«Саджо та її бобри» скорочено – Сіра Сова

Сіра Сова «Саджо та її бобри» скорочено

Розділ І. «Країна Північно-Західних Вітрів»

На далекій півночі Канади розташована дика, майже незвідана країна Ківейдін, що означає «Країна Північно-Західних Вітрів». Тут простягаються безкраї ліси, річки й озера, живуть ведмеді, вовки, лосі, олені карибу та багато інших тварин. Основними мешканцями цього краю є індіанці племені оджибуеїв, які здавна вважають його своєю батьківщиною.

Індіанці живуть родинами у вігвамах і дерев’яних хатинах. Вони часто мандрують у пошуках їжі та нових мисливських угідь. Улітку пересуваються річками на човнах із березової кори, а взимку користуються саньми та собачими запряжками. Навіть діти допомагають дорослим у подорожах і щоденній праці.

Діти, які ростуть далеко від міст, навчаються в лісі. Вони вміють розпалювати вогонь за будь-якої погоди, полювати, рибалити, орієнтуватися за сонцем і зірками, розпізнавати голоси тварин, керувати човнами та собачими запряжками. Ці знання допомагають їм виживати в суворих умовах дикої природи. Життя індіанців нелегке, тому кожен повинен працювати й допомагати іншим. Вони діляться їжею та прихистком із подорожніми. Увечері біля вогнища молодь слухає розповіді старших про полювання, далекі мандрівки та пригоди.

Особливе місце в житті індіанців посідають тварини. Вони вважають їх своїми Меншими Братами й переконані, що кожна істота має своє місце в природі. Особливо поважають бобрів, адже це розумні та працьовиті звірі. Вони будують греблі й затишні домівки, запасають їжу на зиму та живуть дружними родинами. Індіанці іноді приручають маленьких звірят, які вільно почуваються біля людських осель. Коли тварини виростають, вони повертаються до лісу.

Наприкінці розділу автор запрошує читачів у далеку північну країну, щоб розповісти правдиву історію про індіанського мисливця, його сина й доньку та двох ручних бобренят.

Розділ II. «Гітчі Мігуон — Велике Перо»

Одного травневого ранку індіанець Гітчі Мігуон, якого називали Великим Пером, плив човном угору Березовою Річкою. Він був високим чоловіком із довгим волоссям, заплетеним у дві коси, одягненим у традиційне індіанське вбрання. Човен був його надійним помічником у далеких мандрівках. Дорогою мисливець милувався красою природи, долав пороги й небезпечні водоспади, а також зустрічав різних лісових тварин. Проте на душі в нього було сумно, адже вдома залишилися двоє дітей — хлопчик і дівчинка. Їхня мати померла, тому діти дуже сумували за батьком, а він — за ними. Зазвичай вони майже ніколи не розлучалися, але цього разу Велике Перо вирушив сам, бо подорож була небезпечною.

Причиною мандрівки стала звістка про появу банди звіроловів-метисів, які безжально винищували бобрів на чужих мисливських територіях. Індіанець хотів захистити свої угіддя, адже від кількості хутрових звірів залежав добробут його родини. Однак він не знайшов жодних слідів чужих мисливців і вирішив повертатися додому.

Раптом біля берега він помітив бобра, а невдовзі почув ще один сплеск води. Це означало, що неподалік живе ціла боброва родина. Мисливець зрадів, адже зрозумів, що звірів тут поки ніхто не турбував. Він вирішив знайти їхнє житло, орієнтуючись на обгризені гілочки, які бобри залишали дорогою.

Знайшовши біля струмка залишки бобрової їжі, Велике Перо зупинився на галявині, розпалив вогнище й приготував собі обід. Відпочивши, він залишив речі біля човна та вирушив углиб лісу на пошуки бобрової греблі. Раптом мисливець почув незвичний шум і побачив, як струмком мчить каламутна вода, несучи гілки та сміття. Він зрозумів, що хтось зруйнував боброву греблю, через яку звірі підтримували необхідний рівень води у своєму ставку.

Велике Перо кинувся бігти лісом, щоб урятувати бобрів. Він здогадався, що на них напала видра Нігік — давній і смертельний ворог бобрового племені. Залишившись без води, бобри опинилися у великій небезпеці, і мисливець поспішав їм на допомогу.

