3
Усе небо вгорі заволокла сиза каламутна хмара, розмірено погойдувалися верховини ялин, ліс занепокоєно гув, і перші краплини навкоси розітнули повітря.
Іван прудко, зумисне не сповільнюючи ходи, ліз і ліз між дерев і каміння, лише тепер помітивши, як голе його коліно поблискує крізь подерту собакою холошу. Мабуть, поки стояв під скелею, холоша на стегні десь присохла до рани, а тепер одірвалася, бо рана раптом запекла. Позбивані об каміння пальці на ногах теж кривавили, якоюсь шпичкою він боляче наколов п’яту, але зважати на це не було коли.
Позаду тим часом усе змовкло, застукана дощем небезпека десь причаїлася, відстала, за ними поки що не було чути ніякого переслідування. Але воно повинне було озватись. Іван знав, що німці так їх не залишать, певно, вони поставили вже на ноги всю охорону, поліцію, собак. О, це було дуже нелегко — втекти, хіба що їм допоможе дощ: приховає, заглушить кроки, змиє сліди. Гострим нервовим поглядом Іван усе вдивлявся крізь ріденький, ще затуманений серпанок дощу і дуже стерігся, аби не натрапити на якусь засідку. Час від часу він іще ловив позаду стукіт кроків своєї супутниці, вона відставала, губила з ніг то одну, то другу “клумпес” і потім підтюпцем наздоганяла його. Тоді кілька хвилин чулося поруч її уривчасте від утоми дихання, але незабаром воно знову зникало.
Іван намагався не зважати на неї: коли б вона відстала зовсім, він, мабуть, зітхнув би полегшено, але, поки вона була тут, поблизу, не міг кинути чи прогнати її й піти самому. Він тільки думав: і звідки її, на лихо, принесло до нього! Диви ти — вирвалася з заводу, наздогнала, вже на що він шпарко йшов, а ось не відстала. Хоч він і чимало змарнував часу на собак, іще добре, що німці загаялися, не налетіли на ту яругу. Дощик тим часом усе густішав, усе щільніше оповивав лісисті гори теплий туман — це тішило Івана, так легше було заховатися в лісі, якнайдалі одійти від містечка.
Тільки під дощем іти було не дуже приємно, наскрізь промокла куртка гидко облипала тіло, холоші теж забрьохались, і він закотив їх, як, бувало, косарі, — до колін. Спочатку Іван радів, що завдяки дощеві зблякне, потьмяніє його смугастий, помітний здалеку строкатий одяг. Воно так і сталося, лише клятущі кружечки мішеней, намальовані клеєвою фарбою, ніяк не мутніли і стали ще помітніші на змокрілій куртці.
Так минула година чи й більше, коли, продираючись крізь мокрий хвойний підлісок з туго нап’ятими поміж гіллям струнами павутиння, на якому тремтіли дрібненькі капельки води, Іван побачив дорогу. Гладенька, блискуча од вологи стрічка її легко згиналася на повороті і зникала в горах. Іван спинився, дослухаючись, — здається, дорога безлюдна. Тоді він озирнувся — дівчина, одхиляючи від обличчя мокрі гілочки ялинок, оддалік пробиралася до нього. Треба було зачекати її і перейти дорогу разом, бо сама вона ще зробить щось не так і викаже обох.
Дівчина підійшла і стомлено спинилася поруч, теж помітивши дорогу, вже з більшою обережністю, ніж напочатку, поставилася до небезпеки. Він бистро ковзнув поглядом по її мокрій смугастій куртці, яка щільно обліпила гнучкий тоненький стан, маленькі гострі перса, і знову спохмурнів — так це не пасувало до того рискованого становища, в якому вони опинились. А вона, видно, зраділа зупинці, відпочивала. Взявшися рукою за вершечок сосонки, другою вилила з колодок воду і стомлено, хоч і не дуже заклопотано, зітхнула.
Іван, відчуваючи поруч її рухи, терпляче переждав, поки вона все опорядить, і тоді рушив ближче до дороги. Принишкла і, певно, зморена дівчина попленталася за ним.
Біля дороги він став навколішки за каменем, приглядівся, потім спритно вскочив у забетонований кювет; гукнувши “Іди сюди!”, подав їй руку. Дівчина мовчки ухопилася за його пальці, стрибнула, глухо стукнувши об бетон колодкою. Він різко звелів: “Скидай!” Дівчина здогадалася, скинула колодки і підхопила їх вільною рукою.
Так, узявшись за руки, вони вибігли на мокрі бетоновані плити дороги. Моросив дощ і тут же змивав їхні мокрі сліди. Втікачі перебігли на той бік, і Йван випустив її руку. За кюветом вона, певно, поколола ноги об щебінку, бо зойкнула і, змахнувши у повітрі рукою, сунула ноги в колодки й квапливо подалася схилом за ним угору.
