«Пігмаліон» Дія п’ята
Вітальня місіс Гіггінс. Як і першого разу, вона сидить за письмовим столом. Заходить покоївка.
Покоївка (від порога). Містер Генрі, мем, у холі з полковником Пікерінгом.
Місіс Гіггінс. Ну, то ведіть їх нагору.
Покоївка. Вони засіли за телефон, мем. Дзвонять у поліцію, здається.
Місіс Гіггінс. Що?!
Покоївка (трохи підступивши до господині й стишивши голос). Містер Генрі сам на себе не схожий, мем. Я подумала: треба б вам сказати.
Місіс Гіггінс. Коли б ви мені сказали, що містер Генрі сам на себе схожий, я б тоді здивувалася дужче. Скажіть їм, хай ідуть сюди, коли скінчать з поліцією. Певне, він щось загубив.
Покоївка. Добре, мем. (Рушає.)
Місіс Гіггінс. Та спершу підніміться нагору й попередьте міс Дулитл, що містер Генрі й полковник тут. Попросіть її, щоб не сходила вниз, поки я не пошлю по неї.
Покоївка. Добре, мем.
Гіггінс вдирається до кімнати. він і справді, як сказала покоївка, сам на себе не схожий.
Гіггінс. Слухай, мамо: це ж чортівня якась!
Місіс Гіггінс. Так, любий. Доброго ранку. (Він стримує свою нетерплячість і цілує матір, а покоївка тим часом виходить.) Що скоїлось?
Гіггінс. Елайза дременула геть.
Місіс Гіггінс (спокійно, не відриваючись від свого писання). Либонь, ти налякав її.
Гіггінс. Налякав її! Дурниці! Вчорашньої ночі ми, як завжди, залишили її, щоб вона повимикала світло і все таке, а вона, замість лягти спати, перевдяглася та й подалася геть. Ліжко її лишилось неторкане. Десь перед сьомою вранці вона приїхала в таксі забрати свої речі, й та дурепа місіс Пірс, не сказавши мені й слова, віддала їй усе! Що мені тепер робити?
Місіс Гіггінс. Мабуть, обходитися без неї, Генрі. Дівчина має повне право піти собі — коли завгодно й куди завгодно.
Гіггінс (неуважливо ходячи туди-сюди по кімнаті). Але ж я не можу нічого знайти! Я не пам’ятаю, про що з ким і на коли домовився. Я… (Входить Пікерінг. Місіс Гіггінс кладе ручку й відсувається від столу.)
Пікерінг (тиснучи руку господині). Доброго ранку, місіс Гіггінс. Генрі вже сказав вам? (Сідає на отоманку.)
Гіггінс. Що каже той осел-інспектор? Ви запропонували винагороду?
Місіс Гіггінс (підводячись, вражена і обурена). Невже ви хочете сказати, що заявили на Елайзу в поліцію?
Гіггінс. Авжеж! А нащо ж тоді поліція? І що ще нам лишалося робити? (Сідає єлизаветинське крісло.)
Пікерінг. Інспектор дуже прискіпувався. Здається він запідозрив нас у якихось безчесних намірах.
Місіс Гіггінс. Ну звісно ж, запідозрив! Яке ви мали право заявляти на дівчину в поліцію, от ніби вона злодійка, чи загублена парасоля, чи ще там щось? Подумати тільки! (Вельми сприкрена, сідає знову.)
Гіггінс. Але ж нам треба знайти її!
Пікерінг. Знаєте, місіс Гіггінс, ми не можемо допуститися, щоб вона отак пішла від нас. Що ж нам треба було ще робити?
Місіс Гіггінс. У вас обох не більше розуму, ніж у двох малих дітей. Чому…
Уриваючи розмову, заходить покоївка.
Покоївка. Містере Генрі, там один пан дуже хоче вас бачити. Він був прийшов на Вімпол-стріт, а звідти його направили сюди.
Гіггінс. Хай йому абищо! Я зараз нікого не приймаю. А хто він?
Покоївка. Такий собі містер Дулитл, пане?
Пікерінг. Дулитл? Тобто сміттяр?
Покоївка. Сміттяр? О ні, пане: це джентльмен.
Гіггінс (схвильовано зриваючись на ноги). Клянусь святим Георгієм, Піку, це — котрийсь із її родичів, до якого вона прибилася. Хтось такий, про кого ми нічого не знаємо. (До покоївки.) Швиденько давайте його сюди!
Покоївка. Добре, пане. (Виходить.)
Гіггінс (захоплено, підходячи до матері). Шляхетні родичі! Оце вже почуємо щось цікавеньке! (Сідає в крісло-чіппендейл).
Місіс Гіггінс. Ви знаєте кого-небудь із її рідні?
Пікерінг. Тільки батька — ми вам розповідали про нього.
Покоївка (оголошує). Містер Дулитл! (Виходить.)
Входить Дулитл. Він розкішно вбраний, мовби для великосвітського весілля — може, і справді він жених. Квітка в петельці, сліпучий шовковий циліндр, лаковані туфлі довершують ефект. Він такий заклопотаний справою, в якій прийшов, що й не помічає місіс Гіггінс. Він іде просто до Гіггінса, обрушуючи на нього потік пристрасних докорів.
Дулитл (показуючи пальцем на себе). Погляньте сюди! Бачите оце? Це все ви наробили!
Гіггінс. Що я наробив, чоловіче?
Дулитл. Ось це, кажу ж вам! Погляньте на мене. Гляньте на цього циліндра. Гляньте на цей фрак!
Пікерінг. Чи не Елайза купила вам одяг?
Дулитл. Елайза? Ні, не вона. Чого б це Елайза купувала мені одяг?
Місіс Гіггінс. Доброго ранку, містере Дулитле! Може, ви сядете?
Дулитл (жахнувшись, коли до нього дійшло, що він не побачив господиню). Прошу пробачення, мем! (Підходить до неї й тисне простягнену йому руку.) Дякую вам! (Сідає на отоманку, по праву руч від Пікерінга.) Я такий переповнений тим, що мене спіткало, аж більш ні про що думати не можу.
Гіггінс. Що ж у дідька вас спіткало?
Дулитл. Я б і не нарікав, коли б вона просто впало на мене та й годі: будь-що може трапитися з будь-ким, і ніхто в тому не винен, крім Провидіння, як ви б сказали. Але ж це таке, що саме ви завдали мені: так, ви, ви, Енрі Іггінсе!
