Умови розвитку української літератури в ІІ пол. ХІХ ст.

Умови розвитку української літератури в ІІ пол. ХІХ ст.

1. Валуєвський циркуляр.

2. Роль західноукраїнських періодичних видань у поширенні українського друкованого слова.

3. Піднесення українського руху на початку 70-х рр. ХІХ ст.

4. Емський указ.

5. Становлення нових стильових течій і напрямів.

6. Інтенсивний розвиток прози.

7. Досягнення української поезії.

8. Роль драматургії в українському літературному та культурному житті.

1. Валуєвський циркуляр

Спочатку російський уряд не реагував на піднесення українського руху, вважаючи його прояви суто літературними та культурно-просвітніми. Проте після польського повстання 1863 року, яке засвідчило пожвавлення національно-визвольних рухів у Російській імперії, антиукраїнські настрої почали зростати. Невдовзі українофобія стала визначальною в політиці Російської імперії щодо всього українського: мови, літератури, культури, перекладів тощо.

Ознакою 70-х рр. стають обшуки, арешти, переслідування, заборони. Закривають недільні школи, 1862 року припинено діяльність «Основ», 1863 року заборонено «Черниговский Листок», а самого видавця, Л. Глібова, звільнено зі служби. Проте для остаточного знищення українського національного руху потрібен був вагоміший привід, і він знайшовся. Останньою краплею, що переповнила чашу великодержавницького терпіння, став переклад Федором Морачевським українською мовою Нового заповіту. І хоч переклад був визнаний духовною комісією як «вірний оригіналу та виконаний добре», проте Синод, що вів боротьбу з українською національною самобутністю в будь-яких виявах: чи в будуванні церков, чи в іконописанні — визнав переклад Морачевського «опасным и вредным».

У липні 1863 року міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр, у якому зазначалося, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не можетъ». Цей документ дістав назву Валуєвського циркуляра. Він забороняв українські наукові, релігійні та особливо педагогічні публікації. «Малороссийским наречием» дозволялося друкувати лише художні твори.

Репресивні заходи щодо української культури призводили до так званих «антрактів» — вимушених перерв у літературному поступі. З 1863 року починається період жорстокої реакції, одні письменники опинилися на засланні (наприклад, О. Кониський, П. Чубинський), а світоглядні позиції інших змінювалися під тиском широкомасштабної русифікації. На жаль, навіть патріархи українського руху — М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Максимович — не завжди могли чинити опір цим силам. Так з’явилася концепція про винятково «домашню ужитковість» української літератури, літератури для простолюду.

2. Роль західноукраїських періодичних видань у поширенні українського друкованого слова

У поступі української літератури настає вимушена перерва до 1870 року. Були часи, зокрема 1866 рік, коли в Росії не вийшло друком жодної книжки українською мовою. У цей період письменники звертають погляд на прогресивнішу Галичину, прагнучи на новому ґрунті розвинути літературну діяльність.

Починаючи з 1772 року, Галичина та Буковина були в складі Австрії. Австрійський уряд, на відміну від російського, не забороняв та не переслідував українське слово. Галицьке покоління 60-х рр., ознайомившись із творами І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка, П. Куліша, органічно засвоїло ідеї українського письменства: творити для народу, а не для так званої «освіченої верстви», якої на Західній Україні майже не було; писати народною українською мовою, кулішівкою; сприяти зближенню, об’єднанню штучно розчленованого українського народу. Унаслідок цього постає ціла низка нових видань: «Вечерниці», «Мета», «Нива», «Русалка», в яких уже систематично починають працювати письменники з Наддніпрянської України.

У 1867 році з ініціативи та за фінансової підтримки П. Куліша був заснований літературно-науковий часопис «Правда» (1867-1898 рр.), що став фактично єдиним усеукраїнським виданням під час реакційних 60-70-х рр. ХІХ ст. Журнал висвітлював творчість письменників старшого покоління, передруковуючи художні твори та наукові праці П. Куліша, Т. Шевченка, О. Кониського, знайомив із новими письменниками — Іваном Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, М. Старицьким тощо.