Схил, одначе, тут був стрімкий, з урвистими кручами, зарослий кривими молодими сосонками, крізь вершечки яких, скільки вони не лізли, все виднівся внизу блискучий вигин дороги. Тепер Іван не дуже старався витримати темп, зморився сам, та й вона — відчував — на межі своїх, мабуть, уже не дуже великих можливостей. Подолавши надто стрімку місцину, Іван спинився під гіллястою сукуватою сосною, щоб перепочити, й став спостерігати, як видирається його супутниця. Одна колодка злетіла в неї з ноги і швидко покотилася по камінню. Дівчина скрикнула: “Порка мадонна”,[Лайка (італ.)] — оглянулась і втомлено сіла, очевидно, не наважуючись спускатися назад. Проте згодом покульгала вниз, узяла колодку і глянула звідти на Івана. В цьому погляді він помітив заспокоєння і тиху вдячність за те, що не пішов без неї. Іван сів між покрученого коріння на суху колючу землю й зачекав, поки вона вилізла на кручу і знеможена впала поруч.
— Кинь ти їх до дідька, — сказав він, маючи на увазі колодки.
Вона, не розуміючи, глянула на нього. Тоді Іван показав на “клумпес” і махнув рукою вниз. Дівчина, видно, здогадалася й заперечно похитала головою, поворушивши при цьому маленькою, мокрою і, як здалося йому, дуже тендітною ніжкою. Він одразу збагнув недоречність своєї поради, так само як і те, що зазнає вона ще лиха з цими завеликими, не з її ноги колодками.
Але і його ноги, покалічені камінням і суччям, аж пекли, особливо мучила при ході ліва нога. Тепер, мимоволі затягуючи хвилину відпочинку, Іван вирішив подивитися, що там, і, підібгавши руками ногу, глянув на вимиту дощем підошву.
— Русо очєн, очєн фурйозо? Как єто дойч?.. Бйозє![Фурйозо (італ.), бйозє (нім.) — сердитий] — раптом сказала дівчина.
Іван за рік полону трохи навчився розуміти по-німецькому, второпав, що вона сказала, але відповів не одразу.
У п’яті була колючка, хлопець спробував витягнути, але мізерний кінчик її ніяк не давався в пучки.
— Бйозє! Будеш бйозє, коли смалений півень дзьобане, — непривітно озвався він і додав уже для неї: — Який там бйозє? Я гут.[Добрий (нім.)]
— Гут?
Вона посміхнулась, обіруч пригладила мокре, лискуче волосся і, витерши об штани долоні, навколішки поповзла до нього.
— О, дай!
Іван усе ще не міг ухопити за кінчик колючки, а вона легенько і на диво просто, по-товариському пригнулася, холодними тонкими руками обхопила його велику, сорок третього розміру ступню, поколупала в ній нігтями і, перш ніж він устиг збагнути для чого, зубами куснула п’яту. Іван нерішуче шарпнув ногу, але дівчина втримала, її зуби лоскотнули товсту шкіру п’яти, й коли незабаром розігнулася, то в її білих рівненьких зубах стриміла маленька чорна колючка.
Іван не здивувався й не подякував, а, підібгавши ногу, глянув на п’яту, потер, спробував ступнути — стало, здається, краще. Тоді він уже з більшою приязню, ніж досі, подивився на дівчину, на її мокре, смугляве і знову радісне обличчя. Вона не одвела усміхненого погляду, взяла із зубів колючку і пустила її за вітром.
— Спритна, еге ж, — стримано, ніби не бажаючи визнати перевагу дівчини, сказав Іван.
— Спі-рі-тана, — весело повторила вона і спитала: — Что єст спірітана?
Хлопець внутрішньо посміхнувся і потер п’ятірнею свою мокру стрижену потилицю.
— Як тобі сказати?.. Це, взагалі, гут.
— Гут?
— Я.[Так (нім.)] Гут.
— Ду гут, іх гут,[Ти добрий, я добрий (нім.)] — радісно мовила вона й засміялася.
А він, ніби щось пригадуючи або зважуючи, довше, ніж звичайно, подивився на неї. Дівчина раптом схаменулася, ніби злякавшись своїх веселощів, мерзлякувато затремтіла, і він подумав, що треба йти. Дуже не хотілось вилазити на мокречу з-під цієї сухої гіллястої сосни, а проте він мусив підвестися. Дощ лив як з відра, одноманітно шумів ліс. Негода, мабуть, зіпсувала німцям облаву — це дуже підбадьорювало. Невідомо скільки полонених прорвалося в гори, може, комусь і пощастить. Іванові пригадався той третій гефтлінг, що мало не приєднався до них, і хлопець, перш ніж рушити з-під сосни, повернувся до дівчини, яка витрушувала свої колодки.
— А хто це біг за тобою?
— Бєжаль, да? Гефтлінг. Тедеско гефтлінг.[Німець, ув’язнений (італ., нім.)]
— Що, знайомий? Товариш?
— Нон товаріш. Кранк гефтлінг. Болной, — тоненьким пальчиком вона доторкнулася до своєї скроні.
