РОЗДІЛ СЬОМИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ПОЧИНАЄ НОВЕ ЖИТТЯ
— Нарешті! — важко зліз із дерева Голий. — У мене від чекання аж живіт розболівся.
Під яблунею лежала купа недогризків (усе-таки кусалося не дерево).
Історія про тренера насторожила Міху. Все виглядало дуже казково, а Голий мало вірив у казки. Хіба що у страшні. Слово «доброта» викликало у нього щирий регіт. Проте Іван Сила думав інакше. Та й, зрештою, що йому було втрачати?
Брякус влаштував його у пристойний гуртожиток, де мешкали студенти. Попри грошову винагороду, яку Сила отримував за тренування, він не полишав праці вантажника — за старою селянською звичкою, яка завжди тримає у скрині окраєць черствого хліба на чорний день. До обіду Іван займався вправами, потім обідав із тренером і рушав на вокзал.
Доктор Брякус намагався розвивати у хлопця не тільки м’язи. Тому багато з ним розмовляв, розповідав про міське життя, пробуджував цікавість до всього.
Тренування були щодня, крім вихідних.
У Брякуса займалися ще двоє хлопців. Але ніхто не демонстрував таких результатів, як верховинець.
Брякус наполегливо вчив його основам силової гімнастики та різних єдиноборств. Схоже, думки про Івана цілком оволоділи ним, і коли він ненароком довідався, що його учень після занять ходить розвантажувати вагони, то не на жарт розгнівався.
— Що ви собі дозволяєте! — кричав він. — Я вкладаю у вас свої знання, час та гроші, а ви все це нищите за моєю спиною. Я забороняю вам працювати! Ваша праця — це спорт! Затямте собі! Ви повинні правильно розробляти м’язи, а не тягати бочки з оселедцями. Я піднімаю вам гонорар удвічі, і щоб ніяких вокзалів!
Іван уперше побачив наставника таким сердитим, тому не знав, що робити.
Голий товаришу щиро позаздрив: «Оце так щастить! Нічого не робити, а отримувати грошенята! А я йому часом не підійду?» Він став перед тріснутим дзеркалом у халабуді, в якій жив, і зігнув у ліктях худі руки, демонструючи радше не біцепси, а їхню відсутність.
— Ні, напевно, не підійду, — шморгнув він самокритично. — Ну і дідько з ним. Цей Брякус мені з самого початку не подобався.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ, У ЯКОМУ З’ЯВЛЯТЬСЯ ТАЄМНА ПОЛІЦІЯ
Капітан вийняв цигарку з портсигара, двічі легенько вдарив нею об стіл і глибокодумно закурив.
— Викличте до мене агента Фіксу, — м’яко промовив він секретарці. – І зробіть мені ще одну каву, любочко.
Агент Фікса належав до найкмітли- віших. Йому доручали, як правило, найскладніші завдання.
Це був опецькуватий чоловічок зі швидким поглядом і рухливими щурячими вусами.
Коли він щось роздивлявся, то здавалося, ніби принюхується.
— Викликали? — вкрадливо запитав він капітана Миколайчика.
— Підійдіть-но сюди, Фіксо, — капітан запросив агента до карти, біля якої стояв. — Ви знаєте, де це? — ткнув він пальцем у середину мапи.
— Так, пане капітане, це — центральний вокзал.
— Коли ви востаннє їздили залізницею? — Миколайчик про щось розмірковував.
— Учора, пане капітане. Якраз повертався з таємного відрядження, — хвацько відповів Фікса.
— Так-так, — не виринав зі своїх роздумів капітан. — Отож, із завтрашнього дня ви залишите всі дотеперішні справи і займетеся вокзалом. Я хочу знати про нього все. У нас є секретна інформація, що готується…
Він щось зашепотів на вухо агентові, у якого від почутого аж зблиснули скельця окулярів.
— Не може бути! — здивувався Фікса.
— Якби ж то! — зітхнув капітан і потягнувся до портсигара. — Ага, і розвідайте мені все про такого собі доктора Брякуса, — попросив він на прощання агента.
— Маю честь, — клацнув підборами Фікса і розчинився за дверима. (Суперагенти уміють і не таке).
