«Убити пересмішника» РОЗДІЛ XIII
— Келпурнія, віднеси мої речі в спальню з вікнами на вулицю,— були перші слова тітки Олександри.— А ти, Джін Луїзо, перестань чухати потилицю,— почулося друге розпорядження.
Келпурнія підняла важкий чемодан і відчинила двері.
— Я сам однесу,— сказав Джем і забрав у неї чемодан. За хвилину в спальні грюкнуло — Джем кинув на підлогу чемодан, глуха луна пішла по всьому дому.
— Тітонько, ви приїхали до нас у гості? — запитала я.
Тітка Олександра рідко лишала “Пристань”, але коли вже виїздила, то з помпою. У неї був свій яскраво-зелений б’юїк і чорний шофер, обидва так вилискували, що, дивлячись на них, треба було мружити очі. Але тепер їх не було видно.
— Хіба батько вам нічого не казав?
Ми з Джемом похитали головами.
— Певно, забув. Його ще немає дома?
— Немає, повернеться тільки надвечір,— сказав Джем.
— Ми з вашим батьком вирішили, що мені пора вже деякий час пожити у вас.
“Деякий час”, як його розуміють у Мейкомбі, може означати від трьох днів до тридцяти років. Ми з Джемом перезирнулися.
— Джем стає дорослий, та й ти, нівроку, ростеш,— сказала тітонька, звертаючись до мене.— От ми й вирішили, що присутність жінки в домі необхідна, в першу чергу для тебе. Мине ще кілька років, Джін Луїзо, і ти почнеш чепуритися, а потім і на хлопців поглядати…
Я могла багато що сказати їй у відповідь: Келпурнія теж жінка — це раз, мине ще немало років, перш ніж я почну поглядати на хлопців — це друге, а вбранням я взагалі ніколи не захоплюватимусь… Але я промовчала.
— А як дядечко Джімі? — спитав Джем.— Він теж приїде?
— Ні, він залишився на “Пристані”. Доглядатиме господарство.
— А ви не будете сумувати без нього? — спитала я і тільки тоді зрозуміла, наскільки нетактовне було моє запитання. Чи є дядечко Джімі, чи його нема — все одно від нього ніколи слова не почуєш.
Тітонька Олександра не звернула на моє запитання ніякісінької уваги.
Більше я нічого не могла придумати, що сказати їй. Відверто кажучи, я ніколи не знала, про що з нею говорити. Я сиділа, пригадуючи нудні попередні розмови: “Як справи, Джін Луїзо?” — “Все гаразд, дякую, а ви як поживаєте?” — “Чудово, дякую”.— “Що ти робила весь цей час?” — “Нічого”.— “Як? Ти нічого не робиш?” — “Ні”,— “У тебе, звичайно, є друзі?” — “Так, мем”.— “То що ж ви все-таки робите?” — “Нічого”.
З усього було видно, що тітка вважала мене дурненькою, а одного разу я чула, як вона казала Аттікусу, що я нетямка.
За цим щось крилось, але розпитувати тітку не хотіла: в неділю у тітки Олександри завжди поганий настрій. І виною цьому, певно, був корсет. Тітка була не повна, проте вельми поважна особа, вона затягувала корсет так, що бюст ставав надміру високий, талія тоненька, а ззаду надто пишно. Дивишся на таку фігуру і думаєш, чи це, бува, не пісочний годинник. З якого боку не глянь — аж моторошно.
Решту дня заполонив легенький смуток,— так трапляється завжди, коли приїздять родичі,— але це почуття розвіялося, тільки-но ми зачули, що до будинку під’їхав автомобіль. З Монтгомері повернувся Аттікус. Джем, забувши про свою поважність, разом зі мною вибіг зустрічати батька. Він вихопив у Аттікуса портфель і чемодан, а я повисла батькові на шиї. Він ще не встиг мене поцілувати, як я уже його питала:
— А книжку ти мені привіз? А знаєш, що до нас тітка приїхала?
Аттікус сказав, що книжку привіз і про приїзд тітки знав теж.
— Ти рада, що вона приїхала і житиме з нами?
Я сказала — дуже рада, хоч це була неправда. Іноді доводиться говорити неправду, особливо тоді, коли все одно нічого не зміниш.
— Ми вирішили, що настав час, коли вам, діти, необхідно… розумієш, Всевидько, річ у тому,— сказав Аттікус,— що тітка робить мені і вам теж велику послугу. Я не можу бути весь час дома, а цього літа нам доведеться скрутно.
— Так,— погодилась я.
Але з його слів нічого не зрозуміла. Мені здалося, що приїзд тітки Олександри — це ініціатива не стільки Аттікуса, скільки самої тітки. Від неї нерідко можна почути: “Так краще для сім’ї”; певно, тому вона і приїхала до нас.
Мейкомб зустрів нашу тітку Олександру привітно. Міс Моді Аткінсон спекла свій улюблений торт — у ньому було стільки наливки, що в мене все попливло перед очима. Міс Стефані Крофорд навідувалася в гості і довгенько засиджувалася, хитала головою і приказувала “гм-гм”. Міс Рейчел, що жила поруч, запрошувала тітку у післяобідній час випити чашечку кави, і навіть містер Натан Редлі якось зайшов у двір, щоб засвідчити їй своє шанування.
