Артур Конан Дойл “Собака Баскервілів” читати

Артур Конан Дойл “Собака Баскервілів” читати українською повністю онлайн варто, щоб згадати цікаву та моторошну історію розслідування.

Артур Конан Дойл “Собака Баскервілів” читати

Автор перекладу – Гнатюк Юлія

Розділ 1. Містер Шерлок Холмс

Містер Шерлок Холмс, який зазвичай прокидався дуже пізно вранці, хіба що в ті не такі вже й рідкісні випадки, коли працював усю ніч, сидів за столом і снідав. Я стояв біля каміна й розглядав ціпок, який наш відвідувач забув напередодні ввечері. Це була добротна, товста палиця з важким округлим набалдашником — саме така, яку називають “вагомим доказом”. Трохи нижче набалдашника була широка срібна обручка, майже дюйм завширшки. На ній було вигравіювано:
«Джеймсові Мортімеру, M.R.C.S., від його друзів із C.C.H.»
і дата: 1884.
Це був саме той ціпок, який міг носити старомодний сімейний лікар — поважний, міцний і такий, що вселяє довіру.

— Ну, Ватсоне, що ви про це скажете?

Холмс сидів до мене спиною, і я не подавав жодного знаку, чим саме зайнятий.

— Звідки ви знаєте, що я роблю? Мені здається, у вас очі навіть на потилиці.

— Принаймні переді мною стоїть добре начищений, посріблений кавник, — відповів він. — Але скажіть, Ватсоне, що ви думаєте про ціпок нашого гостя? Через те що ми розминулися з ним, ми і гадки не маємо про мету його візиту. Саме тому цей випадковий сувенір набуває неабиякого значення. Спробуйте-но відтворити образ цієї людини за моїм методом, дослідивши цей предмет.

— Я думаю, — сказав я, намагаючись, наскільки міг, наслідувати методи свого товариша, — що доктор Мортімер — успішний літній лікар, якого високо цінують, адже знайомі вручили йому цей знак вдячності.

— Добре! — мовив Холмс. — Чудово!

— Думаю також, що він, найімовірніше, сільський лікар, який багато ходить пішки, відвідуючи пацієнтів.

— Чому саме?

— Бо цей ціпок, хоч спершу й був дуже гарним, так пошарпаний, що я не можу уявити, аби міський лікар носив його в такому стані. Залізний наконечник майже стертий — це очевидний доказ, що ним багато користувалися в дорозі.

— Абсолютно логічно! — схвалив Холмс.

— І ще ці слова: «від друзів із C.C.H.». Я припускаю, що це якась місцева мисливська спільнота, членам якої він, можливо, надавав хірургічну допомогу, а вони вручили йому цей подарунок на знак вдячності.

— Справді, Ватсоне, ви перевершуєте самого себе, — сказав Холмс, відсунувши стілець і запаливши сигарету. — Мушу визнати, що в усіх тих життєписах, які ви так люб’язно присвячували моїм скромним успіхам, ви повсякчас применшували власні здібності. Можливо, ви й самі не випромінюєте світла, але ви є чудовим його провідником. Деякі люди, не володіючи геніальністю самі, мають дивовижну здатність спонукати до неї інших. Зізнаюся, мій любий друже, я перед вами у великому боргу.

Раніше він ніколи не говорив мені нічого подібного, і мушу зізнатися, його слова принесли мені щиру радість. Адже мене часто зачіпала його байдужість до мого захоплення ним і до моїх спроб оприлюднити його методи. Я пишався тим, що настільки засвоїв його систему, що зміг застосувати її так, аби заслужити його схвалення.

Холмс узяв ціпок із моїх рук і кілька хвилин уважно розглядав його неозброєним оком. Потім із виразом зацікавлення відклав сигарету, підійшов із палицею до вікна й знову оглянув її крізь збільшувальне скло.

— Цікаво, хоч і доволі просто, — сказав він, повертаючись у свій улюблений куток дивана. — На ціпку справді є одна-дві прикмети. Вони дають нам основу для кількох висновків.

— Невже я щось пропустив? — запитав я з певною самовпевненістю. — Сподіваюся, нічого важливого не залишилося поза моєю увагою?

— Боюся, любий Ватсоне, що більшість ваших висновків були хибними. Коли я сказав, що ви мене стимулюєте, то мав на увазі, якщо вже бути відвертим, що саме ваші помилки часом наштовхують мене на істину. Хоча цього разу ви не зовсім помилилися. Ця людина справді сільський лікар. І багато ходить пішки.