— Придуркуватий?
— Я.
“Диви, з нею можна порозумітися!” — задоволено подумав Іван і одвів погляд. Чомусь незручно було дивитись, як до цього, в її глибокі, широко розплющені очі, в котрих так виразно відбивалися різноманітні почуття.
— Гаразд. Дідько з ним. Ходімо.
Здається, вони вже далеченько одійшли від табору, німці, мабуть, прогавили їх. Напруження в душі трохи спало, і Йван ніби здалеку вперше озирнувся в думках на те, що скоїлось цього шаленого дня.
4
Того дня зранку п’ятеро їх у напівзруйнованому нічним нальотом цеху викопували бомбу, що чомусь не вибухла.
Вони були гефтлінги, точніше — флюгпункти. Надія вижити тут, у таборі смерті, майже покинула їх, і єдине, що їх ще хвилювало, — це бажання останній раз рискнути вирватися на волю, чи, як казав найязикатіший із них — маленький чорнявий солдат на прізвисько Жук, — якщо вже залишати цей світ, то раніше грюкнути дверима.
Дуже нелегка і небезпечна праця, однак, посувалася до кінця. Підважуючи бомбу ломами, вони, нарешті, видобули її з-під брухту й, притримуючи за покарлючений стабілізатор, обережно поклали на дно ями. Далі мало бути найрискованіше і найважливіше. Поки інші, затамувавши віддих, завмерли довкола, здоровило з великими ручиськами у смугастій, як і в усіх, куртці з кольоровими кружечками на грудях і спині, колишній чорноморський матрос Галадай накинув на запальник спеціальний ключ і наліг усім тілом. На його оголених до ліктів м’язистих руках надулися жили, на скронях набухли вени, і запальник трохи подався. Галадай ще разів два натужно повернув ключем, а потім сів навпочіпки й швидко почав викручувати запальник руками. Він, певна річ, був непридатний, бо дуже погнувся при падінні на землю і в такому стані не міг пригодитися бомбі в її страшному ділі. Бомбу минулої ночі скинули з американського “Б-29” чи з англійського “Ланкастера”, котрі мало не дощенту рознесли це затиснуте в Альпах австрійське містечко. Проте і з бракованим запальником бомба була справна й усе ще таїла в собі п’ятсот кілограмів тротилової сили, на які і розраховували п’ятеро смертників. Як тільки отвір у бомбі відкрився, до Галадая нахилився Жук. Він дістав з-під поли куртки новенький на вигляд запальник, якого вони вчора дістали від пошкодженої, з відбитим стабілізатором бомби, і худими нервовими пальцями почав укручувати його на місце попереднього.
Але хлопець квапився, не потрапляв у різьбу, залізо скреготіло, й Іван, щоб хтось не застукав їх, зіп’явшись навшпиньки у своїх колодках, виглянув угору.
Поблизу, здається, все було тихо. Зверху над ними понависали покороблені балки, з безлічі пробоїн у даху падали на долівку скісні промені світла, було задушливо і курно. За рядом бетонних підпор, у підсвіченій сонцем куряві, чувся приглушений гомін, там, зрідка перегукуючись, ворушилися, снували десятки людей, котрі розбирали завали і руїни. Там же були й есесівці, які не дуже полюбляли дивитись, як знешкоджують бомби, і, звичайно, трималися на відстані.
— Ну, сволота, тепер начувайтеся! — стиха, ледве стримуючи гнів, вимовив Жук.
Галадай, підводячись од бомби, буркнув:
— Помовч. Не кажи гоп, поки не перескочиш.
— Нічого, браточки, нічого, — витираючи спітнілого лоба, озвався з кутка Янушка, колишній колгоспний бригадир, а тепер одноокий гефтлінг, оздоблений мішенями за три спроби втекти на волю. За вдачею він був оптимістом, якщо тільки могли бути оптимістами полонені в таборах, і, незважаючи на скалічене око та відбиту селезінку, завжди всіх підбадьорював — і тоді, коли підмовляв людей утекти, і тоді, коли в пошарпаній вівчарками одежі під конвоєм повертався до табору.
Так висловлювали вони своє ставлення до того, на що зважилися, крім хіба Сребнікова, який, за звичкою покашлюючи, стояв осторонь, біля земляної стіни, та ще Івана. Сребніков з самого початку сприйняв весь цей задум без захоплення, бо йому не принесла б радості і щаслива втеча — швидше, ніж табірний режим, Сребнікова добивав туберкульоз. А Іван Терешка був собі мовчуном і не полюбляв зайвий раз озиватися там, де й без того було все ясно.
Галадай тим часом обтер долоні об смугасті штани і глянув на людей — звичайно, він тут був заводієм.
— Хто ударить?
