Всеволод Нестайко «Чарівний талісман» читати онлайн книгу українською мовою, яка розповідає про пригоди трьох друзів влітку.
«Чарівний талісман» читати повністю
Дитинству мого дорогого
Володимира Максименка
присвячую
«Чарівний талісман» Розділ перший,
у якому ви знайомитесь з нашими героями, а також із собакою Бровком і всі разом звичайнісінько, без жодних чар вирушаєте у ліс по гриби
Сонце визирнуло з-за гори Мурави, глянуло на Гарбузяни і всміхнулося… Воно щоранку всміхається, коли встає й кидає свій перший погляд на наше село.
Та й хіба можна втриматися від радісної усмішки, коли дивишся з неба на наші Гарбузяни?.. Кращого села немає в цілому світі. Знаєте пісню:
Стоїть гора високая,
попід горою гай,
зелений гай,
густесенький,
неначе справді рай…
Так то точнісінько про наші Гарбузяни співається.
І гора, і гай, і річечка (Голубенька називається). І хати білі у буйних садках потопають, і луг, і левада, і три верби схилилися над Голубенькою (“де в’яжуться човни…”). А в Голубеньці й латаття, і жабуриння, і ряска — ну геть-чисто все, що треба для незабутньої мальовничості пейзажу. Недарма наш земляк поет Андрій Лопата створив неповторні талановиті рядки:
Гарбузяни мої, Гарбузяни!..
Синьооке дитинство моє…
Немає місця кращого на землі!.. Але сонце всміхається не лише тому, що милується нашими Гарбузянами. Є в нього, в сонця, ще причини для усмішки…
Он воно зазирнуло у віконце крайньої над річкою хати і ковзнуло своїм променистим поглядом по веснянкуватому обличчю русявого хлопчика років дванадцяти, який солодко прицмокує губами крізь сон. Це перший з героїв нашої правдивої розповіді — Марусик. Не дивуйтесь, що в нього дивне ім’я. Насправді він Сашко. Але в ранньому, синьоокому, як пише Андрій Лопата, дитинстві мати запинала його хусточкою і він був схожий на дівчинку. Тато жартома прозвав його Марусею. Ім’я приліпилося, і став він Марусиком.
Звичайно, я розумію, давати прізвиська непедагогічно, але що вдієш, коли з давніх-давен існує ця негарна, непедагогічна звичка. Навіть славетний римський імператор Гай Юлій Цезар не вберігся від цього. Бо оте Цезар — не що інше, як вуличне прізвисько (що означало чупринистий, волохатий). І прізвисько це стало потім загальним, називним для означення царственого титулу. Отже не гнівайтесь, що герої наші матимуть прізвиська… Але підемо слідом за сонцем.
Он воно зазирнуло у сусідню з крайньою хату. Цього разу не у вікно, а на горище, де в духмяному сіні розкинувся на ковдрі замурзаний смаглявець.
Це теж Сашко. Але Сашко Циган. Іншого прізвиська йому й не придумаєш. І батько його був Циган по-вуличному, і дід, і прадід… Бо такі ж чорняві й темношкірі. А справжнє прізвище їхнє Непорожні. І з циганським родом-племенем нічого спільного вони не мають.
Та сонце кличе нас далі, у сусідній з Непорожніми садок.
Там під грушею на розкладачці згорнувся калачиком довготелесий білявий хлопчина.
Ви не повірите, але й він Сашко. На цьому кутку Гарбузян, який зветься романтично і незвичайно — Бамбури, — найулюбленіше ім’я — Сашко. Отже погодьтеся, прізвиська на Бамбурах просто необхідні. Тим паче, що вони необразливі, навіть ніжні. Третього Сашка звуть Журавель. Правда, прозвали його так не на честь прекрасного птаха, а за схожість з колодязним журавлем (він майже на дві голови вищий за своїх друзів).
Безтурботно сплять наші герої і не уявляють навіть, який незвичайний день щойно почався для них, яку несподівану пригоду він їм готує…
А втім, сонечко підморгує нам і запрошує зазирнути ще в одне місце.
Пробачте, на цей раз — у собачу будку на Цигановому подвір’ї.
Там, поклавши голову на волохаті, у реп’яхах лапи, дрімає здоровенний рудий Бровко.
Він теж герой нашої незвичайної, але цілком правдивої історії і відіграє в ній дуже важливу, якщо не сказати вирішальну в певному розумінні, роль.