Коли тітка Олександра остаточно влаштувалась і наше життя ввійшло у звичне річище, у нас склалося враження, що вона прожила тут цілий рік. Репутацію бездоганної господині здобула вона своїм частуванням на зборах місіонерського товариства (тітка не довіряла Келпурнії готувати делікатеси, які мали підтримати сили і дух членів товариства під час довгих промов); її обрали членом мейкомбського жіночого клубу, більше того — його секретарем. Тітка стала своєю людиною у вищих колах округу, жодна більш-менш важлива подія не відбувалася без неї; люди, такі як вона, трапляються рідко: витончені манери, яких навчають хіба що у спеціальних пансіонах, авторитет у питаннях моралі; вона вміла майстерно говорити наздогад, а щодо пліток і пересудів — не знала собі рівних. Коли тітка Олександра навчалася в школі, в жодному підручнику не торкалися внутрішніх сумнівів, тож не дивно, що вона про це не мала ніякісінького уявлення. Не знала також, що таке нудьга, і не пропускала випадку, аби виконати високі повноваження: наводила лад, радила, застерігала, попереджала.
При нагоді тітка ніколи не забувала докинути слівце про гріхи іншого роду-племені, щоб піднести рід Фінчів. Такі намагання родички більше смішили Джема, ніж сердили:
— Нашій тітоньці слід висловлюватися трохи обережніше, майже кожному в Мейкомбі вона вже встигла насолити, а в місті багато наших родичів.
Коли покінчив з собою молодий Сем Мерівезер, тітка Олександра твердила: у них на роду написана схильність до самогубства. Або засміялася шістнадцятирічна дівчина в церковному хорі — наша тітка відразу знайшла що сказати:
— В роду Пенфілдів усі жінки легковажні, ось вам і доказ.
Не було, здається, в Мейкомбі сім’ї, не позначеної якимсь пороком: як не алкоголік, то картяр, як не скупий, то чудний.
Одного разу, коли тітка запевняла нас, що звичка міс Стефані Крофорд втручатися в чужі справи — схильність спадкова, Аттікус зауважив:
— Сестро, а ти ніколи не замислювалася, що ми, власне, перше покоління роду Фінчів, у якому немає шлюбів між двоюрідними братами і сестрами? Отже, ти, мабуть, скажеш, що у Фінчів схильність до кровозмішення?
Тітка сказала, що ні, але саме в цьому причина того, що в нашому роду у всіх маленькі руки й ноги.
Я ніяк не могла збагнути, чого мою тітку так непокоїть спадковість. У мене було своє уявлення про те, що таке благородні люди: це люди, які повністю віддають свій розум і здібності, щоб усім було добре. Тітка Олександра думала інакше, хоч відкрито про це і не говорила: благородніша сім’я та, яка довше живе на одному місці.
— Тоді виходить, що Юели благородні люди,— сказав Джем.
Барріс Юел і його брати належали до третього покоління Юелів, жили на клаптику землі за міським звалищем і існували завдяки доброчинності жителів округу.
І все-таки в тому, що казала тітка Олександра, була якась частка правди. Мейкомб — старовинне місто. Розташоване за двадцять миль на схід од “Пристані Фінча”,— надто далеко від річки для такого старого міста. А втім, воно стояло б на березі, якби не підступні хитрощі чоловіка на прізвище Сінкфілд. Чоловік цей з давніх-давен мав на перехресті двох доріг заїзд. Це був єдиний заїжджий двір в усьому округу. Його господар не був патріотом, однаково догоджав індіанцям і білим поселенцям, продавав патрони і тим і другим, аби мати зиск. Сінкфілд ніколи не задумувався, на чиїй землі стоїть його двір — на території штату Алабама чи племені Струмка. Справи йшли блискуче, і це його не цікавило. Та ось для наведення належного порядку в щойно утвореному округу губернатор Вільям Біб надіслав сюди групу землемірів, щоб визначити, де центр округу і де мають бути місцеві органи влади. Землеміри зупинились у Сінкфілда, від них він дізнався, що заїзд його стоїть на території округу Мейкомб. Вони вказали йому, де саме буде адміністративний центр округу. Якби Сінкфілд не наважився на відчайдушний вчинок, аби лишитися на теплому місці, стояв би наш Мейкомб десь посередині Уїнстонових боліт, у місцях глухих і непривабливих. Однак цього не трапилося. Віссю, навколо якої розростався Мейкомб, став заїжджий двір Сінкфілда, бо кмітливий господар напоїв одного вечора своїх постояльців так, що перед їхніми очима все на світі переплуталося, він умовив їх витягти карти і плани, а потім землеміри в одному місці урізали, а в другому трошки доточили і зрештою пересунули центр округу туди, куди вигідно було господареві заїзду. На другий день землеміри поїхали, маючи при собі карти та п’ять кварт наливки в саквах — по дві кожному і одна губернаторові. Мейкомб було засновано як адміністративний центр, і тому він був охайніший, ніж більшість міст такого масштабу в штаті Алабама. З самого початку будівлі споруджували добротні, вулиці прокладали широкі; гордістю міста був будинок суду. В Мейкомбі було порівняно багато спеціалістів; сюди приїздили мешканці округу в різних справах: вирвати зуб, полагодити екіпаж, звернутися до лікаря, щоб послухав хворе серце, покласти гроші в банк, очистити душу від гріхів, показати мулів ветеринару. Чи розумно вчинив колись Сінкфілд — це питання лишається відкритим. З його вини молоде місто опинилося надто далеко від єдиного в той час громадського виду транспорту — річкових суден. Жителеві північної частини округу, аби щось купити, доводилося два дні добиратися до Мейкомба. Ось чому місто за сто років не виросло, а так і лишилося острівцем серед строкатого моря бавовняних плантацій та густих лісів.