На мить усі знітилися, втупивши у долівку погляди, ніяково обмацуючи ними довгий корпус півтонної бомби з розгонистими подряпинами на зелених боках. Від цього, мабуть, найважливішого питання усім стало незручно. Замислився невеселий, з сивою щетиною на запалих щоках Янушка; завмерла нервова рішучість у зірких очах Жука; Сребніков навіть кашляти перестав, опустивши уздовж плаского, як дошка, тіла руки, і погляд його зробився тужливий-тужливий. Було очевидячки, що це питання, про яке всі думали, непокоїлись і мовчали з самого початку, з мукою вирішуючи його кожний для себе, викликало тепер в душі болючий, тривожний сум.
Буйновиде Галадаєве обличчя виражало суворість і незламну рішучість.
— Охочих немає, — похмуро озвався він. — Тоді кинемо жеребок.
— Звичайно. Так краще, — стрепенувся й підступив ближче до заводія Жук.
— Що ж, кинемо, — погодився і Янушка. Стримано, але, здається, полегшено кашлянув Сребніков. Іван мовчки одним махом увігнав у землю кінець лома. Але Галадай, плеснувши себе по стегну, сказав:
— Кинеш тут… Ані сірника тобі, ані соломинки.
Він уважно роздивився і схопив у кутку важку, з довгим держаком кувалду.
— Так-от. Бери вище.
І, сівши навпочіпки, взявся обіруч за держално біля самої кувалди. Четверо інших теж зблизилися до нього, посхилялись головами. За Галадаєм ухопився рукою Жук, за ним зімкнулися вузлуваті Янушкові пальці, потім — долоня Сребнікова, за нею широка Іванова п’ятірня, потім знову Галадаєва, Жукова, Янушкова, і коли над плетивом рук залишився малесенький кінчик держака, за нього повільно взялася тремтлива пітна рука Сребнікова.
Усі полегшено зітхнули, підвелися й, постававши попід стінами, якусь мить намагалися не дивитись один на одного.
Галадай простягнув кувалду тому, хто повинен був з нею померти.
— Так що справедливо. Без обману, — як і перше грубувато, але з ледь помітним співчуттям озвався він.
Сребніков чомусь перестав кашляти, похитнувся, взяв держак кувалди, мовчки повернув його в руках, спробував переставити й поклав. Його сумні очі звелися на хлопців.
— Не розіб’ю я, — тихо, голосом засудженого вимовив він. — Не подужаю.
Усі знову принишкли. Галадай гнівним поглядом блиснув на смертника.
— Ти що?
— Не розіб’ю. Сили вже… нема, — сумно пояснив Сребніков і важко, надсадно закашлявся.
— Ну й ну! — сплюнув Жук. — Сукали-сукали мотузочку…
— Що ж… Звичайно, де там йому розбити… Знесилів, — ладен був погодитися з тим, що відбулось, Янушка.
В Івана всередині мовби перевернулося щось: хоч він і розумів, що Сребніков каже правду, але така несподіванка викликала в хлопцеві гнів. Якусь мить Іван уважно й презирливо спідлоба дивився на невдаху Сребнікова, щось вирішуючи в думці. Помирати, звісно, він не хотів, завжди прагнув жити, тричі пробував вирватися на волю (одного разу дійшов майже до Житомира). І разом з тим у житті, виявляється, бувають моменти, коли замало всієї, набутої роками витримки, щоб подолати якусь мить образливої ніяковості.
І він рушив до Сребнікова.
— Дай сюди…
Сребніков здивовано блимнув сумними очима, слухняно розняв пальці на держаку. Іван переставив кувалду до себе і раптом скомандував сторожким голосом:
— Ну, чого поставали? Берімо. Нічого вичікувати!
Суворий Галадай, нервовий Жук, заклопотаний Янушка розгублено зиркнули на Івана і, пожвавішавши, наблизилися до бомби.
— Взяли! Жук, мотузку! Ломи давайте! Куди ломи поділи? — з нарочитою метушливістю розпоряджався Іван і, шукаючи заздалегідь наготовлені палиці, виглянув з ями. Хлопці, мабуть, помітили, як він здригнувся, бо раптом завмерли поруч, а Іван, передчуваючи лихо, повільно вирівнявся на весь зріст і скам’янів.
Осторонь від ями в курному потоці скісного проміння стояв командофюрер Зандлер і пильно вдивлявся сюди. Їхні погляди зустрілись, і Зандлер кивнув головою:
— Ком!
Іван нишком вилаявся, поставив під стіну кувалду і мерщій (затримуватися в таких випадках було небезпечно) пологим краєм виліз на розкидану довкола ями землю. Позаду занепокоєно притихли, затаїлися хлопці.
У запиленому, порожньому в цьому кінці цеху (боячись, що бомба вибухне, німці передусім повитягували звідси верстати) було парко, крізь побитий дах струменіло курне проміння сонця. А в другому зруйнованому кінці цієї велетенської, як ангар, будівлі, де розбирала завал команда жінок із сектора “С”, снували, рухалися люди з ломаччям, ношами, по настилу з дощок котили навантажені брухтом тачки.
