«Злочин і кара» ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
I
“Невже це ще триває сон?” — подумав ще раз Раскольников. Обережно й недовірливо вдивлявся він у несподіваного гостя.
— Свидригайлов? Дурниця якась! Бути не може! — промовив він нарешті вголос, зчудовано.
Здавалося, гість зовсім не здивувався, почувши цей вигук.
— З двох причин до вас завітав, по-перше, особисто познайомитись побажав, бо давно вже багато чув про вас дуже цікавого і вигідного для вас; а по-друге, сподіваюсь, що не відмовитесь, можливо, допомогти мені в одній справі, що прямо стосується інтересів сестриці вашої, Євдокії Романівни. Самого мене, без рекомендації, вона, може, й на поріг до себе тепер не пустить, через упередженість, ну а з вашою допомогою я, навпаки, сподіваюсь…
— Марно сподіваєтесь, — перебив Раскольников.
— Вони ж тільки вчора прибули, дозвольте спитати?
Раскольников не відповів.
— Вчора, я знаю. Я ж сам прибув тільки позавчора. Ну, то от що я скажу вам щодо цього, Родіоне Романовичу; виправдуватись вважаю зайвим, але дозвольте ж і мені заявити: що ж тут, в усьому цьому, справді, такого особливо злочинного з мого боку, коли міркувати без упереджень, а розсудливо?
Раскольников усе ще мовчки розглядав його.
— Те, що у своєму домі переслідував беззахисну дівчину й “ображав її своїми мерзотними пропозиціями”, чи що? (Сам наперед забігаю!) Та зважте ж тільки, що і я — людина et nihil humanum,[*] одним словом, що і я — можу захопитись і покохати (що вже, відома річ, не з нашої волі робиться), тоді все найприроднішим чином пояснюється. Тут питання ось у чому: злочинець я чи сам жертва? Ну а що коли жертва? Адже пропонуючи дівчині, яку я покохав, тікати зі мною в Америку або у Швейцарію, я, може, найщиріших почуттів тоді був сповнений, та ще думав взаємне щастя збудувати!.. Адже розум пристрасті служить; я, може, себе ще більше занапащав, коли хочете!..
— Та зовсім не в тому річ, — з відразою перебив Раскольников, — просто ви огидні, маєте ви там рацію чи ні, ну, от з вами й не хочуть знатись, і женуть вас геть, і йдіть собі!..
Свидригайлов зненацька зареготав.
— Одначе ж… одначе вас не обдуриш! — сказав він, одверто сміючись, — я думав схитрувати, аж ні, ви якраз на справжнісіньку точку стали!
— Та ви й зараз ще хитруєте.
— То що ж? То що ж? — повторював Свидригайлов, сміючись нарозхрист, — адже це bonne guerre,[**] як кажуть, і цілком дозволенна хитрість!.. Але все-таки ви мене перебили; так чи інакше, повторюю: ніяких неприємностей не було б, коли б не випадок у саду. Марфа Петрівна…
— А Марфу Петрівну ви теж, кажуть, доконали? — грубо перебив Раскольников.
— А ви й про це чули? А втім, як і не почути… Ну, відносно цього вашого запитання, далебі, не знаю, як вам сказати, хоч моє власне сумління найвищою мірою спокійне щодо цього. Тобто не подумайте, щоб я боявся чогось там такого: все це зроблено було як слід і в цілковитій точності: медичне слідство виявило апоплексію,[4-01] що сталася від купання одразу ж після доброго обіду, за яким було випито мало не цілу пляшку вина, та й нічого іншого і виявити воно не могло… Ні, я от що про себе думав якийсь час, особливо в дорозі, у вагоні сидячи: чи не спричинився я до всього цього… нещастя, якимсь там роздратуванням моральним або чимсь подібним? Але дійшов висновку, що й цього зовсім не могло бути.
Раскольников засміявся.
— Варто ж так турбуватись!
— Та ви чого смієтесь! Ви уявіть: я вдарив тільки два рази хлистиком, навіть знаків не було. Не вважайте мене, будь ласка, циніком; адже я добре знаю, як це негідно з мого боку, ну й таке інше; та я теж напевно знаю, що Марфа Петрівна, можливо, навіть і рада була цьому моєму, так би мовити, захопленню. Історія з приводу вашої сестриці вичерпалася до дна. Марфа Петрівна вже третій день змушена була сидіти дома; ні з чим в те поганеньке місто показатись, та й надокучила вона там усім з оцим своїм листом (про читання листа чули?). І раптом оці два удари хлистом як з неба падають!.. Насамперед карету веліла запрягати!.. Я вже й не кажу, що в жінок є такі випадки, коли їм дуже й дуже приємно бути ображеними, хоч і роблять вигляд, що обурені. Вони в усіх є, оці випадки; людина взагалі навіть дуже й дуже любить бути ображеною, чи помічали ви це? А що вже жінки — то особливо. Навіть можна сказати, що тим тільки й перебуваються.
Спочатку Раскольников хотів встати й піти і тим покінчити зустріч. Але якась цікавість і навіть мовби якийсь розрахунок удержали його на мить.
— Ви любите битися? — спитав він неуважливо.
— Ні, не дуже, — спокійно відповів Свидригайлов. — А з Марфою Петрівною ми майже й ніколи не билися. Ми весь час у згоді жили, і мною вона завжди була задоволена. Хлист я застосував, за всі наші сім років, усього тільки два рази (коли не рахувати ще одного третього випадку, дуже, проте, двозначного): вперше — через два місяці після нашого одруження, одразу ж, як тільки приїхали в маєток, і ось теперішній останній випадок. А ви вже думали, я такий недолюдок, ретроград, кріпосник?., хе-хе… А до речі, чи не пригадаєте ви, Родіоне Романовичу, як кілька років тому, ще за часів благодійної гласності, осоромили у нас всенародно і вселітературно якогось дворянина — забув прізвище! — та того, що німкеню відшмагав у вагоні, пригадуєте?[4-02] Тоді ще, того самого року, здається, і “Неподобний вчинок Века” стався (ну, “Єгипетські ночі”, оте читання публічне, пригадуєте?[4-03] Оті чорні очі![4-04] О, де ти, золота пора нашої юності!). Ну, то от моя думка: добродієві, що відшмагав німкеню, глибоко не співчуваю, бо й справді воно… чого ж співчувати! Але при цьому не можу не заявити, що трапляються іноді такі підбурливі “німкені”, що, мені здається, немає жодного прогресиста, який би напевне міг за себе поручитись. З цієї точки зору тоді ніхто не подивився на подію, а тимчасом ця точка і є справді гуманна, запевняю вас!
Сказавши це, Свидригайлов раптом знову розсміявся. Раскольникову ясно було, що перед ним людина, яка на щось твердо наважилася і собі на умі.
— Ви, мабуть, кілька днів поспіль ні з ким не говорили? — спитав він.
— Майже так. А що: певно, дивуєтесь, що я такий лагідний?
— Ні, я з того дивуюсь, що вже занадто ви лагідний.
— Через те, що на грубість ваших запитань не ображався? Так, чи що? Та… чого ж ображатись? Як запитували, так і відповідав, — додав він з дивним виразом простодушності. — Адже я нічим майже особливо не цікавлюсь, їй-богу, — говорив він далі наче в задумі. — Особливо тепер так-таки нічим і не цікавлюсь… А втім, ви можете подумати, що я не без певного наміру запобігаю перед вами, тим більше що маю діло до вашої сестриці, сам попередив. Але я вам одверто скажу: дуже скучно! Особливо ці три дні, так що я вам навіть зрадів… Не гнівайтеся, Родіоне Романовичу, але ви мені самі чомусь здаєтеся страх яким дивним. Як хочете, а щось у вас є; і саме тепер, тобто не власне в цю мить, а взагалі тепер… Ну, ну, не буду, не буду, не хмуртесь! Я ж не такий ведмідь, як ви гадаєте.
Раскольников похмуро глянув на нього.
— Ви, може, навіть і зовсім не ведмідь, — сказав він. — Мені здається навіть, що ви людина хорошого товариства або принаймні вмієте при нагоді бути порядним.
— Але ж я нічиєю думкою особливо не цікавлюсь, — сухо і мовби навіть з відтінком гордовитості відповів Свидригайлов, — а тому чом же й не побути пошляком, коли це убрання в нашому кліматі так зручно носити і… і особливо, коли і природний нахил до того маєш, — додав він, знову засміявшись.
— Я чув одначе, що у вас тут багато знайомих. Ви ж те, що називається “людина не без зв’язків”. А коли так, то навіщо вам було до мене приходити, якби я вам не був для чогось потрібний?
— Це ви правду сказали, що у мене є знайомі, — підхопив Свидригайлов, обминаючи в запитанні головне, — я вже декого зустрічав: адже третій день вештаюсь; і сам пізнаю, і мене, здається, пізнають. Воно й зрозуміло, одягнений пристойно і вважаюсь людиною небідною; адже нас і селянська реформа не зачепила: ліси та луки заплавні, отже, прибутків і не втрачено; та… не піду я до них; давно вже набридло: ходжу третій день і не показуюсь ні в кого… А тут ще таке місто! І як це воно вийшло у нас таким, скажіть будь ласка! Місто канцеляристів і всіляких семінаристів! Далебі, я багато чого раніше тут не помічав, років вісім тому, коли тут валандався… На саму тільки анатомію тепер і покладаюсь, їй-богу!