— Любочко, — покликав капітан секретарку.
— Додайте на радіо гучність. Здається, це третій концерт для скрипки Антоніо Ві- вальді, – промовив меланхолійно він, закутуючись у хмару сигаретного диму.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ТА ДОКТОР БРЯКУС ДИВУЮТЬ ОДИН ОДНОГО
Іван Сила серед комплексу інших вправ виконував і жим зі штангою. Майже щодня він збільшував вагу. Але цього разу попросив Брякуса не гратися з ним у дитячі забавки, а дати серйозну вагу.
— Ого! — з усмішкою промовив той. — Кошеняткові вже здається, що воно стало тигром.
— Хлопці, – гукнув він до Корнелія та Станіслава, які тренувалися поруч з Іваном, — ану поставте цьому гірському ведмедеві 120 кіл.
Сила підійшов до штанги і без великого напруження підняв її над головою. «Е, що тут піднімати? — подумав Іван. — Як два міхи пшениці на вокзалі». (Він і далі розвантажував вагони, вирішивши призбирати грошенят. Але, ясна річ, тримав це у великій таємниці).
— Ану, хлопці, додайте йому ще десять кіл, — махнув пальцем Брякус. Він про щось зосереджено думав.
Результат був таким же. Так повторювалося кілька разів, поки вага не збільшилася до 160. Тут уже навіть Брякус став непокоїтися.
На цей раз штанга далася Іванові нелегко. Він помітно втомився, а тому трохи заточився, однак зумів випростатися і втримати вагу над головою. Від здивування хлопці повідкривали роти.
Доктор Брякус зблід, далі скоромовкою пролепетав: «Одну секундочку… Одну секундочку…» Присів над штангою, протер окуляри, ще раз подивився на вагу і раптом побіг у будинок. Через хвильку з’явився з шампанським і фужерами.
— Молодий чоловіче, дорогий ви мій! — з порогу схвильовано звернувся Брякус до Івана. — Це неймовірно, але факт! Запам’ятайте цей день: сьогодні ви встановили новий рекорд Республіки! Ура!
— Ура! — гукнули за тренером Станіслав з Корнелієм.
Шампанське пили, сидячи просто на траві.
— Через тиждень — республіканський чемпіонат. Так що готуйтеся, — поплескав він по плечу Силу. — Я завжди вірив у вас. Ми повинні довести їм, що я… — він заскрипів зубами, не закінчивши думки. — На сьогодні тренування завершено, — раптом розсміявся Брякус. — Хлопці, я вас люблю! Який фантастичний день! Цінуйте життя, дорогенькі мої! Воно — прекрасне!
Учні ніколи не бачили таким наставника. Він щасливо посміхався, допомагав їм одягатися і пурхав по газону, як метелик. А на прощання послав усім повітряний поцілунок.
«Оце так-так», — пошкрябав потилицю Іван Сила і насунув на очі картуза. Не пообідавши, він поплентався до вокзалу. «Для чого встановлювати рекорди, якщо після них забувають нагодувати?» — міркував дорогою парубійко.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТ ФІКСА ВИКОНУЄ ДОРУЧЕННЯ УРЯДУ
Уже другий день перевдягнений у жебрака агент Фікса проводив на вокзалі. Начепивши темні побиті окуляри, дірявий капелюх та допотопний одяг невідомого фасону і кольору, він скреготливим голосом просив: «Подайте інвалідові Великої війни». А поміж тим, своїм шпигунським оком та вухом все бачив і чув, час від часу щось нотуючи олівцем у маленькому блок- нотику.
«Пода-а-а-а-йте інвалідові», — затягнув учергове Фікса, коли його хтось легенько шарпнув за рукав. Перед ним стояв підліток з давно непраним волоссям і нечесаним одягом (можна навпаки, але від цього нічого не зміниться), який тинявся вокзалом. «Чого тобі?», — визвірився він на Міху (а це був таки Голий).
— Дядьку, вас там кличуть. У дуже важливій справі. Просили прийти непомітно, — промовив він ангельським голосочком.
«О! Це цікаво, — зрадів агент. — Хтось хоче здати таємну інформацію».
