«Убити пересмішника» РОЗДІЛ IX
— Візьми свої слова назад!
Так я наказала Сесілу Джейкобсу, і то був початок невеселих для нас з Джемом днів. Я стиснула кулаки й приготувалася кинутися в бій. Аттікус обіцяв відлупцювати мене, якщо хоч раз почує, що я з кимось билася: мовляв, я уже занадто доросла, досить пустувати, і чим швидше я навчуся стримуватися, тим краще буде для всіх. Я про це забула.
Забула через Сесіла Джейкобса. Напередодні він крикнув посеред шкільного двору, що батько Всевидька Фінч захищає чорномазих. Я сказала, що це неправда, і розповіла про все Джемові.
— Що він хотів сказати? — запитала я Джема.
— Нічого. Спитай Аттікуса, він тобі розтлумачить.
— Аттікус, це правда, що ти захищаєш чорномазих? — звернулась я ввечері до батька.
— Ну звісно. Тільки не кажи “чорномазих”, Всевидько. Це грубо.
— У школі всі так кажуть.
— Віднині на одного буде менше.
— А нащо ти посилаєш мене в школу, як не хочеш, щоб я так казала?
Батько подивився на мене лагідно і трохи здивовано. Незважаючи на компроміс між нами, я при всякій нагоді намагалася не піти до школи — надто вже вона мені набридла. З перших же днів вересня у мене то ноги підламувалися, то в голові паморочилось, то живіт болів. Я навіть дала п’ятачок синові куховарки міс Рейчел, аби він дозволив мені потертися головою об його голову: у нього був величезний стригучий лишай. Та дарма.
— Аттікус, а чи всі адвокати захищають чор… негрів?
— Авжеж, Всевидько.
— Чому ж тоді Сесіл сказав, що ти захищаєш чорномазих? Він сказав це так, ніби ти вчинив злочин.
Аттікус зітхнув.
— Я захищаю негра. Його звуть Том Робінсон. Він живе в невеличкому селищі, що за смітником. Ходить до тієї ж церкви, що й Келпурнія. Вона добре знає його родину. Кел каже, що це порядні люди. Всевидько, ти ще мала і не все розумієш. Є в місті люди, які кричать, що я не повинен захищати цю людину. Це справа особлива. Вона розглядатиметься в суді під час літньої сесії. Джон Тейлор люб’язно погодився перенести слухання справи…
— Якщо тобі не слід його захищати, чого ж ти захищаєш?
— На це є кілька причин,— відповів Аттікус.— Найголовніше — якщо я не стану його захищати, то не зможу дивитися людям у вічі, не зможу представляти наш округ на законодавчих зборах, не зможу навіть сказати тобі або Джемові, щоб ви робили так, а не інакше.
— Ти хочеш сказати, що якби ти відмовився захищати цю людину, ми з Джемом могли б тебе не слухатися?
— Майже так.
— Чого?
— Бо я не зміг би вимагати од вас, щоб ви слухалися. Розумієш, Всевидько, робота наша така, що кожному адвокату, принаймні раз у житті, доводиться стикатися з судовою справою, яка торкається його особисто. Саме така справа у мене тепер. Можливо, в школі ти почуєш різні нісенітниці з цього приводу. Єдине, про що я хочу тебе просити,— тримай вище голову і не давай волі кулакам. Що б там не казали, ти не повинна втрачати самовладання. Для різноманітності намагайся боротися не кулаками, а головою, вона в тебе непогана, хоч і не дуже хоче вчитись.
— Аттікус, а ми виграємо цю справу?
— Ні, люба, не виграємо.
— Тоді чого ж…
— Бо хоч нас і перемогли сто років тому, а війна триває й досі,— сказав Аттікус.
— Ти кажеш так, як дядечко Айк Фінч,— сказала я.
Дядечко Айк Фінч — єдиний в округу Майкомб живий ветеран Південної армії. Він носив бороду таку, як у генерала Гуда, і дуже пишався цією схожістю. Принаймні раз на рік Аттікус разом з нами навідувався до нього, і мені доводилося його цілувати. Це було жахливо. Аттікус і дядечко Айк весь час розмовляли про ту війну.
“Я так скажу, Аттікус,— казав, бувало, дядечко Айк,— Міссурійський компроміс[2] — ось що нас доконало, а проте якби мені довелося почати все спочатку, я б знову пішов тією самою дорогою і не відступив би ні на крок. Більше того, цього разу ми всипали б їм… Коли в вісімсот шістдесят четвертому на нас звалився отой Твердокамінний Джексон… чи той… перепрошую, молоді люди, в той час Синій[3] Дрючок був уже на небі, пухом йому земля…”
— Підійди сюди, Всевидько,— сказав Аттікус.
Я залізла йому на коліна і поклала голову на груди. Вій обняв мене і став легенько колисати.
“Тепер не ті часи,— відповідав йому на те Аттікус.— Ми воюємо вже не з янкі, а з своїми друзями. Але пам’ятай, хоч як скрутно доводилося б у цій боротьбі, вони залишаються нашими друзями і це наш рідний край”.
Я запам’ятала ці слова і все-таки на другий день перестріла в шкільному дворі Сесіла Джейкобса і сказала:
— Береш свої слова назад?
— А більше ти нічого не хочеш? — закричав він.— Дома мені сказали, що твій батько ганьбить наше місто, а того чорномазого треба повісити на вежі!
Я хотіла заїхати йому в шию, але, згадавши слова Аттікуса, опустила кулаки і пішла геть.
— Злякалася! Боягузка! — дзвеніло у мене в вухах.
Вперше в житті я ухилилася від бійки.
Виходило так, що якби я побилася з Сесілом, то підвела б Аттікуса. А він так рідко звертався з проханням до нас із Джемом, що заради нього я готова була стерпіти навіть образливе “боягузка”. Я відчула, що повелася благородно, згадавши прохання Аттікуса, і лишалася благородною три тижні. А потім настало Різдво, і з ним прийшла біда.
Ми з Джемом ждали Різдва із змішаним почуттям. Ялинка і дядечко Джек Фінч — це приємно. Щороку напередодні Різдва ми їздили на станцію Мейкомб зустрічати дядечка Джека, і він звичайно гостював у нас цілий тиждень.
З другого боку, було ясно, що нам не минути візиту до тітки Олександри і Френсіса.
Певно, сюди треба додати ще й дядька Джімі, чоловіка тітки Олександри; правда, він зі мною ніколи не розмовляв, тільки одного разу буркнув: “Злазь з паркана”,— отже, у мене були всі підстави не помічати його. Не помічала його і тітка Олександра. Колись давно, коли їх єднали тепліші почуття, у них з’явився на світ син, якого назвали Генрі. При першій же нагоді Генрі втік з дому, одружився і обзавівся сином Френсісом. Щороку на різдво Генрі і його дружина залишали Френсіса у діда й баби, а самі розважалися.
