«Злочин і кара» Читати (Онлайн). Федір Достоєвський

— Цікаво б узнати.

— Та все про того робітника, маляра тобто… Ми його обов’язково врятуємо! А втім, тепер і біди ніякої. Справа зовсім, зовсім тепер очевидна! Ми тільки пари піддамо.

— Який ще там маляр?

— Як? Хіба я не розповідав? Ні? Ага, я тобі тільки початок розповідав… про вбивство старої лихварки, чиновниці… ну, тут отой маляр тепер заплутався…

— Та про вбивство те я ще раніше за тебе чув і цією справою навіть цікавлюся… почасти… з однієї причини… і в газетах читав! Та от…

— Лизавету теж убили! — бовкнула зненацька Настя, звертаючись до Раскольникова. Вона весь час стояла тут-таки, притулившись до одвірка, і слухала.

— Лизавету? — пробурмотів Раскольников ледве чутно.

— Та Лизавету, перекупку, хіба не знаєш? Вона сюди вниз ходила. Ще тобі сорочку лагодила.

Раскольников обернувся до стіни, де на брудних жовтих шпалерах з білими квіточками вибрав одну незграбну білу квітку, з якимись коричневими цяточками, і почав розглядати: скільки в ній пелюсток, які на пелюстках зазублинки і скільки цяточок? Він відчував, що у нього оніміли руки і ноги, наче їх відібрало, але й не пробував поворушитись і вперто дивився на квітку.

— Ну то що ж той маляр? — з якимось особливим незадоволенням перебив Зосимов балаканину Насті. Вона зітхнула і замовкла.

— А теж в убивці записали! — із запалом промовив Разуміхін.

— Докази є, чи як?

— Де в чорта докази! А втім, саме через доказ, але доказ той зовсім і не доказ, ось що треба довести! Це точнісінько як спочатку вони забрали і запідозріли цих, як їх пак… Коха та Пестрякова. Тьху! Як все це по-дурному робиться, навіть коли збоку глянути, гидко стає… Пестряков, можливо, сьогодні до мене зайде. До речі, Родю, ти цю історію вже знаєш, ще до твоєї хвороби сталося, саме напередодні того, як ти знепритомнів у конторі, коли там про це розповідали…

Зосимов з цікавістю подивився на Раскольникова; той не ворушився.

— А знаєш що, Разуміхін? Оце дивлюся я на тебе: який ти одначе клопотун,— зауважив Зосимов.

— Хай так, а все-таки врятуємо! — вигукнув Разуміхін, стукнувши кулаком по столу.— Адже тут що найприкріше? Не те, що вони брешуть, брехню завжди простити можна; брехня річ мила, бо до правди веде. Ні, те досадно, що брешуть, та ще перед власною брехнею схиляються. Я Порфирія поважаю, але… Адже що їх, наприклад, передусім з пантелику збило? Двері були зачинені, а прийшли з двірником — відчинені: ну, значить, Кох та Пестряков і вбили. От яка в них логіка.

— Та не гарячись, їх просто затримали, не можна ж… До речі: я ж того Коха зустрічав, адже він, як виявилося, у старої речі прострочені скуповував? Уявляєш?

— Справді, шахрай якийсь! Він і векселі теж скуповує. Плутяга. Та хай йому лиха година! Я ж на що злощуся, розумієш ти? На рутину їх дряхлу, найпошлішу, закоснілу… злощусь… А тут, у самій цій справі, цілий новий шлях відкрити можна. За самими психологічними тільки даними можна показати, як справжній слід знаходять. “У нас є, мовляв, факти!” Але ж факти ще не все; принаймні половина справи в тому, як з фактами поводитись умієш!

— А ти з фактами поводитись умієш?

— Та не можна ж мовчати, коли відчуваєш, серцем відчуваєш, що от міг би справі зарадити, коли б… Е!.. Ти справу цю докладно знаєш?

— Та от про маляра хотів би почути.

— Ага! Ну, слухай історію: рівно на третій день після вбивства, вранці, коли вони там морочилися ще з Кохом та Пестряковим,— хоч ті кожний свій крок довели: очевидність кричить! — виявляється раптом зовсім несподіваний факт. Якийсь селянин Душкін, власник пивниці, навпроти того самого будинку, приходить у контору і приносить ювелірський футляр із золотими сережками і розповідає цілу повість: “Прибіг, мовляв, до мене ввечері, позавчора, приблизно на початку дев’ятої,— день і година! Міркуєш? — робітник маляр, який і до того до мене вдень забігав, Миколай, і приніс мені оцю коробку із золотими сережками і з камінчиками, і просив за них під заставу два карбованці, і коли я спитав: де взяв? — відповів, що на панелі знайшов. Більше я його про те не розпитував, — це Душкін так каже,— я виніс йому білетик — карбованець тобто, бо зміркував, що коли не мені, то іншому в заставу віддасть, а все одно проп’є, то хай краще у мене річ лежить: далі, мовляв, покладеш, ближче візьмеш, а об’явиться щось або чутки підуть, тут я і представлю”. Ну, звичайно, це він бабусин сон розповідає, бреше, як рудий собака, бо я цього Душкіна знаю, сам він лихвар і крадене переховує, і річ, що тридцять карбованців коштує, не для того, щоб “представити “, у Миколая підхопив. Просто злякався. Та хай йому лиха година, слухай; розповідає Душкін далі: “А селянина того, Миколая Дементьева, знаю змалечку, нашої він губернії й повіту, Зарайського, бо ми, мовляв, самі рязанські. А Миколай хоч і не п’яниця, а часом випиває, і відомо нам було, що він у тому самому будинку працює, фарбують вони разом із Дмитром, а з Дмитром вони з одного села. І одержавши білетик, він його тут-таки розміняв, випив разом дві скляночки, решту взяв і пішов, а Дмитра я з ним того разу не бачив. А наступного дня почули ми, що Альону Іванівну і сестрицю їхню Лизавету Іванівну сокирою вбито, а ми ж їх знали, і взяв мене тут сумнів щодо сережок, — бо відомо нам було, що небіжчиця під речі гроші давала. Пішов я до них у будинок і почав обережно так, потихеньку розпитуватись і передусім спитав: чи тут Миколай? І каже Дмитро, що Миколай загуляв, прийшов додому вдосвіта, п’яний, пробув дома хвилин так із десять і знову подався, і Дмитро його вже потім не бачив і роботу сам закінчує. А робота у них на тих самих сходах, де жили вбиті, на другому поверсі. Почувши все це, ми тоді нікому нічого не оповістили, — це Душкін каже, — а про вбивство все, що могли, розпиталися і повернулись додому все з тим же своїм сумнівом. А сьогодні вранці, о восьмій годині, — тобто це вже на третій день, міркуєш? — бачу, заходить до мене Миколай, не тверезий, та й не те щоб дуже п’яний, бо розуміти, що йому кажуть, може. Сів на ослін, мовчить. А, окрім нього, в пивниці на ту пору був лише один якийсь чоловік чужий, та ще спав на лаві другий, знайомий нам, та двоє наших хлопчаків. “Бачив, питаю, Дмитра?” — “Ні, каже, не бачив”. — “І тут не був?” — “Не був, каже, від позавчора”. — “А цю ніч де ночував?” — “А на Пісках, каже, у коломенських”[2-26] зовсім якось неправдоподібно і в очі не дивиться. “А чув, питаю, що так, мовляв, і так, того самого вечора і тієї самої години, на тих сходах, скоїлося?” — “Ні, каже, не чув”, — а сам слухає, очі вирячивши, і побілів раптом, мов крейда. Я ото йому розповідаю, аж дивлюсь, а він за шапку і почав підводитись. Тут і надумав я його затримати: “Стривай, Миколаю, кажу, хіба не вип’єш?” — а сам кивнув хлопчакові, щоб на дверях став, та з-за стойки виходжу: а він од мене як чкурне, та на вулицю, та тікати, та в провулок — тільки я його й бачив. Тут і сумніву в мене вже не стало, бо його гріх, не інакше…

— Ще б пак!..— проказав Зосимов.

— Стривай! Кінець слухай! Кинулися, звісно, мерщій Миколая шукати: Душкіна затримали й обшук зробили, Дмитра теж, попотрусили і коломенських, — аж раптом позавчора і приводять самого Миколая: затримали його поблизу —ської застави, на постоялому дворі. Прийшов він туди, скинув з себе хрестик, срібний, і попросив за той хрестик шкалика. Дали. За якийсь час жінка в корівник пішла і бачить крізь щілину: він поруч у сараї очкурка до бантини прив’язав, петлю зробив, став на оцупок і хоче собі петлю на шию накинути: жінка закричала несамовито, позбігалися люди: “То он ти який!” — “А ведіть мене, каже, в таку он часть, в усьому повинюся”. Ну, його належним чином і представили в ту часть, сюди тобто. Ну те, се, хто, як, скільки років — “двадцять два” — тощо. Запитують: “Коли працювали з Дмитром, то чи не бачили кого на сходах о такій і такій саме годині?” Відповідає: “Звісно, проходили, може, люди якісь, та ми не дивилися”.— “А не чули чого-небудь, шуму якогось абощо?” — “Нічого не чули такого особливого”.— “А чи було відомо тобі, Миколаєві, того самого дня, що таку ось вдову такого ось дня та о такій ось годині з сестрою її вбито і пограбовано?” — “Нічого не знаю, нічого не відаю. Вперше від Опанаса Павловича, аж на третій день, у пивниці почув”. — “А сережки де взяв?” — “На панелі знайшов”. — “Чому наступного дня не прийшов з Дмитром на роботу?” — “Бо загуляв”. — “А де гуляв?” — “А там і там”. — “А чого тікав від Душкіна?” — “Бо дуже вже злякалися ми тоді”.— “Чого злякався?” — “А що засудять”.— “Як же ти міг злякатися цього, коли ти ні в чому не винний?..” Ну, віриш чи не віриш, Зосимов, це запитання було поставлено, і саме такими словами, це я напевно знаю, мені точно переказали. Як це тобі подобається, га?

— Ну, ні, докази ж одначе є.

— Та я не про докази тепер, а про запитання, про те, як вони завдання своє розуміють! Ну, та чорт!.. Ну, то насідали, насідали на нього, тиснули, тиснули, ну й признався: “Не на панелі, мовляв, знайшов, а у фатері знайшов, у якій ми з Дмитром працювали”.— “Яким же чином?” — “А таким чином, що працювали ми ото з Дмитром цілий день до восьмої години, і йти збирались, а Дмитро взяв щітку та мені по пиці фарбою і мазнув, мазнув ото мені по пиці фарбою, та й тікати, а я за ним. І біжу ото я за ним, а сам кричу мов несамовитий, а там, де зі сходів у підворіття завертати — наскочив я з розгону на двірника і на панів, а скільки було з ним панів, не пригадую, а двірник за те мене вилаяв, а другий двірник теж вилаяв, і двірникова жінка вийшла, теж нас вилаяла, і пан якийсь у підворіття входив з панею, і теж нас вилаяв, бо ми з Митькою впоперек дороги лягли: я Митьку за чуприну вхопив і повалив і почав дубасити, а Митька теж, з-під мене, за чуприну мене вхопив і собі почав дубасити, а робили ми оте не із злості, а по щирій дружбі, жартуючи. А потім Митька випручався та на вулицю й побіг, а я за ним, але не наздогнав і повернувся на фатеру сам, — бо прибрати треба було. Почав я прибирати і чекаю Дмитра, чи не надійде. Та біля дверей у сіни, за стіною, в закутку, на коробку й наступив. Дивлюся, лежить, у гумазі загорнута. Я гумагу ту розгорнув, бачу защіпочки такі малюсінькі, защіпочки ті ми поскидали — аж у коробці сережки…”

— За дверима? За дверима лежала? За дверима? — скрикнув зненацька Раскольников, мутним, зляканим поглядом дивлячись на Разуміхіна, і повільно підвівся, спираючись рукою, на дивані.

— Еге… а що? Що з тобою? Чого ти так? — Разуміхін теж підвівся з місця.

— Нічого!..— ледве чутно відповів Раскольников, опускаючись знову на подушку і знову повертаючись до стіни. Всі помовчали трохи.

— Задрімав, певно, спросоння, — проказав, нарешті, Разуміхін, запитально дивлячись на Зосимова; той зробив ледь помітно заперечний знак головою.

— Ну, розповідай же, — сказав Зосимов, — що ж далі?

— Та що ж далі? Скоро він побачив сережки, одразу ж, забувши і квартиру і Митьку, вхопив шапку і побіг до Душкіна і, як відомо, одержав від нього карбованця, а йому збрехав, що знайшов на панелі, і зараз же загуляв. А про вбивство твердить своє: “Нічого не знаю, нічого не відаю, тільки аж на третій день почув!” — “А чого ж ти досі не з’являвся?” — “Зі страху”.— “А повіситись чого хотів?” — “Через думки”.— “Через які думки?” — “А що засудять”. Ну, от і вся історія. Тепер, як гадаєш, який вони з того висновок зробили?

— А чого там гадати, слід є, хоч який та є. Факт. Не на волю ж випустити твого маляра.

— Та вони ж його просто в убивці тепер записали! У них уже й сумнівів немає ніяких…

— Ну, це ти вже занадто; це ти гарячишся. Ну а сережки? Зрозумій сам, що коли того ж дня й години до Миколая в руки зі скрині старої потрапляють сережки,— зрозумій сам, що вони якось та повинні ж були потрапити? Це чимало важить при такому слідстві.

— Як потрапили? Як потрапили? — вигукнув Разуміхін, — і невже ти, лікар, ти, який, передусім, людину вивчати повинен і маєш можливість, більш ніж хто інший, натуру людську вивчити, — невже ти не бачиш, за всіма цими даними, яка натура отой Миколай? Невже не побачив, одразу ж, що все, що він говорив на допитах, є найсвятіша правда? Точнісінько так і потрапили в руки, як він казав. Наступив на коробку і підняв.

— Найсвятіша правда! Одначе ж сам признався, що перед цим збрехав.

— Слухай мене. Слухай уважно: і двірник, і Кох, і Пестряков, і другий двірник, і дружина першого двірника, і міщанка, що тоді у неї в двірницькій сиділа, і надвірний радник Крюков, який саме тоді з прольотки встав і в підворіття входив під руку з дамою, — всі, тобто вісім чи десять свідків, одностайно свідчать, що Миколай притиснув Дмитра до землі, лежав на ньому і дубасив, а той йому в чуприну вчепився і теж дубасив. Лежать вони впоперек дороги і прохід загороджують; їх лають з усіх боків, а вони, “мов малі діти” (буквальні слова свідків), лежать один на одному, вищать, борюкаються і регочуть, обидва регочуть що є сили, з такими кумедними пиками, і один одного наздоганяти, наче хлоп’ята, на вулицю вибігли. Чув? Тепер запам’ятай: тіла нагорі ще теплі, чуєш, теплі, так знайшли їх! Якщо вбили вони, або тільки сам Миколай, і при цьому пограбували із зломом скриньки або тільки брали якусь участь у грабунку, то дозволь тобі поставити лише одне запитання: чи збігається такий душевний стан, тобто виск, регіт, хлопчаче борюкання коло воріт — з сокирами, з кров’ю, зі злочинницькими хитрощами, обережністю, грабунком? Зараз оце вбили, всього якихось п’ять чи десять хвилин тому, — так виходить, бо тіла ще теплі, — і раптом, кинувши й тіла, і квартиру відчинену і знаючи, що зараз туди люди пішли, і здобич кинувши, вони, мов малі діти, борюкаються на землі, регочуть, загальну увагу до себе привертають, і десять одностайних свідків цього є!

— Звичайно, дивно! Ясна річ, неможливо, але…

— Ні, брат, не але, а коли сережки, що того ж дня і години опинилися у Миколая в руках, справді становлять важливу фактичну проти нього контру — яка однак просто пояснюється в його показаннях, отже, ще спірну контру,— то треба ж взяти до уваги факти і виправдні, і тим паче, що це — факти незаперечні. А як ти гадаєш, за характером нашої юриспруденції, чи візьмуть, чи здатні вони взяти до уваги такий факт, що ґрунтується єдино тільки на самій психологічній неможливості, на самому тільки душевному настрої, за факт незаперечний, і такий, що всі обвинувальні і речові факти, хоч які б вони були, руйнує? Ні, не візьмуть, не візьмуть нізащо, бо, мовляв, коробку знайшли, і чоловік повіситись хотів, “чого не могло бути, коли б не відчував себе винним!” Ось капітальне питання, ось через що я гарячуся! Зрозумій!