— На яку анатомію?
— А відносно цих клубів, Дюссотів, пуантів цих ваших[4-05] або, можливо, от ще прогресу — ну, це хай буде без нас, — говорив він далі, начебто не помітивши знову запитання. — Та чи й охота шулером бути?
— А ви були шулером?
— Як же без цього? Ціла компанія нас була, щонайпристойніша, років вісім тому; проводили час; і все, знаєте, люди з манерами, поети були, грошовиті були. Та й взагалі у нас, в російському товаристві, найкращі манери у тих, кого не раз били, — звернули ви увагу на це? Це ж я, в селі живши, опустився. А все-таки посадовили мене тоді в тюрму за борги, грек один там ніжинський.[4-06] Тут і нагодилася Марфа Петрівна, поторгувалась і викупила мене за тридцять тисяч сребреників. (А всього я сімдесят тисяч заборгував.) Побралися ми з нею законним шлюбом, і повезла вона мене зараз же до себе в маєток, мовби скарб якийсь. Вона ж на п’ять років старша за мене. Дуже любила. Сім років з маєтку не виїздив. І майте собі на увазі, все життя документ проти мене, на чуже ім’я, на ці тридцять тисяч тримала, так що коли б надумав я збунтуватись, — одразу б у пастку! І зробила б! Адже в жінок усе це одне з одним уживається.
— А коли б не документ, накивали б п’ятами?
— Не знаю, що вам і сказати. Мене цей документ майже не зв’язував. Нікуди мені не хотілося, а за кордон Марфа Петрівна і сама мене разів зо два кликала, знаючи, що я нудився! Та що! За кордон я раніше їздив, і завжди мені тужно бувало. Не те щоб там щось, а от на світ благословляється, затока Неаполітанська, море, дивишся, І якось сумно. Найгірше те, що справді за чимсь сумуєш! Ні, на батьківщині краще: тут принаймні в усьому інших звинувачуєш, а себе виправдуєш. Я б, може, тепер в експедицію на Північний полюс поїхав,[4-07] бо j’ai le vin mauvais,[*] і пити мені гидко, а крім горілки нічого більше не лишається. Пробував. А що, кажуть, Берг у неділю в Юсуповому саду на величезному аеростаті полетить,[4-08] попутників за певну плату запрошує, правда це?
— А що, ви б полетіли?
— Я? ні… так спитав… — пробурмотів Свидригайлов, мовби задумавшись.
“Та що він це, справді, чи що?” — подумав Раскольников.
— Ні, документ мене не зв’язував, — говорив далі Свидригайлов роздумливо, — це я сам із маєтку не виїздив… Та вже скоро рік мине, як Марфа Петрівна на іменини мої і документ той мені повернула, та до того ж ще й суму значну подарувала. У неї ж був капітал. “Бачите, як я вам довіряю, Аркадію Івановичу”, — далебі, так і сказала. Ви не ймете віри, що так сказала? А знаєте: адже я хазяїном неабияким зробився, в маєтку живши; мене в цілій окрузі знають. Книги теж передплачував. Марфа Петрівна спочатку схвалювала, а потім все побоювалась, що я заучуся.
— Ви за Марфою Петрівною, здається, дуже тужите?
— Я? Може. Далебі, може. А до речі, вірите ви в привиди?
— В які привиди?
— У звичайні привиди, в які ж ще!
— А ви вірите?
— Та, можливо, й ні, pour vous plaire[*] тобто не те щоб не вірив…
— А що, з’являються?
Свидригайлов якось дивно глянув на нього.
— Марфа Петрівна навідувати почала, — проказав він, скрививши рота в якусь чудну посмішку.
— Як це навідувати?
— Та вже три рази приходила. Вперше я її побачив у день похорону, через годину після повернення з кладовища. Це було напередодні мого від’їзду сюди. Вдруге позавчора, в дорозі, на світанку на станції Малій Вішері;[4-09] а втретє дві години тому, на квартирі, де я зупинився; я був сам.
— Навіч?
— Атож. Усі три рази навіч. Прийде, поговорить хвилину й вийде у двері; завжди у двері. Навіть немовби ходу чути.
— Чому це я так і думав, що з вами неодмінно щось подібне трапляється! — промовив раптом Раскольников і в ту ж мить здивувався, що сказав це. Він був дуже схвильований.
— Що-о? Ви це подумали? — з подивом спитав Свидригайлов, — та невже? Ну, не говорив хіба я, що у нас з вами є якась спільна точка, га?
— Ніколи ви цього не говорили! — різко і з запалом відповів Раскольников.
— Не говорив?
— Ні!
— Мені здалося, що говорив. Тоді, коли я ввійшов і побачив, що ви із заплющеними очима лежите, удаючи, ніби спите, — тут я й сказав собі: “Оце той самий і є!”
— Тобто як це: той самий? Про що це ви? — скрикнув Раскольников.
— Про що? А далебі, не знаю, про що.., — одверто, і мовби сам заплутавшись, пробурмотів Свидригайлов.
Якийсь час помовчали. Обидва пильно подивились один на одного.
— Все це пусте! — з досадою вигукнув Раскольников. — Що ж вона вам каже, коли приходить?
— Вона? Уявіть собі, про найнікчемніші дрібниці, і подивуйтеся людині: саме це мене й сердить. Уперше увійшла (я, знаєте, стомився: похоронна відправа, зі святими упокій, потім літія,[4-10] закуска, — аж нарешті в кабінеті сам лишився, закурив сигару, задумався), увійшла в двері: “А ви, каже, Аркадію Івановичу, сьогодні через турботи й забули в їдальні годинник завести”. А годинник цей я справді, всі сім років, щотижня сам заводив, а забуду — то завжди, було, й нагадає.[4-11] Другого дня я вже їду сюди. Вийшов, удосвіта, на станцію, — вночі трохи задрімав, увесь наче розбитий, очі заспані, — взяв кави: дивлюсь — Марфа Петрівна раптом сідає коло мене, в руках колода карт: “А чи не поворожити вам, Аркадію Івановичу, на дорогу?” А вона майстер ворожити була. Ну, І не прощу ж собі, що не погодився! Втік, злякавшись, а тут, правда, і дзвоник. Сиджу сьогодні після поганого обіду з кухмістерської,[4-12] в шлунку наче камінь — сиджу, курю — раптом знову Марфа Петрівна, входить уся вичепурена, в новій шовковій зеленій сукні з довжелезним хвостом: “Здрастуйте, Аркадію Івановичу! Чи до вподоби вам моя сукня? Ониська так не пошиє”. (Ониська — це кравчиха у нас у маєтку, з колишніх кріпачок, вчилася в Москві — гарненьке дівчисько.) Стоїть, крутиться переді мною. Я оглянув сукню, потім уважно їй в обличчя подивився: “Охота вам, кажу, Марфо Петрівно, через отакі дрібниці до мене ходити, клопоту собі завдавати”. — “Та, боже мій, батечку, вже й потурбувати тебе не можна!” Я їй кажу, щоб позлити її: “Я, Марфо Петрівно, женитися хочу”. — “Від вас цього сподіватись можна, Аркадію Івановичу; не багато честі вам, що ви, ледве встигли дружину поховати, а вже одразу й женитись поїхали. І хоч би ж вибирали як слід, а то, я ж знаю, ні їй, ні собі, тільки добрих людей насмішите “. Взяла та й пішла, і хвостом начебто шелестить. Отака дурниця, га?
— Та ви, одначе, може, все це вигадуєте? — озвався Раскольников.
— Я рідко кажу неправду, — відповів Свидригайлов, задумливо й мовби зовсім не помітивши грубості запитання.
— А раніше, до цього, ви ніколи привидів не бачили?
— Н-ні, бачив, один тільки раз у житті, шість років тому. Філька, дворовий у мене був; його саме тоді поховали, а я й крикнув, забувши: “Філько, люльку!” — ввійшов він і прямо до шафки, де стоять у мене люльки. Я сиджу, думаю: “Це він, щоб мені помститися”, бо перед самою його смертю ми дуже посварились. “Як ти смієш, кажу, з продраним ліктем до мене заходити, — геть, негіднику!” Повернувся він, вийшов і більше не приходив. Я Марфі Петрівні тоді не сказав. Хотів панахиду по ньому відправити, та якось совісно було.
— Підіть до лікаря.
— Це я й без вас розумію, що хворий, хоч, далебі, не знаю на що; по-моєму, я чи не вп’ятеро від вас здоровіший. Я вас не про те спитав, — чи вірите ви, що привиди з’являються? Я вас спитав: чи вірите ви, що привиди є?
— Ні, нізащо не повірю! — з якоюсь навіть злістю скрикнув Раскольников.
