Самчук “Марія” дуже скорочено читати
Книга про народження Марії
Марія з’явилася у сім’ї у простих людей: мати — селянка, батько працював у каменоломнях.
“Батька кликала татом, матір — мамою. Любила це робити безупинно”. Може, відчувала, що недовго їй тішитися цими словами. Батька засипало у каменоломнях, а мати, захворівши на сухоти, померла невдовзі також. Дівчинці було лише 6 років. Вночі, зоставшись із сусідкою Катериною, вона плакала й звала маму. Так почалося її сирітство.
Жила спочатку у тітки Катерини, яка мала свої 5 крикливих дітей. Жінка не мала часу доглядати Марію: “Чорні м’якенькі її кучері довго не милися і збилися у твердий ковтун. У них завелися пасожери, які гризли й мучили Марію. Дівча дерло на собі шкуру, поробилися гнійливі струпи”. Та й їсти майже не було що: їла сухий хліб, недоспілі овочі та бараболю, яку варили для курей та веприка. Через рік дівчина пасла гуси, щоб відробити чужий хліб.
Марія не впадала у відчай, життя вчило дівчину боротися з неприємностями та заробляти на хліб. Тільки, коли інші діти іноді ображали її, то плакала. Адже не могла сказати: “Як скажу мамі — побачиш!”. Та сумною довго вона не ходила.
У 9 років Марія найнялася до Мартина Заруби, де її прийняли як рідну: “Господар порядний. Марію мили, чесали, відкормлювали. За це пасла літом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, підстеляла в хлівах, помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мішки валі, мотала клубки“. Так у щоденній праці і росла. “На дванадцятій весні відчула дівочий сором і при зустрічі з хлопцями опускала на очі довгі вії”. Дівчина вийшла ловка, роботяща, мала лагідну вдачу, до того ж і співала добре. Але себе тримала гідно та порядно: працювала добре, поважала старших, ходила до церкви.
“Виграють оті чорнезні, оті бездонні… Гляне — опалить… А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум’ям горять. Картина — невгамовна, співоча картина”.
Здавалося, попереду щасливе життя. На неї вже задивляються хлопці, а найбільше — Гнат Кухарчук. Він був невисокий, ще кульгав на праву ногу, хоч був вправний та працьовитий. Марія не помічала його, адже навколо було цікаве і різнобарвне життя. Інколи Марія плакала, але не через сирітство, а тому, що “на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору”.
Час ішов, якось вона побачила Корнія і покохала. На все життя запам’ятала вона перший поцілунок біля колодязя. Серед хутірських садків, освідчився їй Корній у коханні. Але до щастя було далеко. Корнія забрали у рекрути на 7 років, бо прийняли у матроси. Останні поцілунки, сльози, обіцянки. А потім потяглися дні чекання. Минула весна, літо, осінь, а від Корнія нема ані звістки. Марія плакала та чекала, не могла повірити, що забув.
А Гнат Кухарчук приділяв їй багато уваги, чекав біля церкви, пригощав цукерками, подарував коралі, шовкову хустку… Марія ніяковіла, тікала від нього, бо не хотіла брати подарунків, та Гнат наздоганяв її й віддавав їй усе, що приготував. Він кохав її безнадійно і палко. По селі плітки про них пішли. Одарка, дружина Гнатового брата, говорила парубкові, що, Марія — не пара йому, бо сирота. А Марія й сама не дуже прихильно ставиться до Гната, у серці був ще Корній, хоч від нього не було звісток. Марії хотілося отримувати цукерки і подарунки, але не від Гната. Та Корній зник, а Марія поступово звикла до Гната. І одного разу, коли той уже й гадки не мав, щоб Марія на нього зглянулась, вона покликала до себе на колодку.
Коли Гнат і Марія одружилися, то настали “буденні дні”. Те ж село, ті ж люди, та ж праця, ще й поля дві десятини дав Мартин. За лагідну вдачу і сумлінну працю хазяїн нагородив свою наймичку гарним приданим.