— Та я ж і бачу, що ти гарячишся! Стривай, забув спитати: чим доведено, що коробка з сережками справді зі скриньки старої?

— Це доведено,— відповів Разуміхін, насуплюючись і мовби нехотя. — Кох пізнав річ і заставника назвав, а той незаперечно довів, що річ справді його.

— Погано. Тепер ще: чи не бачив хто Миколая тоді, коли Кох та Пестряков нагору пішли, і чи не можна це чим-небудь довести?

— То ж бо і є, що ніхто не бачив, — відповів Разуміхін з досадою, — то ж бо й погано, навіть Кох і Пестряков їх не помітили, коли нагору йшли, хоч їх свідчення і не дуже багато б тепер важило. “Бачили, кажуть, що квартира була відімкнута, що в ній, мабуть, працювали, але, проходячи, уваги не звернули і не пам’ятаємо точно, були там тоді робітники чи ні”.

— Гм. Виходить, одне тільки виправдання і є, що дубасили один одного і реготали. Правда, це сильний доказ, але… Тепер скажи: а як ти сам усе це пояснюєш? Факт знайдення сережок чим пояснюєш, коли справді він їх так знайшов, як показує?

— Чим пояснюю? Та що ж тут пояснювати: справа ясна. Принаймні ясно, яким шляхом треба справу вести, ясно й доведено, і саме коробка довела. Справжній вбивця загубив ці сережки. Вбивця був нагорі, коли Кох і Пестряков стукали, і сидів зачинившись. Кох зробив дурницю і пішов униз; саме тоді вбивця вискочив і побіг теж униз, бо ніякого іншого виходу в нього не було. На сходах сховався він від Коха, Пестрякова і двірника в порожню квартиру, саме коли Дмитро й Миколай з неї вибігли, постояв за дверима, поки двірник і ті йшли нагору, перечекав, поки затихли кроки, і пішов собі спокійнісінько вниз якраз саме тоді, коли Дмитро з Миколаєм на вулицю вибігли, і всі розійшлися, і нікого коло воріт не лишилось. Може, й бачили його, та не примітили, хіба мало народу ходить? А коробка в нього випала з кишені, коли він за дверима стояв, і він не помітив, що випала, бо не до того йому було. Коробка ж ясно доводить, що він саме там стояв. От і все!

— Хитро! Ні, брат, це хитро. Це хитріше від усього!

— Та чому ж, чому ж?

— А тому, що занадто вже все чудно збіглося… і сплелося… наче в театрі.

— Е-ет! — скрикнув Разуміхін, але в цей час відчинилися двері, і ввійшла нова, не знайома жодному з присутніх особа.

Це був добродій не молодий уже віком, манірний, поважний, з настороженою, бундючною фізіономією, який почав з того, що спинився у дверях, озираючись навкруги із образливо-неприховуваним здивуванням і немовби запитував поглядами: “Куди це я потрапив?” Недовірливо і навіть з нарочитим виглядом якогось переляку, замалим не образи, оглядав він тісну й низьку “морську каюту” Раскольникова. З тим же подивом перевів і втупив потім очі в самого Раскольникова, роздягненого, розпатланого, невмитого, який лежав на жалюгідному брудному своєму дивані і теж мовчки дивився на відвідувача. Потім, так само повільно, прибулий почав розглядати скуйовдженого, неголеного й нечесаного Разуміхіна, що у свою чергу зухвало-запитально дивився йому просто в очі, не рухаючись з місця. Напружена мовчанка тривала з хвилину, і, нарешті, як і слід було сподіватись, сталася невеличка зміна декорацій. Збагнувши, мабуть, з деяких, дуже, одначе, явних ознак, що підкреслено суворою поставою тут, у цій “морській каюті”, нічогісінько не доб’єшся, добродій трохи пом’якшав і ввічливо, хоч і не без суворості, промовив, звертаючись до Зосимова і карбуючи кожний склад у своєму запитанні:

— Родіон Романович Раскольников, пан студент або колишній студент?

Зосимов повільно ворухнувся і, може, й відповів би, коли б Разуміхін, до якого зовсім не зверталися, не випередив його.

— А ось він лежить на дивані! А вам чого треба?

Це фамільярне “а вам чого треба?” так і підсікло бундючного добродія, він навіть мало не обернувся до Разуміхіна, але встиг-таки вчасно стриматись і швидше повернувся знову до Зосимова.

— Ось Раскольников! — промимрив Зосимов, кивнувши на хворого, потім позіхнув, причому якось незвичайно широко розкрив свого рота і незвичайно довго тримав його так. Потім повільно потягнувся до своєї жилетної кишені, вийняв величезного випуклого золотого годинника, розкрив, подивився і так само повільно і ліниво потягнувся знову, щоб покласти його на місце.

Сам Раскольников увесь час лежав мовчки, навзнак, і не одриваючись, хоч і без будь-якого виразу в очах, дивився на прибулого. Обличчя його тепер, коли вже не було перед очима тієї цікавої квітки на шпалерах, дуже зблідло і відбивало надзвичайне страждання, немовби він тільки що переніс тяжку операцію або страшне катування. Але помалу погляд Раскольникова ставав уважнішим, потім у ньому прозирнуло зчудування, потім недовірливість і навіть ніби боязнь. Коли ж Зосимов, показавши на нього, промовив: “ось Раскольников”, він, раптом швидко підвівшись, наче скочивши, сів на ліжку і майже визивно, але уриваним і слабким голосом промовив:

— Так! Я Раскольников! Чого вам треба?

Гість пильно подивився і поважно проказав:

— Петро Петрович Лужин. Я сподіваюсь, що моє ім’я не зовсім вже вам не відоме.

Але Раскольников, який чекав чогось зовсім іншого, тупо й замислено подивився на нього і нічого не відповів, немовби ім’я Петра Петровича почув справді уперше.

— Як? Невже ви досі ще не одержали ніяких відомостей? — спитав Петро Петрович, трохи бентежачись.

У відповідь на це Раскольников повільно опустився на подушку, закинув руки за голову і почав дивитись на стелю. Нудьга відбилася на обличчі Лужина. Зосимов і Разуміхін ще з більшою цікавістю почали його розглядати, і він, видимо, нарешті сконфузився.

— Я гадав і сподівався, — замимрив він, — що лист, пущений уже з лишком десять днів тому, навіть замалим не два тижні…

— Слухайте-но, чого ж вам весь час стояти отак біля порога? — перебив раптом Разуміхін,— коли маєте що сповістити, то сідайте, а обом вам, з Настею, там тісно. Настенько, уступися трохи, дай пройти! Проходьте, ось вам стілець, сюди! Пролазьте ж!

Він одсунув свій стілець від стола, звільнив невеликий простір між столом І своїми коліньми і чекав у трохи напруженій позі, щоб гість “проліз” у цю щілину. Момент був обраний так, що ніяк не можна було відмовитись, і гість поліз через вузький прохід, кваплячись і спотикаючись. Добравшись до стільця, він сів і недовірливо подивився на Разуміхіна.

— Ви не конфузьтесь, — бовкнув той, — Родя п’ятий день уже хворий і три дні марив, а тепер опритомнів і навіть їв з апетитом. Це ось його лікар сидить, тільки що його оглянув, а я Родьчин товариш, теж колишній студент, і тепер от доглядаю його, так що ви на нас не зважайте і не соромтесь, а кажіть далі, що вам там потрібно.

— Дякую. Та чи не потурбую я хворого своєю присутністю і розмовами? — звернувся Петро Петрович до Зосимова.

— Н-ні, — промимрив Зосимов, — навіть розважити можете, — і знову позіхнув.

— О, він давно вже при пам’яті, з ранку! — провадив далі Разуміхін, фамільярність якого мала вигляд такої невдаваної простодушності, що Петро Петрович подумав і відчув себе бадьоріше, можливо почасти й тому, що цей обідранець і нахаба встиг-таки відрекомендуватись студентом.

— Ваша матуся…— почав Лужин.

— Гм! — голосно зробив Разуміхін.

Лужин подивився на нього запитально.

— Нічого, я так; говоріть…

Лужин знизав плечима.

—…Ваша матуся, ще коли я був з ними, почала до вас листа. Приїхавши сюди, я навмисно переждав кілька днів і не приходив до вас, щоб уже бути цілком певним, що ви повідомлені про все, але тепер, на мій подив…

— Знаю, знаю! — промовив раптом Раскольников з виразом найнетерпеливішої досади. — Це ви? Жених? Ну, знаю… і годі!..

Петро Петрович остаточно образився, але змовчав. Він намагався якнайшвидше збагнути, що все це означає? На хвилину запанувала мовчанка.

Тим часом Раскольников, який, відповідаючи, трохи повернувся до нього, почав раптом знову його розглядати, пильно і з якоюсь особливою цікавістю, наче до цього не встиг роздивитись його або наче його вразило в цьому добродії щось нове: навіть підвівся для цього навмисно з подушки. Справді, в загальному вигляді Петра Петровича вражало щось начебто особливе, завдяки чому назва “жених”, так безцеремонно дана йому оце тільки, справді пасувала йому. По-перше, було видно і навіть дуже, що, чекаючи наречену, Петро Петрович поспішив скористатися з кількох днів, проведених у столиці, щоб нарядніше одягтися і причепуритись, що, проте, було річчю зовсім невинною і дозволенною. Навіть власне, може, трохи надмірне самовдоволення від усвідомлення приємної зміни в своїй зовнішності можна було зрозуміти заради такої нагоди, бо ж Петро Петрович перебував на лінії жениха. Весь одяг його був тільки що від кравця, і все було добре, крім хіба що того тільки, що все було занадто нове і занадто виказувало певну мету. Навіть елегантний новісінький круглий капелюх цю мету підкреслював: Петро Петрович якось уже надто шанобливо з ним поводився і надто обережно тримав його в руках. Навіть чудова пара справжніх жувенівських, бузкового кольору рукавичок[2-27] свідчила про те ж саме, хоча б тільки тим, що їх не надівали, а тільки носили в руках для параду. В убранні ж Петра Петровича переважали кольори світлі, такі, що молодять. На ньому був гарненький літній піджак ясно-коричневого відтінку, світлі легкі брюки, така ж жилетка, тільки що куплена тонка білизна, батистовий, дуже легкий галстучок з рожевими смужками, і що найкраще: все це навіть личило Петрові Петровичу. Обличчя його, дуже свіже і навіть гарне, і без того здавалося дуже молодим як на сорок п’ять років. Темні бакенбарди, у вигляді двох котлет, приємно прикрашали його і дуже гарно згущалися коло щойно виголеного до блиску підборіддя. І навіть те, що його волосся, в якому, правда, де-не-де вже проступала сивизна, було розчесане й завите у перукаря, не надавало йому смішного або дурного вигляду, що звичайно буває завжди, коли завивають волосся, бо це неминуче робить мужчину схожим на німця, який іде під вінець. Коли ж і було щось у цій досить гарній і солідній фізіономії справді неприємне, відразливе, то до цього спричинялося вже інше. Роздивившись без церемонії п. Лужина, Раскольников ущипливо посміхнувся, знову опустив голову на подушку і почав, як і перед тим, дивитись на стелю.

Але пан Лужин скріпився і, здається, вирішив поки що не помічати всіх цих химер.

— Шкодую вельми й вельми, що застаю вас у такому стані, — роблячи над собою зусилля, знову порушив він мовчанку. — Коли б знав про вашу недугу, зайшов би раніше. Та, знаєте, зайнятість!.. Маю я до того ж дуже важливу справу в сенаті, як адвокат. Не кажу вже про ті турботи, про які й ви вгадуєте. Ваших, тобто матусю і сестру, чекаю з години на годину.

Раскольников поворушився і хотів щось сказати, на обличчі його відбилося деяке хвилювання. Петро Петрович замовк, виждав, але оскільки той нічого не сказав, повів далі:

—…З години на годину. Підшукав їм на перший час квартиру…

— Де? — слабо вимовив Раскольников.

— Зовсім недалеко звідси, будинок Бакалєєва…

— Це на Вознесенському, — перебив Разуміхін, — там два поверхи під номерами, купець Юшин держить; бував.

— Еге ж, номери…

— Погань страшенна: бруд, сморід та й підозріле місце; історії траплялися; та й чортзна-хто тільки там не живе!.. Я й сам заходив через скандальний випадок. А втім, дешево.

— Я, звичайно, не міг зібрати стільки відомостей, бо й сам людина нова, — ображено сказав Петро Петрович, — але ж дві вельми й вельми чистенькі кімнатки, а оскільки це на дуже короткий строк… Я підшукав уже справжню, тобто майбутню нашу квартиру, — звернувся він до Раскольникова, — і тепер її опоряджають, а поки що і сам тіснюся в номерах, за два кроки звідси, у пані Ліппевехзель, у квартирі одного мого молодого друга, Андрія Семеновича Лебезятникова; він ото ж мені й будинок Бакалєєва порадив…

— Лебезятникова? — повільно перепитав Раскольников, ніби щось пригадуючи.

— Атож, Андрій Семенович Лебезятников, служить у міністерстві. Може, знаєте?

— Та… ні… — відповів Раскольников.

— Даруйте, мені так здалося з вашого запитання. Я був колись опікуном його… дуже мила людина, молодий ще… і стежить за ідеями… Я ж залюбки зустрічаюся з молоддю, по ній бачиш, що в нас є нового. — Петро Петрович з надією озирнув усіх присутніх.

— Це ж у якому відношенні? — спитав Разуміхін.

— У найсерйознішому, так би мовити, в самій суті справи, — підхопив Петро Петрович, немовби зрадівши запитанню. — Я, бачите, вже десять років не навідувався в Петербург. Всі ці наші новини, реформи, ідеї — все це і нас торкнулося в провінції, але щоб бачити ясніше, і до того ж бачити все, треба бути в Петербурзі. Ну от, а моя думка така, що найбільше помітиш і дізнаєшся, спостерігаючи молоде покоління наше. І мушу признатись: порадувався…

— Чому саме?

— Запитання ваше обширне. Можу помилитись, але, здається мені, знаходжу ясніший погляд, більше, так би мовити, критики, більше діловитості…

— Це правда,— процідив Зосимов.

— Брешеш ти, діловитості немає, — вчепився Разуміхін. — Діловитість здобувається важко, і з неба дурно не падає. А ми замалим не двісті років як від усякого діла відучені…[2-28] щодо ідей, то, може, й бродять, — звернувся він до Петра Петровича, — і бажання добра є, хоч і дитиняче, і чесність навіть знайдеться, незважаючи на те, що тут сила-силенна насунуло шахраїв, а діловитості все-таки немає! Діловитість у чоботях ходить.

— Не погоджуюсь із вами, — із видимою насолодою заперечив Петро Петрович,— звичайно, є захоплення, неправильності, але не слід бути й надто суворим: захоплення свідчать про палке прагнення до дії і ще про те, що обставини несприятливі у нас. Якщо ж зроблено мало, то й часу ж було небагато. Про засоби я вже й не кажу. На мій же особистий погляд, коли хочете, навіть дещо й зроблено: поширено нові, корисні думки, поширено деякі нові, корисні твори, замість колишніх мрійливих і романтичних, література набирає більш зрілого відтінку, викорінено й осміяно багато шкідливих упереджень… Одним словом, ми безповоротно одрізали себе від минулого, а це, як на мене, вже дія…

— Розбалакався! Рекомендується, — промовив зненацька Раскольников.

— Що? — спитав Петро Петрович, не дочувши, але ж відповіді не дістав.

— Це все слушно, — поспішив докинути Зосимов.