— Веди, синку, веди, — продовжував грати жебрака Фікса. — Бог віддячить тобі за добрі справи.
Вони зайшли між вагони.
— Треба пролізти під ешелоном, аби не обходити цілий потяг. Вас чекають там, — показав Міха рукою. (Це було самотнє дерево прямо по курсу, яке слугувало бродяжкам за туалет). Агент на всяк випадок стис у кишені пістолет і, крекчучи по-старечому, нагнувся. (У ньому помер великий актор малого театру!)
У цю мить хтось огрів його з розмаху по потилиці дошкою, які лежали тут штабелями. Фікса зойкнув і розпластався на землі.
Міха став гарячково нишпорити в його кишенях, поки не наткнувся на посвідчення таємного агента 008. Тепер уже зойкнув Голий, але не надовго, бо рука Фікси мертвою хваткою вчепилася йому в горлянку.
— Я не-е зна-а-в! — виправдатися Голий.
— Падлюка! Босяк! Голодранець! — зло сичав агент 008. — Ти теж у їхній банді! Тобі наказали мене прибрати, чи не так?!
Він вигнув малому руку і прикував наручниками до себе.
— А тепер ходімо! І без зайвого писку! А то зітру в порошок, паскудь!
Фікса нарешті намацав свої темні окуляри під вагоном, і вони рушили чудернацькою парою.
Перед відвідувачами вокзалу відкрилася жаліслива картина: двоє нещасних бідаків, обійнявшись, шкандибали назустріч долі. «Подайте інвалідам Великої війни», — раптом жалібно затягнув Міха. Фікса його щосили вщипнув, та було пізно.
«Тримайте, голубчики», — не втрималася сердешна бабуся і вручила їм по пиріжку з капустою. Однак інваліди їй навіть не подякували.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА РОЗРЯДЖАЄ СИТУАЦІЮ
В Івана гуло в голові, адже алкоголю він ніколи не вживав. І взагалі, вів здоровий спосіб життя. Тому, побачивши Міху, який переходив вулицю з невідомим попід руку, привітно їм загукав. На диво, вони навіть не зупинилися, а вусатий чолов’яга почав на Івана раз у раз озиратися.
Це здалося новоспеченому рекордсменові дивним. Та й кортіло розповісти товаришеві про свої успіхи, тому він вирішив солодку парочку наздогнати. Бачачи, що за ними швидко йде здоровань, агент Фікса прийняв єдино правильне рішення: зустріти ворога у всеозброєнні, але з максимально вигідної позиції. Він звернув у найближчий під’їзд і сховався за вхідними дверима, при цьому так стиснувши хлопчині горлянку, що той не міг навіть пискнути.
— Міхо! Ти де? — почувся зовсім близько голос Івана.
Ще мить — і його могутня постать з’явилася у дверях. Фікса з усієї сили вдарив руків’ям револьвера Силу в потилицю. Але в останній момент Міха штовхнув агента, тож удар вийшов змазаним. Було боляче, але не смертельно.
Не довго думаючи, Сила з розвороту тріснув у голову постаті, яка так погано вітається з незнайомими. Та тільки йойкнула і обм’якла, поволі сповзаючи на підлогу. Разом з нею завалилася і постать менша. Сила схопив їх попід руки, мов два мішки картоплі, і виволік на Боже світло.
Фікса і Голий мирно лежали на травичці, мов ангелики, а Іван гарячково думав, як їх привести до тями. Часу не було зовсім, адже довкола снували люди. Треба було діяти. Сила спробував пошукати ключі від наручників у кишені агента 008, але, натрапивши на поліцейське посвідчення, від несподіванки присів.
Події набирали неприємного розвитку. Краєм ока Іван помітив, що пані, яка гуляла з песиком, зупинилася і стала уважно придивлятися до того, що відбувається.
— Дідько лисий! — вилаявся він. — Цього ще тільки не вистачало.
І, взявши кайданки в руки, щосили рвонув. Наручники з легкістю розлетілися.
«Ого, Іване! — задоволено гмикнув він. — З тебе будуть люди!». І, завдавши тіло побратима на плече, чимшвидше почимчикував до вокзалу.