“То у мене так… у мене роби, як у себе, але й дістанеш, як у себе. Коли б за голодранця виходила, не дав би нічого… За господаря, якого знаю, що не змарнує, на! Май, працюй і доробляйся, щоб твої діти і внуки мали…”
Однак дні втратили свою святковість, вони були позбавлені сенсу, бо не хотілося Марії бути поряд з Гнатом. Та життя повеселішало, коли Марія відчула, що стане матір’ю. Дитина заповнила порожнечу Маріїного серця, принесла нову істину любові. Вона усією душею любила сина Романа, пророкувала йому майбутнє вченої людини. Гнат і Марія любили первістка, але кожен по-своєму. Гнат вбачав у дитині Марію, а вона — своє “я”, свій замкнений світ любові. Зі смертю сина щось умирає в Марії. Порожнеча, яку на час заповнила дитина у серці жінки, заполонила її душу знову. Гнат це розумів і тяжко страждав. Згодом Марія народила неживу дитину. “Але ця подія не так доткнула її, як минула. Саме тоді прийшов у відпустку Корній”. Марія переслідувала його, шукала зустрічі з ним, але марно. Через два тижні Корній від’їхав.
І тоді заціпеніння Марії змінюється бунтом. Марія хоче припинити потік “мізерних днів”, повернути святкові дні. “Буднього робочого дня Марія одягає святочні одяги. Кудись іде”. Повернути свято дівочої волі — значить збунтуватися проти моральних традицій. Вона відкриває усім те, про що лише здогадувались люди, — нелюбов. “Дні, мов краплини крові, капали з пораненого життя”. З чийого? Мабуть, з життя обох — Марії і Гната. Гнат викликає співчуття в односельців.
Якось заговорила з ним сусідка Гапка Хомиха, яка обіцяла допомогти повернути в сім’ю Марію. За допомогою свого гострого язичка, вона зуміла такі чутки розпустити, що Марія не витримала одного вечора і запитала в Гната, до кого це він щовечора ходить. З того часу все ніби покращилося, жінка заспокоїлася.Згодом народилася третя дитина, на якийсь час повністю примиривши подружжя. Але померла й ця дівчинка. Гнат лежав хворий у лікарні (дерево потрощило йому якраз хвору ногу). Спочатку Марія щотижня їздила до нього й приносила щось поїсти, адже хворий потребував доброго підживлення. Та знову приїхав Корній, цього разу назовсім.
Корній став працювати у Марії, бо вдома навіть хліба не було. Вештався по господарству Гната, яку себе дома. “Хлопець, що служив у Марії, оповідав цікавим сусідкам, що Корній серед ночі скидав Марію з ліжка, лаяв її матірною лайкою, а Марія цілу ніч стояла розібрана коло порога, тремтіла і навіть не сміла голосно плакати”.
За Гната Марія ніби забула. Провідувати його приїхав брат Михайло, який розповів йому про витівки дружини.
На Зелені свята Гнат повернувся. Марія просить у нього розлучення. “А ти ж все—таки присягнула мені… в церкві ж присягнула…” — з болем промовив Гнат.
Марія з відчаєм відійшла до Корнія. “Гнат думав, чекав, сподівався і порішив дати їй розвід. Хай розводиться. Все одно. Але витрати на розвід має взяти на себе”.
По дорозі до консисторії Гнат звернув увагу, що Марія змарніла, під очима синці, погано вдягнена, голодна. Розвід вони одержали, в обох папірці про розлучення, але Гнат все—таки сподівається, що вона повернеться до нього. Але ні. Усміхнулась і промовила: “Хіба ж можна про це говорити, Гнате?”
Книга днів Марії
Почалися дні праці. Корній не мав багато поля, та й хату мав поганеньку. Правда, мав він ще гармонію, матроський “кльош” і кілька сорочок з відкладними комірами. “З часом довелося відложити гармонію і кльош. З руки зняв годинник і повісив його в хаті на цвяшку під образами.