Розділ III. «Дім бобрів»

У тихому куточку лісу, біля маленького глибокого ставка, жила родина бобрів. Ставок утворився завдяки міцній греблі, яку бобри збудували з гілок, прутів, моху, мулу та каміння. Посеред ставка стояла велика міцна хатка, де мешкали батьки й четверо маленьких бобренят. Батьки постійно працювали: лагодили греблю, стежили за рівнем води, приносили їжу та облаштовували житло. Усередині хатки була затишна кімната з м’якою підстилкою із кори й пахучих трав. Потрапити туди можна було лише через підводний тунель, тому хижакам було важко дістатися до бобренят.

Маленькі бобренята були дуже жвавими, грайливими й галасливими. Вони вчилися плавати, борсалися у воді, а після купання старанно витирали своє хутро. Потім батьки приносили їм молоді гілочки та водорості. Наївшись, малята обіймалися й засинали. Так минали їхні щасливі дні.

Але одного разу сталася біда. Батько-бобер помітив, що вода в підводному тунелі почала спадати, а невдовзі зовсім зникла. Хтось зруйнував греблю! Батьки кинулися її ремонтувати, перетягуючи гілки, каміння, землю та траву. Проте вода витікала швидше, ніж вони встигали лагодити пошкодження. Зрештою греблю вдалося відновити, але ставок залишився майже без води. Тепер бобри не могли сховатися від ворогів і повільно, долаючи багнюку та каміння, поверталися до своєї хатки. Тим часом четверо переляканих бобренят залишилися беззахисними перед небезпекою.

До хатки пробралася голодна видра Нігік, яка й зруйнувала греблю, щоб поласувати малятами. Вона загородила вихід і вже готувалася напасти на них. Саме в цю мить до хатки вибіг Гітчі Мігуон із рушницею в руках. Він поспішав урятувати маленьких бобрів.

Розділ IV. «Перша пригода»

Коли видра Нігік кинулася на бобренят, вони розбіглися в різні боки й змогли вислизнути з хатки. Хижачка не встигла їх упіймати, бо дорогу їй перегородили батьки-бобри. Вони відчайдушно боролися з видрою, захищаючи своїх дітей. Хоча ворог був сильнішим і спритнішим, бобри не відступали й боляче кусали нападника. Зрештою видра вирвалася та втекла. Велике Перо міг застрелити її, але вирішив не робити цього.

Мисливець залишився неподалік, щоб переконатися, що бобренята в безпеці. Він побачив, як мати-бобриха збирала малюків і перевозила їх на своєму широкому хвості до хатки. Гітчі Мігуон був зворушений турботою батьків про дітей і зрозумів, наскільки бобри схожі на людей. Він вирішив, що ці тварини заслуговують на повагу. Мисливець навіть залишився на ніч біля ставка, щоб захистити родину від можливого повернення видри.

Проте двоє бобренят заблукали. Під час нападу вони потрапили за греблю й сховалися в маленькій печері під берегом. Батьки довго шукали їх, але не могли знайти, адже малята не мали запаху, за яким їх можна було б відшукати. Уночі бобренята пережили ще кілька небезпек. До їхнього сховку зазирнула норка, а згодом на них почала чатувати велика лісова сова-реготуха. Лише на світанку сова полетіла геть. Тоді малята вибралися з печери й попливли струмком, але через страх і слабкість не змогли повернутися додому. Течія винесла їх на Березову Річку.

Саме там їх помітив Гітчі Мігуон. Він обережно забрав виснажених бобренят у човен і нагодував молоком. Мисливець розумів, що без допомоги вони загинуть, тому вирішив забрати їх із собою. Він подумав, що маленькі бобри стануть чудовим подарунком для його доньки Саджо, якій незабаром мало виповнитися одинадцять років. Коли тварини виростуть, їх можна буде повернути до рідного лісу. Гітчі Мігуон власноруч зробив для бобренят кошик із березової кори, вистелив його травою та поклав усередину свіжі листочки. Малюки заспокоїлися, наїлися й затишно вмостилися поруч одне з одним.

Розділ V. День народження Саджо

Вдома Саджо та Шепіен готувалися до повернення батька. Їхня хатина стояла біля озера, неподалік індіанського селища Обібісоуей, що означало Долина Гомінких Вод. Будинок був затишним і охайним, навколо нього розкинувся мальовничий ліс, а з вікон відкривався чудовий краєвид на озеро та гори.