Зандлер стояв у проході, осторонь од великої смуги світла на бетонній долівці, й, позакладавши назад руки, чекав. Іван швиденько збіг з купи землі, дерев’яні колодки його лунко заляскали і стихли. Насупивши широкі русяві брови, він спинився за кілька кроків од Зандлера, на освітленому місці долівки. Есесівець смикнув пальцями широкий козирок кашкета.
— Ві іст міт дер бомбе?[Ну, як там бомба? (нім.)]
— Скоро. Бальд, глейх,[Швидко (нім.)] — насуплено відповів Іван.
— Шнелер гінаустраген![Мерщій виносьте! (нім.)]
Зандлер підозріливо глянув у бік ями, з якої стирчали голови хлопців, потім допитливо — на Івана. Той стояв по-солдатському виструнчившись, готовий до всього: мішені на куртці свідчили, що можна сподіватися будь-чого. Очима він впився у виголене, засмагле обличчя есесівця, який був, мабуть, ненабагато старший за нього, але сповнений усвідомлення своєї влади й арійської гідності. В той же час скісним настороженим поглядом хлопець стежив за кожним порухом загрозливих рук німця. Віддалік, на другій половині цеху, дві ланки у смугастій одежі поставили на долівку ноші й, напевне зацікавившись, перелякано чекали, що буде далі. Проте німець, ковзнувши поглядом по Івановій виструнченій постаті, яка зовні свідчила про готовність до дій, очевидно, зрозумів це по-своєму, бо не виказав підозри. Не маючи ніякого діла до цього флюгпункта, есесівець виставив до Івана щойно запорошений чобіт.
— Чісто! — переплутавши наголос, кивнув він на чобіт.
Іван, звісно, збагнув, чого від нього хотіли (це було тут не вперше), але на мить розгубився від несподіванки й завагався. Та Зандлер чекав з погрозливим спокоєм на обличчі з широкими щелепами, довго зволікати не випадало, і хлопець уклякнув біля його ніг. Це була відверта наруга, і в душі він ледве вгамував, ніби коліном притис, бурхливий, такий недоречний тут гнів.
Низько схилившись, Іван чистив чобіт натягнутими рукавами своєї смугастої куртки. Чоботи були нові, хромові, певно, ретельно наваксовані вранці, бо голівка першого скоро почала яскраво відбивати сонце. Невдовзі чобіт увесь заблищав, тільки ще рант лишався запорошений та на самому носку ніяк не відтиралася свіжа подряпина. Тим часом командофюрер, чиркнувши сірником, закурив, сховав у кишеню портсигар, і на Івана війнуло запахом сигарети — це до болю роздратувало йому нюх. Потім він, здається, струсив попіл — на стрижену голову хлопцеві посипались іскри, якась недотліла порошинка жагуче обпекла шию. Гнів опанував Іваном, і він ледве стримував себе: так кортіло скочити, вдарити, збити з ніг, розтоптати цього поганця. Але хлопець чистив, переборюючи себе, щоб якомога швидше спекатися німця. Той, одначе, не квапився, тримав виставлений чобіт доти, поки він не заблищав увесь від носка до коліна. Потім одставив ногу назад, щоб поставити другу.
Іван трохи розігнувся і в цю коротеньку мить перепочинку вперше зиркнув повз чобіт туди, де стояли, спостерігаючи їх, кілька жінок-гефтлінгів. Глянув якось безтямно, без усякої уваги, але раптом щось примусило його схаменутися. Тоді він подивився пильніше, намагаючись збагнути, в чому річ, і збагнув. Лише тепер відчув, що краще б згинути десь, аніж стріватися з таким нищівним презирством у таких великих очах. Чомусь Іван не встиг помітити нічого іншого — він навіть не зауважив, було то молоде чи, може, старе обличчя, — той погляд нестерпним докором запав йому в душу. Тим часом до його колін ступив другий запорошений чобіт з білою вапняною плямою на халяві. Іван не поспішав, тоді німець нетерпляче буркнув і носком тицьнув йому в груди. Щось із того, що дозволяло ще контролювати себе, зрушилося, пальці випустили рукави і в мертвій хватці вп’ялися нігтями в долоні. Відчайдушним ривком він звівся на ноги, підхоплений гнівною силою, від якої нестерпним тягарем налилися кулаки, й оскаженіло заїхав німцеві в щелепу. Це сталося так несподівано й блискавично, що Іван аж здивувався, побачивши, як майнуло перед ним біле, з великим кадиком підборіддя Зандлера, як злетів з голови кашкет, мигнув у повітрі блискучий чобіт, і есесівець глухо гепнув на бетонну долівку цеху.
