«Мина Мазайло» ТРЕТЯ ДІЯ
Третього дня Рина зустріла Улю на порозі:
— Ой, Улю! Ой, тільки, Улю!.. Настає вирішальний момент! Вирішальний, ти розумієш? Зараз у нас буде дискусія — чи міняти прізвище, чи ні. Тьотя Мотя викликала Моку на дискусію.
Уля до люстра, як жадобна до води:
— Що ти кажеш?
Рина то до Мокієвих дверей, то до Улі бігаючи:
— На дискусію, ти розумієш? А Мокій — не дурень — напросив ще комсомольців, ти розумієш? Що з цього вийде, не знаю. Мабуть, жах, жах і тільки жах. Добре хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, чи що, ти розумієш? Од самого ранку гризуться.
Прислухались. Чути було Манієвий голос: “Вузьколобий націоналізм! Шовінізм, усе це!” Вигукував дядьків:
“Не шовінізм, бельбасе, а наше рідне, українське!”
— Як у тебе з ним, Улько, питаю? Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого не вийде? Невже Тьотя Мотя правду каже, що тепер Мокія і взагалі мужчину лише політикою й можна обдурити?
Уля новим якимсь голосом:
— Нічого подібногої Ах, Рино!
Рина, зачувши цей голос:
— Що, Улюню, що?
— Що? Ти знаєш, як по-українському кажуть: ночью при звьоздах не спітся?
— Ну?
— Зорію. Правда прекрасно звучить?
Рина
— Це ж ти до чого?.. Та невже ти… Невже ти, Улько, замість закохати Мокія, та сама ним, ідійотко, закохалася?
Уля зашарілася:
— Ні, ні…
— Як ні, коли ти сама кажеш, що вночі не спиш, зорієш уже, чи як там по-українському?..
— Та ні!
Рина
— Признавайся, Улько, щоб я по-дурному надій не плекала… Ти мені скажи, прикохаєш ти його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на свій, себто на наш бік? Улю? Ти вчора з ним гуляла, ну, невже нічого не вийшло… Улюню! Ще раз молю і благаю! Благаю, Улько, розумієш? Уговтай Моку, ні, — власкав його, улести, укохай! Ну, коли так не береться — припусти його до себе ближче, зовсім близько, припусти до всього, розумієш?
— Серйозно?
— Та бодай і серйозно!.. Тільки щоб не стала жінкою, а так… На межі його паси, на межі… Затумань йому голову, захмели, щоб як п’яний ходив!.. Щоб ідійотом ходив!
— А знаєш, Рино, жінка по-вкраїнському “дружиною” зветься?
— Ну?
— І знаєш, “дружина” — це краще, як “жінка” або “супруга”, бо “жінка” — то означає “рождающая”, “супруга” ж по-вкраїнському — “пара волів”, а “дружина”… Ось послухай; рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько.
Рина вже не знала, що їй казати на таке Улине безглуздя:
— Ну, бачу я…
А Уля вже в захопленні:
— Або по-вкраїнському — одружитися з нею… Це ж не те, що “жениться на ней”, розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею… Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як “жениться на ней”, — ти чуєш? На ней, на…
Рина
— Дуреля ти. Чи одружиться хто з тобою, чи жениться на тобі — однаково будеш; не на і не поруч, а під, під, ідійотко! Та це ти вже, я чую, од Моки набралася! Бачу, він тебе, а не ти, на такі фантазії навів. Чую — він тобі такого наказав, начитав…
Уля хотіла виправитись:
— Ні, Ринко, я вже сама про це вичитала.”
Рина до неї:
— Са-ма?!
Уля од неї в другу кімнату. Побігли.
2
З Мокієвих дверей задом вийшов Дядько Тарас:
— Нехай ми шовіністи, нехай… Проте ми расєйщини в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? Що ви робите, га? Є своє слово “універсал”, а ви “маніфеста” заводите, є слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Га? Га? о Рідне слово “пристрій” ви на “апарат” обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що без пристрою і блохи не вб’єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По газетах читаю — слово “просорушка” за “шеретовку” править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова ваша радянська нешеретована…
Мокій з дверей:
— Нашеретували, наварили просяно-пшеничної досить, аж солодом узялися, Засолодились, дядю, Годі! Не заважайте. Тепер треба й із заліза кувати. Із сталі стругати …
Дядько з дверей:
— З якої? Ви ж свою в “Югосталь” оддали!..