Гіггінс. Ви знайшли Елайзу?
Дулитл. А ви її загубили?
Гіггінс. Так.
Дулитл. То вам ще поталанило, еге ж! Не знайшов я її, та вона сама хутенько мене знайде після того, що ви мені зробили.
Місіс Гіггінс. Що ж зробив вам мій син, містере Дулитле?
Дулитл. Що зробив мені? Занапастив мене. Розбив моє щастя. Зв’язав мене й кинув у лабети буржуйської моралі.
Гіггінс (підводячись нетерпляче й стаючи над Дулитлом). Ви марите! Ви п’яні. Ви з глузду з’їхали. Я дав вам п’ять фунтів. По тому я мав ще дві розмови з вами, по півкрони за годину. А відтоді я вас у вічі не бачив.
Дулитл. Ого! То я п’яний? З глузду з’їхав? А скажіть мені ось що. Писали ви чи не писали листа в Америку одному старому нікчемі, що давав п’ять мільйонів на заснування по всьому світі товариств Моральної Реформи й просив вас винайти для нього всезагальну мову?
Гіггінс. Як? Езра Ді Воннафеллер? Він же помер! (Знов сідає, мов падає.)
Дулитл. Еге ж, він помер, а я через нього став пропащої людиною. А зараз скажіть: писали чи не писали ви йому листа, де сказали, що най-оригінальніший у сьогоднішній Англії мораліст, наскільки вам відомо, це — Альфред Дулитл, простий сміттяр?
Гіггінс. Ну, я пригадую, що після вашого першого візиту я був утнув якийсь такий дурний жарт.
Дулитл. Ах! Ви можете собі називати це дурним жартом. А це ваш жарт накрив мене, мов віко труни. Той мільйонер раденький був нагоді показати, що вони, американці, не те, що ми: вони, мовляв, визнають і шанують людину за її заслуги, хай там до якого низького класу вона належить. Тож і записано тепер чорним по білому і його триклятому заповіті — завдяки вашому, Енрі Іггінсе, дурному жартові! — що він лишає мені пай на три тисячі річного прибутку в його “Тресті легкотравного сиру” за умови, що я читатиму лекції для його “Воннафеллерової світової ліги Моральної Реформи”, коли мене попросять, але не частіше шести разів на рік.
Гіггінс. Те невже? Ф’ю! (Раптово просяявши.) Ото утнув, чортяка!
Пікерінг. Нічого страшного, Дулитле. Вас навряд чи й двічі попросять.
Дулитл. Та я не проти лекцій. Я їм таку лекцію прочитаю, що аж посиніють, — прочитаю і оком не змигну. Я тільки проти того, що з мене зробили джентльмена. Хто просив його робити з мене джентльмена? Я був собі щасливий. Був вільний. Коли мені потрібні були гроші, я міг попросити в кого завгодно — отак, як вициганив у вас, Енрі Іггінсе. А тепер немає мені спокою, зв’язаний по руках і по ногах, і всяк вимагає у мене грошей. “Це ж вам поталанило!” — запевняє мене мій повірник. “Невже? — я йому. — Ви хочете сказати, що поталанило вам!” — ось що я йому кажу. Коли я був убогий і мусив одного разу найняти адвоката — коли в моєму возику знайшли дитячу коляску, — то він раз — і визволив мене, раз — і відгородився від мене, раз — та й здихався мене. те саме й з лікарями: витрусять тебе з лікарні, ще й на ноги не поставивши. Так це ж було хоч надурняк. А зараз ті дохтури знайшли в мене тисячу болячок і сказали: медичний огляд двічі на день, а як ні — тут тобі й смерть. У моєму власному домі двічі не дають і пальцем поворухнути, щоб я сам себе обслужив: хтось інший повинен це зробити — і взяти за це з мене. Рік тому я не мав ніякої рідні в світі, окрім хіба двох-трьох, та й ті знатися не хотіли зі мною. А нині маю п’ятдесят родичів, і жодне з того кагалу не має бодай доброго тижневого заробітку. І мушу я жити заради інших, а не заради самого себе: ось яка вона, буржуйська мораль! Ви кажете, що загубили Елайзу? Та ви не хвилюйтеся: б’юсь об заклад, вона вже досі стукає в мої двері. А не зробився б я респектабельним, вона б собі квіточки продавала та й була б сита. А наступним вимагачем, хто присмокчеться до моїх грошей, станете ви, Енрі Іггінсе. Бо мені доведеться навчитися у вас розмовляти по-буржуйському, замість шпарити звичайною англійщиною. Ось що вам випадає, і я смію припустити, що саме заради цього ви й заварили цю кашу.
Місіс Гіггінс. Але ж, дорогий містере Дулитле, вам зовсім не треба терпіти все це, якщо у вас це справді щиро. Ніхто не змусить вас прийняти цей спадок. Ви можете відмовитися від нього. Чи не так, полковнику Пікерінгу?
Пікерінг. Здається, так.
Дулитл (зм’якшуючи тон із поваги до дами). У тім-то й трагедія, мем. Легко сказати: кинь це, а зробити — не стає духу. А в кого з нас стане того духу? Всі ми залякані. Залякані, мем, такі вже ми є. Бо що я матиму на старості літ, коли відмовлюся від цього? Робітний дім? Мені вже доводиться підфарбовувати свою чуприну, щоб роботи не втратити. Був би я “достойним” злиднем та наскладав би трохи, то я міг би й відмовитися; але, з другого боку, чого б мені в такому випадку відмовлятися, адже що достойний бідняк, що мільйонер — одне щастя. Та де їм знати, що таке щастя! А я, один із недостойних бідняків, не мав досі нічого спільного з личиною злидаря, — так ось тобі! Ці розпрокляті три тисячі на рік закидають мене у буржуйський клас. (Даруйте мені такий вираз, мем, але ви б самі його вжили, коли б вас, як мене, довели до цього.) Хоч круть, хоч верть, а не відкрутишся, не відвертишся, бо ж вибору немає, коли на тебе з одного боку чигає Щіля робітного дому, а з другого — Хир-Біда буржуйства, і на робітний дім не стає духу. Авжеж, я заляканий та й годі. Зламаний. Куплений. Щасливіші за мене возитимуться з моїм сміттям і дертимуть із мене на чай, а я тільки дивитимуся безпорадно та заздритиму їм. І все це наслав на мене ваш син! (Замовкає від надміру почуттів.)
