Отже, можемо вважати, що 8 це є. Далі, з усіх англійських слів найуживаніше the, означений артикль. Тепер подивімося, чи не знайдемо тут сполучень трьох, щоразу розташованих у тій самій послідовності знаків, з яких останнім знаком було б 8. Якщо знайдемо такі сполучення, вони найімовірніше означатимуть слово the. Приглянувшись, ми й справді знаходимо не менш як сім разів повторене сполучення знаків ; 48. Таким чином, можемо вважати, що крапка з комою це t, 4 це h, а 8 — це є. В цьому останньому ми вже добре пересвідчилися. Це вже посуває нас набагато вперед.
Розшифрувавши ціле одне слово, ми можемо встановити перші й останні літери багатьох інших слів, що дуже важливо. Ось візьмімо хоча б передостаннє сполучення ;48 — це майже на самому кінці. Перший після 8 знак, крапка з комою, як ми знаємо, починає нове слово. З шести подальших, після the, знаків п’ять нам уже відомо. Підставляємо замість знаків літери і, замінивши невідому літеру крапкою, записуємо: t.eeth.
Літери th доводиться відразу відкинути, бо такого закінчення не має жодне англійське слово зі стількох літер, що починається з t. У цьому легко пересвідчитись, підставляючи на порожнє місце одну по одній усі літери абетки. Залишається, отже,
t.ee.
Перебравши, якщо потрібно, усю абетку, знаходимо єдине можливе прочитання — tree, тобто “дерево”. Маємо, таким чином, ще одну літеру — г, зображену в шифрі як (, і можемо прочитати вже два слова поспіль:
the tree.
Трохи далі бачимо знову сполучення ;48, тобто the. Випишім тепер цей уривок тексту поміж відомими нам словами:
the tree ; 4 ( А ? 34 the.
Підставивши вже розшифровані літери, маємо:
the tree thr A ? 3h the.
З крапками замість невідомих літер уривок виглядатиме так:
the tree thr … h the.
Тут відразу напрошується слово through, “через”, що дає нам ще три літери — о, и і g, зашифровані відповідно знаками Д ? і 3.
Пильно приглянувшись тепер до сполучень розшифрованих уже знаків у криптограмі, знаходимо неподалік від початку запис
83(88,
тобто egree, що, безперечно, означає слово degree (“градус”) без першої літери. Звідси маємо ще одну літеру — d (знак =).
Поминувши чотири знаки після слова degree, бачимо сполучення
;46(;88+,
або ж, якщо під розшифровані знаки підставити літери, а нерозшифрований знак замінити на крапку —
th.rtee.
На думку відразу спадає слово thirteen, тобто “тринадцять”, що дає нам ще дві нових літери, і та п, у криптограмі відповідно 6 та +.
Звертаємось тепер до початку шифрованого запису:
53∆∆ =
Після підстановки одержуємо:
.good.
Звідси бачимо, що перший знак це а, неозначений артикль, а перші два слова це
A good (“добрий”).
Щоб уникнути плутанини, складім табличку розшифрованих знаків, розташувавши їх за абеткою:
5 означає а
= означає d
8 означає є
3 означає g
4 означає h
6 означає і
+ означає п
∆ означає о
( означає r
? означає t
Розшифровано, отже, десять найважливіших літер. Гадаю, нема потреби докладно зупинятись на тому, як я розшифрував решту. В усякому разі, ви, мабуть, переконалися, що такого роду криптограми не дуже важко розгадувати, знаючи їхню будову. Але майте на увазі, що ця криптограма належить до найпростіших. Залишається дати вам повний текст розшифрованого запису на пергаменті. Отже, прошу:
“A good glass in the Bishop’s hostel in the Devil’s seat twenty one degrees and thirteen minutes northeast and by north main branch seventh limb east side shoot from the left eye of the death’s-head a bee-line from the tree through the shot fifty feet out”.
(“Добре скло в єпископовім заїзді на чортовім сідалі двадцять один градус і тринадцять мінут північ-північ-схід головний сук сьома гілляка східний бік стріляй з лівого ока мертвої голови пряма лінія від дерева через постріл на п’ятдесят футів”),
— Але загадка поки що так і не розв’язалася,— зауважив я.— Як видобути хоч який-небудь глузд з усіх цих “чортових сідал”, “мертвих голів” та “єпископових заїздів”?