— Адже зазвичай що кажуть? — бурмотів Свидригайлов, мовби сам до себе, дивлячись убік і трохи схиливши голову. — Вони кажуть: “Ти хворий, отже, те, що тобі привиджується, є тільки марення”. Але ж у цьому немає строгої логіки. Я згоден, що привиди ввижаються лише хворим; та це ж тільки доводить те, що привиди можуть ввижатися самим лише хворим, а не те, що привидів немає взагалі.
— Звичайно, немає! — роздратовано наполягав Раскольников.
— Немає? Ви так гадаєте? — вів далі Свидригайлов, повільно зводячи на нього очі. — Ну, а що, коли так розміркувати (от допоможіть-но): “Привиди — це, сказати б, клапті й уривки інших світів, їх начало. Здоровій людині, звичайна річ, їх не треба бачити, бо здорова людина є найбільш земна людина, отже, й має жити самим тутешнім життям, для повноти і для порядку. Ну, а скоро захворів, скоро порушився нормальний земний порядок в організмі, зараз же й починає виявлятися можливість існування іншого світу, і що більше хворий, то і зіткнень з іншим світом більше, так що, коли людина й зовсім помре, то прямо й перейде в інший світ”. Я це давно обміркував. Якщо в майбутнє життя вірите, то й цьому міркуванню можна повірити.
— Я не вірю в майбутнє життя, — сказав Раскольников.
Свидригайлов сидів у задумі.
— А що, коли там самі павуки або щось подібне до того, — сказав він зненацька.
“Це ненормальний”, — подумав Раскольников.
— От нам усе уявляється вічність, мов ідея, яку не можна збагнути, щось величезне, величезне! Та чому ж неодмінно величезне? І раптом, замість усього цього, уявіть собі, буде там одна кімнатка, така собі на зразок сільської бані, з пліснявою, а по всіх кутках павуки, і от і вся вічність. Мені, знаєте, щось подібне іноді ввижається.
— І невже, невже вам не привиджується щось більш втішне і справедливе! — з болісним почуттям вигукнув Раскольников.
— Більш справедливе? А звідки знати, може це і є справедливе, і знаєте, я неодмінно навмисно так зробив би! — відповів Свидригайлов, непевно усміхаючись.
Якийсь холод охопив раптом Раскольникова, коли він почув цю химерну відповідь. Свидригайлов підвів голову, пильно подивився на нього і зненацька зареготав.
— Ні, ви ось що розміркуйте, — закричав він, — півгодини тому ми ще один одного й не бачили, вважаємось ворогами, між нами є непорозуміння; а ми те облишили й он у яку літературу заїхали! Ну, хіба не правду я сказав, що ми одного поля ягоди?
— Зробіть же ласку, — роздратовано сказав Раскольников, — дозвольте вас просити якнайшвидше пояснити мені, чому ви удостоїли мене честі ваших відвідин… і… і… я поспішаю, мені ніколи, я хочу з дому йти…
— Прошу, прошу. Ваша сестриця, Євдокія Романівна, за пана Лужина йде, Петра Петровича?
— Чи не можна не згадувати про мою сестру і не називати її імені. Я навіть не розумію, як ви смієте при мені вимовляти її ім’я, якщо тільки ви справді Свидригайлов?
— Та я ж про неї і прийшов говорити, то як же не згадувати?
— Гаразд; говоріть, але швидше!
— Я певен, що ви про цього пана Лужина, родича мого по дружині, вже склали свою думку, коли хоч півгодини бачили його або хоч щось про нього точно чули. Євдокії Романівні він не до пари. На мою думку, Євдокія Романівна, віддаючись за нього, жертвує собою дуже великодушно і необачно, для… для своєї родини. Мені здалося, після усього, що я про вас чув, що ви, зі свого боку, дуже були б задоволені, коли б цей шлюб не відбувся, і при цьому без порушення інтересів. А тепер, узнавши вас особисто, я навіть певний цього.
— З вашого боку все це дуже наївно; даруйте мені, я хотів сказати: нахабно, — зауважив Раскольников.
— Тобто ви цим хочете сказати, що я стараюсь собі на користь. Не турбуйтесь, Родіоне Романовичу, коли б я старався собі на користь, то не став би так прямо висловлюватись, не дурень же я зрештою. Щодо цього відкрию вам одну психологічну дивину. Оце тільки, виправдуючи свою любов до Євдокії Романівни, я говорив, що сам був жертвою. Ну то знайте ж, що ніякої тепер любові я не почуваю, н-ніякої, так що мені самому навіть дивно це, бо я ж справді щось почував…
— Від неробства й розпусти, — перебив Раскольников.
— Це так, я людина розпусна і нероба. А втім, у вашої сестриці стільки хорошого, що не міг же і я не піддатися певному враженню. Але все це дурниця, як тепер і сам бачу.
— Чи давно ж побачили?
— Помічати почав ще раніше, остаточно ж переконався позавчора, майже в ту саму хвилину, як під’їхав до Петербурга. А проте ще в Москві вважав, що їду домагатися згоди від Євдокії Романівни на одруження з нею і суперничати з паном Лужиним.
— Пробачте, що вас переб’ю, зробіть ласку: чи не можна коротше і чи не перейти нам просто до мети ваших відвідин. Я поспішаю, мені треба йти з дому…
— З великою охотою. Прибувши сюди і надумавши тепер вирушити в один, так би мовити… вояж, я захотів зробити необхідні попередні розпорядження. Діти мої лишились у тітки; вони багаті, а я їм особисто не потрібний. Та і який я батько! Собі я взяв тільки те, що подарувала мені рік тому Марфа Петрівна. З мене досить. Пробачте, зараз переходжу до самої справи. Перед вояжем, у який я, може-таки, відправлюсь, я хочу і з паном Лужиним покінчити. Не те щоб я вже надто не любив його, та через нього ж ото і виникла ця сварка моя з Марфою Петрівною, коли я довідався, що вона цей шлюб злагодила. Я хочу тепер зустрітись з Євдокією Романівною, з вашою допомогою і, можливо, у вашій же присутності пояснити їй, по-перше, що від пана Лужина не тільки не буде їй найменшої вигоди, але навіть напевно вона буде в програші. Потім, попросивши в неї вибачення за усі ці недавні неприємності, я благав би дозволу запропонувати їй десять тисяч карбованців і таким чином полегшити розрив з паном Лужиним, розрив, якого, я певен, і вона сама б хотіла, коли б трапилась можливість.
— Але ж ви дійсно, дійсно божевільні! — скрикнув Раскольников, більше навіть здивований, як розсерджений. — Як ви смієте так говорити!
— Я так і знав, що ви обуритесь; але, по-перше, я хоч і небагатий, але ці десять тисяч карбованців у мене вільні, тобто зовсім, зовсім мені не потрібні. Не візьме Євдокія Романівна, то я, може, ще по-дурнішому їх прогайную. Це раз. Друге: совість моя зовсім спокійна; я без будь-якого прихованого наміру пропоную. Вірите чи ні, а згодом дізнаєтесь і ви і Євдокія Романівна. Вся річ у тому, що я справді завдав певних неприємностей і турбот шановній вашій сестриці; отже, щиро шкодуючи про це, сердечно бажаю, — не відкупитись, не заплатити за неприємності, а просто зробити для неї що-небудь корисне на тій підставі, що не заприсягався ж я справді робити тільки лихе. Коли б у моїй пропозиції була хоч мільйонна частка прихованого наміру, то не став би я пропонувати тільки десять тисяч, тимчасом як усього п’ять тижнів тому пропонував їй більше. Крім того, я, може, дуже й дуже скоро одружуся з однією дівчиною, отже всі підозріння про якісь мої заміри щодо Євдокії Романівни мають відпасти. На закінчення скажу, що, йдучи за пана Лужина, Євдокія Романівна ті ж самі гроші бере, тільки з іншого боку… Та ви не гнівайтеся, Родіоне Романовичу, розміркуйте спокійно і холоднокровно.
Кажучи це, Свидригайлов був сам надзвичайно холоднокровний і спокійний.
— Прошу вас, кінчайте, — сказав Раскольников. — В усякому разі, це непростима зухвалість.
— Зовсім ні. Після цього, виходить, людина людині на цьому світі може чинити саме тільки зло і, навпаки, не має права зробити ані крихти добра тільки через те, що це суперечить заведеним формальностям. Це безглуздо. Адже коли б я, наприклад, помер і відказав би цю суму сестрі вашій за духівницею, невже б вона й тоді відмовилась прийняти?
— Цілком можливо.
— Ну, це вже нікуди не годиться. А втім, ні то ні, нехай буде так. Але ж десять тисяч — прекрасна річ, коли вони є. В усякому разі, прошу переказати мою пропозицію Євдокії Романівні.
— Ні, не перекажу.
— Коли так, Родіоне Романовичу, я сам змушений буду домагатись особистого побачення, отже, турбувати.
— А коли перекажу, ви не будете домагатись особистого побачення?
— Не знаю, по правді, що вам і сказати. Зустрітися один раз я б дуже хотів.
— Не надійтесь.
— Шкода. А втім, ви мене не знаєте. От, може, зійдемось ближче.
— Ви гадаєте, що ми зійдемось ближче?