І хоч як ми зітхали, хоч як огинались, Аттікус не дозволяв нам лишатися перший день удома. Скільки я пам’ятаю, цей день ми завжди проводили на “Пристані Фінча”. Тітка Олександра була вправна куховарка, і це якоюсь мірою винагороджувало нас за терпіння — Френсіс Генкок завжди псував нам святковий настрій. Він був на рік старший од мене; я уникала його, бо хлопця завжди тішило те, що мені не подобалося, а мої невинні пустощі дратували його.
Тітка Олександра — рідна сестра Аттікуса, проте коли Джем розповів мені про годованців і про дітей, яких підмінюють, я вирішила, що її підмінили після народження, що, можливо, моїм дідові та бабі підсунули когось із Крофордів замість Фінчів. Якби я справді вірила в казку про те, що суддів і адвокатів переслідують гори, тітку Олександру можна було б вважати Еверестом: скільки я себе пам’ятаю, вона завжди тут як тут — холодна і велична.
Напередодні Різдва ми зустрічали дядечка Джека. Він вийшов з вагона, але ми ще трохи почекали носильника, щоб віддати йому два довгастих пакунки. Мені з Джемом завжди було смішно дивитись, як дядечко Джек цмокав Аттікуса в щоку. З усіх чоловіків цілувалися тільки вони. Дядечко Джек привітався з Джемом за руку, а мене взяв і підкинув угору, але не дуже високо: найменший у сім’ї, молодший за тітку Олександру, він був на голову нижчий від мого батька. Вони з тіткою були схожі, тільки дядечко Джек краще володів своїм обличчям: ми ніколи не помічали, що в нього гострі ніс і підборіддя.
Він був одним із небагатьох учених людей, яких я зовсім не боялася, можливо тому, що він ніколи не поводився як лікар. А коли йому і траплялося зробити якусь невеличку послугу Джемові або мені — витягти скабку з п’яти, чи що, то він завжди пояснював, що саме робитиме, чи буде боляче, які щипці і для чого йому потрібні. Якось, теж на Різдво, я загнала в ногу кручену скабку і ховалася по кутках, не підпускаючи до себе й близько нікого. Дядечко Джек спіймав мене і розповів смішну історію про пастора, якому так остогидла церква, що він перестав туди ходити, зате щодня в халаті, курячи кальян, виходив до своїх воріт і читав п’ятихвилинну проповідь перехожим мирянам, які прагнули духовної наснаги. Сміючись, я спитала дядечка Джека, коли ж він нарешті витягне скабку, у відповідь він показав мені затиснену пінцетом червону від крові скалочку і сказав, що витяг її тоді, коли я сміялась, і що все на світі відносне.
— Що там? — поцікавилась я, показуючи пальцем на довгі і вузькі пакунки, які носильник передав дядечкові.
— Це тебе не стосується,— відповів він.
— Як поживає Роза Ейлмер? — запитав Джем.
Роза Ейлмер — це кицька дядечка Джека. Ця прекрасна жовта істота жіночої статі була однією з тих небагатьох, які, за словами самого дядечка, ніколи йому не набридали. Він дістав з кишені і показав нам кілька фотографій. Фотокартки були чудові.
— Вона у вас гладшає,— зауважила я.
— Нічого дивного. Їсть пальці і вуха, які я відрізаю у лікарні.
— Чортзна-що скажете! — вигукнула я.
— Пробачте, що ви сказали?
— Не зважай на неї, Джек,— озвався Аттікус.— Вона просто випробовує тебе. Кел каже, що вона вже цілий тиждень лається.
Дядечко Джек підняв брови, але промовчав. Мені щось подобалися лайливі слова, до того ж, вирішила я, коли Аттікус дізнається, що я почула їх у школі, то більше мене туди не пошле.
В той же день, за вечерею, я попросила: “Передайте мені, будь ласка, оту чортову шинку”; тоді дядечко Джек тицьнув на мене пальцем і сказав:
— Поговоримо пізніше, міледі.
Після вечері дядечко Джек пішов до вітальні і сів у крісло. Він ударив себе по колінах, це означало: іди сюди, Всевидько, залазь. Від нього приємно пахло спиртом і ще чимось солодким. Він одкинув назад мою гривку і подивився мені в очі.
— Ти більше схожа на Аттікуса, ніж на свою маму. Крім того, ти вже виросла із своїх штанців.
— Ні, вони мені саме в міру.
— Я бачу, тобі подобаються такі слова, як “чорт”, “біс”.
Я відповіла, що це справді так.
— А мені вони не подобаються,— сказав дядечко Джек.— Без крайньої потреби я їх не вживаю. Я пробуду тут тиждень і в цей час не хотів би чути їх. Всевидько, у тебе будуть неприємності, якщо ти не облишиш ці слова. Ти ж напевно хочеш вирости справжньою леді?
Я сказала, що не дуже.
— Звичайно, хочеш. А тепер ходімо до ялинки.
Того вечора ми допізна прикрашали ялинку, а в сні я бачила два довгастих пакунки — мій і Джемів. Вранці ми знайшли їх під ялинкою, вони були від Аттікуса, це він написав дядечкові Джеку, щоб той привіз їх, а найголовніше — це було те, що ми хотіли.
— Тільки не в домі,— сказав Аттікус, помітивши, що Джем цілить у картину на стіні.
— Тобі доведеться навчити їх стріляти,— сказав дядечко Джек.
— Це вже твоя робота,— відповів Аттікус.— Своє я вже зробив.
Щоб одірвати нас од ялинки, Аттікус заговорив з нами, як у суді. Він не дозволив нам узяти з собою духові рушниці на “Пристань Фінча” (я вже подумала, як би підстрелити Френсіса) і сказав, що тільки-но ми в чомусь прошпетимось, він відбере їх назавжди.
“Пристань Фінча” — це, крім усього іншого, триста шістдесят шість сходин, що вели з крутого обриву вниз до самої пристані. Далі за течією, за обривом, виднілися залишки старого причалу, де колись негри Фінча вантажили на судна тюки бавовни, а розвантажували лід, борошно, цукор, різне сільськогосподарське знаряддя і жіноче вбрання. Широка дорога йшла від берега і губилася в гущавині лісу. Вона вела до білого двоповерхового будинку, кругом якого внизу була веранда, а вгорі — галерея. На схилі віку наш предок Саймон Фінч спорудив той будинок, щоб догодити своїй сварливій жінці. Але верандою і галереєю, мабуть, і вичерпувалась його схожість з іншими, типовими для того часу будинками. Внутрішнє опорядження будинку виказувало простодушність Саймона Фінча і його повне довір’я до своїх нащадків.
Нагорі було шість спальних кімнат — чотири для вісьмох дочок, одна — для Уелкома Фінча, єдиного сина, і одна — для гостей-родичів. На перший погляд, усе просто; однак до кімнат дочок можна було потрапити тільки по одних сходах, до кімнати Уелкома і до гостей — тільки по інших.
З дівочої кімнати сходи вели до спальні батьків на першому поверсі, отже, Саймон завжди знав, коли його дочки увечері виходили чи заходили.