Хоч війна між північними і південними штатами обминула Мейкомб, закон про відбудову та економічна розруха спричинилися до росту міста. Правда, воно росло, не розростаючись вшир. Нові люди з’являлися тут рідко. За традицією, молоді одружувалися в межах певного сімейного кола, а тому жителі Мейкомба ставали поступово трохи схожі одне на одного. Траплялося, що хтось повертався з Монтгомері чи Мобіла з жінкою-чужинкою, але це не більше ніж легенька хвилька на спокійній гладіні сімейної схожості.
Таким лишалося життя моїх земляків і в роки мого дитинства.
В Мейкомбі жителі ділилися на касти — явище закономірне, і суть місцевої кастової системи, на мій погляд, полягала в тому, що сучасне покоління, дорослі люди, які багато років жили поряд, добре знали одне одного: зовнішність, особливості характеру, навіть жести сприймалися як звичайна річ, що переходила з покоління в покоління і відточувалася часом. А звідси і деякі сентенції-вказівки, що ними керувалися люди в повсякденному житті: “Всі Крофорди мають звичку втручатися в чужі справи”, “Кожен третій Мерівезер — меланхолік”, “Делафілди не в ладах з правдою”, “У всіх Б’юфордів така хода”; звідси висновок: перш ніж брати чек у Делафілда, довідайся в банку, чи він дійсний; міс Моді сутулиться, бо вона з Б’юфордів; що дивного в тому, що місіс Грейс Мерівезер потягує джин з пляшок від сиропу,— те саме робила і її мати.
Тітка Олександра відразу стала своєю людиною в Мейкомбі, але для нас з Джемом вона була чужа. Я не могла збагнути, як вона могла бути сестрою мого батька і дядечка Джека. Мені навіть спали на думку напівзабуті казочки Джема про підмінишів і про корінь мандрагори, якими в дитинстві мене лякав Джем.
Таке було загальне враження від першого місяця перебування тітки Олександри в нашому домі; з нами вона майже не розмовляла, ми бачили її тільки тоді, коли сідали за стіл, та ввечері, перед тим як іти спати. Було літо, і ми здебільшого гуляли надворі. А бувало, забіжиш додому напитися води, а в вітальні повно мейкомбських дам — сьорбають чай, шепочуться, махають віялами — і чуєш:
— Джін Луїзо, підійди-но сюди, привітайся з гостями.
Я входжу у вітальню і по тітці бачу, що вона вже шкодує, що покликала мене: я завжди вся в глині або в піску.
— Привітайся зі своєю кузиною Лілі,— сказала одного разу тітка, впіймавши мене в прихожій.
— З ким?
— Зі своєю кузиною Лілі Брук.
— Невже вона наша кузина? А я й не знала.
Тітка Олександра всміхнулася так, ніби щиро вибачалася перед кузиною і була обурена моєю поведінкою. Коли кузина Лілі Брук пішла, я вже знала, що мені це не минеться.
Шкода, що наш батько не вважав за потрібне розповісти нам докладно історію роду Фінчів, не прищепив своїм дітям почуття гордості. Тітка покликала Джема, він сів на диван поряд зі мною і насторожився. Вона вийшла і через деякий час повернулася з книжкою в темно-червоній палітурці, на якій було написано золотими літерами: “Роздуми. Джошуа Сент-Клер”.
— Цю книгу написав ваш кузен,— сказала тітка Олександра.— Це була прекрасної душі людина.
Джем уважно оглянув з усіх боків невеличкий томик.
— Це той самий кузен Джошуа, якого довгий час тримали в божевільні?
— Звідки ти це знаєш? — поцікавилася тітка.
— Звідки? Аттікус розповідав, як він учився в університеті і трохи схибнувся. Батько каже, що хотів застрелити ректора. Джошуа твердив, що в них не ректор, а сміттяр, і хотів порішити його з старовинного пістоля, але пістоль розірвався в нього в руках. Аттікус каже, що Фінчі мусили заплатити п’ятсот доларів, щоб забрати його з цього…
Тітка Олександра випросталась і завмерла, як чорногуз.
— Досить,— процідила вона.— Ми ще поговоримо на цю тему.
Перед тим як іти спати, я зайшла до Джема в кімнату, щоб узяти якусь книжку, і саме в цей час почувся стукіт у двері. Ввійшов Аттікус. Він сів на ліжко, подивився на нас уважно і всміхнувся.
— Гм-р…— почав. Останнім часом Аттікус, починаючи щось казати, трохи покашлював, я подумала, що він, певно, старіє, але зовні цього не було помітно.— Навіть не знаю, як вам краще про це сказати…
— А ти кажи прямо, і все,— порадив Джем.— Ми щось накоїли?