— Отже, я мав рацію.

— До певної міри.

— Але ж це все.

— Ні, ні, любий Ватсоне, далеко не все. Я б припустив, наприклад, що подарунок лікареві швидше надійде від лікарні, ніж від мисливського товариства. А коли перед словом «лікарня» стоять ініціали «Ч.К.», то цілком природно спадає на думку «Чарінг-Крос».

— Можливо, ви маєте рацію.

— Усе вказує саме на це. І якщо прийняти це як робочу гіпотезу, ми отримуємо нову основу для побудови образу нашого невідомого відвідувача…

— Що ж, припустімо, що «Ч.К.» — це справді «Чарінг-Кросська лікарня». Які ще висновки ми можемо з цього зробити?

— Невже жоден не спадає на думку? Ви ж знаєте мої методи. Застосуйте їх!

— Мені спадає на думку лише очевидне: цей чоловік практикував у місті, перш ніж поїхати в провінцію.

— Думаю, ми можемо дозволити собі зайти трохи далі. Погляньте на це під таким кутом. За яких обставин найімовірніше вручають подібний дарунок? Коли друзі вирішують об’єднатися, щоб піднести йому знак своєї прихильності? Очевидно, в той момент, коли доктор Мортімер залишав службу в лікарні, аби розпочати приватну практику. Ми знаємо про факт дарунка. Ми припускаємо, що відбулася зміна міської лікарні на сільську практику. Тож чи буде надто сміливим наше припущення, що дарунок було піднесено саме з нагоди цього переїзду?

— Це й справді виглядає правдоподібно.

— Тепер зауважте: він не міг належати до постійного штату консультантів лікарні, адже таку посаду міг обіймати лише лікар із міцним становищем у Лондоні, а такий фахівець не поїхав би в глушину. Ким же він тоді був? Якщо він працював у лікарні, але не входив до штату поважних лікарів, він міг бути лише ординатором або асистентом — тобто трохи більшим, ніж старший студент. І поїхав він п’ять років тому — дата стоїть на ціпку. Тож ваш статечний сімейний лікар середніх літ тане в повітрі, мій любий Ватсоне, а замість нього з’являється молода людина до тридцяти років, приязний, неамбітний, неуважний юнак, який до того ж має улюбленого собаку, якого я б приблизно описав як більшого за тер’єра, але меншого за мастифа.

Я недовірливо засміявся, а Шерлок Холмс відкинувся на спинку канапи й пустив до стелі тонкі кільця диму.

— Щодо останнього, я не маю як вас перевірити, — сказав я, — але, принаймні, зовсім не важко дізнатися кілька подробиць про вік і кар’єру цієї людини.

Зі своєї невеликої медичної полички я дістав «Медичний довідник» і знайшов потрібне прізвище. Там було кілька Мортімерів, але лише один міг бути нашим гостем. Я зачитав його дані вголос.

«Мортімер, Джеймс, член Королівської колегії хірургів, 1882, Грімпен, Дартмур, Девоншир. З 1882 по 1884 рік — ординатор лікарні Чарінг-Кросс. Лауреат Джексонівської премії в галузі порівняльної патології за есе „Чи є хвороба поверненням до минулого?“. Член-кореспондент Шведського патологічного товариства. Автор праць „Деякі химери атавізму“ („Ланцет“, 1882), „Чи прогресуємо ми?“ („Психологічний журнал“, березень 1883). Медичний інспектор парафій Грімпен, Торслі та Гай-Берроу».

— Жодної згадки про те місцеве полювання, Ватсоне, — мовив Холмс із лукавою посмішкою, — натомість маємо сільського лікаря, як ви вельми проникливо й зауважили. Гадаю, мої висновки цілком виправдані. Що ж до прикметників, то я, якщо правильно пам’ятаю, назвав його приязним, неамбітним і неуважним. Мій досвід підказує, що в цьому світі лише приязна людина отримує пам’ятні подарунки, лише неамбітна міняє лондонську кар’єру на глушину і лише неуважна здатна залишити свій ціпок замість візитівки, прочекавши цілу годину у вашій вітальні.

— А як щодо собаки?

— Він мав звичку носити цей ціпок за своїм господарем. Оскільки тростина важка, пес міцно тримав її зубами якраз посередині, і сліди його ікол видно неозброєним оком. Щелепа собаки, судячи з відстані між цими мітками, як на мене, занадто широка для тер’єра і недостатньо широка для мастифа. Це міг бути… та невже, присягаюся Юпітером, це ж кучерявий спанієль!