Мокій
— Шовінізм!
Зачинивши двері, прибив дядькові носа.
Од такої несподіванки, од такої образи Дядько аж ногами затупав:
— Га, питаюсь, га? (Одійшов).
3
Увійшли: Тьотя Мотя в новому платті, Мазайлиха, Рина, Уля. Дядько Тарас, не помітивши їх:
— Українізатори! А чого б головного командувателя війська України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хіба б не краще виходило? Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане! (Побачив тьотю Мотю, Мазайлиху й дівчат). Це я у його питаюсь. (Іронічно). А чому б ще вам, кажу, нашого головного командувателя України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перевести? По-їхньому, бачте, краще виходило: здрастуйте, товариші козаки! Здоров, здоров, товаришу головний отамане!.. Чули таке?
Тьотя Мотя
— Та як вони сміють до наших козаків як до своїх товаришів звертатись?
Дядько
— А я ж про що кажу?
4
Увійшов Мазайло. За ним Баронова-Козино.
Тьотя Мотя до Мазайла:
— Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по-руському. Донські, кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад,..
Дядько Тарас витріщивсь:
—Хто?
Тьотя
— Тарас Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще й де?… У городській опері. Єто… Єто ж просто безобразіє!
Дядько Тарас нарешті очувся, аж захлинувся:
— Тарас Бульба? Бульба Тарас? Остап? Андрій? Га?
Тьотя
—Що?
Дядько Тарас
— Говорили по-московському?
Тьотя холодно:
— Що з вами?
Дядько Тарас
— По-московському, га?
Тьотя
— А ви думали по-вашому, по-хохлацькому?
Дядько Тарас
— Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по-вкраїнському! Чуєте? виключно по-вкраїнському…
Тьотя Мотя
— Єтого не может бить!
— Га?
— Єтого не может бить!
— Доводи?
— Доводи? Будь ласка, — доводи. Да єтого нє может бить, потому што єтого нє может бить нікада.
Задзвонив дзвоник.
Рина затулила рукою рота тітці, другою — дядькові:
— Ой… Цс-с-с… Це комсомольці прийшли.
Тьотя з-під Рининоі руки до дядька:
— Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив, що й Гоголь ваш?..
Дядько Тарас
— Він не говорив, але він… боявся говорити. Він — наш. (Пішли).
5
Увійшли комсомольці: один з текою, другий, чубатий і міцний, з футбольним м’ячем і третій — маленький, куценький, з газетою. Роздивились.
Той, що з газетою:
— Та-ак. Обставинки суто міщанські.
Той, що з текою:
— Чи варто й ув’язуватися?
Той, що з м’ячем :
— Парень просив — треба помогти…
Той, що з текою, подививсь у люстро. Зробив серйозну міну:
— До того ж і темка: зміна прізвища! Та хай собі міняють хоч на Арістотелів, нам що! Радвлада не забороняє? Навпаки, потурає. Та й причинами не цікавиться ніколи.
Той, що з м’ячем, постукотів пальцем у лоб того, що з текою:
— Аренський! Навіть Козьма Прутков сказав: дивись у коріння речей.
Той, що з газетою, теж постукотів:
— І собі в голову, коли що кажеш. Зміна прізвища у міщанина…
Той, що з м’ячем:
— Це ознака здвигу в його ідеології — раз! І дізнатись про причини…
Той, що з газетою:
— Нам буде корисно — два!
6
Увійшов Мокій:
— Невже прийшли? Спасибі!.. А я, бачте, заховавсь отут із своєю укрмовою… Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! “Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так-сяк, нічого з неї прекрасного й цінного не складеш… От… Сідайте! Зараз почнемо (пішов).
Аренський
— Занадто захоплюється мовою.
— Боліє. Питання — чого?
Той, що з м’ячем:
— А того, що ти не болієш нею. І тільки псуєш. Партія пише, пише — візьміться, хлоп’ята, за українську культуру, не бузіть з мовою, а ти що? Ще й досі “Комсомольця України” не передплатив. Парню треба помогти! Парня треба витягти!
7
Увійшли: Мокій, тітка, дядько, Мазайло, жінка, Баронова-Козино,Уля.