Діти старанно прибирали й готувалися до зустрічі. Шепіен начистив свою рушницю, якою дуже пишався, приніс дрова та підготував оленячу шкуру. Саджо прикрасила вікна різнокольоровими фіранками з очерету, накрила стіл і спекла святковий баннок — індіанський хліб. Вона також зварила варення із суниць і чорниць та приготувала оленину. Дівчинка була особливо радісною, адже цього дня не лише мав повернутися батько, а й настав її день народження.

Саджо вдягла свою найкращу картату сукню та розшиті бісером мокасини. Вона навіть дістала старих ляльок Чілеві й Чікені, поправила їм обличчя та пов’язала шарфики. Дівчинка давно не отримувала подарунків, адже після смерті матері батькові було не до святкових розваг.  Шепіен, якому було чотирнадцять років, намагався поводитися по-дорослому. Він сидів у кутку хатини й непомітно поглядав на озеро, очікуючи батькового каное. Раптом далеко на воді з’явилася маленька цятка. Незабаром діти почули три постріли — це був умовний сигнал батька.

Коли Гітчі Мігуон зійшов на берег діти кинулися до нього із запитаннями. Батько радісно відповів, що все добре, мисливська ділянка в порядку, а потім привітав Саджо з днем народження. Він простягнув їй кошик із березової кори й попередив, щоб вона несла його обережно. Дівчинка обережно поставила кошик на підлогу й зняла накривку і побачила двоє пухнастих звірят із блискучими чорними очима. Спочатку Саджо подумала, що це маленькі ведмежата, але, побачивши їхні пласкі хвостики, зрозуміла, що перед нею бобренята. Шепіен також був надзвичайно схвильований, адже це були справжні живі бобри!

Під час далекої подорожі батько добре доглядав за малюками, годував їх, тому вони добре підросли. Бобренята вилізли до Саджо на коліна, а дівчинка ніжно гладила їх і притискала до себе.  Саджо відразу зрозуміла, що дуже полюбить своїх нових друзів.

Розділ VI. Більшеньке Маля й Меншеньке Маля

Бобренята швидко звикли до нового життя в родині мисливця. Саджо, Шепіен і Гітчі Мігуон дбали про них і намагалися створити затишні умови. Шепіен облаштував малюкам хатинку з березової кори під своїм ліжком, а батько зробив для них невеличкий ставок із цебрика. Там бобренята плавали, а потім довго чистили й розчісували свою шерсть. Спочатку Саджо годувала їх молоком із пляшечок, а згодом почала давати розмочений хліб.

Саджо вирішила назвати звірят на честь своїх старих ляльок — Чілеві та Чікені. Ці імена означали «Більшеньке Маля» й «Меншеньке Маля». Проте бобренята були дуже схожими, тому діти часто їх плутали. Одного разу Чілеві заснув під піччю, і його шерсть трохи обсмалилася. На спині залишилася темна пляма, за якою малюків нарешті можна було розрізняти.

Обидва бобренята були веселими, допитливими й непосидючими. Вони вибігали зі своєї хатинки, коли діти працювали або приходили гості, випрошували їжу біля столу, тягали по кімнаті речі та крали дрова, щоб вистеляти ними свою постіль. Найбільше вони любили боротися одне з одним. Під час таких змагань бобренята бурчали, пихкотіли й ляскали хвостами. Іноді малюки втомлювалися від пустощів і тихо сиділи, уважно слухаючи Саджо, яка розповідала їм казки. Бували й сумні хвилини, коли вони згадували своїх батьків і жалібно скімлили. Тоді дівчинка брала їх на руки, співала колискову й заспокоювала. Вона розуміла їхній сум, адже сама теж сумувала за померлою матір’ю.

Згодом діти добре помітили різницю між характерами бобренят. Чікені був тихим, ніжним і трохи сумним. Він дуже любив Саджо, часто шукав її ласки й прибігав до неї, коли щось його засмучувало. Чілеві, навпаки, був сміливим, міцним і бешкетливим. Він постійно потрапляв у кумедні пригоди, але дуже любив Шепіена.

