати, в’юки… Лежать і никають гостровухі, страшні вовчури… Напнуто військовий намет… 

Ні, це не в Слобожанському лузі! Це зовсім на другім кінці землі… А люди — ті самі. І не ті самі. Такі й не такі. Всім такі, лише одним не такі, — поглядом, життєвим тембром, іншою якістю. Ці — суворі і загартовані. Безжалісні стрільці, веселі і безпощадні звіролови, мускулясті диктатори в цій зеленій, первісній державі, хижі і горді завойовники цієї, ще не загнузданої стихії. Життя геть випекло з них сантимептальні риси і вайлувату ліниву млявість, насталивши їх, вигартувавши в безперервнім змаганні за своє існування… 

По вечері молоді поснули, де хто впав. 

Лише діди, запаливши люльки, сиділи ще і гомоніли собі коло вогню. І цибатий зять з ними. 

Григорій одійшов і ліг у темряві на мішки. Був дуже втомлений. Та не міг заснути. 

Старий Мороз розповідав про Комсомольськ. Спершу Григорій не дослухався туди, бо був серцем деінде, — там, під рясним дубом. Воно, те серце, підійшло туди нишком, навшпиньки і стало в головах у тієї насмішкуватої, мов заворожене, не в силі ані ступити далі, ані піти геть… Чув шелест там. Уявляв голову, покладену на тверде сідло, але не міг уявити обличчя — заплющила чи не заплющила очі? Либонь, спить собі… Хай спить… 

А діди тихо бубоніли. І лише помалу дійшов до Григорія жаский зміст тієї розмови, полохаючи сон, що почав був підкрадатись. Старий Мороз розповідав про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями українськими, — про Комсомольськ. Це вони туди їздили… Та й раніше, відколи тільки почато там рити перші кар’єри в дикій пущі, теж там бували. Часто. Контракти з «Бамлагом» на м’ясо мали… І багато чого бачили… Бодай не діждати ніколи. Ге, надивились вони та й наслухались… А тепер і син рідний там… 

І розгортав старий Мороз страхітливі картини, підглядені образки жаскої, каторжанської епопеї… 

Про колони виснажених арештантів на лютім морозі… Про безліч стероризованого, на повільну смерть приреченого люду, а надто про силу-силенну «своїх людей» — земляків з далекої тієї України нещасливої… Про голод і цингу… Про надлюдські терпіння і труд каторжний, а надто взимку, при 50-ступневому морозі напівголих, напівбосих людей, чесних трударів — полтавських, та катеринославських, та херсонських «куркулів», «державних злодіїв», суджених «за колоски», та й всяких «ворогів» — вчених, вчителів, селян і робітників, бородатих дідів і таких же бородатих юнаків, що й не розбереш, скільки людині віку… Про жорстоку смерть без похоронів, як худоби, — смерть від знущання, голоду, пошестей і журби… Про здичавілих собак, що тягають мерзлі людські голови і руки межи бараками… Про чуті арештантські пісні і тугу без слів (бо давно виплакані)… Про неймовірні самогубства… 

Григорій слухав, зціпивши зуби, понуро, і сон тікав від нього. Він до болю чітко уявляв ті арештантські колони і цілу ту, колосальних маштабів, арештантську трагедію, цілу ту пекельну епопею того прославленого Комсомольська… А в уяві зринало пережите самим… Брязки тюремних затворів… Зойки мордованих… Етапи… 

По тілу виступав холодний піт, як від пропасниці. Напнуті нерви бриніли, так, як бринить часом дріт восени на стовпах серед понурого степу, — тоскно, тривожно. А дід Мороз бубонів… 

Він ще розповідав і про те, як останні місяці почало вже те «НеКеВеДе» добиратись і в тайгу. Про «розкуркулювання» та обеззброєння старовірів. Про висилку десь цілого селища старовірського. Про арешти, яких досі не чувати було. Про закон щодо зброї, про заборону користатись нею та її тримати її без дозволу спеціального… 

І кляв на чому світ стоїть. Аж зять цикнув і показав очима туди десь, де лежав Григорій. Сірко, димлячи люлькою, махнув рукою, мовляв: «Не бійся, дурню, то свій чоловік, то інженер». А Мороз кляв: 

— Зброї їм!.. Хазяї теж!.. Та ми вік тут прожили, їх не бачили, та й їх не питали. Де вони були тоді, як тут і нога людська, християнська не ступала, га?!. Іроди!.., — І хитав головою скрушно. І зітхав: 

— Пропав світ! Не дадуть віку спокійно дожити. Ой, не дадуть… 

А цибатий понуро: 

— Трясця їхній матері! Ще не в одного очі на лоба вилізуть… То ще подивимось… — Та й розповідав про те, як у них, на Голих Горах, брали братів Кирпиченків. П’ять років пошукували і не могли дати ради. А вони вчотирьох мали «штаб» там, де сам дідько не дістанеться. І цілий «цехавуз» зброї та припасів всяких… Аж поки їх не вистежили та не оточили… Це минулої зими. Три дні билися… Але не взяли ні одного. Билися, як на «пазиції»… А тоді Кирпиченки з боєм перейшли в Китай… 

У Григорія все переплуталось в голові… Лише одно не могло заплутатись ніде та й загубитись — гостре відчуття, що доля його не відстає від нього. Що то вона женеться за ним. Вона вже давно тут. Чигає та й готовить йому й на цій землі всякі несподіванки… 

І так, ніби хто зрушив шар попелу над купою пригаслого жару, звільнив його та й почав роздмухувати той пекельний, всепожирающий вогонь в його серці, що тут був притух в цім едемі зеленім, — вогонь всесокрушающего, але… і безсильного гніву. Отого гніву, що стискав п’ястуки до хруску і змушував серце скиглити, як мала дитина, ні, як в’язень на тортурах, якому насіли на руки й на ноги і заткнули уста ганчіркою… 

Так лежав Григорій і думав свої думи. А вони — то летіли вихором, то пливли, як чорні, понурі хмари… Пливли по опаловому небі над тривожною землею… над м’ятежною землею… Освітлювані мовчазними загравами… Пливли… 

Так незчувся, коли й заснув. Сон таки взяв своє, налігши всією силою. 