1868 року у Львові засновано товариство «Просвіта», члени якого провадили просвітницьку діяльність з метою національного та культурного відродження українців. Праця просвітян виявилася настільки плідною, що вже за кілька років «Просвіта» стала центром, координатором і натхненником процесу відродження не лише у Львові, але й далеко за його межами.

Сподівання літературних і культурних діячів Наддніпрянської України на те, що в часи реакції Галичина стане плідним ґрунтом для розвитку літературної діяльності та національного руху, справдилися. Українська ідея, українське слово зазвучали у повний голос на західноукраїнських землях.

3. Піднесення українського руху на початку 70-х рр.

У цей час українофобія потроху починає розвіюватися й українство знову оживає, уже зосередившись у Києві.

Неабияку користь приносить реалізація культурницьких програм українських громад. Навколо Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, створеного в 1873 році, гуртується ціла плеяда визначних українських науковців (В. Антонович, М. Драгоманов, О. Русов, П. Чубинський). Вони досліджують українську історію, філологію, етнографію. Зібраний фольклорно-етнографічний матеріал був надрукований семитомним виданням під керівництвом Павла Чубинського.

У сфері музики з’являється перший професійний український композитор — Микола Лисенко. Художнє письменство збагатилося творчістю таких письменників, як М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, а в Галичині — І. Франко. У Києві й водночас на степовій України з’являються зародки театру, найталановитішими митцями якого стали М. Старицький, М. Кропивницький та І. Тобілевич.

4. Емський указ

Нове пожвавлення національного руху не могло не привернути уваги царського уряду.

За наказом Олександра ІІ була створена спеціальна комісія, яка мала б виробити стратегію боротьби з українським відродженням. Усі розроблені заходи подавалися до розгляду та затвердження Олександрові II в німецькому місті Емськ, де в цей час цар знаходився на відпочинку. Саме там і був підписаний найреакційніший щодо українства документ XIX століття — Емський указ.

На відміну від Валуєвського циркуляра, новий указ не лише забороняв друкування, а навіть ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям». Забороняли друкувати й видавати оригінальні твори та переклади, за винятком лише історичних документів і пам’яток; не дозволяли проводити сценічні вистави та читати україномовні твори.

Чим же пояснити той майже панічний страх царської Росії перед усім українським?

У всі часи українська література була пов’язана з життям, соціальними та національно-визвольними прагненнями народу. Народ, який має власну мову та літературу, волітиме здобути незалежність, намагатиметься створити свою державу.

Побоюючись цього, царський уряд і шовіністично налаштовані представники інтелігенції репресіями, заборонами та переслідуваннями намагалися викоренити навіть згадку про українську літературу як самобутню та незалежну.

5. Становлення нових стильових течій і напрямів

Українська література цього періоду знаменована появою нових стильових напрямів і течій. У 70-80-х рр. XIX ст. на зміну романтизмові приходить реалізм і стає панівним стилем кінця ХІХ ст. Реалізм в українській літературі має деякі спільні риси з реалізмом європейських літератур. Це об’єктивне відображення дійсності та оточення героя; обґрунтування дій і вчинків персонажів психологічними й соціальними умовами; правдивість відтворення темних сторін життя, змалювання їх такими, як є, без прикрас, натуралізм (щоправда, натуралізм як стильовий напрям не знайшов істотного поширення у творчості українських письменників). Проте своєрідні властивості української літератури, які відрізняють її розвиток від розвитку більшості літературних європейських народів, також позначилися на характері українського реалізму. Звернення до народних джерел, тривале панування романтичних поглядів зумовили те, що романтизм з його захопленням героїзмом минувшини, поетизацією сильних, прекрасних людей козацької доби й надалі співіснував з реалізмом у творчості тогочасних письменників. Саме цим пояснюється своєрідний, етнографічний характер реалізму в українській літературі другої половини XIX ст.

6. Інтенсивний розвиток прози

Панівне місце в літературі 70-90-х рр. XIX ст. посідає проза, саме тому українських письменників, які творили в цей час, називають «великими епіками». Прозаїки кінця XIX ст. збагатили українську літературу і в ідейно-тематичному, і в жанровому плані.