Місіс Гіггінс. Ну, я вельми рада, що ви не збираєтеся робити ніяких дурниць, містере Дулитле. Це ж вирішує питання Елайзиного майбутнього. Тепер ви спроможні її забезпечити.
Дулитл (із печальним самозреченням). Атож, мем, тепер усі сподіваються що я всіх забезпечу — з тих трьох тисяч на рік.
Гіггінс (зірвавшись на ноги). Дурниці! Він не зможе забезпечити Елайзу. Він не має права забезпечувати її. Бо вона йому не належить. Я заплатив йому за неї п’ять фунтів. Дулитле! Або ви чесний чоловік, або ж мерзотник.
Дулитл (виказуючи терпимість). Трохи такий, а трохи — такий, Енрі, як і всі люди: у мені є всього потроху.
Гіггінс. Ну, ви ж узяли ті гроші за дівчину? Значить, не маєте права забрати її!
Місіс Гіггінс. Генрі, не дурій! Як хочеш знати, де Елайза, то вона тут, нагорі.
Гіггінс (вражено). Нагорі!!! То я хутенько спущу її вниз. (Рішуче прямує до дверей.)
Місіс Гіггінс (підводячись і йдучи слідом за ним). Заспокойся, Генрі. Сядь.
Гіггінс. Я…
Місіс Гіггінс. Сядь, любий, і вислухай мене.
Гіггінс. Ну добре, добре, добре! (Немилосердно падає на отоманку, обличчям до вікон.) Але ви могли б сказати це нам іще півгодини тому.
Місіс Гіггінс. Елайза прийшла до мене вранці. Вона розповіла мені, як нелюдяно ви обійшлися з нею.
Гіггінс (знов підскакуючи). Що?!
Пікерінг (і собі підводячись). Дорога місіс Гіггінс, повірте, це вона нарозказувала вам вигадок. Ми не обходилися з нею нелюдяно. Ми ж їй майже нічого не сказали, і попрощалися дуже тепло. (Обертаючись до Гіггінса.) Гіггінсе, ви часом не нагрубили їй після того, як я пішов спати?
Гіггінс. Якраз навпаки. Це вона пошпурила мої капці мені в обличчя. Вона повелася грубо, грубіше бути не може. Я ж не дав їй анінайменшого приводу. Тільки зайшов до кімнати і ще й слова не вимовив, як лясь! лясь! — капці мені по обличчю. А вже що наговорила — жах один!
Пікерінг (приголомшено). Але чому? Що ми їй заподіяли?
Місіс Гіггінс. Мабуть, я досить добре знаю, що ви заподіяли. Дівчина від природи має чулу, ніжну душу, так мені здається. Правда, містере Дулитле?
Дулитл. Вона дуже ніжна душа, чуле серце. У мене вдалася.
Місіс Гіггінс. Ото ж то. Вона прихилилася до вас обох. Вона дуже тяжко працювала на тебе, Генрі. Навряд чи ти цілком усвідомлюєш, що означає розумова робота для дівчини її класу. Так от, здається мені, що, коли настав великий день випроби і вона для тебе сотворила це чудо, без жодної помилки, ви обидва сиділи собі там і хоч би слово кинули їй! Ні, ви ліниво перемовлялися, які ви раді, що все це скінчилося, та як вам остогидла уся ця справа. І ти ще дивуєшся, Генрі, що вона пошпурила в тебе капцями? Я б на її місці пожбурила в тебе кочергу.
Гіггінс. Нічого ми не сказали — ото тільки потомилися і хочемо спати. Правда ж, Піку?
Пікерінг (знизуючи плечима). Ото й всього.
Місіс Гіггінс (іронічно). Ви цілком певні?
Пікерінг. Абсолютно. Ми й справді більш нічого не казали.
Місіс Гіггінс. Ви ж не подякували їй, не похвалили, не висловили свого захоплення, не сказали, що вона все виконала просто блискуче.
Гіггінс (нетерпляче). Але ж вона й сама все це знала! ми й справді не виголошували перед нею вітальних промов — якщо ви це маєте на увазі.
Пікерінг (караючись докорами сумління). Може, ми були трохи неуважливі. Дуже вона гнівається?
Місіс Гіггінс (вертаючись на своє місце за письмовим столом). Ну, мені видається, вона вже не вернеться назад, на Вімпол-стріт, надто тепер, коли містер Дулитл виявився спроможним підтримувати той статус, який ви їй накинули. Але вона каже, що залюбки побачиться з вами на дружніх засадах, щоб пустити минуле в непам’ять: що було — загуло.
Гіггінс (розлючено). На дружніх засадах? Святий Георгію! Хо!
Місіс Гіггінс. Якщо ти, Генрі, пообіцяєш чемно поводитися, то я попрошу її сюди спуститись. Якщо ні — йди краще додому, бо вже й так забрав у мене чимало часу.
Гіггінс. Ну та гаразд! Дуже добре. Піку! Гляди, поводься чемно! Приберімо наші найкращі недільні манери заради цього створіння, яке ми витягли з грязюки. (Сердито падає в єлизаветинське крісло.)
Дулитл (протестуючи). Ну, ну, Енрі Іггінсе! Зважайте хоч трохи на мої буржуйські почуття.
Місіс Гіггінс. Пам’ятай про свою обіцянку, Генрі! (Натискає кнопку дзвінка на письмовому столі.) Містере Дулитле, будьте ласкаві на хвильку вийти на балкон! Я не хочу, щоб Елайзу приголомшили ваші новини, поки вона не з’ясує своїх стосунків із цими двома чоловіками. Не заперечуєте?
Дулитл. Як скажете, пані. Все, що завгодно, аби допомогти Енрі забрати її з моїх рук. (Виходить через вікно на бадкон.)
На дзвінок приходить покоївка. Пікерінг сідає на Дулитлове місце.
Місіс Гіггінс. Будь ласка, попросіть міс Дулитл спуститися до нас.
Покоївка. Добре, мем. (Виходить.)
Місіс Гіггінс. Ну ж бо, Генрі, будь чемний.
Гіггінс. Я поводжуся абсолютно чемно.
Пікерінг. Він старається з усіх сил, місіс Гіггінс.
Пауза. Гіггінс закидає голову на спинку крісла, простягає ноги й починає свистіти.
Місіс Гіггінс. Генрі, дорогесенький, ти в цій позі аж ніяк не виглядаєш пристойно, мамо.
Гіггінс (сідаючи прямо). А я ж і не старався виглядати пристойно, мамо.