А як розплющив очі — вже світало. Ватра давно погасла. Стояла тиша. Лише порскали коні. 

Тихенько повернув голову… Під столітнім дубом лицем угору лежала Наталка. В головах сідло. Дівчина лежала нерухомо і дивилась широко розплющеними очима просто себе вгору і лише зрідка кліпала — з віт падала роса. 

* * *

Ще сонечко не позолотило вершини найвищих дерев, як Сірки розпрощалися з Морозами. Швидко зібрались і рушили, кожен за своїм маршрутом. Морози пішли на південь, Сірки — на північ. Квапились кожен по своє. Люди нетрищ такі ж діловиті, як і всі інші. 

На місці залишилась тільки купа попелу і велика, випечена навколо, чорна пляма таборового попелища. Як пам’ятка. І буде та пляма довго чорніти, — місяці, а то й роки. Хтось, ідучи, зупиниться над нею задумливо, а то й стане табором і ще раз розкладе на ній вогнище, але ніколи не вгадає, ніколи не вичитає з тієї плями точної її біографії: як саме, з чиєї волі та й з якої пригоди вона постала і що тут відбувалось, і що тут говорилось та й що думалось. Ні, не вичитає ніколи, що це тут зустрілися були Сірки з Морозами. А вже зовсім но вгадає, що був тут і такий — нащадок славного роду — закинений з далекої-далекої землі химерною долею. Кидав тут у вогонь гілляччя, лежав тут горічерева і так багато за коротку ніч передумав. 

Та пляма лишилась сама по собі, і ніхто на неї навіть не оглянувся, відходячи. Хіба лише Григорій, та й то більше пильнуючи, чи не забули чого, аніж з розмислу. Всі були невиспані, але бадьорі, лише мовчазні. В ранковім повітрі було холоднувато, і той холодок ранковий бадьорив, змушуючи людей і тварин рухатись шпарко. Але не тільки це підганяло. Поки не припекло сонце та поки не піднялися на крила паутині армії, кожен квапився пройти якнайбільше. А там можна буде добре виспатись на привалі. 

Сірко знов ішов позаду, замикаючи процесію, а Гриць з Григорієм попереду. 

В однім місці хлопці бачили смішну річ… Вже сонечко підбилося вгору і розіклало золоті плями, як шовкові хустки, на галявинах, на стежці, на каменях. Хлопці йшли далеко попереду, як раптом натрапили на велику гадюку, що лежала на стежці. Сіра, з чорними плямами, лежала вона на золотій латці сонячній і грілася собі. Зачувши кроки, враз широко розкрила пащу. Але не підняла голови до хлопців — до небезпеки, як то гадюки завжди роблять, а поклала її на землю. Хлопці здивувалися. Але ще більше здивувалися, коли побачили, як в ту розкриту пащу, мов у нору, почали шмигати манюсінькі гадючата, рятуючись від небезпеки. Такі манюсінькі — завбільшки з циганську голку. 

Хлопці почали реготатись. А гадюка, закривши пащу за останнім гадючам, гайнула в траву і щезла в кам’яних розсипах з блискавичною швидкістю. 

— Марш-марш! дітки… 

Старий Сірко квапив. Йшли без зупинки. Налягали, поки не припекло. Йшли становиками вздовж, спускались впоперек і переходили паді, потопаючи в росяних травах і бур’янах, підіймалися на інший становик… 

І не було тим нетрам кінця-краю, і не було, здавалось, краю тій дорозі, тим мандрам до тієї загадкової паді Голубої. 

Перепочивши і поснідавши та трохи поспавши, знову рушили. Далі. Все далі і все на одному місці — зі становика на становик, а тоді в долину і наче назад на той самий становик. Йшли по високих хребтах та по глибоких проваллях і темних ущелинах, — раз сонце зліва, раз справа, а раз зовсім померкало десь за первісним пралісом. І такий він був темний та вогкий, що навіть паута в нім не було. Такими ущелинами приємно було йти. Хоч би й всю дорогу!.. 

Кілька разів переходили марі, — люди й коні йшли обережно перше провіреною стежкою, майже слід в слід, пильнуючи, щоб не оступитися. Один необережний крок — і клопоту не обберешся, якщо не втопишся раніше, аніж тебе вирятують. 

Стежка, що була перші дні така добре втоптана, помалу зійшла нанівець. Згодом і зовсім пропала. Йшли, далебі, навпростець. А хідня навпростець — дуже важка тут. Перемагаючії великі труднощі, посувалися дуже поволі. Але посувалися. Тепер уже старий Сірко йшов попереду. Тільки він один міг вивести з цього зеленого хаосу і довести туди, куди треба. 

По якімсь часі натрапили на нову, добру стежку і, перепочивши, пішли, як раніше. Швидким, бадьорим темпом… 

До Голубої паді дійшли третього дня під обід. Заким дійшли, ще раз ночували на стежці, але вже біля води, у вершині річки Мухень. Власне, ніякої річки там і не було, ще так лишень, річечка чи джерело. Але мальовниче. Падала та річечка стрімким водоспадом серед надзвичайних у своїй первісній красі урвищ і шуміла-шуміла. Їх, таких водоспадів, безліч по нетрях. 

Тут і отаборились. Розіклали величезну ватру. А що тут мошка не давала жити — отой клятий гнус, та й комарі, — то понапинали ще й накомарники — такі наметики маленькі для кожного окремо, від комарів. Позалазили туди, кожен у свій, попідгортали поли під себе і так лежачи, невидні, гомоніли. 

Глянути збоку — чудно: горить вогонь, лежать собаки і гомонять люди, але людей нема. Лише чотири білі куреники. 

Діалог під на комaрниками

Тут, власне, і відбувалися справжні хрестини Григорієві, і то в такий оригінальний спосіб. Дідів голос з-під накомарника: 

— Наталко! А де ти діла вухналі, дочко? Либонь же ти їх ховала… 

Наталчин голос: 

— Ні, то ж Грицько, тату. 

— Ага!!. — це Грицьків голос з-під куреника, тріумфуючи; — От тепер угадай, котрий з нас! Сірків голос: 

— Котрий, дочко? 