Поки він говорив, то підвівся й почав міряти кімнату кроками. Тепер він зупинився біля вікна. У його голосі звучала така непохитна впевненість, що я здивовано підвів на нього погляд.

— Мій любий друже, але як ви можете бути в цьому настільки впевнені?

— З тієї простої причини, що я бачу самого собаку прямо на нашому порозі, а ось і дзвінок від його господаря. Не рухайтеся, благаю вас, Ватсоне. Він ваш колега по професії, і ваша присутність може стати мені в пригоді. Ось вона — драматична мить долі, Ватсоне, коли ти чуєш на сходах кроки людини, яка входить у твоє життя, і ти ще не знаєш, на добре чи на зле. Що потрібно доктору Джеймсу Мортімеру, людині науки, від Шерлока Холмса, фахівця з кримінальних справ? Заходьте!

Зовнішність нашого гостя стала для мене несподіванкою, адже я очікував побачити типового сільського лікаря. Це був дуже високий, худорлявий чоловік із довгим, схожим на дзьоб носом, що виступав поміж двох проникливих сірих очей; вони були близько посаджені й жваво блищали з-під окулярів у золотій оправі. Вбраний він був по-діловому, але досить неохайно: його сюртук потьмянів, а брюки обтріпалися. Попри молодий вік, його довга спина вже була зсутулена, а ходив він, витягнувши голову вперед, із загальним виразом допитливої доброзичливості. Щойно він увійшов, його погляд упав на ціпок у руках Холмса, і він підбіг до нього з радісним вигуком:

— Я такий радий! — мовив він. — Я вже й не знав, чи тут його залишив, чи в пароплавному агентстві. Я б ні за що в світі не хотів утратити цей ціпок.

— Подарунок, як я бачу, — зауважив Холмс.

— Тек, пане.

— Від лікарні Чарінг-Кросс?

— Від кількох тамтешніх друзів з нагоди мого одруження.

— Ох, лишенько, це кепсько! — мовив Холмс, хитаючи головою.

Доктор Мортімер злегка здивовано кліпнув очима крізь окуляри:

— Чому ж кепсько?

— Лише тому, що ви перекреслили наші скромні дедуктивні висновки. Кажете, одруження?

— Так, пане. Я одружився, тому й залишив лікарню, а разом із цим і всі надії на посаду лікаря-консультанта. Потрібно було вити власне гніздечко.

— Ну що ж, зрештою, ми не так уже й сильно помилилися, — сказав Холмс. — А тепер, докторе Джеймсе Мортімере…

— Що ви, що ви! Я не маю докторського ступеня, я лише скромний член Королівського хірургічного товариства.

— І людина з точним складом мислення, як видно.

— Лиш аматор у науці, містере Холмс, збирач мушель на берегах великого невідомого океану. Я припускаю, що звертаюся саме до містера Шерлока Холмса, а не до…

— Ні, це мій друг, доктор Ватсон.

— Радий знайомству, пане. Я чув ваше ім’я у зв’язку з ім’ям вашого друга. Ви надзвичайно цікавите мене, містере Холмс. Я навряд чи очікував побачити такий доліхоцефальний череп або настільки виражені надбрівні дуги. Чи не будете ви проти, якщо я проведу пальцем по вашому тім’яному шву? Зліпок вашого черепа, пане, доки оригінал недоступний, прикрасив би будь-який антропологічний музей. Не маю наміру надмірно лестити, але зізнаюся: я зазіхаю на ваш череп.

Шерлок Холмс жестом запросив нашого дивного гостя сідати.

— Я бачу, пане, що ви ентузіаст у своїй царині, так само як і я у своїй, — мовив він. — По вашому вказівному пальцю я помітив, що ви самі скручуєте цигарки. Не вагайтеся, запалюйте.

Чоловік дістав папір і тютюн і з дивовижною спритністю згорнув цигарку. У нього були довгі, тремтячі пальці, такі ж рухливі й неспокійні, як вусики комахи.

Холмс мовчав, але його швидкі гострі погляди показували мені, який інтерес викликав у нього наш чудернацький компаньйон.

— Я припускаю, пане, — нарешті озвався він, — що ви зробили мені честь завітати сюди вчора ввечері й знову сьогодні не лише задля того, щоб оглянути мій череп?