Брати всюди ходили разом і не могли довго бути нарізно. Якщо один відставав, інший одразу починав його шукати. Зустрівшись, вони притулялися голівками, а потім знову бралися боротися. Саджо часто думала, як жорстоко було б розлучити цих нерозлучних друзів.

Розділ VII. Торговець

Одного дня Гітчі Мігуон сказав дітям, що бобренят уже час випустити на волю. Вони підросли й зміцніли, тому могли жити біля озера. Батько запевнив, що звірята не загубляться й завжди повертатимуться до своєї хатинки. Спочатку Чілеві та Чікені боязко оглядалися, але невдовзі побігли до води. Вони радісно плавали, пірнали, гралися й гризли молоді гілочки. Згодом бобренята знайшли стару нору ондатри й почали її розширювати. Коли діти не змогли знайти малюків, ті раптом вибігли до них з іншого боку берега, злякавшись, що їх покинули.

Відтоді бобренята щодня виходили до озера. Вони навіть збудували невеличку хатку зі старої діжки та пліт-годівницю з гілочок. Саджо й Шепіен допомагали їм, приносили будівельні матеріали й часто відпочивали разом із ними у вігвамі біля води. Чілеві був бешкетником і любив мандрувати, а Чікені залишався ніжним і спокійним. Він часто шукав Саджо, притулявся до неї й засинав у неї на колінах. Діти та бобренята стали справжньою дружною родиною.

Та невдовзі в хатині почали закінчуватися харчі. Коли батько нарешті повернувся, разом із ним прийшов незнайомий торговець хутром. Гітчі Мігуон пояснив дітям, що нова торгова компанія вимагає негайно повернути великий борг. Щоб заробити гроші, він мав вирушити з іншими мисливцями на роботу до Лугового Озера. А поки що родина потребувала харчів.

Торговець погодився дати їм продукти, але натомість захотів забрати одного з бобренят. Саджо не могла повірити в таку жорстоку вимогу, а Шепіен мовчки обійняв сестру, стримуючи гнів. Незнайомець схопив одного з малюків, поклав його в ящик і пішов. Він вибрав Чікені. Саджо впала навколішки біля брата й заплакала, а наляканий Чілеві сховався у своїй хатинці.

Розділ VIII. Саджо чує голос матері

Наступного дня батько Саджо разом з односельцями вирушив відробляти борг торговельній компанії. Вони мали повезти вантажі далеко на північ і повернутися не раніше ніж через місяць. Саджо, Шепіен і Чілеві залишилися самі.

Після того як торговець забрав Чікені, усі дуже сумували. Чілеві щодня шукав братика біля озера, у вігвамі та серед очеретів. Він перестав гратися й бешкетувати, став мовчазним і самотнім. Діти намагалися його втішити, а Саджо часто плакала, згадуючи ніжного Чікені. Вона навіть берегла сліди його лапок на березі, але згодом їх змило водою.

Шепіен також тяжко переживав утрату й шкодував, що не запропонував торговцеві рушницю замість бобреняти. Саджо часто ходила з Чілеві до водоспаду. Там, під великою сосною, вона слухала шум води й згадувала матір. Дівчинці здавалося, що серед дзюркотіння струмка вона чує її голос.

Одного разу Саджо задрімала під сосною, тримаючи Чілеві на колінах. Крізь шум водоспаду їй почувся тихий голос, який повторював: «Саджо, іди в місто!» Раптом дівчинка впізнала голос своєї матері. Коли вона розплющила очі, то зрозуміла, що, мабуть, лише задрімала.

Однак Саджо повірила, що це був знак матері, і вирішила вирушити до міста, щоб знайти Чікені. Вона розповіла про свій сон Шепіену. Спочатку хлопець сумнівався, адже місто далеко, вони не знають дороги й не мають грошей. До того ж потрібно було взяти із собою Чілеві. Та Шепіен бачив, як сестра знову сповнилася надії, і не хотів відмовляти їй. Тому він погодився…

Розділ IX. Палючий ворог

Увечері Саджо та Шепіен готувалися до подорожі. Вони спакували необхідні речі, Чілеві посадили в берестяний кошик. Саджо взяла тарілки обох бобрів, бо була впевнена, що вони повернуться додому разом. Діти нікому не розповіли про свій задум і на світанку тихенько відпливли від берега.