Так само прийшлось розлучатися з московською мовою. Залишив собі “да, вєрно, например”. Решта по—людськи було. Так тепліше”. Навіть руки його почорніли від селянської праці. Але в хаті все чулася лайка, він ніби мстився Марії за те, що не дочекалася його. Вона це розуміла і терпіла. Лагідно, терпляче повертала його до звичайної селянської праці, до звичайних клопотів по господарству. І в неї це вийшло. Разом з працею на землі приходить думка про мораль. “До цього часу жили “на віру”. Тепер же сам виявив бажання “обкрутитися”… Марія впертою працею, самовідреченням добилася нарешті права бути законною власністю свого чоловіка”. Буденність більше не лякала її — вона була сповнена любов’ю. Кожна дрібничка тепер тішить Марію. До того ж вона вагітна. Народжується хлопчик, якого Корній називає Демком. Марія працює, майже не відпочиваючи. Люди її не розуміють: у Гната ж стільки не працювала. Та їй байдуже. Вона щаслива.
Та й Корній змінився: “Все більше пізнається смак і радість праці. Відходять і забуваються пролетарські звички. Земля втягує у своє нутро і наповнює жили та розум твердими звичками. Матроство забувається, і він стає людиною. Чоловік забуває матюки, переходить на рідну мову. Минулися і лайка, і крики. Нове відчуття гідності не дозволяє так себе поводити. Тепер вони їдять свій хліб, а все зароблене власною працею набагато смачніше. На Святу Вечерю сідають усі до столу, і з самого серця ллються слова подяки: “Дякую тобі, Боже, що сподобив мене ласки своєї і дав змогу лити піт свій на ниві моїй, щоб їсти цей смачний хліб”.
Незабаром поставили нову хату, бо в сім’ї народилися близнята Максим і Надійка. Але щастя людське, на жаль, таке тендітне. Почалася війна. “Гапонець” на руського царя задумав, клятий, піти”. Корній змушений іти на ту війну. І Марія знов чекає листів, і цього разу вони приходять час від часу.
А що Гнат? Він продовжує страждати. Одного разу цей біль доводить його до страшного плану — підпалити хату Марії, бо все це збудоване Корнієм. Потай він мріяв, що вона з дітьми попросить у нього допомоги. Бідний Гнат не розумів, що ні клуня, ні хата — ніщо так не єднає людей, як любов, яку не заміниш жалістю. Марія відчула серцем, хто це зробив, але все заперечувала. В душі простила йому і зрозуміла. Мине багато років, і він сам зізнається Марії у тому злочині.
Декілька разів Гнат пропонував Марії допомогу, але даремні були його старання. “Через кілька днів не стало Гната. Пішов з дому і не повернувся”.
“Дні далі минають. Діти ростуть. Марія журиться і вичікує Корнія”. Він повернувся на Великдень. Після свят знову в поле. Життя входило в своє русло. Перед Різдвом народився син, якого назвали Лавріном.
Демко, старший син, вже парубочиться, вже на музики бігає. Надійка в усьому допомагає. Ось тільки Максим… Хвилює він батьків своєю поведінкою, без грубощів ніяк не може.
“За пару років прийшло до Корнія перше горе”. Демко підріс на рекрута і мусить іти виконувати обов’язки перед царем. Прийняли його до гармати і відправили на далекий Кавказ. Прийшла тяжка вістка про загибель сина. Вже у церкві відслужили панахиду, а потім прийшов лист, де він говорив про свій полон та попросив сухарів, бо полонені помирали з голоду. Марія, плачучи, збирає скриньку, щоб надіслати Демкові, а сусіди міркують: “Найстрашніша смерть — це смерть від голоду. Не дай Бог навіть ворогові вмирати такою смертю…”
Дні Марії розколола революція. Чоловіки політизували, а жінки працювали та ростили дітей. Незабаром Марія, як і всі односельці, побачила, що воно є за революція — грабіжництво, розбій, розпуста. У цій ситуації жаль було коней, покинутих напризволяще, які були зовсім не винні у жорстокості людей.