Сонце лагідно зазирнуло під великі світлі, майже білі собачі брови і побачило синю безсовісну муху, яка саме в цю мить сіла Бровкові на ніс. Бровко, не розплющуючи очей, пересмикнув носом. Муха на якусь мить знялася, але тут же сіла знову і спокійнісінько почала потирати передні лапки, наче сиділа не на собачому носі, а на якомусь неживому предметі.
Бровко розтулив одне око, глянув на муху і блискавично клацнув зубами. Проте муха виявилася спритнішою за нашого пса. Вона встигла злетіти, продзижчала коло в нього над головою і знову сіла на ніс. Ну ви подумайте!.. Яке нахабство!
Бровко розтулив друге око, мотнув головою і роздратовано гавкнув. Голос у пса був такий гучний і дужий і пролунав так несподівано, що зозуляста курка злетіла зі свого сідала на бантині й з відчайдушним кудкудаканням залопотіла крилами прямо над головою в Сашка Цигана.
Сашко Циган прокинувся:
— Тю!.. А киш! Хай ти…
Але курка вже не чула. Вона вилетіла крізь горищні дверцята, чіпляючись за щаблі драбини, на подвір’я.
Хлопець солодко потягнувся, перевернувсь на правий бік і заплющив очі. Але сну вже не було. Сон одлетів.
Покрутившись іще трохи, Сашко Циган знову потягнувся, сів, трусонув головою і примружився на сонячний ранок. Знизу чути було голоси батьків і чмихання мотоцикла. Батьки їхали на роботу — тато в поле, мама на ферму.
“Ану його! Рано як! — подумав хлопець з досадою. — Клята курка збудила ні світ ні зоря… А втім… — Сашко не вмів довго засмучуватись. — Нічого страшного. Значить, підемо сьогодні по гриби. Скільки збираємось — і все просипаємо”.
Збадьорений цією думкою, хлопець підхопився, підскочив і — ой! — боляче вдарився головою об бантину. Але, спускаючись драбиною вниз, він уже веселенько щось мугикав.
Гарна була в Сашка Цигана вдача. Оптимістична.
Батьки вже поїхали — дирдиркання мотоцикла віддалялося.
Намочивши під умивальником два пальці і протерши ними очі, хлопець заскочив на кухню. На столі стояв прикритий рушником сніданок. Сьорбнувши з чашки молока і куснувши пиріжка з сиром, Сашко Циган сунув надкушений пиріжок до кишені, схопив у кутку кошика і гайнув надвір.
Бровко вискочив з будки і привітно заметляв хвостом.
— На! — надкушений пиріжок зник у Бровковій пащі так блискавично, що важко було навіть устежити, як це трапилося. — До лісу підемо. По гриби! — Хлопець одв’язав пса, і той відразу застрибав, намагаючись лизнути господаря в ніс. Коли б він умів говорити, то зараз сказав би: “Ех! Якже я люблю волю! Як я люблю кудись іти з тобою! Недаремно я тебе сьогодні так рано збудив. Недаремно! От побачиш, сьогодні неодмінно трапиться щось незвичайне!”
Те, що повинно трапитися щось незвичайне, Бровко передчував усім своїм собачим серцем. Собаки завжди передчувають важливі події, і якби могли про це розказати, люди б уникли багатьох несподіваних неприємностей.
…Марусик усміхався крізь сон. Йому снилися вареники з вишнями. Раптом один із вареників розліпився і голосом Сашка Цигана закричав:
— Ану вставай, сонько! Чуєш!
Другий вареник теж розліпився і гавкнув на Марусика. Марусик здригнувся і розплющив очі. У розчиненому вікні стирчало дві голови — хлоп’яча і собача.
Одна належала Сашкові Цигану, друга — його псові.
— Га? — лупнув на них Марусик спросоння.
— Гав! — озвався Бровко.
— Вставай, кажу, крокодиле! По гриби підемо! Швидше! — вигукнув Сашко Циган.
— Єсть! — Марусик по-солдатському скочив з ліжка.
На відміну від Сашка Цигана, він довгенько хлюпався під умивальником, пирхаючи і бризкаючись на всі боки. Він любив умиватися.
— Ану тебе! — нетерпляче вигукнув Циган.
— Гав! Гав! — підтримав його Бровко.
— Одну хвилиночку! Чистота — запорука здоров’я! — заспокоїв їх Марусик, швидко-швидко витираючись рушником.
