«Чарівний талісман» Розділ сьомий,
у якому наші герої переконуються, що дорослі — дуже складні люди. На Бамбурах знову співи
Вони враз нашорошили вуха. Їм здалося, що здаля крізь хащі до них продирається дикий кабан або якийсь інший звір.
Ламалися й тріщали гілки. Аж двигтіла земля під важкими швидкими стрибками.
Ближче… Ближче… Ближче…
Вони вже збиралися дременути навтіки, коли з кущів вискочив… захеканий Журавель.
— Ану тебе! — в один голос полегшено вигукнули хлопці.
— Ху! Ху! Ху! — пихтів, як компресор, Журавель, не в змозі вимовити й слова.
Нарешті він трохи одхекався і лише тоді видихнув:
— Оххх!.. Там таке робиться! Таке робиться!.. Півночі мене допитували. Ніхто не спав. Матері голосять. Батьки з ліхтарями понад річкою блукають… А сьогодні зранку твій, Цигане, батько на мотоциклі в район мотонув. У міліцію.
— Ой-йой! — аж присів з переляку Марусик. — Що ж це буде?
Сашко Циган насупив брови:
— Та-ак!..
Потім зітхнув і спитав, наче без будь-якої цікавості, удавано байдужим тоном:
— А… а білета вже здали в ощадкасу? Не знаєш?
Журавель якось дивно глянув на хлопців, сунув руку в кишеню і витяг… лотерейний білет:
— Ось він…
— Що-о?!
Не знаю, чи можна здивуватися більше, ніж здивувалися хлопці.
Журавель махнув рукою:
— Та хай йому! Ото як прийшов я учора надвечір з лісу додому, там уже обстановка була неспокійна. Хоч паніки ще й не було. “Не бачив?” — питають. “Не бачив. Ми, — брешу, — посварилися трохи. Вони кудись подались. А куди, не знаю”. Година минула, дві. Смеркло. Матері ваші дедалі більше нервують. Батьки, правда, тримаються. Тільки сопуть похмуро. А тоді раптом бачу, підходить твій, Цигане, батько до твого, Марусику, й каже… Хрипло так, приглушено: “Нате вам, сусіде, того білета лотерейного, везіть в ощадкасу”. І простягає. А той здивовано: “Та ви ж збиралися вранці самі!.. Чого ж…” — “Не було коли… — І рукою махнув. — Беріть, ви ж просили”. Твій, Марусику, брови як насупить: “Ні, — каже, — не хочу!” — “Та нате ж!..” — “Не хочу і все…” Той дає, а той не бере. Той дає, а той не бере. І обидва червоні, очі ховають, одвертаються. Просто як діти. Тоді твій, Марусику, замахав-замахав руками і втік у хату. А твій побачив мене й до мене: “На, синку, матері оддаси!” Силою білета мені в руку вклав і пішов. Я — до матері. А вона: “Та ти що! Не хочу! — І теж руками замахала. — Хай учителька цим займається! Таїсії Миколаївні оддаси…” Отак!.. — Журавель усміхнувся й простягнув лотерейний білет Сашкові Цигану. — На! Сам Таїсії Миколаївні оддавай.
Сашко Циган почервонів і одсахнувся:
— Ні! Не буду.
— Та ти що? Це ж ти виграв.
— Ну й що? А тепер я до нього й торкатися не хочу.
— Марусику… — ступив крок Журавель.
— Ні! Ні! Ні! Мене не вплутуй! Я взагалі був проти. — І Марусик відскочив, наче Журавель тримав у руці не папірець, а палаючий факел.
— Ну, знаєте… — почав був Журавель. Та Сашко Циган перебив його:
— Не гарячкуй. Білет у тебе, то хай у тебе й полежить. А там видно буде…
— От-от! Вірно! — підхопив Марусик, — А зараз гайда додому. Ато…
Журавель не вмів сперечатися.
…Додому вони поверталися повз Бакай, найкоротшим шляхом. Щоб швидше. І зловісне страшне чорне озеро не здалося їм зараз ні страшним, ні зловісним.
Коли вони вже наближалися до Бамбурів, Марусик важко зітхнув.
