Справді, Федько стрибнув на крижину, потім на другу, і знов на березі всі притихли, слідкуючи за одчаяним хлопцем. Ніхто вже не кричав порад, ніхто не лаявся, тільки не зводили очей з маленької комашинки, яка дряпалась, бігла серед страшних сірих крижин, стрибала, метушилася. Така маленька комашинка, а як вона ловко, безстрашно обдурювала величезні шматки льоду, що з тріском лізли на неї, немов збирались розчавити нахабне живе створіння. Як це створіння топтало ту сіру купу криги і ще навіть часом вимахувало своєю малюсінькою паличкою.
– Ну, й шибеник! – зітхав хто-небудь, як Федько видряпувався з скрутного місця.
А “шибеник” все ближче й ближче присувався.
Ось уже недалеко. Видно вже, як швидко оченята його бігають на всі боки, вишукуючи місце, де перестрибнути. Найшов. Вперся палицею. Палиця сприснула. Ударив дужче в лід і знов уперся. Стоїть добре. Раз! – і вже на другій крижині. Жилаве, чортове хлопча. Стриба, як кішка.
І от хлопча уже на березі. Круг його крик, писк товаришів. От це молодець, так молодець. От як треба!
– Ну, щастя твоє, що ловкий! – качають головами дорослі. Але не лають і не сердяться,- що говорити такому зайдиголові!
Толя аж задихався, дивлячись, як Федько перебирався по крижинах. Оченята йому розгорілися, серце билось міцно і гаряче. Нічого там страшного нема, на тих крижінах. А зате як інтересно, як весело! От би взять та собі побігти. Тільки скинуть калоші, а то в них важко. То зовсім не трудно. Узять у Федька палицю, встромляти у лід і стрибати. Велика штука!
А коли Федько вийшов на беріг, коли його отовпили хлопці і з радістю та захватом дивились на нього, як на героя, Толя почув, що він теж може перейти. І не тільки може, а от візьме й перейде!
І він, нічого нікому не кажучи, хутенько скинув калоші, струсив ранець з плеч на землю і підійшов до Федька.
– Дай мені свою палицю! – сказав він. Федько здивовано подивився на панича.
– Нащо тобі?
– Я теж хочу йти на той бік.
– Куди??
– На той бік.
Спірка й Стьопка так і фиркнули. Але Федько не засміявся.
– А як упадеш у воду?
– Не бійсь, не впаду. Давай!
– Лучче не треба, Только… Ти не вмієш.
– Овва! Ти один умієш. Ну, давай палицю. Що, може жалко?
– На…- стиснув плечима Федько,- тільки гляди… Толя взяв палицю і пішов на кригу.
– А куди знов? Чого? Хто? – раптом закричали люди, побачивши Толю на льоду.
Але Толя, так само, як Федько, побіг далі і стрибнув на другу крижинку. В цей час насунула ціла купа льоду й одрізала Толю від берега.
Толя опинився сам серед страшних, холодних крижин, які всі ворушились, лізли одна на одну, тріщали, крутились.
На березі щось кричали, бігали. Толя розтерявся: хотів бігти назад, але не можна – перед ним ціла смуга води. А ззаду суне величезна скеля льоду. Вона наче спеціяльно хоче налізти на Толю, так весь час напирає на його кригу.
Толі зробилось страшно. В руки стало якось дуже холодно, ноги ослабли і сковзались по льоду. Хотілось упасти на лід, притулитись до нього всім тілом і кричати, кликати на поміч.
Але він і те боявся зробити. Тільки стояв і тихенько став плакати.
А люди на березі хвилювались, кричали, радились, як вирятувати Толю, і не знали, що зробити, бо кожний радив одне, другий друге, третій третє. Всі йшли рядом з крижиною, на якій стояв і плакав Толя, кричали, махали руками, кудись когось посилали. А Толя тимчасом все плив далі. Він уже випустив палицю з рук і хукав на червоні пальці, обливаючи їх сльозами.
Деякі з дорослих пробували зайти по крижинах з другого боку, але крига угиналась, ломилась під ними і один швець навіть трохи не впав у воду.
В цей час звідкись узявся Федько. Він, як тільки Толя розтерявся на льоду, і всі побачили, що злякався,- десь зрау зник. Його навіть хотіли вилаяти, що призвів панича до такої біди. Але Федько як під кригу пішов.
– Ага! Злякався, сткурвин син! Шибеник чортів, навчив хлопця та й утік.
Усі вже знали, що Толя хазяйський синок, а деякі навіть побігли за його папою.
І от, коли всі метушились, бігали і не знали, як вирятувати Толю, несподівано з’явився Федько. В руках йому була довжелезна палиця, в яку він почав забивати гвіздка, раз-по-раз заклопотано подивляючись на Толю. Спірка й Стьопка всіма силами старались помагати йому.