На відміну від попередників, письменники кінця століття не обмежувалися лише правдивим відображенням народного життя, відтворенням його страждань, а намагалися просвітити народ. У літературі з’являються нові характери та герої, образи «громадського діяча» та «борця проти неправди»; змінюється тематика та проблематика творів.

Як і в попередні роки, домінантною темою прози залишається тема селянства. Пояснюється це насамперед забороною царської влади описувати життя соціальних верств, які рідко спілкувалися українською мовою (інтелігенцію, службовців тощо). Крім того, літератори змушені були орієнтуватися на селянство як єдиного повнокровного носія української мови. Прозаїки намагалися знаходити нові ракурси висвітлення цієї теми. Так, поступово письменники зосереджують увагу на житті інших соціальних прошарків — міщанства, службовців, офіцерства, учительства тощо. У повістях Олени Пчілки («Світло добра і любові», «Товаришки»), Б. Грінченка («Сонячний промінь», «На розпутті»), О. Кониського («Семен Жук і його родичі», «Юрій Городенко») виведено образи інтелігентів — діячів культурно-просвітнього руху, «нових людей». Проте висвітлювати життя цих верств було легше представникам західноукраїнської літератури, де не існувало офіційних заборон («Лель і Полель», «Для домашнього огнища» І. Франка, «Пропащий чоловік» М. Павлика та ін.).

У Галичині поширюється феміністичний рух, зачинателькою якого вважають Наталю Кобринську. З її ініціативи створено «Товариство руських жінок у Станіславі», що мало на меті популяризацію феміністичних ідей. Н. Кобринська порушує проблеми са-мопробудження жінки, виховання її самосвідомості. Неоціненною заслугою письменниці є розвиток «жіночої прози», адже її приклад заохотив до праці на літературній ниві відомих письменниць: Ольгу Кобилянську, Євгенію Ярошинську, Анну Павлик.

Збагачується українська проза й жанрово. У 70-80-х рр. XIX ст. на перше місце серед прозових творів виходять роман та повість. Проте в цей період спостерігається плутанина у визначенні жанрової природи твору. Так, наприклад, О. Кобилянська називала свої великі епічні твори «Царівну» та «Людину» оповіданнями, хоч насправді вони є романами. І. Франко розглядав роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повість «Повію» як «більші оповідання».

Відбувається становлення нових жанрових різновидів повісті. Удосконалюється форма компонування життєвого матеріалу в епічних творах. На зміну розповсюдженій раніше оповіді, з її описовою формою та нечітко вираженим сюжетом (Григорій Квітка-Основ’яненко, Марко Вовчок) приходить розповідь (Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Пантелеймон Куліш). З’являється жанр автобіографічної повісті-хроніки, що має мемуарну форму зображення, до якого звертаються І. Нечуй-Левицький «Над Чорним морем», О. Кониський «Юрій Городенко».

Поряд із оповіданням з’являється новела, нарис, етюд, образок; зароджується поезія в прозі.

Українська проза, гідно представлена І. Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, І. Франком, Б. Грінченком, створила передумови для розвитку та нового злету українського слова й стала окрасою світової літератури.

7. Досягнення української поезії

Найвидатніші українські письменники 70-90-х рр. XIX ст. виявляли свій талант і в прозі, і в поезії, і в драматургії. Яскравим свідченням такої різнобічної обдарованості є творчість Івана Франка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Бориса Грінченка.

Визначним явищем української поезії цього періоду стали збірка Івана Франка «З вершин і низин» та його лірична поема «Зів’яле листя». Франко не лише збагатив українську поезію тематично, ідейно та жанрово (у його творчості поряд із громадянськими мотивами з’являються мотиви трагічного кохання, розчарування, сумнівів), але й урізноманітнив її новими образами, строфами, ритмами та римами, алегорично-символічними тропами.