Зате на сніданок Марусик, так само, як і Сашко Циган, часу не витрачав. Сьорбнувши компоту і куснувши хліба з салом, він вигукнув:
— Я готовий!
Надкушений хліб із салом зник у Бровковій пащі чи не швидше, ніж пиріжок.
Утрьох вони бігом подалися в садок до Журавля.
Та навіть утрьох збудити Журавля виявилося справою не такою й легкою.
На вигуки, гавкання і навіть штурхани Журавель тільки дриґав ногами і, не розплющуючи очей, повертався на другий бік.
— Вставай! Ти що! — гукав Сашко Циган.
— По гриби ж ідемо! Вставай, чуєш! — кричав Марусик.
— Гав! Гав! Гау! — басовито вторив Бровко.
Та Журавель тільки сопів і дриґав ногою. Він любив поспати. Особливо вранці, коли так солодко спиться і коли сняться найцікавіші сни. Журавель свої сни пам’ятав добре і любив розповідати.
Тому прокидатися зараз він не мав аніякісінького бажання.
Нарешті Циган побіг у сіни, схопив кухля з водою і хлюпнув Журавлю на голову.
Лише тоді Журавель розплющив очі, мотнув головою й сів на розкладачці.
— Що таке? Горить десь, чи що?
— По гриби йдемо, чуєш! — гукнув Сашко Циган.
— Давай швидше! — квапив Марусик.
— Гав! Гав! — озвався Бровко.
— Тю! То не можна було просто сказати? Треба було ото обливатися…
— Як же тобі скажеш, коли ти спиш.
— Тільки ногою дриґаєш.
— А мені снилося, ніби ми на “Москвичі” кудись їдемо… — розтягнув губи в добродушній усмішці Журавель. — Утрьох, і Бровко з нами. Не хотілося з машини вилазити…
— От Журавель!
— Тут по гриби треба йти, а він на “Москвичі” катається.
Журавель нарешті підвівся з розкладачки, і одразу стало видно, наскільки він вищий за своїх друзів. Вони ледве сягали йому до плеча.
— Хлопці! — згадавши щось, замислився Журавель. — Я не можу… Я матері обіцяв зробити повітку…
— Та ну тебе! Ніколи з тобою не виберешся нікуди! — сердито закричав Сашко Циган. — Завжди тобі щось треба — то дрова рубати, то воду носити, то…
— Пізніше зробиш! Як повернемось, — махнув рукою Марусик.
— Умиватись не треба. Ти вже вмитий, — сказав Сашко Циган.
— Точно! — засміявся Марусик.
Журавель несподівано забігав на одному місці, високо піднімаючи довгі ноги, потім зірвався й побіг по подвір’ю. Оббіг навколо хати і шугонув у розчинені двері.
— Ха! Спортсмен!
— Олімпієць!
Минула хвилина, друга, третя… Журавель не виходив.
Хлопці перезирнулись і мовчки рушили в хату.
Журавель сидів за столом і, мружачись від задоволення, наминав просто зі сковороди яєчню, запиваючи її кисляком з величезного кухля.
Ні слова не кажучи, хлопці дружно схопили стілець за ніжки й одсунули його разом з Журавлем від стола.
— Та що ви, хлопці! Я ж голодний! З учорашнього вечора нічого не їв. Я ж і до лісу не добреду.
Але друзі були невблаганні.
Бровкові дістався шмат ковбаси і коржик з маком. Зітхнувши, Журавель узяв велику корзину, і вони рушили.
«Чарівний талісман» Розділ другий,
у якому ви потрапляєте у Губанівський ліс, де біля таємничого озера відбувається несподівана зустріч, під час якої наш вірний Бровко поводиться зовсім незрозуміло. Жаб’яча лапка
Стежка до лісу вела понад річкою крутим берегом, в’юнилася серед кущів верболозу.
Мокрі росянисті гілки раз у раз черкали хлопців по щоках, лоскітно струшуючи холодні краплі за комір.
Сашко Циган, який ішов попереду, іноді навмисне придержував чи відтягував гілку, щоб вона хльоснула Журавля, який простував за ним.
— Ой! — скрикував Журавель. — Не треба!
— Не буду! — спокійно казав Сашко Циган і через кілька кроків знову відтягував гілку.