Попереду на них чекала довга дорога до міста. Діти веслували цілими днями, а ввечері ставили намет біля води. Коли траплялися мілини, Шепіен переносив каное на плечах, а Саджо допомагала нести речі. Чілеві вдень спав у кошику, а вночі плавав.

Одного ранку вони відчули запах диму й побачили величезну хмару над лісом. Невдовзі стало зрозуміло, що на їхньому шляху бушує лісова пожежа. Вогонь швидко наближався, тому Шепіен вирішив якомога швидше дістатися великого озера, де можна було врятуватися.

Діти налягли на весла й потрапили на небезпечні річкові пороги. Через густий дим майже нічого не було видно. Шепіен вправно керував каное, а Саджо слухалася його команд і щосили веслувала. Бурхливі хвилі кидали човен між гострими скелями, але хлопець не втрачав мужності. Невдовзі діти побачили, як від пожежі тікають лісові мешканці: білки, кролики, олені, ведмеді, вовки та інші тварини. Усі вони прямували до великого озера, бо там був єдиний порятунок. Навіть хижаки не переслідували здобич, бо в цей момент всі забули про ворожнечу. До них приєдналися й Саджо з Шепіеном та маленьким Чілеві.

Діставшись мілини, діти витягли каное на берег і залишили Чілеві під перевернутим човном, щоб він не втік. Вони взяли частину речей і побігли до озера. Опинившись у безпечнішому місці, Саджо й Шепіен повернулися за бобреням і каное. Але дим уже застилав стежку, навколо летіли іскри, а полум’я невпинно наближалося.

Коли діти повернулися, Чілеві намагався прогризти кошик і вибратися. Шепіен швидко намочив шаль сестри, обмотав нею її голову й обличчя, змочив одяг водою та наказав бігти вперед. Саджо міцно притиснула до себе кошик із Чілеві й кинулася крізь розпечений дим, а брат залишився позаду.

Розділ X. Порожній кошик

Коли Саджо зникла в диму, Шепіен змочив одяг водою, закріпив весла в каное й поспішив за сестрою. Він ніс човен на плечах і біг крізь палаючий ліс. Навколо падали охоплені вогнем дерева, сипалися іскри, а густий дим заважав дихати. Одного разу хлопцеві довелося перестрибнути через палаючий стовбур, але він не зупинився.

Раптом Шепіен побачив на стежці непритомну Саджо. Вона лежала долілиць і міцно стискала порожній кошик: Чілеві прогриз його та втік. Хлопець підняв сестру й останніми силами доніс її до озера. Він змочив їй обличчя водою, і дівчинка отямилася. Першим її словом було ім’я бобреняти, але Шепіен не наважився сказати, що кошик порожній.

Пожежа вже наближалася до берега. Шепіен затягнув каное у воду, поклав туди речі й переніс сестру. Коли він почав відпливати, позаду почувся сильний сплеск. Це був Чілеві! Бобреня наздогнало їх. Саджо, почувши цю звістку, заплакала від щастя.

Раптом на березі загорілася величезна сосна й почала падати просто на каное. Шепіен відчайдушно спрямував човен до берега, а дерево з оглушливим тріском упало у воду позаду них. Діти злякалися, але не постраждали. Коли Саджо розповіла братові, як загубила бобреня й знепритомніла від диму, вона раптом почала сміятися. Дівчинка помітила, що в Шепіена згоріли брови, і занепокоїлася, чи не постраждали її власні. Брат заспокоїв її: шаль захистила обличчя від вогню. Діти раділи, що врятувалися, і вірили, що тепер ніщо не завадить їм знайти Чікені.

На острові посеред озера вони зупинилися на ночівлю та оглянули пошкоджені речі. Каное обгоріло, намет і ковдри були пропалені іскрами, а кошик Чілеві мав велику дірку. Шепіен полагодив човен і кошик березовою корою та смолою, а Саджо зашила намет і ковдри. Увечері діти дивилися на червону заграву над лісом і думали про те, як близько були до загибелі. Шепіен розумів, що пережите зробило його дорослішим. Поруч спала Саджо, пригорнувши до себе Чілеві, а хлопець, змучений пригодами, теж заснув.