— Ні, пане, ні; хоча я щасливий, що мав нагоду зробити й це. Я прийшов до вас, містере Холмс, тому що визнаю себе людиною непрактичною, і тому що раптом опинився перед обличчям вкрай серйозної та надзвичайної проблеми. Усвідомлюючи, як і всі, що ви є другим за величиною експертом у Європі…

— Ось як, пане! Чи можу я дізнатися, хто ж має честь бути першим? — запитав Холмс із деякою різкістю.

— Для людини з суто науковим складом мислення праці месьє Бертільйона завжди матимуть величезну вагу.

— То чому ж ви не звернулися до нього?

— Я сказав, пане: «для суто наукового мислення». Але як практичному діячу, загальновизнано, що вам немає рівних. Сподіваюся, пане, я не дозволив зайвої…

— Зовсім трохи, — відказав Холмс. — Я думаю, докторе Мортімере, ви вчините розумно, якщо без зайвих церемоній просто і ясно розповісте мені, у чому саме полягає суть проблеми, в якій ви потребуєте моєї допомоги.

Розділ 2. Прокляття Баскервілів

— У мене в кишені є рукопис, — промовив доктор Джеймс Мортімер.

— Я помітив його, ще коли ви заходили до кімнати, — зауважив Холмс.

— Це дуже давній рукопис.

— Початок вісімнадцятого століття, якщо тільки це не підробка.

— Як ви можете про це судити, пане?

— Поки ви говорили, ви весь час показували мені дюйм чи два цього паперу. Поганим був би той експерт, який не зміг би визначити дату документа з точністю до одного десятиліття. Можливо, ви читали мою скромну монографію з цього приводу. Я б датував цей папір 1730 роком.

— Точна дата — 1742 рік, — доктор Мортімер дістав рукопис із нагрудної кишені. — Цей сімейний документ довірив моїй опіці сер Чарльз Баскервіль, чия раптова й трагічна смерть якихось три місяці тому наробила стільки галасу в Девонширі. Можу сказати, що я був не лише його лікарем, а й особистим другом. Це був чоловік твердого розуму, пане, проникливий, практичний і настільки ж позбавлений уяви, як і я сам. Проте до цього документа він ставився вкрай серйозно і внутрішньо був готовий саме до такого кінця, який зрештою його й спіткав.

Холмс простягнув руку, узяв рукопис і розгладив його на коліні.

— Зверніть увагу, Ватсоне, на почергове використання довгої та короткої літери s. Це одна з кількох ознак, які дозволили мені встановити час написання.

Я поглянув через його плече на пожовклий папір і зблідлі чорнила. Угорі було написано: «Баскервіль-Голл», а нижче — великі, розмашисті цифри: «1742».

— Схоже на якусь доповідну записку чи пам’ятку.

— Так, це виклад однієї легенди, яка побутує в роду Баскервілів.

— Але, наскільки я розумію, ви прийшли порадитися зі мною з якогось сучаснішого й практичнішого питання?

— З вельми сучасного. Це надзвичайно практична, невідкладна справа, яку необхідно вирішити протягом найближчих двадцяти чотирьох годин. Але цей рукопис зовсім короткий і щонайтісніше пов’язаний зі справою. З вашого дозволу я зачитаю його вам.

Холмс відкинувся на спинку крісла, стулив кінчики пальців і заплющив очі з виразом покірності долі. Доктор Мортімер повернув рукопис до світла й високим, напівзірваним голосом зачитав таку дивну, старосвітську розповідь:

