Твір Осипа Турянського «Поза межами болю» є об’єктом багатьох спорів з боку критиків (Р. Плен, Б. Лепкий та ін.), адже віднести його до тієї чи іншої стильової течії неможливо.
«Поза межами болю» критика
Про повість-поему «Поза межами болю» Осипа Турянського письменник, критик, громадсько-політичний діяч на еміграції Михайло Селегій колись писав: «Автор дав геніальний твір, що, користуючись лише національними засобами творчості, увійшов у сім’ю видатніших всесвітніх творів і своєю вірою в перемогу людяності та добра надбав собі вічної юності безсмертя». Саме цим єдиним твором письменник надійно увійшов в історію української літератури ХХ століття.
Відомий «молодомузівець» поет Петро Карманський одним із перших схвально відгукнувся на віденське видання повісті «Поза межами болю» водночас двома мовами — українською та німецькою. Зокрема, він писав у листі до автора: «Ваш твір — це наймогутніша з відомих мені картин на тлі світової катастрофи не тільки в нашій, а й у цілій європейській літературі… Ваш твір робить вражіння дійсно пережитого, відчутого, переболілого і списаного кров’ю серця».
Цей твір справді могла написати лише людина, яка сама пережила межовий стан між життям і смертю, побачила смерть зблизька. Справедливі слова Осипа Турянського: «Для творчої праці замало самого таланту. Поет мусить пройти найглибше пекло людського буття й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати, захоплювати, піднімати людську душу».
Як підкреслив колись німецький критик Роберт Плєн, «„Поза межами болю“… своєю ідеєю і своєю могутньою силою зображення переходить межі свого народно-українського походження і стає незвичайно цінним здобутком загальнолюдського духу».
«Поза межами болю» історія написання
Осип Турянський — західноукраїнський письменник, літературний критик, перекладач, педагог, чия прозова спадщина загалом мало відома сучасному українському читачеві, оскільки її давно не передруковували. Водночас його твір «Поза межами болю», уперше виданий у Відні 1921 року німецькою мовою, воднораз приніс йому світове визнання.
Тодішні європейські критики оцінювали його вище, ніж «Вогонь» А. Барбюса (Франція) та «Червоний сміх» Л. Андреєва (Росія), у яких також зображено події Першої світової війни. Він же своєю безкомпромісною життєвою позицією не вписувався в галицьке мистецьке оточення 1920—1930 років, не приставав до жодного з угруповань, як писав один із сучасних його шанувальників, зовсім «не вмів блудити словом», чим грішила тоді більшість. Осип Турянський зізнавався, що ніби спостерігав за виром життя, диким танком «людських пристрастей і душевного озвіріння», постійно відчував себе «чужим, самітним, сиротою між людьми». Для земляків, тодішнього галицького мистецького оточення довго залишався незрозумілим і навіть дивакуватим.
Найповніше сучасне видання його творів з’явилося 1989 року в Києві. Лише нещодавно повість «Поза межами болю» було введено до шкільних програм із української літератури, що означає зарахування спадщини письменника до національної класики.
Він мав духовно щедре, водночас досить драматичне творче життя.
- Р. Мовчан згадує, що сім’я жила бідно, матеріальної допомоги не було, тому Осип заробляв гроші репетиторством; здобув науковий ступінь доктора філософії, вільно володів чужеземними мовами: німецькою, англійською, угорською, польською, грецькою, латинською та іншими.
- О. Ткачук зауважив, що особливою популярністі, за роки життя письменника, набула різдвяна легенда «Як люди приймали Христа».
- Р. Плєн наголосив, що як митець, Турянський формувався під впливом модерністських шукань Марка Черемшини, Леся Мартовича, Василя Стефаника.
«Поза межами болю» скорочено (дуже стисло)
«Поза межами болю» характеристика
Поема в прозі «Поза межами болю» О. Турянського стоїть на одному щаблі з найвідомішими творами про Першу світову війну Е.-М. Ремарка, А. Барбюса, С. Мірівіліса, Е. Хемінгуея, котрі воювали, як і О. Турянський на фронтах цієї війни.
О. Турянський є водночас автором «Поза межами болю», оповідачем і героєм, виступаючи під прізвищем Оглядівський (мабуть, утвореного від назви його рідного села Оглядів), що у подальшій творчості письменника стане одним із його літературних псевдонімів. Така жанрова модель триєдиного образу митця притаманна поемі в прозі й характеризується рівновагою між реальним середовищем й алегоричним вимислом
Стиль повісті Осипа Турянського «Поза межами болю» належить до напрямку класичного експресіонізму в розвитку української літератури початку XX ст., у якому мистецтво тісно пов’язане з реальністю, проте вираження знаходить через дослідження глибинних психологічних і душевних процесів, що відбуваються в людині. У творі Турянського зображено загострене суб’єктивне світобачення через призму переживань та емоцій автора в екстремальній ситуації.