— Маєте рацію,— погодився Легран,— як на перший погляд, ясності тут мало. Головне, що я мав тепер зробити,— це розчленувати текст на логічно зв’язані між собою фрази.
— Тобто поставити знаки пунктуації?
— Атож, можна сказати й так.
— І як же вам це пощастило?
— Я бачив, що укладач криптограми зумисне писав усі слова всуціль, щоб важче було її розгадати. Ну, а коли за таке діло береться хтось не аж надто тямущий, він майже неодмінно переборщить. Там, де йому в процесі писання трапиться кінець речення чи слова, він конче намагатиметься дальший знак поставити якнайближче до попереднього. Ось пригляньтеся до криптограми, й ви легко помітите п’ять таких місць. Виходячи з цього, я так помежував текст:
“Добре скло в єпископовім заїзді на чортовім сідалі — двадцять один градус і тринадцять мінут — північ-північ-схід — головний сук сьома гілляка східний бік — стріляй з лівого ока мертвої голови — пряма лінія від дерева через постріл на п’ятдесят футів”.
— Проте від цього межування мені зовсім не стало ясніше,— сказав я.
— В перші дні мені теж так само,— відповів Легран.— А тим часом я заходився ревно розпитувати кожного, чи не знає хто поблизу Салівенового острова будівлі під назвою “єпископів заїзд”. Нічого не довідавшись, я вже мав намір розширити смугу обстежень і повести їх систематичніше, коли це одного ранку мені раптом спало на думку: а може, цей “єпископів заїзд” якось стосується давнього роду Біскопів, що колись володів старовинною садибою за чотири милі на північ від острова. Я подався на плантацію і розпитав тамтешніх старих негрів. Нарешті одна старенька бабця сказала, що чула про такий собі “єпископів заїзд” і, може, навіть і покаже мені туди дорогу, тільки що то зовсім не заїзд, ані шинок, а просто висока скеля.
Я пообіцяв їй добре віддячити за клопіт, і вона, трохи повагавшись, погодилася провести мене. Знайшли ми те місце без будь-яких труднощів, і, відпустивши негритянку, я став розглядатися довкола. “Заїзд” виявився нагромадженням диких урвищ та скель, найвища з яких стояла трохи осторонь і скидалася на штучну споруду.
Я видерся на вершечок цієї скелі й зупинився, не знаючи, що ж робити далі.
Коли я так роздумував, погляд мій упав на вузький при-скалок на східному узбіччі скелі, десь так за ярд нижче від вершини. Цей прискалок виступав наперед дюймів на вісімнадцять і був не більш як фут завширшки, а заглибина в скелі саме понад ним робила його трохи подібним до крісла з увігнутою спинкою, що були модні за наших прадідів.
Я здогадався, що це і є “чортове сідало”, згадане в криптограмі; тепер таємниця була неначебто розв’язана.
“Добре скло”, ясна річ, означало не що інше, як підзорну трубу — моряки-бо часто вживають слово “скло” в такому значенні. Отже, тут, як я відразу збагнув, треба було вдатися до підзорної труби, до того ж дивитись у неї з точно визначеної позиції. А “двадцять один градус і тринадцять мінут” та “північ-північ-схід” означали, безперечно, спрямування труби. Страшенно збуджений своїми відкриттями, я поспішив додому, озброївся підзорною трубою й вернувся на скелю.
Зійшовши на виступ, я виявив, що сидіти там можна лише в одній певній позі. Це підтверджувало мій попередній здогад. Я взявся за трубу. “Двадцять один градус і тринадцять мінут” — це, звичайно, була висота понад видимим обрієм, оскільки напрямок по горизонталі недвозначно вказували слова “північ-північ-схід”. Цей напрямок я визначив за кишеньковим компасом, а тоді, піднісши трубу під кутом десь так у двадцять один градус, став обережно водити нею вгору-вниз, аж поки увагу мою привернув круглий отвір чи то просвіт у листі величезного дерева, що вдалині підносилося над усіма своїми сусідами. Посеред того просвіту я помітив білу цятку, але що воно таке, спершу не міг розгледіти. Відрегулювавши фокус труби, я глянув ще раз і побачив, що то людський череп.