«Про походження собаки Баскервілів існує багато переказів, та оскільки я є прямим нащадком Гюго Баскервіля і почув цю історію від свого батька, який, у свою чергу, дізнався її від свого, я записав її з повною вірою в те, що все відбулося саме так, як тут викладено. І я хочу, щоб ви повірили, сини мої, що те саме Правосуддя, яке карає за гріх, може також милостиво й простити його, і що немає такого важкого прокляття, яке не можна було б відвернути молитвою та покаянням. Тож навчіться з цієї історії не боятися плодів минулого, а радше будьте обачними в майбутньому, аби ті ганебні пристрасті, від яких так тяжко постраждав наш рід, не вирвалися знову нам на згубу.
Знайте ж, що за часів Великого повстання (історію якого, написану вченим лордом Кларендоном, я наполегливо раджу вашій увазі) цим маєтком Баскервіль володів Гюго, однойменний із родом, і не можна заперечити, що був він чоловіком вельми диким, безбожним і розпусним. Це, правду кажучи, сусіди ще могли б йому вибачити, позаяк святі в наших краях ніколи не водилися, але була в ньому якась нестримна й жорстока вдача, через яку його ім’я стало повсюдною приказкою на всьому Заході. Сталося так, що цей Гюго заповзявся коханням (якщо взагалі таку темну пристрасть можна назвати цим світлим ім’ям) до дочки одного йомена, який мав землі неподалік від маєтку Баскервілів. Проте молода дівчина, будучи скромною та добре вихованою, повсякчас уникала його, бо боялася його лихого імені. І ось сталося так, що на Михайлів день цей Гюго з п’ятьма чи шістьма своїми  порочними компаньйонами потайки вдерся на ферму і викрав дівчину, добре знаючи, що її батька та братів не було вдома. Коли її привезли до Голла, дівчину зачинили в горішній кімнаті, тоді як Гюго з друзями сіли за тривалу пиятику, що було їхнім щонічним звичаєм. Нещасна невільниця нагорі трохи розуму не позбулася від того співу, галасу та страшних прокльонів, що долинали до неї знизу, бо подейкують, ніби слова, які вживав сп’янілий Гюго Баскервіль, могли спопелити того, хто їх промовляв. Зрештою, від смертельного страху вона зважилася на вчинок, який налякав би найсміливішого чи найспритнішого чоловіка: з допомогою густого плюща, що вкривав (і досі вкриває) південну стіну, вона спустилася з-під стріхи і пустилася навтьоки через болота додому, а відстань від Голла до батьківської ферми становила добрих три ліги.
Минуло геть небагато часу, і Гюго залишив своїх гостей, щоб віднести їжу та питво — а можливо, й з якимись гіршими намірами — своїй полонянці, та й застав клітку порожньою, а пташку — на волі. Тоді, здавалося, у нього вселився біс, бо він стрімголов злетів сходами до обідньої зали, скочив на величезний стіл, так що навсібіч полетіли кубки та тарелі, і голосно закричав перед усім товариством, що готовий цієї ж ночі віддати своє тіло й душу силам зла, аби лиш наздогнати дівчину. І поки гульвіси стояли приголомшені такою шаленою люттю, один із них, ще більш порочний чи, можливо, більш сп’янілий за інших, крикнув, що треба нацькувати на неї собак. Почувши це, Гюго вибіг із дому, гукаючи конюхам, щоб сідлали його кобилу та випускали з псарні зграю, і, давши хортам нюхнути хустину дівчини, кинув їх на слід, а сам помчав за ними щодуху при місячному світлі через болота.