Ну, гвіздок забитий, держиться добре.
– Ану, гей, дайте дорогу… З дороги ж!
Всі розступились на крик. А диви, знов цей шибеник!
Але він з палицею, чи не рятувать панича збирається?
– Ти куди, халамидро?
– Дорогу!.. Ану, дайте дорогу!
Федько продерся крізь юрбу, вибрав крижину і стрибнув.
– Держись, Только! Я зараз буду коло тебе! Держись, не бігай, стій на місці!
Толя, забачивши Федька, захвилювався і хотів бігти йому назустріч, але приказ Федька зупинив його.
Хвилин через п’ять Федько вже був на Толиній крижині.
– Ну, давай руку… Іди за мною. Та не бійсь, іди сміливо. Палицю візьми та впирайсь. Ну, так… Держись… Стій… Я перестрибну, а ти підожди…
– Ой, не ходи!.. Я боюсь…- ухопився за нього Толя.
– Та стій! От дурне… Я перестрибну і присуну до тебе свою крижину, а ти перейдеш… Бо сам же не перестрибнеш…
Федько перескочив, підбіг на край своєї крижинки і вперся палицею в сусідню купу льоду. Крига зашаруділа й підсунулась до Толі.
– Тепер переходь сюди!.. Ну, от бачиш… Тепер іди на цей край. Іди сміливо, не бійсь… Ставай тут. Стій, не бійсь. Я піду назад, підштовхну тепер до берега…
Федько перебіг на другий кінець крижини і тільки хотів упертись палицею в дно річки, як раптом під ним почувся тріск, крихка крижина розломалась надвоє, і Федько зник з льоду.
Всі так і замерли.
Але Федько не потерявся, він ухопивсь руками за кригу і зо всієї сили пнувся, щоб його не знесло. Але на латку води, яка сталася від цього, вже сунула нова крига. Вона знесе Федька.
Толя побачив це і з криком забігав по крижині.
– Толю! Толю! – кричав Федько.- Подай мені палицю свою… Подай палицю… Я вилізу.
Але крижину в цей час підбило до берега і Толя, як стріла, вилетів з неї.
Стьопка, Спірка й інші хлопці кинулись до Федька і протягнули йому палицю. Федько весь посинів уже і хотів взятись за палицю, але рука не слухалась, заклякла.
А підійти до нього не можна, бо крижина угинається, заливається водою і може розломитись знов,
– Стьопка, ляж на лід та підсунься до мене,- прохрипів Федько.
З берега дорослі щось кричали, але хлопці їх не слухали. Стьопка ліг і став підсуватись до Федька.
– Зійдіть там з криги, хто лишній,- крикнув Стьопка, озирнувшись.
Але в цей час один з хлопчиків подав Стьопці шворку, зв’язану з поясів. Стьопка кинув її Федькові.
– Хватай, Федю! Хватай… Швидше, Федю, бо крига йде.
Федько протягнув руку, але знов ухопився нею за лід.
– Не можу…- прошипів він,- руки не держать, упаду…
І раптом вхопив зубами за шворку, набрав повен рот, міцно стиснув зуби і мотнув головою, мовляв: “тягни!”.
Стьопка, хлопці й дорослі з берега почали тягти Федька.
– Держись, Федю, держись, нічого… Ех, держись ще трошки! Браво!
Федько був весь синій од холоду і того, що держався зубами за пояс. Але, як тільки витягнули його на тверде, він став на ноги і почав швидко-швидко топати й махати руками. Вода лилася з нього, зуби йому цокали, але він на те не вважав.
– Нічого, не перший раз, я цієї зими три рази на льоду провалювався. Треба тільки бігати.
Але йому не дали побігати. Десь узялись папа й мама Толі, а з ними мати Федька, Толя, побачивши їх, затрусився і з криком та плачем кинувся до них.
– Папочко!.. Мамочко!.. Я не винен, я не винен!.. Але папа й мама не дали йому говорити. Схопивши його під руки, шарпнули і потаскали додому.
Мати Федькова теж схопила Федька і так торсонула, що з того аж бризки посипалися.
– Додому, ироде! Ось я тобі покажу! – І знову так потягнула, що Федько мусів бігти за нею. Такою блідою й лютою Федько ніколи не бачив свою матір.
А попереду батьки тягли Толю, який весь час спотикався, щось кричав і голосно плакав. Батьки йому щось одповідали і шарпали так, що Толі кілька разів спадала з голови шапка.
Раптом вони зупинились і підождали Федька з матір’ю.