Місіс Гіггінс. Це не має значення, любий. Просто я хотіла, щоб ти заговорив.
Гіггінс. Чому ?
Місіс Гіггінс. Тому що ти ж не можеш одночасно говорити і свистіти.
Гіггінс стогне. Знов западає стомлива пауза.
Гіггінс (з нетерплячки зриваючись на рівні ноги). І де в чорта оте дівчисько? Чи нам цілий день її дожидати?
Входить Елайза — осяйна, впевнена в собі, справляючи приголомшливо переконливе враження своєю невимушеною розкутістю. В руках у неї кошик із шиттям — видно, що почувається вона, як вдома. Пікерінг такий ошелешений, що забув навіть підвестися.
Лайза. Гау ду ю ду, професоре Гіггінсе? Чи ж ви при доброму здоров’ї?
Гіггінс (давлячись). Чи я… (Не може більше мовити й слова.)
Лайза. Та при здоров’ї, а як же ще — ви ж ніколи не хворієте. Дуже рада бачити вас знов, полковнику Пікерінгу. (Той квапливо підводиться, і вони тиснуть одне одному руки.) Ну й холодний сьогодні ранок, правда? (Сідає по праву руч від полковника. Той і собі сідає поруч неї.)
Гіггінс. Не смійте випробовувати цю гру на мені. Я навчив вас цього, тож воно не про мене. Вставайте і марш додому! Годі клеїти дурня.
Елайза бере з кошика полотнину й починає вишивати, не звертаючи анінайменшої уваги на цей вибух гніву.
Місіс Гіггінс. Дуже мило, Генрі, краще й не скажеш. Яка жінка устоїть, коли її отак припрошують!
Гіггінс. Облиште її, мамо. Хай вона говорить сама за себе. Тоді ви зразу ж переконаєтеся, що вона не має жодної думки, якої я не вклав би в її голову, чи слова, якого б я не вложив їй в уста. Кажу ж вам, я витворив оцю досконалість із пожмаканої капустини, яку підібрав у Ковент-гардені. А тепер вона корчить тут переді мною витончену леді.
Місіс Гіггінс (спокійно). Гаразд, любий, але ж ти сядеш, правда?
Гіггінс розлючено сідає.
Лайза (до Пікерінга, ніби й не помічаючи Гіггінса, і водночас спритно орудуючи голкою). Чи ж ви, полковнику Пікерінгу, вже назовсім одцураєтеся од мене тепер, коли експеримент закінчено?
Пікерінг. О, не кажіть так! Ви не повинні думати, що то був експеримент. Мене, принаймні, це слово прикро вражає…
Лайза. Ну! Я всього лиш пожмакана капустина…
Пікерінг (імпульсивно). Ні!
Лайза (продовжуючи незворушно). …але я настільки завдячую вам, що почувалася б вельми нещасною, коли б ви мене забули.
Пікерінг. Такі до мене слова — це дуже мило з вашого боку, міс Дулитл.
Лайза. І це не тому, що ви платили за мої сукні. Я знаю, що ви всіх щедро обдаровуєте грішми. Але тільки від вас я навчилася справді гарних манер — тож саме гарні манери роблять із жінки справжню леді, чи на так? Бачите, вони мені давалися дуже нелегко, бо переді мною всякчас був приклад професора Гіггінса. Я була так вихована, що поводилася геть як він: нездатна стримуватися, вдавалася до лайки, коли щось хоч трохи мене зачіпало. І я б так ніколи й не довідалася, що леді і джентльмени поводяться зовсім інакше, коли б вас не було поруч.
Гіггінс. Ну-ну!
Пікерінг. О, це, знаєте, у нього просто так виходить. Він це ненавмисне.
Лайза. Ох, я теж ненавмисне поводилася так, коли була квіткаркою. Просто у мене так виходило. Але ж, бачите, я саме так поводилася, і в цьому, зрештою, полягає різниця.
Пікерінг. Безперечно. І все ж, саме він навчив вас правильно розмовляти, а я, самі знаєте, цього не зумів би.
Лайза (байдужим тоном). Звісно — але ж це його фах.
Гіггінс. Прокляття!
Лайза (продовжуючи). Це було щось таке, ніби я вчилася модного танцю, — більш нічого. Але чи знаєте ви, з чого починалося моє справжнє виховання?
Пікерінг. Із чого ж?
Лайза (облишивши на мить шиття). Із “міс Дулитл” — так ви звернулися до мене того дня, коли я вперше прийшла на Вімпол-стріт. Із цього почалась моя самоповага. (Знов береться до шиття.) І ще було сто таких дрібничок, яких ви й не завважували, бо все це у вас виходить само собою. От я зайшла — ви підвелися; скинули капелюха переді мною на вулиці; відчинили мені двері…
Пікерінг. Ну, це просто ніщо.
Лайза. Так — але ці дрібнички засвідчували, що ви шануєте мене і маєте за щось краще, ніж якась посудниця, хоча, звісно ж, я знаю, ви б так само ставилися й до посудниці, коли б її запустили до вітальні. Ви ніколи не роззувалися при мені в їдальні.
Пікерінг. Не слід ображатися на нього за це. Гіггінс роззувається де завгодно в дому.
Лайза. Я знаю. І не звинувачую його. Просто так воно у нього виходить, правда ж? Але для мене було так важливо, що ви цього не робите! Бачите, коли по щирій правді, то, не беручи до уваги речей, що їх будь-хто може набути (гарно вдягатися, чисто розмовляти і все таке), — різниця між леді й квіткаркою полягає не в тому, як вона поводиться, а як до неї ставляться. Я довіку буду квіткаркою для професора Гіггінса, бо він з самого початку ставиться до мене як до квіткарки й вічно так ставитиметься. Але я знаю, що можу бути для вас леді, бо ви повсякчас ставитеся до мене як до леді й завжди будете ставитися до мене так.
Місіс Гіггінс. Будь ласкав, Генрі, не скрегочи зубами.
Пікерінг. Дуже приємно чути це від вас, міс Дулитл.
Лайза. І мені хотілося б, щоб відтепер ви звали мене Елайзою, якщо ви не проти.
Пікерінг. Дякую вам, Елайзо, — залюбки!
Лайза. А ще мені хотілося б, щоб професор Гіггінс звав мене “міс Дулитл”.
Гіггінс. Швидше я пошлю вас до чорта.
Місіс Гіггінс. Генрі! Генрі!