— А чом би й ні? — усміхнувшись, сказав Свидригайлов, підвівся і взяв капелюха, — я ж не те щоб так уже дуже хотів вас турбувати і, йдучи сюди, навіть не покладав великих надій на наше побачення, хоч, проте, фізіономія ваша ще вранці сьогодні мене вразила….
— Де ви мене бачили вранці? — занепокоєно спитав Раскольников.
— А випадково… Мені весь час здається, що ви чимсь схожі на мене… Та не турбуйтесь, я не надокучливий; і з шулерами уживався, і князеві Свірбею, моєму далекому родичеві і вельможі, не надокучив, і про Рафаелеву Мадонну[4-13] пані Прилуковій в альбом спромігся написати, і з Марфою Петрівною сім років безвиїзно проживав, і в будинку В’яземського на Сінній колись не раз ночував,[4-14] і на аеростаті з Бергом, може, полечу.
— Ну, гаразд. Дозвольте спитати, ви скоро в подорож вирушаєте?
— В яку подорож?
— Ну та “вояж” отой ваш… Ви ж самі сказали.
— У вояж? Ага!., справді, я вам говорив про вояж… Ну, це питання дуже широке… А коли б знали ви одначе, про що запитуєте! — додав він і раптом голосно і коротко розсміявся. — Я, може, замість того вояжу одружуся; мені дівчину сватають.
— Тут?
— Атож.
— Коли це ви встигли?
— Але з Євдокією Романівною один раз зустрітись дуже хочу. Серйозно прошу. Ну, до побачення… ага, до речі! Та як же це я забув! Перекажіть, Родіоне Романовичу, вашій сестриці, що в духівниці Марфи Петрівни їй відказано три тисячі.
Це точно. Марфа Петрівна розпорядилася за тиждень до смерті, і при мені це було. Тижнів за два-три Євдокія Романівна може й гроші одержати.
— Ви правду говорите?
— Правду. Перекажіть. Ну, завжди до ваших послуг. Я ж од вас не дуже далеко мешкаю.
Виходячи, Свидригайлов зустрівся у дверях з Разуміхіним.
II
Була вже майже восьма година; обидва поспішали до Бакалєєва, щоб прийти раніше від Лужина.
— Ну, хто ж це був? — спитав Разуміхін, тільки-но вийшли на вулицю.
— Це був Свидригайлов, той самий поміщик, у домі якого образили сестру, коли вона служила у них гувернанткою. Через його любовні домагання вона від них пішла, вигнана його дружиною, Марфою Петрівною. Ця Марфа Петрівна просила потім у Дуні пробачення, а тепер раптом померла. Це про неї тут говорили. Не знаю чому, але я його дуже боюся. Він приїхав одразу ж після похорону жінки. Він якийсь чудний і на щось наважився… Він начебто щось знає… Від нього треба Дуню оберігати… це я й хотів сказати тобі, чуєш?
— Оберігати! Що ж він може мати проти Євдокії Романівни? Ну, спасибі тобі, Родю, що мені так говориш… Будемо, будемо оберігати!.. Де живе?
— Не знаю.
— Чому ж не спитав? Ех, шкода! А втім, дізнаюсь!
— Ти його бачив? — спитав Раскольников після короткої мовчанки.
— Аякже, запам’ятав; добре запам’ятав.
— Ти його справді бачив? Ясно бачив? — наполягав Раскольников.
— Авжеж, добре пам’ятаю; серед тисячі пізнаю, я завжди запам’ятовую обличчя…
Знову помовчали.
— Гм… гаразд… — пробурмотів Раскольников. — А то знаєш… мені спало на думку… мені все здається… що це, може, й фантазія.
— Та про що ти? Я тебе не зовсім розумію.
— От ви всі кажете, — сказав Раскольников, скрививши рота в усмішку, — що я божевільний; мені й здалося тепер, що може, я й справді божевільний і тільки привид бачив!
— Та що це ти?
— А хто ж його знає! Може, я справді божевільний, і все, що за всі ці дні було, все, може, тільки так, в уяві…
— Ой, Родю! Розстроїли тебе знову!.. Та що він говорив, чого приходив?
Раскольников не відповів, Разуміхін подумав трохи.
— Ну, слухай же мій звіт, — почав він. — Я до тебе заходив, ти спав. Потім обідали, а далі я пішов до Порфирія. Замєтов усе ще був у нього. Я хотів поговорити, і нічого не вийшло. Все не міг почати як слід. Вони начебто не розуміють і зрозуміти не можуть, але зовсім не бентежаться. Відвів я Порфирія до вікна і почав говорити, але знову чомусь не так як треба вийшло: він дивиться вбік, і я дивлюсь убік. Я, нарешті, підніс до його пики кулак і сказав, що відлупцюю його, по-родичівському. Він тільки подивився на мене. Я плюнув і пішов, от і все. Дурниця якась. Із Замєтовим я ані слова. Тільки, бачиш, я спершу думав, що нашкодив, а коли спускався сходами, думка мені одна спала, так і сяйнула: чого це ми з тобою турбуємось? Адже коли б тобі небезпека загрожувала або там що-небудь, ну, тоді звичайно. А то що тобі! Ти тут ні при чому, то й наплювати на них; ми ж з них поглузуємо потім, а я б на твоєму місці їх ще й містифікувати почав. Адже як їм соромно буде потім! Плюнь; потім і віддубасити можна буде, а тепер посміємось!
— Твоя правда! — відповів Раскольников. “А що ти завтра скажеш?” — майнуло в його голові. Дивна річ, досі ще й разу не спадало йому на думку: “Що скаже Разуміхін, коли дізнається?” Подумавши це, Раскольников пильно подивився на нього. Теперішнім же звітом Разуміхіна про відвідання Порфирія він не дуже був зацікавлений: так багато сталося відтоді змін…
У коридорі вони зіткнулися з Лужиним: він прибув рівно о восьмій годині і розшукував номер, так що всі троє ввійшли разом, але не дивлячись один на одного і не вітаючись. Молоді люди пройшли вперед, а Петро Петрович для солідності затримався трохи в передпокої, знімаючи пальто. Пульхерія Олександрівна одразу ж вийшла зустріти його на порозі. Дуня віталася з братом.
Петро Петрович увійшов і досить люб’язно, хоч і з підкресленою солідністю, розкланявся з дамами. Проте він мав такий вигляд, мовби трохи розгубився і ще не опанував себе. Пульхерія Олександрівна, що теж неначе зніяковіла, одразу ж поспішила розсадити всіх за круглий стіл, на якому кипів самовар. Дуня і Лужин сіли навпроти одне одного на різних кінцях стола. Разуміхін і Раскольников опинилися навпроти Пульхерії Олександрівни, — Разуміхін ближче до Лужина, а Раскольников біля сестри.
Настала раптова мовчанка. Петро Петрович неквапливо витяг батистову хусточку, від якої запахло духами, і сякнувся з виглядом людини, гідність якої зневажено, але вона додержує вимог пристойності і разом з тим твердо вирішила зажадати пояснень. Йому ще в передпокої спало було на думку: не знімати пальто, піти звідси і тим суворо і дошкульно покарати обох дам, так щоб вони одразу ж усе як слід відчули. Але він не наважився. Притому ця людина не любила бути в невіданні, а тут треба було все з’ясувати. Коли так явно порушено його наказ, значить щось та є, отже, дізнатись краще наперед, а покарати завжди буде час, та й це в його волі.
— Гадаю, подорож пройшла благополучно? — офіційно звернувся він до Пульхерії Олександрівни.
— Хвалити Бога, Петре Петровичу.
— Дуже приємно. І Євдокія Романівна теж не стомилися?
— Та я молода й дужа, не стомлюсь, а матусі то дуже важко було, — відповіла Дунечка.
— Що ж робити; наші національні дороги дуже довгі. Велика так звана “матінка Росія”… Я ж, за всього бажання, ніяк не міг вчора зустріти вас. Гадаю одначе, що обійшлося без особливих турбот?
— Ба ні, Петре Петровичу, ми були зовсім безпорадні, — з особливою інтонацією поспішила заявити Пульхерія Олександрівна, — і здається, коли б сам Бог не послав нам учора Дмитра Прокоповича, то ми просто б пропали. Ось вони, Дмитро Прокопович Разуміхін, — додала вона, рекомендуючи того Лужину.
— Як же, мав приємність… вчора, — пробурмотів Лужин, неприязно і скоса глянувши на Разуміхіна, потім нахмурився і змовк. Та й взагалі Петро Петрович очевидно належав до категорії людей, які надзвичайно люб’язні в товаристві й особливо претендують на люб’язність, але які, коли щось їм не до вподоби, одразу ж і гублять усе своє вміння щодо цього і стають схожими скоріше на лантухи з борошном, ніж на спритних кавалерів, що пожвавлюють товариство. Всі знову змовкли. Раскольников уперто мовчав, Євдокія Романівна поки що не хотіла переривати мовчанки, Разуміхіну нічого було говорити, так що Пульхерія Олександрівна знову стривожилась.
— Марфа Петрівна вмерла, ви чули, — почала вона, вдаючись до свого капітального засобу.
— Аякже, чув. Одразу ж був повідомлений і навіть приїхав вас тепер сповістити, що Аркадій Іванович Свидригайлов, негайно після похорону дружини, вирушив поспішно в Петербург. Так принаймні за найточнішими відомостями, які я дістав.