За хвилину пані в капелюшку стояла над Фіксою, а її маленький друг лизав його щурячі вуса, поволі приводячи агента 008 у стан бойової готовності.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ ПРО ІВАНА СИЛУ ПОЧИНАЮТЬ ГОВОРИТИ
Зала, в якій проходили змагання, була переповнена. Ще б пак! Чемпіонат республіки — то вам не фіґлі. Вправи виконувалися у кількох видах. Кожен спортсмен робив по три спроби.
Безперечним фаворитом вважався дворазовий чемпіон Магдебура. До того ж, він представляв силові органи. А силові органи — це майже Республіка. А ображати Республіку… Хотів би я побачити такого сміливця!
У молодості Магдебура був поліцейським, і чи не в кожному поліцейському управлінні висів його портрет. Навіть у кабінеті капітана Миколайчика Магдебура був присутній — у вигляді невеличкого настільного календаря. Щоправда, той домалював чемпіонові вуса і ріжки. Але це свідчило не про неповагу, а про любов пана капітана до мистецтва.
Не дивно, що й на чемпіонаті Магдебура мав найбільшу групу підтримки. Аби уникнути зайвих балачок, поліцейські були переодягнені в цивільних. І за порядком подивляться, і свого підтримають — вважало керівництво.
Зала тривожно мовчала.
Магдебура робив останню спробу встановити новий рекорд.
Окрім нього, попередню вагу зумів узяти тільки нікому не відомий парубійко з гоноровим прізвищем Сила. Але ж по ньому видно, що це справжній селюк. Чемпіон не може програти ТАКОМУ. Це би була ганьба на всю Республіку.
Магдебура налаштовував себе на позитивний лад, подумки стаючи першим в історії змагань триразовим переможцем. Він довго натирав руки спеціальним порошком, аби вони не ковзали. Силувано посміхався в об’єктиви фотокамер. Глибоко дихав своїми конячими грудьми, поміж тим кілька разів посилаючи повітряні вітання знайомим дівицям.
«Маг-де-бу-ра! Маг-де-бу-ра!» — почав скандувати зал. Все! Він підійшов до штанги, взявся за неї руками і, набравши повні легені повітря, почав встановлювати рекорд.
Але що це? Піднята над головою чемпіона штанга спочатку хитнулася в один бік, далі — в другий, а за секунду гепнула на землю, ледь не розтрощивши йому ногу. Зала голосно зітхнула: нова вага не взята.
Щоправда, ще одна спроба залишалася в Івана Сили, а тоді судді повинні порадитися, як діяти далі. Ніхто жодних надій на якогось там Івана, та ще й, подумайте, — Си-лу! (оце поганий смак!) — не покладав. Тому чимало глядачів потягнулися на перекур, уже на ходу сперечаючись, яким буде рішення суддів.
Між тим Іван зійшов на поміст, глипнув у залу і проказав найкоротшу молитву, яку знав: «Боже, поможи!» Його група підтримки складалася аж із трьох осіб: Станіслав, Корнелій і, ясна річ, його поважність Міха Голий, котрий заради цього випадку в когось позичив (маємо надію, що все-таки позичив) майже не ношений піджак.
— Дай їм, ведмедю! — крикнув на все горло Міха, чим привернув увагу переодягнених поліцейських, себто півзали.
Іван це розчув. Розвеселілий, з легкою душею взявся за штангу. «А-ах!» — раптом вигукнула зала, а потім зірвалася на ноги. Іван впевнено тримав штангу над головою і посміхався фоторепортерам. Вони без уга- ву клацали камерами, і цьому, здавалося, не буде кінця.
Приголомшена публіка не знала, як реагувати. Кілька секунд панувала мертва тиша. Коли ж він опустив штангу і суддя оголосив, що новим чемпіоном Республіки став Іван Сила, зала вибухнула.
Поки переможець обіймався з тренером, журналісти почали видиратися просто на сцену. Дехто з них уже голосно диктував сенсацію. Інші з мікрофонами обступили нового чемпіона, вимагаючи інтерв’ю. Поліцейські повставали і почали озиратися на керівництво, чекаючи команди. Але наказу не було, бо начальство тільки лаялося, не очікуючи такого повороту.