— Та… — і із смішинкою: — «Інженер» же, чи що. Під Григорієвим куреником здивоване: 

— О!?. 

Сірків голос: 

— Що ти верзеш там, мала?.. 

— Хіба то я верзу, тату?! Ви ж учора хвалились Морозам: «І н ж е н е р», мов… 

Сірків голос ніяково: 

— А-а-а… — а далі, розсердившись та й посміхаючись воднораз: — От дурна сорока… 

Під Григорієвим куреником сміх. 

Дід: 

— Чого ти смієшся, сину? Що дід такий дурний? Таке, бач, трапилось… 

Наталка сердито: 

— То він, тату, сміється од радості, що потрапив в такі великі пани. 

— Ні… — озвався Григорій серйозно: — Я сміюся… Сміюся я, батьку, що ви таки, мабуть, угадали… 

— Як то!?! 

— А так… Я таки справді інженер. — О!!. — аж виліз дід з-під куреника. — А ви кажете — дід дурний! Го-го!.. — але не бачачи нікого зі співбесідників і заатакований гнусом, заліз під куреник знову: — А ви кажете, дід дурний.. (Не знати чому саме, але старий Сірко радів надзвичайно). — Бач, воно ж зразу видно, що щось не так, то пак… І по якій же ти, сину, часті?.. 

Павза. 

— Авіаконструктор, — нарешті почулося з-під Григорієвого куреника, не то з зітханням, не то з нерішучістю. «Чи сказать, чи не сказать?» 

Незрозуміле і несподіване слово спричинило мовчанку. Чути, як гула мошкара. 

Нарешті Наталчин голос, вагаючись, але не в силі перемогти зацікавлення і здивовання тим чудним словом: 

— А що то таке — авіа… Як-як пак?.. Ага — кон-н-стр-рук-тор?! Чи так? Боже, язик можна звихнути! — а сама десь далебі аж почервоніла, що така «дурна». 

— Так, — підбадьорив Григорій і пояснив: — Авіаконструктор — інженер, що вигадує і будує літаки. 

— Боже ж мій! То чого ж ти мовчав?! — захвилювався Гриць. — То ти й літати вмієш!?. 

— Вмію, Грицю. — Павза. А далі, ухиляючись від розмови, насмішкувато, кепкуючи з самого себе: — Ось бач аж куди залетів… 

Старий Сірко закректав, збагнув, що хлопцеві щось не теє.. Щоб урвати розмову, дід виголосив як резолюцію: 

— Здорово! їй-бо, здорово!!. Хотів раз дід збрехати — і не вдалось! — всі засміялись. — Ну, гаразд, синку, раз уже так, що моя вигадка вийшла на правду, то ми тебе так і зватимем — інженером. Добре? 

Резолюція була ухвалена одностайно. Титул всім сподобався, за винятком хіба самого Григорія, але його не питали, — він мусів підкоритись для загального добра, «інакше буде плутанина». 

— Інженер… інженер… — повторила Наталка кілька разів про себе, щоб не забути. — Заливай!!. — їй, певно, хотілось пожартувати а чи ввести в курс справи вірного свого друга, але роздумалась. — Ні, нехай завтра… То, брат, для тебе тяжка річ, — промовила дрімливо до камарада, що підбіг до куреника і стояв, торкаючи лапою одстовбурчене ворухливе полотнище. 

А інженер, тобто Григорій, лежав під куреником горілиць, і зажмуривши очі, дослухався до ноток в тім голосі. «Кепкує дівчисько. Сорока. Кон-стр-рукт-тор»… — І посміхався, як вона розгублено тягла те слово, що «язик можна звихнути». А ще посміхався на думку: «А що якби це дівчисько та отак узяв і переніс в той інший світ, — в світ лабораторій, наукових кабінетів, в грохітняву заводу… в рев моторів… в мерехтіння пропелерів… в шум тисяч літаків у повітрі… Тільки уявити її здивування! А то ще й піднести її ген і замчати у небо за хмари… за хмари…» 

В вуха гула мошкара. Вже в накомарнику їла поїдом. Оце серед гудіння зовні відокремлюється тонюпький голосок, гострий, як шило: «Дзі-і-інь… Дззі-і-нь…» Ближче, ближче. Вже в’ється над носом а чи біля вуха. Манюньке, а викликає тривогу, мов велетенський літак. Мотор гуде зі дзвоном: «Дззі-і-і…» 

І враз пропелер встромлюється в шкіру!.. Сатана! Де вона знаходить дірку в новісінькім накомарнику!?! 

Дід не витримав перший, а з ним і Наталка, — вискочили з-під накомарників: 

— Інженере!.. Грицьку!.. Вечеряти!!. 

Ось так, власне, відбувалися христини. Відтоді Григорія здебільша звано «інженером» і тільки зрідка Григорієм. 

Надь Голуба

Другого дня к обіду, після, здавалось, безконечних спусків та петляння по становиках, прийшли, нарешті, на Голубу. 

Під сопкою, над широченькою, бистрою річечкою стояла споруда — комора не комора, хата, крита берестою (березовою корою). Двоє вікон дивились на широку і, здавалось, безкраю, справді голубу улоговину, що йшла десь униз і ген аж під синьо-фіалковим пасмом повертала вправо. І голубіла-голубіла. Коні заіржали, ніби прибули додому. Собаки пішли по нишпорках. А падь голубіла, заллята сонцем, мрійна і приваблива віддаля, як замріяна дівчина. Вона була вкрита морем лісу, але де-не-де лисіли плями — галявини лук. Просто перед хатою, по той бік річки, схили сопок та берег річки також були покриті буйною травою. Лиш, де-не-де по траві стирчали похило і просто голі стовбури, а подекуди чорні ожуги. 

Хата з ґанком і прибудовою. Коло хати стіжок торішнього сіна, окремо дашок на стовпчиках і конов’язь. Під хатою лежала перевернута догори дном байда. 

— Ось ми й дома! Тпру! Агов! Хазяїн дома? 

У відповідь з-під байди вискочив хвостатий звірок, з добру кішку, і з усіх ніг кинувся навтьоки. 

— Харза! Ха-ха-ха! Держи її! Та постривай, щось скажу!.. 