Кухня стояла окремо від будинку і з’єднувалася з ним критим дерев’яним ходом. В кінці двору на високій жердині висів іржавий дзвін, ним скликали людей, що працювали на плантації, він же сповіщав про нещастя. Дах був плаский — як кажуть, для вдовиних прогулянок, але вдови там не ходили,— з плаского даху Саймон стежив за своїм наглядачем, за суднами на річці, а також за тим, що робиться на плантаціях сусідів-орендарів.
З цим будинком була зв’язана легенда, звичайна для часів війни з янкі: одна дівчина з роду Фінчів, щойно заручена, надягла на себе все своє придане, аби воно не попало до рук грабіжників, що нишпорили навкруги. Дівчина застряла на “сходах дочок” і протиснулася тільки після того, як її облили водою.
Ми приїхали на “Пристань”. Тітка Олександра поцілувала дядечка Джека, Френсіс поцілував дядечка Джека, дядечко Джімі мовчки потиснув руку дядечкові Джеку, ми з Джемом дали Френсісу подарунок, а він — нам. Джем вирішив, що вже можна шукати товариства серед дорослих, і пішов, залишивши мене розважати двоюрідного брата. Френсісу було вісім років, і він гладенько зачісував волосся.
— Що тобі подарували на різдво? — спитала я ввічливо.
— Те, що я просив,— відповів він.
Френсіс просив нові штани до колін, рюкзак з червоної шкіри, п’ять сорочок і галстук-метелик.
— Чудово,— сказала я не зовсім щиро.— А нам з Джемом подарували духові рушниці, а Джемові ще й хімічний набір…
— Іграшковий, звичайно.
— Ні, справжнісінький. Він зробить мені невидиме чорнило, і я напишу цим чорнилом Ділові листа.
Френсіс сказав, що не розуміє, яка з цього користь.
— Ти можеш собі уявити? Діл одержує листа, в якому нічого не написано. Оце буде загадка!
Розмовляти з Френсісом — те саме, що поступово спускатися на морське дно. Ніколи ще мені не траплялося бачити такого нудного хлопчиська. Він не міг наклепати на мене шкільному начальству, бо жив у Мобілі, але тітці Олександрі розповідав про мене все, що знав, а тітка, в свою чергу, розсипалася перед Аттікусом, який або вислухає та й забуде, або гарно вилає — як уже йому заманеться. За весь час тільки один раз я почула від батька різкі слова — тоді він розмовляв з сестрою:
— Сестро, я виховую їх як можу!
Думаю, що до цієї розмови мав якесь відношення комбінезон, у якому я бігала скрізь.
Річ у тому, що тітка Олександра виявляла надмірно велику турботу про мій гардероб. Я ніколи не стану леді, якщо ходитиму в штанях; коли я сказала, що в платті нічого не можу робити, тітка зауважила, що не треба шукати такої роботи, для якої потрібні штани. На думку тітки Олександри, мені годилося гратися плиткою, чайним сервізом, носити намисто із штучних перлин, яке вона подарувала мені, коли я народилася; крім того, я повинна осявати, як сонечко, самітнє життя мого батька. Я сказала, що можна ходити в штанях і в той же час сяяти, а тітка відповіла, що я повинна бути світла, як промінь сонця, що я народилась гарною дівчинкою, а тепер з кожним роком гіршаю. Вона постійно ображала і сердила мене; я не могла цього зрозуміти і звернулася до батька; він одказав, що в нашій родині й без мене досить сонячних променів, велів займатися своїми справами, що в основному я йому подобаюсь така, як є.
Під час святкового обіду мене звичайно садовили окремо за маленький стіл у їдальні; Джем і Френсіс обідали разом з дорослими. Тітка ще довго садовила мене окремо, в той час як Джем і Френсіс уже давно сиділи за великим столом. Я частенько думала, чого вона боїться — що я встану і щось перекину? Інколи мені хотілося попросити в тітки дозволу хоч раз посидіти за великим столом з дорослими: я б довела, що можу поводитися пристойно; зрештою, я ж обідаю щодня дома і нічого лихого не трапляється. Я попросила Аттікуса, щоб він вплинув на тітку, але батько відповів, що не може: ми гості і маємо сидіти там, де нас посадять. І ще сказав, що тітка Олександра не дуже розуміє дівчаток — їх у неї ніколи не було.
Але куховарство тітки Олександри примушувало забути всі її вади. Три м’ясні страви, свіжі овочі з комірчини, мариновані персики, два кекси та інші смачні речі — це був скромний святковий обід. Після обіду дорослі пішли до вітальні і посідали навкруги, у святковому настрої. Джем ліг на підлозі, а я вийшла надвір.
— Надінь пальто,— сказав Аттікус якимсь сонним голосом, але я не зважила на його слова.
Френсіс підсів до мене на ґанку.
— Я ще ніколи так смачно не обідала.
— Бабуся вміє чудово готувати,— сказав Френсіс.— Вона й мене навчає.
— Хлопцям це ні до чого.— Я уявила собі Джема у фартусі і засміялась.
— Бабуся твердить, що всі чоловіки повинні вміти варити їсти і доглядати своїх жінок, коли ті себе погано почувають,— сказав брат.
— Я не хочу, щоб Діл доглядав мене. Краще я його доглядатиму.
— Діл?
— Еге ж. Тільки ти нікому не кажи про це: ми збираємось одружитися, коли виростемо. Влітку він зізнався, що кохає мене.
Френсіс розреготався.
— Чого ти? — спитала я.— Він непоганий хлопець.
— Це отой миршавий? Бабуся казала, що він кожного літа приїздить у гості до міс Рейчел.
— Так, це він.
— Я про нього все знаю!
— Що саме?
— Бубуся каже, що він бездомний.
— Це неправда. Він живе в Мерідіані.
— …і мандрує від родичів до родичів, а літо проводить у міс Рейчел.
— Френсіс, це неправда!
Френсіс неприємно засміявся.
— Ти інколи буваєш така дурна, Джін Луїзо. А втім, що тут дивного?
— Що ти хочеш сказати?
— Якщо тобі дядечко Аттікус дозволяє ганяти з бродячими собаками, це його діло, бабуся каже, що ти тут не винна. Думаю, не твоя вина і в тому, що твій батько любить чорних, але, щоб ти знала, всі родичі соромляться його…
— Френсіс, що ти патякаєш, хай тобі чорт!
— Те, що ти чуєш. Бабуся каже, що ви у нього здичавіли, а тепер, коли всі знають, що він приятелює з чорномазими, нам на вулицях Мейкомба хоч не показуйся. Всю рідню осоромив — ось що.
Френсіс підвівся і побіг галерейкою до кухні. Відчувши себе в безпеці, він обернувся і крикнув:
— Чорнолюб він! Чорнолюб!
— Неправда! — закричала я.— Не знаю, що ти там шкабарчиш, патякаєш, але раджу тобі зараз же заткнути пельку!
Я скочила з ґанку, без особливих зусиль догнала Френсіса, схопила за комір і наказала забрати свої слова.