Все ще не тямлячи, що сталося, Іван, пригнувши голову й широко розставивши ноги, з кулаками стояв перед німцем. Він чекав, що Зандлер зараз же скочить і кинеться на нього. В цю мить звідкись іздалека долинули схвильовані вигуки, тільки Іван не розбирав уже, докоряли вони чи застерігали. Проте есесівець не кинувся, він спроквола, ніби перемагаючи біль, повернувся на бік, сів, повагом підняв кашкет, струсив з нього порох. Здається, він не квапився підводитись, сидів, широко розставивши ноги, в одному блискучому, а в другому нечищеному чоботі, потім пригладив рукою волосся, старанно надів кашкет. Звівши на очманілого флюгпункта важкий загрозливий погляд, рішуче рвонув шкіряний язичок кобури.
В Івановій голові блискавкою майнула думка, що все загинуло, та відчути прикрість від цього він не встиг — поруч клацнув затвор пістолета, і німець з несподіваною рвучкістю скочив на ноги. Це одразу вивело Івана з хвилинного остовпіння, і, щоб немарно померти, він ринувся головою на ворога.
Однак ударити він не встиг: раптовий громовий вибух одкинув його вбік, оглушив; земля задвигтіла, підскочила і рушила з-під ніг у чорну прірву безодні. Німця і все довкола накрило хмарою рудої куряви.
За якусь мить Іван відчув себе долі, навколо ще щось падало, сипалося, чадно, зі смородом шкварчало, йому запекло спину, чомусь із запізненням поруч гепнула і на шматки розлетілася цеглина. Відчувши себе живим, Іван прудко крутнувся, оглянувся — поблизу на бетонній долівці шкріб землю знайомий, з подряпиною на носку чобіт, у потоках куряви тіпалася, силкуючись кудись одповзти, постать ворога. Іван ухопив біля себе важкий кавалок бетону і, розмахнувшись, ударив німця по спині. Зандлер тріпнувся, зойкнув, мотнув у повітрі рукою. Це нагадало Іванові про пістолет. Він навколішках переліз через німця, вихопив з його знесилених пальців зброю і з шаленим стукотом у грудях кинувся в руду, клубчасту хмару куряви.
5
Похмура, непривітна ніч стріла втікачів у якійсь кам’янистій, зарослій кривулястим сосняком ущелині, що, потроху звужуючись, полого здіймалася вгору.
Не так моторно, як раніше, Іван ліз по замшілому камінню, зрідка спиняючись, аби зачекати дівчину, котра насилу пленталася за ним. Він думав, що було б краще вибратися з цієї похмурої ущелини. Там, десь нагорі, певно, було рівніше й рідший був морок, який тут сірим туманом почав оповивати провалля. Але хлопець уже не міг набратися рішучості, бо його сили теж вичерпувалися. До того ж дуже хотілось якнайдалі одійти від містечка, якнайкраще скористатися цим дощем, що до речі лив увесь вечір і так надійно приховав од вівчарок їхні сліди. І хлопець все вище й вище повільно пробирався в гори, бо тільки там, в Альпах, був якийсь порятунок — унизу ж, на дорогах, у долинах, на них чигала загибель.
Прокляті гори! Іван був вдячний їм за їхню недосяжність для німецьких охоронників з собаками, мотоциклами і заставами, але почав уже й ненавидіти їх за те, що вони так безжально відбирали сили і могли вкрай замордувати людину. Це зовсім не те, як під час його останньої втечі з Сілезії. Там зручно було вночі йти рівниною, полями й сіножатями: зірки в ясному небі показували шлях на Батьківщину. Прокрадаючись у німецькі села та фільварки бауерів, вони роздобували дещо з їжі — городину та молоко в бідонах, наготовлених біля хвірток, щоб ранком відправити в місто. Весь довгий, нестерпно тяжкий од бездіяльності день утікачі, по черзі вартуючи, нишком пересиджували десь у збіжжі чи хмизняку. Правда, горя сьорбнули і там. Аж місяць пробиралася невелика групка їх, обідраних, неголених, страшних, до кордонів рідної землі. Невідомо, як іншим, а йому дуже не пощастило тоді: вирвавшись од німців, він потрапив до рук іще гірших нелюдів, зовсім своїх на вигляд.
Коли його везли до міста, навіть не вірилося, що вони не жартують — такі то були звичайні сільські хлопці: незлобиво лаялися зрозумілою мовою, були в простих селянських сорочках і піджаках і, крім дробовиків, не мали іншої зброї. Тільки в того, що з блакитною пов’язкою на рукаві, висів через плече карабін. Таким же карабіном був озброєний їхній начальник Гриць.
А тепер ось гори — Лахтальські Альпи, невідомий, загадковий, ніколи не бачений край, і в ньому — маленька крихта надії здобути волю.