Але харза не стала «стривати», мчала, як помело. Собаки з лящанням подались навздогін, та харзу мов вітром піддало — метнулась на дерево і подалась верхами. Собаки, задоволені, що так добре налякали непроханого сторожа, повернулись назад. 

Тут уже мисливці розташувались, як дома, бо таки це й була справжня їхня господа. В хаті була добра селянська піч, складена з дикого каменю, дощана підлога, широкий піл. 

Перепочили, і закипіла робота. За годину навели такий лад, немов тут увесь час жили. Помили, почистили, упорядкували все. В вікнах уже стояли квіти. 

Пишні, різнобарвні, яскраві дикунки. Це вже Наталка. Поки хлопці порались з в’юками, вона збігала за річку, на луку. Пишні саранки, дикі ромашки, і мак, в’юнки, І плакун, і ще, й ще — всі, які трапились, прибули гості. 

Зброю і весь вантаж склали до комірчини, а звідти повикочували великі кадовби. Грубі й дебелі, вони порозсихались без діла, їх виставили до річки і поналивали водою. 

З того, що в комірчині був деякий бондарський струмент, Григорій виснував, що кадовби ці роблено тут на місці. Але його здивувало не це, а те, що такий цінний струмент, та й інші ще цінніші речі, які тут були, як от поперечна пилка, колій, відра, великий вмазаний казан надворі, та й байда, — так тут лежали і ніхто їх не забрав. І вікна цілі — ніхто їх не повибивав, і піч не зруйнована, хоч хата й не заперта була. Диво дивнеє, як на європейця. Він про це сказав. 

Старий Сірко своєю чергою здивувався: 

— А як же інакше? Ще що вигадай курям на сміх! Е, синку, тут такий закон, закон неписаний. Тут раніше було хоч рушницю залиши у шатрі, хоч хутрину, хоч що хоч, — лежатиме місяць — ніхто не візьме. Бувало, й зайде хто, — переспить чи дощ перебуде та й піде. Було… Та й тепер ще, слава Богу, поки без великих змін. Так же колись і на Україні було… Чи, мо’, й тепер?.. 

— Авжеж, там із шатром занесуть, з живого шапку знімуть, а то й з головою разом. 

— Он як! Дійшли науки, значить! 

Затопили піч — перевірили, чи не завалилась де. 

А впоравшись з усім, старий заходився надворі варити обід. Наталка повела коні, а хлопці пішли десь «на широке» купатись. 

А теє «широке» — велике бурхливе плесо під водоспадом. Водоспад же — хоч під Дніпрогес. З триметрової височини стрімголов падала прозора стіна. Вода гнала наввипередки, аж наче зі сміхом. Дійшовши до низу, вона кипіла і гула, а далі розходилась на всі брки, поспішаючи десь до нової, чергової такої забавки. Хлопці пірнали, дуріли. Вода була холодна, і це було приємно. 

— Оцей водоспад, знаєш, як зветься — спитав Грицько. — Ніколи не вгадаєш… 

— Дивлячись, хто давав назву. Ну, скажем… який-небудь Анюй або Улахеза, якщо хрестили китайці, або ще водоспад імені Дерибаса, як по-новому. 

— Ні, не так! Він зветься Дівчина. Чомусь усі мисливці так звуть. А гарно? 

— Гарно. 

А сам подумав: «Дійсно. Грайливий і сердитий, буйний і лагідний, ніжний і звабливий у своїй дикій красі… Ще б добавити: «дівчина Наталка». 

— Є така байка, — розповідав Грицько, — тілький хто її вигадав, не знати. От: була дівчина удегейка, красуня. мавочка. І любила одного чужинця. Любила — мовчала, нічого не сказала. А як він пішов десь геть і не вернувся, вона пішла в ліс і, заплакавши, впала навколішки, свого Бога благала, щоб завернув. І ждала, і плакала… Та так і лишилась ждати далі. Та її став тоді на цім місці водоспад оцей. Дівчина тужить, все плаче… Так розповідають. Брешуть, звичайно? 

Григорієві було шкода руйнувати прекрасну легенду, і він промовчав. Потім підтримав: 

— Чому ж! Мабуть, правда. 

Коли повернулись, обід був готовий. Дід із Наталкою теж після купання посвіжіли і в доброму настрої чекали їх. 

— Сьогодні вже шабаш, — оголосив дід по обіді. — До завтра — свято. А завтра підемо на розглядини. 

Хлопці ходили ще до річки вкосити трави і носили її оберемками, щоб вистачило коням на ніч. 

Наталка блукала з Заливаєм і з біноклем, — все кудись видивлялась. То стояла в гущавині і дивилась, як хлопці косять, то цілу годину спостерігала вивірку, а то дивилась у воду, лігши на березі, — дивилася пильно туди в бінокль, ніби там хтозна й що побачила. В біноклі мерехтіла веселка. Заливай насторожено дивився теж у воду, лежачи поруч і нашорошивши вуха. Аж Наталка засміялась і турнула його в річку. Потім вони бігали разом наввипередки по урвищах, стрибали через каміння, ловили колонка, якого застукали на голім березі коло річки. Довго стрибали за ним. А він, як в’юн, рятувався героїчно. А вже як загнали його на дерево і він, почепившись на гладкому стовбурі метрів за два від землі, жалібно і перелякано дивився вниз у страшну Заливаєву пащу, як уже лишилося його тільки взяти, Наталка враз одкликала пса: 

— Ходім! Нехай утікає. От налякали ми його, га! Хай попадеться нам узимку, як буде багатий. 

На нічліг хлопці влаштували собі окрему квартиру під стіжком, бо ж «у хаті душно, інше діло стіжок». Це мала бути їхня домівка. 

Коні на ніч поставили біля конов’язя. 

Пантовка

Другого дня, як сонце оббило трохи росу і як «увесь звір, мовляв старий Сірко, уже заднював», посідлали коней і всі четверо виїхали на оглядини. Перед тим пильно помили коней від решток дьогтю, почистились самі. Григорій хотів наквацювати ічаги дьогтем, але Наталка суворо заборонила, а батько пояснив: 

— Звір полохається. Треба, щоб поменше непевних запахів. Це ж пантівка, дітки. Не зіпсуйте каші! Особливо звір чуйний до запахів людини та запаху пороху. 

