“Пурпурова сукня” читати. О.Генрі

“Пурпурова сукня” (Фіолетова сукня) читати повністю історію про мрію і доброту людей. Автор –  О.Генрі. Переклад – Олег Гнатюк.

О.Генрі “Пурпурова сукня” скачати

“Пурпурова сукня” скачати fb2, pdf, epub. Завантажуйте твір О.Генрі “Пурпурова сукня” повністю (щоб скачати, обирай і натискай на іконку потрібного формату):

*розшифрування, щоб зрозуміти який формат Вам підходить:

FB2 – легка структурована книга, ідеально для читання з мобільного;

EPUB – підходить для більшості рідерів, структурована книга;

PDF – відкривається будь-де, зручно для друку.

О.Генрі “Пурпурова сукня” читати повністю

Переклад Олег Гнатюк

Пурпуровий або фіолетовий — саме про цей колір і піде мова. Здавна він користується заслуженою пошаною серед людей. Імператори вважали його своєю особливою барвою, символом влади й величі. Веселі компанії теж нерідко прагнуть надати своїм носам того добродушного фіолетового відтінку, що з’являється після надто тісного знайомства червоного з синім. Про принців кажуть, що вони народжуються «в пурпурі», і це, мабуть, правда, адже немовлячі кольки забарвлюють їхні обличчя в той самий королівський колір, що й кирпатого сина звичайного дроворуба. А ще пурпуровий люблять усі жінки — щоправда, лише тоді, коли він у моді.

Саме тепер фіолетовий переживав свій зоряний час. Варто було лише пройтися містом, і він траплявся на кожному кроці. Звісно, модними були й інші кольори. Наприклад, нещодавно мені довелося побачити чудове плаття оливково-зеленого відтінку з тканини альбатрос, із потрійною оборкою на спідниці, шовковими вставками, мереживною накидкою, призібраним ліфом і пишними рукавами, прикрашеними двома рядами рюшів. Але фіолетових суконь було не менше. Не вірите — прогуляйтеся будь-якого дня по Двадцять третій вулиці.

Саме тому Майда — дівчина з великими карими очима й волоссям кольору кориці, яка працювала в крамниці «Бджолиний вулик», — сказала Грейс, власниці блискучої брошки зі стразами та голосу, що нагадував освіжаючий смак м’ятних пастилок:

— На День подяки я матиму пурпурову сукню. Справжню, пошиту кравцем.

— Авжеж? — відповіла Грейс, перекладаючи пару рукавичок розміру сім із половиною до коробки для шостого з трьома чвертями. — А я обираю червоне. На П’ятій авеню його носять значно частіше. І чоловікам, здається, воно більше до вподоби.

— А мені найбільше подобається пурпуровий, — упевнено сказала Майда. — Старий Шлегель погодився пошити сукню всього за вісім доларів. Вона буде просто чудова! Спідниця зі складками, жакет-блуза, оздоблений декоративною тасьмою під білим комірцем, а ще два ряди…

— Хитрунка! — примружившись, усміхнулася Грейс.

— …сутажної вишивки поверх білого жилета із запахом. І ще баска зі складками та…

— Хитрунка, ще й яка! — повторила Грейс.

— …пишні рукави, перев’язані оксамитовою стрічкою поверх внутрішньої манжети. Що ти весь час маєш на увазі?

— Те, що ти певна: містеру Рамсею подобається фіолетовий. А я вчора чула, як він казав, що темні відтінки червоного просто розкішні.

— Мені байдуже, — відповіла Майда. — Я люблю фіолетовий. А кому він не до смаку — нехай переходить на інший бік вулиці.

Це ще раз доводить: прихильники фіолетового іноді мають схильність до приємних самообманів. Небезпека починається тоді, коли дівчина переконує себе, що може носити пурпурове, не зважаючи ні на свою зовнішність, ні на чужі смаки. Так само, як імператори помиляються, коли вірять, що їхній пурпур залишиться вічним символом влади.

Упродовж восьми місяців Майда ощадливо відкладала кожен цент і зрештою зібрала вісімнадцять доларів. Цих грошей вистачило на тканину та перший внесок — чотири долари — кравцеві Шлегелю. До переддня Дня подяки вона мала назбирати ще чотири долари, щоб остаточно розрахуватися. А тоді — свято в новій сукні. Хіба може бути на світі щось привабливіше?

Старий Бахман, власник «Бджолиного вулика», щороку влаштовував для своїх працівників святковий обід на День подяки. Протягом решти трьохсот шістдесяти чотирьох днів — якщо не рахувати неділь — він із задоволенням нагадував їм про минуле частування й водночас обіцяв ще кращі застілля в майбутньому, підтримуючи таким чином їхню старанність у роботі. Обід накривали просто в магазині — за довгим столом посеред торговельної зали. Передні вікна завішували пакувальним папером, а індичок та інші смаколики приносили через чорний хід із ресторану на розі вулиці. Як ви вже здогадалися, «Бджолиний вулик» не був модним універсальним магазином із ескалаторами та вишуканими панянками. Це була невелика крамниця, де покупець і справді міг швидко зайти, отримати обслуговування й так само швидко вийти.