— Правда ж? — повів далі Петро Петрович, приязно глянувши на Зосимова. — Згодьтеся самі, — продовжував він, звертаючись до Разуміхіна, але вже з відтінком деякого торжества й переваги і мало не додав: “юначе”, — досягнуто деякого успіху, або, як кажуть тепер, прогресу, хоча б в ім’я науки й економічної правди.

— Загальних!

— Ні, не загальних! Коли мені, наприклад, досі казали: “возлюби” і я возлюбляв, то що з того виходило? — провадив своє Петро Петрович, можливо з надмірною поспішністю, — виходило те, що я роздирав каптан надвоє, ділився з ближнім, і обидва ми лишалися наполовину голі, за відомою приказкою: “Хто два зайці гонить, жодного не догонить”. А наука каже: возлюби передусім самого себе, бо все на світі на особистому інтересі побудовано. Возлюбиш самого себе, то й справи свої улаштуєш як слід, і каптан твій лишиться цілий.[2-29] Економічна ж правда додає, що чим більше в суспільстві упоряджено справ окремих осіб і, так би мовити, цілих каптанів, тим міцніші його підвалини і тим краще упорядковується в ньому і спільна справа. Отже, дбаючи тільки і єдино за себе, я тим самим дбаю начебто й за всіх і веду до того, щоб ближній дістав трохи більше, ніж драний каптан, і вже не від приватних, поодиноких щедрот, а внаслідок загального прогресу. Думка проста, та, на жаль, вона надто довго не спадала нікому, її заступали захопленість і мрійливість, а, здавалося б, не якогось там великого розуму треба, щоб догадатись…

— Пробачте, я теж не дуже великорозумний, — різко перебив Разуміхін, — а тому облишмо. Я ж і заговорив навмисно, бо мені вся ця балаканина — самопотішання, всі ці безупинні, безперервні загальники і все те саме й те саме так за три роки обридли, що, їй-богу, червонію, не тільки коли я сам, а навіть коли при мені інші про це говорять. Ви, звичайно, поспішали відрекомендуватись у своїх знаннях, це можна пробачити, і я не осуджую. Я ж хотів тільки дізнатись тепер, хто ви такий, бо, бачите, до спільної справи останнім часом примазалося стільки різних спритників і так перекрутили вони на свою руч все, чого тільки торкнулися, що остаточно все діло спаскудили. Ну, а тепер досить про це!

— Шановний добродію! — обурено і водночас з надзвичайною гідністю почав п. Лужин,— чи не хочете ви, так безцеремонно висловлюючись, сказати, що і я…

— О, даруйте, даруйте… Чи ж міг я!.. Ну, й досить! — відрізав Разуміхін і круто повернувся до Зосимова, щоб продовжити перервану розмову з ним.

Петро Петрович показав себе досить розумним, щоб одразу ж цьому поясненню повірити. А втім, він вирішив хвилини через дві піти.

— Сподіваюсь, що почате тепер знайомство наше, — звернувся він до Раскольникова, — після вашого одужання і зважаючи на відомі вам обставини, зміцніє ще більше… А надто ж бажаю вам здоров’я…

Раскольников навіть голови не повернув. Петро Петрович почав підводитись зі стільця.

— Убив напевно той, хто давав речі в заставу, — переконливо говорив Зосимов.

— Безумовно! — погодився Разуміхін. — Порфирій своїх думок не виказує, а заставників усе-таки допитує…

— Заставників допитує? — голосно спитав Раскольников.

— Еге ж, а що?

— Нічого.

— Звідки він їх бере? — спитав Зосимов.

— Кого Кох назвав, а кого прізвище на обгортках речей було записане, а хто й сам прийшов, почувши…

— Та й спритний же і досвідчений, певно, каналія! Яка сміливість! Яка рішимість!

— Ото ж то і є, що ні! — перебив Разуміхін. — Це ж вас усіх і збиває з пантелику. А я кажу — неспритний, недосвідчений і, напевно, це був перший його крок. Припусти точний розрахунок і спритну каналію, і вийде неймовірне. Припусти ж недосвідченого, і вийде, що самий тільки випадок його з біди й виніс, а випадок чого тільки не робить? Та він же й перешкод, можливо, не передбачав! А як діло провадить? — бере речі вартістю в десять-двадцять карбованців, напихає ними кишеню, риється в баб’ячій скриньці, в дранті, — а в комоді, у верхній шухляді, в шкатулці, самих чистих грошей на півтори тисячі знайшли, крім білетів! І пограбувати до ладу не зумів, тільки й спромігся, що вбити! Перший крок, кажу тобі, перший крок; розгубився! І не завдяки розрахунку, а випадково викрутився!

— Це, здається, про недавнє вбивство старої чиновниці, — втрутився, звертаючись до Зосимова, Петро Петрович, який уже стояв з капелюхом і рукавичками в руці, але перш ніж піти, ще захотів докинути кілька розумних слів. Він, видно, дбав про вигідне враження, і пиха переборола благорозумність.

— Еге. Ви чули?

— Аякже, по сусідству…

— Подробиці знаєте?

— Не можу цього стверджувати; але мене цікавить щодо цього інша обставина, сказати б, питання в цілому. Не кажу вже про те, що злочинність у нижчому класі за останні років п’ять зросла і не кажу про повсюдні і безперервні грабунки та пожежі; більш дивує мене те, що злочинність і у вищих класах теж збільшується, і, так би мовити, паралельно. Там, як кажуть, колишній студент на великій дорозі пошту пограбував;[2-30] там передові, за громадським своїм станом, люди фальшиві гроші роблять;[2-31] там у Москві ловлять цілу компанію підроблювачів білетів останньої позики з лотереєю, — і серед головних учасників якийсь лектор всесвітньої історії;[2-32] там убивають нашого секретаря за кордоном, з причини грошової й загадкової…[2-33] І коли тепер цю стару, що давала гроші під заставу, вбив хтось з більш високих верств, бо мужики не заставляють золоті речі, то чим же пояснити цю з певного погляду розбещеність цивілізованої частини нашого суспільства?

— Змін економічних багато… — озвався Зосимов.

— Чим пояснити? — вчепився Разуміхін. — А от саме надто закоренілою неділовитістю і можна було б пояснити.

— Тобто як же це?

— А що відповів у Москві лектор отой ваш на запитання, навіщо він білети підробляв: “Усі багатіють хто як може, то й мені закортіло швидше розбагатіти”. Дослівно не пригадую, але смисл такий, щоб, мовляв, на дурничку, швидше, без років труда! На всьому готовому звикли жити, чужим розумом перебуватися, жоване їсти. Ну, а прийшов час завітний, тут всяк і показав, чим він дихає…

— Але ж, одначе, моральність? І, сказати б, правила…

— Та ви власне чого хвилюєтесь? — несподівано втрутився Раскольников. — За вашою ж теорією вийшло!

— Як це так за моєю теорією?

— А доведіть до логічного кінця те, що ви оце проповідували, і вийде, що людей можна різати…

— Та що це ви! — скрикнув Лужин.

— Ні, це не так! — озвався Зосимов,

Раскольников лежав блідий, верхня губа його весь час сіпалася, він важко дихав.

— На все є міра, — гордовито вів далі Лужин, — економічна ідея ще не є запрошення до вбивства, і коли тільки припустити…

— А чи правда, що ви,— перебив раптом знову Раскольников тремтячим від злості голосом, у якому бриніла зловтіха з образливості своїх слів, — чи правда, що ви сказали вашій нареченій… в той самий час, коли від неї згоду дістали, що найбільш раді тому… що вона бідна… бо вигідніше брати дружину з бідності, щоб потім бути над нею володарем… і докоряти тим, що ви її облагодіяли?

— Шановний добродію! — злісно і роздратовано скрикнув Лужин, почервонівши і збентежившись, — шановний добродію… так перекрутити думку! Пробачте мені, але я мушу вам висловити, що для чуток, які дійшли до вас, або, краще сказати, до вас доведені, насправді немає ані найменших підстав, і я… підозріваю, хто… одним словом… ця стріла… одним словом, ваша матуся… Вона і без того здалася мені, за всіх своїх чудових якостей, схильною до захопленості й романтизму в думках… Але я все-таки був за тисячу верст від припущення, що вона в такому перекрученому фантазією вигляді могла зрозуміти і зобразити справу… І нарешті… нарешті…

— А знаєте що? — скрикнув Раскольников, підводячись на подушці і втуплюючись у нього блискаючим пронизливим поглядом, — знаєте що?

— А що? — Лужин спинився і чекав з ображеним і визивним поглядом.

Якусь мить тривала мовчанка.

— А те, що коли ви ще раз… насмілитесь вимовити хоч слово… про мою матір… то я вас зі сходів сторчака спущу!..

— Що з тобою! — вигукнув Разуміхін.

— А, так он воно що! — Лужин зблід і закусив губу. — Слухайте, добродію, мене, — почав він, роблячи паузи між словами і стримуючи себе щосили, але все-таки задихаючись, — я ще з першого кроку, одразу розгадав вашу неприязнь, але навмисно залишався тут, щоб переконатись ще більше. Багато чого я б міг простити хворому і родичеві, але тепер… вам… ніколи…

— Я не хворий! — скрикнув Раскольников.

— Тим більше…

— Забирайтесь під три чорти!

Але Лужин уже виходив сам, не договоривши, пробираючись знову між столом і стільцем; Разуміхін цього разу встав, щоб пропустити його. Не дивлячись ні на кого і навіть не кивнувши головою Зосимову, який давно вже кивав йому, щоб він дав спокій хворому, Лужин вийшов, піднявши з обережності на рівень із плечем свого капелюха, коли, нагнувшись, проходив у двері. І навіть згин спини його неначе промовив при цьому, що він несе звідси з собою страшенну образу.

— Та чи можна, чи можна ж так? — говорив збентежений Разуміхін, хитаючи головою.

— Залиште, залиште мене всі! — несамовито скрикнув Раскольников.— Та чи залишите ви мене, нарешті, мучителі! Я вас не боюсь! Я нікого, нічого тепер не боюсь! Геть від мене! Я сам хочу лишитися, сам, сам, сам!

— Ходім! — сказав Зосимов, кивнувши Разуміхіну.

— Що ти, та хіба можна його так залишати.

— Ходім! — настійливо повторив Зосимов і вийшов.

Разуміхін подумав і побіг доганяти його.

— Гірше могло бути, коли б ми його не послухалися, — сказав Зосимов уже на сходах. — Дратувати не можна.

— Що з ним?

— Дати б йому поштовх який-небудь сприятливий, от би чого! Оце зараз він був здатний… Знаєш, у нього щось є на думці! Щось нерухоме, гнітюче… Цього я дуже боюся; безумовно, щось є!

— Та оцей добродій, може, Петро Петрович! З розмови видно, що він одружується з його сестрою і що Родя про це, перед тим, як занедужати, листа одержав…

— І чорт його приніс тепер; може, розладнав усю справу. А помітив ти, що він до всього байдужий, на все відмовчується, крім одного пункту, який і дратує його: це вбивство…

— Ай справді! — підхопив Разуміхін, — ще й як помітив! Цікавиться, лякається. Це його в самий день занедужання налякали, в конторі у наглядача; знепритомнів навіть.

— Ти мені розповіси про це докладніше ввечері, а я тобі дещо потім скажу. Цікавить він мене дуже! Через півгодини зайду навідатись… А втім, запалення не буде…

— Спасибі тобі! А я у Пашеньки тим часом почекаю і наглядатиму через Настю…

Раскольников, залишившись на самоті, з нетерпінням і тугою подивився на Настю; але та не поспішала виходити.

— Чаю, може, тепер вип’єш? — спитала вона.

— Потім! Я спати хочу! Залиш мене…

Він рвучко одвернувся до стіни; Настя вийшла.

Та тільки вона вийшла, він встав, защепнув двері, розв’язав принесений Разуміхіним клунок з одягом, що його той знову зав’язав, і почав убиратися. Дивна річ: здавалося, він раптом став зовсім спокійним; не було ні напівбожевільного марення, як оце недавно, ні панічного страху, як всі останні дні. Це була перша хвилина якогось дивного, раптового спокою. Рухи його були точні й чіткі, за ними вгадувався твердий намір. “Сьогодні ж, сьогодні ж!..” — бурмотів він сам собі. Він розумів, проте, що ще кволий, але велике душевне напруження, яке перейшло у спокій, у рішучість, додавало йому сил і впевненості; а втім, він надіявся, що не впаде на вулиці. Убравшись зовсім в усе нове, він глянув на гроші, які лежали на столі, подумав і поклав їх у кишеню. Грошей було двадцять п’ять карбованців. Узяв також і всі мідяки, решту з тих десяти карбованців, що їх витратив Разуміхін на одяг. Потім тихо відщепнув двері, вийшов з кімнати, зійшов сходами вниз і зазирнув у розчинену навстіж кухню. Настя стояла до нього спиною і, схилившись, роздмухувала хазяйчин самовар. Вона нічого не чула. Та й хто міг припустити, що він вийде? За якусь мить він був уже на вулиці.

Була, мабуть, восьма година, сонце сідало. Стояла така сама задуха, як і в попередні дні, але він пожадливо вдихнув це смердюче, курне, отруєне містом повітря. Голова йому почала трохи паморочитись, якась дика енергія заблищала раптом у його запалених очах і в його схудлому блідо-жовтявому обличчі. Він не знав та й не думав про те, куди йти, він знав одне: “що все це треба покінчити сьогодні ж, за одним разом, тепер-таки, що додому він інакше не повернеться, бо не хоче так жити”. Як покінчити? Чим покінчити? Про це він не мав найменшого уявлення, та й думати не хотів. Він відганяв цю думку: вона мучила його. Він тільки відчував і знав, що треба, щоб усе змінилося так чи інакше, “хоч як би там було”, повторював він з несамовитою, непорушною впевненістю і рішимістю.

За давньою звичкою він попрямував на Сінну тією ж дорогою, яку завжди вибирав для прогулянок. Поблизу Сінної, на вулиці, перед крамничкою з дрібним товаром, стояв молодий чорнявий шарманщик і крутив якийсь дуже зворушливий романс. Він акомпанував дівчині років п’ятнадцяти, яка стояла попереду, вдягнена мов панночка, в криноліні, в мантильці,[2-34] в рукавичках і в солом’яному капелюшку з вогняного кольору пером; усе це було старе і зношене. Вуличним, деренчливим, але досить приємним і сильним голосом вона співала романс, дожидаючи, чи не винесуть із крамнички якихось дві копійки. Раскольников спинився поряд з двома-трьома слухачами, послухав, витяг п’ятака і поклав у руку дівчині. Та раптом обірвала спів на високій ноті, в найбільш зворушливому місці, наче відтяла, різко гукнула шарманщикові: “годі!”, і обоє поплентались далі, до іншої крамнички.

— Любите ви вуличний спів? — звернувся раптом Раскольников до якогось уже немолодого прохожого, що стояв поруч нього коло шарманки і мав вигляд фланера.[2-35] Той здивовано зирнув на нього. — Я люблю,— говорив далі Раскольников, але наче зовсім не про вуличний спів вів мову. — Я люблю, коли співають під шарманку холодного, темного і вологого осіннього вечора, неодмінно вологого, коли в усіх прохожих блідо-зелені і хворі обличчя; або, ще краще, коли сніг мокрий падає, зовсім прямо, без вітру, знаєте? а крізь нього ліхтарі газові блищать…[2-36]

— Не знаю… Пробачте… — пробурмотів добродій, зляканий і запитанням, і дивним виглядом Раскольникова, і перейшов на інший бік вулиці.

Раскольников пішов вулицею прямо і вийшов до того рогу на Сінній, де торгували міщанин і жінка, які розмовляли тоді з Лизаветою, але їх тепер не було. Пізнавши місце, він став, оглядівся і звернувся до молодого хлопця в червоній сорочці, що байдикував біля входу в борошняний лабаз.

— Адже це міщанин торгує тут на розі, з жінкою, з дружиною, га?

— Всякі торгують, — відповів хлопець, звисока оглядаючи Раскольникова.

— Як його звуть?

— Як охрестили, так і звуть.

— Чи й ти часом не зарайський? Якої губернії?

Хлопець знову подивився на Раскольникова.