Розділ XI. Білий брат індіанців

Через два дні Саджо й Шепіен прибули до селища Кролячий Брід і розташували табір біля невеликої затоки. Шепіен вирушив до торговця, який раніше забрав у них Чікені. Хлопець розповів, як усі сумують за бобреням, і запропонував працювати за нього все літо, віддати рушницю або навіть працювати цілий рік. Проте торговець відмовився й повідомив, що Чікені вже продали до міського зоопарку за п’ятдесят доларів.

Шепіен повернувся до табору й розповів сестрі, де перебуває їхній маленький друг, але не став засмучувати її розмовою про невдалу зустріч із торговцем. Саджо сподівалася, що брат заробить гроші на дорогу й викуп бобреняти. Сам Шепіен усю ніч думав, як знайти таку велику для нього суму. Він вирішив спробувати влаштуватися провідником для американських туристів, які невдовзі мали прибути пароплавом.

Коли туристи зійшли на берег, вони почали розглядати й фотографувати індіанського хлопчика. Шепіен зніяковів і вже хотів утекти, але раптом почув, як хтось покликав його рідною мовою. Це був білявий білий юнак із добрими голубими очима, який чудово розмовляв мовою оджибуеїв. Він сказав, що знає батька дітей, і попросив провести його до табору. Спочатку Саджо злякалася незнайомця, але швидко зрозуміла, що він добрий і привітний. За обідом юнак розповів, що він місіонер і допомагає індіанцям: навчає дітей, доглядає хворих і поважає їхні звичаї. Він вірив, що всі люди — одна велика родина. Діти були вражені й уперше відчули, що серед білих є ті, хто щиро цікавиться їхнім народом.

Під час обіду до гостя приєднався Чілеві. Бобреня почало кумедно танцювати й перевернуло посуд, викликавши загальний сміх. Саджо зраділа, адже відтоді, як забрали Чікені, Чілеві майже не веселився. Потім діти розповіли гостеві всю історію про бобрів, їхню розлуку та небезпечну подорож крізь лісову пожежу. Шепіен також зізнався, що хоче заробити гроші, щоб повернути Чікені.

Юнак уважно вислухав дітей і зрозумів, як сильно вони страждають. Він пообіцяв повернутися наступного дня й спробувати допомогти їм. На прощання гість сказав, що його робота — розганяти хмари, аби сонце світило для всіх однаково.

Розділ XII. Великі Ножі

Повернувшись до селища, Золоте Волосся домовився з торговцем про проведення зборів. Він запросив усіх охочих до індіанської школи й розповів людям історію Саджо та Шепіена, про їхню сміливу подорож, втрату Чікені та небезпечну лісову пожежу. Юнак закликав присутніх допомогти дітям. Люди відгукнулися на його прохання й почали кидати гроші у велику бляшанку. Навіть торговець потайки зробив свій внесок.

Зібрані гроші Золоте Волосся приніс до табору. Шепіен спочатку не міг повірити, що це все для них, і навіть запитав, яку роботу має виконати. Але юнак пояснив, що це подарунок добрих людей, які хочуть допомогти дітям. Він також дав їм гроші на квитки до міста, лист до свого знайомого та порадив звернутися до полісмена, який допоможе знайти зоопарк.

Наступного дня Саджо, Шепіен і Чілеві вирушили в дорогу. На пристані їх проводжало багато людей. Туристи захоплювалися дітьми, чоловіки тиснули Шепіенові руку й бажали щасливої подорожі. Золоте Волосся попрощався з ними та пообіцяв розповісти батькові про все, що сталося. Він побажав дітям повернутися додому вже вчотирьох.

Тим часом батько дітей, Гітчі Мігуон, повернувся до своєї домівки й побачив, що дітей немає. Знайшовши сліди каное та маленького мокасина, він зрозумів, що вони вирушили в дорогу. Разом з іншими індіанцями чоловік почав шукати сліди дітей у спаленому лісі. Старий мудрий вождь здогадався, що діти врятувалися від пожежі, і заспокоїв Гітчі Мігуона. Проте батько все одно дуже хвилювався. Увечері він піднявся на скелю й почав молитися Великому Духові, просячи зберегти його дітей і допомогти їм повернутися додому.

А Саджо, Шепіен і Чілеві тим часом уже їхали поїздом до далекого міста, сподіваючись знайти Чікені.