Письменник засуджує потворні явища життя, жорстокість війн і кровопролить. Безумовно, світ далекий від досконалості, де «слабший мусить померти, аби сильніший вижив». Письменник воював від час першої світової війни, зазнай жахів полону, тому його твір, пропущений крізь власне серце, набуває великої значущості в скарбниці української прози.
За визначенням О. Турянського, «Поза межами болю» — повість-поема.
У центрі сюжету — поневіряння військовополонених, колишніх солдатів австрійської армії, сімох друзів у нещасті: Штранцінгера, Добровського, Ніколича, Саба, Бонні, Пшилуського та Оглядівського (саме від особи останнього ведеться розповідь). У передньому слові автор зазначає, що вони стали жертвою злочину:
«Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства».
Утікши від охоронців, чоловіки опиняються наодинці з дикою природою, де лише сніг, холод, голод і жодної живої душі. Найбільша небезпека для втікачів — замерзнути в лютий зимовий мороз. Письменник досить точно використовує оксюморон, щоб передати весь жах ситуації, в яку потрапили герої твору: «Ідуть живі трупи по трупі природи». Здається, що й природа відвертається від нещасних людей: «Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велетенські чорні крила всесвітнього духа знищення». І далі ті ж хмари — «як казочні упирі». Чи не вперше в українській літературі письменник використовує природу не як тло чи опис, суголосний подіям, а як караючу ворожу силу. Лише в передсмертному маренні природа змінюється у свідомості людини: «Синє небо любо й приязно сміється…»
У кожного з сімох учасників двобою зі смертю була власна життєва дорога, але безжальний вихор війни перетнув їхні долі, і тепер, коли «ніхто й нічо не відзивається на голос болю і туги їхнього серця», раптом ніби саме собою назріває страшне рішення: хтось із них мусить померти, а решта розпалить вогнище з. його вбогої одежини й таким чином урятується. Добровський зауважує: «Прокляте те життя, в котрому слабкий мусить згинути, щоб дужчий міг жити».
І це стосується не лише їхньої ситуації, це проектується на весь недосконалий світ, що може кидати цілі народи у війну, ввергати їх у коло насильства не заради захисту власної домівки, а заради амбіцій великих можновладців.
Щоб зігрітися, колишній аранжер світських балів Добровський влаштовує химерні й жахливі за своєю суттю танці з уявними «дамами», це дає змогу уявити себе в минулому, віднайти ті острівці, за які гарячково чіпляється свідомість на межі божевілля. Цей дивний танець забирає останні сили, а разом з ними і життя молодого хлопця Бояні. Та завдяки його смерті шестеро тих, хто лишився, мають бодай мізерний шанс вижити. Голод діймав кожного, проте спроба їсти людське м’ясо нічого не дала: кожен волів померти, але не стати людожером. Навіть у такій ситуації людська гідність узяла гору над неміччю людської плоті.
Біля вогнища кожен герой розповіді постає як особистість в екстремальній умові: мовчазний сліпий Штраицінгер у відчаї і з бажання віддати останнє спалює у вогнищі свою скрипку («Оця скрипка — це його очі»); Сабо рве банкноти, що їх підступним чином здобув на війні, і розмірковує, що то значить мати гроші; Оглядівський (оповідач) марить дружиною і синочком; Добровський (колишній організатор світських балів) біля вогнища філософськи зауважує: «Ми вже не маємо гроші і також не потребуємо гроші. Тепер ми стали людьми».
У творі О. Турянського «Поза межами болю» образ жінки зробив героїв значно витривалішими, допоміг терпляче зносити й емоційні перевантаження, і фізичні. Успішне чи невдале створення сім’ї в житті героїв є мірилом їх власної долі. Дружини Добровського й Пшилуського — повії. У Штранцінґера дівчина наклала на себе руки. Сабо нікого не має. Про сімейне життя Бонні та Ніколича не згадується. Лише в Оглядівського щасливо склалося власне подружжя. До речі, про зовнішність жінки оповідача у творі не згадується жодним словом.
«Поза межами болю» проблеми
- держава й людина;
- війна й людина;
- війна й політичні амбіції верхівки;
- влада грошей;
- збереження духовності й моральних цінностей,
- ідея протесту проти війни
«Хай би боги, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються!» Можливо, тоді все на світі стало б інакшим, добрішим: «Тоді боги стали б людьми, а люди братами». Як докір усій спільноті людей звучить авторське питання: «Навіщо ми, люди, вбивали людей?»
Оптимістично звучать слова Добровського наприкінці твору, звернені до оповідача, а насправді до кожної людини: «Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть». Тож попри трагічність зображуваних подій (живим лишився лише Оглядівський) провідна ідея перемоги духа над матерією яскраво втілена через засоби експресіонізму.
Гуманістичний пафос поеми у прозі, його вселюдська значимість врешті створюють передумови пошуку позитивних ідеалів, без яких людство не може існувати, бо це є запорукою поступу у всеосяжному масштабі.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