Пікерінг (сміючись). Чом би й вам на “жаргонути” його? Не терпіть кривди. Це буде йому на користь.
Лайза. Не можу. Колись я дала б йому одкоша, але зараз не можу знов зійти до цього. Пам’ятаєте, ви розповідали мені, що коли дитину привезти на чужину, вона за кілька тижнів вивчить місцеву мову й забуде свою, рідну. Що ж, і я — дитина у вашій країні. Я забула свою мову й розмовляти вмію тепер тільки по-вашому. Так, я по-справжньому порвала з Тотнем-корт-роуд. Із цим покінчено — після того, як я пішла з Вімпол-стріт.
Пікерінг (дуже стривожено). О! Ви не повернетеся на Вімпол-стріт, правда? І простите Гіггінса?
Гіггінс (підводячись). Вона простить? Чорта з два! Та нехай іде собі. Хай сама переконається, що без нас їй не прожити. Без моєї підтримки вона через три тижні знов скотиться на дно.
В центральному вікні з’являється Дулитл. Докірливо й з гідністю дивлячись на Гіггінса, він мовчки, звільна підходить до дочки, яка, сидячи спиною до вікна, не здогадується про його наближення.
Пікерінг. Він невиправний, Елайзо. Але ж ви не скотитесь на дно, правда?
Лайза. Ні, тепер уже ні. Ніколи більше! Свій урок я добре вивчила. Мені не віриться, що я змогла б видати хоч один із тих моїх колишніх звуків, навіть коли б захотіла. (Дулитл торкає її за ліве плече. Побачивши такого розкішно вбраного батька, вона втрачає враз усе своє самовладання і впускає шиття на підлогу.) А-а-а-а-а-ах-оу-ох!
Гіггінс (переможно горланячи). Ага! Ось так: А-а-а-а-а-ахоуох! А-а-а-а-а-ахоуох! А-а-а-а-а-ахоуох! Перемога! Перемога! (Падає на диван, пихато згорнувши руки на грудях і широко розставивши ноги.)
Дулитл. Чи то ж її вина в тому? Не дивися на мене так, Елайзо. Це не я придумав. До мене припливло трохи грошенят.
Лайза. Цим разом, тату ти дібрався, либонь, до мільйонера.
Дулитл. Таки так. Але сьогодні я вбрався для особливої нагоди. Йду до церкви святого Георгія, на Ганновер-сквер. Твоя мачуха виходить за мене заміж.
Лайза (сердито). І ти опустишся до того, що одружишся з тією ницою простачкою?
Пікерінг (лагідно). Він повинен одружитися з нею, Елайзо. (До Дулитла.) Чому ж вона передумала?
Дулитл (сумовито). Злякалась, батечку. Злякалася. Буржуйська мораль схопила ще одну жертву. Може, ти натягнеш капелюшка, Елайзо, та сходиш подивишся, як мене обкрутять?
Лайза. Якщо полковник каже, що треба, то я… я (мало не плачучи), я поступлюся гідністю. А вона, певне облає мене за мою добрість.
Дулитл. Не бійся, дочко: нині вона вже ні з ким не свариться, бідолашка! Респектабельність її зламала, забрала все завзяття.
Пікерінг (легенько стискаючи Елайзиного ліктя). Будьте милосердні до них, Елайзо. Удайте, що нічого й не було лихого.
Лайза (ледь усміхаючись полковникові крізь сльози). Та гаразд уже — просто, щоб показати, що між нами немає зла. За мить я буду готова. (Виходить.)
Дулитл (підсідаючи до Пікерінга). Полковнику, чогось я нервуюся як ніколи через цю церемонію. Чи не могли б ви прийти й підтримати мене в цій випробі?
Пікерінг. Але ж, чоловіче, хіба ви вже не проходили колись цієї випроби? Адже ви одружувалися з Елайзиною матір’ю.
Дулитл. Хто вам це сказав, полковнику?
Пікерінг. Ну, ніхто не казав. Але я виснував… цілком природно…
Дулитл. Ні, полковнику, аж ніяк не природно: це звичай буржуїв, достойних. А я завжди чинив, як годиться недостойному. Тільки ви нічого не кажіть Елайзі. Бо вона не знає — з делікатності я ніколи не говорив їй про це.
Пікерінг. Цілком слушно. То й годі про це, якщо ви не проти.
Дулитл. То ви прийдете до церкви, полковнику, й простежите, щоб мене не обкрутили за всіма правилами?
Пікерінг. Залюбки. Тільки чи буде там якась користь із такого старого парубка, як я?
Місіс Гіггінс. А можна й мені прийти, містере Дулитле? Я дуже шкодуватиму, якщо не побуваю на вашому весіллі.
Дулитл. Ця ваша добрість — така велика честь для мене, мем! Та й моїй бідолашній старій буде надзвичайно приємно. Останнім часом вона так сумує, жалкуючи за тими щасливими днями, яких не вернути.
Місіс Гіггінс (підводячись). Я замовлю карету й сама приготуюсь. (Чоловіки всі, крім Гіггінса, підводяться.) Це у мене забере не більше п’ятнадцяти хвилин. (Коли вона рушає до дверей, до кімнати заходить Елайза — в капелюсі й застібаючи рукавички.) Елайзо, я їду до церкви, на вінчання до вашого батька. Я беру двомісну карету, тож вам краще поїхати зі мною. А полковник Пікерінг може пройтися разом із женихом.
Місіс Гіггінс виходить. Елайза виходить на середину кімнати й зупиняється між центральним вікном та отоманкою. До неї підходить Пікерінг
Дулитл. Жених! Що за слово! Вимовиш його — і втямиш так добре, що краще й не треба, на що йдеш. (Бере циліндра й рушає до дверей.)
Пікерінг. Поки я ще тут, Елайзо, простіть уже Гіггінса та пообіцяйте, що вернетеся до нас!
Лайза. Навряд чи тато дозволить мені. Чи як, тату?
Дулитл (печально, але великодушно). Дуже хитру штуку зіграли вони з тобою, Елайзо, оці двоє гравців. Був би хоч хтось один із них, ти б могла взяти його на гачок. Але ж, бач, їх двоє, і вони ніби прикривали один одного. (До Пікерінга.) Спритно втягли ви її, полковнику, але я не маю на вас зла, бо й сам учинив би так само. Всеньке моє життя я ставав жертвою як не тієї, то тієї жінки, тож я не серджуся на вас, що ви двоє користаєтеся зі своєї переваги над Елайзою. Я в це не втручатимуся. Пора вже, ходімо, полковнику. Бувайте, Енрі. До зустрічі в церкві, Елайзо. (Виходить.)