Через те пильно почистили зброю і не пішки пішли, а поїхали верхи, щоб не «слідити». 

Собак залишили вдома, поприв’язувавши. Їх не для цього полювання взято сюди. 

Григорій хвилювався, як справжній мисливець, та ще перед таким невідомим полюванням. Проте полювання вдень ніякого не було. Вони в дорозі виполохали двійко вепрів. Іншим часом жоден би не втік, а зараз ніхто й не здумав зняти рушницю, навіть не тюкнув. Потім бачили сохатого, що по шию стояв у воді. Старий Сірко зупинив копя в гущавині, і всі також. Почекали, поки сохатий десь пішов собі. Сірко промурмотів: 

— Вражої мами, шляєшся тут, спав би… 

Так проїхали кілометрів з вісім, здебільша мовчки. І приїхали на солонець. 

Спершу оддалік довго оглядав його старий Сірко в бінокль, а переконавшись, що нічого тім нема, куди вів дивився (а дивився десь просто себе на широку ясно-зелену галявину), поїхали. 

Солонець, як побачив Григорій, — це низове узбіччя голої сопки, подекуди покрите буйною травою, а як де — мочарами. Вгорі непрохідні нетрі, а внкзу схил переходив у болотяну низину, там текла річка, утикана камінням. Далі простяглась безконечна мар, а на марі голі стовбури, як щогли потоплених кораблів. Всі вони обсмалені, — чорні ожуги над чистою ясною зеленню. 

На самий солонець не виїздили, оглядали його по черзі в бінокль. Перший оглянув батько і задоволене повів бровами. 

— Ось глянь он туди, — шепнув Григорієві, подаючи бінокль. 

Григорій побачив серед зелені в кількох місцях чорну землю, повигрібану, потоптану. Згадав Грицькову розповідь: 

— Ото звір їсть ту землю. 

Потім батько показав йому в другий бік. Григорій довго дивився і нічого не бачив, а нарешті помітив збоку, недалеко від чорних плям, але між кущами і вітроломом, що громадились нижче і сходили аж до річки, якийсь горбик, зарослий травою і бур’яном, і скорше здогадався, аніж роздивився, що то ж ота халупка, засідка. 

Так вони оглядали хвилин десять. Потім старий десь поїхав сам. 

— Подивитись, звідки звір заходить, — пояснив Грицько. 

Повернувся батько задоволений. Потім їхали довго річкою вбрід і оглянули другий солонець, кілометрів за три далі; оглянули так само оддалік і так само батько їздив сам ще. А вже по тому повернулись назад, так само тихо. 

Лише аж близько табору старий підбив наслідки огляду. 

— Мабуть, таки ми недарма приїхали. Це, мабуть, ти, козаче (до Григорія), щасливий такий. Дай Боже! 

Дома метали жереб, кому починати пантовку, кому першому йти на цю ніч. Чи батькові з Григорієм, чи Наталці з Грицьком. Так вони завжди робили, вірячи в щастя, в Провидіння, в «фарт», — це було традицією. Жереб випав батькові з Григорієм. 

Як сонце похилило на захід, Григорій з батьком вирядились і пішли, захопивши бінокль, сітки проти мошки, сокиру й зброю. Рушаючи, батько зняв кашкета і перехрестився. 

Перші кілометри батько читав новакові «інструкцію» щодо пантовки. 

…Сидіти тихо, хоч би навіть блохи з’їли зовсім. Не чхати, не кашляти — і іншого нічого не робити, хоч би й цілу ніч довелось… дивитись у віконечко, не спускаючи очей з солонця, дивитись обома. Стріляти йому, цебто Григорієві, першому. Без заперечень! Перевірити щастя. 

Але стріляти тоді, коли він йому натисне тихенько ногу. Одні звірі будуть безрогі — то самиці, боронь Боже, стрелити, бо тоді пропаде солонець. Тоді вже скоро не буде діла, як закривавиш місце. Будуть і рогаті — але то можуть бути не ізюбри, а сохаті або цапи. Стріляти ж лише самця-ізюбра, і то в которого підходящі панти, отакі й отакі… 

А як сонечко спускалось за кряж, вони вже сиділи в халупі, заправили заздалегідь вінчестер та гвинтівку і поклали у дві маленькі амбразури, нерівної форми віконечка, продовгі впоперек. Це щоб потім не клацати. 

Вечоріло швидко, як взагалі в горах та в нетрях. Не встигло сонечко зникнути, як уже посутеніло та запала темрява. 

Григорій дивився ліворуч на сизі кряжі під червоним колом, пересновані червоним павутинням променів, і думка мимохіть поверталась назад, до табору. 

В малесенькій тісній халупці було вогко і трохи душно. Почали докучати комарі і дрібнюсінька мошка. Понадівали сітки, але це мало рятувало. Тонесеньке дзижчання звичайно починалось зокола, а потім залазило всередину і несподівано пекло болючим уколом. Гнус їв поїдом. Але Григорій терпів мовчки. Вони сиділи на зручних пеньках і, не прихиляючись до віконечок, мовчки дивились прямо на солонець, на бліду латку неба. Час тягнувся мляво, без краю. Та далі хвилини побігли жвавіше, з дзвоном у вухах. 

В нетрях почався рух. Трісне гілка, зашарудить лист. Час плине вже, як кров у висках, відбиваючи шалений ритм. Григорій тримав гвинтівку, вдивлявся напружено в темряву і нічого не бачив. Кожну хвилину чекав, що дід натисне ногу… Ось! Вийшли! На блідім тлі неба попливли тіні, стали, задравши голови. Чути, як чмихтять ніздрями. 

Але дід сидів нерухомо і дивився в бінокль. Чи й він так хвилюється? Григорій знав, що в нього вінчестер напоготові. Навіть рука на руків’ї. У нього прекрасний цейсівський бінокль, наведений ще завидна як слід, і він тепер лише робить маленькі поправки одним пальцем. 

Потім вийшла якась здоровенна звірюка і стала ступнів за двадцять, піднісши рогату голову. Григорій так захвилювався, що мало не пальнув, мало не скрикнув: 

«Та стріляйте ж, батьку». Але роздивився — роги, як лопати, такі характерні для сохатого. Пішов, чути, як гребе. 