Він вирвався й побіг в кухню.
— Чорнолюб! — закричав він.
Коли чатуєш на здобич — не поспішай. Мовчи і жди — цікавість напевно переважить, і вона з’явиться. Френсіс визирнув з кухні.
— Ти ще сердишся, Джін Луїзо? — спитав він нерішуче.
— Нічого мені робити!
Френсіс вийшов на галерею.
— Береш свої слова назад, ти?
Але я поспішила. Френсіс вмить зник у кухні, а я повернулася на ґанок. Можна й зачекати. Я посиділа, мабуть, хвилин п’ять, коли почула голос тітки Олександри.
— Де Френсіс?
— Він там, у кухні.
— Він же знає, що в кухні гратися не можна.
Френсіс виглянув з дверей і заволав:
— Бабусю, вона загнала мене сюди і не випускав.
— Джін Луїзо, що це означає?
Я підвела голову і глянула на тітку Олександру.
— Я його туди не заганяла, тіточко, і не тримаю там.
— Ні, тримає! — заверещав Френсіс.— І не випускає!
— Ви вже посварилися.
— Бабусю, Джін Луїза зла на мене!
— Виходь, Френсіс! Джін Луїзо, якщо я почую ще хоч одне слово від тебе,— розкажу батькові. Ти, я чула, згадувала недавно чорта?
— Ні.
— А мені почулося, ніби згадувала. Щоб я цього більше не чула.
Тітка Олександра мала звичку підслухувати. Тільки-но вона пішла, Френсіс, нахабно сміючись, переможно вийшов з кухні.
— Ти зі мною не жартуй! — Він вискочив у двір. Тримаючись подалі від мене, почав гиляти ногою суху траву, час від часу озирався на мене і посміхався. На веранду вийшов Джем, подивився на нас і зник. Френсіс заліз на мімозу, потім зліз, заклав руки в кишені і став походжати по двору.
— Ха! — вигукнув він.
Я запитала, кого він з себе удає: дядечка Джека чи когось іншого?
— Тобі, здається, було наказано сидіти і не чіпати мене,— відповів він.
— Я не чіпаю.
Френсіс пильно глянув на мене і вирішив, що мене вже втихомирили.
— Чорнолюб…
Цього разу я так затопила йому кулаком у зуби, що обідрала собі шкіру. Пошкодивши ліву руку, я пустила в хід праву, але ненадовго. Дядечко Джек притиснув мені руки до боків і сказав:
— Спокійно!
Тітка Олександра метушилася біля Френсіса: витерла хустинкою сльози, погладила по голові, ущипнула за щоку. Аттікус, Джем і дядечко Джімі вийшли на ґанок, коли Френсіс заплакав.
— Хто почав перший?— спитав дядечко Джек.
Френсіс і я показали одне на одного.
— Бабусю,— проскиглив він,— вона сказала, що я — шльондра, і накинулася на мене.
— Це правда, Всевидько? — спитав дядечко Джек.
— Авжеж, правда.
Дядечко Джек зміряв мене поглядом, і вираз обличчя у нього був такий, як у тітки Олександри.
— Пам’ятаєш, я казав тобі, що матимеш неприємності, коли не облишиш ті слівця. Казав чи ні?
— Так, сер, але…
— Отепер їх маєш. Стій тут.
Я вагалася: стояти чи втекти, і, певно, надто довго роздумувала, бо коли повернулася, щоб бігти, переді мною виріс дядечко Джек. Раптом мій погляд упав на маленьку мурашку, яка, з великими зусиллями пробиваючи собі шлях серед трави, тягла здобич — крихту хліба.
— Більше я з тобою, скільки житиму, розмовляти не буду. Я ненавиджу тебе! Щоб ти й до ранку не дожив!
Ця тирада, здається, розсіяла останні сумніви дядечка Джека. Я побігла до батька шукати захисту, але він сказав, що я винна сама і що вже пора додому. Я залізла в машину, на заднє сидіння, навіть ні з ким не попрощавшись, а вдома відразу ж побігла до своєї кімнати і зачинила за собою двері. Джем хотів мене втішити, проте я його не пустила.
Я оглянула сліди битви — було тільки сім чи вісім червоних плям — і подумала, що все на світі відносне. В цю мить хтось постукав у двері.
— Геть звідси!
Дядечко Джек сказав, що коли я так розмовлятиму, він мене відлупцює, і я замовкла. Він зайшов до кімнати, а я забилася в куток й одвернулась.
— Всевидько, ти все ще ненавидиш мене?
— Можете знову братися за своє, сер, будь ласка.
— Не думав, що ти така злопам’ятна. Був про тебе кращої думки, тобі перепало, і ти сама знаєш, що заслужила.
— Не заслужила.
— Голубонько, не можна ображати людей…
— Ви несправедливий,— сказала я,— несправедливий!
Дядечко Джек звів брови.
— Несправедливий? Чого?
— Ви хороший, дядечку Джек, я, певно, все одно люблю вас і досі, але ви не розумієте дітей.
Дядечко Джек став руки в боки і пильно подивився на мене.
— Чому ж це я не розумію дітей, Джін Луїзо? Коли діти поводяться так, як ти,— нема чого особливо й розуміти. Сьогодні ти поводилася нестримано, зухвало, образливо…
— Ви можете мене вислухати? Я буду ввічлива. Я просто хочу сказати, що думаю.
Дядечко Джек сів на ліжко, нахмурив брови і знову подивився на мене.
— Ну, кажи.
Я глибоко вдихнула.
— По-перше, ви ніколи не даєте слова сказати, не вислухаєте, а відразу накидаєтеся. Коли ми, буває, посваримось з Джемом, Аттікус завжди вислухає не тільки Джема, а й мене; по-друге, ви казали, щоб я ніколи не вживала тих слів без крайньої потреби, але Френсіс змусив мене, йому мало було голову одірвати…
Дядечко Джек почухав потилицю.
— А далі?
— Френсіс образив Аттікуса, а я не стерпіла.
— Як він його образив?
— Назвав чорнолюбом. Я не дуже розумію, що то означає, але, дядечку, почули б ви, як він це сказав. Присягаюся, я ніколи не дозволю йому говорити щось погане про Аттікуса.
— Він так і сказав?
— Так, сер, саме так, і ще багато чого. Що Аттікус осоромив усю нашу родину, що ми здичавіли у нього…
Я глянула на обличчя дядечка Джека і подумала: знову мені дістанеться. А коли він сказав: “Розберемось”, я зрозуміла, що дістанеться Френсісу.
— Сьогодні ж увечері піду до них.
— Сер, будь ласка, не треба. Прошу вас.
— Я цього так не залишу,— сказав він.— Олександра повинна про це знати. Ну й додумався, зажди, я до тебе доберуся.
— Дядечку Джек, будь ласка, обіцяйте мені, прошу вас. Не кажіть про це Аттікусу. Він… він сказав мені одного разу: що б я не почула про нього, не повинна зважати. Хай краще думає, ніби ми побилися через щось інше. Прошу вас, дайте слово.