— У Петербург? Сюди? — тривожно спитала Дунечка і перезирнулася з матір’ю.
— Еге ж, саме так, і вже, відома річ, не без певного наміру, коли зважити на поспішність від’їзду і взагалі на попередні обставини.
— Господи! Та невже він і тут не дасть Дунечці спокою? — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
— Мені здається, особливо тривожитись нема чого ні вам, ні Євдокії Романівні, звичайно, коли самі не забажаєте входити в стосунки з ним. Що ж до мене, я увесь час маю це на увазі і тепер розшукую, де він зупинився…
— Ой, Петре Петровичу, ви не повірите, до якої міри ви мене тепер злякали, — говорила Пульхерія Олександрівна. — Я його всього тільки два рази бачила, і він здався мені жахливим, жахливим. Я певна, що це він винен у смерті небіжчиці Марфи Петрівни.
— Відносно цього не можна робити якогось певного висновку. Я маю відомості точні. Не заперечую, може, він сприяв прискоренню подій, так би мовити, за допомогою морального впливу образи; а що стосується поводження і взагалі моральної характеристики особи, то я з вами згоден. Не знаю, чи багатий він тепер і що саме відказала йому Марфа Петрівна; про це невдовзі дізнаюся; та вже, звичайно, тут, у Петербурзі, маючи хоч якісь кошти, він одразу ж візьметься за старе. Це найбільш розбещений і пропащий серед людей, що погрузли в розпусті! В мене є неабиякі підстави гадати, що Марфа Петрівна, яка мала нещастя так любити його і викупити з боргів, вісім років тому, зробила послугу йому ще й в іншому: тільки завдяки її зусиллям і жертвам зам’ято було, на самому початку, карну справу, з домішкою звірячого і, сказати б, фантастичного душогубства, за яке він вельми й вельми міг би прогулятись у Сибір. От який він, коли хочете знати.
— О господи! — скрикнула Пульхерія Олександрівна. Раскольников уважно слухав.
— Ви правду кажете, що маєте про це точні відомості? — спитала Дуня суворо і значуще.
— Я кажу тільки те, що чув сам, під секретом, від небіжчиці Марфи Петрівни. Треба мати на увазі, що з юридичного погляду справа ця дуже темна. Тут жила, та й тепер, здається, живе якась Рессліх, чужоземка і до того ж дрібна лихварка, яка промишляє й іншими справами. От з цією Рессліх пан Свидригайлов був здавна в певних дуже близьких і таємних стосунках. У неї жила далека родичка, племінниця, здається, глухоніма, дівчинка років п’ятнадцяти чи навіть чотирнадцяти, яку ця Рессліх безмежно ненавиділа і кожним шматком їй дорікала; навіть люто била. Якось її знайшли на горищі із зашморгом на шиї. Було визнано, що наклала на себе руки. Після звичайних процедур на тому справа й кінчилася, згодом, проте, з’явився донос, що дитину… жорстоко скривдив Свидригайлов. Правда, все це було неясно, донос був від іншої ж таки німкені, жінки з певним заняттям, що не заслуговувала на довір’я; зрештою, вийшло, що й доносу не було, завдяки старанням і грошам Марфи Петрівни; все звелося до чутки. Проте ця чутка була знаменною. Ви, звичайно, Євдокіє Романівно, чули теж у них історію про служника Пилипа, що помер від мордувань, років шість тому, ще за кріпацтва.
— Я чула, навпаки, що цей Пилип сам повісився.
— Це так, але примусила, або, краще сказати, схилила його до самогубства система безперервних утисків і покарань з боку пана Свидригайлова.
— Я не знаю цього, — сухо відповіла Дуня, — я чула тільки якусь дуже дивну історію, ніби цей Пилип був якийсь іпохондрик, якийсь домашній філософ, люди говорили, “зачитався”, і що повісився він більше через глузування, а не через побої пана Свидригайлова. А він при мені добре поводився зі слугами, і слуги його навіть любили, хоч і справді теж винуватили його в смерті Пилипа.
— Я бачу, що ви, Євдокіє Романівно, вже навіть готові виправдувати його, — зауважив Лужин, скрививши рот у двозначну посмішку. — Справді, він хитрий і великий спокусник щодо дам, сумний приклад цього — Марфа Петрівна, яка так дивно померла. Я тільки хотів допомогти вам і вашій матусі своєю порадою, зважаючи на його нові спроби, які, безперечно, ще повторяться. Щодо мене, то я твердо переконаний, що ця людина безсумнівно зникне знову в борговому відділі. Марфа Петрівна ні в якому разі ніколи не думала що-небудь за ним закріпити, мавши на увазі дітей, і коли й відказала йому дещо, то хіба щось найнеобхідніше, не дуже цінне, ефемерне, чого й на рік не вистачить людині з його звичками.
— Петре Петровичу, прошу вас, — сказала Дуня, — облишмо про пана Свидригайлова. На мене це нагонить нудьгу.
— Він зараз приходив до мене, — сказав раптом Раскольников, уперше перериваючи мовчанку.
З усіх боків пролунали вигуки, всі повернулися до нього. Навіть Петро Петрович схвилювався.
— Години півтори тому, коли я спав, він увійшов, розбудив мене і відрекомендувався, — говорив далі Раскольников. — Він був досить жвавий і веселий і сподівається, що я з ним зійдусь. Між іншим, він дуже просить і шукає побачення з тобою, Дуню, а мене просив бути посередником при цьому побаченні. У нього є до тебе одна пропозиція; що саме, він мені розповів. Крім того, він твердо запевнив мене, що Марфа Петрівна, за тиждень до смерті, встигла відказати тобі, Дуню, за духівницею три тисячі карбованців, і гроші ці ти можеш одержати найближчим часом.
— Слава Богу! — скрикнула Пульхерія Олександрівна і перехрестилася. — Молись за неї, Дуню, молися!
— Це справді так, — вихопилося в Лужина.
— Ну-ну, що ж далі? — квапила Дунечка.
— Потім він сказав, що сам він небагатий і весь маєток переходить його дітям, які тепер у тітки. Далі, що зупинився десь близько від мене, а де — не знаю, не спитав…
— То що ж, що ж він хоче запропонувати Дунечці? — спитала перелякана Пульхерія Олександрівна. — Сказав він тобі?
— Сказав.
— Що ж?
— Потім розповім. — Раскольников замовк і почав пити чай.
Петро Петрович витяг годинника і подивився.
— Треба йти у справі, отже й не заважатиму, — додав він дещо ображено і почав підводитись.
— Залишіться, Петре Петровичу, — сказала Дуня, — адже ви мали намір просидіти вечір. До того ж ви самі писали, що хочете про щось поговорити з матусею.
— Мав намір, Євдокіє Романівно, — значуще промовив Петро Петрович, сівши знову на стілець, але все ще не випускаючи з рук капелюха, — я справді хотів поговорити і з вами, і з вельмишановною вашою матусею, і навіть про дуже важливі речі. Але як і брат ваш не може при мені говорити про деякі пропозиції пана Свидригайлова, так і я не бажаю і не можу розмовляти… в присутності інших… про деякі вельми й вельми важливі речі. До того ж капітальне і настійне прохання моє не було виконане…
Лужин набрав скривдженого вигляду і поважно примовкнув.
— Прохання ваше, щоб брата не було при нашому побаченні, не виконано тільки на мою настійну вимогу, — сказала Дуня. — Ви писали, що брат образив вас; я гадаю, що це треба негайно з’ясувати і ви повинні помиритись. І якщо Родя вас справді образив, то він мусить і буде просити у вас пробачення.
Петро Петрович одразу ж закомизився.
— Є деякі образи, Євдокіє Романівно, яких, і за найщирішого бажання, забути не можна. В усьому є межа, яку переходити небезпечно; бо, раз переступивши, повернутись назад уже не можна.
— Я вам не про те, власне, говорила, Петре Петровичу, — з деяким нетерпінням перебила Дуня, — зрозумійте як слід, що все наше майбутнє залежить тепер від того, чи з’ясується й уладнається все це якнайшвидше, чи ні? Я прямо, з першого слова кажу, що інакше не можу собі це мислити, і коли я хоч трохи дорога вам, то, хоч і важко, а з усією цією історією треба сьогодні ж покінчити. Повторюю, якщо брат винен, він проситиме пробачення.
— Дивуюсь, що ви ставите так питання, Євдокіє Романівно, — дедалі більш роздратовувався Лужин, — цінуючи і, сказати б, обожуючи вас, я водночас вельми й вельми можу не любити когось із ваших домашніх. Претендуючи на щастя стати вашим чоловіком, разом з тим не можу взяти на себе зобов’язання, що не відповідають…
— Ах, покиньте весь час ображатися, Петре Петровичу, — схвильовано перебила Дуня, — і будьте тією розумною і благородною людиною, за яку я вас завжди вважала і хочу вважати. Я дала вам слово, я ваша наречена: довіртесь же мені в цій справі і повірте, я зможу розсудити безсторонньо. Те, що я беру на себе роль судді, це такий же сюрприз моєму братові, як і вам. Коли я, одержавши вашого листа, запросила його сьогодні неодмінно прийти на наше побачення, я йому нічого не сказала про мої наміри. Зрозумійте, що коли ви не помиритесь, то я ж муситиму вибирати між вами: або ви, або він. Так поставлено питання і з вашого, і з його боку. Я не хочу і не повинна помилитись у виборі. Для вас я мушу розірвати з братом; для брата я мушу розірвати з вами. Я хочу й можу дізнатися тепер напевно: брат він мені чи ні? А про вас: чи дорога я вам, чи цінуєте ви мене: чи дружина ви мені?