Секунди бігли. Мошка розправлялась з нерухомою жертвою як хотіла, але Григорій не помічав. О, йому не вперше годувати хижаків! Згадав Бакирівські озера, вечірні та вранішні перелети, вальдшнепині тяги над Ворсклою в лісі і перепелині ловлі з сіткою та кликуном… І так само комарі, комарі… І прогнати не можна, щоб не видати себе. Втягуй лиш голову в комір. 

Аж ось щось задудніло. Щось іде стежкою звідти, звідки й вони прийшли. Ішло, йшло — стало. Близько десь. Ось скоро вийде з-за халупи. А воно десь стоїть не рухається. Довго. Григорій вже думав, що йому почулось. 

Коли це як не чмихне, як не затупотить, затріщить… Подалось геть десь. 

— А, ідолова душа! — не втерпів, зашипів дід: — Ах ти ж враг такий! Зрозумів… 

Тварини, що були на солонці, нашорошились і теж зникли. 

Довго по тому вони ще сиділи. Дід уже йорзав сердито… Приходило ще кілька тіней, солонцювали. Але ні разу дід не натиснув на ногу. Так просиділи до ранку. 

Вранці покинули тихенько халупу і пішли геть, на табір. Дід пильно обдивився стежку біля халупи, кущі. Ішов стежкою і приглядався. Приблизно за кілометр став і показав на слід, що виходив з тайги на стежку… Нічого не сказав. 

Григорій почував себе втомлено, як побитий, поки не розімнявся. За ніч на нім усе подерев’яніло. 

А вже як було далеко від солонця, старий Сірко заговорив: 

— От лиха личина. Ну, то ж і пантач був! Та хитрий же! Ото вийшов на стежку і нашим слідом-слідом… поки не вхопив духу, де був слід свіжіший.. Ну, ми його все одно обдуримо. 

Дома їх узяли на кпини. Обличчя у Григорія розпухло, аж собаки не впізнали. Це й було приводом для сміху. І Наталка теж посміювалася. Глузливо, либонь. 

Григорій півдня кис у воді, — одтухав. Потім ліг спати, але коли встав і з’явився перед світлі Грицькові очі — той аж присідав з реготу: 

— Як китаєць, ха-ха-ха! 

Наталка кусала губи, а далі не витримала і собі зайшлась сміхом; зиркне та як заллється. Григорій подивився в шибку — дійсно, морда! Скивиці і щелепи понабрякали, ніс роздуло, як кушку, а очей нема — самі щілинки. За обідом усе потрапляв ложкою мимо казанка. Сміх. 

— Нічого, козаче, — потішав дід. — Подивимось, які вони завтра прийдуть… 

— Е, в мене вже шкіра як у вола. Не протнуть! 

Під вечір пішли Грицько з Наталкою, їм батько звелів іти на другий солонець. 

Старий Сірко звечора довго дослухався і вночі часто виходив. Вийде, стане, послухає, — чи не стрельне… І знову укладався спати. 

Вранці повернулись мисливці і теж ні з чим. Грицько дражнив Наталку, Наталка глузувала з Грицька. А разом виходило, що нічого путнього не прийшло. Така ніч. Багато звіра ходить, але путнього не трапилось. Було два прекрасних пантачі, так ще панти «зеленуваті». 

Старий Сірко вислухав звіт і похвалив невідомо кого: 

— Добре, дуже добре… 

І Грицько, й Наталка — обоє були забрьохані, мокрі, як хлюща, по самі вуха, невиспані і покусані, але не пухлі. І дивно — Григорієві не було прикро, а, навпаки, він радів, коли вглядів ще здалеку нормальне, таке строге і воднораз ніжне дівоче обличчя. У самого в нього за ніч пухлина майже зникла, лише нестерпно свербіло. 

Знову була їхня черга з старим. Тепер вони повелись хитро. Не дійшовши за три кілометри до місця, зупинились, пороззувались і пішли брідма річкою. Аж до самої халупи. А потім, не взуваючись, зайшли збоку і забрались у халупу. 

— От тепер подивимось, — бурчав Сірко, — хто хитріший. 

Повзувались, налаштувались і стали чекати знову, як і перше. 

Знову були кози, потім ще якісь тіні, але далеко, не видко. Але то було щось цікаве — дід нетерпляче почав йорзати. 

Коли десь опівночі затупало знову на стежці і водночас десь збоку ще — не одно! Те, що на стежці, зупинилось. А збоку повз хатку навкіс пройшла самиця. За нею самець. Стали, слухають, гребуть. Григорій чує, як у нього тремтять коліна, напружує зір, а серце стукає, аж у вічу кола плавають. Та дід не дає знаку, не натискає на ногу. Коли це з-за хатки попри саму стіну пройшло, вийшло наперед і стало ось тут, ступнів за п’ятнадцять. Видно проти неба, як ворушить головою, чітко вимальовуються роги, можна навіть перелічити кінці на них… Григорій навів мушку під пахву і чекав… Вічність… Аж відчув, що йому з усієї сили давлять на пальці. Тоді він натиснув собачку… Блиснуло! Бахнуло!.. Звір стрибонув… В цю мить вистрілив і дід, але кудись у другий бік, а тоді пошепки: 

— Та-ак. Добре, синку. Ну, а тепер давай спати. Тихо лиш, — звір пострілу не боїться, людей боїться. 

І вони полягали спати на купі сухого бур’яну. Але яке вже там спання! Григорій повертається з боку на бік. Його пік сором, — він бачив-бо, як звір утік. «Партач!». 

«Прийшов пантач, стріляв партач, і вийшов пшик». 

А як засіріло, вони вийшли. Оддалік, там, де стрельнув дід, лежала рудувата велика тварина, одкинувши горду голову. Спить. Туди не кинулись, а зразу до місця, де стрелив Григорій. Пусто. 

— Добре, добре, — бурчав дід. 

І пішов уперед, придивляючись до рудих краплинок на траві. 

— В пахву битий… Здоровий, ірод… 

Вони пройшли з кілометр. Дід радісно кивнув головою. 

— Он! Ну, слава Богу. 

На самім березі коло річки лежав боком велетень, красень-ізюбр. Хотів напитись води, та так і закляк. Голова у воді. 