Наш батько вагався.
— Ні, я просто хочу вам дещо пояснити… Тітка Олександра питала мене… сину, ти ж знаєш, що ти Фінч, правда?
— Мені казали про це,— Джем глянув на батька спідлоба і, сам того не помічаючи, підвищив голос: — Аттікус, у чому річ?
Аттікус поклав ногу на ногу і схрестив руки.
— Я спробую ознайомити вас із деякими фактами.
Джем ще більше розізлився.
— Я вже чув ці нісенітниці,— кинув він.
Аттікус раптом став серйозний. Він заговорив сухо і стримано, це промовляв уже не батько, а юрист:
— Ваша тітка просила мене довести до вашої свідомості, Джем і Джін Луїзо, що ви не безрідні, що за вами стоять кілька поколінь, невід’ємною рисою яких була бездоганна вихованість…
Він замовк, дивлячись, як я намагаюся зловити жучка, що заліз мені на ногу. Нарешті я впоралася з жучком і почухала ногу.
— …бездоганна вихованість…— повторив він.— І ви повинні жити так, щоб бути гідними вашого імені. І ще тітка Олександра просила мене сказати,— вів він далі, незважаючи на нас,— що ви повинні поводитися так, як личить дівчинці і хлопцеві з порядної сім’ї. Вона має намір поговорити з вами про рід Фінчів і про те, яке місце вони посідали протягом багатьох років у житті округу Мейкомб, отже ви матимете уявлення про те, хто ви такі, і, можливо, у вас виникне бажання відповідно поводитися,— закінчив він уже скоромовкою.
Приголомшені, ми з Джемом спочатку перезирнулись, а потім перевели погляд на Аттікуса, йому став тісний комір. Ми мовчали. Я взяла зі столика гребінець, провела зубцями по краю стола.
— Перестань тріщати,— сказав Аттікус.
Грубий тон батька боляче вразив мене. Я не довела гребінець до кінця столу, жбурнула його на підлогу. Не знаю чому заплакала і не могла стриматися. Це був не мій батько. Це не його думки. Мій батько ніколи так не розмовляв. Усе це робота тітки. Крізь сльози я бачила Джема, він стояв, схиливши голову, самотній, зажурений.
Іти було нікуди, але я повернулася, щоб вийти, і тицьнулася носом прямо в жилетку Аттікуса. Я притиснулася до нього головою і за світло-синьою тканиною почула ледь чутні звуки: цокання годинника, шарудіння накрохмаленої сорочки, ритмічне дихання.
— У тебе буркотить у животі,— сказала я.
— Знаю,— відповів Аттікус.
— Випий соди.
— Вип’ю.
— Аттікус, невже тепер у нас все буде по-іншому? Невже ти…
Він погладив мене по голові.
— Не турбуйся,— мовив.— Надто рано ти почала хвилюватись.
І я зрозуміла: батько знову з нами. Ноги, що були як чужі, ожили і стали знов моїми, я підвела голову.
— Ти справді хочеш, щоб ми були інші? Я не запам’ятала, як належить поводитися Фінчам…
— І не треба. Забудьмо це.
Він вийшов з кімнати, мало не грюкнув дверима, але в останню мить схаменувся і причинив їх тихенько. Ми з Джемом ще дивилися туди, де зник Аттікус. Раптом двері відчинилися і він знову з’явився на порозі — високо підняті брови, окуляри сповзли.
— Чи не стає ваш батько дедалі більше схожим на кузена Джошуа? Як ви гадаєте, не доведеться Фінчам знову платити п’ятсот доларів?
Тепер я розумію, чого хотів тоді від нас Аттікус, але він був чоловіком, не більше. А чоловікам мистецтво витонченого виховання непідвладне — тут потрібна жінка.
«Убити пересмішника» РОЗДІЛ XIV
Більше ми від тітки Олександри нічого не чули про родину Фінчів, зате в місті говорили про нас немало. По суботах, коли Джем милостиво брав мене з собою (тепер він прямо не терпів, як я разом появлялася з ним на людях), ми, засунувши по п’ятицентовій монеті в кишені, пробиваємося, бувало, вулицею в натовпі перехожих і раптом чуємо:
— Он його діти!
Або:
— Глянь — Фінчі йдуть!
Оглянешся — нікого, тільки стоїть собі якийсь фермер із своєю жінкою і уважно вивчає клізми у вітрині аптеки. Поряд у бідарці розсілися дві огрядні сільські господині в солом’яних капелюшках.
А якийсь кістлявий чоловік, проходячи поблизу, повернувся до нас і пробубонів:
— Розпустилися до того, що скоро гвалтуватимуть на кожному кроці, а нашим властям хоч би що!
І раптом я пригадала, що давно вже хочу про щось запитати Аттікуса. Того ж вечора спитала:
— Що означає чинити насильство?
Аттікус визирнув з-за газети. Він сидів у кріслі біля вікна. Ми з Джемом були вже дорослі настільки, що великодушно дозволяли батькові приділяти собі півгодини ввечері.
Він зітхнув і пояснив, що означає вчинити насильство над жінкою.
— Оце і все? Чому ж тоді Келпурнія мені не відповіла, коли я її запитала?
Аттікус замислено звів очі.
— Про що ти?