— Я не хотів би, щоб Френсісу це минулося.
— Воно йому не минулося. Ви не могли б мені перев’язати руку? Трошки кров іде.
— Чому ж ні, дитино. Чию ж іще ручку я перев’яжу з таким задоволенням, як твою. Проходь сюди.
Дядечко Джек чемно вклонився і показав мені на ванну кімнату. Він промивав і перев’язував мені руку, водночас розповідаючи про смішного короткозорого дідуся, у нікого був кіт Пірат. Йдучи до міста, дідусь рахував усі тріщини на тротуарі.
— От і кінець,— мовив дядечко.— На цьому пальці леді носять обручки, а в тебе буде шрам.
— Дякую, дядечку Джек…
— Слухаю.
— Що таке шльондра?
Дядечко Джек знову почав мені розповідати довгу історію про старенького прем’єр-міністра, який під час гарячих суперечок у палаті громад, коли всі навкруги кричали мов божевільні, пускав пір’їнки і дмухав на них знизу вгору, та так, щоб вони не падали. Мені здається, дядечко намагався дати відповідь на моє запитання, але з цього нічого не виходило.
Згодом, коли мені треба було уже спати, я спустилася вниз напитись води і почула, як батько та дядечко Джек розмовляють у вітальні.
— Я ніколи не одружусь, Аттікус.
— Чого?
— Можуть народитися діти.
— Тобі доведеться багато дечого вчитися, Джек.
— Знаю. Сьогодні я дістав перший урок від твоєї доньки. Вона сказала, що я не розумію дітей, і пояснила чому. І це правда. Аттікус, вона розтлумачила мені, як я мав поводитися з нею. Тепер я так шкодую, що побив її.
Аттікус усміхнувся.
— Вона заслужила, тож хай тебе совість не дуже мучить.
Я завмерла: а що як дядечко Джек розповість усе?.. Та ні, промовчав. Тільки й промимрив:
— Лайливі слова посідають значне місце в її лексиконі. Однак значення половини з них вона не розуміє, запитала мене, що таке шльондра…
— Ти пояснив?
— Ні, я розповів їй про лорда Мельбурна.
— Джек, коли дитина щось питає, ради бога, поясни їй. Не треба викручуватися. Діти це діти, вони швидше, ніж дорослі, помічають, коли ми починаємо ухилятися, це їх тільки збиває з пантелику. Ні, — задумливо вів далі батько,— ти маєш слушність, її треба було сьогодні покарати, але не за те. Всі діти — рано чи пізно — захоплюються лайливими словами, а потім, коли бачать, що на них не зважають, це захоплення минає. Не минає запальність. Дівчина повинна навчитися тримати себе в руках, і навчитися якомога швидше, адже попереду — кілька місяців нелегкого випробування. А втім, вона поступово розумнішає. Джем стає доросліший, а вона бере в усьому з нього приклад. Їй тільки іноді треба допомагати.
— Аттікус, ти її ніколи й пальцем не зачепив?
— Правду сказати, ні. Досі обмежувався погрозами. І повір, Джек, вона слухається мене. Правда, не завжди це в неї виходить, але намагається.
— Однак суть не в цьому,— сказав дядечко Джек.
— Ні, суть в іншому: дівчина розуміє, що я знаю, як вона старається. І це важливо. Мене турбує інше — скоро їй і Джемові доведеться пережити немало прикрих хвилин. За Джема я певен — він витримає, але Всевидько може накинутись з кулаками на кожного, хто її скривдить.
Я подумала, що саме тепер дядечко Джек не дотримає слова і все розповість батькові. Але ні, промовчав.
— Аттікус, а що, справді передбачається неприємна справа?
— Гіршої не може бути, Джек. Ми тільки й маємо, що свідчення негра проти Юелів. Усе зводиться до того, що один каже: ти робив це, а другий заперечує: не робив. Мало надії, що суд присяжних повірить Тому Робінсону, а не Юелам… Ти, здається, трохи знаєш цих Юелів?
Дядечко Джек сказав, що він пригадує, і став розповідати про них батькові, але Аттікус зауважив:
— Ти відстав на ціле покоління, а втім, сучасні Юели не кращі.
— То що ж ти думаєш робити?
— Насамперед я маю намір гарненько розворушити присяжних… Крім того, гадаю, можна буде подати касаційну скаргу. Зараз іще рано про щось говорити, Джек. Розумієш, я не сподівався, що мені доведеться коли-небудь братися за таку справу, але Джон Тейлор вибрав саме мене. “Ось хто тут потрібен”,— сказав він, вказуючи на мене.
— А ти хотів, щоб ця чаша минула тебе?
— Так. Але як ти думаєш, чи зміг би я дивитися в очі своїм дітям, якби відмовився від цієї справи? Ти сам розумієш, чим усе скінчиться, але хочеться, щоб Джем і Всевидько пройшли це випробування без гіркого розчарування, а головне, щоб вони не захворіли на звичайну в Мейкомбі хворобу. Не можу зрозуміти, чому помірковані люди просто божеволіють, зачувши, що до справи має якесь відношення негр. Сподіватимуся, що Джем і Всевидько з усіма питаннями прийдуть до мене, а не прислухатимуться до всяких пліток… Гадаю, вони вірять мені… Джін Луїзо!
Я так і підскочила. Потім заглянула в двері.
— Я тут.
— Іди спати.
Я побігла до своєї кімнати і шмигнула в ліжко. Який же молодець дядечко Джек, що не підвів мене. Але я не могла збагнути, як батько догадався, що я підслухувала. І тільки через багато років по тому я зрозуміла: він хотів, щоб я почула кожне його слово.
«Убити пересмішника» РОЗДІЛ X
Аттікус був чоловік кволий — як-не-як, йому було вже під п’ятдесят. Коли ми з Джемом питали його, чому він такий старий, він казав, що пізно почав, і ми відчували, що саме це й стало причиною його кволості. Він був набагато старший від батьків наших однокласників, і коли інші діти починали хвалитися: “А мій батько…”, ми з Джемом мовчали.
Джем захоплювався футболом. Та й Аттікус при нагоді міг годинами стежити за м’ячем, та коли Джем намагався втягти його в гру, звичайно відказував:
— Ні, я вже старий, сину.
Наш батько не мав справжнього діла. Він працював у конторі, а не в аптеці. Він не вивозив сміття на звалище нашого округу, не був і шерифом, не працював ні на фермі, ні в гаражі — словом, не робив нічого такого, чим можна було б похвалитися перед іншими.
До того ж батько ще носив окуляри. На ліве око він майже нічого не бачив і казав, що ліве око — це прокляття роду Фінчів. Коли він хотів щось добре побачити, то повертав голову і дивився правим оком.
Наш батько не робив нічого такого, що робили батьки наших однокласників: ніколи не ходив на полювання, не грав у покер, не ловив рибу, не пив, не курив. Він сидів у вітальні і читав.