— Добре! От добре! — радів дід Сірко. — Умочив панти, мов знарошне, щоб не подряпати, не поламати. Молодець. 

Григорієві було трохи шкода таку прегарну тварину, почував себе, як убивець. Але це мить. Здушив у собі це дурне почуття. Дід урочисто зняв кашкет, перехрестився на схід сонця і взяв сокирку: 

— А держи отак. 

Сперш ножем провів по шкірі, зробивши велике коло круг рогів, а тоді по-мистецькому вирубав їх з черепом. 

— Ох і ловкі ж! Оце фарт тобі! На. Держи. Григорій узяв. Так оце-о панти? Отакі вони! Роги — не роги, якісь гумові цурпалки. А таки роги, але молоді, по три пагінці лише пустили кожен. Не роги, а сама шкіра, чимсь наллята, а зверху аж мерехтить, вилискує шерсть густа та коротенька, що нею ті панти покриті. 

Тим часом старий вправно і швидко оббілував тушу. Дав усьому лад. М’ясо вже порубане склав на траву і так накрив шкурою. Тельбухи пустив за водою. 

Те саме зробили й з другим. Раніше його підтягли до річки подалі. Це був молодший самець, але панти мав не гірші, менші, але красивіші, повніші і такі симетричні, як близнята. 

— А це, — розповідав Сірко, — найбільше ціниться. Упоравшись із другим і так само пустивши тельбухи за водою, стали чекати. Дід гомонів: 

— Колись за такі рівненькі панти китайці платили золотом удвоє проти ваги, тоді як за звичайні лише половину, а то й менше, і то за не попсовані. А як попсовані, то, бувало, й зовсім дешево. А чого так за рівненькі та щоб невеликі добре платили, — біс його зна. Бачиш, панти у китайців — це перші ліки протії всяких хвороб. От, скажім, як уміючії приготувати, то й старого діда потягне женитись… Та й всякі хвороби лікують, різні. Тебе ми теж лікували ними. Атож. Через те вони й ціняться так. Я дещо у китайців вивчився. От. А маленькі, кажуть, ось чим дорогі: як вельможа вельможі дає хабара, то за найліпший хабар вважають панти. Ото з рукава й підсуне йому нишком. А попробуй ти великі панти сховати в рукав. Та й сили у молодших більше. Колись китайці скуповували їх самі тут і навіть полювати ходили, поки наші не віднадили. А тепер власть заготовляє їх організовано та й збуває в Китай за золото… Та чого це наших немає? Ходім, бо зіпсуються. 

Забрали панти й пішли. 

— Це вже на цім солонці — хіба як дощ пройде та змиє дух, — тоді буде діло. 

На стежці зустріли Грицька й Наталку верхи. Ті навіть не здивувалися, побачивши. Лише Грицько запитав: 

— Хто? 

— Та хто ж, як не він, — кинув дід на Григорія. 

— Обидві? 

— А то ж як. Поганяйте та чепурненько все заберіть. 

Сіркове чаклування

Вдома була розвага. Старий, як жрець, заходився священодіяти з пантами. Звелів напалити піч. Тим часом обмотав панти марлею. Майстерно так. Всі спостерігали, а старий повчав. 

— Стій, а м’ясо посолили? 

— Посолили. Все як слід, ще й нагнітили добре. 

— Гаразд. Головне, слухай, ти, синку, це тобі десь здасться. Панти ж, бачиш, м’які, а їх треба зробити твердими, бо засмердяться і пропадуть. То ж раніше їх заварювали по-китайському. Але то довго й марудно і треба китайського терпіння. На базі — там «ліктричеством», так до бази, бач, далеко, сім раз попсуються. А у нас простіш, по-нашому… А як там у печі? 

В печі тріщало. Щедро накладені смоляні дрова горіли дружно. Розпікали. 

— Отож, як панти припсувались трохи, їх дутиме і вони репнуть, — тоді треба, як ковбасу, поштрикати їх голкою, щоб зійшла порча. Вони ж бач, повні крові, а кров псується швидко. Затужавити панти, цебто зробити їх твердими, мало хто зможе, це велике діло. А от паш спосіб — це секрет. Ми їх, як хліб, печемо… 

Коли нарешті піч добре розпеклась, старий велів геть вигребти весь жар, а тоді всунув у піч руку, потримав, покрутив головою: 

— Зайве, хай прочахне. За десять хвилин: 

— Ану, Наталко, як там? Можна? 

Наталка всунула руку: 

— Хтозна… 

Тоді попробував дід, скрутнув головою. 

— Ану, ти, козаче. 

Григорій засміявся: 

— Було б же термометр узяти. Яку вам температуру треба? 

— Е, термометр тут ні до чого. Тут які панти, таку й температуру треба. Треба угадати на дух, рукою. 

Нарешті дід уловив момент і «посадив» панти. Закрив заслінкою і глянув на сонце — закарбував час. 

Після того Григорій з Грицьком ходили на мар «ховати ізюбрів». Викопали яму з метр завглибшки і дістались до криги. Суцільна крига. Викопали поруч і другу таку. Теж крига. Потім допхали сюди кадовби і поставили їх в ці природні льодівні. Зверху добре привалили колодами, гіллям і камінням. Добре накрили. Від сонця і від звіра. 

А Наталка знічев’я вчиняла батькові допит: 

— Ви, тату, обманюєте, що це Григорій убив. 

— От, маєш. А то чого? 

— А того, що один же битий з гвинтівки, а другий з вінчестера. 

— Ну, як ти така збіса хитра, що й батько вже брехун… 

— Ні, але скажіть. 

— Та я ж сказав. 

За якийсь час панти урочисто вийняли з печі. Розмотали марлю… І аж замилувався старий Сірко: 

— Ні, таки тобі фарт, козаче! Ти взагалі щасливий. Я ж на тебе задумав. 

Панти стали наполовину тонші, та зате були уже тверді, як кістка, і чистенькі, оксамитні зверху. 

Грицько з Наталкою ледве дочекались своєї пори. 

Щастя, як трясця

— Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине, — казав Сірко. — Ось побачиш, діло піде. Це фарт. Почався фарт — не зівай. 