— Коли ми поверталися з церкви, я спитала Келпурнію про це, вона порадила звернутися до тебе. Я спочатку забула, а тепер згадала.
Аттікус поклав газету на коліна.
— Будь ласка, поясни ще раз, не зрозумів,— сказав він.
Я розповіла йому докладно, як ми ходили з Келпурнією до церкви. Мені здалося, що Аттікус був задоволений, але тітка Олександра, яка доти сиділа в кутку і спокійно вишивала, відклала своє вишивання і не зводила з нас очей.
— Отже, у неділю ви йшли з Келпурнією з її церкви?
— Так, мем. Вона брала нас із собою,— сказав Джем.
Я пригадала ще щось.
— Так, мем, і ще я коли-небудь піду до неї додому, вона обіцяла. Аттікус, можна мені піти в неділю? Кел казала, що зайде по мене, якщо ти кудись поїдеш.
— Ні, не можна!
Це мовила тітка Олександра. Здригнувшись, я повернулася до неї, потім знову до Аттікуса; перехопила швидкий погляд, який він кинув на сестру, але було вже пізно — я встигла сказати:
— Я питала не вас!
Аттікус, хоч був досить огрядний, з незвичайною легкістю підхоплювався з крісла. Вмить він уже стояв на ногах.
— Попроси пробачення у тітки,— сказав він.
— Я питала не її, я спитала тебе…
Аттікус повернув до мене голову і так подивився своїм здоровим оком, що мені стало моторошно. Сказав суворо:
— Спершу попроси пробачення у тітки.
— Пробачте мені, тітонько,— промимрила я.
— Так от,— сказав Аттікус.— Запам’ятай раз і назавжди: ти повинна робити те, що тобі скаже Келпурнія, те, що скажу тобі я, а також тітка, поки вона живе в нашому домі. Зрозуміло?
Я зрозуміла, трохи подумала і вирішила піти в ванну — це був єдиний спосіб відступити, не втрачаючи власної гідності. Навмисно сиділа там довго, щоб вони подумали, ніби мені й справді туди треба було. Повертаючись, я постояла у коридорі, біля вітальні, і прислухалася — там сперечалися. Крізь прочинені двері я бачила, як Джем сидить на дивані, тримаючи перед очима розкритий футбольний журнал, і крутить головою то в один бік, то в другий, ніби на сторінках журналу завзято грали в теніс.
— Ти повинен щось робити з нею,— долинув голос тітки,— ти занедбав виховання дітей, Аттікус, далі нікуди.
— Я не вбачаю ніякої крамоли в тому, що вона піде туди. Кел догляне її там не гірше, ніж тут.
Хто ця “вона”, про кого мова? Серце моє завмерло: про мене. Я ніби відчула на собі дотик грубої одежі рожевого кольору — форми дівчаток у виправному будинку. І вдруге в своєму житті подумала: треба тікати! Тікати негайно.
— Аттікус, це непогано, що в тебе добре серце, ти людина поступлива, але в тебе є дочка, про яку вже треба подумати. Вона росте.
— Саме про це я й думаю.
— Тобі все одно цього не уникнути. Рано чи пізно доведеться на це піти. Це можна зробити сьогодні. Вона нам більше не потрібна.
Аттікус відповів спокійним голосом:
— Олександро, Келпурнія залишить цей дім тоді, коли захоче сама. Ти можеш зі мною не погодитись, але без неї всі ці роки я не міг би управитися. Вона відданий член нашої сім’ї, і тобі доведеться з цим примиритися. Крім того, сестро, я не хотів би, щоб ти заради нас вибивалася з сил, у цьому немає потреби. Кел потрібна нам тепер, як і раніше.
— Але, Аттікус…
— До того ж я не думаю, що, виховуючи моїх дітей, вона завдала їм якоїсь шкоди. Кел вимогливіша, ніж могла б бути рідна мати… Вона ніколи і нічого не пропустить, не догоджає їм у всьому, як це часто трапляється з кольоровими нянями. Кел виховувала їх в міру своїх здібностей і вміння, а вона має і те, й друге… І ще одне: діти її люблять.
Я перевела подих. Йшлося не про мене,— про Келпурнію. Трохи заспокоївшись, я зайшла до вітальні. Аттікус закрився газетою, а тітка Олександра шарпала своє вишивання. Ток, ток, ток — пробивала голка натягнуте на п’яльці полотно. На якусь хвилину запала тиша: тітка тугіше натягла на п’яльці тканину. І знову — ток, ток, ток. Тітка гнівалася.
Джем підвівся і, тихо ступаючи по килиму, подав мені знак іти за ним. Він завів мене в свою кімнату і зачинив двері. Обличчя в нього було серйозне.
— Вони полаялися, Всевидько.
Останнім часом ми з Джемом частенько сварились, але я ніколи не чула і не бачила, щоб з кимось сварився наш батько. Становище було не дуже приємне.
— Всевидько, не треба дратувати тітку, чуєш?
Я ще не встигла отямитися від того, що сказав мені батько, можливо тому не помітила нотки прохання в словах Джема і визвірилася:
— Ти, я бачу, починаєш мене повчати?
— Та ні, розумієш… у нього тепер і без нас клопоту немало.
— Який же в нього клопіт?
Я не помічала, щоб Аттікус був особливо заклопотаний.