Нехай би вже й так, жив би собі непомітно, та де там: того року школа гула від розмов, що він захищає Тома Робінсона, і нічого похвального в тих розмовах не було. Коли я посварилася з Сесілом Джейкобсом і відступила, як боягузка,— пішли чутки, що Всевидько Фінч уже не битиметься, їй, мовляв, татусь не дозволяє. Це не зовсім так: я не битимуся на людях, але інша річ родичі — тут за Аттікуса я лупцюватиму кожного, починаючи від двоюрідних братів та сестер і далі. Френсіс Генкок, наприклад, довго мене пам’ятатиме.
Аттікус подарував нам духові рушниці, але стріляти не навчив. Тому дядечко Джек узявся нас трохи підучити, бо нашого батька, як він висловився, рушниці не цікавлять. Одного разу батько сказав Джемові:
— Я б хотів, щоб ти стріляв у бляшанки десь на задвірку, проте знаю, що битимеш пташок. Можеш бити сойок — скільки завгодно, якщо зумієш поцілити, але запам’ятай: убити пересмішника — великий гріх.
Я вперше почула, щоб Аттікус сказав: це робити — гріх, і спитала міс Моді, чому гріх.
— Твій батько має слушність,— відповіла вона.— Пересмішники не роблять ніякої шкоди, а своїм співом дають нам велику радість. Вони не завдають шкоди нашим садам, не в’ють гнізд в амбарах, вони тільки співають, виливаючи нам свою душу. Ось чому гріх убивати пересмішника.
— Міс Моді, наша вулиця дуже стара, правда?
— Вона існувала ще до того, як виникло місто.
— Я не про те,— люди на нашій вулиці всі старі. Навкруги, крім нас із Джемом, і дітей більше немає. Місіс Дюбоз, мабуть, скоро сто років, міс Рейчел теж стара, та й ви і наш батько уже старенькі.
— П’ятдесят років — це ще не старість,— відказала міс Моді ущипливо.— Поки що мене не возять у колясці. Ваш батько, здається, теж ходить сам. Хоча, повинна признатися, хвала богові, що згорів мій старий склеп, я таки стара, бо вже не могла впоратися з ним… Воно, мабуть, і справді так, Джін Луїзо, вулиця наша трохи підстаркувата. Тут з молоді нікого й не побачиш.
— Тільки в школі.
— Я кажу про дорослих молодих людей. Ви з Джемом щасливі, що батько ваш немолодий. Було б йому років тридцять — ваше життя склалося б зовсім інакше.
— Авжеж, інакше. Аттікус нічого не вміє робити…
— О, ти його ще не знаєш,— зауважила міс Моді.— Він ще повний енергії.
— А що він може?
— Ну, хоча б скласти кому-небудь заповіт так вправно, що ніхто не підкопається.
— Диво велике…
— Гаразд, а знаєш, що в нашому місті він найкраще грає в шашки? Коли ми, бувало, приїздили на “Пристань”, Аттікус Фінч обігрував усіх по той бік і по цей бік річки.
— Що ви, міс Моді, ми з Джемом завжди виграємо в нього.
— Пора б і зрозуміти, що він піддається. А знаєш, що він уміє грати варгані?
Від такої новини я відчула ще більший сором за свого батька.
— Отож…
— Що отож, міс Моді?
— Нічого. Тобі слід пишатися своїм батьком. Не кожен може грати на варгані. А тепер не вештайся тут і не заважай теслям, біжи додому, я піду до своїх азалій, і мені ніколи буде наглядати за тобою. Ще яка дошка може впасти на голову.
Я пішла на задвірок, там Джем стріляв з рушниці у бляшанку, таке заняття здалося мені безглуздям — адже навколо було стільки сойок. Я повернулася в палісадник і цілі дві години споруджувала біля веранди хитромудру фортецю; на будівництво пішли автопокришка, ящик від апельсинів, кошик для білизни, стільці з веранди і маленький національний прапор з коробки від пряженої кукурудзи — подарунок Джема.
Коли Аттікус прийшов на обід, я сиділа у фортеці: припала до землі і цілилася.
— Ти куди цілишся?
— В міс Моді — трохи нижче спини.
Аттікус обернувся і побачив огрядну мішень: міс Моді нахилилась над кущами у своєму дворі, щось розглядаючи. Аттікус зсунув капелюха на потилицю і попрямував через вулицю.
— Моді,— гукнув він,— хочу тебе попередити. Тобі загрожує велика небезпека.
Міс Моді випросталася, глянула на мене і сказала:
— Аттікус, ти справжній диявол.
Повернувшись, батько велів мені змінити позицію.
— І щоб я більше не бачив, що ти цілишся в когось із цієї рушниці,— сказав він.
А було б непогано, якби наш батько і справді був диявол. Цікаво, що скаже Келпурнія?
— Містер Фінч? Та він уміє робити все.
— Що, наприклад? — не вгавала я.
Келпурнія почухала потилицю.
— Точно не знаю,— мовила.
А тут ще й Джем допоміг — запитав батька, чи не збирається він грати за методистів, на що Аттікус відповів, що він надто старий, щоб грати; чого доброго, можна скрутити собі в’язи. Методисти хотіли будь-що викупити закладену ділянку церковної землі і викликати баптистів на футбольний поєдинок. Батьки всіх мейкомбських дітей, здається, готувалися взяти участь у футбольній баталії, за винятком нашого батька. Джем сказав, що йому навіть не дуже хочеться й дивитися на таку гру, але як би там не було, це все-таки футбол, і не піти неможливо. Він стояв і похмуро спостерігав, як батько Сесіла Джейкобса, граючи в команді баптистів, забиває голи. Ми з Аттікусом стояли поруч.
Якось у суботу, взявши з собою рушниці, ми з Джемом вирушили на полювання — може, трапиться кролик чи білка. Пройшли не більше як п’ятсот ярдів од подвір’я Редлі, коли я помітила, що Джем раз у раз поглядає кудись на дорогу. Поверне голову і зиркне скоса.
— Що ти там побачив?
— Собаку онде бачиш?
— Здається, то старий Тім Джонсон.
— Еге ж.
Хазяїн Тіма Джонсона містер Гаррі Джонсон був водієм автобуса в Мобілі і жив на південній околиці міста. Тім, червоно-брунатної масті пойнтер, був улюбленцем Мейкомба.
— Що він там робить?
— Не знаю, Всевидько. Може, краще вернутися де дому.
— Джем, адже тепер лютий.
— Все одно, треба сказати Келпурнії.
Ми помчали додому і влетіли до кухні.
— Кел, вийди на хвилинку на вулицю,— попросив Джем.
— Чого? Не можу я виходити на вулицю щоразу, коли вам заманеться.
— Там собака, і з ним щось негаразд.
Келпурнія зітхнула.
— Мені нема часу перев’язувати собачі лапи. Там у ванній є марля, візьми і перев’яжи сам.
Джем похитав головою.
— Він захворів, Кел. З ним щось недобре.
— Він що, намагається спіймати себе за хвіст?