— Не дрейф! — зрозумів його зітхання Сашко Циган. — Ну, подумаєш, потиличників пару дадуть. А навіть як і більше… Зате…
— А я й не боюсь. Подумаєш, — знову зітхнув Марусик. — Просто маму жалко. Як вони переживали, мабуть…
Потиличників не було. Були сльози, зойки і голосіння. Навіть Семен Семенович одвернувся й витер сльозу.
А коли примчав з району на мотоциклі Циганів батько, він крекнув, побачивши сина, щось хотів сказати, але перехопив погляд дружини, ще раз крекнув, махнув рукою, сів на мотоцикл і поїхав у бригаду.
І решта батьків теж заспішила на роботу.
А ввечері, коли всі посходились і лаштувалися до вечері, на дорозі раптом з’явився Кузьма-поштар. Він з такою силою накручував педалі, наче закінчував дистанцію велокросу на світову першість.
З розгону вгнався на подвір’я Циганів і так різко загальмував, що отетерілий Бровко навіть не гавкнув, а лише здивовано роззявив пащу. Обличчя в захеканого Кузьми-поштаря було дуже збентежене й винувате.
Спершу подумалося: це тому, що два дні він не розвозив пошту (бо гуляв у сусідньому селі на весіллі двоюрідної сестри). Але…
— Ех, люди добрі, — жалібно скривився поштар. — Пробачте мені, якщо можете. Неприємно, ох, як неприємно приносити гірку новину, та хіба ж я винен…
— Що таке? — сполошилася Циганова мати, Ганна Трохимівна.
— Ох, краще б ви не від мене почули…
— Та що таке? Кажи вже! — нахмурився Павло Максимович.
— Та от… у газеті вчорашній поправка. У таблицю лотерейну вкралася помилка. Замість трійки вісімка була надрукована. — І Кузьма-поштар, винувато похиливши голову, простягнув газету.
Павло Максимович подивився на газету, потім на поштаря, потім на дружину, потім на сина, потім на Семена Семеновича, який, стоячи на ґанку, уважно слухав, — і раптом… зареготав. Та так оглушливо, що Бровко аж присів і прищулив вуха.
— Га-га-га-га! Га-га-га-га-га!.. А ми тут мало не той… не… Га-га-га-га-га!
На хвилину завмерши, зареготала й Ганна Трохимівна, а за нею й Семен Семенович, і Марія Омелянівна, не кажучи вже про наших хлопців, які аж вищали від реготу.
Кузьма-поштар, нічого не розуміючи, вирячився на цих дивних людей, які весело реготали, почувши таку невеселу новину.
— Сусіде! — загукав Павло Максимович своїм громовим голосом до Семена Семеновича. — Ну, сусіде! Це треба відзначити! Це треба відзначити! Неодмінно!..
Години через дві надвечірні Бамбури знову сповнилися дзвінким співом. Тільки пісні були вже не ті, що напередодні.
“Ой, сусідко, сусідко, сусідко…” — обнявшися і, мов голубки, прихиливши одна до одної голови, виводили Ганна Трохимівна та Марія Омелянівна.
А Павло Максимович та Семен Семенович густими голосами басили: “По опеньки ходила…” Тільки замість “По опеньки ходила, козубеньку згубила” співали: “По опеньки ходили, “Запорожця” згубили…” І при цьому сміялися, аж захлинались (так їм подобався їхній жарт).
Хлопці дивилися на своїх батьків з ніжністю.
Ох, ці дорослі!
Які вони все-таки складні люди…
«Чарівний талісман» Розділ восьмий,
у якому ви знайомитеся з кіногрупою, а також з феноменальним талантом шестикласника Гриші Пасічного. “Ех ти! Артист!” Сварка
Минуло кілька днів.
Пригода з лотерейним білетом потроху почала забуватися. Життя, як пишуть у романах, входило в свою звичну колію. І про чарівний талісман, про жаб’ячу лапку, не згадували.
Журавель про неї, здається, зовсім забув. А Сашко Циган вирішив, що Марусик, мабуть, просто боїться загадувати. І махнув рукою: боїться то боїться, його справа.
Якось Сашко Циган поїхав з батьком на мотоциклі у район. Після тієї пригоди з виграшем машини батько Сашка Цигана помітно подобрішав і став часто катати сина на мотоциклі.
Марусик і Журавель сиділи на колодках біля воріт і лузали насіння.