Фарт — це щастіння, сліпа фортуна. Мабуть, ніхто так, як мисливці, не покладається і не вірить у щастя. А такі корінні — особливо. В щастя вони вірять, як у долю, як у Бога, і ніщо тую віру не може похитнути. Мисливці взагалі забобонні. А життя їх підтримує з усієї сили. Коли почалося щастя, фарт — не лови гав. 

Удосвіта старий Сірко розбудив Григорія. 

— А вставай-но, синку! Вдень доспиш. Квло хати стояли сідлані коні, вірьовки на сідлах. Поїхали. Григорій не питав, як завжди, знав, що неспроста. А дід чув уночі, як тричі поспіль вистрелило. Там, на Голубій. Коли Григорій висловив був думку, що, може, не вони або й могли обмилитися, Сірко покрутив головою: 

— Там Наталка. 

І так це було сказано, що ніякого сумніву не могло бути. 

— Вона двічі вистрелила. Щаслива вона в мене. Коли приїхали на той другий солонець, біля берега сиділи Грицько з Наталкою, бовтали у воді босими ногами.. Чекали. 

— Чого ви пригнали?! — це Грицько. — Пусте діло! Оця напсувала… Вчинила стрілянину по комарах. 

Старий Сірко посміхнувся в вуса: бреши, мовляв. 

В хаті було дві пари пантів. А біля річки в траві — дві туші. 

Дорогою, сміючись, Грицько розповідав беззлобно, як його сестра піддурила. Умовилися стріляти заразом. Як стануть зручно, тоді й стріляти… А сама стрелила двічі, «на ходу»… Ну, а він уже пальнув у собачий слід. 

Наталка щиро виправдувалась, що не втерпіла та що, «якби не стрелила, — було б гірше». І розповідала жваво, з захопленням, як все було. Григорій слухав, дивився на неї, і йому аж моторошно було трохи: «Яка запальна! Хижа! Ні, не хижа, — дикунка. От. І в ній кров бурхає так, як і в кожної тварини тут, як у пантери, чи в рисі, чи в тигра». 

Але це було хвилину. Дівчина якось урвала на півслові і далі ішла мовчки вже. Але задоволена, як переможниця. 

Старий Сірко, перш ніж покинути солонець, пильно оглянув його, висловив здогад, що було цю ніч там щонайменше чотири бики і стільки ж самиць. 

Грицько й Наталка признались, що дійсно було аж чотири пантачі і три самиці. І ті, що втекли, були наче ліпші, але ці були ближче. 

— Нічого, дітки. Добре! Дуже добре. Тепер пождем. А там Бог дасть, може, дощ. А там, може, й ще добудем що. 

Золоті арабески

Зіпсувавши солонці, вони кілька день не пантували. Але знайшли собі не менш цікаву розвагу: «лучили» рибу. 

Вдень косили та гребли сіно, запасали на зимовий промисел, а вночі «лучили» рибу. 

Спустили на воду байду. Приробили вилку і жаровню з товстого дроту, що валялась у хижі, до байди спереду. 

На жаровню накладали сухих смоляних дров, хмизу, березової кори, ще й брали запас з собою в байду. Брали трохи гасу, ость, рушниці про всякий випадок, і втрьох — Грицько, Наталка й Григорій — рушали на річку. 

Байда тихенько пливла за течією. На носі байди горіла яскрава ватра, — навколо від того було ще темніше, — так в темряві та тишині рухалися з дивним смолоскипом. Місцями, де було глибше і де риби було більше, — підкидали палива ще й бризкали гасом. Полум’я вибухало фейерверком, розсипаючи іскри. 

Це були дивні ночі. Це була велика втіха для Наталки. А ще більша, може, для Григорія. Наталка більше була з остю і іншим не хотіла віддавати. Григорій охоче відмовлявся від своєї «черги» на її користь, мотивуючи тим, що в нього «руку крутить», — і мав з того вигоду. Він сидів на кермі і стернував тихенько дрючком і дивився на неї скільки хотів. Милувався. Впивався, п’янів від того споглядання. А вона не помічала. Занісши ость навідліг і зігнувшись, мов пантера, вдивлялась гострим бистрим зором у глибінь. Химерні блищики танцювали на її розчервонілому обличчі, повному невимовного захвату. Пасемко волосся тріпотіло і золотилось над бровами. Блискавичний удар — і Наталка тріумфує… Викидає в байду здоровенного тайменя або меншого х а р ю з я. Вибирала все найбільшу і била влучно. 

А Грицько пильнував вогню. Коли він хотів і собі взяти ость, вона його благала: 

— Грицю, братику, хай я ще… Ось іще, іще трішки… 

Нарешті передавала з жалем йому ость, заступала його коло вогню. Але не могла втерпіти і перехилялась слідом за братом, пильнуючи. Тоді Григорієві важко було держати байду рівно, але він напружував усі сили. Коли Грицько давав хука, Наталка хвилювалась. За другим разом — проганяла і заступала сама. Григорій радів з того. Спостерігав годинами. Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною. 

Ось зігнулась помалу і враз розігнулась, мов сталева пружина з дзвоном. Ость, пробивши рибу, черкала по камінному дну. 

А раз помилилась і вгородила ость замість риби в пень. Довго вони крутились на однім місці заякорені, не можучи висмикнути ость. Десь заїло в сирому дереві. Наталка хвилювалась, гнівалась, хотіла тут же роздягатись і лізти в воду. Забула, з ким вона. А коли Григорій мовчки, спокійно поліз у воду, скинувши лише сорочку, вона якось слухняно поступилась йому в цьому. Ба, гукала на нього і командувала, — думала що то батько. Енергійно допомагала йому, вказувала, з якого боку краще йому підійти, тощо. А як Григорій, звільнивши ость, підвівся і зустрівся очима, Наталка вмить спалахнула, здивувалась. Почервоніла, зламала брови і відвернулась. Дивовижна, химерна дівчина! 

То були дивні, чарівні ночі в казкових первісних пралісах, на бистрій мерехтливій воді, на чорній воді з золотими арабесками. 

На світанку вони пхалися проти течії у три пари рук і причалювали біля хати. Мокрі, втомлені, закурені сажею, але щасливі.