— Так-от… Мої товариші комсомольці… Прийшли…
Той, що з м’ячем, підморгнув своїм і, вдаривши м’ячем об підлогу (Баронова здригнулась), почав:
— На дискусію, чи що…
Виступила вперед Тьотя Мотя:
— Просимо, товариші, молодії люди комсомольськії, просимо сідати!.. Ах, я завжди казала, кажу і казатиму, що якби мені років десять скинути, я б сама вписалась у комсомол. Ух, і комсомолка б з мене вийшла! Ух! (Повела плечем. Підскочила).
Той, що з м’ячем, звернувся до товариша з текою:
— Чуєш, Аренський?
Тьотя
— Чудове прізвище!
Баронова-Козино
— Ідеальне!
Мазайло побожна зітхнув, тоді тихо до Рини, до жінки:
— Чула? (Побожно). Аренський!
Той, що з м’ячем, і куценький, зачувши це, порекомендувались, вмисне акцентуючи свої прізвища:
— Тертика.
Баронова-Козино здригнулась, мов од електричного струму.
Тьотя
— Як?
Тертика, вдаривши м’ячем об підлогу, і куценький виразно:
— Іван Тертика.
Баронова-Козино здригнулась.
— Микита Губа.
Баронова-Козино зблідла.
Дядько Тарас до Тертики:
— Вибачте! Ви часом не з тих Тертик, що Максим Тертика…
Тертика
— Батько мій Максим…
— Був на Запорожжі курінним отаманом…
— І тепер на Запоріжжі, та тільки він робітник-металіст і отаманом не був…
— Та ні… Курінним отаманом Переяславського куреня славного Війська Запорозького низового на початку XVII століття.
— Не знаю.
Дядько Тарас
— Дуже жалко.
Тьотя зацокотіла каблучкою об графин:
— Не так давно я прочитала, щоб ви знали, товариші, одну дуже цікаву книжку. Я прочитала всю книжку, і в тій книжці прочитала буквально все, що було написане і надруковане в тій книжці. Буквально все. А найбільш я прочитала, щоб ви знали, таке глибокодумне місце: життя — то є все… І оце воно мені зараз чомусь згадалося: життя — то є все… Так!
(Трошки задумалась, покивала головою, зітхнула). Життя — то є все… Пропоную, товариші, обрати президію. (Поспішаючись). Гадаю, годі буде одного предсідателя? Заперечень нема? Нема!.. Кого?
Рина, поспішаючись:
— Тьотю Мотю! Тьотю Мотюі
Мазайло, поспішаючись:
— Просимо!
Баронова-Козино до тьоті, поспішаючись:
— Вас просимо!
Тьотя
— І просила ж я, ще вчора просила, щоб мене не вибирали. (Поспішаючись). Життя — то є все. Заперечень нема? — Нема!.. Прошу до порядку! (Зацокотіла каблучкою). Ну, громадяни, товариші, а краще й простіше — мої ви милії люди, руськії люди, їй-богу! Бо всі ми перш за все руськії люди… Давайте всі гуртом помиримо рідного сина з рідним батьком. По-милому, по-хорошому, їй-богу!..
Зачувши такі слова, Тертика і Губа скинулись очима, лукаво перемигнулись.
Губа раптом запропонував:
— Тертику!
Баронова-Козино здригнулась.
Тьотя
—Що?
Губа
— Тертику на голову пропонуємо ми.
Баронова-Козино здригнулась.
Тьотя
— Дозвольте. Як це так… Адже ж на голову мене вже обрано… Принаймні заперечень не було. Ну, милії ви мої люди, невже ви не довіряєте, і кому?.. Мені, Мотроні Розторгуєвій, з Курська?..
Губа
— Просимо проголосувати!
Тьотя
— У вас-то, мої милі, пошана до руської людини, нарешті, до Курська єсть?
Губа
— Єсть! Та не всякому, хто з Курська, і честь!
Тертика прибив м’ячем.
Не всякій тьоті Моті…
Тьотя
— Будь ласка! Я зголосую… Хто за Тертику на голову, будь ласка… Один, два, три, чотири… (Встромила гострі свої очиці в дядька Тараса). Ну?
Дядько Тарас
— Не з тих Тертик… Утримуюсь.
Уля, що весь час дивилась на Мокія, піднесла й собі за ним руку.
Рина до неї:
— Улько! Ти що?
Уля
— Ой… (тихо). Помилилась.
Тьотя
— Чотири! Хто за тьотю Мотю на голову? Один, два, три, чотири…
Дядько Тарас
— Хоч і е така приповідка: “Як єсть, то й пані старій честь”, — проте утримуюсь.
Рина до Улі:
— Улько! Та ти що?