Іван дуже втомився і коли почав уже роздивлятися, де б відпочити, позаду щось глухо бухнулось, урвищем посипалося каміння. Він озирнувсь — дівчина, спершись на руки, лежала на схилі й, здавалося, не пробувала підвестись. Тоді й він спинився, розігнувсь, перевів подих, зачекав. У розпадині темніло. Зверху майже нечутно сіявся дрібненький, мов порох, дощик, каміння довкола ледве сіріло, безладними космами чорніли у височині сосни, обважніле сутінками й негодою, низько нависло небо. Мокрий одяг, нагрітий під час ходьби, злегка парував, і волога спина — тільки-но спинись! — починала тремтіти. Іван побачив віддалік у присмерку темний пониклий силует своєї супутниці, ледь помітні рухи її голови і непорушні, оголені до ліктів руки — вона не підводилась. Перемагаючи неохоту, Іван спустився вниз, сунув за пазуху пістолет і, нагнувшись, обережно попід пахви підняв її легеньке тіло. Дівчина заворушилася в його руках, сіла, не підводячи голови. Постоявши, Іван з прикрістю подумав, що доведеться, мабуть, на цьому кінчати перший свій перехід і заночувати в цій ущелині.
Він оглянувся навкруги — з одного боку вгору круто здіймалося громаддя скель та каміння, а з другого схил губився десь унизу, в похмурій хащі сосняка — звідти повз і повз густий туман. Уже не можна було розібрати, яка там глибина — тільки далеко в сизій задушливій тиші жебонів струмок.
Іван торкнув дівчину за плече, даючи знак, аби чекала тут, а сам одійшов далі і знову вдивлявся в темряву — в одному місці скеля вгорі трохи звисала над кам’янистим схилом. Притулок, звісно, не дуже надійний, затишку в ньому небагато, але для змореної людини хоч якесь укриття.
Обережно ступаючи по гострих камінцях, Іван вернувся назад до дівчини.
Аж дивно, де поділася її недавня жвавість, її пустотливо-нерозумна відвага перед мотоциклістами — тепер вона була схожа на знесилену мокру пташку, яку невблаганна доля закинула в це каміння. Важко дихаючи, дівчина не реагувала на його дотик руки, не підвелась, а ще більше зіщулилась у маленьку тремтливу грудочку.
— Ходімо перепочинем, — сказав він. — Відпочинемо, розумієш? Ну, шляфен[Спати (нім.)] трохи.
На мить вона притихла, перестала тремтіти, але не підвелась і не відповіла, а все ще сиділа, низько схиливши голову. Іван постояв іще трохи, чекаючи, потім обіруч згріб її під коліньми, щоб однести в затишок, але вона з несподіваною силою рвонулася в його руках, щось по-італійському скрикнула, дригнула ногами, і він випустив її. Постоявши трохи зніяковіло, він сердито подумав: “А, дідько з тобою. Сиди тут, вередя така!” — а сам рушив під скелю і сів знесилений. Тільки тепер відчув, як він ослаб, з заплющеними очима натягнув на потилицю комір куртки й заснув.
Світ умить перестав для нього існувати, поступившись місцем кошмарам сновидінь. Як завжди, цей перехід був такий непримітний, що здавався природним продовженням болісного щоденного життя. Щоразу йому привиджувався один і той же сон. Майже рік Іван щоночі переживав жахи одного дня війни, який, певно, навіки відбився в його змученій психіці.
Починалося все з дуже реального, страхітливого відчуття лиха, яке може принести з собою відступ. І хоч з часом ці переживання потьмарилися, заступлені іншим — великим і малим лихом, — але уві сні, помножені на безліч нових, з непослабленою силою мордували його почуття.
Як завжди, у першій яві цього сновидіння була облуплена українська хата, на причілку якої вугіллям було написано “Госп. Алексєєва” і під ним — стрілка, напрямок до цього господарства. Напис той був, можливо, місячної давності, коли армія ще наступала на Зміїв в обхід Харкова — бо тепер усе військо рухалося в зворотному напрямку. Ночами топили в річці тягачі, для яких не було бензину, розкидали по полю порозбирані гарматні замки, палили в садку штабні папери. Удосвіта на цьому подвір’ї, де прилаштувалися вони, після короткої офіцерської наради застрелився полковник, який командував групою оточених. Їхній роті звеліли прикрити відхід, і троє бійців з молодшим лейтенантом біля крайньої цієї хатини викопали вранці вузенький окоп.