Пікерінг (благально). Ну ж бо, лишіться з нами, Елайзо! (Виходить слід за Дулитлом.)
Аби не зоставатися наодинці з Гіггінсом, Елайза виходить на балкон. Він устає і собі йде на балкон. Вона негайно вертається в кімнату, прямуючи до дверей, але він швидко проходить по балкону й переймає її, затуливши спиною двері.
Гіггінс. Годі-бо, Елайзо, адже ви трохи відігрались, як ви кажете, за свою кривду. Чи не досить? Чи не пора взятися за розум? Чи, може, вам іще мало?
Лайза. Вам треба, щоб я вернулась тільки на те, аби підбирати ваші капці, терпіти вашу лайку і взагалі бути у вас на побігеньках?
Гіггінс. Я зовсім на сказав, що хочу, щоб ви вернулись.
Лайза. Ах, так! Тоді про що ж ми говоримо з вами?
Гіггінс. Про вас — не про мене. Якщо ви повернетеся назад, я обходитимуся з вами так само, як обходився досі. Я не можу змінити свої натури й не маю наміру міняти манери. А манери мої точнісінько такі самі, як і у полковника Пікерінга.
Лайза. Неправда. Він обходиться із квіткаркою, немов з герцогинею.
Гіггінс. А я обходжуся з герцогинею так, неначе вона — квіткарка.
Лайза. Розумію. (Зосереджено вертається й сідає на отоманку лицем до вікна.) До всіх однаково.
Гіггінс. Саме так.
Лайза. Як мій батько.
Гіггінс (осміхаючись трохи присоромлено). Не у всьому приймаючи це порівняння, скажу, Елайзо: так, це правда, ваш батько не сноб, і він чудово почуватиметься будь-де в житті, хоч би куди його прикликала химерна його доля. (Поважно.) Великий секрет, Елайзо, полягає не в тому, щоб мати погані чи добрі там манери, чи взагалі якість особливі манери, а щоб бути на один манер з усіма людськими душами; коротше, поводитися так, ніби ти на небі, де немає пасажирів третього класу й панує всезагальна рівність.
Лайза. Амінь. Ви природжений проповідник.
Гіггінс (роздратовано). Річ не в тому, буцім я грубо обходжуся з вами, а в тому, що я ніколи й ні з ким не буваю інший.
Лайза (з несподіваною відвертістю). Мені байдуже, як ви обходитеся зі мною. Я можу не звертати уваги на вашу лайку. Не звертала б уваги й на побої — били мене й до вас. Але (встаючи й дивлячись йому просто у вічі) я не хочу, щоб мене топтали під ноги.
Гіггінс. Тоді геть з дороги — бо я не зупинюся перед вами. Ви так говорите про мене, немовби я — автобус.
Лайза. Ви ж і є автобус: усі розбігаються, кидаються врозтіч перед вами, а вам начхати на всіх. Але я можу обійтися без вас — ще й як обійдуся, не думайте.
Гіггінс. Знаю, що можете обійтися. Сам казав вам про це.
Лайза (скривджена, тікає від нього на другий бік отоманки, повернувшись обличчям до каміна). Знаю і пам’ятаю ваші слова, бездушна ви людино. Ви хотіли позбутися мене.
Гіггінс. Брешете.
Лайза. Дякую. (Сідає з підкресленою гідністю.)
Гіггінс. А ви ніколи не питали самі себе, чи я зможу обійтися без вас?
Лайза (серйозно). Не старайтеся перехитрувати мене. Таки доведеться вам обходитися без мене.
Гіггінс (зверхньо). І обійдусь. Без усіх обійдуся. Я маю свою власну душу — мою іскру божественного вогню. Але (з несподіваним смиренням) мені бракуватиме вас, Елайзо. (Сідає біля неї на отоманку.) Мене дечого навчили ваші ідіотські ідеї — признаюся в цьому покірливо і вдячно. А ще я звик до вашого голосу й вигляду. Вони мені, як-не-як, подобаються.
Лайза. Ну, перше є у вас на фонографі, а друге — в альбомі з фотографіями. Коли знудьгуєтеся без мене, можете увімкнути машину. У машини немає почуттів, їй не можна завдати болю.
Гіггінс. Але мені не увімкнути вашої душі. Лишіть мені вашу душу, а голос та обличчя можете забрати геть. Вони — не ви.
Лайза. О, ви диявол! Ви можете завиграшки скрутити серце дівчині, достоту як хтось інший міг скрутити їй руки, щоб завдати болю. Місіс Пірс остерігала мене. Скільки разів пробувала вона піти від вас, але щоразу в останню мить ви обводили її кругом пальця. А вам начхати на неї. І до мене вам байдужісінько.
Гіггінс. Мені на байдуже до життя, до людськості, а ви — часточка людськості, що трапилася мені на шляху, вбудувалася в мій дім. І чого ще треба вам чи будь-кому?
Лайза. А мені байдуже до тих, кому байдуже до мене.
Гіггінс. Торгашеські засади, Елайзо. От як (з професійною точністю відтворюючи її ковентгарденську вимову) “придавать хвіялки”, чи не так?
Лайза. Не знущайтеся з мене. З вашого боку це ницість — знущатися з мене.
Гіггінс. Я ніколи в житті ні з кого не знущався. Знущання не личить ані самій людині, ані її душі. Просто я висловлюю свою праведну зневагу до всякого Торгашества. Я не торгую і не буду торгуватися почуттям. Ви узиваєте мене тварюкою, бо не вийшло у вас купити мене тим, що ви приносили мені капці та розшукували окуляри. Це була ваша дурість: як на мене, то жінка, що приносить чоловікові капці, це огидне видовище. Хіба я коли подавав вам капці? От коли ви пожбурили їх мені і обличчя, цим ви неабияк виросли в моїх очах. Марна справа: по-рабському прислуговувати мені, а тоді заявляти, мовляв, ви хочете, щоб до вас були небайдужі, — хто небайдужий до раба? Якщо ви повернетеся, то вертайтесь заради щирої дружби, бо нічого іншого ви й не дістанете. Ви й так від мене здобули в тисячу разів більше, ніж я від вас. А якщо ви посмієте ще виконувати ваші нікчемні собачі трюки з носінням капців, усупереч моєму витвору — герцогині Елайзі, то я захрясну двері перед вашою дурною пичкою.