Уля піднесла руку.
Тьотя
— П’ять! Більшість!.. Будь ласка… Хотіла по-милому, по-хорошому, а тепер… (Грізно зацокотіла каблучкою). Будь ласка, дискусія починаеться!.. Дискусія починається, і слово маєш ти, Моко!
Мокій
— Я?
— Ти. Будь ласка!..
— Чому я перший, а не ви або папа?.. Не я ж вас викликав на дискусію, а ви мене.
— Слово маєш ти!
— Та чому я?
Тьотя
— А тому, милий, що, коли твій рідний папа заснував у власній квартирі своїм коштом, можна сказати і до газети написати, соцілістичеського лікнепа правильних проізношеній, ще й до того вигадав електричну мухобійку, то за таку прекрасну ініціативу, за такий масштаб, за те, що він прагне стати ну просто порядочним человєком, ти хотів його…
Мазайло не витримав:
— Утопити в криниці.
Тьотя
— У сепаратній криниці.
Мазайло
— З новим прізвищем.
Тьотя
— Із загсівським прізвищем.
Дядько про себе: “Попавсь у матню!”
Баронова-Козино
— Із руською хрестоматією Овчинникова.
Мокій спалахнув:
— Ага, так ви он що! Так ви он як! Гаразд!.. Забираю слово!
Мазайло
— Я забираю слово!
Обидва разом, немов шаблями:
— Я!
— Я!
— Ти?
— Ти?
Тьотя поцокотіла каблучкою.
— Я сказала — будь ласка, слово має Мокій.
Мокій
— Саме тепер, коли нам до живого треба, заснувавши в нас український лікнеп, перевести скоріш загальмовану, запізнену Холодну Гору на перший ступінь української грамотності, тоді на другий ступінь грамотності, потому негайно до інституту культури, щоб ми наздогнали, щоб ми перегнали стару європейську…
Губа підказав:
— Буржуазну…
Мокій
— Буржуазну культуру, щоб ми вийшли скоріш на високості… Щоб ми вийшли на високості.,. На високості…
Дядько Тарас підказав:
— Національна…
Губа поправив:
— Інтернаціональ…
Тьотя додала:
— …но-руської.
Тертика міцно м’ячем, аж
Баронова-Козино ойкнула:
— Інтернаціональної!
Мокій
— На високості інтернаціональної культури — перший повстаєш проти цього ти, папо, засновуючи у нас на Холодній Горі замість українського лікнепу якогось інститутика старих класних дам, за програмою; на гаре гусі ґеґочуть, пад ґарой сабакі ґафкають, та вигадуючи електричну мухобійку, од якої не меншає у нас мух навіть і зимою…
Мазайло
— Дайте мені слова!.. Слова! Води!.. Води!..
Мазайлиха налила і дала йому води.
Поки він пив, Тьотя увірвала Мокієву промову. Задихана:
— Годі!.. Годі!.. І скажи нарешті, Моко, Моко, Мо-ко, невже ти не руська людина?
Мокій
— Я — українець!
Тьотя
— Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?
Мокій
— Вони такі росіяни, як росіяни — українці…
Тьотя
— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка…
Мазайло, випивши води:
— Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не Тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія.
Тьотя
— Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?
Мазайло
— Частина — наші малороси, себто руські…
Тьотя
— Ну?
Мазайло
— А частина, з’явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки!
Тьотя
— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте… Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так?
Дядько Тарас
— Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом… Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов’яно-руського словника… (Розгорнув свою записну книжку). Ось я нарочито записав собі, бо я все таке собі записую… (Надів окуляри). Ось… Поросята на базарі по руб. тридцять, а чоботи в церобкоопі — двадцять сім карб… Ні, ось воно: найперший слов’яно-український словник 1596 року Лаврентія Зизанія-Тустановського: глаголю — мовлю, житница — клуня, заутренник — снідання, зижду — будую, злак — паша, месть — помста… А у вас тоді писаний словник був?.. Був — питаюсь?.. Дайте мені слова!
Мазайло
— Мені слово!
Мокій
— Мені, я ще не скінчив… Галичина — наша, українська земля, і галичани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них…
Тьотя
— Слово даю Мині.
Мокій до батька:
— А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва… Ти — валуєвськии асистент, папо!
Мазайло, взявшись за серце і заплющивши очі, немов прислухаючись:
— Нікому не вірю і не повірю, нікому в світі! Лише йому одному…
Мазайлиха
— Цс-с-с…
Тьотя з тривогою:
—Кому?