Якийсь час гульвіси стояли роззявивши роти, не в силах осягнути все те, що було вчинено в такому поспіху. Проте невдовзі їхній потьмарений розум збагнув природу того діяння, яке мало відбутися на пустищі. Знявся страшний галас: одні вимагали своїх пістолів, інші — коней, а дехто — ще один сулій вина. Та врешті до їхніх збурених голів повернулася крихта глузду, і всі вони, числом тринадцять, сіли на коней і кинулися навздогін. Місяць ясно світив над ними, і вони швидко скакали пліч-о-пліч тим шляхом, яким мала йти дівчина, якщо вона тримала курс на рідну домівку.
Проскакавши милю чи дві, вони порівнялися з одним із нічних вівчарів на болотах і закричали йому, питаючи, чи не бачив він погоні. Чоловік той, як каже переказ, був настільки наляканий, що ледве міг вимовити слово, та врешті розповів, що справді бачив нещасну дівчину, за якою гналися собаки. „Але я бачив і більше, — додав він, — бо Гюго Баскервіль промчав повз мене на своїй вороній кобилі, а за ним мовчки біг такий пекельний пес, що крий нас Боже колись побачити подібне у себе за спиною“. Сп’янілі поміщики вилаяли вівчара й рушили далі. Та невдовзі їм заціпило від страху, бо з боліт долинав тупіт копит, і ворона кобила, уся в білій піні, промчала повз них із порожнім сідлом. Тоді вершники збилися в купу, бо ними оволодів великий жах, але вони все одно продовжували шлях, хоча кожен із них, якби був сам, залюбки повернув би коня назад. Просуваючись повільно вперед, вони врешті натрапили на собак. Ці хорти, відомі своєю відвагою та породою, жалібно скімлили, збившись у зграю на краю глибокого яру, чи лощини, як ми кажемо в цих краях; одні з них тікали геть, а інші, зі здибленою шерстю та витріщеними очима, дивилися вниз у вузьку низину перед собою.
Товариство зупинилося, причому люди вже були куди тверезішими, ніж на початку виїзду. Більшість із них ні за що не хотіли йти далі, але троє найсміливіших, або ж найп’яніших, рушили вперед на дно ущелини. Вона виходила на широку галявину, де стояли два величезні камені, які й досі можна там побачити, встановлені якимось забутим народом у давні часи. Місяць яскраво освітлював галявину, і в самому її центрі лежала нещасна дівчина там, де вона впала, померши від страху та виснаження. Але не вигляд її тіла, і навіть не вигляд тіла Гюго Баскервіля, що лежав поруч, змусив піднятися дибки волосся на головах цих трьох відчайдушних гульвіс. Причиною тому було те, що над Гюго стояло і рвало його горло якесь мерзенне створіння — величезний чорний звір, схожий на собаку, проте більший за будь-якого пса, якого коли-небудь бачило людське око. І прямо на їхніх очах ця істота вирвала горло Гюго Баскервілю, а коли вона повернула до них свої палаючі очі та закривавлену пащу, всі троє закричали від жаху й помчали щодуху назад через болота, не перестаючи кричати. Один із них, кажуть, помер тієї ж ночі від побаченого, а двоє інших на все життя залишилися зломленими людьми.
Така ось, сини мої, повість про появу того собаки, який, подейкують, відтоді так тяжко переслідує наш рід. Якщо я записав її, то лише тому, що достеменно відоме лякає менше, ніж те, про що лише натякають та здогадуються. Не можна заперечити й того, що багато хто з нашої родини помер нещасливою смертю — раптовою, кривавою та таємничою. Проте ми можемо шукати захисту в безмежній милості Провидіння, яке не каратиме вічно невинних понад те третє чи четверте покоління, якому загрожує Святе Письмо. Цьому Провидінню, сини мої, я вас і доручаю, а задля перестороги раджу вам утримуватися від прогулянок болотами в ті темні години, коли сили зла мають найбільшу владу.
[Це написав Гюго Баскервіль своїм синам Роджеру та Джону з наказом нічого не говорити про це їхній сестрі Елізабет]».