— У нас, ваша вельможність, не губернія, а повіт, а повіявся ж мій брат, а я дома сидів, отож і не знаю… Ви вже даруйте, ваша вельможність, великодушно.

— Це харчевня отам, нагорі?

— Це трахтир, і більярд є, і принцеси знайдуться… тільки ну!

Раскольников перейшов через площу. Там, на розі, юрмився великий натовп, переважно чоловіки. Він ввійшов у саму гущину, розглядаючи обличчя. Його чомусь тягло до кожного заговорити. Але люди не звертали на нього уваги і все щось гомоніли поміж себе, збиваючись купками. Він постояв, подумав і пішов направо, тротуаром, у напрямі до В-го.[2-37] Проминувши площу, він потрапив у провулок.

Він і раніше часто проходив цим недовгим провулком, що, вигинаючись коліном, вів із площі на Садову. Останнім часом його навіть часто тягнуло повештатись по всіх оцих місцях, коли нудьга ставала нестерпною, “щоб іще нестерпніше було”. А тепер він ішов, ні про що не думаючи. Тут є великий будинок, весь зайнятий пивницями та іншими їстівно-випивальними закладами; з них раз у раз вибігали жінки, убрані, як буває, коли треба збігати кудись недалеко — простоволосі і в самих платтях. У двох-трьох місцях вони товпилися на тротуарі групами, переважно біля досить-таки веселих закладів, куди можна було потрапити, спустившись кількома сходинками у підвальні приміщення. З одного з них у цей час линув грюкіт і гамір на всю вулицю, там бренькала гітара, співали пісень, і було дуже весело. Велика група жінок юрмилася біля входу, деякі сиділи на сходинках, другі на тротуарі, треті стояли розмовляючи. Поруч, на бруківці, вештався, голосно лаючись, п’яний солдат з цигаркою і, здавалося, кудись хотів увійти, але куди саме, забув. Якийсь голодранець лаявся з іншим голодранцем, і якийсь у дим п’яний валявся поперек вулиці. Раскольников спинився коло жінок. Вони розмовляли сиплими голосами; всі були в ситцевих платтях, у козлових черевиках і простоволосі. Деяким було років за сорок, але були й років по сімнадцять, майже всі з очима підбитими.

Його чомусь цікавив спів і весь цей грюкіт і гамір, там, внизу… Звідти чути було, як, серед реготу і вереску, під звуки молодецької пісні, що її виводив тоненький фальцет у супроводі гітари, хтось завзято витанцьовував, відбиваючи такт каблуками. Він уважно, похмуро і замислено слухав, нахилившись коло входу і з цікавістю заглядаючи з тротуару в сіни.

Ой ти, будочник Яремо,

Ти не бий мене даремно!

— розливався тоненький голос співака. Раскольникову дуже захотілося краще розчути, що саме співають, неначе в цьому й було найголовніше.

“Може, зайти? — подумав він.— Регочуть! Сп’яну. А що ж, чи не напиться й собі?”

— Не зайдете, любий паничу? — спитала одна з жінок досить дзвінким і не зовсім ще осиплим голосом. Вона була молода і навіть не огидна — єдина така з усього гурту.

— Ач, гарненька! — відповів він, випроставшись і подивившись на неї.

Вона посміхнулася, комплімент їй дуже сподобався.

— Ви й самі дуже гарненькі, — сказала вона.

— Які худі! — зауважила басом інша, — з лікарні, чи що, виписались?

— Здається, й генеральські дочки, а носи у всіх кирпаті! — перебив, підійшовши раптом, якийсь чоловік, в арм’яку[2-38] нарозхрист, що був під чаркою і хитро осміхався. — Ач, веселощі які!

— Заходь, коли прийшов!

— І зайду! Насолода!

І він ринувся униз.

Раскольников рушив далі.

— Слухайте, пане! — гукнула вслід дівиця.

— Що?

Вона засоромилась.

— Я, любий пане, завжди з вами рада буду час провести, а тепер от якось розгубилася. Подаруйте мені, приємний кавалер, шість копійок на випивку!

Раскольников витяг скільки витяглося: три п’ятаки.

— Ой, який же добрий панич!

— Як тебе звуть?

— А Дукліду спитаєте.

— Ні, це вже казна-що, — зненацька зауважила одна з гурту, киваючи головою на Дукліду. — Це вже я й не знаю, як оце так просити! Я б, здається, із сорому крізь землю пішла…

Раскольников з цікавістю подивився на неї. Це була ряба дівка, років тридцяти, вся в синцях, з припухлою верхньою губою. Говорила й осуджувала вона спокійно і серйозно.

“Де це, — подумав Раскольников, ідучи далі, — де це я читав, як один якийсь засуджений до страти, за годину до смерті, говорить чи думає, що коли б довелося йому жити де-небудь на височині, на скелі,[2-39] і на такій вузенькій площині, де б тільки дві ноги можна було поставити, а навколо були б безодні, океан, довічний морок, довічна самотність і довічна буря, — і треба було б лишатись так, стоячи на аршині[2-40] простору, все життя, тисячу років, вічність, — то краще так жити, ніж зараз вмирати! Тільки б жити, жити і жити! Хоч як би жити, — тільки жити!.. Яка правда! Господи, яка правда! Падлюка людина! І падлюка той, хто її за це падлюкою називає”, — додав він перегодя.

Він вийшов на іншу вулицю. “Чи ба! “Кришталевий палац”! Це ж Разуміхін говорив про “Кришталевий палац”. Але ж що я хотів? Ага, прочитати!.. Зосимов говорив, що в газетах читав…”

— Газети є? — спитав він, заходячи в досить просторий і навіть охайний трактир на кілька кімнат, правда, майже порожніх. Два-три відвідувачі пили чай, та в одній дальній кімнаті сиділа група, чоловік з чотири, і пили шампанське. Раскольникову здалося, що між ними Замєтов. А втім, здалека не можна було добре роздивитися.

“Ет, нехай! ” — подумав він.

— Горілки накажете? — спитав половий.

— Чаю подай. Та принеси ти мені газет, старих, так днів за п’ять підряд, а тобі дяка від мене буде.

— Слухаю. Ось сьогоднішні. І горілки накажете?

Старі газети і чай з’явилися. Раскольников сів і почав відшукувати: “Ізлер[2-41]—Ізлер — Ацтеки — Ацтеки — Ізлер — Бартола — Массімо[2-42] — Ацтеки — Ізлер… тьху, чорт! а ось замітки: провалилася зі сходів — міщанин згорів від горілки — пожежа на Пісках — пожежа на Петербурзькій — ще пожежа на Петербурзькій — ще пожежа на Петербурзькій — Ізлер — Ізлер — Ізлер — Ізлер — Массімо… Ага, ось…”

Він побачив, нарешті, те, чого дошукувався, і став читати; рядки стрибали в його очах, проте він дочитав усю “пригоду” і жадібно почав відшукувати в наступних номерах пізніші додатки. Руки його дрижали, перегортаючи аркуші, від гарячкового нетерпіння. Зненацька хтось сів поруч нього, коло його стола. Він підвів голову — Замєтов, той самий Замєтов, і в тому ж вигляді; з перснями, з ланцюжками, з проділом у чорному кучерявому і напомадженому волоссі, в чепурному жилеті і в трохи потертому сюртуку[2-43] і несвіжій сорочці. Він був веселий, принаймні дуже весело і добродушно усміхався. Смагляве обличчя його трохи розшарілося од випитого шампанського.

— Як! Ви тут? — почав він здивовано і таким тоном, наче вони вже хтозна-відколи знайомі, — а мені вчора говорив Разуміхін, що ви все ще не при пам’яті. От диво! А я ж був у вас…

Раскольников знав, що він підійде. Він відклав газети і повернувся до Замєтова. На його губах була посмішка, і якесь нове дратівливе нетерпіння прозирало в цій посмішці.

— Це я знаю, що ви були, — відповів він, — чув. Шкарпетку розшукували… А знаєте, Разуміхін захоплений вами, каже, що ви з ним до Лавізи Іванівни ходили, тієї самої, якій ви допомогти тоді хотіли, поручикові Пороху моргали, а він усе не розумів, пригадуєте? А чом би, здається, не зрозуміти, справа ясна… га?

— Ох і буян же він!

— Хто, Порох?

— Ні, приятель ваш, Разуміхін…

— А добре вам жити, пане Замєтов; у найприємніші місця вхід безмитний! Хто це вас зараз шампанським накачував?

— А це ми… випили… Вже й накачував!

— Гонорарій! З усього зиск маєте! — Раскольников засміявся.— Нічого, хлопчику з черевцем, нічого! — додав він, ляснувши Замєтова по плечу, — я ж не від злоби, а “по щирій дружбі, жартуючи”, кажу, як той робітник ваш говорив, коли Митьку дубасив, у справі тієї старої.

— А ви звідки знаєте?

— Та я, може, більше від вас знаю.

— Якийсь ви дивний… Мабуть, ще дуже хворі. Даремно вийшли…

— А я вам дивним здаюся?

— Атож. Що це ви, газети читаєте?

— Газети.

— Багато про пожежі пишуть.

— Ні, я не про пожежі.— Тут він кинув загадковий погляд на Замєтова; глузлива посмішка знову скривила його губи. — Ні, я не про пожежі, — говорив він далі, підморгуючи Замєтову. — А признайтеся, любий юначе, що вам страшенно хочеться знати, про що я читав?

— Зовсім не хочеться, я так спитав. Хіба не можна спитати? Що це ви все…

— Слухайте, ви людина освічена, літературна, га?

— Я з шостого класу гімназії, — відповів Замєтов не без гідності.

— З шостого! Ах ти, мій горобчику! З проділом, у перснях — багата людина! Та який же любий хлопчик! — Тут Раскольников зайшовся нервовим сміхом, просто в обличчя Замєтову. Той відхилився і не те щоб образивсь, а дуже вже здивувався.

— Ой, який дивний! — повторив Замєтов дуже серйозно. — Мені здається, що ви все ще марите.

— Марю? Брешеш, горобчику!.. То я дивний? Ну, а цікавий я для вас, га? Цікавий?

— Цікаві.

— То сказати, про що я читав, що розшукував? Он скільки номерів звелів притягти! Підозріло, га?

— Ну, скажіть.

— А вуха ж наставили?

— А чого мені їх наставляти?

— Потім скажу нащо, а тепер, мій любий, заявляю вам… ні, краще: “зізнаюся”… Ні, і це не те: “показання даю, а ви допитуєте ” — отак! Еге ж, даю показання, що читав, цікавився… відшукував… розшукував… — Раскольников примружив очі і виждав, —розшукував — і для того й зайшов сюди — про вбивство старої чиновниці, — промовив він, нарешті, майже пошепки, майже впритул наблизивши своє обличчя до обличчя Замєтова. Замєтов дивився йому просто в очі, не ворушачись і не віддаляючи свого обличчя від його обличчя. Найдивнішим здалося потім Замєтову, що аж цілу хвилину тривала в них мовчанка і аж цілу хвилину вони так один на одного дивилися.

— Ну що ж, коли й читали? — скрикнув він раптом здивовано і нетерпеливо. — А мені ж яке діло! Що в тому?

— Це ж та сама стара, — вів далі Раскольников усе ще пошепки і не поворухнувшись від вигуку Замєтова, — та сама, про яку, пам’ятаєте, коли почали в конторі розповідати, а я знепритомнів. Що, тепер розумієте?

— Та що саме? Що… “розумієте”? — вимовив Замєтов майже тривожно.

Нерухоме і серйозне обличчя Раскольникова раптом змінилося, і нараз він знову зайшовся своїм нервовим сміхом, наче зовсім не мав сили стриматись. І раптово пригадав він із надзвичайною виразністю, наче переживаючи все знову, ту недавню мить, коли він стояв за дверима, з сокирою, засув підстрибував, вони за дверима лаялися і добувалися, а йому нараз схотілося закричати їм, лаятись з ними, показати їм язика, дражнити їх, сміятись, реготати, реготати, реготати!

— Ви або божевільний, або… — промовив Замєтов — і замовк, наче вражений якоюсь раптовою думкою.

— Або? Що “або”? Ну, що? Ну, скажіть же!

— Нічого! — сердито відповів Замєтов, — усе дурниця!

Обидва замовкли. Раптом Раскольников вибухнув припадковим сміхом, тоді замислився, посмутнішав. Він поклав лікті на стіл і підпер голову рукою. Здавалося, він зовсім забув про Замєтова. Мовчанка тривала досить довго.

— Чого ж ви не п’єте чай? Прохолоне,— сказав Замєтов.

— Га? Що? Чай?.. А й справді… — Раскольников сьорбнув зі склянки, поклав у рот шматочок хліба і раптом, подивившись на Замєтова, наче все пригадав і мовби отямився: обличчя його в ту ж мить набрало попереднього насмішкуватого виразу. Він далі пив чай.

— Нині багато цих шахрайств розвелося, — сказав Заметов. — От недавно ще я читав у “Московских ведомостях”, що в Москві цілу зграю фальшивомонетчиків викрили.[2-44] Ціле товариство було. Підробляли білети.

— О, це вже давно! Я ще місяць тому читав, — спокійно відповів Раскольников. — Так оце, на вашу думку, шахраї? — додав він, усміхаючись.

— А хіба ж не шахраї?

— Це? Це діти, бланбеки,[*] а не шахраї! Аж півсотні людей для такого діла збирається! Хіба так можна? Тут і трьох забагато, та й то, коли один в одному кожний більш ніж у самому собі упевнений. А то варт одному сп’яну проговоритись — і все загинуло. Бланбеки! Наймають ненадійних людей розмінювати білети в конторах: отаке діло та довірити першому стрічному? Ну, припустимо, вдалося і з бланбеками, припустимо, кожен собі по мільйону наміняв, ну, а далі? Ціле своє життя? Кожен один від одного залежить на ціле своє життя! Та краще вже повіситись! А вони он і розміняти не вміли: став у конторі міняти, одержав п’ять тисяч, і рука здригнулася. Чотири перелічив, а п’яту взяв без лічби, на віру, щоб тільки в кишеню та втекти якнайшвидше. Ну, і викликав підозріння. І лопнуло все через одного дурня! Та хіба так можна?

— Що рука здригнулася? — підхопив Замєтов, — ні, таке, звичайно, може бути. Ні, я цілком переконаний, що може бути. Іншим разом не витримаєш.

— Цього?

— А ви либонь витримаєте? Ні, я б не витримав! За сто карбованців винагороди наражатись на такий жах! Іти з фальшивим білетом — і куди ж? у банкірську контору, де на цьому зуби з’їли, — ні, я б злякався. А ви не злякаєтесь?

Раскольникову раптом страшенно захотілося знову “язика показати”. Мороз часом проходив по його спині.

— Я б не так зробив, — почав він здалека. — Я б ось як міняв: перелічив би першу тисячу, так разів з чотири з усіх кінців, до кожної кредитки придивляючись, і взявся б до другої тисячі, почав би її перелічувати, долічив би до середини, та й витяг би яку-небудь п’ятдесятрублеву, та до світла, та перевернув би її і знову до світла — чи не фальшива часом? “Я, мовляв, боюсь: у мене родичка одна двадцять п’ять карбованців отак недавно втратила”, та історію б тут розповів. А як почав би третю тисячу лічити — ні, стривайте: я, здається, там, у другій тисячі, сьому сотню не до ладу перелічив, сумнів бере, та відклав би третю, та знову до другої, — та отак би всі п’ять. А як кінчив би, з п’ятої та з другої витяг би по кредитці, та знову до світла, та знову, мовляв, сумнівно, “перемініть, будь ласка”, — та до сьомого поту конторника б довів, так що він уже не знав би, як і здихатись мене! Закінчив би все нарешті, пішов би, двері б уже відчинив — та ні, пробачте, знову б повернувся спитати про щось, пояснення якесь дістати,— от як би я зробив!