Магдебура у супроводі кількох старших офіцерів розлючено покидав залу, запевняючи, що ЦЕ — провокація, і він ЦЕ так не залишить. Вболівальники хапалися, хто за голову, а хто — за серце, програвши значні ставки. Одне слово, якщо ви можете уявити на кілька хвилин божевільню, то ви все побачили.
Тільки одна людина у залі сиділа непорушно. Це був Міха Голий. По немитому обличчю він розмащував сльози. Так-так, цей привокзальний волоцюга, пройдисвіт і злодій плакав. Можливо, вже заради цього варто було встановлювати республіканський рекорд?
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТ ФІКСА ЧИТАЄ ГАЗЕТУ
Агент Фікса ледве розліпив око і подивився на білий світ. Білий світ виявився справді білим. Як не дивно, все довкола білосніжило, сніжило, ніжило. Фікса втомлено стулив повіки, але через хвильку вирячив очі й скочив на ліжку.
— Де я? — крикнув він, але від різкого руху в нього запаморочилося в голові і всередині щось боляче тенькнуло. — Ой! — застогнав Фікса й опустився на подушку.
— О, ви вже прокинулися? — поруч з агентом лежав дивний тип у смугастій піжамі із забинтованою головою, рукою і ногою. — Ви тут проспали два сніданки, три обіди і три вечері. То я їх теє… Знищив. Не пропадати ж добру.
— Заткнись, бовдуре! — гаркнув Фікса. Голова боліла, але треба було зосередитися на плані дій.
— Боже, так лютувати за якусь гречку чи вівсянку! Вам що — шкода? — смугасто- перебинтований тип явно занудьгував за співрозмовником. — Мене звати Адам Кльоцка, — простягнув він Фіксі здорову руку.
— Я випав з балкона, — повідомив він так, ніби це був який-небудь графський титул.
— Воно й помітно, — відрізав агент і повернувся спиною до любителя стрибків без парашута. Але раптом щось його перемкнуло, і він запитав: «А з якого поверху?»
В очах Адама Кльоцки заграв вогник.
— Хочете, я вам розкажу все детально?
Видно було, що у розповіданні цієї історії він уже став професіоналом.
— Розумієте, я маю честь бути учителем фізики шостого класу. Нещодавно я вирішив продемонструвати учням свій новий винахід під номером 137, який я умовно називаю «Апаратус літалус»…
— О діво Маріє! — завив Фікса. — Ну чому мені завжди щастить на ідіотів!
— Сам ідіот! — образився Кльоцка і закрився від цього хама з підбитим оком і щурячими вусами газетою. — До речі, проблеми з головою у вас, а не в мене, — долинуло звідти на прощання.
Фікса подумав про револьвер. Чи, може, так дати в диню цьому недобитому?
— Я маю на увазі струс мозку, — знову донеслося з-під газети.
«А-а, тепер все ясно», — Фікса помацав свою бідолашну голівку. «Цікаво, — подумав він, — як цей «Апаратус літалус» умудряється однією рукою тримати газету та ще й гортати її?»
Ніби на замовлення, сусіда раптом схопив часопис зубами, а рукою перегорнув сторінку. «Ну й одоробло!» — подумки вліпив комплімент Фікса, як раптом його погляд приклеївся до газетного фото і вже не зрушував звідти.
«М-м-можна газ-з-зетку», — попросив він благеньким голосочком. Кльоцка навіть випірнув з-під сторінки, здивований такою переміною. «Я ще сам не прочитав», — хотів він промовити, як Фікса уже вирвав у нього газету і щось гарячково вичитував. Потім закинув голову догори і завив на всю горлянку. Далі хутко одягнувся і, не зачинивши двері палати, вибіг.
Ошелешений Адам Кльоцка мовчки за цим спостерігав, роблячи висновок, що струс мозку — хвороба не така вже й безпечна. Потім узяв газету і почав дочитувати статтю про чемпіонат Республіки з важкої атлетики.
«Боже! Яка дитина! — подумав він, розглядаючи фото нового чемпіона. — І вигадають же таке прізвище — Сила». «Іван Сила», — повторив він ще раз уголос.