— От стривайте, — сказав Журавель. — Я вам краще сон розкажу, який мені сьогодні приснився. Ще перед тим, як ми на “Москвичі” їхали. Значить, так… Іду я, значить, лугом… по той бік Голубеньки… Сонце світить, коники у траві стрекочуть…
— Жаби кумкають… — втрутився Марусик.
— Та не перебивай! Іду я, значить, лугом… у бік річки, у бік села. Усі Бамбури на тому березі переді мною як на долоні. Хати наші на узгір’ї, садки, городи, стовпи високовольтні… І раптом бачу: здіймається в небо над моєю хатою повітряний змій. Та обережно, Цигане! Ну тебе! І на тому повітряному змії якась, бачу, людина… Вчепилася руками, летить, як на дельтаплані. Придивляюсь…
— Ато вчителька математики Таїсія Миколаївна, — знову втрутився Марусик.
— Та не перебивай же! Ну!.. Придивляюся, значить… А то — Карабас-Барабас… Кіно “Пригоди Буратіно” по телевізору, пам’ятаєте… Летить, борода віялом, зуби конячі щирить… Я дивлюсь, і мене зовсім не дивує, що казковий Карабас-Барабас на повітряному змії над нашими Бамбурами летить. Наче так і треба… — Журавель замовк.
— Ну? Ну й що?.. А далі що? — спитав Марусик.
— Нічого… А далі ми вже на “Москвичі” їдемо…
— Якісь у тебе сни, Журавель, як у рябої кобили, — кинув через плече Сашко Циган.
— Які є, — зітхнув Журавель. — А взагалі… Цікаве все-таки явище — сни. Уві сні може відбуватися все що завгодно. І ти цьому віриш. Уві сні ти літаєш — без крил, без нічого, просто відштовхуєшся від землі, крутиш ногами і летиш. І це тебе аніскільки не дивує. Уві сні це абсолютно нормально. Наче так і треба. Взагалі що б не відбувалося уві сні, хоч би які найдивовижніші речі — ти цьому віриш. Цікаво! Правда?
— Ну, так то ж уві сні, — глибокодумно кинув Сашко Циган.
— А взагалі скільки у житті різних загадок, таємниць, незрозумілого… Цікаво жити на світі! Правда? — Журавель обвів навколо широко розкритими захопленими очима і зітхнув.
Почалися переліски. Голубенька звернула ліворуч, попід густу кучеряву діброву, а хлопці пішли прямо, у темні обійми так званого Губанівського лісу, що починався одразу височенними щогловими соснами, між яких купчилися зарості ліщини, черемхи, глоду та іншого лісового розмаїття. І враз густо пахнуло лісовим духом, який неможливо описати, але в якому всі пахощі перебиває неповторний грибний запах. Недарма цей ліс назвали Губанівським (майже усіма слов’янськими мовами “губи” — це “гриби”).
— Ех, кінчається літо, — зітхнув Сашко Циган.
— Мда… — й собі зітхнув Марусик. — Ще трохи — і до школи…
— А мені вже й хочеться, — усміхнувся Журавель.
— Та! — махнув рукою Сашко Циган. — Хоч би не обманював.
— А я не обманюю. Чесно, — знов усміхнувся Журавель.
— Ну й дурень! — одрізав Сашко Циган.
— Теж мені радість! — пхикнув Марусик. — Знову уроки, домашні завдання, “трудові навички”, “сідай, двійка”… Тьху!
— Найкраще у навчальному процесі — це канікули, — прорік Сашко Циган.
Журавель хотів щось заперечити, але Циган перебив його:
— Не дратуй мене! Що ти не скажеш — буде неправда. Любиш ти удавати з себе зразково-показового… Аж гидко слухати!
Журавель ніяково усміхнувся і знизав плечима. Він був на півроку старший за своїх друзів, але вчилися вони в одному класі, жили поряд, і, як ви вже, мабуть, помітили, ватажком серед них вважався Сашко Циган. Марусик йому підспівував. А Журавель пас задніх. Тому що був добрий, поступливий, м’який вдачею, страшенно не любив сварок і суперечок. Про таких кажуть: “Хоч у вухо вбгай, хоч до рани прикладай”.
І він не ображався, коли хлопці кепкували з нього. Звісно, при бажанні Журавель міг легко постояти за себе, хоча б надававши їм потиличників (він спокійно впорався б з обома). Але він лише простодушно усміхався на їхні глузи — вони наче одскакували від нього, як горох від стіни. Така вже була в нього вдача.