— Ой, які ж ви страшні речі говорите! — сказав, сміючись, Замєтов. — Тільки все це самі слова, а на ділі, певно, спіткнулися б. Тут, я вам скажу, на мою думку, не тільки нам з вами, навіть бувалій, одчайдушній людині за себе поручитись не можна. Та навіщо шукати — ось приклад: у нашій же часті стару оту вбили. От уже, здається, шибайголова, серед білого дня на всі ризики пішов, якимсь чудом урятувався, — а рука он все-таки здригнулась: обікрасти не зумів, не витримав, з усього видно…

Раскольников наче образився.

— Видно! А от упіймайте його, спробуйте, тепер! — скрикнув він, злорадно піддрочуючи Замєтова.

— Що ж, і впіймають.

— Хто? Ви? Вам упіймати? Упрієте! Адже що у вас головне: розкидається людина грішми чи ні? То грошей не було, а тут раптом розтринькувати починає, — ну, звичайно, це він. Та вас отака дитина обдурить на цьому, коли захоче!

— То ж то і є, що вони всі так роблять, — відповів Замєтов, — уб’є він хитро, життям важить, а потім зразу ж у шинку і піймається. На витраті їх і ловлять. Не всі ж такі, як ви, хитруни. Ви б у шинок не пішли, звичайно?

Раскольников насупив брови і пильно подивився на Замєтова.

— Ви, здається, розласувалися і хочете дізнатись, як би я й тут вчинив? — спитав він незадоволено.

— Хотілося б, — твердо і серйозно відповів той. Надто щось серйозно почав він говорити й дивитися.

— Дуже?

— Дуже.

— Гаразд. Я от як би зробив, — почав Раскольников, знову раптом наближаючи своє обличчя до обличчя Замєтова і знову пильно дивлячись на нього і говорячи пошепки, так що той навіть здригнувся цього разу. — Я б от як зробив: я б узяв гроші і речі і, як пішов би звідти, зараз би, не заходячи нікуди, подався б куди-небудь, де місце глухе і тільки паркани самі, і нема майже нічого, — хіба город якийсь або щось подібне. Наглядів би я там ще раніше, на цьому дворі, який-небудь камінь так на пуд або півтора вагою, де-небудь у кутку біля паркана, що відколи ставили будинок, може, лежить, зсунув би той камінь — під ним ямка повинна бути — та в ямку ту всі б речі й гроші і поклав. Поклав би та й привалив би каменем, щоб лежав, як і до того, утоптав би ногою, та й пішов би собі. Та рік би, два б не брав, три б не брав,— ну, й шукайте! Був та нема!

— Ви божевільний, — вимовив Замєтов чомусь теж майже пошепки і чомусь відсунувся раптом від Раскольникова. У того заблищали очі; він дуже зблід; верхня губа його рухнулася і затремтіла. Він схилився до Замєтова якомога ближче і почав ворушити губами, нічого не говорячи; так тривало з півхвилини, він усвідомлював, що робить, але не міг стриматись. Страшне слово, як тоді засув на дверях, так і стрибало на його губах: от-от вирветься, от-от тільки пустити його, от-от тільки вимовити!

— А що, коли це я стару і Лизавету вбив? — проказав він раптом і — отямився.

Замєтов уражено глянув на нього і сполотнів. Лице його скривилося в усмішці.

— Та хіба це можливо? — вимовив він ледве чутно.

Раскольников злісно глянув на нього.

— Признайтесь, що ви повірили? Так? Адже так?

— Зовсім ні! Тепер більш, ніж будь-коли, не вірю! — поквапливо сказав Замєтов.

— Піймався нарешті! Вловили горобчика. Виходить, вірили ж раніше, якщо тепер “більш, ніж будь-коли не вірите”?

— Та зовсім же ні! — вигукнув Замєтов, видимо сконфужений. — Це ви для того і лякали мене, щоб до цього підвести?

— То не вірите? А про що ви без мене заговорили, коли я тоді з контори вийшов? А чого мене поручик Порох допитував, коли я опритомнів? Ей ти, — гукнув Раскольников половому, підводячись і беручи кашкета, — скільки з мене?

— Тридцять копійок усього,— відповів той, підбігаючи.

— Та ось тобі ще двадцять копійок на горілку. Ач скільки грошей! — простягнув він Замєтову свою тремтячу руку з кредитками, — червоненькі, синенькі, двадцять п’ять карбованців. Звідки? А звідки одяг новий з’явився? Адже ж знаєте, що й копійки не було! Хазяйку ж, либонь, уже розпитували… Ну, годі! Assez cause![2-45] До побачення… найприємнішого!..

Він вийшов, увесь трусячись від якогось дикого істеричного відчуття, в якому тимчасом була і нестерпна насолода, — а втім, він був похмурий, дуже стомлений. Обличчя його було скривлене, наче після якогось припадку. Втома швидко збільшувалася. Сили прибували тепер раптово, з першим же збудженням, з першим дратівним відчуттям, але одразу й залишали його, в міру того, як слабшало відчуття.

А Замєтов, лишившись на самоті, сидів ще довго на тому ж місці в роздумі. Раскольников зненацька перевернув усі його гадки відносно відомого пункту, тепер уже в нього про все це була цілком тверда думка.

“Ілля Петрович — дурень! ” — вирішив він остаточно.

Скоро Раскольников відчинив двері на вулицю, як раптом, на самому ґанку, наштовхнувся на Разуміхіна. Обидва, навіть за крок ще, не бачили один одного, так що майже головами зіткнулись. Якийсь час міряли вони один одного поглядом. Разуміхін був страшенно здивований, та раптом гнів, справжній гнів, грізно заблискотів у його очах.

— Так ось ти де! — гукнув він на все горло. — 3 ліжка втік! А я його там під диваном навіть шукав. На горище ж ходили! Настю мало не бив за тебе… А він ось де! Родько! Що це значить? Кажи всю правду! Признавайся! Чуєш?

— А те значить, що ви всі обридли мені смертельно, і я хочу бути сам, один,— спокійно відповів Раскольников.

— Один? Коли ще ходити не можеш, коли ще пика мов полотно біла, і задихаєшся! Дурень!.. Що ти в “Кришталевому палаці” робив? Зараз же признавайся!

— Пусти! — сказав Раскольников і хотів пройти повз нього. На цей раз уже терпець у Разуміхіна урвався: він міцно ухопив його за плече.

— Пусти? Ти смієш говорити: “пусти”? Та чи знаєш, що я зараз із тобою зроблю? Візьму на оберемок, зав’яжу вузлом та й однесу під пахвою додому, і замкну!

— Слухай, Разуміхін, — почав тихо і, з вигляду, зовсім спокійно Раскольников, — невже ти не бачиш, що я не хочу твоїх благодіянь? І яка охота благодіяти тим, хто… плює на це? Тим, нарешті, кому це справді тяжко переносити? Ну для чого ти відшукав мене на початку хвороби? Я, може, був би дуже радий умерти? Ну, невже я не досить показав тобі сьогодні, що ти мене мучиш, що ти мені… набрид! І охота ж справді мучити людей! Запевняю ж тебе, що все це серйозно заважає моєму одужанню, бо це безперервно дратує мене. Адже пішов же тоді Зосимов, щоб не дратувати мене! Відчепися ж, Бога ради, й ти! І яке право, нарешті, маєш ти затримувати мене силою? Та невже ти не бачиш, що я цілком при повному розумі оце кажу? Як, як, навчи, ублагати тебе, нарешті, щоб ти не в’язнув до мене і не благодіяв? Хай я невдячний, хай я низький, тільки відчепіться ви всі, бога ради, відчепіться! Відчепіться! Відчепіться!

Він почав спокійно, наперед тішачись зі страшної образливості своїх слів, а кінчив не тямлячи себе і задихаючись, як тоді в розмові з Лужиним.

Разуміхін постояв, подумав і пустив його руку.

— Забирайся ж під три чорти! — сказав він тихо і майже замислено. — Стій! — заревів він зненацька, коли Раскольников рушив з місця, — слухай мене. Заявляю тобі, що всі ви, до єдиного, — базіки і жалюгідні фанфарони! Заведеться у вас поганеньке стражданнячко — ви з ним, мов курка з яйцем, носитесь! Навіть і тут обкрадаєте чужих авторів. Ніяких ознак у вас самостійності! Зі спермацетної мазі[2-46] ви зроблені, а замість крові — сироватка! І нікому з вас я не вірю! Найголовніше для вас, за всіх обставин — як би на людину не бути схожим! Сті-і-ій! — гукнув він з подвоєною люттю, помітивши, що Раскольников зробив рух, щоб пройти, — слухай до кінця! Ти знаєш, у мене сьогодні збираються на новосілля, може, вже й прийшли, та я там дядька залишив, — забігав оце,— приймати гостей. Так от, коли б ти не був дурнем, пошлим дурнем, заплішеним дурнем, не перекладом з іноземного… бачиш, Родю, я визнаю, ти хлопець розумний, але ти дурень! — так от, коли б ти не був дурнем, ти б краще до мене зайшов сьогодні, вечір посидіти, ніж даремно чоботи бити. Коли вийшов, то вже нічого робити! Я б тобі крісло таке м’яке підкотив, у хазяїв є… Чайок, компанія… А ні, то й на кушетці покладу,— все-таки між нами полежиш… І Зосимов буде. Зайдеш, чи як?

— Ні.

— Брре-е-шеш! — нетерпляче скрикнув Разуміхін, — звідки ти знаєш? Ти не можеш відповідати за себе! Та й нічого ти в цьому не розумієш… Я тисячу раз так само з людьми розпльовувався і знову назад прибігав… Соромно зробиться — і вернешся до людини! Так запам’ятай же, будинок Починкова, третій поверх…

— Але ж так ви себе, чого доброго, кому-небудь бити дозволите, пане Разуміхін, заради самої тільки приємності робити благодіяння.

— Кого? Мене? За саму фантазію носа відкручу! Будинок Починкова, номер сорок сім, у квартирі чиновника Бабушкіна…

— Не прийду, Разуміхін! — Раскольников повернувся і вийшов.

— Закладаюся, що прийдеш! — крикнув йому навздогін Разуміхін. — Інакше ти… інакше знати тебе не хочу! Стривай, гей, Замєтов там?

— Там.

— Бачив?

— Бачив.

— І говорив?

— Говорив.

— Про що? Ну та чорт із тобою, можеш не розповідати. Починкова, сорок сім, Бабушкіна, запам’ятай!

Раскольников дійшов до Садової й завернув за ріг. Разуміхін замислено дивився йому вслід. Нарешті, махнувши рукою, ввійшов у будинок, але спинився на середині сходів.

“Чорт забирай! — міркував він майже вголос, — говорить розумно, а начебто… Але ж і я дурень! Та хіба божевільні не говорять розумно? А он Зосимов, як мені здалося, саме цього і побоюється! — Він стукнув пальцем по лобі. — А що, коли… ну як його самого тепер пускати? Чого доброго, втопиться… Ех, дав я маху! Не можна!” І він побіг назад, навздогін Раскольникову, але того вже й сліду не було. Він плюнув і швидкою ходою повернувся в “Кришталевий палац” розпитати хутчій про все Замєтова.

Раскольников пішов просто на —ський міст,[2-47] став посередині, біля перил, сперся на них обома ліктями і почав дивитись вздовж канави. Розставшись з Разуміхіним, він до того ослаб, що насилу добрався сюди. Йому захотілося де-небудь сісти або лягти на вулиці. Схилившись над водою, машинально дивився він на останній рожевий відблиск вечірньої заграви, на ряд будинків, які темніли в густіючому присмерку, на якесь віддалене віконце, десь у мансарді, на набережній ліворуч, наче полум’ям осяяне останнім сонячним променем, що вдарив у нього на мить, на темну воду канави і, здавалось, уважно вдивлявся в цю воду. Нарешті, в очах його закрутилися якісь червоні кола, будинки захиталися, прохожі, набережні, екіпажі — все це закрутилося і застрибало навколо. Раптом він здригнувся, можливо, врятований знову від непритомності диким і химерним видовищем. Він відчув, що хтось став коло нього, справа, поруч; він глянув — і побачив високу жінку, в хустці, з жовтим довгастим змарнілим обличчям і з запалими почервонілими очима. Вона дивилася просто на нього, але, очевидно, нічого не бачила і нікого не розрізняла. Раптом вона сперлася правою рукою на перила, підняла праву ногу і закинула її за ґрати, потім ліву і кинулась у канаву. Брудна вода розступилась, на якусь мить поглинула жертву, але за хвилину утоплена спливла, і її повільно понесло вниз за течією, головою і ногами у воді, спиною вгору; спідницю на ній збило і підняло над водою, мов подушку.

— Втопилася! Втопилася! — кричали десятки голосів; люди збігалися, обидві набережні обнизувались глядачами, на мосту, навколо Раскольникова, з’юрмився натовп, напираючи і придавлюючи його ззаду.

— Ой, лишенько, та це ж наша Фросинка! — пролунав десь недалеко плачливий жіночий крик. — Людоньки, рятуйте! Батьки рідні, витягніть!

— Човна, човна! — кричали в юрбі.

Але човен був уже не потрібний: городовий збіг східцями вниз до канави, скинув з себе шинель, чоботи і кинувся у воду. Роботи було небагато: утоплену несло майже біля самих сходів, він схопив її за одяг правою рукою, лівою встиг ухопитись за жердину, яку простягнув йому товариш, і миттю утоплену витягли. Її поклали на гранітні плити сходів. Вона скоро прийшла до пам’яті, підвела голову, сіла, почала чхати і фиркати, не знати нащо обтираючи мокре плаття руками. Вона нічого не говорила.

— До нестями допилася, людоньки, до нестями, — вив той же жіночий голос, уже біля Фросинки, — недавно оце теж повіситись хотіла, з петлі вийняли. Пішла я тепер у крамничку, дівчисько коло неї наглядати лишила, — а воно ось гріх і стався! Міщаночка, людоньки, наша міщаночка, ондечки живе, другий будинок скраю, ось тут…

Люди розходились, поліцейські возилися ще з жінкою, хтось крикнув про контору. Раскольников дивився на все з чудним відчуттям бездумності й байдужості. Йому стало противно. “Ні, гидко… вода… не варто, — бурмотів він сам до себе. — Нічого не буде, — додав він, — нічого чекати… що це, контора… А чому Замєтов не в конторі? Контора о десятій годині відчинена…” Він повернувся спиною до перил і оглядівся навколо себе.

“Ну то що ж! І піду! — проказав він рішуче і, зійшовши з мосту, попрямував у той бік, де була контора. В серці його було порожньо й глухо. Думати він не хотів. Навіть нудьга минула, не лишилося й сліду тієї недавньої енергії, що піднялася в ньому, коли він з дому вийшов, “щоб усе кінчити!” Цілковита апатія змінила її.

“Що ж, це вихід! — думав він, повільно і мляво йдучи набережною канави. — Все-таки кінчу, бо хочу… А чи ж вихід це? Та байдуже! Аршин простору залишиться, — хе! Який одначе кінець! Невже кінець? Скажу я їм чи не скажу? Е… чорт! Та й стомився ж я: де-небудь лягти або сісти б швидше! Найбільший сором, що дуже вже все по-дурному. Та наплювати і на це. Тьху, які нісенітниці весь час у голову лізуть…”

У контору треба було йти весь час прямо і на другому повороті взяти ліворуч: вона була тут, за два кроки. Але, дійшовши до першого повороту, він спинився, подумав, завернув у переулок і пішов у обхід, через дві вулиці, — може, так, без будь-якого наміру, а може, щоб хоч на якусь хвилину ще протягти час. Він ішов і дивився в землю. Раптом неначе хтось шепнув йому щось на вухо. Він підвів голову і побачив, що стоїть коло того будинку, біля самісіньких воріт. З того вечора він тут не був і не проходив мимо.

Непереборне і незрозуміле бажання ніби штовхало його туди. Він увійшов у будинок, пройшов усе підворіття, потім у перший вхід справа і став підніматись знайомими сходами на четвертий поверх. На вузеньких і крутих сходах було дуже темно. Він спинявся на кожній площадці і з цікавістю роздивлявся. На площадці першого поверху у вікні були вибиті всі шибки. “Цього тоді не було”, — подумав він. Ось і квартира другого поверху, де працювали Миколай з Митькою: “Замкнена; і двері пофарбовані заново; віддається, отже, у найми”. Ось і третій поверх… і четвертий… “Тут!” Він страшенно здивувався: двері в цю квартиру були відчинені навстіж, там були люди, чути було голоси; він цього зовсім не сподівався. Повагавшись трохи, він піднявся останніми сходинками і ввійшов у квартиру.