— Та цей же Том Робінсон сидить йому в печінках…
Я сказала, що в Аттікуса ніякого клопоту нема. А судові справи нас ніколи не турбують, та й бувають вони один раз на тиждень і зовсім недовго.
— Це тому, що в твоїй голові довго нічого не тримається,— сказав Джем,— Дорослі — інша річ, ми…
Джем остаточно причислив себе до дорослих і так пишався, що це ставало нестерпним. Нічого не хотів робити, все читав або десь блукав сам один. Правда, книжки, як і раніше, давав мені, але тепер він більше виховував і повчав мене.
— Чого ти заносишся, Джем? Хто ти такий?
— Попереджаю, Всевидько, дратуватимеш тітку — я тебе… відшмагаю.
Це вже було занадто.
— Ах ти клятий, я тобі голову одірву!
Джем сидів на ліжку, я легко схопила його за чуприну і зацідила йому ляпаса, він дав мені здачі, я розмахнулася лівою, проте від удару в живіт одлетіла і розпласталася на підлозі. Насилу перевела дух, але це дрібниці, найголовніше, що він не відмовився від поєдинку. Отже, ми рівні.
— Подумаєш. Не дуже я тебе злякалася! — заверещала я і знову кинулася в атаку.
Він сидів на ліжку, у мене не було упору, і я налетіла на нього мов вихор,— била, штовхала, щипала як тільки могла. Чесний герць навкулачки перетворився в безладну колотнечу. Ми ще борюкалися, коли ввійшов Аттікус і розборонив нас.
— Досить! — сказав він.— Зараз же йдіть спати.
— А-га! — кинула я Джемові зловтішно. Його посилали спати тоді, коли й мене.
— Хто почав? — тихо спитав Аттікус.
— Це все Джем. Він заходився мене повчати. Невже я ще й Джема повинна слухати?
Батько всміхнувся.
— Давайте домовимося: ти слухаєш Джема, якщо він зуміє тебе переконати. Справедливо?
Тітка Олександра дивилась на нас мовчки, але коли вони з Аттікусом пішли по коридору, до нас долинуло:
— …саме те, про що я тобі казала…
Зачувши ці слова, я і Джем зрозуміли: досить сваритися.
Наші кімнати були суміжні. Коли я зачинила двері, Джем сказав:
— На добраніч, Всевидько.
— На добраніч,— відповіла я тихенько, ввійшла в кімнату і в темряві попрямувала до вимикача. Біля ліжка я наступила на щось тепле і гладеньке, схоже на тверду гуму. Мені здалося, що воно живе, ворушиться.
Я ввімкнула світло і глянула на підлогу. Біля ліжка нічого не було. Я постукала до Джема.
— Чого тобі? — запитав він.
— Яка змія на дотик?
— Трохи шорстка, холодна. Наче порохом притрушена. А що?
— Здається, одна заповзла під моє ліжко. Ти можеш глянути?
— Жартуєш? — Джем одчинив двері. Він був у піжамних штанях. Не без задоволення я помітила сліди своєї роботи — губи у Джема напухли. Він швидко зрозумів, що я не жартую.
— Якщо ти думаєш, що мені дуже хочеться зустрітися під твоїм ліжком із змією, то помиляєшся. Зажди хвилинку.
Він побіг на кухню і приніс віник.
— Залазь на ліжко,— сказав Джем.
— Ти справді думаєш, що там змія? — поцікавилась я.
Це була подія. Підвалів під нашими будинками не було: вони стояли на кам’яних опорах на висоті кілька футів од землі, бувало, що змії заповзали в будинок, але траплялося це дуже рідко. Хто ж може дорікнути міс Рейчел Хейверфорд за те, що вона випиває щоранку скляночку чистого віскі — ніяк не здолає перебороти колись пережитий страх. Одного разу вона відчинила шафу у спальні, щоб повісити халат, і побачила на білизні гримучу змію!
Джем обережно провів віником під ліжком. Я теж нахилилася, зазирнула, чи не виповзає змія. Нічого не виповзло. Джем засунув віник далі.
— Хіба змії гарчать?
— Це не змія,— сказав Джем.— Це людина.
Раптом з-під ліжка викотився якийсь брудний згорток. Джем замахнувся віником — і мало не влучив Діла по голові.
— О боже праведний,— шанобливо мовив Джем.
Діл поволі виповзав з-під ліжка. Це було нелегко. Нарешті він став на ноги, розправив плечі, поворушив ступнями, потер шию. А коли затерплі руки й ноги відійшли, сказав:
— Привіт!
Джем знову згадав Всевишнього. Я не могла мовити й слова.
— Ще трохи, і я помру з голоду,— сказав Діл.— У вас є щось поїсти?
Як у сні, я пішла на кухню. Принесла молока і половину кукурудзяного коржа, що лишився від вечері. Діл швидко впорався, жував, як завжди, передніми зубами.
Нарешті до мене повернувся дар мови.
— Як ти сюди потрапив?