– Він був на льоду? – грізно звернувся батько Толин до Федька. Федькові було дуже холодно, зуби йому не переставали стукати, все тіло боліло од шарпання матері, але він все-таки встиг помітити, що у батька Толиного аж слина запеклася на губах, а очі налились кров’ю. А Толя з жахом задирав голову то до мами, то до папи і жалібно говорив:
– Я не винен, я не винен…
– Мовчи! – крикнув до нього батько, і знов повернувся до Федька:
– Був він на льоду?
– Був…- цокаючи зубами, сказав Федько.
– Неправда! Неправда! – ще жалібніше і з страхом забився Толя.- Я не хотів іти, а вони мене потягнули на річку. А потім
Федько узяв і пхнув мене на кригу… Спитайте всіх… Я не винен…
Федько аж труситись перестав і подивився на Толю. А мати Федькова так і спалахнула.
– Ох, Боже ж мій! Та що ж ти собі думаєш, люципере ти! Та батько ж з тебе три шкури здере, та він же на тобі живого місця не оставить. Чом тебе чортяка не вхопила там у воді, ти, идоляко!
І вона зо всієї сили ударила Федька по голові. Федько аж упав на одно коліно і закрив руками голову. Мати знов хотіла вдарити його.
– Підождіть, Іванихо! – зупинив її батько Толин і підняв Федька.
– Встань… Чекайте, Іванихо… Я хочу спитать його… Федьку, я вірю тобі, я знаю, що ти ніколи не брешеш, не бреши й тепер: говори, ти потягнув Толю на річку?
Федько трусився, коліна йому зігнулись і хилитались на всі боки. Він мовчав.
– Говори ж, падлюко! – торсонула його мати.
Федько глянув на Толю,- той великими, повними страху й тоски очима дивився прямо на нього. Сльози текли йому по щоках і зупинялись в куточках рота. Толя машинально злизував їх язиком і все дивився на Федька з чеканням чогось страшного.
– Ну, говори ж, Федьку! – нетерпляче сказав батько Толин.
Федько одвів очі од Толі, похилився і тихо сказав:
– Повів…
– І пхнув його на кригу?
– Пхнув…
– Паршивець же ти! – крикнув Толин батько і сильно хляснув Федька по лиці. А потім повернувся до Федькової матері і сказав:
– Надіюсь, що на цей раз чоловік ваш покарає його, як слід… Инакше, лучче очистіть мені кватирю.
Федькові знов упала з голови шапка, як ударив його Толин батько. Він підняв її й подивився на Толю. Але Толя тулився до матері, яка милувала вже і жаліла його.
А ввечері, коли мав прийти батько Федьків з роботи, Федько кашляв і облизував гарячі губи. Йому було страшенно жарко.
– Ага, бухикаєш, кашляєш, идоле? – обзивалась од печі мати.- Підожди, підожди, візьме тебе чорт… Ось нехай ще батько прийде та погріє ще ремінем. Що, єсть жар?
– Єсть…-тихо одповів Федько, а сам придивлявся, як в очах його стояли дивні жовті й зелені плями.
Коли батько прийшов і мати стала йому розказувати, Федькові в очах уже було зовсім жовто і голова була страшно тяжка й гаряча; така була тяжка, що не можна було держати її на плечах і хотілось покласти чи на стіл, чи на землю, чи хоч у піч – аби покласти.
Мати говорила, але Федько навіть не слухав і не пам’ятав вже нічого. Він тільки, як крізь сон, бачив, що татуньо чогось страшенно став лютий, такий лютий, що аж говорити не міг і тільки хапався то за горло, то за ремінь.
Потім Федька поклали на стілець і били вже, як слід. Але Федько й на цей раз навіть не скрикнув. Тільки, як батько пустив на мент руку, якою держав його, Федько впав додолу й не рушався.
– Встава-ай!! – ревнув батько й шарпнув сина за руку; але рука була така гаряча, а лице сина було таке дивно спокійне, що батько кинув ремінь і нахилився до Федька. Федько вже нічого не чув і не бачив.
А через три дні він лежав мертвий. Разів зо два він приходив до пам’яті, питав, чи били Толю, щось бурмотів і знов падав непритомним. Я в непритомності когось просив, комусь грозився і все чогось допитувався у Толі.
Батько й мати не одходили від його постелі, трусились і мовчки боролись з смертю. Але смерть поборола.
На четвертий день Федька ховали. На кладовище йшли хлопці зо всіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопка й Гаврик плакали навзрид.
А Толя тихенько виглядав із вікна. Мама йому строго наказала не виходити до вуличних хлопців.
А йому було цікаво подивитись, як будуть ховати Федька-халамидника.
Коли Федькова труна сховались за рогом вулиці і не було вже нікого видно, Толя одійшов од вікна, перекрутивсь на одній нозі й побіг гратися з чижиком.
Цього чижика він сказав Федьковій матері віддати йому, бо він його виграв у Федька.