Коли доктор Мортімер закінчив читати цю дивну розповідь, він зсунув окуляри на лоб і пильно подивився на містера Шерлока Холмса. Останній позіхнув і кинув недопалок своєї цигарки в камін.

— Ну то й що? — запитав він.

— Хіба ви не знаходите це цікавим?

— Хіба що для збирача казок.

Доктор Мортімер дістав із кишені складену газету.

— Що ж, містере Холмс, тепер ми запропонуємо вам дещо свіжіше. Це «Хроніка графства Девоншир» від 14 травня цього року. Тут міститься короткий виклад фактів, з’ясованих у зв’язку з раптовою смертю сера Чарльза Баскервіля, яка сталася за кілька днів до цієї дати.

Мій друг трохи подався вперед, і його погляд став зосередженим. Наш гість поправив окуляри й почав читати:

«Раптова смерть сера Чарльза Баскервіля, чиє ім’я нещодавно називали серед найімовірніших кандидатів від ліберальної партії на майбутніх виборах у Мід-Девоні, огорнула графство смутком. Хоча сер Чарльз мешкав у Баскервіль-Голі порівняно недовго, його доброзичливість і надзвичайна щедрість здобули любов та повагу всіх, кому довелося з ним зустрічатися.
У наш час новоспечених багатіїв особливо приємно бачити приклад людини, яка, будучи нащадком старовинного роду, що пережив нелегкі часи, змогла власними силами повернути собі статки й використати їх для відродження колишньої величі свого імені. Як відомо, сер Чарльз нажив значний капітал на південноафриканських підприємницьких справах. Виявившись мудрішим за тих, хто ризикує доти, доки фортуна не відвернеться від них, він вчасно закріпив свої прибутки й повернувся до Англії заможною людиною.
Минуло лише два роки відтоді, як він оселився в Баскервіль-Голі, і всі навколо говорили про масштабні плани перебудови та благоустрою, яким судилося обірватися разом із його смертю. Не маючи дітей, сер Чарльз не приховував свого бажання ще за життя зробити добробут усього краю плодом власного щастя. Тому чимало людей мають особисті причини оплакувати його передчасний кінець. Його щедрі пожертви місцевим і окружним благодійним установам неодноразово відзначалися на сторінках нашої газети.
Обставини смерті сера Чарльза не можна вважати повністю з’ясованими судовим слідством, однак зроблено достатньо для того, щоб розвіяти чутки, породжені місцевими забобонами. Немає жодних підстав підозрювати злочин або припускати, що смерть настала з іншої причини, ніж природна.
Сер Чарльз був удівцем і людиною дещо своєрідних звичок. Попри значні статки, він жив досить скромно. У Баскервіль-Голі його обслуговувало лише подружжя Барріморів: чоловік виконував обов’язки дворецького, а дружина була економкою. Їхні свідчення, підтверджені кількома друзями покійного, засвідчують, що здоров’я сера Чарльза вже тривалий час викликало занепокоєння. Особливо вони звертали увагу на серцеву недугу, яка проявлялася зміною кольору обличчя, задишкою та тяжкими нападами нервового пригнічення. Те саме підтвердив і доктор Джеймс Мортімер — друг та особистий лікар покійного.
Факти справи досить прості. Сер Чарльз мав звичку щовечора перед сном прогулюватися знаменитою тисовою алеєю Баскервіль-Голу. Баррімори підтверджують, що це було його незмінним правилом. Четвертого травня він повідомив, що наступного дня вирушає до Лондона, і наказав Баррімору спакувати речі.
Того вечора він, як завжди, вийшов на свою нічну прогулянку, під час якої зазвичай курив сигару. Додому він уже не повернувся.
Опівночі Баррімор, помітивши, що головні двері досі відчинені, занепокоївся. Узявши ліхтар, він вирушив шукати господаря. День був дощовим, тому сліди сера Чарльза легко простежувалися вздовж алеї.
Посередині алеї міститься хвіртка, що веде на болото. Було видно, що сер Чарльз якийсь час стояв біля неї. Потім він рушив далі, і саме в дальньому кінці алеї знайшли його тіло.
Одну обставину так і не вдалося пояснити. За словами Баррімора, після того як його господар минув хвіртку до болота, характер слідів змінився: здавалося, ніби відтоді він ішов навшпиньки.
Неподалік того часу перебував якийсь Мерфі — циган-торговець кіньми. Проте, за власним зізнанням, він був добряче напідпитку. Чоловік стверджував, що чув крики, але не міг сказати, звідки саме вони долинали.
На тілі сера Чарльза не було виявлено жодних ознак насильства. Хоча свідчення лікаря вказували на майже неймовірне спотворення рис обличчя — настільки сильне, що доктор Мортімер спершу відмовлявся повірити, ніби перед ним лежить його друг і пацієнт, — це пояснили як явище, що нерідко трапляється при задусі та смерті від серцевого виснаження.
Це пояснення підтвердив розтин, який виявив давнє органічне захворювання серця, і присяжні коронера винесли вердикт відповідно до медичного висновку.
І добре, що сталося саме так. Адже надзвичайно важливо, щоб спадкоємець сера Чарльза оселився в маєтку й продовжив добрі справи, які так трагічно обірвалися. Якби прозаїчний висновок слідства не поклав край романтичним історіям, що пошепки передавалися у зв’язку з цією подією, знайти нового мешканця для Баскервіль-Голу могло б виявитися нелегко.
Як стало відомо, найближчим спадкоємцем є містер Генрі Баскервіль — якщо він і досі живий, — син молодшого брата сера Чарльза Баскервіля. Востаннє про молодого чоловіка чули в Америці, і нині вживаються заходи, щоб повідомити його про несподівану спадщину, яка на нього чекає».

Доктор Мортімер знову склав газету й сховав її до кишені.

— Ось усі відомі громадськості факти, містере Холмсе, що стосуються смерті сера Чарльза Баскервіля.

— Мушу подякувати вам, — сказав Шерлок Холмс, — за те, що звернули мою увагу на справу, яка, безперечно, має чимало цікавих особливостей. Я пригадую газетні повідомлення того часу, але був надто заклопотаний тією невеличкою історією з ватиканськими камеями і, прагнучи прислужитися Папі, випустив з поля зору кілька цікавих англійських справ. Отже, ви кажете, що ця стаття містить усі загальновідомі факти?

— Так.

— Тоді повідомте мені ті, що не стали надбанням громадськості.

Він відкинувся на спинку крісла, з’єднав кінчики пальців і прибрав свого найспокійнішого та найнепроникнішого вигляду судді.