І враз побачили, як дорогою, здіймаючи куряву, прямо до них мчить машина.
Бровко аж зайшовся, шалено рвучись на прив’язі.
Не доїжджаючи до воріт, машина спинилася. То була “Волга” з шашками — таксі. Тільки на лобовому склі косо застромлена довгаста табличка з написом “Кінозйомочна”.
Марусик раптом зблід як полотно. Та Журавель не помітив цього. Вся його увага була зосереджена на машині.
Троє дверцят відчинилися одночасно — як у кіно, коли ловлять злочинців і з машини вискакують детективи. Вийшли четверо: троє чоловіків і одна жінка.
Жінка була вже немолода, але вдягнена, як студентка, — у потертих джинсах, майці з емблемою авторалі й у велосипедній шапочці з довгим козирком.
Височенний, з двома фотоапаратами на шиї чолов’яга захоплено сплеснув руками й вигукнув:
— От село! Писанка! Ельдорадо!
— А що я вам казав! Що? — самовдоволено зареготав товстун у білому капелюсі, збитому на потилицю. — Курнатовський сказав — значить, все! Завжди слухайте Курнатовського. На вибір натури без Курнатовського їхати неможливо. А з Курнатовським завжди буде все гаразд!
Третій з чоловіків, худенький, щупленький, у великих темних окулярах, кисло кривився і мовчки крутив носом.
— Гелію Борисовичу, а вам що, не подобається? — спитала жінка.
— Ммм… — невиразно промурмотів Гелій Борисович.
— Не слухайте його! Цим художникам ніколи не догодиш. Таке село! — Курнатовський здійняв догори руки. — Та гарнішого села нема на всій планеті!
— Тож-то й воно! Надто вже гарне. Неприродно, — скривився Гелій Борисович.
— Операторові подобається, режисеру подобається, мені подобається… Це головне. А дивіться, які типажі! Ми тут ще й головного героя знайдемо, — Курнатовський жестом показав на Журавля й Марусика.
І спершу жінка, а за нею й чоловіки попрямували до хлопців.
— Здрастуйте, хлопці! — підкреслено щирим голосом, яким завжди розмовляють городяни з сільськими хлопцями, привіталася жінка.
Чоловіки мовчки кивнули.
Марусик і Журавель чемненько підвелися з колодок. Марусик був у цю мить як з хреста знятий.
— Ми з кіностудії, — сказала жінка. — Я — режисер. Це — головний оператор. Це — художник. А це — директор картини. Знімаємо фільм для дітей. Про пригоди сільських хлопчаків. Шукаємо натуру, тобто село, де б можна було проводити натурні зйомки. І кандидатів на ролі заодно шукаємо. Як тут у вас, є гарні хлопці, жваві, з характером, щоб і в самодіяльності виступали, і вчилися добре? Га?
Хлопці перезирнулися.
— Та що там питати! Оцей, по-моєму, за типажем абсолютно підходить, — Курнатовський кивнув на Марусика. — Точно за сценарієм. Кирпатий, веснянкуватий… Абсолютно.
Тепер уже перезирнулися кіношники.
Довготелесий оператор глянув на Марусика і підняв угору одну брову. Що це мало означати — чи схвалення, чи сумнів, — важко було сказати…
Щуплявий художник Гелій Борисович підбадьорливо усміхнувся Марусику — теж невідомо, чи співчуваючи, чи вітаючи його.
Марусик, здавалося, от-от знепритомніє.
— А що? Можна. Спробуємо. Спробуємо, — лагідно промовила режисерка. — Як твоє прізвище, хлопчику? Ім’я, адреса… — Вона вийняла з кишені джинсів блокнота. Директор Курнатовський запобігливо простягнув їй авторучку.
Прізвище, ім’я і адресу Марусика сказав Журавель. У самого Марусика відібрало мову.
…Вже давно розвіялася пилюка після того, як поїхали кіношники, і Бровко вже замовк, заспокоївся, заліз у будку, а Марусик усе ще не міг прийти до тями.
Він важко дихав широко розкритим ротом, наче риба, щойно витягнута з води.
— Ти що? Отетерів від щастя, чи що? Схаменись! — Журавель ляснув його долонею по спині.
