«Канів» — поема Євгена Плужника медитативна і філософська, і розмова іде в ній на теми магістральні, вирішальні для нації в нові історичні часи: село і місто, їхнє сучасне, минуле й майбутнє.
“КАНІВ” Євген Плужник
…В яких рядках поезій чи романі
Я оспіваю час, що десь гряде?
Я, що схилив покірне і бліде
Своє лице у двох віків на грані!
Ось тільки бачу, так немов в тумані,
Прекрасних, дужих, радісних людей —
І ся земля співає, і гуде
Широкий простір буйних океанів…
І пишні села, радістю убрані,
За руку місто впевнено веде…
І на горі всіма забутий Канів
Благословляє в далечінь дітей!
Мільйони книг, теорій і ідей,
Вся точність формул, вишуканість
А Все, що часами давніми й новими
Дало землі натхнення молоде,—
Знання і досвід, що для них ніде
Не ставить світ духовий та видимий
Якихось меж, і триєдине і ними
Мистецтво вічне, що було й буде,—
Усе для часу, що до нього і
Життя помалу кроками важкими,
На цім шляху лишивши де-не-де
Руїни, біль і розпач нестерпимий.
О краю рідний, степе несходимий!
Надійде час — і темрява густа,
Що ти її у спадщину дістав
Укупі з мріями найкращими своїми,
Розійдеться — і прийдемо туди ми,
Де вільна єдність вільно вироста,
Де важать рівно поле і верстат
Для тих, що разом спини гнуть над ними!
Далекий часе! Тернами густими
Нехай до тебе шлях позаростав,—
Дар поступати, людності питимий,
Її вести вперед не перестав!
Туди, де світ, що з хаосу повстав,
Що всі стихії невгавущі збурив,
До ніг людини ляже наче мурий
По шкоді пес, ховаючи хвоста!
Де поєднає села і міста
Велика єдність праці і культури,
Аби нащадок велетнів похмурий
Засмаглу спину гнути перестав;
Щоб посміхнулись радісно вуста
Тих хто під плач то ліри, то бандури
Молили всує мертвого Христа,
Його творцями взяті на тортури!
І не посміють істину авгури
Вдягати в мотлох кривди і химер,
І дух знання — великий піонер —
Не буде битись крилами об мури,
Л поведе у далечінь — не хури,
А повітряних тисячі галер
За межі часу, вимірів і сфер —
Такий могутній, вільний та безжурий!
Й митець, від браку живлення понурий,
Не оберне натхнення в адюльтер;
І зникнуть з творів славлені Лаури,
Пташки зітхання, хорі і етер…
Новий герой —пілот і інженер —
Зламає звички, примуси і ґрати,
І буде мудрий дужого вітати —
Його новий всевидящий Гомер!
Але не нам, я знаю, й не тепер
Світів нових встановлювати дати,—
Нам хоч би степ дідизний доорати,
Бо й досі голос степу не завмер?
І не беруся я a livre ouvert
Метаморфоз прийдешнього читати,
Бо ще і досі серця не віддер
Я від порога батьківської хати!
Та й як живому серце відірвати
Від берегів біжучої доби,—
Хіба не всі для неї ми раби,
Чи не для всіх вона єдина мати?
Та навіть пес десь на селі кудлатий,
Найближчий друг дитячої юрби,
На греблі тінь похилої верби,
Парфуми гною, конопель і м’яти
Мені рідніші, ніж майбутні шати,
Що ці ж долини тихі і горби
Десь приберуть, коли мені лежати
У тій землі, що я її робив!
А в серці біль самотній —о, якби
Бодай на мить узріти шлях широкий,
В далечині такі прекрасні роки,
Віків прийдешніх відблиск голубий!
Де на сторожі правди — «не убий!»
Поставлять люди—примус одинокий,
Й лише в казках залишаться морлоки —
За хліб черствий ошукані раби;
І не до церкви з хутора баби,
А в храм науки, світлий і високий,
Внесуть в очах васильків дух слабий —
Землі моєї виснажені соки!
О днів майбутніх спокою глибокий,
На землю цю знесилену прийди!
А я вітати в днях моїх радий
Бодай здаля твої повільні кроки!