Мазайло
— Серцеві свому! Бо воно ось передчува, що нічого з вашої українізації не вийде, це вам факт, а якщо і вийде, то пшик з бульбочкою — це вам другий факт, бо так каже моє серце.
Губа
— Це значить — воно у вас хворе.
Тертика прибив м’ячем:
— Оце факт!
Губа
— А наші всі пролетарські органи, в першу чергу голова наша — партія, навпаки… Передчувають і реально знають, що вийде.
Тертика м’ячем:
— Капітальний факт!
Тьотя
— Ви серйозно чи по-вкраїнському?
Тертика бах ногою м’яча:
— По-більшовицько-українському!
М’яч ударився об тьотю. Ойкнули всі.
Тертика до тьоті:
— Простіть, мадамко… Я не хотів цього… Це сам м’яч якось вирвався і бузонув вас…
Тьотя, отямившись, — до люстра, до Тертики:
— Подивіться, я вся стала біла!
Тертика
— Вибачте!.. Ви й до цього була біла.
Тьотя
— Проте я не злякалась, ні! І не злякаюсь! Хоч бомбу шпурляйте — не злякаюсь! Будь ласка! Будь ласка!
Мазайло
— А я не повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити українізації. Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади.
Дядько Тарас
— Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!
Мокій
— Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто?
Тьотя
— А хіба селяни — українці?.. Селяни — мужики.
Дядько Тарас аж підскочив:
— Га? Наші селяни не українці?.. Слово мені! Слово або хоч води, бо я не можу більш терпіти (став пити воду і захлинувся).
Губа до Мазайла:
— Невже ви справді не вірите?
— Не вірю!
— Радянській владі не вірите? Партії?
Мазайло замість відповіді став пити воду.
Дядько Тарас, прокашлявшись після води:
— Наші селяни не українці? Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають за українців. Та після цього й ідійот не видержить, не тільки я. Вимагаю слова! Слова мені!
Тьотя Мотя владно зацокотіла каблучкою:
— Слово маю я! (Теж захвилювалася, випила води). Милії ви мої люди! Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного!
Скажіть, будь ласка, у вас і партійці балакають цією мовою?
Мокій
— Так.
Дядько Тарас (про себе)
— Балакають так, що вже мене люди перестали розуміти. Мене, українця з діда-прадіда… (Загарчав). Гм!..
Мокій
— Так! І партійці, і комсомольці.
Тьотя
— Не розумію. Тоді у вас якась друга партія. У нас, у Курську, нічого подібного! Нічого подібного! Всі говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам її трошки попсували євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську. Та не про це, мої милі, я взялася вам сказати. Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі “Дні Турбіних” — я бачила в Москві. Ах, мої ви милі, “Дні Турбінах”. Це ж така розкіш. Така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви… Грубі, дикі мужлани! Телефон попсувався, дак вони… Ха-ха-ха… трубку чоботом почали лагодити, об стіл, об стіл її, — бах, бах. Ідійоти! І хоть би один путній, хоть трішки пристойний був. Жодного! Ви розумієте? — Жодного! Всі, як один, дикі й жорстокі… Альошу, милого, благородного Альошу вбили, та як убили!… Якби ви, панове, знали, яка це драматична сцена, коли Альошина сестра довідується, що брата її вбито! Я плакала… (Утерла сльози). І тобі, Моко, після цього не сором називатися українцем, не сором поставати проти нового папиного прізвища! Та в “Днях Турбіних” Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна…
Мокій. Губа. Тертика, навіть Дядько Тарас:
—Що-о?!
Тьотя хитро:
— СРСР…
Губа до Тертики:
— Баба з кованим носом!
Тьотя
—А якби ви знали, якою огидною, репаною мовою вони говорять на сцені. Невже й ваші українці такою говорять? Жах! До речі, невже правда, що “акушерка” по-українському “пупорізка” ? Пупорізка? Ха-ха-ха… Невже “адвокат” по-вашому — “брехунець”, а на лампу ви кажете — лямпа, а на стул — стілець? Хі-хі-хі — стілець!
Тут як не вихопиться дядько Тарас:
— А по-вашому, по-оно-о-му, вишепоіменованому, не по без-воз-мез-дно у французів бла-го-прі-об-ре-тє-н-ному, а по істинно по-расєйському як буде “акушерка” ? По-нашому “повитуха”, а по-вашому як?