Лайза. Нащо ж ви творили з мене герцогиню, коли вам було байдуже до мене?
Гіггінс (щиро). Як це — нащо? То ж моя робота!
Лайза. І ви ні разу не подумали, який з того вийде клопіт для мене.
Гіггінс. А чи був би взагалі будь-коли створений світ, коли б Творець боявся наробити клопоту? Творити життя означає творити клопіт. Є лиш один спосіб уникнути клопоту — вбивство. Боягузи, якщо ви помітили, завжди вимагають, щоб клопітливий людей убивали.
Лайза. Я ніяка не проповідниця й нічого такого не помічаю. Тільки помічаю, що ви не помічаєте мене.
Гіггінс (скочивши на ноги й нетерпляче ходячи туди-сюди). Елайзо, ви ідіотка! Я витрачаю скарби мого мільтонівського розуму, розсипаючи їх перед вами. Раз і назавжди збагніть: я йду своїм шляхом і роблю своє діло, і мені байдужісінько, що спіткає вас чи мене. Я не заляканий, як ваш батько й ваша мачуха. Тож ви можете або вернутись, або забиратися до дідька: що вам більше до вподоби.
Лайза. Для чого мені вертатись?
Гіггінс (скочивши коліньми на отоманку й перехиляючись до неї). А щоб було цікаво. На те ж я вас і брав.
Лайза (відвернувшись). А завтра ви викинете мене геть, якщо я не виконуватиму всіх ваших забаганок?
Гіггінс. Так. Але ж ви теж можете піти від мене завтра, якщо я не виконуватиму всіх ваших забаганок.
Лайза. Щоб жити біля мачухи?
Гіггінс. Так — або продавати квіти.
Лайза.Ох, коли б я тільки могла вернутися до мого кошика з квітами! Я б тоді ні від кого не залежала — ні від вас обох з батьком, ні від будь-кого в світі! Нащо ви забрали у мене мою незалежність? Нащо я відмовилася від неї? А тепер я рабиня, попри всю мою гарну одіж.
Гіггінс. Аніскілечки. Якщо хочете, я вдочерю вас і покладу гроші на ваше ім’я. Чи ви радше б вийшли заміж за Пікерінга?
Лайза (люто повернувшись до нього). Я б навіть за вас не пішла заміж, коли б ви попросили моєї руки, а ви ж мені віком більш підходяща за нього пара.
Гіггінс (лагідно). Не “за нього”, а “ніж він”.
Лайза (підводиться, втративши терпець). Як захочу, так і розмовлятиму. Ви мені більше не вчитель.
Гіггінс (розмірковуючи вголос). Хоча навряд чи Пікерінг на це зважиться. Адже він — переконаний старий парубок, як і я.
Лайза. Це не те, що мені треба, — облиште про це й думати. Коло мене завжди крутилося чимало хлопців, що просили мене вийти заміж. Он Фредді Гілл пише мені тричі на день, сувої паперу списує.
Гіггінс (прикро вражений). А чорти б його взяли з його нахабством! (Сахається так, що сідає собі на п’яти.)
Лайза. Він має право писати мені, якщо йому це подобається. Бідолаха, він щиро любить мене.
Гіггінс (устаючи з отоманки). Ви не маєте права підохочувати його.
Лайза. Всяка дівчина має право на любов.
Гіггінс. На яку любов? Щоб отакі дурні любили?
Лайза. Фредді не дурень. Хай він і слабкий, і вбогий, і потребує мене, але, може, він зробить мене щасливішою, ніж хтось дужчий, що залякує мене, мене не потребуючи.
Гіггінс. Але ж чи зможе він зробити щось із вас? Ось у чім річ.
Лайза. Може, то я зумію зробити щось із нього. Але я ніколи не думала, що ми повинні якось переробляти одне одного; ви ж більш ні про що не думаєте, тільки про це. Я просто хочу бути сама собою.
Гіггінс. Коротше кажучи, ви б хотіли, щоб я так само був закоханий у вас, як Фредді? Це правда?
Лайза. Ні, не хотіла б. Не такого почуття я бажала б від вас. І не будьте ви такі впевнені в собі чи в мені. Коли б захотіла, я могла б стати поганою дівчиною. Дечого я набачилася більше, ніж ви, з усією вашою освіченістю. Отакій, як я, дівчині легко закохати в себе джентльмена, аби покохатися з ним. Але навіщо таке кохання, коли за мить обоє вже зичать одне одному смерті?
Гіггінс. Звісно, саме так це й буває. То через якого дідька ми з вами сваримось?
Лайза (дуже стурбовано). Мені хочеться трохи доброти. Я знаю, що я проста невчена дівчина, а ви — повний книжкової примудрості пан. Тільки ж я — не грудка бруду під вашими ногами. Я пристала до вас (виправляється) — я лишилася у вас не заради вбрання й таксі; я лишилась, бо нам було приємно разом, і я навчилася… стала небайдужою до вас, але не так, щоб забажати від вас кохання: я не забувала про різницю між нами… Це було більше схоже на дружбу.
Гіггінс. Ну звісно ж так! Саме таке і в мене почуття. І в Пікерінга теж. Елійзо, ви дурна!
Лайза. Я такої відповіді не заслужила. (Заплакана, опускається на стілець біля письмового столу.)
Гіггінс. Нічого іншого й не сподівайтесь, поки не перестанете бути звичайнісінькою ідіоткою. Якщо ви хочете бути леді, вам доведеться навчитися не почувати себе нещасною та покинутою, якщо тільки всі ваші знайомі чоловіки половину свого часу не розводять нюнів коло вас, а другу половину — не прикрашають вам очі синцями. Якщо вам не до снаги моє напружене, але позбавлене пристрастей життя, то йдіть собі назад, на вулицю. Працюйте, поки зробитеся більш твариною, ніж людиною, а тоді бийтеся, впивайтеся і, скрутившись калачиком, залягайте спати. О, воно таки чудове, це життя вулиці! Воно справжнє, бо воно гаряче, несамовите; його відчуєш і крізь найтовщу шкіру, його і на зуб спробуєш, і понюхаєш, і пізнаєш без будь-якої підготовки, без будь-яких зусиль. Не те, що науку, чи літературу, чи класичну музику, чи філософію, чи мистецтво. Вам я видаюся холодним, нечулим, себелюбним, чи не так? Дуже добре: вшивайтеся до тих людей, корті вам до вподоби. Вийдіть за котрогось сентиментального кнура з купою грошей і парою товстих губів, щоб ними вас цілувати, та з парою товстих підошов, щоб ними вас копати. Якщо не можете оцінити те, що маєте, то отримуйте вже те, що годні поцінувати.