Нехай мій час — кривавий і жорстокий,
Аби тебе він болем породив,
Аби злилися села й городи —
Життя нового слуги і пророки!
І хай не прийде радість ця, аж доки
На кладовищі кущик лободи
Розквітне з мене Мрійник смутноокий,
Я дослухаюсь до її ходи!
І так молю я інколи — гряди,
Доба, від продажу й купівлі чиста,
Коли не буде ні села, ні міста,
А будуть тільки люди і сади!
І днів моїх скривавлені сліди
Омиє радість тиха і огниста,
I в кожних грудях мука особиста
Зростить закон —у далечінь іди!
За дати всіх календарів туди,
Де не загасне правда промениста,
Що дух її й за давнини родив
Сум мудреців і пориви артиста…
Та, певне, маю щось від реаліста,
Бо не назву своїм біжучим днем
Сторінки вічні прози і поем
Про те, що буде років через двіста,
Як не введу до Скрябіна, чи Ліста,
Або Бетховена безсмертних тем
Пісень народних з їх блідим вогнем
Або частівок битого намиста!..
Ні, не скидаюсь я на гімназиста,
Що, не збагнувши перших теорем,
Вважав, що досить бомби анархіста,
Щоб повернути світові едем!
(Хіба що діти бувши, ми живем
В країні добрих фей і мудрих гномів,
А літ дійшовши знавши смак у бромі,
Йдемо за фактами й календарем).
Не рік, не десять—дики доберем,
А не в якомусь вичитаєм томі
Найкращих способів у кожнім домі
Зростити те, що правдою ми звем!
Ще не один ми вир перепливем
І, береги залишивши знайомі,
Ще не один ми зрадимо тотем,
Його ваги і марності свідомі!
Бо на Вкраїні, де не всім відомі
Абетка, потяг, мило й олівець,
Ще не сьогодні скажемо кінець
Старим звичаям, злидням і соломі!
Тут ще не рік, збиваючись на комі,
За псалтирем сивенький панотець
За крашанки навчатиме овець
Терпіти все в покорі і утомі!
І ще не рік сідатиме у громі
Дідок патлатий — всесвіту творець;
І днів нових такий бадьорий гомін
Не раз поверне десь на манівець…
І буде так, що ось навчиться жнець
Вже не лише косою володіти,
А крові темні та могутні міти
Переведуть уміння нанівець!
І знов кукіль укриє та чебрець
Лани, що звикли людям хліб родити.
І підростатимуть маленькі діти,
Щоб одягти старих зусиль вінець!
І будуть довго міліони серць
На роздоріжжі двох світів горіти,
Де вже й тепер майбутнього вітрець
Дерев старезних колисає віти.
Бо не дозволять мрійникам робити
Якихсь купюр історія і дні,—
Випереджає ранкові огні
Світанок тихий, тінями повитки
Але закон – це не причина скніти
І не джерело розпачу, о ні!
спокійно мудрий стане у багні,
Бо прийде час, коли себе омити.
Це тільки учні, хворі та піїти
Завжди в сучасному такі смутні,
Бо треба нервів дужих, щоб зуміти
Відчути шовк в цупкому полотні;
Щоб в смузі днів сіренькій і нудній
Часів нових початок розпізнати,
Коли в розлогах світових ланів
Почне життя своє минуле жати!
І, над колискою схилившись, мати
Про час минулий творчості й руїн
Візьме не раз таких пісень співати,
Що, літ дійшовши, зрозуміє син
І дні мої, і біль моїх хвилин —
Усе, що ним колись земля боліла,
І всю тебе, моя Вкраїно мила,
Найнепомітніша з усіх країн —
Мільйони сіл серед німих долин…
Десяток міст… Земля на хліб збідніла…
Десь на горбку позаколишній млин…
І над Дніпром занедбана могила!
ДНІ. Київ, 1926, с. 95.
Вірші Плужника Євгена популярні не лише в Україні, а й у всьому світі та перекладені багатьма мовами.
Якщо Ви маєте або можете зробити аналіз вірша ІЗ ПОЕМИ “КАНІВ” (Кінцеві рядки) Плужника Євгена лишайте інформацію в коментарях.