Її теж опоряджали заново; в ній були робітники; це його наче вразило. Йому здавалося чомусь, що він побачить усе точнісінько таким же, яким залишив тоді, навіть, може, й трупи на тих же місцях на підлозі. А тут: голі стіни, ніяких меблів; дивно якось! Він пройшов до вікна і сів на підвіконня.

Робітників було всього двоє, обидва молоді хлопці, але один багато молодший за другого. Вони обклеювали стіни новими шпалерами, білими з ліловими квіточками, замість колишніх жовтих, подертих і заяложених. Раскольникову це чомусь страшенно не сподобалось; він дивився на ці нові шпалери вороже, наче шкода було, що все тут так змінили.

Робітники, видно, загаялись, і тепер нашвидку згортали свій папір і збиралися додому. Поява Раскольникова майже не привернула їхньої уваги. Вони про щось розмовляли. Раскольников схрестив руки і почав прислухатись.

— Приходить вона, ото, до мене вранці,— говорив старший молодшому, — рано-ранесенько, вся вичепурена. “І чого ти, кажу, передо мною лимонничаєш, чого передо мною, кажу, апельсинничаєш?” — “Я хочу, каже, Тите Васильовичу, віднині і на весь час у повній вашій волі бути”. Он воно як! А вже убрана як: журнал, чисто тобі журнал!

— А що це, дядечку, журнал? — спитав молодий. Він, очевидно, набирався життєвого досвіду у “дядечка”.

А журнал, це є, братіку ти мій, такі малюночки кольорові, і прибувають вони сюди до тутешніх кравців щосуботи, поштою, з-за кордону, для того тобто, щоб знати, як кому вбиратися годиться, чоловікам і жіночій статі. Малюнок, значить. Чоловіків усе більше в бекешах[2-48] малюють, а вже по жіночій частині такі, брат, кралі, що віддай ти мені все, і того мало!

— І чого-чого в цьому Пітері нема! — із захватом вигукнув молодший, —крім батька-матері, все є!

— Крім цього, братіку ти мій, все знайдеться, — повчально закінчив старший.

Раскольников встав і пройшов у другу кімнату, де раніше були комод, ліжко, скринька; без меблів кімната здалася йому дуже маленькою. Шпалери були ще ті самі; в кутку на шпалерах чітко вирізнялося місце, де стояв кіот з іконами. Він подивився і вернувся на своє вікно. Старший робітник вже скоса придивлявся.

— Вам чого треба? — спитав він раптом, звертаючись до нього.

Замість відповіді Раскольников підвівся, вийшов на площадку сходів, взявся за ручку дзвоника і смикнув. Той же дзвоник, той же бляшаний звук! Він смикнув удруге, втретє; він прислухався і пригадував. Колишнє, нестерпно страшне, огидне відчуття починало все виразніше й чіткіше оживати в ньому, він здригався з кожним ударом, і йому ставало дедалі приємніше.

— Та чого тобі треба? Хто такий? — крикнув робітник, виходячи до нього. Раскольников увійшов знову в кімнати.

— Квартиру хочу найняти, — сказав він, — оглядаю.

— Фатеру вночі не наймають; а до того ж ви повинні з двірником прийти.

— А підлогу вимили; фарбуватимуть? — говорив далі Раскольников. — Крові немає?

— Якої крові?

— А стару ж тут убили з сестрою. Тут ціла калюжа була.

— Та що ти за один? — вигукнув занепокоєно робітник.

— Я?

— Ти.

— А тобі хочеться знати?.. Ходім у контору, там скажу.

Робітники здивовано подивились на нього.

— Нам іти час, загаялись. Ходім, Альошко. Замикати треба, — сказав старший робітник.

— Ну, ходім! — відповів Раскольников байдуже і пішов вперед, повільно спускаючись сходами.— Гей, двірник! — гукнув він, виходячи в підворіття.

Кілька чоловік стояло коло самих воріт, дивлячись на прохожих: обидва двірники, жінка, міщанин у халаті і ще хтось. Раскольников пішов просто до них.

— Чого вам? — озвався один із двірників.

— У контору ходив?

— Зараз був. А вам чого?

— Там сидять?

— Сидять.

— І помічник там?

— Був якийсь час. Нащо вам?

Раскольников не відповів і став поруч нього, задумавшись.

— Фатеру дивитись приходив, — сказав, підходячи, старший робітник.

— Яку фатеру?

— А де ми працюємо. “Нащо, каже, кров відмили? Тут, каже, вбивство трапилося, а я прийшов наймати”. І в дзвоник почав дзвонити, мало не обірвав. А ходім, каже, в контору, там усе доведу. Причепився.

Двірник здивовано і насупившись розглядав Раскольникова.

— Та ви хто такі будете? — гримнув він якомога грізніше.

— Я Родіон Романович Раскольников, колишній студент, а живу в будинку Шиля, тут у переулку, недалеко звідси, у квартирі номер чотирнадцять. У двірника спитай… мене знає. — Раскольников проказав усе це якось ліниво і замислено, не обертаючись і пильно дивлячись на потемнілу вулицю.

— А ви чого у фатеру ту приходили?

— Дивитись.

— А що там дивитись?

— А от взяти б та й одвести в контору? — втрутився зненацька міщанин і замовк.

Раскольников через плече скосив на нього очі, подивився уважно і сказав так само тихо й ліниво:

— Ходім!

— Та й одвести б! — підхопив уже сміливіше міщанин. — Чого він про те допитувався, що в нього на думці, га?

— П’яний не п’яний, а бог його знає, — пробурмотів робітник.

— Та вам чого? — гримнув знову двірник, який починав серйозно сердитись, — ти чого причепився?

— А злякався — в контору? — насмішкувато сказав йому Раскольников.

— Чого злякався? Ти чого причепився?

— Пройдисвіт! — вигукнула жінка.

— Та чого з ним балакати, — крикнув другий двірник, здоровезний чолов’яга в арм’яку нарозхрист і з ключами за поясом.— Забирайся звідси! І справді пройдисвіт якийсь… Забирайся!

І, вхопивши Раскольникова за плече, він виштовхнув його на вулицю. Той захитався було, але не впав, випростався, мовчки подивився на всіх глядачів і пішов собі.

— Чудний якийсь, — промовив робітник.

— Чудні нині стали люди, — сказала жінка.

— А все-таки одвести б у контору, — докинув міщанин.

— Не варто зв’язуватись, — вирішив високий двірник. — Справжній тобі пройдисвіт! Сам на те лізе, звісно, а зв’яжись, не розв’яжешся… Знаємо!

“То йти, чи ні”, — думав Раскольников, спиняючись серед бруківки на перехресті й роздивляючись навколо, немовби сподівався від когось для себе рішення. Але ніщо не озивалося нізвідки; все навкруги було глухе й мертве, як те каміння, що по ньому він ступав, для нього мертве, тільки для нього… Раптом далеко, кроків за двісті від нього, в кінці вулиці, в згустілій темряві, розрізнив він натовп, гомін, крики… Серед юрби стояв якийсь екіпаж… Замерехтів серед вулиці вогник. “Що це?” Раскольников повернув праворуч і пішов на юрбу. Він неначе чіплявся за все і холодно усміхнувся, подумавши про це, бо вже напевно вирішив про контору і твердо знав, що зараз усе скінчиться.

VII

Серед вулиці стояла коляска, шикарна, панська, запряжена парою баских сірих коней; сідоків не було, і сам кучер, злізши з козлів, стояв поруч; коней тримали за вуздечки. Навколо товпилося багато людей, попереду всіх поліцейські. В одного в руках був ліхтарик, яким він, нахиляючись, освітлював щось на бруківці, біля самих коліс. Усі гомоніли, кричали, ойкали; кучер стояв збентежений і зрідка повторював:

— Гріх який! Господи, гріх же який!

Раскольников протиснувся, скільки можна було, і побачив, нарешті, що викликало цю метушню й цікавість. На землі лежав тільки що збитий кіньми чоловік, мабуть, непритомний, дуже погано вдягнений, але в “благородному” убранні, весь у крові. З обличчя, з голови бігла кров; усе обличчя було побите, подряпане, знівечене. Видно було, що роздавили мало не на смерть.

— Ой, лишенько! — голосив кучер, — як тут угледіти! Коли б я гнав дуже або не кричав йому, а то їхав, не поспішаючи, рівно. Всі бачили: люди збрешуть, то і я брешу. П’яний свічки не поставить — звісно!.. Бачу його, вулицю переходить, хитається, мало не падає, — крикнув раз, вдруге, втретє, та й придержав коней; а він прямісінько їм під ноги так і ліг! Навмисне він чи дуже вже був нетверезий… Коні ж молоді, полохливі, — рвонули, а він скрикнув — вони дужче… от і сталося лихо.

— Чистісінька правда! — посвідчив хтось із натовпу.

— Кричав він, це правда, аж три рази йому крикнув, — додав другий голос.

— В акурат три рази, всі чули, — підтвердив третій.

А втім, кучер був не дуже засмучений і зляканий. Видно було, що екіпаж належав багатому і чиновному власникові, який чекав де-небудь його прибуття, тому поліцейські вже, звичайно, немало подбають, щоб якось усе уладнати. Роздавленого треба було забрати в часть і в лікарню. Ніхто не знав, хто він такий.

Тим часом Раскольников протовпився і нахилився ще ближче. Зненацька ліхтарик яскраво освітив обличчя бідолахи; він пізнав його.

— Я його знаю, знаю! — закричав він, протовплюючись зовсім наперед,— це чиновник, відставний, титулярний радник, Мармеладов! Він живе тут, поблизу, в будинку Козеля… Лікаря швидше! Я заплачу, ось! — Він витяг з кишені гроші і показував поліцейському. Він був надзвичайно схвильований.

Поліцейські були задоволені, що дізналися, хто той роздавлений. Раскольников назвав і себе, дав свою адресу і з усіх сил, наче йшлося про рідного батька, умовляв щонайшвидше перенести непритомного Мармеладова в його квартиру.

— Ось тут, через три будинки,— клопотався він, — будинок Козеля, німця, багатого… Він оце, мабуть, п’яний, додому пробирався. Я його знаю… Він п’яниця… Там у нього сім’я, жінка, діти, дочка одна є. Доки ще в лікарню довеземо, а тут, певно, в тому ж будинку лікар є! Я заплачу, заплачу!.. Все-таки свій догляд буде, допоможуть одразу ж, а то він і помре, поки до лікарні…

Він навіть устиг сунути непомітно в руку; зрештою, справа була ясна і законна, і, в усякому разі, тут допомога була ближче. Потерпілого підняли і понесли; знайшлися помічники. Будинок Козеля був кроків за тридцять. Раскольников ішов ззаду, обережно підтримував голову і показував дорогу.

— Сюди, сюди! На сходи треба головою вгору вносити; повертайте… отак! Я заплачу, я віддячу, — бурмотів він.

Катерина Іванівна, як і завжди, скоро випадала вільна хвилина, починала ходити туди й сюди маленькою кімнатою, від вікна до груби і назад, схрестивши руки на грудях, розмовляючи сама з собою і кашляючи. Останнім часом вона щодалі частіше і довше стала розмовляти зі своєю старшою дівчинкою, десятирічною Поленькою, яка хоч багато чого ще не розуміла, але зате дуже добре збагнула, що потрібна матері, і тому завжди стежила за нею своїми великими розумними оченятами і хитрувала, як могла, аби удати, що вона розуміє все чисто. Цього разу Поленька роздягала маленького брата, який цілий день нездужав, щоб покласти його спати. Чекаючи, поки йому змінять сорочечку, яку тієї ж ночі мали й випрати, хлопчик сидів на стільці мовчки, з серйозним виглядом, прямо й нерухомо, з простягнутими вперед ніжками, щільно стуленими докупи, п’яточками до публіки, носками нарізно. Він слухав, про що говорила матуся з сестрицею, надувши губки, витріщивши очки і не ворушачись, точнісінько так, як звичайно повинні сидіти всі розумні хлопчики, коли їх роздягають, щоб покласти спати. Ще менша за нього дівчинка, в самому лахмітті, стояла біля ширми і чекала своєї черги. Двері на сходи були відчинені, аби дати хоч якийсь вихід хвилям тютюнового диму, які виривалися з інших кімнат і весь час примушували довго і тяжко кашляти сердешну сухотну. Катерина Іванівна неначе ще більше схудла за цей тиждень, і червоні плями на щоках її горіли ще яскравіше, ніж раніше.

— Ти не повіриш, ти й уявити собі не можеш, Поленько, — говорила вона, ходячи кімнатою, — як ми весело й розкішно жили в домі у татуся і як цей п’яниця погубив мене і всіх вас погубить! Татусь був статський полковник і вже майже губернатор;[2-49] йому лишався всього тільки один якийсь крок, так що всі до нього їздили й говорили: “Ми вас уже так і вважаємо, Іване Михайловичу, за нашого губернатора”. Коли я… кахи! Коли я… кахи-кахи-кахи… о, трикляте життя! — скрикнула вона, відхаркуючи мокроту і схопившись за груди, коли я… О, коли на останньому балу… у предводителя…[2-50] мене побачила княгиня Безземельна,— яка мене потім благословляла, коли я виходила за твого татуся, Полю,— то зараз же спитала: “Чи не та це мила дівчина, яка з шаллю танцювала на випуску?”… (А дірку зашити треба; от узяла б голку та зараз би й заштопала, як я тебе вчила, а то завтра… кахи! завтра… кахи-кахи-кахи!.. гірше ро-оздере! — крикнула вона надриваючись)… Тоді ще з Петербурга тільки що приїхав камер-юнкер[2-51] князь Щегольськой… протанцював зі мною мазурку і наступного дня хотів приїхати з освідченням; але я сама подякувала вельми приємними словами і сказала, що серце моє давно належить іншому. Цей інший був твій батько, Полю; татусь страшенно сердився… А вода готова? Ну, давай сорочечку; а панчішки?.. Лідо, — звернулася вона до маленької доньки, — ти вже так, без сорочечки, цю ніч переспи; як-небудь… та панчішки теж поклади… Заразом випрати… Чого цей лахмітник не йде, п’яниця! Сорочку заносив, мов ганчірку якусь, подер геть-чисто… Все б заразом, щоб підряд дві ночі спину не гнути! Господи! Кахи-кахи-кахи-кахи! Знову! Що це? — скрикнула вона, побачивши юрбу в сінях і людей, що протискалися з якоюсь ношею в її кімнату. — Що це? Що це несуть? Господи!

— Куди ж тут покласти? — питав поліцейський, роздивляючись навколо, коли вже втягли в кімнату скривавленого і непритомного Мармеладова.

— На диван! Кладіть просто на диван, ось сюди головою, — показував Раскольников.

— Переїхали на вулиці! П’яного! — крикнув хтось із сіней.

Катерина Іванівна стояла вся біла і важко дихала. Діти перелякались. Маленька Лідочка скрикнула, кинулася до Поленьки, пригорнулася до неї і вся затрусилась.

Вклавши Мармеладова, Раскольников кинувся до Катерини Іванівни.

— Бога ради, заспокойтеся, не лякайтесь! — говорив він скоромовкою, — він переходив вулицю, його роздавила коляска, не турбуйтеся, він опритомніє, я звелів сюди нести… я у вас був, пам’ятаєте… Він опритомніє, я заплачу!

— Догулявся! — в розпачі скрикнула Катерина Іванівна і кинулася до чоловіка.

Раскольников скоро помітив, що ця жінка не з тих, які одразу ж зомлівають. Вмить під головою бідолахи опинилася подушка, про яку ніхто інший ще й не подумав; Катерина Іванівна почала роздягати його, оглядати, порядкувала швидко і не розгублювалась, забувши про себе саму, закусивши свої тремтячі губи і стримуючи крик, що от-от, здавалось, вихопиться з грудей.