— Євдокіє Романівно, — роздратовано мовив Лужин, — ваші слова багато що мені одкривають, скажу більше, навіть ображають мене, зважаючи на те становище, у якому я маю честь перебувати щодо вас. Не кажучи вже про те, що ви ставите ніби в один ряд мене і… зарозумілого юнака, що для мене дивно й образливо. Я зрозумів вас так, що ви припускаєте можливість порушення слова, яке ви дали мені. Ви кажете: “або ви, або він?”, отже, тим самим показуєте мені, як небагато важу я для вас… я не можу допустити цього, зважаючи на відносини і… зобов’язання, які існують між нами.
— Як! — спалахнула Дуня: — Я ставлю ваш інтерес поряд з усім, що досі було мені дороге в житті, що досі становило все моє життя, і раптом ви ображаєтесь за те, що я даю вам мало ціни!
Раскольников мовчки і в’їдливо усміхнувся. Разуміхіна всього пересмикнуло; але Петра Петровича це не переконало; навпаки, він щодалі ставав більш причепливим і дратівливим, наче добираючи в цьому смаку.
— Любов до майбутнього супутника життя, до чоловіка, повинна переважати любов до брата,[4-15] — вимовив він сентенційно,[4-16] — і, в усякому разі, я не можу стояти в одному ряду… Хоч я й казав оце зараз, що в присутності вашого брата не бажаю і не можу викласти всього, з чим прийшов, проте я тепер же маю намір звернутись до вельмишановної вашої матусі, бо вважаю, що необхідно з’ясувати дуже капітальний і образливий для мене момент. Син ваш, — звернувся він до Пульхерії Олександрівни, — вчора, в присутності пана Разсудкіна (чи… здається, так? даруйте, забув ваше прізвище, — люб’язно уклонився він Разуміхіну), образив мене, перекрутивши мою думку, яку я виклав вам тоді в приватній розмові, за кавою, а саме, що одруження з бідною дівчиною, яка вже зазнала життєвого горя, по-моєму, вигідніше з погляду подружнього життя, ніж з такою, що зазнала розкошів, бо корисніше для моральності. Ваш син умисно перебільшив значення слів до безглуздя, закинувши мені злісні наміри і, на мою думку, ґрунтуючись на вашій кореспонденції. Вважатиму себе щасливим, якщо ви, Пульхеріє Олександрівно, зможете переконати мене в протилежному і тим значною мірою заспокоїти. Скажіть же мені, в яких саме виразах виклали ви слова мої у вашому листі до Родіона Романовича.
— Я не пам’ятаю, — збилася Пульхерія Олександрівна, — я виклала так, як сама зрозуміла. Не знаю, як переказав вам Родя… Може, він щось і перебільшив.
— Без вашої намови він перебільшити не міг.
— Петре Петровичу, — з гідністю промовила Пульхерія Олександрівна, — доказом того, що ми з Дунею не сприйняли ваших слів як щось дуже погане, є те, що ми тут.
— Правильно, мамо! — схвально сказала Дуня.
— Виходить, я й тут винен! — образився Лужин.
— От ви, Петре Петровичу, все Родіона винуватите, а ви й самі про нього неправду написали у своєму листі, — додала, посміливішавши, Пульхерія Олександрівна.
— Я не пам’ятаю, щоб написав якусь там неправду.
— Ви написали, — різко промовив Раскольников, не обертаючись до Лужина, — що я вчора віддав гроші не вдові роздавленого, як це справді було, а його дочці (якої до вчорашнього дня я ніколи не бачив). Ви написали це, щоб посварити мене з рідними, і для того додали, в мерзотних виразах, про поведінку дівчини, якої ви не знаєте. Все це плітка й підлота.
— Пробачте, добродію, — трясучись від злості, відповів Лужин, — у листі моєму я дуже багато писав про вас і про ваші вчинки тільки тому, що хотів виконати просьбу вашої сестриці і матері — описати їм, якої я думки про вас і яке ви на мене справили враження. Що ж до листа мого, то знайдіть хоч рядок неправди, тобто що ви не витратили грошей і що в сімействі тому, хоча б і нещасному, немає недостойних осіб.
— А по-моєму, то ви, з усіма вашими чеснотами, не варті мізинця тієї нещасної дівчини, в яку ви кидаєте камінь.
— Отже, ви б зважилися ввести її в товариство вашої матері й сестри?
— Я це вже й зробив, коли хочете знати. Я посадив її сьогодні поруч з мамою і Дунею.
— Родю! — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
Дунечка почервоніла; Разуміхін нахмурив брови. Лужин уїдливо і зарозуміло осміхнувся.
— Самі бачите, Євдокіє Романівно, — сказав він, — чи можливе тут порозуміння? Сподіваюсь тепер, що питання це вичерпане і з’ясоване остаточно. Я ж залишаю вас, щоб не заважати дальшій приємності родинного побачення і повідомленню секретів (він підвівся з місця і взяв капелюха). Але, йдучи, дозволю собі висловити надію, що надалі мені не загрожуватиме можливість подібних зустрічей і, сказати б, компромісів. А вас же особливо проситиму, вельмишановна Пульхеріє Олександрівно, подбати про це, тим паче що й лист мій був адресований вам, а не комусь іншому.
Пульхерія Олександрівна трохи образилась.
— Щось ви вже зовсім нас під владу свою берете, Петре Петровичу. Дуня вам розповіла причину, чому ми не виконали вашого бажання: вона добрі наміри мала. Та й пишете ви мені, наче наказуєте. Невже ж нам кожне бажання ваше за наказ вважати? А я от вам скажу, що, навпаки, вам слід тепер з нами бути особливо делікатним і вибачливим, бо ми все кинули і, на вас звірившись, сюди приїхали, отже, і без того вже майже у вашій владі перебуваємо.
— Це не зовсім справедливо, Пульхеріє Олександрівно, і особливо тепер, коли вас повідомлено про ті три тисячі, які Марфа Петрівна відказала, і які, здається, дуже до речі, судячи з нового тону, яким заговорили ви зі мною, — додав він ущипливо.
— А взявши до уваги оці ваші слова, можна справді припустити, що ви розраховували на нашу безпорадність, — роздратовано сказала Дуня.
— Але тепер принаймні не можу на це розраховувати й особливо не бажав би перешкодити повідомленню про секретні пропозиції Аркадія Івановича Свидригайлова, на що він уповноважив вашого братіка, а вони, я бачу, мають для вас капітальне значення, а може, й вельми приємні.
— Ой боже мій! — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
Разуміхін не міг всидіти на стільці.
— І тобі не соромно тепер, сестро? — спитав Раскольников.
— Соромно, Родю, — сказала Дуня. — Петре Петровичу, ідіть геть звідси! — сполотнівши від гніву, звернулася вона до Лужина.
Петро Петрович, здається, зовсім не сподівався такого кінця. Він надто покладався на себе, на свою владу і на безпорадність своїх жертв. Не повірив і тепер. Він зблід, і губи його затрусились.
— Євдокіє Романівно, якщо я вийду тепер у ці двері, при такому напутті, то — зважте це — я вже не повернуся ніколи. Обміркуйте як слід! Моє слово тверде.
— Яке нахабство! — скрикнула Дуня, схоплюючись з місця, — та я й не хочу, щоб ви повертались!
— Як? Так он воно що-о! — закричав Лужин, який до останньої хвилини не міг повірити в таку розв’язку, а тому зовсім змішався, — так он що-о! А чи знаєте, ви, Євдокіє Романівно, що я міг би й протестувати.
— Яке право ви маєте так говорити з нею! — палко вступилася Пульхерія Олександрівна, — на якій підставі ви можете протестувати? І які це ваші права? Ну, чи віддам я вам, отакому, мою Дуню? Ідіть собі геть, залиште нас зовсім! Ми самі винні, що на таке недобре діло пішли, а найбільше я…
— Одначе ж, Пульхеріє Олександрівно, — розпалився розлютований Лужин, — давши слово, якого тепер зрікаєтесь, ви зв’язали мене ним… і, нарешті… нарешті, я втягнений був, так би мовити, через те у витрати…
Ця остання претензія так відповідала вдачі Петра Петровича, що Раскольников, блідий від гніву і від зусиль стримати його, раптом не здержався і — зареготав.
Але Пульхерія Олександрівна втратила терпець:
— У витрати? В які ж це витрати? Часом чи не про скриню нашу згадуєте? Та вам же її кондуктор задурно провіз. Господи, ми ж вас і зв’язали! Та схаменіться, Петре Петровичу, це ви нам руки і ноги зв’язали, а не ми вам!