З поетів-реалістів народницького напряму найвидатнішими є Олександр Кониський («Порвані струни»), Борис Грінченко (автор численних поезій і перекладів), Іван Манжура («Степові думи та співи»). Їхня творчість характеризується перевагою громадських тем: «нещастя й сучасні злидні» селянства, соціальний і національний гніт, заклики до праці на користь рідного народу. Щоправда, у цих творах публіцистика бере перевагу над мистецтвом.

Громадянські мотиви переважають й у творчості Павла Гра-бовського. Життєвий і літературний шлях поета виявився надзвичайно тернистим (20 років з відведених йому 38-ми він провів під наглядом поліції, в ув’язненнях та на засланнях). Поезія Грабов-ського просякнена справжньою, щирою любов’ю до рідного краю та народу; у своїх збірках «Пролісок», «З чужого поля», «Доля» він не обмежується розповідями про недолю та злидні народні, а викриває причини насильства, створює образи мужніх борців, здатних виступити проти кривд, утисків і беззаконня. Тому цілком зрозумілі антидекадентські настрої Грабовського як поета-аскета, поета-громадянина. Він виступав принциповим противником так званої «чистої поезії» з її індивідуалістичними рисами, з естетичними вимогами, милуванням, захопленням красою природи. І хоч у літературному доробку Грабовського є зразки прекрасних ліричних поезій, проте перевагу він віддає все-таки громадянським мотивам. На його думку, «штуки для штуки» (тобто мистецтва заради мистецтва) немає й не може бути в дійсності». Програмним твором П. Грабовського стала поезія «Я не співець чудовної природи», яка є визначальною й для всієї творчості поета. Він доводить, що митець не може бути осторонь від суспільно-політичного життя, його творчість покликана служити народові, П. Грабовський є найтиповішим представником поета-громадянина в красному письменстві 70-90-х рр. XIX ст.

Визначний лірик, поет-філософ, поет-громадянин Володимир Самійленко насамперед цікавий для нас своїми сатиричними поезіями («На печі», «Патріотична праця», «Ельдорадо» тощо). У його творах правдивий, чистий, подекуди ущипливий гумор переростає в гострий сарказм, коли висвітлюються вади українських «запічних» патріотів, що дбають про громадянські справи лише подумки, лежачи на печі та зв’язавши «свій язик, щоб кохати безпечно ідею»:

Кожна піч українська — фортеця міцна:
Там на чатах лежать патріоти.
(«На печі»).

Привертає увагу творчість Якова Щоголева (збірки «Ворскло», «Слобожанщина»). У його поезіях, писаних чистою, народною мовою, постають давні звитяги козацтва, героїчне минуле запорожців. Ранні твори Щоголева романтичні, а в пізніших — порушуються соціально-громадянські проблеми.

Переклади М. Старицького та Б. Грінченка (переважно поезій XIX ст.) не лише долучали українців до світової культури, а й заперечували концепцію М. Костомарова про українську літературу як літературу «для домашнього вжитку». Завдяки поетам-сподвижникам складних і суперечливих 70-90-х рр. ХІХ ст. українська поезія розвивалася, готуючи підґрунтя для нечуваного злету віршованого слова на початку нового століття.

8. Роль драматургії в українському літературному та культурному житті

Доля українського театру така ж складна й терниста, як і доля української літератури та мистецтва взагалі.

Старий театр, самобутній, наближений до народу (театр шкільної драми та трагікомедій, театр інтерлюдій і вертепу) пережив свої найкращі часи ще до зародження нового українського письменства. Зачинателі нової української літератури — Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко — робили спроби поновити український театр, убираючи драматичні твори в сучасні форми, використовуючи теми із селянського життя, живу народну мову, український колорит, народні пісні. Але замалий репертуар і випадковість, спорадичність вистав мандрованих українсько-російсько-польських труп, що мали на меті розважити українських магнатів і догодити їм, аж ніяк не сприяли розвиткові українського театру.

Перші спроби відродити національний театр з’являються лише в 60-х та 70-х рр. ХІХст. У 1873-1874 рр. Марко Кропивниць-кий з успіхом улаштовував українські вистави в Харкові, а 1876 року створив трупу в Катеринославі. Проте Емський указ спричинив майже п’ятирічний вимушений «антракт» у розвитку національного театру. У 1880 році пункт Емського указу стосовно заборони українських п’єс був переглянутий, унаслідок чого театральні вистави та концерти, хоч і з величезними обмеженнями, але дозволили проводити.