Демко загинув. Але повернувся до села Максим, що десь поневірявся у лакеях, щоб тут “батькові не служити”. “Серед очей гранатних і скорострільних білих зубів вбирався молодий селюк у більшовицьку шкуру”. Прийшовши додому, перш за все звів наган і розстріляв київський образ, що висів у хаті на стіні. “Нучтож, мать? Чево таращіш глаза? Ідола твоєво разстрєлял”,— і додав мерзотну лайку. Здавалося Марії, що то він не образ, а її розстріляв. Від того дня й оселився в її душі страх. “Ох, які у того очі! Дитино, дитино! Які в тебе очі! Червоні, а у батька твого сині були”. Жахливи зміни у поведінці сина вразили Марію найбільше. Дні в хаті стали пекельними. Влада мінялася, але незмінним залишалося стійке правило селянина: треба орати, сіяти і збирати врожай.
І все ж таки імперія втручається у життя колонії: у Петербурзі стався переворот, а в українському селі сум’яття, воно не готове до тієї “свободи”. Хто такі петлюрівці, чого хоче гетьман, чи йти до українського війська, як розуміти агітацію більшовиків — усі ці проблеми обрушилися на голову селянина. Завжди влада забирала те, що хотіла, от і зараз так само. Вона забрала молодість Корнія, життя його сина Демка, душу сина Максима, національні почуття сина Лавріна, здоров’я Марії, історію українців. Втручаючись у культуру, освіту, імперія виховувала собі яничарів. І якщо Корнія, а потім Демка посилали воювати з чужинцями, то Максима — з рідними. Всі мужицькі балачки закінчувалися висновком: своє роби — сій хліб. Та хитруючи з новою владою, мимоволі потрапляли до пастки. Прикладом можуть служити суперечки між Лавріном та майбутнім чоловіком Надії — Архипом: “Лаврін вів з Архипом завзяті бої за козаччину і за совєцьку владу. Обидва однаково вірили, лише у різні справи. Корній ні туди, ні сюди. У нього поле, а решта його не цікавить. Про нього, хай чорт приходить, аби влада як слід була та можна було працювати.
Лаврін же домагався абсолютної самостійності України. Читав про козаків і твердо вірив, що як тільки буде Україна, одразу стане козаком.
Нарешті Архип посватав Надію”. Весілля справили на славу. Навіть у церкві обвінчалися, бо так веліла Марія. Незабаром з’явився Максим, добре випив і розпочав промову.
“Почав з “релігії, що є “опіум народу”, і перейшов на подружжя. “Соціалізм несе нам нове життя. Жінка більше не буде рабою чоловіка. З ким захоче, з тим буде спати. Вінчатися не потрібно. Все то забобони… Любва всяка і тому подобне не існує. Є тільки задоволення полових потреб…”,— запевняв непроханий гість.
Обуренню серед присутніх не було меж. Марія та Корній не можуть повірити, що це говорить їхній син.
Корній не витримав і вигнав з лайкою цього “шмаркача”. “Максим почервонів, кричав, але, бачачи, що знаходить між дядьками мало співчуття, плюнув, вилаявся матюком і вийшов з хати”.
“Бацила розкладу родини натрапила на свій грунт. Настав початок кінця. Дні Марії скінчилися. Сонце так саме сходило і заходило. Але знаки на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець…”
Книга про хліб
Марія постаріла. Ще працює вона, як завжди, пораючись то коло хати, то у полі. Але діється щось жахливе: обози під червоними знаменами обирають селян, топчуть і грабують покоси. Селяни хвилювалися: “Кажуть, вони хочуть увесь народ обібрати, бо всі мають бути рівні. А як зробиш, щоб усі були рівні? Дати бідному — не дасть, бо й сам нічого не має. Ну так забрати у багатого треба, а тоді всі рівні…”
Терпець людині увірвався. Назрівав бунт, і тоді “в пекельних кузнях готовить Сатана свій сатанинський винахід. На полотнищі свого прапора виписує: НЕП, УССР”. Ці події приспали народне обурення на якийсь час, бо повернулося нормальне трудове життя. Так здавалося.