Хлопці не зупиняючись ішли все далі й далі у глиб лісу. Вони добре знали грибні місця, а місця ті були неблизько. Бровко як навіжений ганяв по заростях, раз у раз гавкаючи на якусь тільки йому видиму лісову живність.
З-за дерев тьмяно блиснула чорна водяна гладінь… То був Бакай. Лісове озеро.
Казали, що воно не має дна — таке глибоке. І ще казали, ніби колись давно жив у ньому водяник, який затягав людей і тварин під воду. Може, то був величезний сом чи інша якась водяна потвора — хто його зна (бо казали те все старі забобонні люди). Та хоч було це дуже давно, слава в озера лишилася недобра. Десь колись пропало теля, і сліди його начебто обривалися на березі Бакаю… Колись, заблукавши, хтось нібито чув на озері чиїсь відчайдушні крики… Та що й казати — коли вже починають балакати про якесь місце, що воно таємниче й загадкове, то воно таки стає і таємничим, і загадковим. Уже від самих тих балачок. І хоч би яка була людина оптимістична й насмішкувата, наближаючись до такого місця, вона мимохіть примовкає й замислюється. Примовкли й хлопці.
І тут…
Тільки, будь ласка, не кажіть, що ви б не злякались і не… Бо я вам не повірю.
Так от. Примовкли хлопці. І тут… Глип! На березі озера біля самісінької води сидів незнайомець.
Те, що це не просто якийсь дядько, а саме таємничий незнайомець, хлопці вирішили одразу, з першого погляду. Причому, як потім з’ясувалося, вирішили одночасно всі троє, кожен окремо, не змовляючись. Такий у нього був вигляд. Незвичайний. І таємничий. Одягнений він наче по-міському. Але на голові мав старого солом’яного бриля, потемнілого й обшарпаного, як у діда-баштанника. Та головне, звичайно, не бриль. Головне було — голова. Лобата, як у казкового мудреця. Великий ніс. Сиві кошлаті, ніби приклеєні, брови, з-під яких насмішкувато позирають примружені очі. І великий, розтягнутий в усмішці рот… На таких людей і в натовпі обертаються. А тут, уявляєте, глухий ліс, безлюддя та ще й озеро з недоброю славою. Було від чого завмерти й зупинитись здивовано.
Завмер і Бровко, піднявши передню лапу. Та лише на одну мить. Наступної миті він раптом заметляв хвостом, прищулив вуха і кинувся лащитися до незнайомця…
То було так несподівано й так неймовірно, що хлопці ще більше здивувались. Гавкун Бровко, найгавкучіший з усіх собак на Бамбурах, який не пропускав не лише чужих, а й своїх, не обгавкавши їх як слід, раптом, мов кошеня, почав лащитись до незнайомого дядька… Хлопці ошелешено перезирнулись.
І тоді незнайомець несподівано заговорив.
— А-а, привіт! — усміхнувся він так, наче навмисно їх тут чекав. — Здоровенькі були!
— П-привіт! — перший відгукнувся Журавель.
— З-здрастуйте!.. — в один голос мовили Сашко Циган і Марусик.
Незнайомець знов усміхнувся, і усмішка та була привітною і навіть симпатичною.
— Чудове місце… Гарне… — Незнайомець, примружившись, подивився на озеро. — Несподівано, чаклунськи гарне…
Тільки тепер хлопці побачили, що в лівій руці незнайомець тримає довгастий прямокутник темно-сірого картону, на якому були накреслені чорні лінії, що за обрисами нагадували Бакай. І те, що картон був темно-сірий, а лінії чорні, збільшувало таємничу підозрілість.
Поряд із незнайомцем на землі лежала пласка дерев’яна скринька.
— А… а ви хто? — спитав Сашко Циган.
В очах незнайомця застрибали лукаві бісики.
— А ви як думаєте?
— Хто його зна… — непевно знизав плечима Циган. Хлопці теж мовчки повели плечима.
— От бачите… Недогадливі ви… — Незнайомець враз перестав усміхатися й насупив брови. — Чаклун я… Чарівник.
Незнайомець говорив без усмішки, цілком серйозно.
— Що-о? — у Марусика витягнулося обличчя.
— Тю!.. — розгублено усміхнувся Журавель.
— Дядько жартують! — махнув рукою Сашко Циган. — Смаленого дуба правлять. Не бачите? Що ми — маленькі, чи що?.. Чаклунів не буває. То тільки в казках.