Тьотя Мотя
— Акушерка.
Дядько Тарас
— Нічого подібного! “Акушерка” — слово французьке, “адвокат” — латинське, “лямпа” — німецьке. По-нашому білет — “квиток”, а по-вашому як?
Тьотя
— Білет.
Дядько Тарас
— А дзуськи! “Білет” — слово французьке. Думаєте, “комод” — ваше слово, “гардина”, “кооператив” або “вагон”? “Матерія” — думаєте, ваше слово, “овальний”, “роза” або “машина”? Навіть “гармоніка” — і то не ваше слово.
Тьотя Мотя
— Шовінізм!
Дядько Тарас
— Нехай шовінізм, проте і це не ваше слово! Половина слів у вас позичена…
Тьотя Мотя
— Коли на те пішло, то по-вашому, по-вищезгаданому, через позаяк додатково порепаному як буде комод?
Дядько Тарас
— Одіжник!
Мокій
— Нічого подібного! Комод — і по-нашому “комод”.
Тьотя
— А “кооператив” ? “Вагон” ?
Дядько Тарас
— “Кооператив”? Кооператив… Кооператив… Гм… Підождіть, я придумаю…
Мокій
— Так і буде — “кооператив”.
Тьотя
— Ага! Так і ви крали?!
Дядько Тарас
— Хоч і крали, та не ховались. Украли у німців “лямпу”, — кажемо лямпа, а ви її перекрутили вже на якусь “лам-пу”. (Грубо). Лампа!
Тьотя
— Ми хоч крали, та переробляли. Украли у німців “штуль” — зробили з нього “стул”. А вам ліньки було й переробити. Украли у німців “лямпу”, так усім видко, що крадена. (Грубо) Лямпа…
Дядько Тарас
— Ви і в нас крали.
Тьотя
— Ви у нас!
— Ви!
— Ви!
Губа
— Ви, може, і крали, та ми тепер не крадемо один в одного. Свої слова робимо: там “октябрь”, у нас “жовтень”, там “Совєти”, у нас “Ради”. (До Тертики). Правда, Ваню?
Тертика м’ячем:
— Факт.
Дядько Тарас до тьоті: “Не давайте слова!”
Губа
— Там Волховстрой, у нас — Дніпрельстан, правда, Ваню?
Тертика м’ячем:
— Капітальний факт.
Дядько до тітки: “Не давайте! Голосуйте!”
Губа
— І дуже раді будемо, коли німці за “стільця” та “лямпу” візьмуть наші слова — “октябрь”, наприклад, і “жовтень” разом.
Тьотя каблучкою:
— Годі! Годі! Я вам слова не давала. Є пропозиція скінчити дискусію. Заперечень нема? Нема.
Мокій
— Що?
Губа аж підскочив:
— Що-о?
Тертика з м’ячем націливсь:
— Що-о-о?
Тьотя
— Голосую! Хто за таку пропозицію, щоб скінчити дискусію?
Підняли руки Мазайло, Мазайлиха, Рина, Баронова-Козино.
Уля завагалася:
— Один, два, три, чотири… чотири…
Дядько Тарас
— Голосую за пропозицію з додатком, щоб трохи згодом мені одному дали слово.
Тьотя
— П’ять! Хто проти?.. (Порахувала). Чотири. Дискусію закінчено. Маю пропозицію: змінити прізвище “Мазайло” на інше, більш людське, а яке — то придумати його тут же на зборах негайно, і за конкурсом. Умови конкурсу: хто придумає найкраще прізвище, тому премія — три поцілунки. Жінку цілує уподобаний їй мужчина, мужчину цілує, яка йому вподобається женщина.
Рина, Мазайлиха. Баронова-Козино, за ними Уля покрили цю пропозицію оплесками.
— Ще які будуть пропозиції?
Мокій
— Маю пропозицію: прізвище “Мазайло” не міняти. Навпаки — додати до нього десь загублену другу половину — Квач…
Баронова-Козино здригнулась.
Дядько Тарас
— А дайте мені слова!
Тьотя
— Жодного слова! Дискусію закінчено.
Дядько Тарас
— Та я ж голосував з додатком.