Раскольников тим часом умовив когось побігти по лікаря. Той, як виявилось, жив через будинок.

— Я послав по лікаря, — повторював він Катерині Іванівні, — не турбуйтесь, я заплачу. Вода є?., і дайте салфетку, рушник, що-небудь, швидше; невідомо ще, як його поранено… Він поранений, а не вбитий, будьте певні… Що скаже лікар!

Катерина Іванівна метнулася до вікна; там, на продавленому стільці, в кутку стояла велика глиняна миска з водою, приготовленою для нічного прання дитячої і чоловікової білизни. Прала вночі сама Катерина Іванівна, власноручно, принаймні два рази на тиждень, а коли й частіше, бо дійшли до того, що змінної білизни вже майже не було зовсім, а було у кожного члена сім’ї по одній тільки штуці, а Катерина Іванівна не терпіла бруду і краще ладна була мучити себе ночами, працюючи над силу, коли всі сплять, щоб устигнути до ранку висушити на протягнутій вірьовці мокру білизну і подати чистою, ніж бачити бруд у домі. Вона вхопилася була за миску, щоб нести її на вимогу Раскольникова, та замалим не впала з ношею. Але той уже встиг знайти рушник, намочив його у воді і почав обмивати заюшене кров’ю обличчя Мармеладова. Катерина Іванівна стояла тут-таки, з болем переводячи подих і тримаючись руками за груди. їй самій потрібна була допомога. Раскольников почав розуміти, що він, може, погано вчинив, умовивши перенести сюди потерпілого. Городовий теж стояв розгублений.

— Полю! — гукнула Катерина Іванівна, — біжи до Соні, швидше. Якщо не застанеш дома, все одно скажи, що батька потоптали коні і щоб вона зараз же йшла сюди… коли повернеться. Швидше, Полю! На, запнись хусткою!

— Сцо є духу бізи! — гукнув зненацька хлопчик зі стільця і, проказавши це, знову завмер, сидячи все так само прямо, п’ятками вперед і носками нарізно, і витріщивши оченята.

Тим часом кімната наповнилася так, що яблуку впасти було ніде. Поліцейські пішли, крім одного, який залишився на якийсь час і намагався вигнати публіку, що натовпилася зі сходів, знову назад на сходи. Натомість із внутрішніх кімнат повисипали мало не всі жильці пані Ліппевехзель, і спочатку товпилися тільки коло порога, а потім юрбою посунули в саму кімнату. Катерина Іванівна скипіла.

— Хоч би померти дали спокійно! — закричала вона на людей, — бач, який спектакль знайшли! З цигарками! Кахи-кахи-кахи! В шапках ще позаходьте!.. Та он один і є в капелюху… Геть! До мертвого тіла хоч пошану майте!

Кашель не дав їй продовжувати, але острашка вплинула. Катерини Іванівни, очевидно, навіть побоювались; жильці, один по одному, протіснилися назад до порога з тим дивним відчуттям задоволення, яке завжди можна спостерігти навіть серед найрідніших людей, коли раптом трапиться біда з їхнім близьким, і від якого не вільний жоден, без винятку, незважаючи навіть на найщиріші прояви жалю і співчуття.

За дверима, проте, хтось заговорив про лікарню, що тут, мовляв, не слід було б турбувати людей.

— Це вмирати не слід! — крикнула Катерина Іванівна і вже кинулася до дверей, щоб вибухнути на тих, що пішли вже з кімнати, страшним громом, але наштовхнулася коло порога на саму пані Ліппевехзель, яка оце тільки почула про лихо і прибігла давати всьому лад. Це була на диво сварлива й уперта німкеня.

— Ах, бог мій! — сплеснула вона руками, — ваш чоловік п’ян коні стоптав. В лікарень його. Я хазяйка!

— Амаліє Людвігівно! Прошу вас подумати про те, що ви кажете, — гордовито почала було Катерина Іванівна (з хазяйкою вона завжди розмовляла згорда, щоб та “пам’ятала своє місце”, і навіть тепер не могла відмовити собі в цій приємності), — Амаліє Людвігівно…

— Я вам сказав раз-на-давніш, щоб ви ніколи не смів говорив мені Амаль Людвігівна, я Амаль-Іван!

— Ви не Амаль-Іван, а Амалія Людвігівна, і через те, що я не належу до ваших підлих лестунів, як-от пан Лебезятников, що сміється тепер за дверима (за дверима справді залунали сміх і крик: “зчепилися!”), то й завжди називатиму вас Амалією Людвігівною, хоч зовсім не можу зрозуміти, чому вам це ім’я не подобається. Ви бачите самі, що трапилось із Семеном Захаровичем; він помирає. Прошу вас зараз же зачинити ці двері і не пускати сюди нікого. Дайте хоч померти спокійно! Бо, запевняю вас, завтра ж вчинок ваш буде відомий самому генерал-губернаторові. Князь знав мене ще дівчиною і дуже добре пам’ятає Семена Захаровича, якому багато раз благодіяв. Усім відомо, що у Семена Захаровича було багато друзів і покровителів, яких він сам залишив через благородну гордість, почуваючи згубну свою слабість, але тепер (вона показала на Раскольникова) нам допомагає один великодушний добродій, який має гроші і зв’язки і якого Семен Захарович знав ще дитиною, і будьте певні, Амаліє Людвігівно…

Все це було вимовлено невтримною скоромовкою, чим далі, тим швидше, але кашель разом урвав красномовність Катерини Іванівни. В ту ж мить помираючий опритомнів і застогнав, і вона кинулась до нього. Хворий розплющив очі і, ще не пізнаючи і не розуміючи, почав вдивлятися в Раскольникова, що стояв над ним. Він дихав важко, глибоко й рідко; в кутках губ видавилася кров; піт виступив на лобі. Не пізнавши Раскольникова, він занепокоєно почав водити очима. Катерина Іванівна дивилася на нього смутним, але суворим поглядом, а з очей її бігли сльози.

— Боже мій! У нього всі груди роздавлені! Крові, крові скільки! — промовила вона в розпачі. — Треба зняти з нього весь верхній одяг! Повернись трохи, Семене Захаровичу, коли можеш, — крикнула вона йому.

Мармеладов пізнав її.

— Священика! — проказав він хрипким голосом.

Катерина Іванівна одійшла до вікна, притулилася лобом до віконної рами, з розпачем вигукнула:

— О, трикляте життя!

— Священика! — проказав знову помираючий після хвилинної мовчанки.

— Пішли-и-и! — крикнула йому Катерина Іванівна; він послухався окрику і замовк. Боязким, тужливим поглядом відшукував він її очима; вона знову повернулась до нього і стала в головах. Він трохи заспокоївся, але ненадовго. Скоро очі його спинилися на маленькій Лідочці (його улюблениці), яка тремтіла в кутку, мов у припадку, і позирала на нього своїми здивованими, по-дитячому пильними очима.

— А… а…— показував він на неї тривожно. Він щось хотів сказати.

— Чого ще? — гримнула Катерина Іванівна.

— Босенька, босенька! — бурмотів він, напівбожевільним поглядом показуючи на босі ніжки дівчинки.

— Мовчи-и-и! — роздратовано скрикнула Катерина Іванівна, — сам знаєш, чому босенька!

— Слава богу, лікар! — вигукнув зраділий Раскольников.

Увійшов лікар, акуратний дідок, німець, озираючись з недовірливим виглядом; підійшов до хворого, взяв пульс, уважно обмацав голову і з допомогою Катерини Іванівни розстебнув геть змочену кров’ю сорочку й оголив груди хворого. Всі груди були покалічені, пом’яті й пошматовані; кілька ребер з правого боку поламано. З лівого боку, на самому серці, була зловісна, велика жовтяво-чорна пляма, слід страшного удару копитом. Лікар нахмурився. Поліцейський розповів йому, що потерпілого затягло в колесо і волокло, перекручуючи, кроків тридцять бруківкою.

— Дивно, як він ще опритомнів, — шепнув стиха лікар Раскольникову.

— Що ви скажете? — спитав той.

— Зараз помре.

— Невже ніякої надії?

— І найменшої немає. Доходить… До того ж голову дуже поранено… Гм. Воно, звичайно, можна кров пустити… але… це буде даремно. Через п’ять або десять хвилин помре неодмінно.

— То краще вже пустіть кров!

— Ну нехай… А втім, я попереджаю вас, це буде зовсім даремно.

В цей час почулися ще кроки, натовп у сінях розступився, і на порозі з’явився священик із запасними дарами,[2-52] старенький і сивий. За ним пішов поліцейський, ще з вулиці. Лікар зараз же уступив йому місце і обмінявся з ним значливим поглядом. Раскольников упросив лікаря почекати хоч трохи. Той знизав плечима і залишився.

Всі відступили. Сповідь тривала недовго. Помираючий навряд чи розумів гаразд що-небудь; видавати міг тільки уривисті, невиразні звуки. Катерина Іванівна взяла Лідочку, зняла зі стільця хлопчика і, одійшовши в куток до груби, стала навколішки, а дітей поставила на коліна перед собою. Дівчинка тільки тремтіла; а хлопчик, стоячи голими колінцями на підлозі, розмірено підносячи рученятко, хрестився повним хрестом і вклонявся до землі, стукаючись лобом, що, видно, особливо тішило його. Катерина Іванівна закусувала губи і стримувала сльози; вона теж молилась, зрідка обсмикуючи сорочечку на дитині і встигнувши накинути на занадто оголені плечі дівчатка косинку, яку взяла з комода, не підводячись з колін і молячись. Тим часом цікаві знову почали відчиняти двері з внутрішніх кімнат. А в сінях усе щільніше й щільніше стовплювалися глядачі, жильці з усіх квартир, не переступаючи, проте, поріг кімнати. Один тільки недогарок освітлював усю сцену.

В цю мить із сіней, крізь натовп, швидко протиснулася Поленька, яка бігала по сестру. Вона ввійшла, насилу зводячи дух від швидкого бігу, скинула з себе хустку, відшукала очима матір, підійшла до неї і сказала: “Йде! На вулиці зустріла!” Мати пригнула її на коліна і поставила біля себе. З натовпу нечутно і боязко протовпилася дівчина, і дивною була її раптова поява в цій кімнаті, де панували злидні, лахміття, смерть і розпач. Вона була теж у лахмітті; убрання її було копійчане, але оздоблене по-вуличному, за смаком і правилами, що склалися в тому особливому світі, з яскраво і ганебно виказуваною метою. Соня спинилася в сінях коло самого порога, але не переступала його і дивилася пригнічено, не усвідомлюючи, здавалося, нічого, забувши і про своє перекуплене з четвертих рук шовкове, непристойне тут, квітчасте плаття з довжелезним кумедним хвостом, і широкий кринолін, що геть загородив двері, і про світлі черевики, і про парасольку, непотрібну вночі, але яку вона взяла з собою, і про химерний солом’яний круглий капелюшок з яскравим вогняного кольору пером. З-під цього надітого по-молодецькому набакир капелюшка виглядало худе, бліденьке і злякане личко з розкритим ротом і з нерухомими від жаху очима. Соня була мала на зріст, років вісімнадцяти, худенька, але досить гарненька блондинка з чудовими голубими очима. Вона пильно дивилась на ліжко, на священика; вона теж задихалася від швидкої ходи. Нарешті шепотіння, деякі слова в натовпі, мабуть, долетіли до неї. Вона похнюпилась, ступила через поріг і стала в кімнаті, але знову-таки коло самих дверей.

Сповідь і причастя скінчилися. Катерина Іванівна знову підійшла до чоловікової постелі. Священик відступив і, збираючись іти, хотів був сказати два слова, щоб розрадити і напутити Катерину Іванівну.

— А куди ж я оцих подіну? — різко і роздратовано перебила вона, показуючи на малят.

— Бог милостивий; надійтеся на поміч Всевишнього, — почав священик.

— Е-ет! Милостивий, та не до нас!

— Це гріх, гріх, добродійко,— зауважив священик, хитаючи головою.

— А це не гріх? — крикнула Катерина Іванівна і вказала на помираючого.

— Може, ті, хто були мимовільною причиною, погодяться винагородити вас, хоча б за втрату доходів…

— Не розумієте ви мене! — роздратовано крикнула Катерина Іванівна, махнувши рукою. —Та й за що ж винагороджувати? Адже він сам, п’яний, під коні поліз! Яких доходів? Від нього не доходи, а тільки мука була. Адже він п’яниця, все пропивав. Нас обкрадав та в шинок носив, їхнє й моє життя в шинку перевів! І слава богу, що помирає! Витрат менше!

— Простити б треба в передсмертну годину, а це гріх, добродійко, такі почуття великий гріх!

Катерина Іванівна поралася коло хворого, вона подавала йому пити, обтирала піт і кров з голови, поправляла подушки і розмовляла зі священиком, зрідка встигаючи мимохідь обернутися до нього. Тепер же вона раптом накинулася на нього майже несамовито.

— Ех, батюшко! Самі це слова! Простити! От він прийшов би сьогодні п’яний, коли б не роздавили, сорочка ж на ньому одна, вся заношена, драна, то він би завалився спати, а я б до світу у воді полоскалася, обноски б його та дитячі прала, та потім висушила б за вікном, та одразу ж, як розвидниться, і штопати б сіла, — от моя й ніч!.. То де вже тут про якесь прощення говорити! Вже й так простила!

Глибокий, страшний кашель урвав її слова. Вона відхаркнула в хусточку і сунула її перед очі священикові, з болем придержуючи другою рукою груди. Хусточка була вся в крові…

Священик схилив голову і не сказав нічого.

Мармеладов був у останній агонії; він не зводив очей з обличчя Катерини Іванівни, яка підійшла знову до нього. Йому все хотілося щось сказати їй; він уже й почав, із зусиллям ворушачи язиком і невиразно вимовляючи слова, але Катерина Іванівна, зрозумівши, що він хоче просити у неї прощення, зараз же владно крикнула на нього:

— Мовчи-и! Не треба!.. Знаю, що хочеш сказати!..

І хворий замовк; але в ту мить блукаючий погляд його впав на двері, і він побачив Соню… Досі він не помічав її: вона стояла в кутку в тіні.

— Хто це? Хто це? — мовив він раптом хрипким, задиханим голосом, страшенно хвилюючись і з жахом показуючи очима на двері, де стояла дочка, і силкуючись підвестись.

— Лежи! Лежи-и-и! — крикнула Катерина Іванівна.

Але він із неприродним зусиллям встиг спертись на руку. Він нестямно і нерухомо дивився якийсь час на дочку, наче не пізнаючи її. Та й разу ще не бачив він її в такому убранні. Раптом він пізнав її, принижену, вбиту горем, вичепурену й засоромлену, що покірно чекала своєї черги проститися з конаючим батьком. Безмірне страждання відбилось на обличчі його.

— Соню! Дочко! Прости! — крикнув він і хотів простягнути до неї руку, але, втративши опору, зірвався і впав з дивана, просто обличчям на підлогу; кинулися піднімати його, поклали, але він уже кінчався. Соня слабо скрикнула, підбігла, обняла його і так і завмерла в цих обіймах. Він помер у неї на руках.

— Добився свого! — крикнула Катерина Іванівна, побачивши чоловіків труп, — ну, що тепер робити! За які гроші поховаю його! А чим он їх, їх чим завтра нагодую?

Раскольников підійшов до Катерини Іванівни.

— Катерино Іванівно, — почав він, — минулого тижня ваш покійний чоловік розповів мені про все своє життя і всі обставини… Будьте певні, що він говорив про вас із захопленою повагою. З того вечора, коли я дізнався, як він усім вам був відданий і як особливо вас, Катерино Іванівно, поважав і любив, незважаючи на свою згубну слабість, з того вечора ми й стали друзями… Дозвольте ж мені тепер… сприяти… відданню останньої шани моєму покійному другові. Ось тут… двадцять карбованців, здається, — і якщо це може стати вам у пригоді, то… я… одним словом, я зайду, — я обов’язково зайду… я, може, ще завтра зайду… Прощайте!