Лайза (з відчаєм у голосі). Ох, ви, жорстокий тиране! Я ж не можу розмовляти з вами: ви все обертаєте проти мене, хоч би що я сказала — все не так! Але ж ви всякчас дуже добре тямите, що ви самі — звичайнісінький грубіян. І ви добре знаєте, що я вже не можу повернутися на вулицю, як ви це називаєте, і що в світі у мене немає справжніх друзів, окрім вас з полковником. Ви чудово знаєте, що після товариства вас двох мені нестерпне буде життя з ницим звичайним чоловіком, і це жорстоко, негарно з вашого боку — ображати мене, прикидаючись, ніби я змогла б таке стерпіти. Ви гадаєте, що я мушу вернутися на Вімпол-стріт, бо мені більш нікуди піти, крім хіба до батька. Але не будьте ви такі певні, що я вже у вас під ногами, і ви можете по мені топтатися, забивати мене презирливими словами. Я вийду заміж за Фредді, таки вийду, — хай-но лиш спроможуся допомогти йому.
Гіггінс (мов громом прибитий). За Фредді!!! За того юного телепня! За того нікчему, що не впорався б і з роботою посильного, навіть коли б у нього стало духу це спробувати! Жінко — невже вам невтямки, що я зробив з вас дружину для короля?
Лайза. Фредді любить мене — то й буде мені з нього король. Я не посилатиму його на роботу — його не привчали так до роботи, як мене. А сама я піду вчителювати.
Гіггінс. І що ж ви, в ім’я Бога, будете викладати?
Лайза. Те, чого ви навчили мене. Я викладатиму фонетику.
Гіггінс. Ха! Ха! Ха!
Лайза. Запропоную послуги асистентки отому пелехатому угорцеві.
Гіггінс (розлючено зводячись на ноги). Що? Тому самозванцеві? отому шахраєві? Отому підлесливому неукові? Навчити його моїх методів! Віддати йому моє відкриття! Один ваш крок у цьому напрямку — і я скручу вам в’язи. (Хапає її за плечі.) Чуєте?
Лайза (виклично, не чинячи опору). То й скрутіть. Мені байдуже. Я знала, що рано чи пізно ви мене вдарите. (Він відпускає її, тупає ногою, спересердя, що забувся і дав почуттям волю, і так квапливо задкує, що спотикається і падає на своє колишнє місце на отоманці.) Ага! Тепер я знаю, як вас приборкати. Яка я дурепа, що не додумалася до цього раніше! Ви не можете забрати назад ті знання, що дали мені. Ви самі казали, що я маю чуліше вухо, ніж у вас. І ще я можу бути чемною та доброзичливою з людьми, на що ви нездатні. Ага! (Навмисне пропускаючи звуки “г”, щоб дозолити йому.) Оце й доконало вас, Енрі Іггінсе, авжеж! Тепер мені начхати (клацає пальцями) на ваші грубощі та на вашу похвальбу. Я дам оголошення в газети про те, що ваша герцогиня — всього лиш квіткарка, яку ви навчили, і що ця квіткарка навчить будь-яку дівчину, як стати герцогинею — за ті самі півроку ще й за тисячу гіней. О, коли я здумаю, як то повзала у вас під ногами та як ви мене попихали і всіляко узивали, — коли в будь-яку мить мені досить було тільки підняти мізинця, щоб дорівнятися до вас, — тоді я ладна вбити себе!
Гіггінс (дивуючись їй). Ах ви кляте нахабне дівчисько! Але це краще, ніж розпускати нюні, краще за приношення капців та пошуки окулярів, чи не так? (Підводячись.) Бог свідок, Елайзо, я сказав, що зроблю з вас справжню жінку, і я таки зробив! Отака ви мені подобаєтеся.
Лайза. Так: тепер ви знову візьметеся за своє, почнете підлещуватись, бо я не боюся вас і можу без вас обійтися.
Гіггінс. Авжеж, саме так я і вчиню, дурненька! П’ять хвилин тому ви ж були, мов жорно на моїй шиї. А тепер ви дужі, неначе вежа, немов бойовий корабель! Ви та я, та Пікерінг — буде нас троє заклятих самітників замість якихось там двох чоловіків і дурного дівчиська.
Вертається місіс Гіггінс, вбрана для церемонії. Елайза враз робиться холодна й елегантна.
Місіс Гіггінс. Карета чекає, Елайзо. Ви готові?
Лайза. Цілком. Професор теж буде там?
Місіс Гіггінс. Звісно, що ні, він-бо не вміє поводитися в церкві. Всякчас відпускає зауваження щодо священикової вимови.
Лайза. Тоді я більше не побачу вас, професоре. На все добре! (Прямує до дверей.)
Місіс Гіггінс (підходячи до Гіггінса). До побачення, любий!
Гіггінс. До побачення, мамо. (Хоче поцілувати матір, коли згадує щось.) Ой, до речі, Елайзо, замовте шинки та стилтонського сиру, добре? Та купіть мені пару шкіряних рукавичок, номер вісім, і ще краватку до того мого нового костюма. Підберіть там колір, який кращий. (Його бадьорий, недбалий, дужий голос свідчить, що він невиправний.)
Лайза (зневажливо). Номер вісім замалий для вас, якщо ви хочете, щоб рукавички були всередині підбиті смухом. У вас є три нові краватки — ви їх забули в шухляді умивальника. Полковник Пікерінг віддає перевагу подвійному глостерові перед стилтоном, а ви й не помічаєте різниці між двома сортами. Я ще вранці подзвонила місіс Пірс, нагадала їй про шинку. Що ви без мене робитимете — я просто не уявляю. (Випливає з кімнати.)
Місіс Гіггінс. Боюсь, ви зіпсували цю дівчину, Генрі! Я б потерпала за тебе й за неї, коли б вона не любила так полковника Пікерінга.
Гіггінс. Пікерінга? Дурниці! Вона збирається заміж за Фредді! Ха, ха! Фредді! Фредді!! Ха-ха-ха-ха-ха!!!!! (Його громовим реготом і закінчується п’єса.)
Переклад Олександра Мокровольського