Тьотя
— Жодного додатка! Пропозицію…
Тим часом поміж Тертикою й Губою відбулось нашвидку мімічне, на самих мигах “засідання” комсомольської фракції. Тому на запитання тьоті Губа подав таку пропозицію:
— Ми, члени КСМУ, обговоривши питання про прізвище взагалі, принципово подаємо таку пропозицію: ми переконані, що за повного соціалізму поміж вільних безкласових людей поведуться зовсім інші, нові прізвища. Можливо, що й не буде окремих прізвищ.
Дядько Тарас
— А як?..
Губа
— А просто так, що кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера, і все. Наприклад: товариш нумер 35—51. Це визначатиме, що у всесвітньому статистичному реєстрі його вписано буде 35—51-м, що нумер його трудової книжки, особистого телефону, аеромотора, кімнати і навіть зубщітки буде 35—51. Отже, ми, Іван Тертика і Микита Губа, принципово за всесвітню нумерну систему. Але, вважаючи на далеку майбутність цієї системи, ми мусимо до того часу пристати на пропозицію товариша Мокія — не міняти прізвища “Мазайло”, тим паче що воно просте, демократично-плебейське і не суперечить принципам ленінської національної політики. Навпаки, прізвище Мазайло-Квач, по складах видно, трудового походження. Мокієві предки або мазали колеса в колективних походах, або принаймні робили мазниці й квачі, себто ті речі, що й тепер у народному господарстві корисніші, ніж, скажімо, губна помада.
Тьотя Мотя
— Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище, прошу підняти руки. Один (на себе), два, три чотири…
Рина до Улі, що не підняла руки:
— Улько-о!
Уля
— У мене рука болить… Веред…
— Який веред? Де?
— Отут, на правій руці… Отут, під пахвою.
— Ліву підніми!
— Лівою не можу.
Тьотя і Рина засичали на неї:
— Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю: я за. Милая, скажіть…
Уля
— Я за… була, що треба сказати… Крім того, не можу і, крім того, мені треба негайно вийти… (І рвучко, не спиняючись, вибігла).
Тьотя Мотя
— Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за нашу резолюцію голосує, підніміть руку! Один, два, три, чотири…
Дядько Тарас
— А дайте мені тепер слово, бо я, мабуть, буду п’ять…
Тьотя Мотя побачила, що лихо, — вийде чотири на п’ять:
— Будь ласка, маєте слово.
Дядько Тарас, не поспішаючи, вийняв записну книжку і, заглядаючи в неї, почав:
— Року 1654 прибули на Україну посли од трьох держав, що хотіли взяти до себе Україну, — од Москви, од турків, од Польщі. Богдан скликав раду (зазирнув у книжку). В Чигирині, щоб вона вибрала, під чию руку піде Україна. Посли прибули на Україну з багатими гостинцями: гостинці польські були загорнуті в килим, турецькі — в дорогий шовк, а гостинці московські…
Раптом Тьотя
— Вибачайте!
Одкликала дядька Тараса, по секрету йому:
— Ти мені тут не крути. Краще прочитай ось оце… (Розгорнула свою записну книжку). Року 1918-го носив у Києві жовто-блакитного… Зрозумів? (Одійшла). Дядько Тарас голосує за мою…
Дядько Тарас раптом одкликав тьотю Мотю, по секрету їй:
— А ти роззуй очі та прочитай ось це. (Показав у свою книжку). Року 1919-го носила біло-синьо-червоного…
Тьотя
— А я скажу — під біло-синім носила червоного. Червоний зостався… (Одійшла).
Дядько Тарас до Губи. Очманіло:
— Скажіть, ви не з тих Губ, що Пархим Губа бив ляхів року 1648-го?..
Губа
— Мій батько Пархим бив шляхту року 1920-го.
Дядько Тарас
— Ху-х… (До всіх). Так ото я й кажу. Було колись на Вкраїні. (Зітхнув).
Тьотя Мотя
— Дядько Тарас пристає на мою пропо…
Дядько Тарас
— Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище…
Задумався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро.
Мислі, як хмари, як туман, окрили посивілу голову. Окрили, заскакали.
Заскакав якийсь дід-запорожець.
Забриніла мелодія: “Ой, сів пугач на могилі та й крикнув він “пугу”.
Дід-запорожець
— Пугу! Чи не видно, бува, наших з Великого Лугу?
У Мазайла волосся дибки стало:
— Хто ви?