— Ні, він робить отак.— Джем опустив плечі, зігнувся і почав широко роззявляти рот, наче золота рибка.— Отак він іде і, здається, нічого не тямить.
— А чи не розповідаєш ти мені казку, Джем Фінч? — сердито запитала Келпурнія.
— Ні, Кел, присягаюсь.
— І швидко він біжить?
— Ні, не дуже, підтюпцем. Він біжить сюди.
Келпурнія сполоснула руки і вийшла за Джемом надвір.
— Я не бачу ніякого собаки,— сказала вона.
Келпурнія йшла за нами, і коли ми поминули будинок Редлі, глянула туди, куди вказав Джем. Тім Джонсон був ще далеченько, але плентався у нашому напрямку. Рухавсь він якось дивно — здавалося, його праві лапи були коротші за ліві. Він скидався на автомобіль, що буксує в піску.
— Наче якийсь кривобокий,— сказав Джем.
Келпурнія дивилась розгублено, потім узяла нас за плечі і потягла швиденько додому. Зачинила за нами двері, кинулася до телефону і закричала:
— Контору містера Фінча! Містер Фінч? Це Кел. Клянуся богом, на нашій вулиці скажений собака, недалеко… біжить сюди… так, сер… Це… містер Фінч… Їй-богу, це Тім Джонсон… так, сер… гаразд, сер…
Вона повісила трубку, а коли ми запитали, що відповів Аттікус, тільки похитала головою. Потім знову підбігла до телефону, загриміла важелем і сказала:
— Міс Юла Мей… ні, я вже поговорила з містером Фінчем, більше не з’єднуйте… Послухайте, міс Юла Мей, чи не могли б ви подзвонити міс Рейчел і міс Стефані Крофорд і всім, у кого є телефони по нашій вулиці. Треба сказати їм, що йде скажений собака! Будь ласка, мем.
Келпурнія прислухалась.
— Я знаю, міс Юла Мей, що нині лютий, але я теж знаю, який собака скажений, який ні. Будь ласка, мем, не гайте часу!
Потім Келпурнія запитала Джема:
— А у Редлі є телефон?
Джем подивився в телефонну книгу і сказав, що нема.
— Вони все одно не виходять з дому, Кел.
— Яке це має значення? Я скажу їм.
Вона вибігла на веранду, ми з Джемом за нею.
— Не виходьте! — закричала вона на нас.
Сусідів попередили. По всій вулиці старанно зачинялися двері. Тім Джонсон ще не появився. Ми стежили, як Келпурнія, підібравши поділ спідниці і фартух, побігла до будинку Редлі. Вмить вона опинилася на веранді і почала тарабанити в двері. Ніхто не відповідав, і вона закричала:
— Містер Натан! Містер Артур! Сказився собака! Сказився собака!
— А їй, між іншим, треба заходити в будинок із задніх дверей,— зауважила я.
Джем похитав головою.
— Зараз це не має значення.
Але даремно Келпурнія стукала у двері. Ніхто не обзивався, здавалося, ніхто її не чув. Келпурнія побігла до задніх дверей, і саме в цей час на доріжці, що вела до нашого будинку, зупинився форд. З нього вийшли Аттікус і містер Гек Тейт.
Містер Гек Тейт — шериф округу Мейкомб. На зріст такий, як Аттікус, але трохи тонший. Довгоносий шериф носив шнуровані чоботи з двома рядами блискучих металевих дірочок, бриджі, мисливську куртку. І пояс, утиканий патронами. В руках важка рушниця. Коли вони з Аттікусом підійшли до веранди, Джем відчинив двері.
— Не виходь надвір, сину,— сказав Аттікус.— Кел, де він?
— Він уже, певно, десь тут,— і Келпурнія показала на вулицю.
— Він що, біг? — спитав містер Тейт.
— Ні, містер Гек, його всього судомить.
— Може, вийдемо назустріч, Гек? — запитав Аттікус.
— Краще зачекати, містер Фінч. Звичайно вони ходять по прямій, але хто знає. Він може піти по кривій, це було б краще, або вийде на задвірок Редлі. Почекаємо трохи.
— Не думаю, щоб він забрів у двір до Редлі,— сказав Аттікус.— Там загорожа. Певно, піде дорогою…
Я гадала, що у скажених собак виступає з рота піна, що вони бігають, плигають, хапають людей за горло і все це трапляється в серпні. Якби Тім Джонсон поводився саме так, то я б не дуже злякалася.
Нема нічого страшнішого, ніж загадково безлюдна вулиця. Тихо стоять дерева, змовкли пересмішники, зникли теслі з двору міс Моді. Містер Тейт чхнув, потім висякався. Зняв з плеча рушницю. У вікні парадних дверей з’явилося обличчя міс Стефані Крофорд, невдовзі підійшла міс Моді і зупинилася поруч. Аттікус поставив ногу на обніжок стільця і почав повільно розтирати долонею коліно.
— Ось він,— мовив Аттікус тихо.
Тім Джонсон вийшов із-за повороту і плівся дорогою, що огинала будинок Редлі.
— Дивись,— прошепотів Джем.— Містер Гек казав, що скажені собаки рухаються по прямій, а цей ледве плентає, і, здається, для нього завузька дорога.
— Схоже, що його нудить,— сказала я.
— Що б йому зараз не трапилося на дорозі, він не зверне.
Містер Тейт, прикривши долонею очі, подався вперед.
— Справді, він скажений.
Тім Джонсон посувався не швидше від черепахи, але не грався сухим листям, нічого не обнюхував, а несхибно тримався одного напрямку. Ніби його вела, підштовхуючи до нас, якась невидима сила. Було вже видно, як він здригався всім тілом, так кінь намагається одігнати від себе мух; пес то відкривав, то закривав пащу, його кособочило і все-таки тягло до нас.
— Він шукає місця, де померти,— сказав Джем.
Містер Тейт обернувся.
— Йому ще далеко до смерті, Джем, він ще й не починав здихати.
Тім доплентав до провулка за будинком Редлі і зупинився, певно, хотів зібрати останні проблиски свідомості, щоб вирішити, куди ж іти. Ступив ще кілька непевних кроків і тицьнувся у ворота Редлі, хотів обернутися, але не зміг.
Аттікус сказав:
— Гек, можна стріляти, поки він не зайшов у провулок. Бог його знає, кого він там зустріне. Кел, ідіть у будинок.
Келпурнія відчинила двері веранди і замкнула їх за собою на засув, потім передумала і лишила двері тільки на защіпці. Вона хотіла затулити собою щілину, але нам було все видно з-під її руки.
— Стріляйте, містер Фінч.
Містер Тейт подав Аттікусу рушницю. Мені і Джему стало недобре.
— Не гайте часу, Гек,— сказав Аттікус,— Стріляйте ви.
— Містер Фінч, тут треба з одного пострілу, без промаху.
Аттікус сердито похитав головою.