Але, згадавши свого сусіда, вирішив обов’язково ввечері попросити лікаря перевірити його, винахідника Адама Кльоцку, котрий випав з балкона під час наукового експерименту, на наявність струсу мозку. «Четвертий поверх — це вам не фіглі», — почав він гімнастику пальців незагіпсованої ноги.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ІСТОРИЧНА ТАБЛИЧКА
На честь великої перемоги доктор Брякус дав Іванові Силі два вихідні.
Це було не стільки для учня, як для себе. Адже все так несподівано впало на голову! Треба було поміркувати, що робити далі.
Іван, котрий у селі звик до постійної роботи, найгірше переносив байдикування. Тепер же через історію з агентом таємної поліції вони з Міхою остерігалися з’являтися на людях.
Довелося сидіти вдома. А для верховинця нема гіршої каторги.
Та, промучившись одну добу, Іван вирішив, що вовка боятися — в ліс не ходити. «Будь що буде!» — наступного дня він натягнув глибше картуза на очі й подався на вокзал. У вантажників був якраз обід, коли з’явився Сила.
— Хлопці, наш чемпіон іде, — крикнув хтось.
— Качай Івана! — підхопило ще декілька.
І враз парубійко опинився у дужих руках, які почали його підкидати догори.
Виявляється, вчора хтось купив газету, і вся зміна зачитала її до дір.
— Молодчина!
— Так їм!
— Хай знають, що ми не ликом шиті!
— Завдав перцю буржуям!
Кожен хотів висловити Іванові підтримку. Якщо не словами, то хоча би по-дружньому плеснути по плечу.
Від несподіванки Іван розчулився. Від раптового спогаду про гори, батьків, Ма- руську і, звичайно, галушки, в його очах блиснули сльози.
— Хлопці, та він плаче! — помітив невеликий на зріст, але міцно збитий Арсен Погуляй.
— Оце так чемпіон! — посміхнувся у вуса геть сивий дядько Мотовило.
Вантажники розреготалися.
Пан Кривальський, який був заступником директора вокзалу і відповідав за порядок, спостерігав через вікно за незрозумілим збіговиськом біля багажного відділення.
«От лайдаки! Що вони там роблять?»
Цікавість, а радше неухильне прагнення залізної дисципліни перемогли, і він з рішучим виглядом наблизився до вантажників.
— Що за бунт? Чому не працюєте? — різко запитав він найстаршого.
— Та от, пане начальнику, святкуємо, — вклонився дядько Мотовило.
— А хіба сьогодні якесь свято? — твердим як струна голосом заперечив Криваль- ський, заклавши руки за спину.
— Так, нас навідав чемпіон Республіки, — поклав Арсен Погуляй руку на плече Іванові.
— Що ти верзеш? — не стримався Кри- вальський. — Менше треба пити! За роботу, лайдаки!
— А-а, пан Кривальский ще не знає! — Арсен простягнув заступникові директора заяложену газету.
Той швидко пробіг очима текст, потім зупинився, глипнув на фото, далі — на Івана і ще раз — на фото.
— О! Сам Іван Сила! — розплився він у посмішці. — Я маю честь вітати вас у нашій установі. Може, зайдете на кавусю?
— Дякую, — відказав Іван. — Маю роботу.
— Ви десь поблизу працюєте? — пана Кривальського було не впізнати. Тепер він був сама люб’язність.
— Я працюю у вас, — засміявся Іван.
— У мене? — остовпів Кривальський. — Себто як у нас?
— Я — вантажник, і коли ваша ласка, то я би взявся до роботи. Страшенно хочеться щось подвигати, — Іван розправив плечі і пішов до товаришів, які вже почали тягати пивні діжки.
Кривальський так і залишився стояти, час від часу глипаючи то на газету, то на власні черевики. Він поволі побрів до свого кабінету. Наступного дня в коридорі біля дверей заступника начальника з’явилася елегантна табличка: «Тут працював чемпіон Республіки Іван Сила — гордість нашої залізниці».
Щоправда, «гордість залізниці» про пам’ятну дошку так і не довідався. Відпрацювавши свою зміну, Іван повів хлопців на пиво, щедро пригощаючи їх за наймиліше у своєму житті вшанування.