Розділ XIII. Малий в’язень

Після того як торговець забрав Чікені, бобреня п’ять днів подорожувало до селища Кролячий Брід, а потім його відправили потягом до міського зоопарку. Чікені дуже сумував за Саджо та Чілеві, кликав їх і намагався вибратися з ящика. Під час довгої дороги він залишився без води й їжі, зламав зуб і сильно забився об стінки своєї тісної темниці.

У зоопарку бобреня зустрів доглядач Алек.  Чікені поселили в цементній клітці із залізними ґратами та невеликим басейном. Бобреня зраділо воді, але невдовзі почало шукати вихід, сподіваючись повернутися до рідного озера. Воно дряпало бетон, гризло ґрати й марно намагалося втекти. Алекові стало шкода маленького в’язня. Він забрав Чікені додому, де його радо зустріли дружина й троє дітей. Бобреня пригостили яблуком і молодими тополиними пагонами. Відтоді доглядач щодня відносив його до клітки для відвідувачів, а ввечері забирав назад до своєї родини. У домі Чікені було тепло, затишно й достатньо їжі, але він усе одно дуже сумував за Саджо, Шепіеном і Чілеві.

З часом бобреня одужало, його хутро знову стало гарним і блискучим, а зламані зуби відросли. Проте Алек бачив, що клітка завдає Чікені великих страждань. Чоловік розумів, що тварина не повинна жити за ґратами, і намагався якомога більше часу тримати її вдома.

Чікені довго шукав свого брата Чілеві, сподіваючись, що той десь поруч. Одного разу він побачив індіанку й кинувся до ґрат, подумавши, що це Саджо. Але жінка виявилася чужою. Бобреня не втрачало надії побачити свою маленьку господиню, уважно роздивлялося кожного відвідувача, проте ніхто з них не міг замінити йому рідних.

Минув час, і Чікені почав занепадати духом. Він перестав гратися з дітьми, доглядати за хутром і навіть відмовлявся від їжі. Алек зрозумів, що бобреня сумує  за домом. Однієї ночі Чікені прокинувся після сну, у якому знову був разом зі своїми друзями. Не знайшовши їх у кімнаті, він почав жалібно плакати…

Розділ XIV. Полісмен Патрік

Коли поїзд прибув до міста, Саджо й Шепіен злякалися гучного шуму, натовпу та метушні на вокзалі. Вони не знали, куди йти, і почувалися безпорадними. Саджо думала лише про те, як важко довелося Чікені самому пережити таку дорогу.

До дітей підійшов вокзальний носій і, почувши, що вони шукають полісмена, провів їх до Патріка О’Рейлі. Спочатку той пожартував про індіанців, але швидко зрозумів, що діти потребують допомоги. Він прочитав лист місіонера, розпитав Шепіена про їхні пригоди й пообіцяв особисто відвести їх до господаря зоопарку, щоб повернути Чікені. Дорогою Пат помітив, що діти дуже голодні, адже від страху вони майже нічого не їли. Він завів їх до їдальні та пригостив смачним обідом. Саджо подбала і про Чілеві, поклавши йому в кошик хліб із маслом та пиріжок. Після цього всі повеселішали, жартували й навіть навчали одне одного своїх мов.

Патрік пояснив, що зоопарк уже зачинений, тому вони підуть туди наступного ранку. Він відвів дітей до будинку, де на них чекали й підготували місце для ночівлі. Перед тим як попрощатися, полісмен пообіцяв прийти вранці та попросив їх нікуди не виходити самостійно. Увечері Шепіен дістав гроші, які діти отримали від місіонера, і сховав їх у торбинку під сорочкою. Це був викуп за свободу Чікені. Чілеві тим часом купався в тазику та досхочу їв. Діти майже не спали, адже з нетерпінням чекали ранку…

Розділ XV. Остання пригода

Наступного ранку Патрік О’Рейлі повів дітей до власників зоопарку. Там вони мали домовитися про повернення Чікені. Шепіен хвилювався, тримаючи при собі гроші, а Саджо боялася, що їм можуть відмовити.

У конторі полісмен розповів службовцеві історію дітей і попросив повернути бобреня. Але той заявив, що зоопарк купив Чікені за п’ятдесят доларів, а запропонованих Шепіеном чотирнадцяти доларів недостатньо. Тоді Саджо, втративши надію, вирішила віддати службовцеві Чілеві, щоб братики хоча б залишилися разом.