Вісімдесяті роки на Наддніпрянській Україні стали періодом розквіту українського професійного театру, справжнім батьком якого вважають Марка Кропивницького.

10 січня 1882 року М. Кропивницький здійснив постановку п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Власне, саме з цієї дати й починається літочислення українського професійного театру. Для повноцінного функціонування новоствореної трупи потрібні були кошти та досвідчений керівник. Ним став Михайло Старицький. На утримання трупи він використав усі гроші з продажу свого маєтку, що дало змогу збільшити персонал трупи, подвоїти хор, створити власний оркестр, підвищити платню акторам. Уже восени в Єлисаветграді Старицький створив українську професійну трупу, до якої ввійшли: Олександра Вірина, Ганна Затиркевич-Карпинська, брати Тобілевичі — Микола Садовський (театральний псевдонім від дівочого прізвища матері), Панас Саксаганський (псевдонім від назви місцевої річки Саксагань), Іван Карпенко-Карий, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька та інші самобутні актори, часто звані «корифеями українського театру».

Трупа М. Старицького мала величезний успіх у глядачів, особливе захоплення викликала гра М. Кропивницького та М. Заньковецької. Своїм успіхом корифеї мали завдячувати й творчому співробітництву з відомими композиторами: П. Ніщинським (автором «Вечорниць», «Назара Стодолі»), К. Стеценком, М. Лисенком. Неоціненними є внески в становлення театру М. Старицького та М. Кропивницького. Старицький виступив проти розважальної ролі театру та спотвореного зображення українського мужика як недоумкуватого й п’яниці. Саме він уперше вивів у водевілі на посміховисько не мужика, а панів. М. Кропивницький — «український Мольєр» — був майстром реалістичної гри, противником зовнішніх ефектів, позування, клоунади. У роботі з акторами Кропивницький-режисер вимагав простоти, життєвої правди, психологічного розкриття образу.

Умови, у яких доводилося працювати акторам, були жахливими: українські трупи не мали своїх постійних приміщень і змушені були вести мандрівне життя; україномовні спектаклі без дозволу губернаторів та градоначальників не мали права на постановку; в один вечір обов’язково треба було зіграти п’єсу ще й російською мовою, до того ж на стільки актів, що й українська. Це не лише фізично й морально виснажувало акторів, а й відлякувало глядачів.

Негативним явищем було й постійне роздроблення театральних труп. Під тиском зовнішніх обставин 1885 року трупа М. Старицького розпалася на дві частини. На чолі однієї лишився М. Старицький, на чолі другої (з більшою частиною корифеїв) став М. Кро-пивницький, а 1888 року, після нового поділу, з’явилася ще одна трупа — М. Садовського. Інтерес широкого загалу до українського театру викликав до життя безліч малих труп: у 90-х рр. ХІХст. їх налічували вже близько 30.

Нелегкою була доля митців української сцени, їм доводилося ждати та жертвувати собою задля розвитку національного театру. Тяжкі умови праці, боротьба за виживання, тривалі судові процеси підірвали здоров’я М. Старицького, призвели до повного банкрутства. Марія Садовська-Барілотті, виснажена голодом і хворобою, померла на сцені; Іван Карпенко-Карий, відбувши три роки заслання, увесь час перебував під наглядом поліції; Марко Кропив-ницький після струсу мозку від навмисно спущеної на київській сцені на нього завіси почав глухнути, а під старість зовсім утратив слух. Проте саме наполеглива сподвижницька праця видатних режисерів й акторів дала змогу не лише вистояти й утвердитися українському театру, а й вивела його на світовий рівень.

Український етнографічно-побутовий театр мав величезний успіх. Мистецтво ансамблю, органічний такт у виставах слова й пісні, чудове знання та яскраве відтворення національного побуту, відданість принципам історичної правди й народності — надбання українського національного театру.