Але Марусик не зреагував. Не на жарт наполошений, Журавель ляснув його ще раз — з усієї сили. Марусик поточився, мало не впав, і нарешті вимовив пересохлими губами:
— Жа… жаб’яча лапка…
— Що? — Журавель відчув, як у нього похололо в животі.
— Жаб’яча лапка, — повторив Марусик і перевів на Журавля скляний погляд. — Я ще вчора подумав, чого мені найбільше хотілося б. І вирішив — мабуть, стати кіноартистом. І от, бачиш…
— Тю! — тільки й зміг вимовити Журавель.
Аж тут почулося диркання мотоцикла, і до воріт під’їхали Сашко Циган з батьком.
Батько зсадив Сашка біля хлопців, розвернувся і зник за курявою.
Сашко Циган був обвітрений, розчервонілий, радісно збуджений.
— Здорові будьте, хлопці! — бадьоро вигукнув він і раптом, пильно глянувши на них, здивовано підняв брови вгору. — Що це ви якісь, наче вас із криниці тільки що витяти? Що трапилося?
І Журавель, збиваючись, почав розповідати, що саме трапилось.
Сашко Циган слухав, і на обличчі його мінялася, як то кажуть, ціла гама переживань: і здивування, і захоплення, і жаль, що його не було в цей час, і, не будемо приховувати, заздрість до Марусика.
На закінчення Журавель поспішив додати:
— Не хвилюйся, ні я, ні ти за сценарієм не підходимо. За сценарієм їм треба веснянкуватого, кирпатого, саме такого, як Марусик.
— Гм… — задумливо гмикнув Сашко Циган. — Так кажеш, питали, чи є в нас гарні хлопці, жваві, моторні, з характером, щоб і в самодіяльності виступали, і вчилися добре, і взагалі… — Сашко Циган звузив очі. — А про Гришу Пасічного ви не сказали?
Марусик густо почервонів і одвернувся. Журавель розгублено усміхнувся, глянув на Марусика і знизав плечима.
— Ну ви кадри! Я вам кажу!
Гришу Пасічного знало все село. Жодного свята не було, жодного вечора, щоб Гриша не виступав у художній самодіяльності. І як виступав! Такого успіху не мав ніхто. Ні наш гарбузянський соловейко — переможниця районної олімпіади доярка Ганна Тертична (колоратурне сопрано), ні баяніст — комбайнер Мирон Кандиба, ні акробати-механізатори брати Затягайло (Іван, Павло і Олександр)…
Коли тільки оголошували: “А зараз виступить Гриша Пасічний”, — зал уже вибухав оплесками. І цей хлопчина таке виробляв, таке виробляв на сцені — глядачі аж боки рвали, за реготом не чути було половини слів. А слова у виступі Гриші Пасічного мали неабияке значення. Тому що номер його називався “Художнє читання”. Він читав гуморески Остапа Вишні, уривки з повісті Івана Микитенка “Гавриїл Кириченко — школяр”, оповідання Панаса Висікана та інші смішні речі. Здавалося, на сцені не один кирпатий веснянкуватий п’ятикласник, а цілий театр сатири. То був талант, справжній талант! Як то кажуть — од бога.
— Не згадати Гришу Пасічного — це, знаєте… — презирливо скривився Сашко Циган.
Журавель знову розгублено усміхнувся, глянув на Марусика. Той червонів дедалі більше. Не дивлячись на Цигана, він пробурмотів:
— А де… де його було шукати?.. І взагалі… вони ж поспішали… ті кіношники.
— Не напускай туману в очі! — одрубав Сашко Циган. — Скажи, що сам хотів. Сам випхався. Слави забажалося. Не думав я, що ти такий… Артист!
І тут раптом Марусика прорвало:
— Ти… ти сам, а не я… Ти просто заздриш, що не ти… що не тебе… Звик завжди командувати, бути першим, а тут… Хтось йому, бач, носа втер. Просто заздриш! І все!
Сашко Циган розгублено завмер. Журавель зі здивованим переляком позирав на Марусика.
Це був справжній бунт. Уперше в житті Марусик підняв голос проти Сашка Цигана. Та ще й як підняв!
Що це буде зараз?
Сашко Циган зблід, потім почервонів, потім знову зблід.
— Ну… ну… ну й пень… Я заздрю! Йому! Ха! Та… та хай тобі жаби в болоті заздрять! Та я… та я після цього й знати тебе не хочу! Все! Ти мені більше не друг! Щоб і стежку забув до мене!