— Розповідаючи це, — промовив доктор Мортімер, у якого дедалі помітніше проступало хвилювання, — я відкриваю те, чого не довіряв нікому. Я приховав це від коронерського розслідування, бо як людина науки не хотів опинитися в становищі того, хто нібито підтримує народні забобони. Була й інша причина: як зазначалося в газеті, Баскервіль-Гол напевно залишився б порожнім, якби його й без того похмуру славу ще більше підживили. З огляду на це я вважав правильним повідомити трохи менше, ніж знав, адже жодної практичної користі це не принесло б. Але вам я можу розповісти все без приховування.
Пустка на болотах майже не заселена, і тому ті небагато людей, які живуть поблизу один одного, підтримують тісні стосунки. Саме тому я часто бачився із сером Чарльзом Баскервілем. Окрім містера Френкленда з Лафтер-Голу та натураліста містера Степлтона, в окрузі на багато миль немає інших освічених людей. Сер Чарльз був замкненою людиною, але його хвороба зблизила нас, а спільний інтерес до науки зміцнив знайомство. Він привіз із Південної Африки чимало наукових спостережень, і не один приємний вечір ми провели, обговорюючи порівняльну анатомію бушменів і готтентотів.
Протягом останніх місяців мені ставало дедалі очевидніше, що нервова система сера Чарльза перебуває на межі зриву. Легенду, яку я вам щойно прочитав, він сприйняв надзвичайно близько до серця. Настільки близько, що, хоч і прогулювався своїми володіннями, ніщо не могло змусити його вийти на болота після настання темряви. Як би неймовірно це не звучало для вас, містере Голмсе, він щиро вірив, що над його родом нависла страшна доля. І справді, перекази про його предків, які він мені розповідав, навряд чи могли вселити оптимізм.
Його постійно переслідувала думка про якусь моторошну істоту. Не раз він запитував мене, чи доводилося мені під час нічних лікарських поїздок бачити дивних створінь або чути виття собаки. Особливо часто він ставив останнє запитання, і щоразу його голос тремтів від збудження.
Я добре пам’ятаю один вечір, приблизно за три тижні до трагічних подій. Я під’їхав до його будинку, а він випадково стояв біля парадного входу. Я саме зійшов зі свого екіпажа й розмовляв із ним, коли раптом побачив, як його погляд завмер десь за моїм плечем. Він дивився повз мене з виразом такого жаху, якого я ще ніколи не бачив.
Я миттю обернувся і встиг лише помітити щось, схоже на велике чорне теля, яке промайнуло біля початку під’їзної дороги. Сер Чарльз був так схвильований і наляканий, що мені довелося піти на те місце й пошукати тварину. Але вона безслідно зникла. Цей випадок справив на нього надзвичайно тяжке враження.
Я залишався в нього весь вечір, і саме тоді, пояснюючи свій страх, він передав мені на збереження рукопис із тією легендою, яку я читав вам на початку. Згадую цей епізод тому, що після подальших подій він набуває певного значення. Проте тоді я був переконаний, що справа цілком дріб’язкова й хвилювання сера Чарльза нічим не виправдане.
Саме за моєю порадою він збирався поїхати до Лондона. Я знав про його хворе серце, а постійна тривога, в якій він жив, хоч би якою безпідставною була її причина, очевидно, серйозно шкодила його здоров’ю. Я вважав, що кілька місяців серед міського життя та нових вражень повернуть його оновленою людиною. Містер Степлтон, наш спільний друг, який щиро переймався його станом, був тієї ж думки.
Та в останню мить сталася ця жахлива катастрофа.
У ніч смерті сера Чарльза дворецький Баррімор, який знайшов тіло, послав до мене верхи конюха Перкінса. Оскільки я ще не спав, то зміг прибути до Баскервіль-Голу менш ніж за годину після події.
Я перевірив і підтвердив усі факти, наведені під час розслідування. Я пройшов слідами по тисовій алеї, оглянув місце біля хвіртки на болото, де він, очевидно, чекав, звернув увагу на зміну характеру слідів після цього місця, переконався, що на м’якому гравії не було інших відбитків, окрім слідів Баррімора, і, нарешті, ретельно оглянув тіло, до якого до мого прибуття ніхто не торкався.
Сер Чарльз лежав долілиць. Руки були простягнуті вперед, пальці глибоко вп’ялися в землю, а обличчя було спотворене таким сильним переживанням, що я ледве міг упізнати його. Жодних тілесних ушкоджень не було.
Однак під час розслідування Баррімор зробив одну неправдиву заяву. Він сказав, що навколо тіла не було жодних слідів.
Він їх не помітив.
А я помітив.
На деякій відстані від тіла, але виразні й зовсім свіжі.

— Сліди?

— Сліди.

— Чоловічі чи жіночі?

Доктор Мортімер дивно подивився на нас. На мить запала тиша, а коли він відповів, його голос майже перейшов у шепіт:

— Містере Голмсе… це були сліди величезного собаки!

Розділ 3. Загадка