І він швидко вийшов з кімнати, настійливо протискуючись через натовп на сходи, але в натовпі раптом зштовхнувся з Никодимом Хомичем, який дізнався про нещастя і побажав розпорядитись особисто. Від часу сцени в конторі вони не зустрічались, але Никодим Хомич враз пізнав його.

— А, це ви? — спитав він.

— Помер, — відповів Раскольников.— Був лікар, був священик, усе в порядку. Не турбуйте надто сердешну жінку, вона й так сухотна. Підбадьорте її, якщо чим можете… Ви ж добра людина, я знаю… — додав він з усмішкою, дивлячись йому просто в очі.

— А як же ви одначе кров’ю замочилися, — зауважив Никодим Хомич, розглядівши при світлі ліхтаря кілька свіжих плям на жилеті Раскольникова.

— Справді, замочився… я весь у крові! — проказав з якимсь особливим виглядом Раскольников, потім усміхнувся, кивнув головою і пішов униз сходами.

Він ішов повільно, не поспішаючи, був у гарячці і не усвідомлював цього, охоплений якимсь новим, неосяжним почуттям раптом пізнаного повного і радісного життя. Можливо, це почуття скидалось на почуття засудженого до страти, якому зненацька й несподівано оголошують помилування. На половині сходів догнав його священик, що повертався додому; Раскольников мовчки пропустив його вперед, обмінявшись з ним мовчазним поклоном. Але, вже проходячи останні сходинки, він почув раптом квапливі кроки за собою. Хтось наздоганяв його. Це була Поленька; вона бігла за ним і кликала його: “Слухайте-но! Слухайте!”

Він обернувся до неї. Дівчинка пробігла останній проліт і спинилася коло нього, на сходинку вище. Тьмяне світло проходило з двору. Раскольников побачив її худеньке, але миле личко, що весело, по-дитячому, дивилося на нього, всміхалось йому. Вона прибігла з дорученням, яке, видно, їй самій дуже подобалось.

— Слухайте, як вас звуть?., а ще: де ви живете? — спитала вона квапливо, задиханим голосом.

Він поклав їй обидві руки на плечі і з якимсь щастям дивився на неї. Йому так приємно було на неї дивитись, — він сам не знав чому.

— А хто вас прислав?

— А мене прислала сестриця Соня, — відповіла дівчинка, ще веселіше усміхаючись.

— Я так і знав, що вас прислала сестриця Соня.

— Мене й матуся теж прислала. Коли сестриця Соня стала посилати, матуся теж підійшла і сказала: “Швидше біжи, Поленько!”

— Любите ви сестрицю Соню?

— Я її більше від усіх люблю! — з якоюсь особливою твердістю проказала Поленька, і усмішка її раптом стала якоюсь серйозною.

— А мене любити будете?

Замість відповіді він побачив, як наближається до його обличчя личко дівчинки, з пухкенькими губами, що наївно протягнулися поцілувати його. Раптом тоненькі, як сірники, руки її охопили його міцно-міцно, голова схилилася до його плеча, і дівчинка тихо заплакала, пригортаючись обличчям до нього все дужче й дужче.

— Татуся шкода! — промовила вона через хвилину, підводячи своє заплакане личко і витираючи руками сльози, — все такі тепер нещастя пішли, — додала вона несподівано, з тим особливо солідним виглядом, якого старанно набирають діти, коли хочуть раптом говорити, як “дорослі”.

— А татусь вас любив?

— Він Лідочку більше від усіх нас любив, — вела вона далі дуже серйозно і не усміхаючись, вже зовсім так, як говорять дорослі, — тому любив, що вона маленька і тому ще, що хвора, і їй завжди гостинця приносив, а нас він читати вчив, а мене граматики і закону Божого, — додала вона з гідністю, — а матуся нічого не говорила, а тільки ми знали, що вона це любить, і татусь знав, а матуся мене хоче по-французькому вчити, бо мені вже час набувати освіту.

— А молитись ви вмієте?

— Аякже, вміємо! Давно вже; я уже велика, то молюся тихенько, а Коля з Лідочкою разом з матусею вголос; спершу “Богородицю ” прочитають, а потім ще одну молитву: “Боже, прости й благослови сестрицю Соню”, а далі ще: “Боже, прости й благослови нашого другого татуся”, бо наш старший татусь уже помер, а цей же нам другий, і ми й за того теж молимось.

— Поленько, мене звуть Родіон; помоліться коли-небудь і за мене: “і раба Родіона” — більш нічого.

— Все своє дальше життя молитимусь за вас, — гаряче мовила дівчинка і раптом знову засміялась, кинулася до нього і міцно знову обняла його.

Раскольников сказав їй, хто він, дав адресу і обіцяв завтра ж обов’язково зайти. Дівчинка пішла у цілковитому захопленні від нього. Була одинадцята година, коли він вийшов на вулицю. Через п’ять хвилин він стояв на мосту, на тому самому місці, з якого недавно кинулася жінка.

“Досить! — проказав він рішуче й урочисто, — геть міражі, геть напускні страхи, геть примари!.. Є життя! Хіба я зараз не жив? Не вмерло ще моє життя разом зі старою бабою! Царство їй небесне і — годі, матінко, час спочити! Царство розуму і світла тепер і… і волі, і сили… і побачимо тепер! Позмагаємось тепер! — додав він визивно, немовби звертаючись до якоїсь темної сили і викликаючи її. — А я ж он уже погоджувався жити на аршині простору!

…Слабкий я дуже зараз, але… здається, вся хвороба минула. Я й знав, що мине, коли виходив з дому. До речі: будинок Починкова, це за два кроки… Обов’язково тепер до Разуміхіна, хоч би це й не за два кроки… хай виграє заклад!.. Хай і він потішиться, — нічого, хай!.. Сила, сила потрібна: без сили нічого не візьмеш; а силу ж треба добувати силою ж, саме оцього вони і не знають”, — додав він гордо і самовпевнено і, насилу переступаючи ногами, пішов з мосту. З кожною миттю гордість і самовпевненість у ньому зростали, і в кожну наступну хвилину він ставав уже не тою людиною, якою був у попередню. Що ж одначе сталося такого особливого і так перевернуло його? Та він і сам не знав; йому, як людині, що хапається за соломинку, раптом здалося, що і йому “можна жити, що є ще життя, що не вмерло його життя разом зі старою бабою”. Може, він занадто поспішив з висновком, але про це він не думав.

“А раба Родіона попросив усе-таки пом’янути, — зринуло раптом у його думці, — ну та це… про всякий випадок!” — додав він, і тут же сам засміявся зі своєї хлоп’ячої вихватки. Він був у чудовому настрої.

Він легко відшукав Разуміхіна; в будинку Починкова нового жильця вже знали, і двірник зараз же показав йому, куди йти. Вже з половини сходів можна було почути шум і жвавий гомін чималого товариства. Двері на сходи були відчинені навстіж; чути було вигуки й сперечання. Кімната Разуміхіна була досить велика, людей же зійшлося не менш як п’ятнадцять. Раскольников спинився в прихожій. Тут, за перегородкою, дві хазяйські служниці поралися коло двох великих самоварів, коло пляшок, тарілок і блюд з пирогом і закусками, принесених з хазяйської кухні. Раскольников послав за Разуміхіним. Той прибіг зраділий. З першого погляду помітно було, що він дуже багато випив, і хоч Разуміхін майже ніколи не міг напитися доп’яну, але цього разу щось було помітно.

— Слухай, — кваплячись заговорив Раскольников, — я прийшов тільки сказати, що ти виграв заклад і що справді ніхто не знає, що з ним може трапитись. Зайти ж я не можу: я такий слабкий, що зараз упаду. І тому здрастуй і прощай! А завтра до мене приходь…

— Знаєш що, проведу я тебе додому! Вже коли ти сам говориш, що слабкий, то…

— А гості? Хто цей кучерявий, що оце зараз сюди заглянув?

— Цей? А чорти його знають! Дядьків знайомий, мабуть, а може, і сам прийшов… Я з ними лишу дядька; це наймиліша у світі людина; шкода, що ти не можеш тепер познайомитись. А втім, хай їх усіх чорт візьме! Їм тепер не до мене, та й мені треба освіжитись, бо ти, брат, до речі прийшов; ще дві хвилини, і я б там побився, їй-богу! Верзуть таку нісенітницю… Ти уявити собі не можеш, до якої міри може забрехатися, нарешті, людина! А втім, як не уявити? Хіба ми самі не брешемо? Та й хай брешуть: зате потім не брехатимуть… Посидь хвилинку, я приведу Зосимова.

Зосимов з якоюсь навіть жадністю накинувся на Раскольникова; помітно було, що той його якось особливо цікавить; скоро обличчя його проясніло.

— Негайно спати, — вирішив він, оглянувши в міру можливості пацієнта, — а на ніч прийняти б одну штучку. Приймете? Я ще вранці заготовив… порошочок один.

— Хоч два,— відповів Раскольников.

Порошок був тут-таки прийнятий.

— Це дуже добре, що ти сам його поведеш, — зауважив Зосимов Разуміхіну, — що завтра буде, побачимо, а сьогодні навіть дуже непогано: значна зміна після недавнього. Вік живи, вік учись…

— Знаєш, що мені зараз Зосимов шепнув, коли ми виходили, — бовкнув Разуміхін, як тільки вони вийшли на вулицю. — Я, брат, тобі все прямо скажу, бо вони дурні. Зосимов звелів мені балакати з тобою дорогою і тебе примусити балакати і потім йому розповісти, бо у нього ідея… що ти… божевільний або близький до того. Уяви ти це собі! По-перше, ти втроє розумніший за нього, по-друге, коли ти несповна розуму, то тобі наплювати на те, що в нього така нісенітниця в голові, а по-третє, цей кусок м’яса, і за спеціальністю своєю — хірург, схибнувся тепер на душевних хворобах, а відносно тебе до остаточного повороту в його думках спричинилася сьогоднішня розмова твоя із Замєтовим.

— Замєтов усе тобі розповів?

— Усе, і дуже добре зробив. Я тепер усю підноготну зрозумів, і Замєтов зрозумів… Ну та, одним словом, Родю… річ у тому… Я тепер п’яний трошки… Та це нічого… річ у тому, що ця думка… розумієш? дійсно у них накльовувалася… розумієш? Тобто вони ніхто не сміли її висловити вголос, бо ж нісенітниця найбезглуздіша, а надто коли цього маляра взяли, все це лопнуло і погасло навіки. Але навіщо ж вони отаке, дурні? Я тоді Замєтова трохи віддубасив, — це між нами, брат; будь ласка, й знаку не подавай, що знаєш; я помітив, що він уразливий; у Лавізи трапилося, — але сьогодні, сьогодні все стало ясно. Головне, цей Ілля Петрович! Він тоді скористався з твоєї непритомності в конторі, та й самому потім соромно стало; я ж знаю…

Раскольников жадібно слухав. Разуміхін сп’яну проговорювався.

— Я знепритомнів тоді через те, що було душно і фарбою олійною тхнуло, — сказав Раскольников.

— Ще пояснює! Та й не сама фарба: запалення цілий місяць назрівало; Зосимов не дасть збрехати! А тільки який пригнічений тепер цей хлопчисько, так ти собі уявити не можеш! “Мізинця, каже, цієї людини я не гідний!” Твого тобто. У нього іноді, брат, виявляються добрі почуття. Але наука, наука йому сьогоднішня в “Кришталевому палаці”, вінець усьому! Адже ти його злякав спочатку, мало не до корчів його довів! Ти ж майже примусив його знову переконатись в усій цій неподобній нісенітниці і далі, раптом, — язика йому висолопив: “На, мовляв, що, взяв! ” Краще не треба! Роздавив ти його, знищив тепер! Майстер ти, їй-богу, так їх і треба! Ех, не було мене там! Чекав він тебе тепер дуже. Порфирій теж хоче з тобою познайомитись…

— А… вже й цей… А в божевільні ж мене чому записали?

— Вже й в божевільні! Я, брат, здається, зайвого тобі наговорив… Вразило, бач, його тоді, що тебе самий тільки цей пункт цікавить; тепер ясно, чому цікавить; коли відомі всі обставини… і як це тебе роздратувало тоді і з хворобою сплелося… Я, брат, п’яний трохи, тільки, чорти його знають, у нього якась своя ідея є. Я кажу тобі: на душевних хворобах схибнув. Та тільки ти плюнь…

Якусь мить обидва помовчали.

— Слухай, Разуміхін, — заговорив Раскольников,— я тобі хочу сказати прямо: я зараз у мертвого був, один чиновник помер… я там усі свої гроші віддав… і, крім того, мене цілувала зараз одна істота, яка, коли б я і вбив кого-небудь, то теж… одним словом, я там бачив ще другу одну істоту… з вогняним пером… а втім, я забріхуюсь; я дуже слабкий, підтримай мене… зараз уже й сходи…

— Що з тобою? Що з тобою? — допитувався стривожений Разуміхін.

— У голові трохи паморочиться, та тільки не в тому річ, а в тому, що мені так сумно, так сумно! неначе жінці… справді! Дивись, що це? Дивись, дивись!

— Що таке?

— Хіба не бачиш? Світло в моїй кімнаті, бачиш? У щілину…

Вони вже стояли перед останніми сходами, поруч з хазяйчиними дверима, і справді, видно було знизу, що в комірці Раскольникова світиться.

— Дивно! Може, Настя, — зауважив Разуміхін.

— Ніколи вона в таку пору в мене не буває, та й спить вона давно, але… мені однаково! Прощай!

— Що ти? Та я проведу тебе, разом увійдемо!

— Знаю, що разом увійдемо, але мені хочеться тут потиснути тобі руку і тут з тобою попрощатися. Ну, давай руку, прощай!

— Що з тобою, Родю?

— Нічого, ходім, ти будеш свідком…

Вони почали сходити вгору, і в Разуміхіна майнула думка, що Зосимов, десь певно, має рацію. “Ех! Розстроїв я його моєю балаканиною!” — пробурмотів він сам собі. Зненацька, підходячи до дверей, вони почули голоси в кімнаті.

— Та що тут таке? — скрикнув Разуміхін.

Раскольников перший взявся за двері і відчинив їх навстіж, відчинив і став на порозі наче вкопаний.

Мати і сестра його сиділи на його дивані і чекали вже півтори години. Чому ж він найменше їх сподівався і найменше про них думав, незважаючи на неодноразові звістки про те, що вони виїжджають, їдуть, от-от прибудуть, останню з яких він одержав навіть сьогодні? Всі ці півтори години вони навперебій розпитували Настю, яка і тепер стояла перед ними і геть усе вже встигла їм розповісти. Вони себе не тямили від переляку, коли почули, що він “сьогодні втік”, хворий і, як видно з розповіді, не інакше як у маренні! “Боже, що з ним!” Обидві плакали, обидві витерпіли хресну муку за ці півтори години дожидання.

Радісний, захоплений крик зустрів появу Раскольникова. Обидві кинулися до нього. Але він стояв наче мертвий; нестерпна раптова свідомість ударила в нього, мов громом. Та й руки його не підіймалися обняти їх: не могли. Мати й сестра стискали його в обіймах, цілували його, сміялися, плакали… Він ступив уперед, похитнувся і впав на підлогу непритомний.

Тривога, крики жаху, стогін… Разуміхін, який стояв на порозі, влетів у кімнату, схопив хворого на свої міцні руки, і той вмить опинився на дивані.

— Нічого, нічого! — кричав він обом дамам,— це просто непритомність, дурниці! Зараз тільки лікар сказав, що йому багато краще, що він зовсім здоровий! Води! Ну, от він уже приходить до пам’яті, ну, от і опритомнів!..

І, вхопивши за руку Дунечку так, що мало не викрутив їй руки, він нахилив її подивитись на те, що “ось він уже й опритомнів”. І мати і сестра дивилися на Разуміхіна як на провидіння, розчулено і вдячно; вони вже дізнались від Насті, чим був для їхнього Роді, під час усієї хвороби, цей “меткий юнак”, як назвала його того ж вечора в інтимній розмові з Дунею сама Пульхерія Олександрівна Раскольникова.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

«Злочин і кара» читати. Федір Достоєвський