“Максим, що перед роком “зо всіх фронтів” вернувся, що “страждав” і за “робочий клас кров свою проливав”, тепер доношував свою шкірянку, іноді виймав нагана, яким “розстрілював контрреволюцію”, і робив з себе велике начальство”. Саме так він поводиться навіть з батьками, до яких прийшов з пропозицією спочатку перейти у меншу половину хати, а потім і зовсім піти у сусідню. “Син виганяє його… Кудись виганяє з тієї самої хати, яку він збудував для себе, для дітей і для цілої своєї сім’ї”.
Усього зазнала у житті Марія, доброго і злого, зазнала любові і смерті, а тепер мусить випити ще одну чашу — муки через неповагу свого сина, його непошану не тільки до батьків, а й до всього того, що було для них важливе. Ростила дитину, як інших, у любові, як усі батьки. А вийшов з нього “твердий” більшовик, який не знає ні жалю, ні сорому, ні страху. Лаврін, хотів захистити батьків, але в Максима розмова коротка: його воля — закон, а більше законів немає. Він і на брата рідного руку підніме й не задумається. І в цьому ще всі переконаються. Ледве розборонила Марія синів. Пішли старі з дому. “Життя висковзує з—під старечих ніг — дорого, потом і кров’ю куплене життя”.
Надія частенько заглядала до батьків, ділилася своїми радощами і клопотами. Одного разу сказала матері, що чекає дитиниу. Мати відказала: ” Нічого, дитино. У цьому наше щастя. — Згадала своє перше материнство і тяжко зітхнула. — Мала і я багато горя, але коли б не дав Бог гіршого, все ще можна було б пережити”. Архип починав братися до землі. По жнивах Надія народила дочку. її охрестили у церкві, назвали Христиною.
“Того року родилося багато інших нових людей. Відступив Маркс, голод, минулося безпліддя, вернулася гарна й розумна осінь, вернулося мудре й святе життя”. Та ненадовго. Нова влада знов почала руйнівні дії. Багато віків стояв у селі монастир, і розносився далеко його дзвін. Та ось став потрібен метал, і дзвони зняли і забрали. Селяни пізно розуміють, що їх ошукали: “Навколо мужика мур багнетів, селькорів, чекістів. Обхопили його, незламного велетня, клали на землю, топталися по загартованому жорсткому лиці, крутили назад мозольні руки”. Багато людей забрали, і стало зрозумілим усім страшне слово Соловки — “мільйонна могила України”. Людей почали зганяти до колгоспів. З України вимагали: “Україна, хлєба!” “Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі “хлєб”. Люди працювали задарма, в них усе відібрали, а натомість обіцяли пайок.
Почався голод. Ау Марії ще одне горе: забрали Лавріна. Ледве добралася до міста, хоч ладна була йти на край світу. Та ніхто їй не сказав, де син. Вона йшла, знесилена, зневірена додому, і й не знала, що того самого дня “Пролетарська правда” містила таку заяву: “Я, Максим Корнійович Перепутька, відмовляюся від своїх батьків—кулаків, які ціле своє життя були врагами робочого класу і стояли на засадах власності і навіть тепер не зрікаються своїх ганебних засад. Рівно ж осуджую, пятную і вимагаю суворої кари свому бувшому братові Лаврінові, який став до послуг петлюрівської контрреволюції і своєю злочинною діяльністю свідомо шкодив ростові соцбудівництва нашої країни”. Корній не показав Марії цієї заяви, вона лежала хвора після невдалого походу до міста.