Він круто повернувся й пішов геть.
Журавель якусь мить розпачливо дивився йому вслід, потім обернувся до Марусика:
— Нащо ти так?
— А чого ж він? Чого? Завжди… Завжди давить… Йому все можна, а іншим нічого. Набридло! Набридло! Проживу й без нього! Що я йому — горох при дорозі: хто йде, той скубне. Я теж людина. А ти… біжи за ним, як тобі його жаль! — І Марусик теж повернувсь і теж пішов геть. Тільки в інший бік.
Журавель стояв і отетеріло крутив головою то на Сашка Цигана, то на Марусика.
Отак несподівано, неждано-негадано, ні сіло ні впало побили горшки хлопці.
«Чарівний талісман» Розділ дев’ятий,
у якому ви дізнаєтесь про пригоду на річці Голубеньці, про те, що відбулося потім і чим закінчилася наша незвичайна пригода
Ця новина, дорогі друзі, вразила мене, можна сказати, у самісіньке серце. Я в голову не клав, що таке може статися.
З дитинства, з немовлячого, сказати б, віку були вони разом. Не без того, звичайно, що іноді й сварилися, чубилися, билися навіть, але до вечора вже й мирилися.
Та цього разу вечір миру не приніс. Ні вечір, ні наступний ранок, ні день, ні знову вечір… Та й другий день, і третій, і четвертий…
Журавель робив відчайдушні спроби помирити їх, але ті спроби лопалися, як бульки на воді.
— Ач, роги показав! Я йому ті роги вкручу! Ще засвербить йому в носі! — цідив крізь зуби Сашко Циган і ні про яке замирення не хотів і слухати.
Марусик теж бурмосився:
— Не хочу-у!.. І все! Не хочу-у!..
Журавель розривався навпіл. Половина тягла до Сашка Цигана, половина до Марусика.
А головне, розривалося його серце. Бо він бачив, що хоч і приндилися його друзі, але обидва переживали страшенно.
Так-так, і Сашко Циган теж.
Думають, що як ватажок, то вже й не переживає, зневажає всі тонкі почуття. Та нічого подібного! Та, може, ватажки важче переживають, ніж неватажки. Бо й поплакати не можуть, не дозволяють собі. А переживання, які приховуються, тамуються в серці, завжди важчі за ті, що вибалакуються, вискаржуються на людях.
Бунт Марусика зачепив Сашка Цигана за живе. І зрадила йому його легка вдача. Втратив він бадьорість свою і веселість. Що називається, нудив білим світом. Нічого йому не хотілося, ніщо його не радувало.
Ну, а Марусик — так той зовсім, як то кажуть, перевівся на смик — схуд, змарнів… Не Марусик, а сама тінь.
Кіношники ж — анічичирк, ні пари з уст. Поїхали і як у воду канули. І де вони в ката поділися? Марусику вже й чекати несила.
Одного дня тинявся він по селу без діла, і ноги якось самі собою принесли його до подвір’я Гриші Пасічного.
Гриша сидів на призьбі, вшнипившись у книжку. Чи новий номер готував, чи просто так читав — хто його зна.
Марусик відчув себе раптом, наче злодій, спійманий на гарячому.
Став як укопаний і не міг зрушити з місця. І враз несподівана рішучість оволоділа ним. Він кілька разів глибоко вдихнув і пішов до Гриші.
— Гришо!
— Га? — стрепенувся той, відриваючись од книжки.
— Тут недавно… кіношники приїздили… — Марусик одвів очі. — Тебе десь не було. То вони мене записали. На зйомки. Фільм для дітей зніматимуть.
— Та ну! — вигукнув Гриша і враз примружився. — А ти мене за носа не водиш?
— О! — Марусик черконув себе відстовбурченим великим пальцем по шиї. — Хлопець їм потрібний. Кирпатий, веснянкуватий… Але я… я їм скажу, як вони приїдуть, щоб вони тебе взяли…
І, не давши Гриші опам’ятатися, повернувся й кинувся тікати.
Дома не встиг Марусик відхекатися, як прийшов Журавель.
Розмова не клеїлась. Скільки не забалакував до нього Журавель, Марусик відмовчувався, відмахувався рукою. А потім раптом дістав з кишені жаб’ячу лапку і простягнув Журавлю:
— На!