Це з того, що було й запам’яталося на все життя. Але тепер, у болісному чаду сновидіння, чомусь полковник той оживав, метушився по подвір’ю з планшетом у руках і лаяв Галадая, який з чорноморського матроса став командиром роти автоматників. Іще невідомо, чого з ним, сержантом Терешкою, в окопчику сидить не Абдурахманов, боєць їхньої розбитої батареї, який майже ні слова не розуміє по-російському, а флюгпункт Сребніков. А цей бідолаха Сребніков, замість того, щоб ладнати до бою свій кулемет, німецьким тесаком гарячково зіскрібає з гімнастьорки свої флюгпунктівські мішені й усе бурмоче самому собі: “Ні кроку назад! Ні кроку назад!..” І разом з тим зовсім реальна картина того давнього ранку: в ясному весняному небі народжується сонячний день, від хати навкоси через дорогу пролягла синювата прохолодна тінь, а під плотом, осипаючи долі росу, тремтить кропива та чорнобиль, і так само дрібненько деренчить, вібрує на кілку глечик. А за околицею шляхом у село йдуть танки. Вони ось-ось повинні виринути з-за цієї хатини, а Іван Терешка ніяк не може вставити в гранату запал. Він щосили запихає його пальцями, але маленький жовтий циліндрик, ніби навмисне дроблений грубшим, ніж треба, ніяк не лізе у відтулину. Терешка нервує, квапиться, рискуючи підірватися, б’є по ньому кулаком, а коли опам’ятовується, то бачить, що в окопі він залишився сам, що всі товариші покинули його. І тоді звідкись приходить усвідомлення, що йому треба тікати, що він не дочув команди про відхід. Іван кидається грудьми на бруствер, зсовуючи землю, намагається вилізти з окопу, але налиті незрозумілим тягарем ноги не слухаються його, і він сповзає назад.
А танки — поруч.
Сполоханий їхнім гуркотом, звідкись з городів у повітря шугає величезний, на півнеба, табун горобців, пурхає то в один, то в другий бік, і тут із-за хати, розривши на повороті землю, висовується танк.
Іван розуміє, що втекти не вдасться, мляво розмахується і кидає на дорогу гранату. Але граната чомусь не вибухає, а підскакує, шипить між двома коліями, і танк ось-ось об’їде її. Іванові робиться страшно. В цю мить з танка помітили окоп під стіною; крутнувшись на одній гусениці, танк збочує, і тоді невимовний жах охоплює Терешку: виявляється, що це свій танк — наша “тридцятьчетвірка”.
З остраху за те, що накоїв, Іван непритомніє на якусь мить. А потім, обернувшись, кидається назад і мало не натикається обличчям на широке, блискуче лезо багнета, наставленого на нього, — німець робить раптовий короткий випад, і багнет м’яко, ніби щось чуже, протинає Іванові груди. Він знає, що це кінець, що його вбито, й аж захлинається з розпачу, хоча болю чомусь не відчуває.
Звичайно на цьому він прокидається від страху, але цього разу свідомість його існує ніби окремо від тіла, вона підбадьорює: мовляв, це ще не все, ще попереду буде полон, утеча — тому він не може загинути, навіть і пробитий багнетом.
Сонні ці видіння змінюються іншими. Він уже опиняється в селі, у своїх Терешках, на стародавній землі кривичів, і ніби це відбувається до війни, навіть до його призову в армію. Збитою овечими ратичками вулицею він біжить на околицю, до колгоспної комори, куди, він знає, пригнали з зав’язаними руками Галадая і з ним ще кількох знайомих гефтлінгів. У Івана крається серце від кривди та бігу, здається, ніби він запізнюється і не доведе людям, що не можна зганяти злість на полонених, що полон — не провина їхня, а нещастя, що не вони здались у полон, а їх силоміць узяли.
Але він не добігає до околиці. Босі ноги його грузнуть у важкому липкому болоті, він ледве переставляє їх, німіють руки, все тіло, він біжить, ніби у воді, — повільно, трудно. Вибираючи дорогу, збочує до плоту й раптом бачить на ньому чиїсь цибаті босі ноги. Іван задирає голову — на верхній жердині сидить незнайома дівчина з чорними високо піднятими бровами, у біленькому як сніг платті. Осяяна радістю, вона усміхається до нього чорними, мов стиглі сливи, очима й каже: “Чао, Іване!”
І він спиняється, забувши про хлопців і про все на світі, щасливий, збентежений зустріччю з нею, вперше побаченою, але начебто здавна знайомою йому, бо саме вона жила в неусвідомлених його мріях. Не тямлячи себе від радості, він кидається до плоту, до неї, але, глянувши на себе, раптом опам’ятовується: адже він щойно з роботи, з поля, від трактора, на ньому старі, засмальцьовані йа колінах штани й вилиняла на плечах сорочка. Зніяковілий, він спиняється, хмурніє, з її променистого обличчя зникає радісний усміх, мерхне яскрава білизна її плаття, і дівчина щезає, ніби привид. Тоді він кидається до плоту, хапається за жердини, за обплетене лозою кілля, але перед ним з’являється його мати. Поклавши на жердину руки, вона тихо стоїть по той бік у картоплинні, вся в темному селянському вбранні, й журливо каже йому:
“Фашистка вона. Хлопців твоїх німцям виказала…”
“Де вона? Де вона?” — хоче закричати він, але не може цього зробити, бо на його шиї мотузка — чорний шовковий шнурок, на якому завжди під барабанний бій вішали в їхньому таборі. Мотузка зашморгується, натягується, і другий кінець її, як поводок, волочиться за недодушеною ним у ярузі вівчаркою. Вівчарка жива й дужа, щосили шарпається. Іван падає, хоче крикнути, але голос у нього пропадає, і від якогось внутрішнього поштовху він прокидається.