Відкриття це так піднесло мене на дусі, що й уся загадка видалась розгаданою. Адже ясно було, що слова “головний сук сьома гілляка східний бік” могли означати лише розташування черепа на дереві, а вказівка “стріляй з лівого ока мертвої голови” також дозволяла тільки одне тлумачення, коли йшлося про пошук захованого скарбу. Я міркував так: якщо опустити до землі кулю, пропущену крізь лівий очний отвір черепа, і провести пряму лінію від найближчої точки стовбура через “постріл” (тобто місце, куди впала куля) далі на п’ятдесят футів, то саме там і буде місце, де ймовірно закопано скарб.
— Ваш хід думок,— зауважив я,— здається напрочуд ясним, простим і переконливим, дарма що здогади трохи й химерні. Але що ви зробили, коли вибралися з “єпископового заїзду”?
— Вивчив якнайуважніше дерево, щоб його опісля розпізнати, і рушив додому. Проте щойно я зліз із “чортового сідала”, як круглий просвіт зник, і марно я силкувався побачити бодай проблиск його. Ось це й видалося мені найхитрішим в усій справі (в чому я добре пересвідчився після кількох спроб),— що круглий просвіт видко лише з одного місця, з вузького прискалка на скелі.
У цій подорожі до “єпископового заїзду” мене супроводив Джупітер, який, звісно, помітив, що останні тижні я став якийсь чудний, і тепер не покидав мене самого ні на хвилину. Але другого ранку, вставши ще вдосвіта, я спромігся нишком вишмигнути з дому і одинцем подався в гори розшукувати те дерево. Врешті я таки знайшов його, хоч і добре попомучився. А коли я пізно вернувся додому, служник хотів мене віддухопелити. Ну, а решту пригод ви знаєте не згірше за мене.
— Коли ми вперше копали,— сказав я,— то схибили місцем, певно, через те, що Джупітер з дурного свого розуму опустив жука із правої очниці черепа замість лівої, так?
— Саме через це. На місці нашого “пострілу”, тобто де ми забили кілочок під деревом, відхилення становило тільки зо два дюйми, і якби скарб там було й закопано, така похибка анітрохи б не зашкодила. Але ж “постріл” і найближча точка дерева вказували тільки напрямок, тож-бо що далі ми відходили від дерева, більшало й відхилення, і за п’ятдесят футів відстані скарб залишився зовсім осторонь. Якби не моє найглибше переконання, що скарб таки справді десь неподалік, уся наша праця пішла б намарне.
— Гадаю, цю химерію з черепом, щоб кулю неодмінно пропустити крізь очницю черепа, навіяв Кідові піратський прапор. Кідові не бракувало поетичної уяви, коли він зробив так, щоб шлях до його скарбу вказувала ця зловісна емблема.
— Можливо; хоч я схильний думати, що в даному разі тверезий глузд заважив не менше, ніж поетична уява. Невелика річ, щоб її побачити з “чортового сідала”, повинна бути біла, а щодо білини ніщо не зрівняється з людським черепом: від усяких негод він тільки білішає.
— А цей ваш проречистий тон, оці вимахування жуком? Це щось украй дивне. Я був певний, що ви збожеволіли. І чом ви хотіли опустити з очниці черепа неодмінно жука, а не кулю?
— Та, щиро кажучи, мене трохи роздратували ваші натяки, що я, мовляв, з’їхав з глузду, тож я нишком поклав собі відплатити вам невеличкою містифікацією. Через це я й вимахував жуком, і через це ж таки надумав опустити його з дерева. До речі, на цей намір наштовхнуло мене якраз ваше зауваження, що жук дуже важкий.
— Ага, розумію. Тепер лишається тільки ще одне з’ясувати. Оці скелети, що в ямі,— звідки вони могли взятися?
— Про це я знаю не більше за вас. Можливе, одначе, лиш одне правдоподібне пояснення — хоча й страшно уявити собі таку нелюдську жорстокість. Звісна річ, Кідові — якщо це справді Кід заховав скарб, у чому я не маю сумніву,— Кідові хтось мусив допомагати у цій роботі. А коли основну частину роботи було виконано, він, мабуть, вирішив, що усунути зайвих свідків не завадить. Два-три удари кайлом, коли його помічники ще поралися в ямі,— і було вже по всьому. А проте, може, тих ударів знадобилося десяток, хто зна…