Журавель закліпав очима, він уже й думати забув про чарівний талісман після тої сварки.
— Візьми! — зітхнув Марусик. — Вона мені більше не потрібна. Тепер ти долю спокушай.
Журавель якось напівусміхнувся і прихилив до плеча голову:
— Давай!
І ледве встиг він сховати жаб’ячу лапку до кишені, як рипнула хвіртка і з’явився захеканий Гриша Пасічний.
— Слу-уха-ай!.. — просто од хвіртки загукав він Марусику. — Чого ж ти втік, чудило? Ти ж мені толком розкажи, що то за кіношники і що вони таке зніматимуть… — Він повернувся до Журавля. — А то, розумієш: “Я скажу, щоб узяли тебе” — і навтіки! Хто ж так робить? От чудило!
Марусик втягнув голову в плечі і, як спійманий горобець, зиркнув на Журавля.
Журавель розплився в усмішці.
— Та то він до мене побіг. Я його чекав. У нас з ним справа одна. А про кіношників тих толком і розказати нічого. Ми отуто біля воріт сидимо, насіння лузаємо, раптом під’їздять… Тир-бир, ми кіно знімаємо про сільських хлопчаків, чи є у вас хлопці підходящі, щоб і в самодіяльності, і вчилися добре?.. Ну, ми зразу про тебе подумали… От і все.
Але від Гриші не так легко було відкараскатися.
Він іще не менше півгодини розпитував про кіношників: і які вони, і як були вдягнені, і що точно говорили, і як стояли, і як сіли, і як поїхали… Хотілося людині побалакати на цю тему. Та й не дивно. Якби вам, друзі, світило знятися в кіно, ви б теж, мабуть, про це балакали.
Коли він нарешті пішов, Журавель ляснув Марусика по плечу:
— Молодець! Я так і знав, що ти це зробиш.
— Та! — махнув рукою Марусик. — Я як подумав про ті зйомки… Кругом люди товпляться, витріщуються на тебе… Ні, це не для мене… Хай уже Гриша цим займається. Він звичний.
Треба ж було Марусику щось говорити.
Коли того ж вечора Журавель розказав Сашкові Цигану про все, той тільки хмикнув:
— А мені що? Знімається, не знімається… Мені байдуже.
Але видно було, що йому не байдуже. Зовсім йому не байдуже. Бо настрій у Цигана одразу покращав, очі засвітилися, і навіть якась пісенька замугикалася на губах.
Та коли Журавель заговорив про примирення, Сашко Циган мовчки заперечно похитав головою. Видержував марку.
Не захотів перший іти з поклоном і Марусик. Він, мабуть, вважав, що з його боку головне зроблено, — від кінозйомок він відмовився. Тепер, мовляв, слово за Сашком Циганом.
“Як легко посваритися і як важко помиритись”, — із сумом думав Журавель.
Минуло ще кілька днів.
Серпень того року був напрочуд спекотний. Пекло й смалило немилосердно. Температура сягала тридцяти п’яти… Єдиний порятунок — річка.
Голубеньку нашу при всій до неї любові й повазі, на жаль, не можна назвати судноплавною магістраллю. Океанські лайнери на неї не запливають. У більшості місць її спокійно перебродять корови.
На Бамбурах була лише одна глибока місцина, де можна купатися. І, хоч-не-хоч, Сашкові Цигану й Марусику доводилося там зустрічатися. І вони зустрічалися.
Журавель то до Марусика підпливе, побалакає, то до Сашка Цигана. А вони й погляду один на одного не кинуть, удають, ніби просто не помічають, не знайомі наче…
От і цього разу так було.
Під берегом хлюпалася малеча. А хлопці плавали посеред річки на глибокому. Сашко Циган з одного боку, Марусик з другого. А Журавель між ними… У воді було гарно, не хотілося вилазити. І Журавель, плаваючи, співав на повний голос:
Ой, на горі калина,
Під горою малина,
Калина-малина,
Чубарики-чубчики,
малина…
Сашкові Цигану і Марусику, чесно кажучи, теж хотілося співати, але вони стримувалися. Якось незручно співати, коли поруч твій колишній друг, який тебе зрадив. Якось рот не розкривався.