— Ваша справа. Можете не вірити. Мені-то байдуже. Але я не жартую. Хочете — доведу?
Хлопці знову перезирнулися — в котрий уже раз.
— Ну… ну… доведіть! — задерикувато мотнув головою Сашко Циган.
Марусик і Журавель завмерли й затамували подих.
— Тільки не отак відразу. От вам жаб’яча лапка… — Незнайомець підняв із землі суху жаб’ячу лапку і простягнув Сашкові Цигану. — Це не просто лапка. Це чарівний талісман. Той, у кого він, може задумати будь-яке бажання — і воно здійсниться.
— Та ну… — недовірливо усміхнувся Сашко Циган, але жаб’ячу лапку взяв.
— Задумати можна лише одне бажання. Отже… І коли бажання здійсниться або захочеться його одмінити, треба сказати: “Досить мені того…” — і передати талісман іншому. — Незнайомець глянув на озеро, потім угору на дерева і враз спохмурнів, заквапився: — Ну, йдіть, хлопці, йдіть. Бо он сонце за сосну сідає, освітлення міняється…
І він злегка відштовхнув од себе Бровка. Пес відразу схопився і подався у глиб лісу.
Хлопці квапливо попрощалися і навіть з якоюсь полегкістю побігли за Бровком.
«Чарівний талісман» Розділ третій,
у якому Бровко знову поводиться не так, як завжди. Жмурки на озері… “Я піду додому”, — каже Марусик
Вони бігли мовчки, не розбираючи дороги, просто у той бік, куди подався Бровко. Нараз вони почули його басовитий гавкіт десь далеко праворуч. І звернули туди.
— О! Загавкав! У свинячий голос! — прохекав на бігу Сашко Циган. — Було б раніше гавкати. На… на незнайомця… Ато…
— Ага, — хекнув у відповідь Марусик. Журавель хекав собі мовчки.
Бровко чекав їх на галявині. Він сидів, схиливши голову набік, і винувато позирав на хлопців. “Вибачте, хлопці. Вибачте, дорогі, — говорив його погляд. — Сам не знаю, що зі мною сталося, чому це я так дивно поводився із тим незнайомцем… Сам не знаю…”
І тільки тепер, може, хлопці по-справжньому зрозуміли, що ж таке з ними трапилося.
Сашко Циган розтиснув кулак. Суха жаб’яча лапка лежала в нього на долоні.
— Ну!.. — прохопився Марусик.
— Тю! — почухав потилицю Журавель.
— Та! — вигукнув Сашко Циган і зробив рух, збираючись викинути жаб’ячу лапку.
— Стривай! — зупинив його Марусик.
— А ти що — віриш? — засміявся Циган, проте лапку не викинув.
— Не вірю. Але що ми — не встигнемо? Викинути ніколи не пізно. Не хочеш — давай мені, — Марусик простягнув руку.
— Чого це тобі? — Сашко Циган умить затиснув кулак. — Ач, швидкий! Переб’єшся!
— А чого ж ти?
— Нічого.
— Слухайте! А ходімте глянемо, що він там робить. Га? — сказав Журавель. — Справді якийсь дивак. Я таких зроду не бачив.
— От-от! І я зроду… — підхопив Марусик. — “Сонце сідає… Мені поспішати треба…” Може, він… — Марусик стишив голос. — Може, він… в озері живе?..
Не можна сказати, що Марусик був такий уже закінчений боягуз. Ні! Але природа наділила його дещо хворобливою фантазією, і, коли ішлося про щось небезпечне або ж незрозуміло-загадкове, та фантазія малювала Марусикові такі яскраві картини, від яких і в найвідчайдушнішого сміливця затрусилися б жижки.
— Скажеш! — махнув рукою Сашко Циган. — Може, ти ще й роги в нього набачив?
— Роги не роги, але скільки ще тих загадок, таємниць у природі. І снігові люди, і племена різні невідомі… — Марусик багатозначно примружився. — Ти бачив, яка в нього голова?
— Та ну тебе з твоїми таємницями! Просто розіграв нас дядько і все. Подивився на тебе. Бачить, дурні хлопці. Відсталий елемент. Вірять у загадки природи. І розіграв. Сміється, мабуть, зараз, аж гай шумить. — Сашко Циган підморгнув.
— От і ходімте глянемо, як він сміється, — сказав Журавель. — Мені дуже кортить ще раз на нього подивитися. Хоч здаля.