Службовець погодився прийняти ще одного бобра, але Патрік обурився такою жорстокістю й почав захищати дітей. У цей момент до кімнати увійшов власник зоопарку містер Гуд. Він пояснив, що хотів перевірити щирість дітей і тепер переконався в їхній любові до бобренят. Містер Гуд повернув їм Чілеві та дозволив забрати Чікені, адже діти заслужили на це.

Радісні Саджо й Шепіен разом із Патріком поспішили до зоопарку. Коли Саджо побачила Чікені за залізними ґратами, вона покликала його. Спочатку бобреня не впізнало дівчинку, але згодом кинулося до неї. Саджо зайшла до клітки й ніжно обійняла свого маленького друга. Потім діти випустили Чілеві з кошика. Побачивши одне одного, бобренята спочатку обережно приглядалися, а потім кинулися обійматися та гратися. Усі присутні раділи цій зворушливій зустрічі. Невдовзі до них підійшов Велике Перо, який приїхав забрати дітей і бобренят додому.

Розділ XVI. «Міно-та-кія!»

Діти разом із Великим Пером подякували та попрощалися з мешканцями міста. Містер Гуд відмовився від грошей за бобреня, адже найбільшою нагородою для нього була радість дітей.

У Кролячому Броді їх радісно зустріли місіонер Золоте Волосся, торговець і місцеві мешканці. Золоте Волосся вирішив пожити деякий час серед індіанців. Старий вождь Ні-Ганік-Або вислухав розповідь дітей про всі пригоди й назвав їх гордістю племені. Він проголосив, що історія Саджо, Шепіена та двох бобренят залишиться в пам’яті народу.

Після повернення додому влаштували велике свято. Люди танцювали під музику скрипок, співали й веселилися. Старий вождь виконав особливий танець і заспівав пісню про пригоди дітей та бобренят, щоб ця історія стала легендою племені. Чілеві й Чікені також не відставали від усіх: пустували, бігали поміж гостями та шукали частування.

Настало щасливе літо. Бобренята знову жили біля озера, плавали, гралися, будували хатку й щодня поверталися до дітей на вечерю. Вони швидко росли й були нерозлучними.

Коли прийшла осінь, Велике Перо пояснив дітям, що бобренята подорослішали й повинні повернутися до природного життя, до своїх батьків.

Розділ XVII. Місяць Падолисту

Саджо, Шепіен і Велике Перо вирушили до Березової Річки, щоб повернути Чілеві й Чікені до їхньої родини. Дівчинка прикрасила кошик яскравими малюнками, постелила всередині запашні трави й поклала дві маленькі тарілочки. Вони також підготували каное, на якому колись пережили багато пригод.

Шість днів тривала подорож осіннім лісом. Саджо раділа, що бобренята повертаються додому, де на них чекатимуть батьки та сестрички. Водночас дівчинці було сумно прощатися зі своїми улюбленцями, яких вона дуже полюбила.

Останнього вечора біля вогнища Велике Перо розповів дітям, що бобренятам більше нічого не загрожуватиме. Він пообіцяв захистити їхню родину від мисливців і пояснив, що щороку восени діти зможуть приїжджати до ставка, щоб побачити своїх друзів. Адже бобри пам’ятають тих, із ким колись подружилися.

Наступного дня діти прийшли до бобрового ставка й випустили Чілеві та Чікені на волю. Велике Перо подав особливий бобровий поклик, і з води невдовзі з’явилися двоє дорослих бобрів. Вони підпливли до малят, обнюхали їх і попливли разом до своєї хатки. Саджо побачила, що бобренята повернулися до рідної сім’ї, і зрозуміла, що тепер вони будуть щасливі.

На згадку про себе дівчинка залишила біля ставка розмальований кошик із двома тарілочками. Коли над лісом заспівала маленька пташка, Саджо почула в її пісні слова «Мі-но-та-кія!» — «Це добре!». Вона усміхнулася батькові й братові та побігла до них.

Автор переказу – Гнатюк Юлія
Авторські права на опублікований переказ належать сайту dovidka.biz.ua. Копіювання заборонено!