Зненацька Журавель зойкнув:
— Ой! Ой, корчі схопили… ногу!.. Ой, хлопці, як зводить! — Він занурився з головою, потім виринув і вже перелякано, пирхаючи, загукав: — Ой хлопці! Рятуйте! Ряту… — І знову занурився з головою.
Першим кинувся до нього Марусик. Він був ближче.
Підплив, вловив Журавля за руку, що на мить вистромилася з води, і не встиг опам’ятатись, як Журавель обхопив його руками.
І вони вже удвох занурилися з головою.
Буль-буль!
“Ну, все! — майнуло в Марусика. — Пішли годувати раків!”
Він одчайдушно замолотив руками й ногами, вириваючись. Та Журавель тримав його міцно, як у лещатах.
Проте від тих, мабуть, одчайдушних Марусикових рухів вони почали випливати. Ще якась мить — і голова Марусика вже над водою.
— А… а… а… — жадібно ковтає він повітря і помічає, що поруч Сашко Циган.
— Бий його по голові! А тоді хапай за волосся! — гукає Циган.
— Не мо-о-жу… Він ме-е-не… держить… — ледве встигає вигукнути Марусик і знову занурюється.
І майже в ту ж мить відчуває удар по голові.
“Ой! Це ж він замість Журавля мене вгилив”, — останнє, що подумав Марусик.
…Коли він прийшов до тями і розплющив очі, то побачив, що лежить на березі. Його оточує цікава бамбуринська малеча, серед якої, як телевізійна вежа, стовбичить мокрий Журавель.
— О! Нарешті! — побачивши, що Марусик розплющив очі, вигукнув Журавель. — Ну й налякав ти нас!
— Ти… А ти ж як? — спитав Марусик, важко дихаючи.
— Одпустило… Тільки-но ти пішов на дно, корчі зразу одпустили. — Журавель винувато усміхнувся (не вмів Журавель брехати, і коли доводилося говорити неправду, він завжди винувато усміхався).
Сашко Циган підвівся, теж винувато всміхнувся і сказав:
— Ти пробач… я не хотів… я ж думав, що то він… Ваші макітри у воді такі схожі…
Малеча зареготала.
Марусику нічого не лишалося, як теж засміятися. А потім вони йшли додому й весело сміялися втрьох. І ніхто з них не згадував про сварку, наче її й не було. Найвеселіше сміявся Журавель. Він підстрибував на ходу, захлинався, заливаючись радісним сміхом.
— До речі, а як там… жаб’яча лапка… чарівний талісман? — спитав раптом Марусик.
— О! Жаб’яча лапка! Будь здоров! — захоплено вигукнув Журавель.
— Ти хоч побажав що-небудь?
— Аякже!.. Аякже!.. Побажав, звичайно! Аякже. І — справдилося! Справдилося! — Він лукаво усміхнувся.
Хлопці перезирнулися і… враз зрозуміли, що саме побажав Журавель. Через те побажання вони і йдуть зараз разом, і сміються, і радіють, і… Хоча і без усякого талісмана вони б, звичайно, помирилися. Але… І тут де не взявся Бровко. Кинувся до хлопців, метляючи хвостом і припадаючи до землі, наче хотів сказати: “Ех, який же я радий, що все гаразд, що ви помирилися! Який же я радий! І як же я вас, хлопці, люблю!”
І сонце, хоч усміхалося воно, дивлячись на наші Гарбузяни, завжди тільки вранці, а зараз вже було надвечір’я, не витримало і весело засміялося, виграючи іскристим промінням своїм на шибках вікон, на новеньких бляшаних покрівлях, на мереживних лініях електропередач, на садках, на левадах, на хвилях річки Голубеньки.
І на щасливих обличчях наших героїв.
А вже тоді спокійно сховалося за крайнебо.
Отака незвичайна пригода сталася в наших Гарбузянах. Хоча, якщо добре подумати, що ж у ній надзвичайного?
Нічого надзвичайного в ній немає. Нічогісінько. Усі події цілком реальні, нічого неймовірного, а тим паче чарівного не відбулося. Звичайнісінький збіг обставин.
А втім… Якщо подумати ще раз, то… хто його зна…
Чесно кажучи, я дуже люблю надзвичайні події. Без них якось нудно жити на світі.