І неодмінним учасником кожного такого свята був містер Рамсей.

Та ось халепа — мені слід було згадати про нього ще на самому початку. Адже він значно важливіший за пурпуровий, зелений чи навіть за червоний журавлиновий соус.

Містер Рамсей був старшим продавцем, і мушу зізнатися — я цілком на його боці. Він не щипав дівчат за руки, проходячи темними закутками магазину. Коли ж у години затишшя розповідав їм кумедні історії, а вони сміялися й вигукували: «Ой, годі вам!», то вже точно не через твори Бернарда Шоу. Крім бездоганних манер, містер Рамсей вирізнявся ще й досить дивакуватими переконаннями. Він був палким прихильником здорового способу життя й уважав, що людина ніколи не повинна їсти те, що приносить їй справжнє задоволення. Його дратувало все, що робило життя комфортнішим: тепле взуття, втеча від хуртовини до теплого приміщення, ліки чи будь-яка турбота про себе. Проте кожна з десяти продавчинь крамниці щоночі потай мріяла одного дня стати місіс Рамсей. Адже вже наступного року старий Бахман обіцяв зробити його своїм компаньйоном. І кожна була впевнена: якби їй пощастило завоювати його серце, усі ці дивакуваті принципи здорового життя зникли б ще до того, як молодята встигли б посваритися через перетравлення весільного торта.

Саме містер Рамсей виконував роль розпорядника святкового обіду. Для музичного супроводу завжди запрошували двох італійців — один грав на скрипці, другий на арфі. А після частування просто між прилавками починалися танці.

Отже, цього року дві сукні народжувалися з однією метою — зачарувати містера Рамсея. Одна мала бути пурпуровою, інша — червоною. Звичайно, решта восьмеро дівчат теж прийдуть у новому вбранні, але їх ніхто особливо не брав до уваги. Найімовірніше, вони вдягнуть звичайні блузки зі спідницями — нічого настільки яскравого й урочистого, як пурпурове чи червоне плаття.

Грейс також довго відкладала гроші. Але вона вирішила купити вже готову сукню.

— І навіщо зв’язуватися з кравцем? — любила повторювати вона. — Якщо маєш гарну фігуру, фабричні сукні сидять чудово. Їх же шиють саме на ідеальну статуру. Хіба що мені завжди доводиться трохи вшивати талію — виробники чомусь вважають, що в середньої жінки вона значно ширша.

Нарешті настало переддень Дня подяки. Майда поспішала додому, сповнена радісного передчуття завтрашнього свята. Усі її думки були про пурпурову сукню, хоча душа залишалася чистою й світлою — такою буває лише в молодості, коли навіть найменша радість здається справжнім дивом. Вона була певна, що цей колір їй личитиме. І вже, мабуть, у тисячний раз намагалася переконати себе, що містер Рамсей таки віддає перевагу пурпуровому, а не червоному. Спочатку вона мала взяти чотири долари, заховані в серветковому папері на дні шухляди комода, потім розрахуватися зі Шлегелем і власноруч принести сукню додому.

Грейс мешкала в тому самому будинку. Її кімнатка була поверхом вище, просто над Майдиною.

Та, повернувшись додому, Майда застала зовсім не святкову атмосферу. Будинком лунали крики, а сердитий голос господині тарахкотів коридором так настирливо, наче масничка без кінця збивала сколотини. За мить до кімнати Майди, ридаючи, забігла Грейс. Її очі були червоніші за будь-яку святкову сукню.

— Вона виганяє мене, — схлипувала Грейс. — Та стара відьма! Через те, що я винна їй чотири долари за квартиру. Валізу вже виставила в коридор, двері замкнула. Мені нікуди подітися. І в мене немає ані цента.

— Але ж учора гроші в тебе ще були, — тихо сказала Майда.

— Я віддала їх за сукню. Думала, господиня почекає до наступного тижня.

Схлипування знову перейшли в гіркий плач.

І тоді Майда дістала свої чотири долари. Вона просто не могла вчинити інакше.

— Ти справжній ангел! — вигукнула Грейс, миттєво засяявши від радості. — Я зараз віддам їх цій жадібній бабі, а тоді приміряю свою сукню. Вона просто казкова! Піднімайся потім до мене — покажу. Я обов’язково поверну тобі гроші. По долару щотижня. Чесне слово!

Настав День подяки.

Святковий обід мав розпочатися опівдні. Без чверті дванадцята Грейс зазирнула до кімнати Майди. Вона й справді була чарівною. Червоний колір дивовижно їй пасував. А Майда сиділа біля вікна у своїй старій спідниці з шевйоту та синій блузці, схилившись над рукоділлям і старанно виводячи голкою дрібні візерунки.