На Великдень взялися за церкву — зняли дзвони і відправили близько 30 чоловік на Соловки. Церква “добровільно” самоліквідувалася. Марія багато чого не розуміла: чому даремно сидить у в’язниці її наймолодший, чому в селі діти годують краденим зерном своїх батьків, чому не можна працювати на своїй землі. Та не за себе хвилювалася Марія. Жаль було дочки, онуки. Дивилася на маленьку Христину і думала: “Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба…”. Марія та Корній як можуть підтримують дочку та онуку, які залишилися самі, бо Архипа забрали. Ось уже й останню шкапу зарубав Корній. Скрізь по селі уже й собак поїли, але в нього рука не піднялася на вірного Сірка. Страшні дні голоду. Люди втрачають людську подобу. Сергій Гнида і Карпо Фіян усе життя друзі були, та через гнилу картоплю, яку вони знайшли, Гнида зарубав Фіяна.
Марія б уже й не вставала, та тривога за дочку й онуку змушує вставати щодня і йти до них, несучи у вузлику щось поїсти. Та настав день, коли нічого було віднести, а Корній вирушив у відчаї з дому. “Начахрав дещо бруньок, настругав березової кори“, а далі йому поталанило — знайшов мертвого зайця. З останніх сил ніс його додому, боячись, що не дійде. Марія набралася сил провідати Надію. Те, що вона там побачила, вразило її: онучку задушила матір, яка не могла більше дивитися, як страждає Христуня. Сама Надія стала несповна розуму, сміялася дико, відмовлялася їсти. Корнієві здалося, що то страшний сон, що такого не буває. Але пішов і побачив усе сам. Як це так? Адже ж от по сусідству спокійно живе, м’ясо їсть її брат—близнюк Максим. І не болить йому, що родина гине з голоду. Узяв сокиру і пішов до Максима. “Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий розмахнувся і опустив сокиру… Корній сік і сік. Сік, як малий хлопчина січе кропиву чи бур’ян, поки не втомилася рука”. Марія цього не знала. Після того Корній пішов тихенько з дому, а разом з ним і старий пес Сірко. Згодом прийшли якісь люди, питали про Корнія. Марія все зрозуміла… Хотіла піти до Надії, та впала на подвір’ї.
Де не взявся Гнат, допоміг встати і дійти до хати. Всі ці роки він був ченцем, але тепер просто колгоспний сторож. Він дивиться на Марію, і воскресають у його пам’яті давні спогади. Гнат просив пробачення за свої вчинки у молодості… Розмова цих двох людей виглядає дивно, якщо не згадати про те, скільки у житті пережито ними разом і не разом. Здається, тепер вони нарешті прийшли до згоди. Гнат признається, що він колись запалив її домівку.— “Це я… я, Маріє… з любові!..
Марія мовчала, а як скінчив, стиснула легко його руку.
— Мовчи. Знаю. Мовчи!..” Вона розповіла йому про Надію, до якої не може сама дійти. Дочка голодна… “Хліба їй. А—ах, де є хліб?”
Гнат пообіцяв, що прийде завтра, та не прийшов. Не знала Марія, що пішов Гнат навідати Надію. “Знайшов її захололу, опухлу в коморі в куті з дитиною в пелені. Сиділа з витягнутими грубими ногами, прив’язана до ключки мотузом, зашморгнутим на шиї“. Тоді став він скликати людей на допомогу. Кликав довго і вперто, поки з понурих обдертих хат не повиповзали опухлі, немічні люди. І цей кривий висушений дідок з мудрими, грізно насупленими очима, якому вони завжди вірили, до якого потай ходили слухати священне слово Біблії, проповідує: “Слово моє,— казав він,— не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте, ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, затямте, витравмовані голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю…”
Гната забрали ще того вечора. Він пішов услід за іншими і не повернувся.
А Марія залишилася сама. Тридцять днів гаснуло її життя. І от 26258—й день, “день останній, день кінця”. Замкнулося коло людського життя. Померла Марія. Померла одинока, покинута мати.