— Годі, мамо, прошу тебе, годі! — благала Євдокія Романівна. — Петре Петровичу, зробіть ласку, ідіть собі!
— І піду, але одне тільки останнє слово! — сказав він, уже майже не володіючи собою, — ваша матуся, здається, зовсім забула, що я зважився вас узяти, так би мовити, після міського поговору, який поширився по всій окрузі відносно репутації вашої. Знехтувавши заради вас громадську думку і знімаючи ганьбу з вас, я, звичайно, міг вельми й вельми сподіватись, що ви це оціните, і навіть зажадати від вас вдячності… І тільки тепер відкрились мені очі! Бачу сам, що, може, повівся вельми й вельми необачно, нехтуючи громадський голос.
— Та чи він при своєму розумі! — крикнув Разуміхін, схоплюючись зі стільця і вже готовий кинутись на Лужина.
— Негідна ви і зла людина, — сказала Дуня.
— Ні слова! Ні жесту! — вигукнув Раскольников, удержуючи Разуміхіна, потім підійшов мало не впритул до Лужина:
— Прошу одразу ж вийти! — сказав він тихо і роздільно, — і жодного слова більше, бо…
Петро Петрович якусь мить дивився на нього з блідим І скривленим від злості обличчям, потім повернувся, вийшов, і вже, звичайно, мало хто ніс коли-небудь у серці своєму стільки злісної ненависті до когось, скільки цей добродій до Раскольникова. Його, і тільки його, він обвинувачував у всьому. Дивно, що, вже спускаючись сходами, він усе ще тішив себе надією, що, може, не все ще втрачено і, щодо самих дам, справа навіть “вельми й вельми” поправна.
III
Головне було в тому, що він, аж до останньої хвилини, ніяк не сподівався такої розв’язки. Він комизився до краю, не припускаючи навіть можливості, що дві бідні й беззахисні жінки можуть вийти з-під його влади. Переконанню цьому великою мірою спричинилися пиха і той ступінь самовпевненості, який точніше назвати самозакоханістю. Петро Петрович, пробившись із низів, до хворобливості звик милуватися собою, високо цінив свій розум і здібності і навіть іноді, наодинці, любувався своїм обличчям у дзеркалі.[4-17] Але найбільше у світі любив і цінив він добуті працею та іншими засобами свої гроші: вони рівняли його з усім, що було вище від нього.
Нагадуючи тепер з гіркотою Дуні про те, що він вирішив взяти її, незважаючи на поговір, Петро Петрович говорив зовсім щиро і навіть відчував глибоке обурення проти такої “чорної невдячності”. А тимчасом, сватаючи тоді Дуню, він цілком уже був переконаний у безглуздості всіх цих пліток, які сама Марфа Петрівна привселюдно спростувала, а все маленьке місто давно вже облишило, палко виправдуючи Дуню. Та він тепер і сам не зрікся б того, що все це знав уже й тоді. І проте він усе-таки високо цінив свою рішимість піднести Дуню до себе і вважав це за подвиг. Говорячи про це зараз Дуні, він виказував свою таємну, виплекану ним думку, якою він уже не раз милувався, і зрозуміти не міг, як інші могли не милуватися його подвигом. Прибувши тоді з візитом до Раскольникова, він увійшов з почуттям благодійника, що готується пожати плоди і вислухати вельми солодкі компліменти. І, вже звичайно, тепер, спускаючись сходами, він вважав себе найвищою мірою зневаженим і невизнаним.
Дуня ж була йому просто необхідна, одмовитись від неї для нього було неможливо. Давно вже, кілька років, з насолодою мріяв він про одруження, але все призбирував гроші й чекав. Він із захопленням мріяв, у найбільшому секреті, про дівчину благонравну і бідну (неодмінно бідну), дуже молоденьку, дуже гарну, благородну й освічену, дуже залякану, таку, що зазнала надзвичайно багато лиха і вповні би перед ним схилялася, яка б усе своє життя вважала його рятівником своїм, благоговіла перед ним, корилася, дивувалась йому, і тільки йому одному. Скільки сцен, скільки солодких епізодів створив він в уяві на цю принадну і пікантну тему, спочиваючи в затишку від справ! І от мрія стількох років уже майже справджувалася: краса й освіченість Євдокії Романівни вразили його; безпорадне становище її заохотило його страшенно. Тут було навіть трохи більше того, про що він мріяв: була дівчина горда, з характером, доброчесна, вихованням і розвитком вища від нього (він відчував це), і така істота буде рабськи вдячна йому все життя за його подвиг і благоговійно схилиться перед ним, а він безмежно І цілком владарюватиме!.. Мов навмисно, незадовго перед тим, після тривалих міркувань і вичікувань, він вирішив, нарешті, остаточно змінити кар’єру, щоб мати ширше коло діяльності, а разом з тим поступово перейти й у вище товариство, солодкі мрії про яке давно вже не залишали його… Одним словом, він наважився скуштувати Петербурга. Він знав, що з допомогою жінок можна “вельми й вельми” багато виграти. Принадність чарівної, доброчесної й освіченої дружини могла надзвичайно полегшити його шлях, привернути до нього, створити ореол… і от — усе гинуло! Цей теперішній раптовий, химерний розрив уразив його, мов удар грому. Це був якийсь неподобний жарт, безглуздя! Він тільки трошечки покомизився; він навіть не встиг і висловитись, він просто пожартував, захопився, а кінчилося так серйозно! Нарешті, він уже навіть любив по-своєму Дуню, він уже владарював над нею в мріях своїх — і раптом!.. Ні! Завтра ж, завтра ж усе це треба відновити, загоїти, виправити, а головне — прищикнути цього зарозумілого молокососа, хлопчиська, який був причиною усього. З болісним відчуттям пригадувався йому, теж якось мимоволі, Разуміхін… та, проте, він скоро заспокоївся: “Ще б і цього поставити нарівні з ним!” Але кого він справді серйозно боявся, — то це Свидригайлова… Одним словом, попереду було багато клопоту.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Ні, я, я найбільш винна! — говорила Дунечка, обнімаючи й цілуючи матір, — я понадилася на його гроші, але, присягаюсь, брате, я й не уявляла, що він такий негідник. Коли б я роздивилася його раніше, я б нізащо не понадилась! Не винувать мене, брате!
— Бог врятував! Бог врятував! — бурмотіла Пульхерія Олександрівна, але якось несвідомо, мовби ще не зовсім збагнувши все, що сталося.
Всі раділи, через п’ять хвилин навіть сміялись. Іноді тільки Дунечка блідла і хмурила брови, пригадуючи те, що сталося. Пульхерія Олександрівна і не уявляла, що вона сама теж буде рада; розрив з Лужиним здавався їй ще вранці страшним лихом. Але Разуміхін був у захопленні. Він не смів ще цілком цього виявити, але весь тремтів, імов у гарячці, наче п’ятипудова гиря спала з його серця. Тепер він має право віддати їм усе своє життя, служити їм… Та мало чого тепер! А втім, він ще полохливіше відгонив думки про те, що буде далі, і боявся своєї уяви. Один тільки Раскольников сидів на тому ж місці і здавався похмурим і неуважливим. Він, що найбільш наполягав на випровадженні Лужина, неначе найменш цікавився тепер тим, що сталося. Дуня мимоволі подумала, що він усе ще на неї дуже сердиться, а Пульхерія Олександрівна придивлялась до нього боязливо.
— Що ж сказав тобі Свидригайлов? — підійшла до нього Дуня.
— Ага, а й справді! — вигукнула Пульхерія Олександрівна.
Раскольников підвів голову.
— Він неодмінно хоче подарувати тобі десять тисяч карбованців і при цьому висловлює бажання зустрітись з тобою один раз у моїй присутності.
— Зустрітись! Ні за що у світі! — скрикнула Пульхерія Олександрівна, — і як він сміє їй гроші пропонувати!
Потім Раскольников переказав (досить сухо) свою розмову зі Свидригайловим, пропустивши про привид Марфи Петрівни, щоб не вдаватись у зайву матерію, і з огидою відкидаючи навіть саму думку про можливість переказати їм будь-що, крім найнеобхіднішого.
— Що ж ти йому відповів? — спитала Дуня.
— Спочатку — що не перекажу тобі нічого. Тоді він заявив, що сам, усіма засобами, шукатиме зустрічі. Він запевняв, що пристрасть його до тебе була дурістю і що тепер він нічого до тебе не почуває… Він не хоче, щоб ти йшла за Лужина… Взагалі ж говорив плутано.
— Що ти сам про нього думаєш, Родю? Яким він тобі здався?