— Давайте, Гек. Він не ждатиме вас цілий день…
— Ради бога, містер Фінч, погляньте, де він стоїть. Схибиш — і вцілиш у будинок Редлі. А стрілець з мене нікудишній, ви ж знаєте.
— Та я вже років тридцять як не стріляв…
Містер Тейт мало не кинув рушницю Аттікусу.
— Буде чудово, якщо спробуєте зараз ви,— сказав він.
Наче в тумані, ми з Джемом побачили, як батько взяв рушницю і пішов на середину вулиці. Він ішов швидко, але мені здавалося, ніби він пливе під водою: час минав до болю повільно.
Коли Аттікус трошки підняв окуляри, Келпурнія прошепотіла:
— Господи милостивий, допоможи йому,— і затулила обличчя руками.
Аттікус зсунув окуляри на лоб, вони сковзнули і впали на землю. Було тихо, і я чула, як дзенькнули скельця. Аттікус потер рукою очі, підборіддя і швидко заблимав очима.
Тим часом Тім Джонсон все-таки щось збагнув: повернувся і поплентав вулицею далі. Ступив крок-два, зупинився, підняв морду і здерев’янів.
Здавалося, Аттікус, навіть не притуливши рушниці до плеча, натиснув на спуск.
Гримнув постріл. Тім Джонсон підскочив, упав на землю і завмер, лежав, наче брунатно-біла купка. Він так і не зрозумів, що сталось.
Містер Тейт сплигнув з веранди і побіг до будинку Редлі. Біля собаки зупинився, присів, повернувся і постукав себе пальцем по лобі над лівим оком.
— Взяли трошки праворуч, містер Фінч,— вигукнув він.
— Як завжди,— відповів Аттікус.— Був би у мене вибір, я б віддав перевагу дробовикові.
Батько нахилився, підняв окуляри, каблуком розтер на порох побиті скельця, підійшов до містера Тейта, зупинився і подивився на Тіма Джонсона.
Одні за одними відчинялися двері, вулиця поступово оживала. Вийшли з дому міс Моді і міс Стефані Крофорд.
Джем заціпенів. Я вщипнула його, щоб він опам’ятався, проте Аттікус, побачивши, що ми йдемо до нього, гукнув:
— Сюди не можна!
Містер Тейт усміхався, коли вони з Аттікусом повернулися до нашого двору.
— Я скажу Зібо, щоб забрав його,— мовив він.— А ви не так уже багато й забули, містер Фінч. Кажуть, чого раз навчишся, то вже не розучишся.
Аттікус мовчав.
— Аттікус…— озвався Джем.
— Чого тобі?
— Нічого…
— Приємно було дивитися на таку роботу, Фінч Несхибний.
Аттікус круто обернувся. Перед ним стояла міс Моді. Вони мовчки глянули одне на одного, і Аттікус сів у машину шерифа.
— Слухай-но, Джем,— сказав він,— не підходь близько до собаки, розумієш? Бо мертвий він не менш небезпечний, ніж живий.
— Гаразд,— відповів Джем.— Аттікус…
— Що, сину?
— Та так, нічого.
— Що з тобою, хлопче, ти розучився розмовляти? — сказав містер Тейт усміхаючись.— Ти хіба не знав, що твій батько…
— Годі, Гек, час повертатися до міста.
Коли вони поїхали, ми з Джемом пішли до Стефані Крофорд. Вона сиділа на ґанку і чекала, поки приїде Зібо на своєму сміттєвозі.
Джем був приголомшений. Міс Стефані сказала:
— Гм-гм, хто б міг подумати, скажений собака в лютому. А може, він і не скажений, просто так — дурний? Уявляю собі перекошену фізіономію Гаррі Джонсона, коли він повернеться з Мобіла і дізнається, що Аттікус Фінч застрелив його собаку. Б’юсь об заклад, собака просто десь набрався бліх…
Міс Моді зауважила, що міс Стефані заспівала б не такої, якби Тім Джонсон ще бродив по вулиці. Та скоро все з’ясується — голову Тіма пошлють у Монтгомері.
Поступово, хоч і невпевнено, Джем починав розмовляти.
— …бачила його, Всевидько? …бачила, як він стояв?.. Спокійний, ніби злився з рушницею… як швидко все у нього вийшло… а я десять хвилин цілюся, поки влучу…
Міс Моді злорадно посміхнулася.
— Ну, то як воно, міс Джін Луїзо, все ще думаєте, що ваш батько нічого не вміє? Все ще соромно за нього?
— Hi-i,— відповіла я покірно.
— Забула ще тобі сказати, що Аттікус не тільки грав на варгані, свого часу він був найкращий стрілець округу Мейкомб.
— Найкращий стрілець…— повторив Джем, ніби луна відгукнулася.
— Саме так, Джем Фінч. Гадаю, тепер ви іншої заспіваєте. Хіба не знаєте, що вашого батька прозвали Фінч Несхибний, коли він був хлопцем? Якщо, бувало, на “Пристані Фінча” він збивав чотирнадцять голубів з п’ятнадцяти пострілів, то скаржився, що даремно витрачає патрони.
— Він ніколи нам про це не розповідав,— промимрив Джем.
— Ніколи не розповідав? Та невже?
— Ніколи, мем.
— Цікаво, чому він ніколи не ходить на полювання? — запитала я.
— Я, певно, зможу тобі пояснити,— сказала міс Моді.— Твій батько передусім людина благородної душі. Вміння влучно стріляти — дар божий, талант, але щоб досягти вершини майстерності, треба ще багато працювати. Розумієш, стрільба — це не гра на піаніно чи щось таке. А може, вій облишив рушницю, бо зрозумів, що бог наділив його несправедливою перевагою над живими істотами. Я так думаю, що він вирішив не брати в руки рушницю без крайньої потреби, а сьогодні така потреба випала.
— Здається, він міг би пишатися,— сказала я.
— Нормальні люди ніколи не пишаються своїм талантом,— зауважила міс Моді.
Нарешті приїхав Зібо. Він дістав з машини вила, обережно підчепив ними Тіма Джонсона, кинув у кузов, потім полив з бідона якоюсь рідиною місце, де лежав пес.
— Поки що не підходьте сюди,— гукнув.
Коли ми повернулися додому, я сказала Джему, що в понеділок буде про що розповідати в школі. Але Джем відразу попередив:
— Всевидько, ти тільки не вихваляйся в школі.
— Що? А чому й ні? А чий ще батько стріляє так, як наш? На весь округ він один!
— Я думаю, коли б він хотів, аби ми про це знали, то розповів би нам. Якби він цим пишався, то не таївся б від нас.
— Може, він просто забув,— сказала я.
— Ні, Всевидько, тут інше, і ти цього не розумієш. Аттікус і справді вже старий, але мені байдуже, якщо він чогось і не вмів зробити, байдуже навіть, коли б він зовсім, зовсім нічого не вмів робити.
Джем підняв камінчик і, радісно збуджений, кинув його в гараж. Потім побіг за ним і, озирнувшись, вигукнув:
— Аттікус — джентльмен, достоту як я!