Нелегка дорога привела його сюди. Підкріпившись, Діл розповів нам про свої пригоди. Новий батько незлюбив його. Він надів Ділові наручники, посадив у підвал (в Мерідіані були підвали) і прирік на голодну смерть; врятував Діла якийсь фермер, що проходив вулицею і почув його крик (добрий чоловік через віддушину всипав у підвал стручок за стручком цілий бушель гороху — і Діл вижив), хлопцеві пощастило вирвати із стіни ланцюг, яким його прикували, і він звільнився. В наручниках вибрався з міста, пройшов щонайменше дві милі і набрів на маленький мандрівний звіринець. Його відразу взяли на роботу — мити верблюда. З цим звіринцем Діл мандрував по Міссісіпі, поки його безпомилкове чуття не підказало, що він перебуває в окрузі Еббот, штат Алабама. На протилежному березі річки був Мейкомб. Звідти Діл ішов пішки.
— А як ти потрапив сюди? — спитав Джем.
Він узяв з материного гаманця тринадцять доларів, сів у Мерідіані на поїзд, що відходить о дев’ятій годині, і зійшов на станції Мейкомб. Од станції до міста — чотирнадцять миль, десять чи одинадцять з них Діл пройшов пішки, і не шляхом, а продирався крізь кущі,— поліція, певно, уже розшукувала його,— решту шляху подолав, причепившись до фургона з бавовником. Під ліжком Діл пролежав не менше двох годин, принаймні так йому здалося; чув нашу розмову під час вечері, від брязкоту виделок і тарілок у нього паморочилося в голові. Він не міг діждатися, поки я і Джем підемо спати, хотів навіть вилізти й допомогти мені побити Джема, який так підріс і був набагато вищий за мене, проте Діл знав, що скоро прийде містер Фінч і розборонить нас, а тому лежав і не ворушився. Він був стомлений, страшенно брудний, але відчував себе як удома.
— Твої, звичайно, не знають, що ти тут,— сказав Джем.— Якби тебе шукали, ми б знали…
— Вони, певно, шукають мене в Мерідіані, по всіх кіно, скрізь нишпорять,— сказав усміхнувшись Діл.
— Треба сповістити маму, де ти,— порадив Джем.— Вона має знати, що ти у нас…
Діл кинув на нього швидкий погляд, і Джем опустив очі. Потім брат підвівся і порушив останній свято шанований закон нашого дитинства. Він вийшов з кімнати і пішов по коридору.
— Аттікус,— почувся його голос,— можеш вийти сюди на хвилинку?
Брудне, спітніле обличчя Діла зблідло. Мені стало не по собі. На порозі з’явився Аттікус.
Він пройшов на середину кімнати і, засунувши руки в кишені, зупинився, дивлячись на Діла зверху вниз.
Нарешті отямилась і я.
— Не бійся, Діл. Якщо він має тобі щось сказати, то скаже.
Діл мовчки подивився на мене.
— Справді, не бійся. Ти ж знаєш, Аттікус не чіплятиметься до тебе, от побачиш,— заспокоїла я.
— Я й не боюся,— промимрив Діл.
— Я бачу, він просто голодний,— сказав Аттікус як звичайно сухо, але привітно.— Всевидько, гадаю, у нас знайдеться щось краще за кукурудзяний корж. Нагодуй цього героя, потім я прийду, і ми поміркуємо, що робити.
— Містер Фінч, не кажіть нічого тітці Рейчел, не відсилайте мене назад, прошу вас, сер! Я все одно втечу!..
— Заспокойся, синку,— мовив Аттікус.— Ніхто нікуди не збирається тебе відсилати, хіба що в ліжко. Я тільки піду скажу міс Рейчел, що ти у нас, і попрошу дозволу, щоб ти лишився тут ночувати, ти ж і сам не проти цього? І, ради бога, поверни частину землі туди, де вона має бути: ерозія грунту й без того велике лихо в округу.
Діл здивовано глянув Аттікусу вслід.
— Він жартує,— пояснила я.— Він має на увазі, щоб ти помився. Бач, я ж казала, що Аттікус тобі нічого поганого не зробить.
Джем стояв у кутку самотній, пригнічений — зрадник.
— Я не міг йому не сказати, Діл,— мовив він.— Не можна утекти за триста миль — і ні слова матері.
Ми мовчки вийшли з кімнати.
Діл їв і їв… З учорашнього вечора у нього в роті й крихти не було. Всі свої гроші він витратив на квиток, сів у поїзд, — а це йому не вперше,— теревенив спокійнісінько з кондуктором, який уже знав його. Але Діл не посмів скористатися з існуючого правила щодо дітей, які їдуть самі на далеку відстань: якщо загубиш гроші, кондуктор повинен дати на обід, а по приїзді батько має повернути борг.
Діл умолотив геть усе, що лишилося від вечері, і хотів дістати з буфета банку тушкованої свинини з бобами, коли в коридорі почувся голос міс Рейчел:
— О боже!
Діл затремтів, як заєць.
Проте він мужньо витримав перший натиск: “Ну, зажди, я тебе швидко відвезу додому!”, “Батьки там хвилюються, місця собі не знаходять!”; спокійно вислухав “І все це тобі від Гаррісів передалося”; всміхнувся, коли почув “Можеш перебути тут одну ніч”, а коли тітка нарешті обняла його, то відповів їй тим самим.
Аттікус зсунув на лоб окуляри і витер долонею обличчя.
— Ваш батько стомився,— подала нарешті голос тітка Олександра. Вона весь час була тут, але, приголомшена, мабуть, не могла вимовити слова.— Пора спати, діти.