— Сказати правду, нічого до ладу не розумію. Пропонує десять тисяч, а сам каже, що не багатий. Запевняє, що хоче кудись виїхати, і за десять хвилин забуває, що про це говорив. Або раптом каже, що хоче одружитись і що йому вже дівчину сватають… Звичайно, у нього є якийсь намір, і найпевніше — поганий. Але й тут дивно якось припустити, щоб він так по-дурному починав справу, мавши щодо тебе поганий намір… Я, звичайно, відмовив йому, за тебе, щодо цих грошей, раз і назавжди. Взагалі він мені дуже чудним здався, і… навіть… мовби трохи божевільним. Та я міг і помилитись; тут просто, може, своєрідний обман. Смерть Марфи Петрівни, здається, справді вразила його…
— Упокой, Господи, її душу! — вигукнула Пульхерія Олександрівна, — вік, вік за неї Бога молитиму! Ну що б з нами було тепер, Дуню, без цих трьох тисяч! Господи, наче з неба впали! Ой Родю, адже в нас уранці всього три карбованці за душею лишалося, і ми з Дунечкою на те тільки й покладалися, як би годинник де-небудь швидше в заставу віддати, аби тільки не просити в цього, поки сам не догадається.
Дуню якось уже занадто вразила пропозиція Свидригайлова. Вона все стояла замислившись.
— Він щось жахливе надумав! — сказала вона пошепки, про себе, ледь не здригаючись.
Раскольников помітив цей надмірний страх.
— Мабуть, доведеться мені не раз ще його бачити, — сказав він Дуні.
— Будемо стежити! Я його вистежу! — енергійно крикнув Разуміхін. — Очей не спущу! Мені Родя дозволив. Він мені сам сказав оце недавно: “Бережи сестру”. А ви дозволите, Євдокіє Романівно?
Дуня усміхнулась і простягнула йому руку, але неспокій не сходив з її обличчя. Пульхерія Олександрівна боязко на неї поглядала; проте три тисячі її, очевидно, заспокоювали.
За чверть години всі дуже жваво розмовляли. Навіть Раскольников хоч і мовчав, але якийсь час уважно слухав. Ораторствував Разуміхін:
— І чого, чого вам їхати звідси! — захоплено і палко розливався він, — і що ви робитимете в тому поганенькому місті? А головне, ви тут усі вкупі й одне одному потрібні, — вже ж так потрібні, зрозумійте мене! Ну, хоч якийсь час… Мене ж візьміть у друзі, в компаньйони, і вже будьте певні, що почнемо вигідну справу. Слухайте, я вам докладно все це розтлумачу — весь проект! У мене ще вранці, коли нічого ще не трапилось, у думці вже крутилось… От у чому річ: є у мене дядько (я вас познайомлю; найлагідніший і найповажніший дідуган!), а в цього дядька є тисяча карбованців капіталу; а сам живе на пенсіон і не бідує. Другий рік, як він пристає до мене, щоб я взяв у нього цю тисячу, а йому б по шість процентів платив. Я його хитрість бачу: йому просто хочеться допомогти мені; але торік мені не треба було, а цього року я тільки й чекав, коли приїде, і надумав узяти. Далі ви дасте другу тисячу, з ваших трьох, і от і досить на перший випадок, от ми й об’єднаємось. Що ми будемо робити?
Тут Разуміхін заходився розвивати свій проект і багато говорив про те, як майже всі наші книгопродавці і видавці мало тямлять у своєму товарі, а тому вони звичайно й погані видавці, тимчасом як порядні видання взагалі окупаються і дають процент, іноді значний. Саме про видавничу діяльність і мріяв Разуміхін, який уже два роки працював на інших і непогано знав три європейські мови, хоч днів шість тому і сказав Раскольникову, що в німецькій “швах”, аби умовити його взяти на себе половину перекладацької роботи і три карбованці завдатку; він тоді сказав неправду, І Раскольников знав, що він каже неправду.
— Ну, чого, чого ж нам своє втрачати, коли в нас один із найголовніших засобів опинився — власні гроші? — гарячився Разуміхін. — Звичайно, треба докласти праці, та ми й будемо працювати, ви, Євдокіє Романівно, я, Родіон… деякі видання дають тепер чималий процент! А головна основа нашого починання в тому, що знатимемо, щб саме треба перекладати. Будемо і перекладати, і видавати, і вчитись, усе разом. Тепер я можу бути корисним, бо маю досвід. От уже мало не два роки по видавцях швендяю і всю їх підноготну знаю: не святі горшки ліплять, повірте! І чого, чого мимо рота шматок проносити! Та я сам знаю і в таємниці держу творів два-три таких, що за саму тільки думку перекласти і видати їх можна карбованців по сто взяти за кожну книжку, а за одну з них я й п’ятсот карбованців за саму думку не візьму. І що ви гадаєте, скажи я кому, ще й не повірить, чого доброго, такі твердолобі! А вже щодо клопоту різного, друкарень там, паперу, продажу, це ви мені доручіть! Усі закапелки знаю! Помаленьку почнемо, до більшого дійдемо, принаймні на харч заробимо, і вже, в усякому разі, своє повернемо.
У Дуні очі блищали.
— Те, що ви кажете, мені дуже подобається, Дмитре Прокоповичу, — сказала вона.
— Я в таких справах, звичайно, нічого не розумію, — озвалася Пульхерія Олександрівна, — може, воно й добре, та знову ж і Бог знає, як воно вийде. Що не кажіть, справа нова. Звичайно, нам лишитись тут необхідно хоч на якийсь час…
Вона подивилася на Родю.
— Як ти гадаєш, брате? — спитала Дуня.
— Я гадаю, що в нього дуже слушна думка, — відповів він. — Про фірму, звичайно, мріяти наперед не слід, але п’ять-шість книжок справді можна видати з вигодою. Я й сам знаю один твір, який неодмінно піде. А щодо того, що він зуміє повести справу, то в цьому немає й сумніву: він на цьому розуміється… А втім, у вас ще буде час домовитись…
— Ура! — закричав Разуміхін, — тепер стривайте, тут є одна квартира, в цьому ж будинку, тих же хазяїв. Вона окрема, з цими номерами не сполучається і мебльована, ціна помірна, три кімнатки. От на перший випадок і займіть. Годинник ваш я завтра віддам у заставу і принесу гроші, а далі все уладнається. А головне, можете всі троє разом жити, і Родя з вами… Та куди ж ти, Родю?
— Як, Родю, ти вже йдеш! — навіть злякалася Пульхерія Олександрівна.
— І в такий момент! — крикнув Разуміхін.
Дуня дивилась на брата з недовірливим подивом. У руках його був кашкет; він збирався йти.
— Що це ви наче ховаєте мене або навіки прощаєтесь, — якось дивно промовив він.
Він наче усміхнувся, але мовби це була й не усмішка.
— А втім, хто ж знає, може, востаннє бачимось, — вихопилося в нього.
Він подумав це про себе, але якось само вимовилося вголос.
— Та що з тобою! — скрикнула мати.
— Куди йдеш ти, Родю? — з якимсь дивним виразом спитала Дуня.
— Та мені дуже потрібно, — відповів він невиразно, мовби вагаючись, чи варт говорити те, що він хотів сказати. Але в блідому обличчі його була якась тверда рішимість.
— Я хотів сказати… йдучи сюди… я хотів сказати вам, мамо… і тобі, Дуню, що нам краще б на якийсь час розійтись. Я себе почуваю недобре, я неспокійний… я згодом прийду, сам прийду, коли… можна буде. Я вас пам’ятаю і люблю… Лишіть мене! Лишіть мене самого! Я так вирішив, ще раніше… Я це твердо вирішив… Що б зі мною не було, загину я чи ні, я хочу бути один. Забудьте мене зовсім. Так краще… Не розпитуйте про мене. Коли треба буде, я сам прийду або… вас покличу. Може, все воскресне!.. А тепер, якщо любите мене, відмовтесь від мене!.. Інакше я вас зненавиджу, я це відчуваю… Прощайте!
— Господи! — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
І мати і сестра були страшенно перелякані; Разуміхін теж.
— Родю, Родю! Помирись із нами, будьмо як досі! — вигукнула сердешна мати.
Він повільно повернувся до дверей і повільно пішов з кімнати. Дуня догнала його.
— Брате! Що ти з матір’ю робиш? — прошептала вона, і в палаючому погляді її було обурення.
Він сумно подивився на неї.
— Нічого, я прийду, я приходитиму! — пробурмотів він тихо, наче не зовсім усвідомлюючи, що саме хоче сказати, і вийшов з кімнати.
— Бездушний, злий егоїст! — скрикнула Дуня.
— Він бо-же-вільний, а не бездушний! Він з розуму звихнувся! Невже ви цього не бачите? Ви бездушна після цього!.. — схвильовано прошепотів Разуміхін коло самого її вуха, міцно стиснувши їй руку.
— Я зараз повернуся! — гукнув він приголомшеній Пульхерії Олександрівні і вибіг з кімнати.
Раскольников чекав його в кінці коридора.
— Я так і знав, що ти вибіжиш, — сказав він. — Повернись до них і будь із ними… Будь і завтра в них… І завжди. Я… можливо, прийду… коли можна буде. Прощай!
І, не простягаючи руки, він пішов.
— Та куди ти? Чого ти? Та що з тобою? Та хіба можна так!.. — бурмотів украй розгублений Разуміхін.
Раскольников спинився ще раз.
— Раз назавжди: ніколи ні про що мене не питай. Мені нічого тобі відповісти… Не приходь до мене. Може, я й прийду сюди… залиш мене, а їх… не залишай. Розумієш мене?