Дід заскакав, шаблею іржавою забряжчав:
— Я твій пращур і той дід, що надіявся на обід, та без вечері ліг спати… (Десь взялася у діда мазниця. Махнув квачем). Запорожець славний був і колеса мазав. Отож і Мазайло-Квач прозивався. Як ішли козаки на чотири поля — мазав, як ішли козаки на чотири шляхи — мазав. Мазав, щоб не пропадала тая козацька слава, що по всьому світу дибом стала, а ти моє славне прізвище міняєш?!
Музика перейшла на скрип.
Заскакав другий дід, чумак, теж з мазницею, з квачем:
— Як пугу, то й пугу. Чи не видно й чумаків край зеленого лугу? (До Мазайла). Я — твій прадід Василь, що надіявся на сіль, та й без солі ліг спати. Ще з діда Мазайло-Квач прозивався і чумацькі колеса мазав. Як рипіли вони на південь — мазав, як рипіли на північ — мазав, а ти моє славне прізвище міняєш?!
Заскакав ще третій дід, селянин, без мазниці й квача:
— Я твій дід селянин Авив, що був собі та жив, мазав чужії вози, бо свого вже не стало, а ти моє славне прізвище міняєш?
Десь удалині з’явилась невідома постать з телефоном, на аеромоторі, під № 31—51.
Заскакали, заговорили в гучномовець:
— Алло! Алло! Мої предки з Великого Лугу! Обміняйте свої прізвища на принципові числа у всесвітній номерній системі. Ало! Але! Алю! Улю!
Дядько Тарас сказав Мазайлові:
— Уля втекла, і я, мабуть, буду п’ять. Чуєш, Мино, коли вже міняєш, то хоч корінь “маз” залиш! Га?
Мазайлові здалося, що замість дядька Тараса він бачить ще четвертого діда з квачем. Отож, коли Тарас торкнувся Мазайла, тому здалося, що цей дід задавить його.
Скочив і не своїм голосом:
— Ой-о! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене. Боже мій. Боже мій…
Тьотя Мотя
— Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище. Хто голосує за цю резолюцію? Один, два, три, чотири, п’ять, шість… Хто проти? Один, два, три…
Рина, Баронова-Козино заплескали. Оповіщаю конкурс.
Загомоніли, заходили: Мазайлиха, Рина, Баронова, дядько Тарас.
Тьотя вписувала нові прізвища, що їх вигукували
Мазайлиха
— Мазов.
Дядько Тарас
— Ну й прізвище — Мазов-Лазов-Лоза-Залоза… А по-моєму, кращого не буде, як Зайломаз. Зайломаз!
Рина
— Зайломаз? Ха-ха-ха… Та що різнить Зайломаза з Мазайлом? Що? Однаково! Краще Мазеленський.
Дядько Тарас
— Де ж там однаково: то ж Мазайло, а то — Зайломаз.
Мазайлиха
— Де Мазе.
Тьотя Мотя
— Де Мазе — це на французький штиб, а ми люди, слава Богу, руські.
Баронова-Козино
— Рамзес! Класичне прізвище!
Тьотя
— Рамзес? Може, Рамзесов?.. Давайте краще Рамзєсов! Милі мої люди! Рамзєсов, га?
Дядько Тарас
— А де корінь “маз” ? Геть Рамзесова! Кореня нема!
Мазайлиха і Баронова-Козино
— Фон Мазел! Рамазай-Арзамасов!
Дядько Тарас
— Краще Мазайловський! (Нишком: “Нахоже на гетьман Виговський”).
Тьотя на Тараса:
— Польське прізвище, і хто ж пропонує?
Дядько Тарас
— Ну, тоді Мазайлович. (Нишком: “Гетьман Самойлович”).
Тьотя Мотя
—Щоб було похоже на “Мойсей Мазайлович”, що вже торгує у нас в Курську й нашу московську вимову псує, — нізащо!
Дядько Тарас
— Мазайленко! Мазайленко. (Нишком: “Гетьман Дорошенко”).
Тьотя Мотя
— Годі вже! Годі!.. Дайте другим сказати.
Рина
— Мазанський… Боже мій! Мазєнін! Похоже на Єсєнін. Мазенін! Мазєнін!..
Тьотя
— Прекрасно! Геніально! Мазєнін… Вам до вподоби, Мино, Мазєнін?
Мазайло зворушено, аж задихнувся:
— Дєті мої!
Баронова поправила:
— Деці мої…
Мазайло
— Деці мої! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки одне носити, і мені здається — Мазєнін найкраще.
Тьотя і вся її партія крикнули — ура!
Завіса