Ми пішли, а вони лишилися в їдальні, Аттікус усе що старанно витирав обличчя.
— Насильство, бійка, втікачі,— почули ми глузливий голос батька.— Цікаво, чого можна ждати за годину…
Оскільки все обійшлося краще, ніж можна було сподіватися, ми з Ділом вирішили бути ввічливими з Джемом. До того ж Ділові доведеться спати в його кімнаті — вважатимемо, що нічого не сталося. Я наділа піжаму, взяла книжку, але скоро відчула, що очі мені злипаються. Діла і Джема не чути було; я погасила світло, у Джема під дверима теж не побачила світлої смужки.
Певно, я довгенько спала, бо коли прокинулася, хтось легенько штовхнув мене у бік. Світло місяця тьмяно освітлювало кімнату.
— Посунься, Всевидько.
— Він думав, що не можна не сказати,— промимрила я сонно.— Ти не сердься на нього.
Діл заліз у ліжко.
— А я не серджусь. Я просто хочу спати з тобою. Ти прокинулась?
Я таки прокинулася, хоч і не зовсім.
— Нащо тобі було це робити?
Діл не відповів.
— Я кажу, нащо тобі було тікати з дому? Він і справді такий лихий?
— Ні…
— Ти якось писав, що ви збираєтесь робити човен. Зробили?
— Він тільки обіцяв. Ми й не починали.
Я трохи підвелась і, спершись на лікоть, у темряві розглядала Діла.
— Не треба було тікати. У дорослих це часто буває — обіцяють і не роблять.
— Ні, я втік не через те. Розумієш, він… вони… ніякої уваги на мене…
Мені така причина здалася дивною. Невже через це треба тікати з дому?
— Як це?
— Ну, їх майже ніколи немає вдома, а коли бувають, то зачиняються в своїй кімнаті і сидять.
— І що ж вони там роблять?
— Нічого, сидять собі й читають… Я їм не потрібен.
Я підсунула подушку до спинки ліжка і сіла.
— Я тобі щось скажу, Діл. Сьогодні ввечері мені теж хотілося втекти, бо всі наші були тут. А це ні до чого, Діл, щоб батьки весь час були з нами.
Стомлений, напівсонний Діл зітхнув.
— На добраніч, Діл… А знаєш, Аттікус цілими днями не буває вдома, інколи до півночі затримується — то на законодавчих зборах сидить, то ще десь… І не треба, щоб вони були весь час з нами, Діл,— робити нічого не дадуть.
— Не в тому річ.
Діл пояснював мені, а я думала: що це було б за життя, якби Джем був інший, навіть не такий, як він тепер, що б я робила, якби відчула, що Аттікусу не потрібна ні я, ні моя допомога чи порада. Але ні, він дня не зміг би прожити без мене. Навіть Келпурнія без мене обійтися не може. Я їм потрібна.
— Діл, ти щось не те кажеш. Твої батьки без тебе теж не можуть. Напевно, розсердилися на тебе, от і все. Я тобі скажу, що робити…
Але Діл уперто правив своє:
— Зрозумій мене — їм справді без мене багато краще, я їм нічим не допомагаю. Вони не злі. І купляють мені все, чого забажаю, але, повір, набридло: “Ось те, що ти хотів, іди гуляти”, “У тебе й так всього повно в кімнаті” або “Ось тобі книжка — іди й читай”.— Далі Діл намагався говорити басом: — “Що ти за хлопець? Інші діти бігають, грають в бейсбол, а не тиняються по дому та докучають батькам”. Потім Діл знову розповідав своїм звичайним голосом. — Ні, вони не злі. Вони цілують мене, обнімають, і “На добраніч” кажуть, “Доброго ранку”, “До побачення”, і що люблять мене… Всевидько, ти б хотіла, щоб у нас була дитина?
— А де її взяти?
Діл чув про одного чоловіка, у якого є човен, на ньому він пробирається до окутаного туманом острова, а на тому острові багато маленьких дітей — можна було б замовити, щоб привіз одне…
— Все це неправда. Тітка казала, що бог кидає маленьких дітей через димохід. Здається, вона так сказала, хоч я тоді як слід не розібрала.
— Ні, зовсім це не так. У людей діти народжуються… Але можна придбати і в цього чоловіка з човном; їх на острові багато, тільки вони сплять. Чоловік дихне на дитинку — вона й оживає…
Діл знову поринув у мрії. Його багата уява завжди була щедра на чудесні картини. Він устигав прочитати дві книжки, поки я читала одну. Але над усе він любив щось вигадувати. Він блискавично розв’язував задачі на додавання і віднімання, проте віддавав перевагу своєму власному, ним створеному туманному світові, де сплять малята, ждучи, поки чиясь рука торкнеться їх, як ранкових квітів. Він розповідав, поки нарешті заснув сам і мене приспав, але серед тиші туманного острова мені раптом невиразно привидівся сірий непривітний будинок з похмурими темно-бурими дверима.
— Діл…
— М-м-м?
— Як ти думаєш, чому Страхолюд Редлі не втік з дому?
Діл протяжно зітхнув і одвернувся.
— Можливо, йому нікуди тікати…— промимрив сонно.