— Та що ж це таке! Ти досі не вдяглася? — дзвінко вигукнула Грейс у своїй червоній сукні. — Ну як, ззаду добре сидить? Правда ж, ці оксамитові оздоби мають просто розкішний вигляд? Чому ти не перевдягаєшся, Майдо?

— Мою сукню не встигли дошити, — тихо відповіла Майда. — Я не піду на святковий обід.

— От прикрість! Мені так шкода, Майдо. Та вдягни хоч щось і ходімо. Там же всі свої — працівники магазину. Ніхто й уваги не зверне.

— Я так чекала саме своєї пурпурової сукні, — сказала Майда. — Якщо її немає, то йти не хочу. Не переймайся через мене. Біжи, а то ще запізнишся. А тобі, до речі, червоний надзвичайно личить.

Майда просиділа біля вікна весь довгий ранок, а потім і той час, коли в магазині вже тривав святковий обід. У своїй уяві вона чула, як дівчата весело сміються, витягуючи з індички кісточку бажань, чула гучний регіт старого Бахмана над власними, ретельно прибереженими жартами. Вона бачила огрядну місіс Бахман, яка з’являлася в магазині лише на День подяки, а її коштовності виблискували не менш яскраво, ніж святкові страви на столі. І, звичайно, бачила містера Рамсея — уважного, доброзичливого, завжди готового подбати, щоб кожному було затишно й весело.

Близько четвертої години по обіді Майда, із застиглим обличчям і згаслим поглядом, повільно дійшла до майстерні Шлегеля. Вона зізналася, що не може сьогодні сплатити решту чотири долари за сукню.

— Господи милостивий! — вигукнув Шлегель, насупившись. — Чого ж ти така сумна? Забирай її. Вона вже готова. Заплатиш іншим разом. Хіба я не бачив, як ти вже два роки щодня проходиш повз мою майстерню? Думаєш, якщо я шию одяг, то не вмію розбиратися в людях? Заплатиш тоді, коли зможеш. Забирай. Сукня вдалася на славу. Якщо будеш у ній гарною — то й мені радість. От і все. Гроші віддаш, коли матимеш.

Майда не знаходила слів, щоб висловити вдячність. У серці вона подякувала кравцеві тисячу разів і, міцно притиснувши до себе пакунок із сукнею, поспішила додому. Щойно вона вийшла з майстерні, її обличчя вдарили перші великі краплі дощу. Вона лише усміхнулася й навіть не звернула на них уваги.

Пані, які їздять по крамницях у каретах, цього не зрозуміють. І дівчата, чиї гардероби оплачуються батьківським рахунком, теж навряд чи збагнуть, чому холодний дощ у День подяки не міг зіпсувати Майді настрій. Вони ніколи не відчували, що означає місяцями мріяти про одну-єдину красиву річ, відмовляючи собі майже в усьому.

О п’ятій вечора Майда вийшла на вулицю вже у своїй пурпуровій сукні. Дощ посилився й тепер лив суцільною стіною, яку розганяв поривчастий вітер. Люди поспішали додому або до трамваїв, міцно стискаючи парасольки й щільніше застібаючи плащі. Багато хто озиралися вслід цій вродливій дівчині у фіолетовому, що спокійно йшла крізь негоду з ясними, щасливими очима, ніби прогулювалася літнім садом під лагідним сонцем.

Кажу вам ще раз: цього не зрозуміти тим, у кого повний гаманець і шафи ломляться від убрання. Вам невідомо, як це — жити з постійною тугою за красою, вісім місяців економити на всьому, щоб одного-єдиного святкового дня вдягнути омріяну пурпурову сукню. І яка вже різниця, чи падає дощ, чи град, чи мете хуртовина, чи реве буревій?

У Майди не було ні парасольки, ні гумових калош. Але була пурпурова сукня, і цього їй вистачало. Хай негода робить усе, що заманеться. Серце, яке голодувало цілий рік, теж має право бодай раз скуштувати крихту щастя. Дощові струмки стікали по її руках і краплями спадали з кінчиків пальців.

Раптом хтось звернув із-за рогу й опинився просто перед нею. Майда підвела очі й зустрілася поглядом із містером Рамсеєм. У його очах світилися щире захоплення й теплий інтерес.

— Міс Майдо, — сказав він, — ви просто неперевершені у своїй новій сукні. Мені було дуже прикро, що вас не було на нашому святковому обіді. І знаєте, серед усіх дівчат, яких я знаю, саме ви маєте найбільше здорового глузду. Немає нічого кориснішого й бадьорішого, ніж не боятися негоди так, як це робите ви. Дозвольте провести вас?

Майда густо зашарілася… і голосно чхнула.