— Ходім. А я що… — Сашко Циган знизав плечима.
— Тільки так, щоб він нас не бачив. А то… — Марусик одвів очі, щоб хлопці не помітили, що немає в них зараз великої мужності й відваги. — Просив же чоловік не заважати…
— Авжеж, — погодився Журавель. — Заважати не будемо. Здаля тільки глянемо. І все.
— Ходімо! — рішуче, по-командирському сказав Сашко Циган. — А голова… Мало які голови бувають у людей. От у тебе, Марусик, теж голова… на кавун схожа. І нічого. Живеш.
Хлопці рушили назад, до озера. І знову сталася дивна річ.
Бровко, що, як завжди, біг попереду, раптом спинився (мабуть, зрозумівши, куди вони йдуть), обернувсь і винувато заметляв хвостом.
“Е, хлопці, ні!.. Як собі хочете, але я туди не піду. І вам не раджу”. Він стиха гавкнув, припав на передні лапи, наче вклонився, скочив і побіг убік.
— О! — багатозначно підняв догори палець Марусик. Сашко Циган і Журавель тільки мовчки перезирнулись. Далі до озера йшли пригнувшись, крадькома, пильнуючи, щоб не тріснула й гілка під ногами. Аж от…
— Ну! — схвильовано прошепотів Марусик. На березі нікого не було.
Від того моменту, коли вони залишили незнайомця, минуло хвилин десять, не більше. Незнайомець наче ж не збирався одразу йти. Навіть навпаки. Відправив хлопців, щоб не заважали. І раптом…
— Дивіться! — знову зашепотів Марусик, показуючи на озеро.
Чорна вода Бакаю, що завжди вражала нерухомістю своєї дзеркальної поверхні, була зараз укрита брижами, наче хто пірнув у її непроникну безодню.
— Га? — ледь ворушачи губами, прохрипів Марусик. — Що я казав?
— Та ну тебе! — нервово сіпнув головою Сашко Циган. — Страхопуд нещасний! Сам боїться ще й інших лякає.
— То, ма… мабуть, шишка з сосни впала, — криво усміхнувся Журавель.
Справді, на поверхні води плавала соснова шишка.
— А він де ж подівся? — промимрив Марусик.
— Пішов, мабуть… — непевно підняв одне плече Журавель.
— Авжеж, пішов! Звичайно!.. То, мабуть, художник. Хотів Бакай малювати. Забалакався з нами. Освітлення помінялось. Він плюнув і пішов.
Як я вже казав, Сашко Циган не вмів довго сумувати. І зараз він не стільки вмовляв хлопців, скільки самого себе. І це йому вдалося. Він одразу повеселішав і вже був готовий кепкувати з друзів.
— Ех ви! Страхополохи! Зайці нещасні!.. У час космічних польотів і електронної техніки в чаклуна повірили! Дикуни! Пігмеї! Мені соромно за вас! Швидше ходімо по гриби, а то й поганої сироїжки не знайдемо. Все без нас визбирають.
— Та! — махнув рукою Марусик. — Не піду я. Нема настрою. Та й забув я зовсім. Мені мати загадувала яблуню обтрусити. Малинівку, а то пропадає. Я піду додому.
— Отаке-е! — зневажливо протягнув Сашко Циган. — Теж мені герой! Ну й іди. А ми з Журавлем…
— Ай справді… Щось пропав настрій, — ніяково глянув на Цигана Журавель. — Може, давай… Мені теж повітку треба…
— Ех ви! Та ну вас! З вами зв’яжись. З вами щось робити… Тьху! Тьху! І ще раз — тьху!
Присоромлені хлопці поодвертались.
Та не одвертайтесь, хлопці! Чого ви одвертаєтесь? Якби ж ви не одверталися, а пильно глянули в очі Сашкові Цигану, ви б зрозуміли, що то тьхукає не він, а його характер гонористий і самолюбний. А сам Сашко Циган цілком з вами згодний. Йому теж страшенно не хочеться йти по гриби, а хочеться якнайшвидше вибратися з того лісу, тільки він соромиться признатися в цьому і ото тьхукає.
Бровко зустрів їх за озером на галявині. Глянув на них уважно і похитав головою: “Ага!.. Вертаєтесь… А що я вам гавкав? Що? Ото слухали б мене краще. Не треба було йти до того клятого озера. Не треба!..”
По дорозі додому вони не вимовили жодного слова.
